Медики в рядах повстанців (автор: Петрущак Микола)

опубліковано 3 трав. 2013 р., 06:26 Степан Гринчишин

З різних джерел так чи інакше ми маємо змогу дізнаватися про колишніх рядових воїнів і командирів Української Повстанської Армії (УПА). Однак рідко довідуємося про тодішню діяльність її допоміжних служб. Сьогодні – мова про двох медиків, що були в рядах повстанців.

 

Богдан Коваль народився 1918 року в селі Конюшки-Королівські на Рудківщині. Після закінчення гімназії у Львові з 1940 по 1944 рік навчався в медичному інституті, де вступив в Організацію Українських Націоналістів (ОУН) і став готувати себе до роботи в підпільних умовах: діставав медикаменти, перев'язувальний матеріал, інструментарій. Відтак у липні 1944 року влився у лави УПА і став лікарем на округ Комарно-Рудки-Самбір. Лікував дорослих хворих, дітей з числа цивільного населення і, головним чином, повстанців. 

 

 

 

У місті Комарно працював офіційно лікарем Баглай, з яким Коваль підтримував постійні контакти через розвідників і зв'язкових УПА. Одержував від нього все необхідне для лікування. Лікарня самооборонних кущів УПА знаходилась у хаті Франка Лопушанського в с. Конюшки-Королівські, там же була і друкарня.

 

В кінці січня 1946-го чекісти вислідили все це і, зібравши значні сили, оточивши село, а потім і саму хату Лопушанського, почали стріляти по захисниках лікарні та друкарні. Хата і бункер були розгромлені, а повстанці вбиті.

 

Працювати ставало щораз важче, а поранених, хворих поступало дедалі більше. Лікар Богдан Коваль змушений був заснувати медичний пункт у с. Тулиголови. Однак більшовицькі зайди його знову вислідили. В ніч з 25 на 26-го лютого 1946 року село щільно оточили червонопагонники і стали прочісувати кожну його оселю. Щоб нічого не потрапило ворогові, повстанці обладнання лікарні й інші речі знищили, а потім вступили у важкий, нерівний бій з противником. Разом з лікарем Ковалем тоді загинули Осип Проць, Олекса Пелех, Степан Беньо, Володимир Ільків, Кирило Пелех, Іван Лучицький, Василь Моспан. Впала смертю хоробрих і 22-річна Софія Овчар, яка працювала медсестрою куща УПА і заодно виконувала функції зв'язкової. Їздячи в різні міста за медикаментами, вона збирала інформацію про нальоти чекістів, чим багато спричинила до попередження як арештів, так і відплатних дій повстанців.

 

Мертву Софію батьки забрали з-поміж трупів до своєї оселі, вбрали її, засвітили свічки. Та енкаведисти вранці, увірвавшись до кімнати, стягнули труп дівчини з катафалку і волоком потягли у центр села, до місця, де на глум, наругу і залякування населення лежали мертвими інші повстанці. Там же у канаві біля дороги їх закопали, крім лікаря Коваля. Його труп нападники завезли в Рудки для ідентифікації і глумлення над мертвим тілом. Знявши з нього одяг і підперши, поставили небіжчика під мур будинку НКВД, встромивши до того ж вбитому у рот цигарку. Там він пробув майже тиждень.

 

Закопали його на старому єврейському цвинтарі.

 

Петро Городник родом із села Конюшки-Королівські (народився там у 1917 році). Після закінчення Львівської Малої семінарії він теж поступив у медичний інститут, де вчився до травня 1944 року. Ще раніше пов'язав своє життя з ОУН і вирішив у її рядах боротися проти ворогів України. Придбавши у німецьких госпіталях медикаменти, інше спорядження, в липні 1944 року влився у лави Української Повстанської Армії і як лікар-хірург почав працювати на терені Рудки-Комарно. 

 

 

  

Він здобув велику популярність як спеціаліст-медик не тільки серед повстанців, а й населення, хоч умови лікування людей у підпіллі були жахливими. Адже довелося діяти в ході боїв, засідок, відступів, що особливо тяжко відбивалось на стані поранених. Не давали спокою енкаведистсько-кагебістські напасники. Неодноразово їхні агенти, совєтські чиновники, знаючи про великі здібності Петра, пропонували його батькам схилити сина до виходу з підпілля, обіцяли прощення «провини», високооплачувану роботу на посаді лікаря і навіть викладача. Та медик-повстанець категорично відкидав ворожі намагання зробити його колаборантом чи зрадником.

 

Крім основної роботи, П. Городник разом з своїм другом Богданом Ковалем у підпільній друкарні випускали листівки, звернення до народу, готували інші документи.

 

Трагічна розв'язка наступила в кінці січня 1946 року. Саме тоді вночі червонопагонники оточили те місце, де знаходилися Городник та охоронці підпільної лікарні і друкарні. Виходу не було. Повстанці прийняли нерівний бій, стримуючи наступаючого ворога інтенсивним вогнем, щоб за той час знищити все обладнання, бібліотеку, архів. У важкому поєдинку Петро Городник, Степан Морочко та Василь Ільків загинули. Червонопагонні нападники, назнущавшись над трупами, закопали їх прямо у рові.

 

У вересні 1991 року останки героїв було перепоховано на місцевому цвинтарі при великому здвигу людей.