Листи гетьмана Виговського. (Автор: Мицик Юрій)

опубліковано 21 лип. 2014 р., 08:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 серп. 2014 р., 04:15 ]

Конотопська битва 1659 року.

Збірник наукових праць.

Київ – 1996.

 

Лист І. Виговського до коронного обозного Речі Посполитої Анджея Потоцького від 1 липня 1659 р., котрий наводиться нижче, був виявлений нами ще у 1979 р. Аж два його списки у незначно скороченому вигляді і перекладі німецькою були видані у складі анонімної німецькомовної брошури «Ґрунтовна і достовірна реляція про перемогу королівської величності Польщі під містом Конотопом над московитами...»

 

Не можна не побачити, що видавець, очевидно, відомий німецький друкар Давид Фридрих Рете, який діяв у Гданську, прагнув тенденційно показати Виговського вірнопідданим короля Речі Посполитої Яна Казимира. Варто вказати також, що нами була виявлена ще одна німецькомовна брошура, де описуються події Конотопської битви, але вже не зі слів Виговського. Звичайно, всі ці матеріали не можна було оприлюднити у нас раніше. Тільки відносно недавно почалося наукове опрацювання даних джерел. Зокрема, на моє прохання аспірантка Дніпропетровського держуніверситету Наталя Підгорна переклала текст першої з брошур. Звідти й наводимо анонімне повідомлення з Варшави від 5 серпня 1659 р. З тієї ж брошури, що ґрунтується на листі Виговського, довідуємося і про реакцію Варшави щодо перемоги української армії. Текст же самого листа гетьмана ми наводимо за власним перекладом, зробленим з польськомовного списку, знайденого нами нещодавно. Цей список є без сумніву повнішим й, очевидно, точнішим, бо зберіг польську мову оригінальну, котрою бездоганно володів Виговський і писав нею листи до уряду Речі Посполитої.

 

Наведені документи, особливо лист Виговського, мають велику цінність. По-перше, це невідомий раніше лист Виговського, котрий доповнює спадщину гетьмана, яку давно вже пора видати. По-друге, тут маємо, той випадок, коли про важливу подію історії України звітує сам керівник Української держави, активний учасник і свідок описуваних подій. У листі Виговського маємо ряд важливих свідчень про їх перебіг, наприклад, про спробу гетьмана не допустити виходу з кільця ворожих сил. Звичайно, не можна не відзначити, що гетьман ще не мав достатньої інформації і тому подає неточні дані про Ромодановського (тому вдалося уникнути неволі), не міг він ще сповна уявити масштаби здобутої перемоги.

 

Оприлюднення листа Виговського та анонімної звістки з Варшави це перша після довгої перерви публікація документальних джерел з історії Конотопської битви і, сподіваємося, що не остання.

 

Лист гетьмана України Івана Виговського

до коронного обозного Анджея Потоцького.

1659, липня 11. Табір під Конотопом.

