Мирон Демків «Дошка», із Жидачева. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 29 квіт. 2014 р., 11:21 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2014 р., 11:16 ]

Сімдесята річниця утворення УПА ознаменувалась багатьма дослідницькими працями відомих українських істориків та місцевих краєзнавців. Значна частина матеріалів присвячена одному з важливих напрямків – ідентифікації псевдонімів і прізвищ полеглих героїв. Було опубліковано десятки автобіографічних розвідок по встановлених прізвищах командирів, воїнів УПА, керівників та членів збройного підпілля ОУН, які вели боротьбу на теренах воєнної округи ВО «Буг». Завдяки співпраці автора з київським істориком – дослідником В. Морозом досягнуто позитивних результатів по Жидачівському, Миколаївському та Перемишлянському районах. Ряд опрацьованих документів УПА та підпілля ОУН відкрили невідомі сторінки збройної боротьби наших земляків.

 

На публікації в народних часописах надходять відозви і звернення від рідних загиблих воїнів, долі яких невідомі. Так, публікація в народному часописі «Новий час» за №11 від 22 березня 2013р. «Трагедія чоти «Запорожця», авт. В.Мороз, дала можливість дізнатись рідним про долю свого батька, дідуся, воїна УПА Демківа Мирона, псевдо «Дошка», жителя м. Жидачева. Спілкування автора даної публікації з рідними М. Демківа надихнуло дослідити його життєвий шлях та боротьбу в рядах УПА. Результати даного дослідження пропонуються до уваги читача.

 

 

  

Мирон (Мирослав) Демків народився 3 травня 1916 року в родині Івана та Євдокії Демків. Батьки Мирона орієнтовно з 1940 року аж до своєї кончини проживали в м. Жидачеві. Батько Іван помер в 1951 році у віці 70-ти років. Мати Євдокія у зрілому віці втратила зір і без сторонньої допомоги пересуватись не могла, проживала з дочкою Євгенією, померла в 1975р. в м. Жидачеві у віці 94р.

 

Батько Мирона, Іван Демків, працював службовцем по догляду за залізничними коліями і через це часто перемінював місце проживання, тому встановити місце народження всіх дітей родини в даний період досить важко.

 

В сім’ї Демків народилося 10 дітей: син Стефан (Степан) – 1906 р. н. в с. Прошово Тернопільського району. Згодом проживав та був одружений з полькою (мазуркою) в м. Жидачеві, але сімейне життя не склалося, не виключено, що причиною було міжнаціональне непорозуміння. Стефан пішов в ряди УПА разом з молодшим братом Мироном і загинув при невідомих обставинах.

 

Дочка Марія, 1907 р. н., за твердженнями рідних також народилась в с. Прошова. У 1923 році одружилася та згодом виїхала з чоловіком та дітьми на проживання до Канади (провінція Манітоба). Померла в Канаді в 1985р. у віці 78 років.

 

Дочка Стефанія, народилася 10 липня 1909 р. в с. Прошова. Згодом проживала та одружилася в м. Жидачеві. Померла в Жидачеві у 1995р.у віці 85 років.

 

Дочка Євгенія, народилася 8 листопада 1910 р. Місце народження не встановлено (очевидно також с. Прошова). Проживала з сім’єю у м. Жидачеві, померла в 2004р. у віці 94р.

 

Син Богдан, 1912 р. н., місце народження не встановлено. Згодом одружився та проживав у Польщі, там же помер в 1978р. у віці 66р.

 

Син Мирон (Мирослав) народився 3 травня 1916р., за твердженням родичів, теж в с. Прошова, хоча в офіційних документах фігурує м. Жидачів.

 

Дочка Ольга, народилася 27 травня 1917р. в с. Деренівка (залізнична станція) Теребовлянського району Тернопільської області. Згодом одружилась з поляком та виїхала на постійне місце проживання до Польщі. Проживала в м. Кєндзєжин – Козле Опольського воєводства. Дата смерті невідома.

