Кущовий провідник ОУН «ДИР». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 23 черв. 2016 р., 11:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 лип. 2016 р., 10:48 ]

 

На жаль, але майже завжди пошуки маловідомих історичних фактів та перевірка їх достовірності надзвичайно важка та кропітка праця на яку йдуть роки, десятиліття. Та зібрана по піщинках інформація вимальовує майже цілу картину – історію рідного краю. Так і в даному випадку архівні дані, деякі суперечливості в іменах та псевдах, особисті речі бійців УПА почали складатися у історію визвольних змагань Бібреччини. На жаль події останніх років (Майдан, АТО, волонтерство) не дозволили у повній мірі віддати себе історичній пошуковій роботі. Проте створення Бібрського осередку Української Галицької Асамблеї у рамках якої діє проект «Локальна історія» розширили можливості у дослідженнях.

 

Також неоцінений вклад у дану роботу зроблено відомим дослідником визвольного руху Зіновієм Горіним, який протягом не одного десятиліття проводив дослідження, збір документів та свідчень очевидців по всій Галичині. Результати таких досліджень досить часто можна зустріти як у місцевих так і в столичних виданнях.

 

31 березня 2016 року виповнилось сто років від дня народження героїчної постаті із когорти воїнів збройного підпілля ОУН-УПА Львівського краю, кущового провідника «Дира» ­ Пищули Михайла. Не зрадивши присяги націоналіста він, один з небагатьох, вистояв більшовицьке переслідування – аж до 1 квітня 1976 року, перебуваючи на теренах Бібреччини.

   

 

 Сьогодні земляки гідно вшановують пам’ять про відважного воїна: розшукана його могила на теренах Жидачівщини; його іменем буде названо одну з вулиць новобудов м. Бібрки; йде підготовка до заснування музею визвольних змагань, де один із куточків буде присвячено його пам’яті; в селі Лани, де проживав наш герой, планується встановити пам’ятний знак.

 

Автору вдалось зібрати ряд матеріалів та спогади очевидців про життя та звитяжні роки боротьби нашого героя, що і пропонується до уваги читачів.

 

Пищула Михайло, по псевдоніму «Дир», народився у селянській сім’ї Михайла та Анни Пищули 31 березня 1916 року у селі П’ятничани Жидачівського району. В 1934 році сім’я переїхала на Бібреччину в с. Малі Ланки, на хутір Кам’янка, де батько купив 7 моргів поля фільваркової землі з умовою поступової виплати.

 

Та поточні борги поглинали всі прибутки господарства, тому, коли захворіла мати, грошей на лікування не було – в 1932 році, у віці 48 років її не стало.

 

Через п’ять років помер і батько, залишивши троє дітей. На той період Михайло уже працював, сімнадцятирічним юнаком пішов у найми у Старе Село, а з часом подався і до Львова, де працював у пекарні, в городника та офіціантом.

 

З приходом радянської влади в 1939 році повернувся до рідного села Малі Ланки, звідки у 1941 році був мобілізований до війська і служив в будівельному батальйоні.

 

Коли розпочалась німецько-російська війна, його батальйон було розбито під Запоріжжям і Михайло потрапив у полон. За щасливим збігом обставин йому вдалось уникнути смерті в фашистському таборі і осінню 1943 року повернутись до рідного дому. Як згадував Михайло: «В хаті голі стіни, їсти немає що, одягнутись немає у що. Ходив поміж родичів та знайомих за хлібом, бульбою, одягом, щоби якось пережити зиму».

 

Весною 1944 року з Михайлом вийшло на контакт підпілля ОУН і він, не вагаючись, вступив у його ряди, при цьому маючи гарну рекомендацію, як брат діючого підпільника Миколи Пищули, 1920р.н., котрий ще за Польщі належав до ОУН.

 

З початком збройної боротьби Михайло вступає до формування УПА. З того часу розпочалась його революційна боротьба, яка тривала довгі роки. По осінь 1946 року він перебував у регулярних повстанських відділах: з 1944р. у сотні «Жубри - 2» командира «Громового» - Петра Лагоди, з осені 1945р. у відділі «Сурмачі» командира «Бурі» - Мирона Браницького.