«Я затримав посланця в м.м. пана насамперед через те, щоб його відправити назад з чимось певним і приємним. Дав Найвищий Господь, що за його святою милістю ворог на багатьох місцях не зміг торжествувати. Спочатку ж він прийшов з п'ятнадцятьма тисячами під Говтву, про що думаю в.м.м. пану вже відомо, де зразу після прибуття дістав такого прочухана від його м. пана Карач-бея; мало хто видостався звідти і вся Москва лягла на полі битви, а старші взяті до неволі, між котрими є і Силка, керівник оборони Зінькова, який був схоплений і приведений до мене, а тепер і досі залишається прикутим до гармати. Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького неспішно, чекаючи на хана його м., а як тільки той прибув, то ми поспішили і дня 29 червня за старим стилем, в день св. Петра й Павла ставши біля Соснівської переправи, застали там п'ятнадцять тисяч москви, котра боронила одну переправу. Друга частина (москви) стояла напоготові. Її (наші) драгуни відбили від переправи, а потім (наша) кіннота переправилася і затримала їх герцями. Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що, майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопу, встеляючи густим трупом поля; і мало хто з них втік до (московських) таборів, як ствердили взяті нами язики. Там же потрапили до неволі князь Лев Прокоф'євич Ляпунов, два Бутурліни; всі полковники, ротмістри, капітани, або полягли на полі битви, або пішли в татарську неволю, однак там недовго вони пробули, бо вийшов ханський наказ, щоб всіх їх, від старшого до найменшого, було страчено; це нині було виконано і жодного не залишено живим. Про Радановського (Ромодановського Г.Г. Ю.М.) по-різному кажуть: одні кажуть, що поліг на полі битви, порубаний, інших голос такий, що його ногайська орда (у надії) на величезний викуп, який він обіцяє дати, ховає у себе і не віддає (?) під різними приводами й самому ханові його. Але то звідти очевидним є, що й Ромодановський не втік. Про це свідчить і те, що після тієї вікторії над неприятелем, зразу після заходу сонця, його (Ромодановського) табір, котрий від нашого приходу став, до табору Трубецького рушив і з ним з'єднався, через те, знати, що, втративши вождя, не мав мужності стати до оборони. Оскільки його табір відступив, то пан Гуляницький став повністю вільним від облоги і відважно напав на відходячих повз місто (ворогів) і там немалу частину возів відірвавши, поклав багато (ворожого) трупу, захопив три мортири, серед яких одна є страшно велика, чотири гармати, а також до дванадцяти возів вогнистих куль та провіанту, чим добре поміг війську. Трубецькой, вражений такою поразкою, зараз же почав робити переправи на річці Конотопі і переправляти вози і, поки ми з табором в день св. Петра прибули під Конотоп, вже переправив значну частину таборів і гармат. Однак я дізнався з язиків про його замисли: він хотів, пройшовши ті переправи, відступати табором. Тоді я спішив цієї ж ночі все моє військо і наказав йому окопатися поблизу, що й було зроблено вночі. Це було зроблено для того, щоб ворог, дізнавшися про це (про наш підхід), не вдарив, відступаючи, на нас з усією своєю потугою. Якби я цього не зробив, то напевно б їхнє військо оволоділо б (нашим) табором, бо вже було й вломилося до нього. Там (у битві), коли я керував (військом) перед самим окопом, мені трохи дісталося: перший раз гарматним ядром відірвало ногу коневі, на котрому я сидів, а другий раз гарматною ж кулею розірвало (мундир) на поясі до самого тіла. Однак всемогутня рука Провидіння мене врятувала від загибелі, за що хвала Марії (?). Тут завдяки Господу Богу прийшла б (остання) погибель ворогові, коли б прийшла на підмогу чужоземна піхота, яку обіцяв мені його королівська мость, пан мій мостивий. Та нещасний я син матері моєї, вітчизни, що мені випало бути в таких страшних приступах, протидіяти досить потужному ворогові, а якби я з ним (ворогом) не зійшовся (на полі бою) відважно, то прийшлося б оплакувати втрату не тільки всього краю, а й нові, може, й непереборні труднощі для вітчизни. То ж вчиню те, що мені сама річ і любов до Вітчизни кажуть вчинити, те, що зможу, покладаючи міцну надію на Господа Бога і Пречисту його Матір, котрі згідно з своєю волею самі роздавлять ворога; цей неприятель і тепер знаходиться у досить міцній облозі, і не знаю, як з неї зможе видостатися, бо й переправи, зроблені ним на річці Сейм у трьох милях від Конотопу, вже попалені, а орда навколо геть усі шляхи їм перерізала, та й ми, ясна річ, з тилу та флангів не будемо бездіяльно стояти. Давши це до відома в.м.м. пану, еtс.

 

Дано, як вище вказано.

 

Покірний брат і слуга Іван Виговський, гетьман.»

 

Запис копіїста: «Копія листу від його м. пана Виговського, гетьмана Військ Руських, до його м. пана коронного обозного під датою першого липня з табору під Конотопом року 1659».

 

Запис: «Копія листу п. Виговського до п. коронного обозного стосовно розгрому військ під Конотопом».

 

Уривок з анонімного листа, вміщеного на сторінках німецькомовної друкованої брошури «Ґрунтовна і достовірна реляція...»

1659, серпня 5. – Варшава.

 

«З Варшави від 5 серпня.

Я не можу приховати від пана, що ми тільки-но отримали з України радісну вість, згідно з якою руський гетьман Виговський кілька разів вщент розгромив московитів, причому захопив добру здобич і взяв у полон багато значних князів. Гетьман Виговський був при цьому у великій небезпеці, бо під ним було гарматним ядром вбито коня. Як тільки дійшла достовірна звістка (про ці події), вона викликала тут велику радість і в усіх церквах співали «Тебе, Боже, хвалимо...».