 

Син Володимир, 1919 р. н., народився в с. Деренівка Тернопільської області, помер у віці 9-ти місяців.

 

Син Володимир, 1921 р. н., місце народження не встановлено. Проживав з дружиною в м. Жидачеві, де і помер 2003 року.

 

Син Зеновій, 1923 р. н., місце народження не встановлено. Помер дитиною в Сихові під Львовом, де на той час працював на залізниці батько, Іван Демків.

 

Мирон Демків познайомився зі своєю майбутньою дружиною Климкович Євгенією Антонівною 26 серпня 1921 р. н , найімовірніше в мальовничому селищі Ріпне поблизу смт. Перегінська, Івано-франківської області, де родини Івана Демківа та Антона Климковича проживали на одному подвір’ї. Антін Климкович був начальником станції, а Іван Демків відповідав за дільницю колії. Антін Климкович, батько Євгенії, мав 11 дітей, і хоча обидві сім’ї були багатодітними – вважалися достатньо забезпеченими, бо як службовці залізниці одержували добру платню.

 

Іван Демків, зі слів його дітей, був патріотично настроєною людиною. Коли йому запропонували змінити національність, переписавшись на поляка для подальшого просування по службі на залізниці, він категорично відмовився, за що був понижений у посаді і переведений до Жидачева.

 

Відомо, що майбутня дружина Мирона – Євгенія навчалася в одній із Львівських гімназій. Із документів УПА відомо, що Мирон мав середню освіту, очевидно також закінчив гімназію. Після завершення навчання був призваний до польського війська, де дослужився до звання капрала. З початком польсько-німецької війни Мирон повернувся до батьківського дому. В 1939 р. Мирон Демків та Євгенія Климкович одружились. Зі слів старшої доньки Мирона – Любомири, батько за німецької окупації працював головним бухгалтером на жидачівському спиртзаводі. В Жидачеві на той час уже проживала сім’я її дідуся Івана Демківа. Рідним невідомо, коли Мирон та його брат Стефан вступили в УПА, але відомо, що на час відходу Мирона у підпілля у них з дружиною було двоє дітей: донька Любомира, 1941 р.н. та син Ігор 1942 р.н. В облікових документах УПА значиться, що Мирон Демків, псевдо «Дошка», вступив до лав УПА 25 травня 1945 р. Беручи до уваги твердження рідних, що це було раніше, до другого приходу червоних військ, тобто до липня 1944 р., можна припустити, що Мирон Демків цей період був пов’язаний з підпіллям ОУН. Про це свідчать наступні факти. Після відходу Мирона у підпілля дружина Євгенія з малими дітьми перебралась до своїх батьків, що на той час поселились у м. Ходорів. Мирон двічі навідує родину в нічний час. Також кілька разів дружина Євгенія зі своєю родичкою, чоловік якої також був у підпіллі, крадькома носила їжу на домовлене місце в с. Загіречко і це, мабуть, був жовтень 1944 р., бо 10 липня 1945 р. народився син Володимир. За словесним описом дружини Євгенії, Мирон був чоловіком середнього зросту, зі світло-русявим волоссям і блакитними очима. Також відомо, що Мирон одного разу таємно відвідав старшу сестру Стефанію (приблизний час візиту – 1944рік), яка проживала на той час по вул. Надбережній в м. Жидачеві, що на відстані не більше 200 м від сучасної будівлі Жидачівської райдержадміністрації. Мета візиту Мирона та термін його перебування у сестри невідомі. Але відомо, що хтось доніс про це в Жидачівський відділ НКВД. Якимось чином довідавшись про небезпеку, Стефанія заховала брата в коморі продуктового магазину, в якому працювала (сьогодні магазин канцтоварів поруч з відділенням банку «Аваль»). Незабаром на подвір’ї Стефанії з’явились солдати НКВД, які загостреними піками протикали найменші закутки в хаті, на подвір’ї та стодолі, але так нічого і не знайшли. Перед виходом брата Стефанія спробувала переконати його, щоби повернувся до дружини і двох дітей, на що Мирон відповів: «Швидше за все додому не повернуся, а якщо повернуся – то з перемогою».