 

Ось декілька спогадів Михайла Пищули про повстанські будні, які він розповів за життя своєму соратнику і товаришу, політв’язню Євгену Черкасу із Бібрки, які частково збігаються з архівними даними УПА, опублікованими в «Літопису УПА», том 12 нової серії, ст.252: «Це було 17.01.1946р., я зі своїм побратимом «Луною» - Зборівським Володимиром з Бібрки, а служили ми в цей час у підвідділі «Гайдука», перебували у селі Серники в одній родині, виконуючи завдання по службі. Незабаром нам повідомили, що у селі облава. Не встигли ми покинути двір, як на подвір’ї з’явились більшовики. Я через вікно вискочив на протилежну сторону, а «Луна» вибіг у двір та відкрив вогонь по більшовиках. Під час перестрілки один військовий був убитий, другий поранений, при цьому самого «Луну» було також важко поранено і він, у безвихідному становищі, щоби не потрапити у ворожий полон підірвав себе гранатою. Після перестрілки більшовики подалися за підмогою, а тим часом сільські хлопці відтягнули тіло Зборівського у кущі. По приходу більшовики забрали лише тіло свого вбитого, а «Луну» місцеві жителі ввечері поховали на цвинтарі».

 

24.09.1946р. наказом №19 по ВО «Буг» стрільцеві «Луні» було присвоєно посмертно ступінь вістуна.

 

Були і випадки, що завершувались менш трагічно – далі розповідав п.Михайло: «Якось однієї весняної днини я зі своїм товаришем, виконуючи завдання командира, повертались із села Серники прямуючи на хутір Кам’янка. Ідучи по лісовій дорозі – натрапили на більшовицьку облаву, тому були змушені шукати укриття для можливої оборони. Таким виявився глибокий яр, незабаром до його краю підійшов енкаведист і зупинився метрів за тридцять від нас. Ми взяли його на мушку і чекали що буде далі. Розглядаючи яр, він напевно нас побачив, бо листя на деревах ще не було, але, усвідомлюючи, наскільки від нього близька смерть – почав кликати: «Ваня, Ваня! Здесь нікого нєт!» і, постоявши ще якусь мить, відійшов від яру. Через деякий час собачий гавкіт почав віддалятись, а ми пролежали там до вечора і щасливо повернулись у свій табір».

 

Після розформування відділів УПА Михайло – «Дир» був призначений у збройне підпілля, перебував на рідних теренах Бібреччини, станом на 1946 рік – під керівництвом районного провідника «Донця», котрий походив з Рогатинщини; в 1947 – 48рр. його замістив провідник «Дорій», а з 1949р. - Михайло під командою легендарного провідника «Павла» - Федіра Кононовича, який керував підпіллям ОУН Бібреччини до березня 1953 року.

 

Станом на 1950 рік по архівних документах підпілля, «Дир» працював кущовим провідником ОУН. Михайло Пищула був дійсно «останнім із могікан» повстанської боротьби, до кінця 1951 року разом із побратимами вів активну збройну боротьбу з більшовиками. Отримавши поранення та підлікувавшись, до 1964 року ще ходив по лісах, залишаючи по мертвих точках зв’язку естафети, але йому уже ніхто не відповідав. Далі займався перезаховуванням матеріалів та архівів підпілля в місцях, відомих тільки йому. На сьогодні проживає очевидиця тих буремних подій, яка разом з батьками та сестрою протягом чотирьох років надавала всебічну допомогу Михайлові Пищулі – «Диру» та його побратимам, це жителька с. Малих Ланок Марія Демкович, 1929 р.н. Ось що вона розповідала автору:

 

