Крути. Значення одного бою. (Автор: Остудін Володимир)

опубліковано 30 груд. 2014 р., 07:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 січ. 2015 р., 03:58 ]

Журнал «Республіканець», №4, 1993 рік

 

1. Похорон

19 березня 1918 р. до сотень поховань жертв червоного терору, а лише в Києві борцями за торжество ідеалів соціалізму було знищено за даними Українського Червоного Хреста протягом трьох тижнів лютого близько 5 тис. чоловік, (Киевская Мысль. К., 1918, ЗІІІ; Война украинцев с большевиками. 1 ноября 1917 г. – 17 февраля 1918 г. //Малая Русь. Вып. второй, К. 1918. С. 183) долучилась ще одна могила. Того дня мешканці столиці і навколишніх повітів проводжали в останню путь загиблих наприкінці січня 1918 р. під залізничною станцією Крути українських вояків. Із приблизно 300 осіб, полеглих в тому нерівному бою з червоними одновителями «единой и неделимой», близько 280 чол. це молодь віком до 20 років (Див.: Гончаренко А. Бій під Крутами // За державність. Матеріали до історії війська українського. Варшава, 1938, зб. 9 С. 152; Бичинський М. Крути. З нагоди 40-річчя бою//Нові дні. Торонто. 1958, лютий, ч.97, С. 22). Крім учнів Першої імені Б. Хмельницького юнацької військової школи, які винесли на собі основний тягар бою і зазнали при цьому найбільших втрат, значну частку загиблих складали студенти і гімназисти, які входили в склад Київського студентського куреня, одна сотня якого також брала участь в тому кривавому поєдинку. В час, коли збайдужілий до всього, крім власної наживи, селянин нищив маєтки поміщиків і, зневірившись в аграрній політиці власного уряду, стежив, щоб сусідові не перепало обіцяної більшовицьким Петроградом земельки більше, ніж йому, російський та переважно зденаціоналізований український інтелігент вичікував чи з надією поглядав на схід, а такий же, розагітований доведеною до рівня людиноненависництва теорією класової боротьби, робітник зброєю втілював в життя гасло «грабь награбленное», ці воістину лицарі абсурду були чи не перші й єдині, хто своєю молодою кров'ю освятив ідею вираження української державності.

 

Першими вістку про цей страхітливий погром принесли в Київ, як згадував тодішній секретар Центральної Ради Михайло Єреміїв, наддністрянці Король і Ємец (Єреміїв М. 22 січня (Спомин)//Гуртуймося. Прага. 1938, №1, С.9). Вивезені разом з тисячами інших галичан вглиб Росії, відступаючою в 1915 р. царською армією, вони після повалення самодержавства поновили навчання в учбових закладах Києва і спільно з ровесниками-наддніпрянцями вирушили під Крути. Їх повідомлення, доповнені розповідями інших уцілілих учасників бою, викликали оціпеніння серед членів уряду, в багатьох громадських і культурних діячів. Проте детально з'ясувати, що ж власне сталось під Крутами, часу і можливості тоді не було. Україна захлиналась у вирі кривавої боротьби з анархією і більшовизмом. Практично не зустрічаючи спротиву на своєму шляху, до Києва рухались післані В. Леніним і Л. Троцьким російські війська. В самому ж місті вибухнув антиурядовий заколот. Центром його став розпочатий 28 січня (16-го – за старим стилем) 1918 р. виступ на місцевому заводі Арсенал. 4 січня (22 січня) 1918 р. його вдалось ліквідувати. Та доля Києва вже була вирішена. Маючи значну перевагу сил (на їх бік перейшло немало українізованих військових частин), російські війська під фактичним командуванням колишнього жандармського офіцера Михайла Муравйова 9 лютого (27 січня) здобули його. І лише після того, як 1 березня (починаючи з цього числа, всі наступні дати подаватимемо за новим стилем) Київ, а незабаром і всю Україну було на якийсь час очищено від революційних армій північного брата і більшовицьких загонів власних безбатченків і збаламучених соціалістичною демагогією наївних романтиків-малоросів, з'явились більш-менш сприятливі умови для з'ясування обставин того бою.