 

Як відомо, в кінці 1944 року на території Городоцької округи ОУН почав формуватись новий курінь «Жубри». Основою першої сотні став підвідділ (чота) «Січовика», Степана Стешина, яка діяла самостійно літом та осінню на Бібреччині та Щереччині. «Січовика було призначено заступником командира «Жубри 2». Мабуть, важливо донести до читача, що в 2012 році завдяки опрацьованим істориком Володимиром Морозом нововіднайденим повстанським документам, які зберігаються у Центрі визвольного руху, допомозі дослідника з Тернопільщини, племінниці «Січовика» та односельчан, було встановлено прізвище цього легендарного повстанського командира. 

 

 

 

 

Степан Стешин народився на Тернопільщині, в селі Велика Березовиця Тернопільського району. В цьому ж районі, поблизу, в с. Прошова народився Мирон Демків – «Дошка». Не буде помилкою стверджувати, що під час створення нового куреня «Жубри» Мирон був призначений в сотню «Жубри 2», в якій заступником командира був «Січовик», в подальшому сотенний політвиховник. Мирон Демків – старший вістун, виконував функцію інструктора сотні. З часом вони, мабуть, пізнали один одного, як земляки. Навіть такі, на перший погляд незначні життєві події, як зустріч побратимів з рідних теренів, надавали повстанцям хвилини радості в їх важкому, наповненому тривогою повсякденному житті. Підтвердженням їхньої дружби свідчать спільно розділені останні хвилини земного життя.

 

Стосовно військових буднів Мирона Демківа – «Дошки» можна сказати, що вони були не з легких, як і в кожного стрільця. А він ще був відповідальний за військову підготовку у своєму підрозділі. Воюючи з десятикратним по силі ворогом в умовах майже постійної облоги, правильне рішення командира часто рятувало десятки людських життів, як побратимів – партизан, так і рідних, знайомих, які, часто відриваючи від своїх сімей, постачали повстанців їжею, одягом та взуттям. Аналізуючи події того часу з точки зору сьогодення, запитуєш себе, яку потрібно було мати силу волі та ідейне спрямування командирам, щоби підтримувати в бійців високий моральний і бойовий дух. Багато командирів власним прикладом надихали бійців до героїчних вчинків, і це було беззаперечним свідченням їх вірності високим ідеям ОУН.

 

Важливу роль відігравала військова підготовка, якої навчав бійців Мирон Демків, використовуючи свій військовий досвід. Це була одна з основних запорук у веденні повстанцями успішних боєвих дій з переважаючими силами супротивника. Та, на жаль, збройна боротьба забирала з їх рядів кращих синів української землі, багато бійців в збройних сутичках діставали поранення. В документах УПА, які опубліковані в Літописі УПА, том 12, ст. 109 в наказі ч-19 днем 4.5.1946 р.в розділі «Д», за дбайливе до пильнування своїх обов’язків в списку відзначених за рани, читаємо: «З відділу «Сурмачі» – старший вістун «Дошка» (він же Мирон Демків, авт.), стрілець «Точний» (Михайло Поглод з с. Юшківці Жидачівського району, авт.), стрілець «Клим» (уродженець с. Борусів Жидачівського району), ст. стрілець «Немай»; усі вони отримали боєві поранення 16.01.1946р.

 

Примітка: Сотня «Жубри 2» протягом весни-осені 1945р.діяла самостійно двома чотами, в жовтні 1945 р. об’єдналась в єдиний відділ, командиром якого було призначено Мирона Браницького – «Бурю». Незабаром сотню було перейменовано на «Сурмачі».