«В 1945 році пізньою осінню, на св.Михайла, наша сім’я була переселена на Бібреччину з Любачівського району Львівської області із села Ушківці, громади Олешичі. Мій батько був добрий господар, цікавився політикою, був українським патріотом. В молоді роки закінчив офіцерську школу у Відні, був учасником Першої світової війни. Коли вперше у наш двір прийшов Михайло Пищула зі своїми побратимами, батько віднісся до візиту доброзичливо і з розумінням, а було це восени 1948 року. Ще проживаючи на Любачівщині до 1945 року, наша сім’я пережила досить багато – в нашій окрузі діяли багаточисельні повстанські відділи, з нашого села в їх ряди вступали навіть шістнадцятирічні юнаки, тому, переживши три роки польського та більшовицького розбою та ґвалтування, а в кінцевому варіанті і вигнання з поконвічних батьківських земель, ми душевно сприйняли потреби українського підпілля. Наша сім’я допомагала повстанцям всім, чим могла. У нас вдома криївки не було, коли приходили партизани то перебували на стриху стодоли, а в холодний період року знімались дошки перекриття і вони спускались у приміщення стайні, де стояла худоба.

 

З 1948 року з Михайлом приходили його побратими повстанці «Максим», «Вуйко», Литвин з Гринова, який, незабаром, загинув біля свого села. З 1949 року приходив «Левко» з Серник та Чмир Ярослав з Любешки, це були молоді хлопці; з П’ятничан – «Татко», він був низького зросту, віком як Пищула. Були і двоє братів з Вільхівця з родини Климкових; з Любачівщини з Ушківців Кунець Іван, в рідних теренах він воював у сотні «Залізняка», потім перейшов на Бібреччину.

 

За три роки відвідин нашої сім’ї ми усі так увійшли в довіру і поріднились, що дехто з повстанців відверто розповідав, яке правдиве його ім’я та звідкіля родом, хоча про такі деталі ніхто з родини їх не питав, бо це були дуже важкі часи і напруга не дозволяла розслаблятись.

 

Повстанець «Максим» був старшого віку, середнього зросту, міцної статури, лисуватий, волосся русяве, обличчя округле. Розповідав, що його звати Йосип, а народився на Тернопільщині у Зборівському районі, село Воробіївка, станом на 1950 рік там іще проживала його старенька мати. Брат його загинув в партизанах біля Тернополя. Побратим «Максима» - «Вуйко» був невисокого зросту старший чоловік. Своєю відвагою він просто захоплював оточуючих. Пам’ятаю, озброївшись двома пістолетами, які носив за ременем позаду під піджаком, позичав у нас велосипеда і їхав на базар до Бібрки. Коли я йому робила зауваження, що це небезпечно, він відповідав: «А що, ми не люди?». Він походив із Рівненської області, з Горохова. До нашого дому приїздила на зустріч із ним його дружина з маленьким сином. Його дружини сестра була заміжня за Королем і проживала у Львові по вул. Горького. Моя старша сестра Стефанія неодноразово, виконуючи доручення «Вуйка», їздила у Львів на квартиру до Короля, бо в родині з Горохова була лікарка, яка передавала медикаменти для повстанців.

 

Весною 1951 року «Вуйка» і Кунця Івана перевели в інші терени і більше з ними я не зустрічалась.

 

Доводилось і мені виконувати різні доручення Пищули. Якось восени 1949 року прийшов Михайло та говорить мені: «Маріє, піди в Стоки та знайди кравця Мідяного, скажеш, що прийшла від мене. Забереш військове вбрання». Прийшла в село, знайшла помешкання кравця, що біля повороту як на Перемишляни, та господаря вдома не застала, чекаю. А дружина все випитує мене, звідкіля я, а я – мовчу. Та, нарешті, приходить чоловік, я сказала йому, від кого, він загорнув пакунок у газету та поклав у сумку. Попрощавшись, я вирушила додому. Підходжу уже до Ланок, як біля цвинтаря, назустріч мені ідуть більшовики – облавники. В мене в грудях все стиснулося та стараюсь зберегти спокій, іду далі, а в душі молюсь до заступниці Діви Марії. Порівнявшись, більшовики глянули в мою сторону, але не зупинили. Аж вдома мені з душі спав тягар. А через неділю приходжу до церкви у Стрілки, бачу, той кравець стоїть та поглядає у мою сторону, але я ніби не звертаю увагу.

