Листопадовий зрив. Частина І. (Автор: Гордієнко Володимир)

опубліковано 6 лист. 2013 р., 11:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лист. 2013 р., 10:58 ]

Початок XX ст. українці в Галичині зустрічали на широкій дорозі державного будівництва. Починаючи з 1772 року, поступово, послідовно і впевнено, долаючи перепони і місцями зневіру в успіх, зміцнювались політичні, економічні, культурні і соціальні структури державності, зростали чисельні і національно свідомі українські кадри, набувався досвід, формувались національні провідники і діячі.

 

Відроджуючий національний потік пробивався через урядовий супротив, супротив польської шляхти, доморощені зпольщену і зрусифіковану інтелігенцію, з року на рік ширшав і глибшав, повнішав і числішав, невпинно і незворотньо набирав швидкість, силу і міць.

 

Подвижницьку роль у ті далекі початкові роки, взяли на себе греко-католицькі священики і саме вони стали фактичними поборниками національного пробудження. Показово, що серед 49 парламентарних послів до першого Галицького сойму (1861 р.) було 22 священики греко-католицької церкви. Серед них: єпископ (з 1863 р. митрополит) Спиридон Литвинович, о. Софрон Витвицький, о. Іван Гушалевич, о. Антін Добрянський, о. Степан Качала, о. Михайло Куземський, о. Йосип Лозинський, о. Михайло Малиновський, о. Антін Могильницький, о. Іван Наумович, о. Лев Трещанівський, о. Микола Устіянович, о. Антін Юзичинський. Що не прізвище – то Ім'я. І у кожного свій особовий і особливий вклад.

 

Ця плеяда національно свідомого духовенства змогла зрости у стінах Львівської духовної семінарії, на терені Галичини завдяки жертовній на ниві українства діяльності єпископа Григорія Яхимовича – незаперечного авторитета і провідника галицьких українців з 1848 року. Професор Львівського університету, ректор духовної семінарії, перемишський єпископ в 1849-1859 р.р., митрополит Львівський в 1860-1863 р.р., саме він, Григорій Яхимович, очолив першу політичну організацію Галичини «Головну Руську Раду» (повстала 2 травня 1848 р.).

 

«Головна Руська Рада» була створена для оборони національних, політичних і культурних прав і тримала курс на самостійність українського народу і його окремішність від поляків і москалів, домагалась поділу Галичини на українську і польську частини,

 

Безпосередня діяльність здійснювалась з використанням двох джерел. Перше – українська газета-часопис «Зоря Галицька» (з 15 травня 1848 р.), яка в 1848-1850 р.р. виходила за редакцією Антона Павенцького; друге – товариство «Галицько-Руська Матиця», яке стало на шлях просвітницького і літературного руху серед українського народу (засновано 16 червня 1848 р.).

 

Ледь почавши свою діяльність, «Головна Руська Рада» зустріла активний опір з боку галицьких поляків українського роду, які зі свого боку створили політичний комітет під назвою «Руський Собор» і часопис «Дневник руський», який редагував Іван Вагилевич.

 

По передчасній смерті в 1843 р. стержня «Руської трійці» Маркіяна Шашкевича доля розвела Івана Вагилевича і Якова Головацького по протилежних сторонах. Першого вона завела у табір полонофілів, а другого – в лоно москвофілів, що в немалій степені сприяло згодом москвофільській переорієнтації і «Головної Руської Ради», і «Галицько-Руської Матиці», і «Зорі Галицької».

 

Алі і у цій складній ситуації греко-католицька церква пробудила і виплекала до життя другу українську хвилю, відому під назвою «народовців». Вручивши справу відродження у руки цієї народної інтелігенції, греко-католицькі священики тимчасово відійшли від активної національної діяльності.

Ці руки виявились незвичайно сильними і надійними. Ось вони: Олександр Барвінський, Анатоль Вахнянин, Кость Горбаль, Федір Заревич, Ксенофонт Климкович,  Юліан Лаврівський, Володимир Навроцький, Олександр Огоновський, Омелян Партицький, Микола Падолинський, Юліан Романчук, о. Данило Танячкевич, Володимир Шашкевич та інші.

 

Вони розбудили і підняли український народ в Галичині. Честь їм і слава! Довічна шана їм в наших серцях!

 

На новий вищий рівень національна політична і просвітницька робота піднялась з появою в 1868 році товариства «Просвіта» (засноване 8 грудня, голова Анатоль Вахнянин), літературного товариства ім. Шевченка (засноване 11 грудня 1873 р., з 1883 – Наукове товариство ім. Шевченка, перший голова Корнило Сушкевич), часопису «Батьківщина» (вийшов 1 жовтня 1879 р., редактор Юліан Романчук) і часопису «Діло» (вийшов 1 січня 1880 р., редактор Володимир Барвінський), а відтак і з появою в 1885 р. нового політичного товариства «Народна Рада» (засновники Оле­сандр Огоновський і Юліан Романчук), яке в нових умовах знову підняло до дії в повному обсязі платформу «Головної Руської Ради».

 

Складність політичних умов, як міжнародних, так і внутрішніх, формувала серед українського проводу пошук різних методів, різних тактик, різних підходів в реалізації головної мети – побудови Української Держави. Все розмаїття життя і проблем сконцентрувалось у заснуванні в 1890 році політичної партії «Нова ера», а в 1891 р. – Української Радикальної партії. Якщо засновники «Нової ери» митрополит Сельвестр Сембратович, Олександр Барвінський, Анатоль Вахнянин свою діяльність спрямували на роботу по розв'язанню українських проблем через залучення до них і зацікавленість ними австрійського уряду і галицьких поляків, то засновники Української Радикальної партії відомі письменники Іван Франко і Михайло Павлик стали на позиції економічної роботи серед народу і повної опозиції уряду.

 

На протистоянні цих політичних концепцій в 1899 році виникають Українська Народно-Демократична партія, що об'єднала членів «Народної Ради» і правого крила Радикальної партії, і Українська Соціально-Демократична партія, до якої увійшло ліве крило Української Радикальної партії.

Найближчою до народу стала УНДП, яка домагалась поділу Галичини, поділу намісництва, рівноправності української мови в школі і уряді, створення українського університету у Львові. Політичним проводом УНДП став «Народний Комітет», до якого увійшли Михайло Грушевський, Кость Левицький, Володимир Охримович, Дем'ян Савчак, Іван Франко. За активної участі Великого Будівничого України Костя Левицького 5 січня 1900 р. «Народний Комітет» проголосив відозву до народу з викладенням національної програми максимуму і мінімуму.

 

Зміст програми максимуму полягав в побудові незалежної України «де б усі частини нашої нації з'єднались в одну новочасну культурну державу».

 

Мета, яка була покладена в основу програми мінімум, передбачала утворення окремої національної провінції в Австрії зі своєю окремою адміністрацією і своїм національним соймом.

 

Жодна з політичних партій України до цих пір не проголошувала такої чіткої програми державного будівництва. Тим-то вона була підтримана українським народом Галичини і покликала на нову непроторену дорогу третю хвилю української нації: Лев, Володимир і Юліан Бачинські, Степан Баран, Іван Боберський, Микола Василько, Ярослав Весоловський, Микола Ганкевич, Сидір Голубович, Микола Лагодинський, Іван Макух, Осип Назарук, Євген Олесницький, Василь Панейко, Євген Петрушевич, Ілля Семака, Кирило Трильовський, Володимир Темницький, Володимир Ясеницький та інші. Політичне життя набувало дедалі широкого розмаху.

 

В 1910 р. 28 червня вперше в австрійському парламенті була виголошена промова на українській мові, з якою виступав митрополит Андрей Шептицький. В цьому ж році утворено в австрійському парламенті «Український клюб», а в соймі Галичини «Український соймовий клюб», які домоглися обрання Юліана Романчука віце-президентом палати послів (президії австрійського парламенту). В 1911 р. 16 липня повстає Український Парламентарний Союз (засновник Кость Левицький), який об'єднав послів від українських націонал-демократів, радикалів і Українського буковинського клюбу.

 

В 1914 р. всі політичні Українські партії Галичини утворили Головну Українську Раду, об'єднавшись з метою визволення галицьких українців від панування поляків, використовуючи для цього терен І Світової війни. В 1915 році 5травня відбулось об'єднання Головної Української Ради з Союзом Визволення України – організації, що виникла 4.08 1914 р. у Львові з наддніпрянців, які мешкали в Галичині, в одну Загальну Українську Раду, що стала представництвом усього українського народу в Австрії на час війни.

 

Зусилля, які докладала ЗУР на цьому шляху, на жаль, дали незначні успіхи. Великі надії, пов'язані з військовою організацією Українські Січові Стрільці, не привели до створення регулярної Української Армії. Це обумовило саморозпуск ЗУР, а увесь політичний провід з листопада 1916 р. перебрала Українська Парламентська Репрезентація на чолі з Юліаном Романчуком. В короткім часі політичний провід від нього перебрав Євген Петрушевич.

 

Якщо порівнювати ступінь національної самосвідомості українського загалу до початку Першої світової війни і на початку 1918 року, то поступ очевидний. Перша Світова війна лише вплинула на зменшення національно свідомих рядів. Значна частина загинула на полях війни в боях і в запіллі. Інші, ті, хто не встиг виїхати на Захід після окупації Галичини російськими військами – були вивезені в глибинь Росії. Багато перебувало в полоні.

