Курінь Ярослава Белінського - "Бистрого" (автор: Мокрій Юрій).

опубліковано 22 квіт. 2012 р., 23:50 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Ярослав Бєлінський – «Бистрий», курінний УПА, народився у 1922 році в селі Товстеньке Чортківського району. В 1943 році керував рейдом куреня по німецьких тилах у Житомирській, Київській, Вінницькій та Кам'янець-Подільській областях. Навесні 1944 року сформував новий курінь, до якого ввійшли мешканці теперішнього Підволочиського району, особливо багато було з Скалатчини, Турівки, Рожиськ, Коршилівки. 23 травня 1944 року курінь прийняв бій з переважаючими силами противника у районі Шильського та Луб'янецького лісів. Попри великі втрати, «Бистрий» зумів вивести курінь на Волинь. Захоплений у полон, взимку 1945 р. на хут. Босири у важкому стані, втратив ногу. Розстріляний у Чортківській тюрмі в 1946 році.

Курінь формувався в першій половині травня 1944 року на території сіл Саджавки – Городниця – Мала Лука – Монастириха. Місцевість лісиста та гориста (Медобори), низка сіл з національно свідомим населенням була сприятливою для розгортання широкого повстанського руху. Це давало великі можливості для маневру, в тому числі, з виходом на Кам'янець-Подільську область, де не було стільки сил противника, однак, населення мало симпатизувало повстанцям, був великий відсоток поляків. А так, як це в минулому прикордоння, то ще з кінця 20-их років НКВД провело там відповідну роботу по виселенню та знищенню національно-свідомих громадян та втягування значної частини населення у сексотство.

10 – 20 травня «Бистрий» мав у своєму розпорядженні кілька тисяч чоловік, значна частина з яких прийшла в УПА тому, що таким чином рятувалася від загальної мобілізації, що її проводили большевики, репресій, грабежів. Стільки людей було не можливо добре озброїти, оснастити та прогодувати. Деяким повстанцям було запропоновано повернутися додому, або залишитися для продовження боротьби на терені. Розраховувалося на те, що створиться відповідна мережа та резерв. До таких головно відносилися особи, яким виповнилося 45 років, або, навпаки, ще не було 18. Мали залишитися всі ті, хто на думку керівництва не міг витримати тривалого рейду через стан здоров'я. Однак, чимало з цієї категорії залишилися в курені. Весь цей час проводилося інтенсивне навчання з тактики, стрілкової підготовки та політвиховна робота. Безпосередньо до рейду було підготовлено більше 600 осіб. На їх озброєнні були важкі та легкі кулемети: МG-43, «максим», «дєхтярьова», автомати, гвинтівки і карабіни німецького та совєцкого виробництва.

Командування УПА-Північ поставило завдання перейти на Волинь, у район шумських лісів. Волинські повстанці мали великі проблеми з постачанням. Відтак «Бистрому» належало організувати обоз, що нараховував 60-70 підвод з провіантом, одягом, взуттям, зброєю та боєприпасами. Цей обоз, зрештою, і став однією з причин розгрому куреня в районі Луб'янецького – Шильського лісів. Він стримував курінь і позбавляв його можливостей маневрування.

В квітні–травні 1944 року війська 1-го Українського фронту утримувалися від активних дій проти нацистів, передова проходила в районі Озерної. Іван Конєв отримав завдання Сталіна здолати УПА на зайнятій території. Відтак, фронтові частини залучалися до прочісувань і зачисток. Великого ентузіазму в бійців та командирів це не викликало. Є багато свідчень про те, що сторони вперто «не помічали» противника. У містах та більших селах стояли частини червоної армії. Зокрема, у Рожиську та Терпилівці авіаполки, було багато ремонтних підрозділів, автобази, склади. За два тижні боїв у Тернополі росіяни використали 14 тисяч вагонів боєприпасів. Одним з головних завдань москалі мали «перешити» колію на свій стандарт і пильнувати її. В селах, що примикали до залізниці, розмістили свої гарнізони, а на ділянці Підволочиськ – Максимівка задіяли бронепоїзд № 45, переведений з Баку. Він базувався на ст. Підволочиськ і мав залогу 1,5 тис. чол.

Попри все, большевики мали у своєму розпорядженні так звані «заградотряди», тобто частини НКВД, безпосередньо підпорядковувані «Смершу». Свій штаб фронтовий «Смерш» «звив» у Кошляках, де вдень і вночі проходили допити, катування, розстріли, причому головним чином це стосувалося «своїх», тобто червоноармійців та командирів, які чимось проштрафилися, або їх видали сексоти (за недавно розсекреченими даними таких у РККА було не менше 1 на 5 чоловік, за цим стежили «особые отделы»). Багато хто з новопризваних походив з Східно-Українських земель, найбільше їх було з Житомирщини, Київщини та Поділля. Раз по раз проходили арешти за звинуваченням у співпраці з німцями на тимчасово окупованих територіях, причому «залетіти» по таких статтях було справою не хитрою, скажімо – платив контингент чи заготовляв дрова, ось тобі і «вишка», чи «штрафник». Особливо «Смерш» лютував після убивства сталінського «викормиша» Ватутіна. Всім цим «опікувався» сам Сталін, а до Кошляків навідувався і всесильний у той час Абакумов. Треба розуміти їх логіку – чим більше нахапаєш «ворогів», тим більше орденів, медалей, тим швидше просування по службі тощо. По скільки у Кошляках місця для всіх заарештованих не було, то чекісти повикопували ями, у котрих і тримали нещасних. Щораз більше «хапали» і наших людей...