 

Про даний бій подано інформацію у звіті про діяльність сотні «Сурмачі» за четвертий квартал 1945р. – квітень 1946р., складено на постою 15.5.1946 р. командиром «Бурею», опублікований в Літопису УПА том 12, ст. 252:

 

«16.1.1946 р. год. 9-30 більшовики несподівано наскочили на табір піввідділу булавного «Гайдука». Стійковий стрілами заалярмував табір. Ворог скорим темпом почав атакувати з двох сторін. По 20-ти хвилинному бою піввідділ відступив. Власні сили: 27 стрільців, 4 кулемети, 3 автомати, решта кріси. Втрати: 1 стрілець вбитий, 4 ранені, 1 ППШ, 1 кріс, 300 шт. набоїв. Ворожі сили – біля 80 чол., кулемети, автомати, десятизарядки і кріси, втрати 6 вбитими, 8 раненими.»

 

Більш детально про той бій, в якому було поранено Мирона Демківа – «Дошку», розповів автору учасник бою, тепер уже покійний Михайло Поглод – «Точний» з Юшковець Жидачівського району: «Наша чота командира «Гайдука» сотні «Сурмачі» в той зимовий час проводила рейд Бібреччиною. При підході до с. Серники Перемишлянського району повстанська стежа побачила більшовиків, які гнали із села пограбовану худобу. Піввідділу поступила команда від командира чоти «Гайдука» та сотенного політвиховника «Січовика» перехопити худобу і затримати більшовиків, при вчиненні збройного опору – знешкодити. Побачивши нас, більшовицькі солдати у перші хвилини почали тікати, залишивши награбоване. Під час переслідування було затримано чотирьох солдат, одному вдалось втекти. «Гайдук» дав наказ поводитись з полоненими, як личить українським повстанцям. Ними виявились солдати – чорнопогонники, вихідці із східних теренів, яких роззброїли і привели в село Серники. Селяни, побачивши повернену худобу, радо вітали повстанців та дякували за допомогу. У спілкуванні з жителями села сотенного політвиховника «Січовика» було відчутно, що він знайомий з багатьма селянами. Він дав команду затриманих солдат завести до одного з дворів. «Січовик» з «Гайдуком», допитавши солдатів, провели з ними роз’яснювальну розмову і вирішили відпустити. Перепочивши, піввідділ вирушив в напрямку с. Стоки Перемишлянського району. В масиві Стоцьких лісів ми стали табором на нічліг, розмістившись у глибокому яру та розпаливши вогнище. Ранком наступного дня стійкові виявили більшовицьких солдатів, які скритно наближались до місця нашого постою, оточуючи табір з двох сторін. Було дано сигнал боєвої тривоги. Пролунали команди «Січовика» та «Гайдука» ройовим готуватись до бою та зайняти оборонну позицію, перекривши ворогу обхід з флангів. В перші хвилини більшовики повели впевнений наступ, бажаючи несподіваним ударом зчинити панічний безлад в рядах повстанців і використати свою перевагу. Та вони глибоко помилились, недооцінивши повстанську підготовку та бойовий стрілецький дух, наразившись на шквальний вогонь повстанської зброї. Заграв «дегтяр» першого рою кулеметника «Залізняка» (Петрів Степан Васильович, 1924 р. н., уродженець с. Рудники Миколаївського району. Загинув 29.11.1950р. в с. Рудники перебуваючи в підпіллі, кур’єр Львівського крайового проводу ОУН, авт.). Зайнявши зручне положення за гребенем яру, в унісон заграв мій МГ-42. Його протяжний «спів» зняв душевну тривогу, додав бойового завзяття мені і моїм побратимам. Кругом стало жарко, коли в бій вступив третій рій, перекриваючи ворожим солдатам обхід повстанців з флангів. «Дегтяр» кулеметника «Луни» своїм барабанним боєм зупинив ворожий наступ. («Луна» – Зборівський Ярослав, 1922 р. н., уродженець м. Бібрка, дивізійник СС «Галичина», вістун. Наступного дня, 17.01.1946 р., «Луна» прийняв останній бій з ворогом в с. Серники. Будучи важко пораненим підірвався гранатою, авт.).