 

При цьому Українська Парламентська Репрезентація визначила для себе виключно мирний шлях здобуття Української Держави, вірним якому залишилась і тоді, коли розпад Австро-Угорської імперії став історично неминучим. Було очевидним і виникнення конфлікту між поляками і українцями. Яким він бачився? В усякому разі українські політики не вірили в те, що дійде до кривавої війни між українським і польським народами.

 

До цього конфлікту, через його несприйняття, було ще далеко. А український голос в австрійському парламенті звучав все сильніше і вимогливіше. 26 червня 1917 року Кость Левицький заявив, що «українці домагатимуться від державно-правної перебудови Австрії повної національно-територіальної автономії по їх з'єдинених національних територіях Австро-Угорщини». Визнанням все зростаючої ролі українців у політичному і державному житті Австрії стало призначення міністром здоров'я вченого хіміка з світовим ім'ям д-ра Івана Горбачевського (з липня 1917 р.).

 

Питання самовизначення українських земель Австро-Угорщини було головним і на переговорах у Бресті в лютому 1918 р. Згідно протоколів цих переговорів до 31 липня 1918 р. уряд Австро-Угорщини мав надати українцям автономію. Але цього не відбулося.

 

Тому в знак протесту у кожному місті і більших селах Східної Галичини відбулися всенародні віча, які виступили проти плану їх приєднання до Польщі.

 

4 жовтня 1918 р. в австрійському парламенті виступили посли Є. Петрушевич і С. Вітик, які наголошували на нерозривності українських земель Австро-Угорщини, Холмщини, Підляшшя і Волині з територією Великої України.

 

9 жовтня 1918 р. в австрійському Парламенті з вимогою самовизначення українського народу виступив Кость Левицький. Оскільки ситуація склалась вибуховою, через два дні у Відні зійшлися всі українські посли на нараду, в якій прийняли участь митрополит Андрей Шептицький і міністр д-р Іван Горбачевський. Нарада прийняла рішення про скликання 18 жовтня у Львові з'їзду мужів, щоби утворити Українську Національну Раду, щоби вирішити подальшу долю українського народу. Вона стала ясною 16 жовтня після появи цісарського маніфесту «До моїх вірних австрійських народів!» В ньому він сформулював принципи нової, повоєнної Австрії, побудованої на федеративних засадах: «Австрія по волі своїх народів має статися Союзною державою, в якій кожне плем'я на области, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм».

 

У повній відповідності до цього маніфесту на запрошення Української Парламентської Репрезентації зібрались у Львові в Народнім Домі 18 жовтня українські парламентарні посли з Галичини і Буковини, українські посли соймові з Галичини і Буковини, українські члени палати панів і українські єпископи з Галичини як вірильні члени сойму та по трьох відпоручників партій, щоби порішити правно-державну будучність українських земель Австро-Угорщини. Всього 150 чоловік.

 

Були присутні:

І. Парламентарні і рівночасно соймові посли з Галичини: д-р Володимир Бачинський, д-р Сидір Голубович, д-р Миколи Лігодинський, д-р Кость Левицький

Лев Левицький

д-р Теофіль Окумівський

д-р Євген Петрушевич

Тимко Старух

Володимир Сінгалевнч

д-р Льонгін Цегельський

 

Парламентські посли з Галичини:

д-р Лев Бачинськиий

В’ячеслав Будзиновський

Семен Вітик

д-р Володимир Загайкевич

д-р Олександр Колесса

д-р Євген Левицький

о. Омелян Погорецький

Михайло Петрицький

д-р Юліан Романчук (віце-президент палати послів).

 

Посли:

о. Степан Онишкевич

д-р Кирило Трильовський

 

Парламентські і рівночасно соймові посли з Буковини:

Микола Василько

Антін Лукашевич

Ілля Семака.

 

Парламентський посол

д-р Степан Сталь-Стоцький.

 

II. Члени Палати Панів:

Олександр Барвінський

митрополит граф Андрей Шептицький

 

ІІІ. Посли останнього Галицького сойму:

д-р Антін Горбачевський

о. Іван Капустинський

Іван Кивелюк

д-р Михайло Король

д-р Теофіль Кормош

Іван Кохановський

д-р Іван Куровець

д-р Іван Макух

д-р Михайло Новаківський

д-р Роман Перфецький

Теодор Рожанківський

Іван Сандуляк

Гриць Тершаковець.

 

Члени вірильні:

єпископи д-р Йосафат Коциловський і д-р Григорій Хомишин

 

IV.Члени Буковинського Сойму:

Осип Бурачинський

о. Теофіль Драчинський

Теодор Іваницький

Теодор Левицький

Юрій Лисан

Омелян Попович

 

V. Відпоручники партій з Галичини:

а) національно-демократичної –

д-р. Степан Баран

д-р Василь Панейко

о. Олександр Стефанович

б) радикальної –

д-р Северин Данилович

Антін Крушильницький

д-р Осип Назарук

в) соціально-демократичної –

Микола Ганкевич

Осип Крупа

Антін Чернецький

г) християнсько-суспільної –

д-р Богдан Барвінський

д-р Ярослав Гординський

о. д-р Спиридон Кархут

 

З Буковини:

а) національно-демократичної –

д-р Микола Драгомирецький

Омелян Іваницький

Володимир Федорович

б) народної –

д-р Клавдій Білінський

д-р Мирон Кордуба

д-р Роман Цегельний

в) соціально-демократичної –

Гриць Андріящук

Осип Безпалко

Володимир Сороневич

г) радикальної –

Іларій Карбулицький

 

Крім того, були 4 відпоручники академічної молоді і 5 відпоручників української преси,

 

Головував на засіданні, яке почалося о 18.00, д-р Євген Петрушевич, секретарювали д-р Степан баран д-р Володимир Бачинський.

 

Вступне слово виголосив Євген Петрушевич. Потім обговорено і прийнято статут Української Національної Ради у такому тексті:

«§ І. Українська Національна Рада є конституантом сеї части Українського народа, яка живе в австро-угорській монархії на цілій його етнографічній території.

§ 2. Українська Національна Рада має право і обов'язок:

а) виконати в хвилі, яку признасть за відповідну іменем українського народа Австро-Угорської монархії, його право самоозначення та рішити державну судьбу всіх областей тим народом заселених;

б) підприйняти усі постанови та заходи репревентативного, законодатного та адміністративного характеру, аби своє рішення під

а) перевести в життя.

§ 3. Українська Національна Рада складається:

а) з членів Палати Панів австрійської державної Ради української народности;

б) з усіх українських послів до австрійської державної Ради з Галичини й Буковини;

в) з українських послів краєвих соймів;

г) з відпоручників партійних організацій з усіх українських областей по трьох з кожної партійної організації.

§ 4. Скликує Українську Національну Раду і проводить на її засіданнях кождочасний голова Української Парламентської Репрезентації, а в случаю його перешкоди, той, кого голова Української Парламентської Репрезентації до сього уповноважить.

§ 5. Важніші публічні заяви підписують іменем Української Національної Ради Голова Української Парламентської Репрезентації, члени Палати Панів, президії усіх українських клюбів парламентарних і соймових, по одному відпоручникові кожної партійної організації». УНР повстала у трьох делегаціях: Віденьська, Галицька і Буковинська.

 

Після цього делегати приступили до обговорення рефератів, з якими виступили д-р Степан Баран і д-р Євген Левицький.

 

Обговорення пішло по двох напрямках: перший – за приєднання до Великої України (це пропозиція членів соціально-демократичної партії) і другий – за створення своєї держави.

 

Дискусія затягнулась до 3.30 ночі.

 

Для вироблення резолюції було обрано комісію у складі: д-р С. Баран, д-р Є. Левицький, д-р Р. Перфецький, д-р Є. Петрушевич, д-р Л. Цегельський.

 

Текст резолюції зачитав д-р Баран і виглядав так:

«Проголошення Української Держави на українських областях Австрії і Угорщини.

 

Львів, 19 жовтня 1918 р.

Стоячи на становищи самоозначення народів, Українська Національна Рада, як конституанта постановляє:

1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині – а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Стороженець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцільну українську територію.

 

ІІ. Ся українська національна територія уконститовується отсим як Українська Держава. Постановляється поробити приготовчі заходи, щоби се рішення перевести в життя.

 

ІІІ. Взивається всі національні меншості на сій українській області – причім Жидів признається як окрему національність – щоб уконститувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в стількости, відповідаючій їх числу населення.

 

IV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утворення сим способом держави на основах загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступством, з правом національно-культурної автономії, та з правом заступства при правительстві для національних меншостей.

 

V. Українська Національна Рада жадає, щоб зорганізована отсе в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.

 

VІ. Теперішньому австро-угорському міністрови закордонних справ гр. Бурянови відмовляється права пересправляти іменем сеї української території».

 

На 19 жовтня з'їхались до Львова тисячі робітників, селям, міщан, інтелігенції.

 

Великий зал Народного Дому, всі коридори, всі холи, всі сходи, площа перед домом – все було зайняте народом. Рівно о 12 годині голови Української Парламентської Репрезентації відкрив збори і виголосив одногодинну промову, яку закінчив проголошенням Української Держави на українських землях Австро-Угорщини.