Водночас у районних центрах та більших селах розміщувалися підрозділи червонопогонників, у Підволочиську цей батальйон очолював капітан Парфьонов, він розміщувався на базі колишнього КОПу. В народі його називали «червона мітла». Крім того, що він діяв у районі, часто для проведення більших каральних акцій залучалися червонопогонники з інших районів. У селах, де переважали поляки, були створені „истребительные" батальйони, їх називали «стрибками». Згодом, ці поляки переселилися в Польщу, а на їх місце прийшли вже «наші» «стрибки». Також у районах були відділення МГБ-МВД, на акції проти населення до них залучали актив, тобто, партійно-совєцку номенклатуру і комсомол. Тож, як бачимо, сили були великі.

Курінь привертав посилену увагу з боку керівництва І Українського Фронту, фронтового «Смершу», Тернопільської та Кам'янець-Подільської областей (зокрема до бойових дій залучалися підрозділи, які базувалися в Городоцькому, Сатанівському районах), не кажучи про тодішні Гусятинський, Грималівський, Буданівський, Копичинецький, Скалатський, Підволочиський, Великобірківський, Теребовлянський та інші райони Тернопільщини. Інформацію про курінь ворог надсилав у Москву.

Кожен згаяний день давав ворогу все більшу інформацію про сили куреня і подальші його дії, відтак, 20 травня, «Бистрий» і розпочав свій рейд. Повстанці йшли вночі, а удень маскувалися в лісі. 22 травня вони пересікли шосе на Тернопіль, колію і увійшли до невеликого села Коршилівка, що налічувало в той час близько 70 господарств. Тут курінь зупинився на денний відпочинок. До них приєдналося багато місцевих хлопців, а також мешканців Клебанівки, Богданівки. Противник вивчав ситуацію з літака-розвідника, але повстанці його збили і він впав за «Дубиною». До села старався пробитися якийсь підрозділ, але повстанці його розбили (захопили кілька автомашин) і відігнали. Однак, все це свідчило про те, що москалі вже знають про місце перебування куреня і вистежують його можливі маршрути, та будуть старатися перекрити небезпечні для себе шляхи. Не виключено, що в курені була їх агентура, адже, зазвичай, так було досить часто.

Під вечір пролунала команда на шикування, повстанці змовили «Отче наш» і рушили на татарський шлях. Колона розтягнулася на сотні метрів. Ніч проходила без значних подій. «Бистрий» вирішив йти на Шильський ліс і там дати денку (відпочинок). На світанку курінь вже був недалеко своєї мети, але тут, під Коршемками і розгорівся бій. Виходило так, що москалі, наче б то, вже давно чекали на підхід повстанців. Над повстанськими колонами, що дуже розтягнулися і не змогли перешикуватися на ходу, та втратили зв'язок між сотнями, закружляли ворожі літаки. Вони розпочали бомбардувати колони і розстрілювати їх з кулеметів. Літаки летіли з аеродрому села Сухівці. Доходило до справжнього «полювання» за окремими людьми, «сталінські соколи» стріляли навіть по дітях.

Москалям вдалося з допомогою бронетехніки розколоти нашу колону по дорозі Збараж – Нове Село. Учасник бою Дмитро Луб'янецький пізніше згадував:

«Атакований, переважаючими силами противника, що застосовував бронетехніку, авіацію, курінь, по наказу «Бистрого» ділиться на дві ударні групи, що діють в напрямку хутора Тихівка та на північ. У цій другій групі був і я. Ми прорвалися, однак дорогу коло хутора Ліщина ворог знову нам перекрив. Тут відбулася ще одна кривава бійня, але наші командири свій головний удар нанесли по лівому крилі большевиків, тож нам знову пощастило прорватися. Крім всього, нам допомогла нічка-мати. Стрілянини в районі хутора Тихівка вже не було чути. Мені цей бій запам'ятався тим, що я, крім всього, отримав легке поранення в ногу. Куля, слава Богу, зачепила лише м'якоть, а кістку не зашкодила. Ми попрямували на Буглів – Молотків, подалі від фронтових частин. Я був оприділений до сотні, котрою командував «Чорногора». Це був досвідчений командир, що добре розумівся на військовій справі і дуже шкодував своїх людей. Між іншим, він якось зауважив на привалі, що коли б то в нас в авангарді була важка зброя – кулемети та гранатомети, а не обоз, який розтягнувся на 1,5 км, то ми б ворожу засаду прорвали. Ворог би не встиг підтягнути живу силу і техніку, а ті його сили ми б зім'яли за лічені хвилини.

Потім ми перейшли в тодішню Кам'янець-Подільську область у район Новоставці – Сивки, а відтак знову повернулися на терен – Садки, Шумбар на Шумщині. Так ми заплутували сліди.