 

Пізніше, в 1950 році я вийшла заміж, однієї неділі виходжу з чоловіком з церкви, а кравець підходить до нас та й запитує чоловіка, бо був знайомий йому: «Це твоя жінка? А я її знаю, нехай вона від мене не ховається». Та й розповів свою історію: «Як тільки ти залишила мій дім, - повідає кравець, бачу у вікно, що на подвір’я заходять більшовики. В мене миттєво промайнула думка: мабуть ту дівчину затримали в дорозі і прийшли за мною. Тому пережив досить важкі хвилини».

 

«Влітку 1951 року, - продовжує п. Марія, в боївці Пищули з’явився новий повстанець, якого звали «Івась». Мені Михайло сказав, що його направили до них. В подальшому «Івась» приніс багато нещастя, як стало відомо пізніше, він працював на відділ МГБ, що в Бібрці.

 

Нас звинувачували у співпраці з підпіллям ОУН, випитуючи, хто із партизан приходить до нашого дому. Поки нас не затримували, але сім’я уже була під наглядом. В черговий раз мене викликав в Бібрку слідчий Степаненко 17 жовтня 1951 року і це було в обідню пору. Через якийсь проміжок часу до кабінету зайшов начальник відділу МГБ Свинаренко та звернувся до слідчого: «Закінчуй розмову, нам потрібно їхати». Коли я вийшла на вулицю, то біля входу стояло два автомобілі з солдатами і собаками. Слідом за мною вивели молодого чоловіка високого зросту, на голову якого була накинута шинель. Його посадили в критий автомобіль і всі рушили в сторону Малих Ланок. На вулиці біля мене стояло двоє знайомих юнаків – допризовників, я запитала їх: «Кого то вони повезли?». Один з хлопців, Сікомас, відповів: «Ти що не впізнала, це ж Стасьо Закревський». Коли я прийшла додому, то мати сказала мені, що в полі копають картоплю і треба винести обід. Прийшовши в поле, де працювали батько, чоловік та дві жінки, відразу почула на горі за кущами в сторону Кам’янки стрілянину, вибухи гранат та викрики: «Виході, бандіт!». За декілька хвилин бачимо, з гори до нас ідуть двоє більшовиків. Мій чоловік говорить: «Мабуть мене будуть брати, щоби послати до криївки передати їх наказ». На той момент зверху біжить в напрямку соснової посадки партизан, ми впізнали в ньому Ярослава Чмира. Та на біду, більшовики оглянулись і побачивши його – відкрили вогонь з автоматів, бачимо, Ярослав упав. А тут, за хвилю часу, біжать попри корчі вниз ще двоє партизан, перший був Михайло Пищула, одягнутий у вишневий светр, босий. Кругом кулі пролітають, аж курява піднімається, чуд Божий, а він біжить, час від часу на ходу відстрілюючись, а за ним біжить «Максим», він був старший, більш масивний, бігти так не міг. За ними вслід женуться собаки, більшовики викрикують: «Бєрі бандіта, бєрі бандіта!». «Максим» зупинився, дав чергу з автомата, одна з собак заскавучала. Тим часом, Михайло Пищула прибіг до людей, що орали колгоспне поле, випряг коня і допоміг «Максимові» сісти на нього. Той рушив долиною, та далеко не від’їхав, одна з більшовицьких куль влучила в нього, тіло «Максима» сповзло з коня. А Пищула таки перебіг долину, перебрів через річку і загубився в лозах. Коли більшовики прибігли в поле до людей, то схопили жителя Ланок Ганущака, котрий також копав картоплю, але, на нещастя, був одягнутий в такий же червоний светр і подібні штани, і почали його бити. Від тих побоїв Ганущак незабаром помер. Почувши стрілянину, з гарнізону Бібрки в сторону Ланок виїхала ще одна автомашина на підмогу карателям. Коли більшовики приїхали на окраїну Ланок і наблизились до хутора, їм на зустріч, озброєна автоматом та пістолетом, вибігла підпільниця «Стефа», яка навіть ціною власного життя хотіла перешкодити емгебістам. Під час короткої перестрілки вона загинула. Тіла убитих партизан «Максима», «Стефи» та Ярослава Чмира емгебісти привезли в Бібрку і виставили під муром, біля приміщення МГБ, де вони пробули протягом кількох днів».