 

Зазнавши значних втрат, більшовики на якусь мить завагались. В цей час піввідділу поступила команда перекинутись в протилежну сторону, вглиб лісу. Наш ройовий «Лис» (Володимир Газда, уродженець с. Волощина Перемишлянського району, авт.) отримав команду прикрити відхід піввідділу. Крім ройового, з нами залишився старший вістун «Дошка». Слідкуючи за ворогом, який перебіжками рухався між деревами, я періодично зі свого МГ-42 посилав у їх напрямку порцію свинцю. Та в одну мить відчув гострий біль в лівій нозі. В запалі бою не випускав з рук кулемета, щоби ворог не виявив, що досягнув мети. Невпинно кров сочилась крізь штани, закривавлюючи снігове покриття. Переборюючи біль, спробував поворухнути ногою, вона подалась, значить кістка ціла – заспокоїв себе. Це побачив ройовий «Лис», який знаходився неподалік мене. Він підповз і змінив мене, а друзі допомогли відійти в глиб лісу та перев’язали рану. Бій тривав з півгодини, піввідділ благополучно відійшов, а ворог не наважився переслідувати нас і повернув назад. Під час прикриття було поранено і інструктора «Дошку», по ходу бою – стрільців «Немая» та «Клима». Усіх поранених було виведено з поля бою. При обговоренні результатів бою командирами було схвалено дії усіх бійців, піввідділ відійшов з мінімальними втратами. Крім чотирьох поранених, нажаль, загинув побратим стрілець «Зелений» – Маланчук Василь із с. Борусів. Причиною нападу більшовиків вважали інформацію про партизанів, одержану від відпущених солдатів, яку передали НКВД. Старший вістун «Дошка» проходив лікування в с. Серники, я – у рідних Юшківцях. В кінці квітня 1946р. мене, хворого, відвідав ройовий «Лис», який повідомив, що біля с. Серники (у криївці) загинули наші командири – політвиховник сотні, хорунжий «Січовик»; командир чоти, хорунжий «Гайдук» та інструктор сотні, старший вістун «Дошка». Важко передати той душевний біль від почутої звістки про втрату побратимів. Протягом двох років я розділяв з ними радісні хвилини перемог і гіркоту втрат, ділив стужу і недоїдання, десятки всяких небезпек. Це була непоправима втрата для нашого відділу і в цілому для УПА. Я впевнений, що за інших обставин, в незалежній Українській Державі ці випробувані бойові командири могли принести багато користі і в розбудові  збройних сил і в творенні незалежної соборної держави. Сьогодні я, напевно, один з останніх, хто воював під їхньою командою, та згадуючи бойових побратимів через 67 років, я безмежно радий, що маю нагоду передати живі спогади про ті важкі і славні події теперішньому поколінню. В моїй пам’яті назавжди збережуться образи товаришів по зброї, які за незалежність нашої держави віддали найцінніше, своє життя».

 