Виходячи з складності ситуації, «Бистрий» наказує молодому поповненню, яке було переважно без зброї та не пройшло відповідного вишколу, виходити з бою групами та по одинці і повертатися додому. Так, зокрема, це пробували зробити повстанці з с. Рожиськ, але їх видали і вони були заарештовані «Смершем» на мединських полях. Про це писав п. Мирон Горохівський у статті «Село над Збручем». Всього за нашими даними було полонено більше 30 осіб. Їх катували в тих горезвісних кошляцьких ямах – тюрмах. Одних було замучено на допитах, інших після катувань та так званого суду запроторено до ГУЛАГу, або відправлено в «штрафники». Там всі вони й загинули. Декому вдалося видати себе за поляка, таких без зайвих формальностей відправляли до Стриївки, де був мобілізаційний пункт WP (війська польського). Йосиф Бондар з Рожиськ таким чином пройшов свій військовий шлях і опинився у Канаді.

Курінь мужньо боронив свої позиції та пробивався через большевицькі лінії. Особливо варто відзначити дії сотні тилового забезпечення, про що розповів свідок тих подій: «Передовий загін куреня з боєм просувався в напрямку шильського лісу, до котрого було не більше 1,5 км, залишивши до сотні вояків тилового забезпечення, 68 з них загинуло геройською смертю. Невмирущою славою покрили себе повстанці з цього загону, розповідав мені старий дідусь – говорить пан Дмитро Лобоцький. – Кулеметник виліз на крислату липу, що росла з краю лісу і стріляв. Ворогами встелив поле перед лісом, на дереві так і загинув, а липа своїми гіллями на вічний спочинок прикрила героя, що ні на крок не відступив перед ворогом.

Там, неподалік хутора, відбивався інший повстанець. А коли закінчилися набої боронився гранатами. Офіцер кричав, аби його взяли живим, а він вигукнув: «Не дочекаєшся! Слава Україні!» Останній набій залишив собі...

Недалеко був хутір Ткачів, багатий, обсаджений деревами, добротні будівлі. Там залягло 8 повстанців, які вели бій чотири години. Москалі не могли їх взяти, викликали танки. Ні один не здався, полягли усі. Взявши головний удар ворога на себе, вони допомогли куреню прорватися. За деякий час жінки, що їх ховали на цьому хуторі, відрізали по клаптику вишиття з їх вишиваних сорочок, бо сподівалися, що колись рідні зможуть так їх упізнати. В 1949 році москалі, спеціально, бульдозерами зрівняли їх могили і відшукати їх не вдалося, час і ворог зробили свою чорну справу.

Ще один геройський приклад – в хатині, під лісом жила старенька жінка зі своєю дочкою. Вони бачили через вікно, як відстрілювалась з автомата від ворожої зграї дівчина. Офіцер кричав її взяти живою, а вона щось викрикнула і застрелилась зі свого автомата. Чекісти з ненавистю налетіли на дівчину і вже мертвій прикладами потрощили голову. Кожному з мертвих повстанців смершівці розбивали лице до невпізнанності, аби рідні їх ніколи не упізнали.

Ольга Ромілович, 1926 р. н., м. Підволочиськ. Член ОУН. Вояк УПА.

Друкарка в курені «Бистрого». Загинула в Лубянецькому лісі 23. 05. 1944 року

На другий день ми пасли там худобу, то та старенька жінка дала нам біле рядно, ми викопали під лісом яму, загорнули покійну героїню і поховали, та поставили на могилі березовий хрест.

Не всі могили збереглися, але ті повстанці, які були захороненні під лісом, перепоховані вже в часи України в с. Шилах.

З обіду я побачив через вікно, бо моя хата стояла не далеко лісу, як гнали до 30 полонених і дівчину, руки їй були зв'язані дротом, надірвана коса, обличчя в крові. Відтак, ще 2-х повстанців, один з них навмисно кинувся тікати, але автоматна черга смершівця навіки спинила його. На захід від хутора Тихівки було чути стрілянину та вибухи, частина куреня, що пішла в обхід теж прорвалася. Там бій тривав майже до вечора. З літаків полювали навіть за однією людиною. Ганялися полями, сіножатями. Аж на щаснівських мочарах «вполювали» Луб'янецького Василя та його бойового побратима. В. Луб'янецькому вдалося перехитрити чекістів, сказавши що він тут випадково, а сам він поляк. Його й відправили до WP (войска польського), пункт збору Максимівка. Йому судилося повернутися з війни.

По підрахунках місцевих мешканців ворог втратив понад 140 чоловік, значна частина з них були офіцерами «Смершу» або енкаведистами.

Незважаючи на значну перевагу у живій силі та техніці, противнику не вдалося знищити курінь. «Бистрий» вивів основну його частину в заданий район, а, згодом, провівши переформування, увійшов в межі Кам'янець-Подільської області. Там він продовжив свій безсмертний рейд. Згодом курінь було розформовано, так, як змінилася тактика УПА. Було прийнято рішення відмовитися від великих формувань, таких, як курені, через те, що вони легко висліджувалися противником.