 

Всі в залі стоячи заспівали «Вже воскресла Україна».

 

Резолюцію Української Національної Ради зачитав д-р. С. Баран. Резолюцію зборів прочитав М. Ганкевич.

 

20 жовтня об 11 годині багатотисячна громада українців зібралася на площі Юра у Львові, перед якою виступив з проголошенням Ухвали Української Національної Ради про утворення Української Держави на українських областях Австро-Угорщини голова Народного Комітету д-р Кость Левицький.

 

Першою 25 жовтня уконститувалася Віденська делегація у складі послів: д-р Євген Петрушевич – голова, д-р Євген Левицький, д-р Лев Бачинський, д-р Володимир Бачинський, д-р Кость Левицький, д-р Кирило Трильовський, д-р Теофіл Окуневський, Микола Василько, Антін Лукашевич.

 

Галицька делегація уконститувалась щойно 27 жовтня у складі: д-р Кость Левицький (голова), Іван Кивелюк (заступник), д-р Іван Макух (заступник), секретарі: д-р Володимир Бачинський, д-р Степан Баран, д-р Осип Назарук, скарбник д-р Іван Куровець, контролер Олександр Барвінський.

 

Буковинська делегація уконститувалась 29 жовтня, головою обрано Омеляна Поповича.

 

А 28 жовтня у Кракові утворилась польська ліквідаційна комісія, завдання якої полягало в переобранні влади у Галичині. Для виконання цього завдання ліквідаційна комісія постановила прибути до м. Львова 1 листопада 1918 року.

 

II

Отже, 19 жовтня 1918 р. на всіх етнічних українських землях Австро-Угорської імперії проголошено утворення Української Держави. Цим засвідчено, що політики завершували реалізацію свого плану максимуму, прийнятого в 1900 році. Чи ж були готовими наші політики захистити свою власну Величну Споруду?

 

Відомо, що питання створення національних збройних сил було головним у діяльності Головної Української Ради, яка змагалась до створення самостійної військової організації Українські Січові Стрільці. І така організація в 1915 році під офіційною назвою «І полк Українських Січових Стрільців» була сформована. І не вина ні українських політиків, ні самих Січових Стрільців, що терен Першої світової війни не привів до утвердження національних регулярних військових з'єднань. Швидше світова війна обернулась трагедією для українців Галичини, бо після поразок 1916 року на г. Лисонь і під с. Потутори Українські Січові Стрільці перестали бути боєздатною військовою одиницею: основна стрілецька сила положила голови в цих боях, а значна частина національно свідомих старшин опинилась в російському полоні. Тим самим справу створення українських військових формувань слід було починати спочатку.

 

З цією метою 31 травня 1917 року у Відні створено революційний військовий гурток, до якого увійшли Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалько, В. Свидерський, М. Гуцуляк.

 

Проте, будучи відірваною від рідного ґрунту, діяльність гуртка не набула широкого розмаху і після проведених 5-6 засідань гурток саморозпустився. Очевидно, їх діяльність не знаходила підтримки і у політиків Української Парламентської Репрезентації, тим більше, що діяльність гуртка могла бути лише таємною. Такою ж негативною була позиція УПР і до плану створення власних Збройних Сил, який подали на її розгляд старшини І полку Українських Січових Стрільців взимку 1917 року. Хоч цей план був більш мирним, бо базувався на пропагандистській роботі з українськими стрільцями, що служили в державних військових формуваннях, згуртування їх довкола ідеї готовності служити Українській Державі.

 

Таке ставлення політиків УПР до національних Збройних Сил з одного боку засвідчувало переконаність їх у всесильності обраного ними мирного шляху творення Української Держави. З другого боку воно гальмувало і стримувало природній, історично необхідний процес підготовки до захисту завоювань революції. І якщо до конфлікту між політиками і військовими не дійшло, то це свідчить про великий авторитет політиків серед українського загалу Галичини. Хоч це може трактуватись і як нерозуміння політиками і військовими загальних законів революційних перетворень.

 

Це поверхове, мильне твердження. Бо Дмитро Паліїв в своїх споминах писав: «Ніхто не знав, що принесуть наступні дні і тижні, Але кожний здавав собі справу, що щось мусить прийти на зміну того, що є. У повітрі кружляє те невідоме «щось». Ви його зауважували всюди. Між військовими і між цивільним населенням, по містах іІ селах, на фронті і в запіллю». Це «щось» змусило старшин-українців Відня 27 жовтня 1918 року створити підготовчий комітет (Біберович, Пеленський,. Дрогомирецький, Коб'єрський, Кущан) для відновлення Української Військової Організації. Парадоксально, але факт, що установчі збори, на яких планувалось утворити УВО, у Відні були призначені на 1 листопада 1918 року.

 

Яким далеким був український Відень від українського Львова!

 

Що ж відбувалось у цей час у нашому рідному Львові?

 

Історія свідчить, що Українська Військова Організація у Львові повстала лише у першій половині вересня 1918 р. за ініціативою самих військових, які відчули «залізний голос історії». Вона об'єднала провідників українських гуртків австрійських військових частин м. Львова: пор. Івана Рудницького (15 піхотний полк, п. п.), чот. Каравана (19 полк стрільців, п. с.), Любомира Огоновського (з військової поліції) та хор. Ватрана і представника студентства В. Полянського. Пізніше до нього увійшли пор. Теодор Мартинець (41 супровідний курінь), пор. Герасимович, чот. В. Баб'як, сот. С. Горук, чот. д-р В. Старосольський, сот. Черський. Офіційно ця група виступала як Центральний Військовий Комітет.

 

Якою ж була діяльність цього ЦВК? Скористаємось свідченням головного конструктора і архітектора Листопадового Чину пхор. Дмитра Паліїва, який за покликом історії і власної долі прибув на початку жовтня до м. Львова:

 

«12 жовтня я приїхав до Львова і ввечері взяв участь у засіданні Центрального Військового Комітету. На засідання я йшов у переконанні, що ЦВК працює як правдивий штаб, перед яким таке велетенське завдання. Яке ж було моє здивування, коли я почув тільки теоретичні балачки по потребу праці, а від членів довідався, що вони зайняті цілими днями у своїх військових частинах і тільки ввечері сходились на спільні засідання. Я зголосився з пропозицією, що виготовлю на найближче засідання проект праці ЦВК, на що всі радо погодилися. 14 жовтня ми знову зійшлися на засідання в помешканню чот. Л. Огоновського. Мій організаційний проект прийнято. Вирішено приступити до фактичної організації тих військових частин у Львові, в яких були українці, а край поділено на округи і вирішено для кожної округи утворити Окружну Команду. Одночасно з тим треба було шукати зв'язків з усіма полками і кадрами з українською більшістю, розкиданих по всіх фронтах і всіх краях Австрії, Угорщини, в Україні і в Польщі».

 

Таким чином, основи плановості і цілеспрямованості в роботі ЦВК з'являються тільки 14 жовтня. Але реалізація плану залежить від добору його виконавців, починаючи з провідника. А його і не було. Куди ж подівся той вищий старшинський український корпус, який повстав серед Українського Січового Стрілецтва і який повинен був стати на чолі військового перевороту?

 

Де в заметілі революції загубились Теодор Рожанківський, Григорій Коссак, Мирон Тарнавський, Осип Микитка, Степан Шухевич?

 

У цей найвідповідальніший момент в історії України у Львові їх не було. Тому-то ЦВК вирішив звернутися до дуже шановного і поважного д-ра Осипа Назарука взяти в свої руки керівництво реалізацією плану. Як пише М. Гуцуляк, на жаль, д-р Осип Назарук від пропозиції відмовився, мотивуючи свою відмову активною роботою над монографією з історії України.

 

А Україна вимагала в цей час творення своєї нової історії!

 

Де-факто, ЦВК змушений був і реалізацію плану доручити самому авторові плану підхорунжому Дмитрові Паліїву. Це відбулося 15 жовтня 1918 р.

 

А до Листопадового Чину залишилось 16 днів.

 

За ці дні Центральним Військовим Комітетом і особисто Дмитром Паліївим була проведена робота, яка у житті українського народу створила цілу епоху.

 

Організація міста Львова полягала в приєднанні до революції українських частин, що стояли постоєм у м. Львові і у організації українського населення м. Львова, тобто робітників, міщан, залізничників, поштовців, приватних урядовців, студентів для допомоги військовим.

 

З цією метою була створена і політична комісія у складі Івана Кивелюка, д-ра Володимира Охримовича, Степана Томашівського, д-ра Степана Барана, д-ра Василя Панейка, д-ра Михайла Лозинського, д-ра Осипа Назарука.

 

Постійно па засіданнях ЦВК були присутні члени цієї комісії, а на засіданнях Української Національної Ради були присутні Дмитро Паліїв іІ Любомир Огоновський.

 

 

В результаті діяльності Центрального Військового Комітету в м, Львові створено такий військовий потенціал:

600 стрільців у 15 піхотному полку, 500 стрільців у 19 полку стрільців, 450 стрільців у 41 супровідному курені, 800 стрільців у 50 вартовому курені, 150 стрільців у військовій поліції, 90 стрільців у курені 30 піхотного полку, 30 відсотків штатного персоналу жандармерії.