 

Ось як описують архівні документи МГБ того часу боєві дії відділення внутрішньої охорони МГБ під керівництвом капітана Шарипова по ліквідації трьох повстанців:

  

Третій справа в першому ряді Пищула Михайло

 

«17 жовтня 1951 року в Бібрському районі Львівської області. За даними Бібрського РВ МГБ, кущова група «Всеволод» Бібрського районного проводу ОУН «Павло» переховується в населених пунктах: Ланки Малі, Серники, Стоки та прилягаючих хуторах та лісових масивах. Службові наряди 4 команди МГБ два рази мали боєві зіткнення, та партизани успішно виходили з бою.

 

17 жовтня 1951 року РВ МГБ отримав додаткові дані про те, що на полі 1,5 км південного сходу с.Ланки знаходиться бункер – криївка, в якій, можливо, знаходяться партизани. Точного місця укриття партизан встановлено не було, тому для реалізації отриманих даних та встановлення місця криївки було вирішено вислати РПГ – 7 чоловік з двома пошуковими собаками, у разі виявлення партизан захопити їх або ліквідувати.

 

Командир дивізіону майор Сорокін та начальник РВ МГБ наказали РПГ очолити заст. начальника РВ МГБ капітану Черепову і командиру команди капітану Шарипову.

 

В 15–15 год. 17.10. 1951 року РПГ у повному складі з гарнізону Бібрки на автомашині виїхала в район передбачуваного знаходження партизанської криївки і в 15-30 приступили до активного пошуку. В 15-50 на колгоспному полі, засіяному житом, було виявлено стару, закинуту партизанську криївку. Капітан Шарипов вирішив провести пошук кругом виявленої криївки з ціллю можливого виявлення нової криївки, оскільки на засіяному полі було виявлено багато свіжих людських слідів. В 50 метрах від виявленої старої криївки, на засіяному полі знаходилась кругла природна воронка діаметром 7 метрів, вона була заросла ожинником. Командир відділення службових собак сержант Рєпін підійшов до куща і ногами почав стукати об землю навколо. Коли почали оглядати кущ, то помітили декілька встромлених в землю деревець, що викликало підозру.

 

Партизани, почувши на поверхні криївки наряд, відкрили через люк вогонь з автомата. Склад наряду тим часом відскочив від криївки на 20 метрів і заляг на відкритому полі. Партизани, скориставшись тим, що люк знаходився майже на дні впадини – яру, а наряд перебував досить далеко, безперешкодно вискочили із криївки, кинули 2 гранати, відкрили вогонь з автомата та карабінів та кинулись втікати в напрямку с. Малі Ланки. Під час зняття повідка з ошийника собаки, сержант Рєпін підвівся і вогнем партизан був поранений в голову. Один партизан в 30-ти метрах від криївки був убитий. Капітан Шарипов залишив двох підлеглих солдат біля криївки, а інших організував переслідувати партизан. Тим часом, скориставшись затримкою, двом партизанам вдалось доволі далеко відірватись від наряду. Один з втікачів відібрав в селянина, що орав землю, коня, сів на нього і хотів утікати, але вогнем наряду був убитий. Третій партизан змішався з людьми, що копали картоплю і був втрачений з поля зору.

 

В 16-00 командир дивізіону майор Сорокін, почувши стрілянину за містом, разом з помічником начальника штабу капітаном Чупріним та старшиною 4 команди зверхстрокової служби Барсуком на автомашині ГАЗ – 67 виїхали до місця боєвого зіткнення. Проїхавши с. Ланки Малі, автомашина повернула вправо і толокою поїхала до хутора. В цей час від хутора біг в сторону автомашини один партизан, озброєний автоматом і пістолетом. Автомашина зупинилась, вибіг капітан Чупрін та запропонував партизану здатись, він знаходився в 40 метрах від автомашини. Партизан із пістолета вистрілив в сторону автомашини, але автоматною чергою старшини Барсука був убитий.