 

Вже 3 березня газета «Киевская Мьісль», а восьмого – «Нова Рада» вмістили розпачливе звернення батьків учня 6 класу другої української гімназії Києва Андрія Соколовського (Киевская Мысль. К., 1918, 3ІІІ(1811); Нова Рада. К., 1918. 8ІІІ(2311).). Їх син був учасником бою під Крутами і відтоді зник безслідно. Нещасні батьки благали усіх, кому що-небудь відомо про його подальшу долю, повідомити їх на адресу, зазначену в зверненні. Якщо ж він живий, плекали вони останню надію, то прохали допомогти йому. Страти будуть повернені – запевняли вони. Таке ж звернення, цього разу від батьків ще одного учня цієї ж гімназії –Євгена Терновського, опублікувала «Киевская мысль» 5 березня (Киевская мысль. К., 1918, 5ІІІ(2011)). Аналогічні листи надходили в редакції інших газет.

 

Реагуючи досить-таки оперативно на них, «Нова Рада» 7 березня закликала з'ясувати усі деталі цієї трагедії. «Щодня читаємо розпачливі поклики од батьків і родичів, щоб подавати відомості про долю тих охочих з молоді, що збройно рушили були на оборону України від північного завойовника. Доля сумна: десь у районі Бахмача одбулося «ізбієніє младенців» під час якого з цвіту нації (?) положило головою, інші ж пропали безвісті» – писала вона (Нова Рада. К., 1918, 7ПІ(2211).). І вже наступного дня газета вмістила звернення рідних загиблих до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників (гімназистів – В.О.) та інших, що входили в склад Січового студентського куреня і загинули в бою біля Крут. Вони пропонували піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати їх в Києві (Нова Рада. К., 1918, 8111(2311)). Того ж дня на квартирі батьків А. Соколовського зібрались всі, ще порівняно невелика купка людей, кому була не байдужою доля загиблих. В умовах, коли офіційні інституції зберігали з цього приводу спокій і мовчання, саме батьки стали ініціаторами створення громадського Комітету по влаштуванню похорону студентів-січовиків (Нова Рада. К., 1918, 8111(2311)). Заяви і практична діяльність цього комітету по збору коштів на проведення пошуків тіл загиблих і організацію їх похорону змусили власті висловити своє ставлення до даної проблеми. 10 березня «Нова Рада» проінформувала читачів, що на засіданні Малої Ради – постійно діючого законодавчого органу Центральної Ради – її голова М. Грушевський запропонував перевезти тіла загиблих до Києва і поховати їх на Аскольдовому кладовищі. Похорон мав здійснитись за державний кошт (Нова Рада. К., 1918, 10111(2511)).

 

13 березня вищезгаданий комітет звернувся до родичів загиблих з проханням терміново виїхати на місце бою для розпізнання виявлених там трупів українських вояків, які попали в полон до більшовиків і були ними закатовані (Нова Рада. К., 1918, 13111(2811); Киевская Мысль. К., 1918, 13111(2811)). Крім киян і жителів навколишніх сіл та містечок, на це звернення відгукнулись і ті з галичан, які, стурбовані долею своїх дітей, вже встигли прибути в Київ. Того ж дня всі вони виїхали в Крути.

 

Жахливе видовище постало перед ними. Обличчя вбитих перетворено в суцільну криваву масу, в багатьох вибрано очі, відрізано вуха і носи, відрубано пальці, пробито багнетами груди і животи. Трупи було так понівечено, вони були в такому стані, що пізнати кого-небудь було майже неможливо, згадувала однокласниця загиблих гімназистів Христя Кононенко. З наших осередчан Соколовського признала його мати, дехто впізнав Мисана, був ще один труп, думали, що Кольченко, але певності не було, що се саме він, бо очі було виколото, лице так знівечено, що тільки по маленькому шраму на руці можна було догадатись, що се він (Соборна Україна. Відень, 1922, III). Одній з галичанок, можливо матері Мисана чи Пипського, вдалось розпізнати свого сина лише по білизні, що була на ньому. Вражена побаченим, бідолашна жінка одразу збожеволіла. На жаль, якихось більш конкретних даних про цю нашу землячку ми не маємо. Відомо тільки з тверджень дослідника Л. Горбачевського, що саме вона першою довідалась від навколишніх селян про місце поховання закатованих і показала його членам вищезгаданого комітету (Горбачевський Л. Микола Танкевич, один з героїв Крут//Літопис Червоної Калини. Львів 1938 N03 С 1).