 

В цілому під проводом Центрального Військового Комітету були готовими виступити у Львові 60 старшин і 2400 стрільців.

 

З 16 жовтня в кожному повіті за вказівками ЦВК приступлено до творення Окружних військових команд. Ця робота здійснена в Перемишлі, в Самборі, в Стрию, в Станиславові, в Коломиї, в Тернополі, в Золочеві, в Рава-Руській, в Чернівцях, де стояли 45 піхотний полк, (в Перемишлі), 9 піхотний полк (в Журавцях), 77 піхотний полк (в Ярославі), 20 і 95 піхотні полки (в Станиславові), 24 і 36 піхотні полки (в Коломиї) і 35 піхотний полк (в Золочеві).

 

В інших повітах утворено громадські комітети.

 

Повстала потужна військова українська сила, яка об'єдналась під українським прапором, вимагала досвідченого військового проводу. А серед членів Центрального Військового Комітету такого лідера не було.

 

Сьогодні, очевидно, нема потреби дошукуватись причин, чому на чолі Листопадового Чину ми не бачимо вже згаданих нами військових діячів. Важливо, що знайшлась людина, яка відчула значення історичного моменту для України і стала на чолі військового перевороту, яким вписано яскраві сторінки в історію всієї України. Цією людиною став сотник Українського Січового Стрілецтва Дмитро Вітовський, який 29 жовтня прибув з Чернівців до Львова. Віддаючи належну оцінку усій діяльності Українського Січового Стрілецтва, Галицька делегація Української Національної Ради у Львові 30 жовтня визнала «Український Легіон Січового Стрілецтва» за основу і зав'язок національної окружної сили української держави і постановила підпорядкувати всі українські полки Наказному Отаманові Української Національної Ради, яким призначено Дмитра Вітовського.

 

30 жовтня Центральний Військовий Комітет почав дійсно працювати як Військовий штаб по підготовці повстання. Впродовж цілого дня розроблялись відповідні інструкції і накази, які 31 жовтня кур'єрами були доставлені в усі повіти до Окружних військових комітетів і Окружних Команд.

 

Ось один з наказів. Загальний текст до Окружних військових комітетів:

 

«Вночі з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські військові частини займуть Львів. Те саме заряджено на всіх місцевостях Східної Галичини...»

 

А далі конкретно до завдань того чи іншого повіту. Ось деякі з них.

 

Для Окружної команди повіту Коломия: «...Слід негайно після одержання цього наказу опанувати місто. Оставити відповідно до потреби чисельну сильну залогу. Решту військ треба негайно через Станиславів, Ходорів вислати в допомогу Львову. Оскільки Станиславів потребував би помочі, треба її дати».

 

Для Окружної Команди повіту Станиславів: «...Оставити відповідно чисельну залогу для вдержання міста, а реш­ту війська негайно вислати через Стрий до Львова. В Болехові має бути згруповане більше число польських легіоністів. Треба, якщо це правда, по дорозі прочистити район Болехова і Стрия».

 

Для Окружної Команди повіту Перемишль: «...Найдалі до четвертої години ранку слід опанувати місто. Залізничні мости на Сяні за всяку ціну до тої години висадити в повітр'я».

 

Для Окружної Команди повіту Золочів: «...Зайві частини вислати негайно до Львова...»

 

Для легіону Українських Січових Стрільців: «...Всі частини УСС мають негайно переїхати до Львова. Бойові сотні, що перебувають в Чернівцях, мають зараз виїхати, не гаючи ні хвилини часу. Якщо б роблено труднощі в доставі поїздів, треба їх взяти силою і, ніде не затримуючись, прибути через Ходорів до Львова.

 

Коломия і Станиславів отримали вже наказ перебрати владу. Проведення акції в Чернівцях залишити 41-му піхотному полкови».

 

До повітових Окружних Команд, де не було військових частин текст наказу починався словами:

 

«Українська Національна Рада переймає владу у свої руки, Ніччю з 31 жовтня на 1 листопада українська залога Львова займе місто. В кожному повіті Східної Галичини слід перебрати владу власними засобами. Зібрати якнайбільші1 селян і вислати їх на допомогу сусідньому повітові, якщо б він такої допомоги потребував.

 

Всі уряди слід перебрати і обсадити їх довіреними людьми. Урядовців-поляків, які ставитимуться вороже до української влади, арештовувати».

 

Рівночасно 30 жовтня Галицька делегація Української .Національної Ради звернулась до всіх повітів з пересторогою, що в суверенні права Української Держави вдерлася польська ліквідаційна комісія, і зарядила, що «всі уряди державні, краєві і громадські на вище означеній території Української Держави мають уважати зарядження Польської Ліквідаційної Комісії протизаконними».

 

Ось яка напруженість панувала 30 жовтня в м. Львові: «Приходимо до Народного Дому. Стукаємо: «Хто там?» Говоримо гасло: «Кріс». Брама поволі відчиняється... Йдемо на третій поверх. Вікна засклені. А в середині люди у військових уніформах. Одні приходять, беруть накази і відходять. Приходять другі... Центром уваги був сотник УСС Сень Горук...»

 

Далі... «прийшли пластуни до Пластової домівки, яка вміщувалась в кам'яниці проф. К. Студинського при вул. Хмельовського. Там був хор. УСС Д. Паліїв. Дав завдання піти на розвідку довкола Львова провірити чиї і які військові частини там перебувають, рід зброї, скільки їх, зарисувати окопи».

 

Отже, увесь Львів був у напруженому, передреволюційному стані.

 

31 жовтня відбулась військова нарада над планом зайняття м. Львова. Кожний командант з частин подав списки тих, на яких міг розраховувати без всякого сумніву. У підсумку встановлено: готові виступити 60 старшин і 1400 стрільців.

 

Цю ситуацію описує детально М. Гуцуляк:

«Сотник Вітовський зжахнувся: «То ж то нема з ким починати».

«Пане сотнику – відповів я – гінці з наказами вже від'їхали».

«То ми пропали» – сказав Вітовський.

 

Але це тривало одну мить. Він випростався, закусив зуби і потонув у виснажливій праці».

 

І на 15 год. 31 жовтня план Листопадового Чину був готовий.

 

А о 14 год. цього дня д-р К. Левицький,. д-р Л. Цегельський, І. Кивелюк; о. Ол. Стефанович, д-р С. Голубович, д-р С. Баран планували зустрітися з намісником Галичини гр. Г. Гуйном з останньою спробою мирного творення Української Держави: проханням підписати маніфест про передачу державної влади в руки Української Національної Ради.

 

Та і ця місія зазнала невдачі.

 

Що ж робити далі? Знову члени Української Національної Ради в залі Народного Дому почували непевність ситуації. Д-р Цегельський запропонував почекати на приїзд 1 листопада кур'єра з Відня з рішенням цісаря.

 

Але цій пропозиції спротивився Дмитро Вітовський, який доповів готовність українського війська до військового перевороту, що сплановано на ніч з 31 жовтня на 1 листопада.

 

Рішучість, чіткість і переконаність промови Д. Вітовського не лишила сліду для сумнівів.

 

УН Рада схвалила виступ. Тоді ж перейменували Центральний Військовий Комітет на Українську Генеральну Команду.

 

О 7 годині вечора 40 старшин-українців зібрались на останню нараду. Вів її Дмитро Вітовський. Начальний отаман з'ясував велич історичного моменту і, доповівши план, визначив час виступу – 4 година ранку. Ця нарада фактично стала першою нарадою новоствореної Української Армії.

 

План виступу передбачав захоплення таких об'єктів і наступними словами:

15 піхотний полк:

головний двірець (1 старшина, 47 стрільців);

жандармерія (1 старшина, 15 стрільців);

головна пошта (1 старшина, 50 стрільців);

австро-угорський банк (1 підстаршина, 10 стрільців);

косарні Фердинанда (1 старшина, 50 стрільців);

косарні Яблоновських (1 старшина, 80 стрільців);

намісництво (1 старшина, 30 стрільців);

двірець Персенківка (1 старшина, 30 стрільців),

косарні при вул. Курковій (1 старшина, 100 стрільців);

Військова команда Львова (1 старшина, 30 стрільців);

 

19 полк стрільців

двірець Підзамче (1 старшина, 100 стрільців),

косарні Петра і Павла;

косарні на Личакові, Зелену і Личаківську рогатку;

30 стрільців для охорони Народного Дому.

 

Військова поліція мала зайняти свої косарні і нести службу на вулицях.

 

41 супровідний курінь мав зайняти ратушу і здійснювати службу на вулицях.

 

Відділ сотника Черського мав зайняти казарми на Цитаделі, склад зброї на Підваллі, військові магазини на вул. Яблоновській і Городецькій, тюрми на вул. Баторія і Казимирівській.

 

По закінченні наради в Народному Домі залишились Дмитро Вітовський, Петро Бубела, Сень Горук, Богдан Гнатевич, Ілько Цьокан і Дмитро Паліїв.

 

Штаб Листопадового Чину продовжував діяти. До збройного повстання залишались лічені години.