 

В результаті боєвої операції було вбито три підпільники. Підпільниками був важко поранений сержант Рєпін».

 

Сховавшись у лозах біля ріки, Пищула дочекався вечора, нестерпно боліла нога від поранення в стегно, та, слава Богу, що кістка ціла, - мислив Михайло. Як стемніло, він направився у село Стрілки, до одного з мешканців, Білика, котрий був родом з Тернопільщини. Діставшись його садиби, Михайло попросив притулку і допомоги. Господар не відмовив, Пищулу він добре знав, бо неодноразово надавав допомогу партизанам. Спочатку рану Михайла промили горілкою та перев’язали, потім пригостили вечерею і допомогли розміститись у стодолі на сіні. Але ночі уже були холодні, тому він в Білика довго не затримувався, перебувши два дні, вирішив перейти у Стоцьку колонію, що біля Любешки, там в одного господаря було облаштована підпільниками криївка. При сприятливих обставинах надіявся там і перезимувати. В цього господаря і дочекався весни 1952 року.

 

Пройшло від осені пів року, а рана все ятрилась, боліла. Однієї погожої днини ранньої весни, а це була неділя, господар запропонував Михайлові прогулятись Свіржським лісом, погода стояла гарна, сонце сяяло по весняному яскраво. Михайло схвалив пропозицію і вони обоє, одягнувшись, вийшли за село. Та, з часом, пропозиція господаря чомусь занепокоїла його, хоча і пояснення цьому він не міг дати. Підходячи до лісу, Михайло Пищула вирішив розпрощатись з гостинним господарем, щиро подякував йому за нічліг та допомогу, пообіцявши віддячити тому при першій нагоді, та запропонував господарю самому іти в Свіржський ліс, а він піде у Ланівський. Так вони і розійшлись, попрощавшись. А ввечері, знайомими стежками, Михайло прийшов у село Лани, до своєї нареченої Софії, з якою уже довший час не бачився. Вона проживала зі своєю сестрою Анною та тіткою, що мала прізвище Пітула. Тут його радо прийняли і Михайло поселився в них на довгі роки. З весни до осені перебував на стриху стодоли, ввечері виходив на прогулянку.

 

З перших днів перебування, тітка нареченої докладала всіх зусиль для полегшення його страждань від рани. Зокрема, терла сиру цибулю і прикладала до рани ту масу і до літа поступово запалення пригасло, рана затягнулася. А восени Михайло, порадившись з господинею, запропонував спорудити у них криївку. Землю мішком виносив на свіжо скопаний город та поспішав, щоби закінчити до холодів. Сам двір Пітули був щодня багатолюдний, бо тут був розміщений молокоприймальний пункт, тому за весь довготривалий період нелегального проживання Михайлові доводилось зберігати високу обачливість та пересторогу, які базувались на попередньому досвіді підпільника. Восени, обговоривши з нареченою Софією своє становище, вирішили таємно обвінчатись та отримати Боже благословення, рідні не заперечували. Таїнство шлюбу провів старенький священик із села Серники. З того часу молоде подружжя жило одним життям, усі тілесні болі і душевні тривоги переносило разом.

 

Продовжуємо розмову з п.Марією Демкович, яка думками повертається до того трагічного дня 17 жовтня 1951 року, згадуючи: «Від того дня пройшло небагато часу, і мене знову викликали в відділ МГБ. Слідчий Степаненко усе розпитував, чи не приходить до нашого дому Михайло Пищула. Я завжди заперечувала, що не знаю такого, і так відбувалось кілька разів. А весною 1952 року, викликавши мене в черговий раз слідчий, в присутності багатьох керівників МГБ, що сиділи за столом і, мабуть, приїхали з області, проводив допит та робив очну ставку, розпитуючи про підпільників ОУН та Пищулу. Коли я відповіла, що таких не знаю, у відповідь почула: «То зараз узнаєш», і до кімнати завели партизана «Івася». «Ну что, узнайош?», - спитав Степаненко. Я, оглянувшись, відповіла, що перший раз бачу цього чоловіка. Почувши це, «Івась» розщепив ґудзики на фуфайці та показав мені свою сорочку: «Що, не впізнаєш? Ти ж її прала». А далі, коли керівники МГБ повиходили з кімнати, Івась переконував мене: «Не будь дурна, признайся, бо будуть бити і ти змушена будеш признатись».