Про повстанця «Дошку» автору на початку 90-х років розповідали і його односельчани з с. Гранки-Кути, які всіляко підтримували  підпільників, це Гарапцьо Михайло, Годований Євстах, Люзан Григорій. В той час не було відомо його прізвище і ім’я, звідки родом, але в числі інших повстанців («Борун», «Ворон», «Калина», «Гайдук», «Файка», «Блакитний» та ін..) він відвідував с. Гранки-Кути, яке прилягає до масиву Ілово – Боринських лісів, що були основною базою повстанських відділів та крайового проводу ОУН. На жаль, час забрав із життя цих людей, вони могли б суттєво доповнити дану публікацію. Готуючи даний матеріал, автор мав нагоду телефонного спілкування з уродженцем села, на даний час жителем Київської області Гулій Юрієм Федоровичем, 1932 р.н. Він автор спогадів під назвою «Незнищенні» про повстанський рух, який охоплював і с. Гранки-Кути. На запитання автора, чи знав він повстанця «Дошку» п. Юрій відповів: «Повстанець «Дошка» і його побратим «Гайдук» були нерозлийвода, вони часто бували в домі моїх батьків – Теодора – Федора та Марії Гулій, які допомагали повстанцям. Наша хата була на краю села, недалеко від лісу. Мати Марія та я носили повстанцям їжу до станичної ОУН Катерини Гарапцьо, це моя двоюрідна сестра, яка жила неподалік, а її брат Михайло співпрацював з УПА і підпіллям ОУН, виконуючи різні доручення. В 1948 р. він був заарештований разом з сестрою Катериною і засланий на 25 років тюрми. В моїй пам’яті повстанець «Дошка» запам’ятався такої зовнішності: був середнього зросту, кремезний, по характеру чуйний, добрий співрозмовник, мав чудовий співучий голос. Пам’ятаю Різдвяні свята 1946 року, коли «Дошка» із побратимами «Гайдуком» , «Калиною» та іншими повстанцями святкували Різдво у нашому домі. Повстанці колядували, а «Дошка» був їх ведучий. Я радий, що через стільки часу вдалось встановити його прізвище та ім’я, а рідним дізнатись про його долю. Як приїду в гості до сестри Катерини в Гранки-Кути, буду радий зустрітись з рідними Мирона Демківа».

 

Документи УПА та зведення МГБ свідчать, що 19.04.1946 р. під час облави 332 полку внутрішніх військ МГБ біля с. Серники Перемишлянського району було виявлено польову криївку. При підході солдатів повстанці відкрили автоматний вогонь. Внаслідок перестрілки та закинутих у криївку гранат загинули (в документах УПА зазначено «…дострілились в безвихідній ситуації») інструктор сотні, старший вістун Мирон Демків – «Дошка»; командир чоти, хорунжий «Гайдук» та сотенний політвиховник, хорунжий Степан Стешин – «Січовик». Тіла вбитих ворог забрав до райцентру Бібрка. Зі слів зв’язкового підпілля ОУН Петра Івахіва – «Крука» з м. Бібрки записано краєзнавцем Василем Лабою: «Це сталося у Великодну п’ятницю, на межі між полями селян Хмиза та Прокопа Шкреда, неподалік від Жабокруцького поля.

 

Ще до 80-х років совєтські органи безпеки (КГБ) не полишали в спокої рідних Мирона Демківа. Його син Володимир був безпосереднім об’єктом їхньої уваги. Володимира кілька разів викликали на розмову стосовно його батька, на що він змушений був відповідати, що батька він немає і нічого про нього не знає. Приблизно у тих же роках сестру Мирона Ольгу та брата Богдана, що проживали в Польщі, кожного окремо викликали до місцевих відділів польських органів безпеки для отримання інформації стосовно особи Мирона Демківа, на що ті стверджували, що в них такого брата не було. Причина їх виклику до органів невідома. Швидше за все, хотіли з’ясувати, чи дійсно в Володимира Демківа (наймолодшого сина), який працював в партійних органах, батько перебував в УПА.

 

Наведені матеріали є лише невеликою частинкою фактів з життя і військових буднів Мирона Демківа, рядового бійця істинно народної армії, яка у край важких умовах показала, що можливо успішно боротись з тиранічними режимами відстоюючи свою Незалежність, Державність і Віру. Час невпинно пливе і забирає з собою останніх свідків тих славних подій, але поступово відкриваються все нові і нові архіви, як ОУН-УПА, так і органів НКВД – МГБ, а це значить, що діючі історики – краєзнавці і нові покоління їх помічників та учнів зможуть відкрити ще багато невідомих сторінок  тих незабутніх подій такого далекого і близького минулого.

 

При написанні даної статті автору була надана активна допомога зі сторони родини Мирона Демківа, зокрема багато автобіографічних матеріалів зібрано Орестом Пастухом.

 

Зіновій Горін – дослідник  визвольних змагань