 

III

Сміливий план Української Генеральної Військової Команди в п'ятницю 1 листопада 1918 р. о 4 годині ринку був реалізований. Всі об'єкти, до яких вирушили українські загони, було взято. На Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий національний прапор.

 

О 7-ій годині ранку Дмитро Вітовський доповів д-ру Костю Левицькому про те, що у цілому місті встановлено українську владу.

 

Історія закарбувала для вічності цей акт передачі влади з військових до цивільних рук. Так вони завжди стоятимуть поруч: Дмитро Вітовський і Кость Левицький – два визначні Будівничі України.

 

Радість тривала мить – попереду стала виснажлива робота.

 

А в цей час у Львові, у кожній українській домівці, скрізь, де зустріла ця вістка українців, панувала радість, щастя, обійми і сльози. Вперше після 578 років неволі.

 

В цілому ж у місті, як і напередодні, був спокій, працювали магазини, курсували трамваї, горожани були в своїх установах, на своїх робочих місцях, за графіком з Головного Двірця відходили поїзди на Схід.

 

А два державні мужі мали: один будувати державу, другий – захищати її.

 

Як і личить політичному проводу, що стояв на чолі національно-визвольного руху, Українська Національна Рада оголосила до українського народу свої перші два Звернення:

 

 

До населення м. Львова!

Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада.

 

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в Столичнім місті Львові. На цілій території Українська Держава.

 

Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної Ради.

 

Взивається населення до супокою і послуху тим зарядженням.

 

Під сею умовою безпечність публичного порядку, життя й маєтку, як також заосмотреню в поживу вповні запоручається.

Львів, 1 падолиста 1918 р.

Українська Національна Рада

 

Другий Зазив був скерований до усього українського народу Галичини.

 

Український народе!

Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї Землі, вільний городянин Української Держави.

 

Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвисша власть Українська Національна Рада.

 

З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

 

Український народе!

Доля Української Держави в твоїх руках.

Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпрем всі ворожі замахи на Українську Державу.

 

Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і з іменем Української Національної Ради виконувати власть... До сього ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені...

 

Всі жовніри української народності підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властей Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовнірів з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

 

Все здібне до оружя українське населення має утворити боєві відділи, які або увійдуть в склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок, особливо мають бути оберігані залізниця, почта і телеграф...

 

Всім горожанам Української Держави без ріжниці народності і віросповідання запоручається горожанську національну і віросповідну рівноправність.

 

Національні меншости Української Держави – Поляки, Жиди і Німці – мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

 

Аж до видання законів Української Держави обов'язують дотеперішні закони, наскільки вони не стоять в противенстві до основ Української Держави.

 

Як тільки буде забезпечене й укріплено існування Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального рівного, безпосереднього і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

 

Склад утвореного Української Національною Радою кабінету і його програму оголоситься.

 

Український народе!

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 падолиста 1918 р.

Українська Національна Рада».

 

Ця держава надійно і впевнено крокувала по Галичині. На початку у Львові, а потім на терені усієї Західної України.

 

В цей же день 1 листопада українці перебрали владу у свої руки в Станиславові і в Тернополі, в Золочеві і в Сокалі, в Жовкві і в Рава-Руській, в Коломиї і в Снятині, в Печеніжені і в Рогатині, в Березові і в Ярославлі, в Коросно і в Лісько, в Сяніку і в Медиці.

 

Попереджуючи можливі збройні сутички з польськими легіонерами і запобігаючи бандитизмові, свій перший наказ видає Начальний отаман українських військ Дмитро Вітовський, яким:

 

1. З нинішнім днем проголошується у Львові стан облоги.

2. Всякі збори забороняються.

3. Без окремої легімитації не вільно по 6 год. вечора ходити по вулицях. О тій годині треба також замкнути всі публичні льокалі і місця розривки.

4. Зброю й муніцію треба видати.

5. Наказується заховувати цілковитий спокій.

 

Одночасно командантом міста був призначений полковник Микола Маринович, його ад'ютантом – Сень Горук.

 

Незважаючи на те, що військовий переворот 1 листопада відбувся згідно плану, розробленому українським центральним військовим комітетом, він фактично став початком жорстокої боротьби між українськими і польськими військами.

 

Не бажаючи змиритись з українським переворотом, намісник Галичини ген. Г. Гуйн передав свої всі права віце-президентові намісництва у Львові Володимирові Децикевичу, а він 1 листопада всю повноту влади передав Костеві

Левицькому. Акт передачі влади підписали від австрійського уряду – Володимир Децикевич, від Галицької делегації Української Національної Ради д-р Кость Левицький, Олександр Барвінський, д-р Ізидор Голубович, д-р Лонгин Цегельський. В той же день військовий командант міста фельдмаршал , Пфеффер передав військову владу командантові міста Миколі Мироновичу. А вулицями міста проходили військові патрулі, які не чинили наруги, тільки роззброювали всіх офіцерів і вояків, які появлялися в місті. Проте в окремих районах міста, а саме на вулицях Садівничій, Потоцького, Польній, в другій половині дня відбулися перші збройні сутички, впали перші жертви, почала проливатись людська кров.

 

Як свідчить історія о 4 годині ранку 1 листопада 1918 р. Українська Держава в Галичині була утверджена без жодного вбитого, без жодної жертви. І мимоволі повстає питання: що ж робила в цей час польська сторона? Невже переважаюче в українському місті польське населення спокійно чекало приїзду Ліквідаційної Комісії, яка мала встановити польську владу в місті.

 

Ось що стверджують польські джерела про польську позицію у дні, які передували Листопадовому зриву.

 

У Львові діяло три польські військові організації. Перша з них військово-політична Польська Організація Військова (ПОВ) повстала у Львові після звільнення міста від російських військ. Провідником цієї організації був підпор. Людвік де Лавеаукс. На чолі всепольської ПОВ стояв Юзеф Пілсудський і її провідними ідеями були: здобуття незалежності неподільної і з'єдиненої Польщі і створення польської армії.

 

У сферу впливу «пеовяків» входила університетська і робітнича молодь, молодь Львівської політехніки і середніх шкіл. Після заключення Брестського миру серед польських офіцерів австрійської армії повстала організація під назвою «Вільність». Вона виникла під впливом ПОВ і стояла на позиціях ПОВ. Розходження були тільки в тактиці реалізації ідеї. Але і одні і другі в своїх планах взагалі не розглядали і не вірили у можливість війни з українською стороною.

 

Значно слабішою, оскільки виникла вже у вересні-жовтні 1918 була Польська Кадра Військова («пекавяки»).

 

Зустрічі членів цих військових організацій у Львові відбувались регулярно і вони проходили в польському Академічному будинку при вул. Сенаторській, в Будинку техніки при вул. Ісаковичаі в приміщенні школи ім. Сєнкевйча при вул. Пільній. Оскільки в останніх двох будинках військові перебували цілодобово, вони були і стали фактичними осередками організації боротьби проти українських військ.

 

Тим не менше на діяльність українців у жовтні 1918 року вони дивилися зверхньо. Їх не насторожило і проголошення 19 жовтня у Львові Української Держави, оскільки діяльність українських військових організацій в цей час не була відчутною.

 

Проте 31 жовтня про підготовку до збройного перевороту польські лєгіоністи знали, але не сприймали всерйоз.

 

Своє ставлення до виступу українців вони обговорювали тричі в цей день. Перша зустріч відбулася о 14 годині в квартирі провідника ПКВ кап. Ч. Мончинського при вул. Сенаторській, 7, друга – о 18 годині в квартирі майора Снядовського при вул. Личаківській, 16 і третя о 21 год. 30 хв. – в польському Академічному будинку при вул. Сенаторській.

 

Дебати були гарячими. Були пропозиції випередити українців, почавши свою зустрічну акцію о 23.00. Але до одностайності серед гонорових польських офіцерів не дійшло, готовність до виступу українців була поставлена під сумнів.

 

Ранок 1 листопада став для всіх поляків шоковим. Але те, що зазначені точки згромаджень польських легіонерів, а саме, польський Академічний будинок, Будинок техніки і школа ім. Сєнкевича, не були атаковані українськими підрозділами, свідчило, також, що і українська сторона не мала дійсних свідчень і про кількість польських військових у місті, і в свою чергу, не вірила у збройний виступ поляків.

 

Проте збройні сутички цього дня засвідчували швидше відчай і розпуку поляків, ніж сплановану акцію.

 

Та вже на нарадах, які було проведено 1 листопада спочатку в польському Академічному домі при вул. Сенаторській, потім в приміщеннях будинків при вул. Фредри, 2 і вул. Романовича, 8 польські лєгіоністи діяли чітко і виважено: розробили план виступу проти українських військ і обрали командантом Начальної команди кап. Чеслава Мончинського.

 

Основною в цьому плані стояла акція проти Головного Двірця, де були великі запаси зброї і амуніції. Для здійснення її збір всіх військових призначено до Будинку техніки при вул. Ісаковича і школи ім. Сєнкевича при вул. Пільній.

 

Але для підготовки атаки на Головний Двірець потрібен був час. Його можна було одержати тільки вдавшись до хитрощів. Прийому, яким дуже часто послуговували поляки і далі.

 

Тому до українського політичного проводу і поспішила польська депутація бувшого краєвого Виділу на чолі з краєвим маршалом Станиславом Нєзабітовським з пропозиціями перемир'я, про спільні заходи по заспокоєнню населення міста Львова.