 

Із документів підпілля ОУН відомо, що «Івась» співпрацював з органами МГБ, тому незабаром був ліквідований підпільниками. Його прізвище Івахів Іван, з псевдонімом «Калина», походив із села Стільсько Миколаївського району Львівської області.

 

Ще довгі роки емгебісти проводили пошуки Михайла Пищули. Ось про що згадує його товариш, політв’язень Євген Черкас: «Коли я повернувся з таборів ГУЛАГу з Воркути в 1955 році, то незабаром мене викликали в МГБ у Бібрку. Кремезний москаль запитує мене, чи не бачив я Пищули Михайла. Я відповів, що Пищула вбитий. «Нєт, он живой», - відповів начальник МГБ і продовжив: «Ти імел с нім связь». «Це було давно», - відповів я, і на тому розмова закінчилась. Незабаром після того, знову визивають мене емгебісти та твердять, що я зустрічаюсь з Пищулою. (Скоріш за все, хтось настукав). Я відповів: «Як я міг з ним зустрічатись, коли сам недавно повернувся з Воркути?». Через кілька днів у місті зустрічаю сестру Михайла Пищули Марію та розповів їй, що викликали мене за її брата в МГБ. «І що ви їм відповіли?, - запитала сестра. Сказав, що Пищула вбитий. «Добре сказали», - відповіла Марія. А вона розповідає мені своє. Недавно взяли її до МГБ, протримали ніч, а раненько посадили в автомашину і ніби везуть до Львова. Заїхала автомашина на Залісся під гору, а там її обстріляли так звані «бандерівці». В час перестрілки її, буцімто, визволили від емгебістів партизани та привели дорогою до Водників, а там за двісті метрів з правої сторони є хата. Марії зав’язали очі та завели до стайні, бо чути було бекання кози та спустили її в криївку. Після чого звільнили очі та почали допитувати за брата. В криївці протримали день, а вночі вивели її з зав’язаними очима до траси. А вона говорить їм: «Боже, Боже, що від мене ті москалі хочуть».

 

Далі нашу розмову продовжує п.Євген: «Після таборів Воркути в Бібрці я не проживав десять років, був приписаний у Кривчицях Яричівського району, але і там в шестидесятих роках прийшли співробітники КГБ і питають мене: «Где бандит Пищула єщо скриваєтся?».

   

Третій справа в першому ряді Пищула Михайло

 

Пошуків Михайла Пищули КГБ не припиняв до часу, поки Михайло сам, добровільно, не заявив про себе в квітні 1976 року. Після слідства, яке тривало декілька місяців, більшовицька влада, демонструючи «гуманність» до бувших «ворогів народу», не вчинила відкритого судового процесу, як це відбувалось раніше. Йому дали роботу сторожем в заготконторі, куди привозили худобу, але у спокої не залишали.

 

Подальше життя Михайла Пищули не було спокійним і легким. Агентурою КГБ було створено кілька ситуацій, що загрожували його життю. Після останньої з них, коли в 1986 році був вчинений підпал, внаслідок якого згоріла стайня та стодола, Михайло, порадившись з дружиною, вирішив залишити дім на Ланах та змінити місце проживання, навіть не зважаючи на те, що дружина Софія була паралізована. В переселенні родині допоміг син подруги Софії Олег Благий, котрий був одружений на Жидачівщину. Він підшукав Пищулам невеликий будинок в с. Жирова біля Ходорова, куди і допоміг перебратись з майном.

 

Переживши багато скрутних моментів, будучи в постійній напрузі через можливе насильство, подружжя Михайла та Софії не спромоглось облаштувати родинний затишок за обзавестись своїми дітьми, проживаючи до старості самотньо. В похилому віці, коли до всього додались і хвороби, їхніми добрими опікунами стала сім’я Олега та Марії Благих з Рудківців Жидачівського району. Вони допомагали та обходили подружжя до кінця їхнього життя. Як згадує п.Олег, Михайло наприкінці восьмидесятих років дуже уважно слідкував за політичними подіями, що відбувались під час Горбачовської перебудови, а в подальшому і при розпаду Радянського Союзу. «Він оживав на очах, бо здійснювалась його життєва мрія і мрія його побратимів, котрі не дожили, тих, хто загинув у боях, в катівнях НКВД та МГБ або за колючим дротом ГУЛАГу».

 

Та пережиті багаторічні тривоги уже не витримувало серце. В середині червня 1991 року Михайло раптово занедужав і був госпіталізований до м. Ходорова. В той період з Бібрки його провідує товариш по підпіллю Євген Черкас, якого цікавили архіви підпілля ОУН та зброя. Михайло пообіцяв допомогти, як тільки одужає, та незабаром Євген отримав сумну звістку. 10 серпня 1991 року Михайло Пищула помер, так і не доживши до заповітної мрії свого життя – проголошення Незалежності України лише два тижні. Через рік по тому пішла з життя і його дружина Софія. Обоє подружжя поховані на місцевому кладовищі с. Рудківці, де проживає сім’я Благих.

 

Автор вважає за доцільне привернути увагу читача до подальших подій після 17 жовтня 1951 року, і це стосується побратимів Пищули, що тоді загинули. Після того, як тіла загиблих кілька днів пролежали під мурами МГБ в Бібрці, їздовий Шамін, що був прикріплений до відділу МГБ, отримавши вказівку, завантажив тіла на фіру, прикрив соломою і повіз у Ланівський ліс. По дорозі до лісу його бачив лісник Кобрин. Коли Шамін від’їхав з місця, лісник пішов подивитись, що він привіз, та його перестрів солдат – емгебіст, який запитав, що він тут шукає?. На що лісник відповів, що загубилась корова. Через неділю Кобрин знову пішов до цього місця і в яру побачив два тіла, прикритих гілляками. З настанням Незалежності України в 1991 році про це дізнався Євген Черкас, який займався розкопками в катівні НКВД-МГБ Бібрки. При зустрічі лісник показав місце, де лежали останки вбитих. Євген Черкас разом із Бурбаном Степаном з Ланів відкопали і зібрали розкидані тлінні останки покійних «Максима» та Ярослава Чмира та з усіма почестями з участю багаточисельної громадськості Бібреччини поховали на місцевому кладовищі в селі Лани. Це відбулось у 1992 році. На жаль, невідомо, де покоїться прах загиблої тоді ж підпільниці «Стефи». Емгебісти, напевно, перевезли її тіло для впізнання в іншу місцевість.

 

*   *   *

Круговерть неспокійного сьогоднішнього життя все далі відсуває нас від подій тих буремних років. Але вчитуючись в факти героїчних біографій представників старшого покоління, наших дідів і прадідів, ловиш себе на думці, що і нам потрібно виховувати в собі, в наших дітях і онуках високе почуття відповідальності за долю України, любити її так, як вони любили її і захищали від посягань зовнішніх і внутрішніх ворогів.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін.

 

15 квітня відбулася 5 сесія Бібрської міської ради 7 скликання на якій депутатами від Української Галицької Партії, на основі вище викладених історичних фактів про бійців УПА Бібреччини, було запропоновано:

 

1. Назвати іменем Пищули М.М. вулицю у новому мікрорайоні забудови м.Бібрка;

 

2. Створити музей Пищули М.М. з подальшим розвитком у музей національно-визвольної боротьби Бібреччини;

 

3. Погодити з сільською радою с.Лани про встановлення пам'ятного знаку на місці проживання Пищули М.М.