 

Не знаючи справжніх намірів і реальної сили польської сторони, українська сторона погодилась на переговори, які почались о 10 годині вранці 2 листопада, в приміщенні Ставропігійського інституту, куди в цей день перенеслась з Народного Дому Українська Національна Рада.

 

Прийшовши на нараду, польська сторона різко змінила свою позицію і заявила про своє невизнання Української Національної Ради державною владою у Львові, запропонувала питання про владу передати на вирішення міжнародного конгресу в Парижі, а на перехідний період утворити спільну українсько-польську владу.

 

Українська Національна Рада ці домагання відкинула, а пристала до думки про створення спільного комітету злагоди у складі:

 

З боку УНР: д-р Степан Федак, о. Теодозій Лежогубський, д-р Роман Перфецький, д-р Лонгин Цегельський, д-р Михайло Лозинський, Антін Чернецький.

 

З боку поляків: д-р Адам Ернест, д-р Станислав Домбський, д-р Филип ІІІляйхер, д-р Антін Юран, Щосйф Наймай.

 

Комітет прийняв Звернення до населення, яке на польській і українській мовах було вивішено по місту. Але польські легіонери не звертали на нього жодної уваги і продовжували збройні сутички на вул. Л. Сапіги і на вул. Городецькій, а відтак і закріпились на вул, Д. Сапіги і в районі вулиць Наблоні-Янівська-Бема-Городецька. З цього боку вранці (біля 6 год.) 3листопада вони і здійснили акцію захоплення Головного Двірця.

 

В цей же день поляки заволоділи Кадетською школою, і уланськими кошарами на Вульці, а 4 листопада зранку заволоділи будинком Духовної семінарії при вул. Коперніка, церквою Юра, єзуїтським городом, Дирекцією залізниць, Гицлівською горою, передмістями Клепарів і Замарстинів.

 

Таким чином, на 5 листопада встановилась реальна лінія фронту між українськими і польськими військами, яка проходила по вулицях Стрийська-Кадетська-Коперніка (до Духовної семінарії) – через Єзуїтський город до будинку Дирекції залізниць – далі до церкви Юра – через Городецьку на вул. Бема-Янівська-Клепарівська-старий єврейський цвинтар-Шпитальна-Замарстинівська.

 

Одночасно поляки вели вуличну війну в тій частині міста, якою володіли українці. По українських стрільцях кулі летіли з вікон і з дахів будинків, на них нападали на вулицях. 1 листопада по вул. Академічній вбито патрульного Михайла Панкевича, 2 листопада при вул. Городецькій, 95 вбито Михайла Голубця, 31 року життя, а на вул.. Академічній вбито ножем Василя Шкондюка. 7 листопада на вул. Жовківській стріляли в лікарів, що перев'язували рани стрільцеві, а на вул. К. Людвіка кинуто в люди міну.

 

«Пересторога» видана Наказним Отаманом Дмитром Вітовським про те, «що мешканці мужеського полу того дому, з котрого впаде хоч один стріл, будуть здесятковані», майже не діяла. Не діяла, бо поляки для розвідницької і зв'язкової служби почали використовувати жінок.

 

У цій обстановці розгубився Дмитро Вітовський, втративши будь-яку здатність на організацію опору з боку українців, і подав Костю Левицькому рапорт про свою відставку. На це рішення в значній степені вплинуло і те, що, незважаючи на домовленість, 1 листопада до Львова не прибув легіон Українських Січових Стрільців.

 

До того ж, прибувши 3 листопада по полудні під проводом команданта Осипа Букшованого, частина легіону УССів змушена була зупинитися на Сихові, здобути Персенківку і там одержала наказ з ходу продовжити наступ на Цитадель, яку вони зайняли, і на Головний Двірець.

 

В акції на Головний Двірець УССи добились вирішальної переваги, примусивши поляків до здачі. І знову, тепер вже УССи, пішли на уступки, почавши переговори про умови здачі. Поки йшли переговори, Начальна команда польських військ перекинула до Головного Двірця підкріплення, яке і примусило УССів з боєм відійти знову на Персенківку.

 

Вночі 4 листопада на Персенківку прибула друга частина УССів з Чернівців, яка здійснила під керівництвом пор. Багана новий наступ на Головний Двірець, але також зазнала поразки На довершення польський літак скинув декілька бомб на позиції УССів на Персенківці, посіявши в їх рядах паніку. Після цих невдач УССи були відведені в Старе Село, де була проведена їх реорганізація, утворено 6 сотень і поставлено нового команданта Осипа Микитку. А 5 листопада УССи знову з'явились у Львові. Одна сотня була скерована до косарень Ферденанта, друга – на Цитадель, третя – на Головну Пошту, четверта – до будинку Сойму, п'ята – на Підзамче. Шоста сотня . залишилась в запасі.

 

В ситуації, що склалася, тобто з утворенням фронтової лінії у місті Львові, Українська Національна Рада прийняла рішення про заміну Д. Вітовського.

 

Новим (з 5 листопада) Начальним командантом українських військ був призначений Григорій Коссак, який в часи Першої світової війни був командантом Легіону Українських Січових Стрільців. Начальником штабу став Сень Горук.

 

Одночасно Українська Національна Рада видала три звернення: «Український народе!», «Українські вояки» і «Під оружжа», якими намагається піднести бойовий дух і закликати до вступу українців до української армії.

 

Український народе!

В сотвореній Тобою державі не буде поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатших та економічно сильніших над бідними й економічно слабшими. В Українській Державі всі горожани без ріжниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні перед правом, а наскрізь демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім, безпосереднім, тайнім і пропорціональнім виборчім праві, від громадян починаючи і на державі кінчаючи, забезпечить верховний голос у державі, демосові, масам робітничого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичем держави.

 

Український парламент, що вибереться і збереться зараз, як тільки край успокоїться, переведе справедливу земельну реформу, силою котрої земля великих земельних цібр перейде на власність малоземельних і безземельних. Робітниче законодавство забезпечить робітникові 8-годинний робочий день праці, дасть обезпеку на старість і нездібність до праці і взагалі повну охорону праці.

 

Горожане!

Найважливіша задача теперішньої хвилі є закріпити і утримати те, що створено всенародним зривом. Українські власти, горожанські і військові мають в цілім краю завести негайно лад, публічну безпечність і спокій. Проти тих, хто не схотів би підчинитися українських властей або робив би заколот, треба заступити з усією рішучістю.

 

Українці!

Утревалення української народної держави неможливе без народнього війська, народньої армії. Цю армію мусимо зараз сотворити, й тому взиваємо всіх Українців ставати в її лави.

 

Український народе!

Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі. Лиш єдністю, карностю і напруженням усіх сил народу можемо цю будову довести до щасливого кінця. Ніхто, хто є Українцем, не сміє відтягтися від великого діла, від жертви для щасливої будуччини грядущих поколінь. В ім'я цеї будуччини кличемо:

Одностайно, однодушно, карністю з усією рішучістю вперед!

Слава Українській Державі!

Слава Українському Війську!

Слава Українському народові!

Львів, 5 падолиста 1918 р.

Українська Національна Рада

 

Зупинимось на мить на цьому документі.

Історики епохи 1939-1985 років оцінювали діяльність Західно-Української Народної Республіки як антинародну, наголошуючи на її буржуазній сутності. В розрахунок не йшло не тільки те, що історія ЗУНР – це постійна щоденна війна з поляками. Жодного дня миру з 257 днів.

 

Замовчувався і цей історичний документ, яким проголошується саме народна сутність майбутньої держави, бо ним запевняється передача землі малоземельним і безземельним селянам і встановлення 8-годинного робочого дня.

Ось справжній демократизм української нації!

 

Другим документом Українська Національна Рада звернулася до воїнів української армії, а третім – закликає всіх українців до зброї на захист здобутків Листопадового Чину.

 

Українські вояки!

Ми, Українська Національна Рада, волею Українського Народу бувшої Австро-Угорської монархії найвисша власть його Держави, висловлюємо найбільший подив, найглибшу подяку і найвисшу похвалу.

 

Весь український народ клонить перед Вами голову і дивиться на Вас як на свою Гордість і Надію.

 

Ваше ім'я запише історія державного визволення українського народу золотими буквами, а грядущі покоління вільних горожан Вільної України будуть во віки величати Вас як освободителів з вікового поневолення.

 

Вперед, аж до повного укріплення Української Держави!

Львів, 5 падолиста 1918 р.

Українська Національна Рада

 

Під оружжа!

Український народе!

В сій хвилі важиться доля Твоя, доля Твоїх дітей, Твоїх внуків і Правнуків!..

Мусимо мати передівсім своє військо, національну армію!..

Сих хоробрих і безсмертною славою укритих відділів, які в сій хвилі має під рукою Українська Національна Рада, замало!

Тільки велика національна армія в цілім краю, зорганізована і готова, може переконати всіх противників, що дарма їх злість і жадоба панували над нами!

Український народе!

Ми не кличемо тебе на війну! Ми взиваємо тебе тілько, щоб Ти зрозумів небезпеку хвилі, станув зі зброєю в руці на сторожі Твого права, Твого майна, долі теперішнього і будучого покоління!., постій же ще короткий момент за найсвятіші власні права, за найцінніше власне добро, за землю і волю!..

Коли в нас буде велика національна армія, то трудна справа упорядкування нової держави зробиться скоро і легко...

Тому кожний, хто тільки здоровий, нехай записується до української армії!..

До українського війська!

До зброї!

У Львові, 5 падолиста 1918

Українська Національна Рада, Українська Генеральна Команда

 

І така армія починає творитися по всіх повітах і містах Західної України.

 

Не залишилась осторонь листопадових подій і Українська соціально-демократична партія, найбільш впливова сила серед робітничого прошарку Львова.

 

До робітників м. Львова

Завданнєм українських, польських та жидівських робітників нашого краю є тепер ввести в життє свої найбільші життєві пролетарські домагання.

 

Завданнєм свідомого робітництва в теперішній хвилині... не викликувати братовбивчі вуличні борби...

Тому спокою, до праці, до організації.

Нехай живе воля і братерство всіх народів!

Нехай живе вільна, з'єдинена самостійна Українська републіка!

Нехай живе міжнародна революційна соціальна демократія»

Львів, дня 5 падолиста 1918

 

За екзутативний комітет української соціально-демократичної партії Галичини і Буковини Осип Крупа, голова Антін Чернецький секретар, Семен Вітик, б. посол до парламенту.

 

Ви чуєте, лжеісторики? Лозунгом ЗУНР був і «Хай живе воля і братерство всіх народів!». І цю республіку спочатку задушили. А потім спаплюжили, забрукали чорною фарбою. А вона жила, вона була живою усі ці роки. Вона буде вічно кликати український народ до волі і незалежності.

 

До польського населення м. Львова, 6 листопада 1918 р. звернувся і український корпус мирового українсько-польського комітету у складі: д-ра Л. Цегельського, д-ра С. Федака о. Т. Лежогубського, д-ра М. Лозинського, д-ра Н. Перфецького «Досить безкорисливого проливу крові, який не принесе користі ні нам, ні вам, а громаду м. Львова впхає в пропасть анархії, голоду й нужди».

 

Після 5 листопада 1918 р. з краю до Львова на заклик Української Національної Ради почали прибувати військові підрозділи. Така допомога надійшла з Золочева, Рава-Руської, Коломиї, Снятина, Тернополя, Щирця, Комарно та інш. До Києва по допомогу з боку Української Народної Республіки виїхали д-р О. Назарук, В. Шухевич та інш. Але замість найбільш організаційно і військово міцного куріння Січових Стрільців, яким командував Є. Коновалець і основу якого складали галичани, до Львова був скерований загін ім. Ґонти під командою отамана Долуда.

 

Прийнятими заходами вдалось стабілізувати обстановку. Вони й не дали можливість полякам розвинути успіх, тому останні вирішили чекати допомоги. Не розвинули успіху й українці. Відданий Г. Коссаком наказ про наступ фактично не був з'єднаний одним цільним планом, і звівся до локальних боїв в районі косарень Ферденанта при вул. Городецькій, Цитаделі, Будинку сойму і Австро-угорського банку, косарень поліції при вул. Казимирівській, Головної пошти, Кадетської школи, Гицлівської гори, Двірця на Підзамчі і на Замарстинові.

 

З 5 по 9 листопада вдень і вночі у Львові клекотіло як в котлі. Ось деякі з епізодів цих днів:

 

«Нам була чужа війна в місті. 4 листопада прибули у Львів, і дістали наказ йти до косарні Ферденанта. Йшли вночі. Стрільці втратили певність в собі. Все видавалось якимось таємничим і загадковим, під ногами тріщало побите скло, а кожний вистріл відбивався кількакратною луною, так що тяжко було сказати звідки падав. З кам'яниць, що оточували косарню, слали рясно кулі з крісів і скорострілів. Тієї ж ночі ми дістали команду виконати наступ на кам'яниці при вул. Бема і обсадити їх. Але ж ми нічого не знали – не знали міста. Тому відклали наступ на слідуючу ніч. 6-го ранком ми вислизнули з косарні і опинилися під кам'яницями. Взяли дві на розі Городецької і № 3. Втримати було годі – всі інші кам'яниці і вулиця були польські. Поляки атакували через підвали, підпалили двері. Не ставало куль. 2 стрільці зголосилися пігнати в косарні. До них 20 кроків, але ж вулиця прострілювалася. Вночі залишили ми кам'яниці».

 

Інші спогади:

«рано 7.ХІ-1918 р. на перестанку Підбірці вивантажуємо дві гармати, муніцію і одержуємо наказ доставити їх до косарень на вул. Театинську. Чим раз ближче до міста чути було крісову пальбу, клекіт скорострілів і гук ручних гранат. Найбільше клекотіло в середині міста, звідки підносився стовп чорного диму, переплітаний огненними язиками. Це горіло в районі Головної пошти».

 

«В ці дні поляки використали в боях у Львові панцирник, який мав прочистити вул. Міцкевича і 3 Мая і відтягти Сойм ззаду. Під охороною панцирника рушили лави поляків до удару. Покосом клалися ряди, але нестримно вони йшли вперед. В панцирник цілиться підхор. Сіцінський. І попадає в саме око, куди глядить керманич машини. Вбито водія. Виникає паніка, поляки відступають».

 

Тричі в цей день наступали поляки на косарні Фердинанда і тричі були відкинуті.

 

«8.ХІ наступав противник з Єзуїтського городу, щоб проскочити вул. Словацького і Секстуську і тим самим відтяти Головну пошту від решти фронту. Пор. Ліськевич це побачив, бере стрільців і кидається на противника. На нього кинули з кам'яниці ручну гранату. Поручник Ліськевич піймав гранату і кинув її на противника. Атаку відбито».

 

Оскільки вуличні бої не припинялися, Начальна Команда вводить 8 листопада польовий суд. А четвертий день йшли безуспішні бої, росло число вбитих і ситуація в місті не змінювалась.

 

Вже вкотре знову звучить:

«Поклик до усіх повітових Управ. Українська держава будується. В першій мірі мусить приступити до зорганізування наших воєнних сил... Всі повітові організації в місцях побуту давнійших доповняючих команд, нехай сейчас переведуть бранку і спис усіх здібних до оружжа від 17-35 року, а до чинної служби негайно покликати річними 1897-96-95.

Львів, дня 8 падолиста 1918

Головний військовий комісаріят Маринович, полковник».

 

В цих умовах Українська Національна Рада знову приймає рішення про заміну команданта. Новим командантом Українських військ стає з 9 листопада Г. Стефанів, який встановив 1 листопада українську владу в Золочеві. Під час цього відзначився енергійністю дій, організаційністю, залізною витримкою, працьовитістю і стратегічним мисленням.

З його приходом в діях українських військ встановилась організаційна єдність, планованість операції. В армії відчулась єдина керуюча сила..

 

IV

А в цей час події в краї переходили наступним чином.

Бережани. «4 листопада за допомогою озброєних людей з найближчих сіл (Лапшин, Лісняк, Мичишів) і військового відділу під проводом пор. Олексина в місті встановлено українську владу. Повітовим комісаром обрано Івана Масляка. Повітовим командантом став сотник Бігус. По селах заряджено частинну мобілізацію. Всі державні установи зайнято. Старші поляки заявляють про свою лояльність. Жиди притримуються суворого нейтралітету».

 

Бібрка:

«В п’ятницю з 1 на 2 листопада о год. 11 ночі роззброєно жандармерію і усунено скрізь австрійські власті. Повітовим комісаром став радник К. Дуб. Мобілізацію до національної армії доручено з 7 листопада провести старшині Походжаю. Повітовим командантом призначено пор. Володимира Кали новича».

 

Бучач:

«Українська влада встановлена 2 листопада. В повіті існує взірцевий спокій. Поки-що всіх урядників залишено на своїх місцях. Повітовим комісаром став д-р І. Боцюрків».

 

Броди:

«Влада в наших руках у цілому повіті. Повітовим комісаром обрано С. Левицького, повітовим командантом призначено пор. Думіна. Мобілізація проходить жваво».

 

Борщів:

«Повітовим комісаром обраний В. Монц».

 

Богородчани:

«Повітовим комісаром став Ткачук».

 

Городок:

«Всі військові заведення і всі уряди знаходяться в українських руках. В місті стоїть залога в силі 200 людей. По селах зорганізовано народну міліцію. Пороблено приготування мобілізації мужчин у віці від 18 до 35 літ. Повітовим командантом є Степанів».

 

Гусятин:

«2 листопада о 7 годині скрізь перебрано владу в українські руки».

 

Долина:

«2 листопада народна міліція під проводом пор. Щирби зайняла всі державні уряди. Зайнято залізничний двірець, всі косарні. Військова залога має 200 озброєних людей, 3 скоростріли. В місті і цілім долинськім повіті повний супокій і порядок».

 

Дрогобич:

«Повітовим комісаром обрано д-ра Миколу Бодрука».

 

Золочів:

«1 листопада о годині 11 1/2 перебрали владу в українські руки за допомогою відділів 35 полку стрільців під командою отамана Стефаніва. Рівночасно обсаджено всі публичні польські інституції та державні автономічні уряди. Повітовим комісаром став Михайло Болторович. Відбувається організація стрільців, які чисельно зголошуються».

 

Кам'янка-Струмилова:

«Вся влада в цілім кам'янецькім повіті, в м. Кам'янка-Струмилова і в м. Буську перейшла в українські руки без проливу крові 1 листопада. Українська залога складає близько 200 чоловік. В цілях творення української армії заряджено примусовий набір ополченців української народності від 18 до 36 років. Набір починається 12 листопада. Військовими командантами стали: «Кам'янки-Струмилової четар Косаревич, Буська – поручник Войтків, залоги і УСС – четар Салик. Повітовим комісаром обрано Петрушевича».

 

Коломия:

«Місто зайнято 1 листопада вранці 24 полком під проводом надпоручника Бемка Корженьовського і Примака. Військові транспорти обезоружуються. Можна організувати 2 полки добровольців. Повіт має до вивозу 10 вагонів бараболі і кільканадцять вагонів сіна. Повітовим комісаром обрано д-ра Стрийського. Військова управа видала відозву до населення, в якій оголосила територію Покуття українською».

 

Комарно:

«1 листопада роззброєно поляків, влада в українських руках. Організовано міліцію. Твориться військо. Відділи війська відійшли на підтримку іншим повітам. В цілім повіті взірцевий порядок. Повітовим комісаром став д-р Іван Коса».

 

Калуш:

«Влада перебрана. Повітовий комісар д-р Желехівський».

 

Підгайці:

«Відділ вояків під проводом Михайла Гоя зайняв 1 листопада місто. Почато формування нічних варт. Оголошено військовий стан в повіті. Повітовим комісаром став О. Типчановський».

 

Печеніжин:

«Місто зайнято в п'ятницю рано 1 листопада командою 14 полку під проводом пор. Сіменовича».

 

Перемишляни:

«Повіт Перемишляни перейняла повітова Українська Національна Рада 3 листопада. В цілім повіті панує спокій і порядок. У вишколі перебуває 300 вояків. Повітовим комісаром став д-р Свістель, повітовим комендантом Г. Чолій. Повітова харчова управа достарчила до Львова 5 вагонів бараболі. Просимо інформацій і дальших розпоряджень».

 

Радехів:

«Всюди в повіті урядує нова українська влада. Заряджено загальну мобілізацію. Повітовим комісаром став О. Росткович. 10 листопада відбулись в повіті Народні збори».

 

Рогатин:

«З 1 листопада у місті і повіті українська влада. Повітовим комісаром став д-р Михайло Воробець. 7 листопада ситуація стала непевна, бо озброєні елементи з полонених, що повернулись з Росії, і різної наволочі під командою лейтенанта 55 п. п. Михаськова займаються грабунком».

 

Рудки:

«2 листопада українські відділи під проводом посла С. Онишкевича увійшли до міста. Обсаджено всі уряди. Залізниця під контролем. Заряджено мобілізацію. Повітовим комісаром став адвокат д-р О. Марітчак, повітовим командантом – пор. З. Кульчицький. Поляки ведуть себе провокуюче».

 

Самбір:

«Повіт повністю перебуває в українських руках».

 

Сколе:

«Сколе було зайнято українцями в суботу (2 листопада) рано. Повітовий комісар Корженьовський. Повітовий командант чех Пежчек. Українська влада встановлена в Синевидську, Тухлі, Лавочнім. Повіт чекає директиви зі Львова».

 

Сокаль:

«Влада в українських руках. Повітовим комісаром було обрано Тисовського. Що слати у Львів? Просимо машин, а харчу буде доволі».

 

Стрий:

«В повіті українська влада встановлена повністю. Створено українську міліцію з 500 людей. Всі комунікаційні шляхи (гостинці і залізниця) обставлені військовими патрулями. Повітовим комісаром обрано д-ра Герасиміва. Повітовим командантом став сотник Котович. В його розпорядженні 28 гармат, 2 з них відправлено до Дрогобича, 3 – до Львова. В місті і повіті панує спокій і порядок. Життя пливе нормальним шляхом».

 

Стоянів:

«Влада в українські руки перейшла зовсім спокійно».

 

Станіславів:

«Перейняття влади відбулось вночі з 1 на 2 листопада за допомогою 95 піхотного полку. Утворено Українську Національну Раду. Міським комісаром став д-р Янович. Повітовим комісаром обрано д-ра Л. Бачинського. Повітовим комендантом призначено сотника Русина. В повіті існує цілковитий спокій і лад. Поручник УСС Гнатевич проводить вербунок».

 

Тернопіль:

«В місті українська влада. Спокій забезпечено. Твориться армія, маса селян зголошується до війська. По селах Тернопільщини поставлені комісари, всюди спокій. Повітовим комісаром обрано Сидоряка».

 

Турка:

«З листопада владу в повіті перебрано українцями. В повіті заведено військовий стан. Повітовим комісаром став В. Ріпецький. Повітовим командантом – пор. Турко».

 

Теребовля:

«Влада в українських руках. Повітовий комісар Запліт ний».

 

Щирець:

«З 1 листопада всі державні власти і уряди знаходяться в українських руках. В наших руках знаходиться і все військове майно. Повітовий комісар, директор школи Мали цький оголосив мобілізацію чоловіків від 18 до 45 літ. З Миколаєва і Щирця до Львова на поміч відійшов військовий відділ під проводом хорунжого УСС Миколи Опоки».

 

Про переобрання влади в українські руки інформували Делятин і Монастирська, Надвірна і Отинія, Товмач і Хирів, Чортків і Снятин, Жовква і Рава-Руська, Мостиська і Судова Вишня та інші міста.

 

Отже, всюди на українських землях Австро-Угорщини твердою ногою встановлювалась Українська влада.

 

Але головна загроза Львову могла наступити лише з Заходу, особливо по залізничному шляху Краків-Перемишель-Львів. Тому ще 31 жовтня Центральний Військовий Комітет попереджав український провід Перемишля про необхідність негайного захоплення влади в місті і висадження в повітря всіх мостів через Сян. Доля Львова вирішувалась не тільки в краю, але й у Перемишлі. На жаль, українці Перемишля ці завдання ЦВК не виконали. Після проведеної наради, на якій визначено час повстання як і у Львові в ніч з 31 на 1 листопада і призначено командантом повстання майора Бірецького, здавалось, все здійсниться згідно плану. Але 1 листопада українська влада в Перемишлі не була встановлена.

 

Упереджуючи можливі акції українців, поляки оголосили демобілізацію всіх військових частин Перемишля і ніщо, ніякі вмовлення, не переконали українських вояків залишитись в Перемишлі і стати в захист Української Держави.

 

- Ми своє відслужили, – відповідали вони.

 

Але, ми переконані, не раз потім у своєму житті вони картали себе за це. Та це каяття прийшло запізнілим. А тоді українська громада Перемишля, враховуючи ситуацію, змушена була закликати на допомогу околичні села. Пунктами збору визначено села: Негрибка, Яксманичі, Медицькі Холупки і Пралківці. Новий наступ на Перемишель призначено було на 2 годину в ніч з 2 на 3 листопада. І хоча замість о 2 годині ночі виступ відбувся о 5 годині ранку, проте все в цей час, на усій Східній Галичині було на боці українців і влада без проливу крові у Перемишлі перейшла в українські руки. Тут відзначились пор. Гриць Сенечко, чет. Степан Ривас, чет. Богачевський, д-р Станько. В полон захоплено 40 старшин, 100 легіонерів, в тому числі і польського команданта ген. Пухальського.

 

Але не повелось з мостами. Спочатку не було вибухівки. Коли ж її знайшли в Селиську, то виявилось, що ніхто з нею не знав як поводитись. А зрештою, нащо нищити людський витвір, бо влада була в місті українська, а організацією оборони зайнявся підполковник Шафранський.

 

Таким чином, з днем 8 листопада на всіх етнічних українських землях Австро-Угорської монархії була встановлена українська влада.

 

На всіх, етнічних українських землях була встановлена Українська Держава. Правда, на Лемківщині українська влада була встановлена тільки в повіті Лісько.

 

Цю державу утворили повіти:

- У Львівському воєводстві:

Городок, Добромиль, Дрогобич, Жовква, Лісько, Львів, Мостиська, Перемишль, Рава-Руська, Рудки, Самбір, Санік, Сокаль, Старий Самбір, Турка, Цішанів, Яворів, Ярослав;

 

- У Станиславівському воєводстві та Буковині: Богородчани, Вашківці, Вижниця, Городенка, Долина, Жидачів Заставна, Калуш, Кіцмань, Коломия, Косів, Нарвірна, Печеніжин, Серет, Сколе, Снятин, Станиславів, Стороженець, Стрий, Товмач, Чернівці;

 

- У Тернопільському воєводстві:

Бережани, Бібрка, Борщів, Броди, Бучач, Гусятин, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Кам'янка-Струмилова, Перемишляни, Підгайці, Радехів, Рогатин, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Чортків.

 

В цих повітах проживало близько 8 млн. населення, з яких 71% було українцями, 14% – поляками, 13% – євреями, 2% – інших народів.

 

Показовим було і віросповідання цього населення: 63% – греко-католиків, 18% – римо-католиків, 13% – віруючих мойсейової віри, 6% – православних.