 

Із 28 виявлених трупів вдалось розпізнати 18. Це, зокрема, тіла Володимира Шульгіна, Луки Дмитренка, Андріїва і Божко-Божинського – студентів Київського університету святого Володимира; Олександра (Олелька – тут і далі в дужках подаємо різночитання) Поповича – студента місцевої політехніки, Ісидора Курика, Олександра Шерстюка, Омельченка (Ємельченка), Борозенка-Конончука (Вороненка-Колончука), Головащука, Чижова, Кирика (Сірика чи Пуріка) –студентів відкритого незадовго перед цим Українського народного університету, а також гімназистів Євгена Терновського, Андрія Соколовського, Миколи Танкевича, Пинського, Гнаткевича, Мисана (Див, Нова Рада. К., 1918.19(6)ІІІ; Киевская Мысль, К.. 1918,19(6)ІІІ; Соборна Україна. Відень, 1922, ІІІ). Була надія, котра виявилась оманливою, що в Києві пощастить розпізнати решту.

 

Тимчасом вістки про хід і результати пошуку тіл загиблих досягли столиці. Окрім усього іншого, викликали вони і хвилю обурення політикою властей, їх бездіяльністю напередодні та в часи більшовицької агресії. Свідченням цього стала і стаття С.Ш. (ймовірно – Сергія Шелухіна), що з'явилась 16 березня в «Новій Раді». Давши найповніший на той час опис бою, автор висловив гадку, що в Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції – юнаків та студентів сподвижників української національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу ця втрата безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціялоного законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом  і армією і в такім безнадійнім становищі рішив захиститися від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді. Розкривши, на його думку, основні причини крутянської трагедії, автор запитував: «Невже український уряд, навіть в теперішньому його стані, може проходити мимо подібних фактів, не звертаючи на них жодної уваги, не роблячи висновків? Невже і ці страшні прояви безвладдя, невмілості, а може і злочинства зостануться захованими від очей суспільства, не будуть безсторонньо розслідувані і не будуть покарані, а хоч і принаймні геть від справи одринуті хоч найближчі винуватці цієї трагедії?» (Нова Рада. К., 1918,16(3)ІІІ).

 

Мов відповідаючи на ці питання, «Нова Рада» 19 березня повідомила, що всім, пов'язаним з обставинами бою під Крутами зацікавилась Головна військово-юридична управа і що вже проводиться слідство у старшого слідчого управи і вжито всіх заходів, щоби справу докладніше з'ясувати (Нова Рада. К.. 1918,19(6)ІІІ). І дійсно, було зібрано і систематизовано значний фактичний матеріал, отримано ґрунтовні письмові пояснення від багатьох учасників бою та представників тодішнього військового командування, виявлено і розкопано декілька спільних поховань крутян. Але, забігаючи наперед, зазначимо, що жодних конкретних висновків управа не подала і ніяких практичних кроків у цій справі так і не зробила. А весь зібраний нею матеріал було згодом безповоротно втрачено.

 

В цьому ж номері газети і одночасно на шпальтах «Киевской мысли» було повідомлено про дату і годину початку похорону, а також надруковано прохання до всіх бажаючих прийти на фруктову вітку київського пасажирського вокзалу для остаточного розпізнання привезених трупів. Тут-же було опубліковано список козаків студентського куреня, забитих большевиками при ст. Крути. Нараховував він 17 прізвищ (Нова Рада. К., 1918, 19(6)111; Киевская Мысль. К., 1918, 19(6)ІІІ).

 

Одночасно в місті розпочалась безпосередня підготовка до проведення похорону – визначено маршрут руху траурної колони, впорядковувались домовини з тілами загиблих, викопано велику спільну могилу. Нам, середньошкільницям – Тані Марковській і мені, – згадувала вже відома нам X. Кононенко, – доручено закупити квіти і прибрати трупи... Квіти купували на вінки в крамницях. Продавці, довідавшись, на що ми купуємо квіти, додавали нам дві-три квітки, прохаючи покласти їх до трун тих, хто не мав у Києві ні родичів, ні знайомих.

 

Товарний вагон з 28 чорними (в інших описах похорону домовини блакитного кольору – В.О.) дерев'яними трунами стояв на вокзалі на запасній колії. У вагон ві|зли по приставленій драбині. Одкрили першу труну: серйозне обличчя Мисана. Губи міцно стиснуті, очі закриті, вираз обличчя як при житті задумливий, рішучий. Далеко від рідні, від близьких попрощався він з життям. Взятий в полон під час наступу російських військ на Галичину, він давно ждав повороту додому. І не діждався, віддав своє молоде життя за щастя інших, за рідний край, за єдину святу Україну. Друга труна якогось невідомого. Молоде безусе обличчя з виразом дитини, яку без вини ображено. Хай наші квіти будуть тобі подякою від усього українського народу... Підійшли до третьої труни, тільки хотіли зняти віко, як почувся чийсь істеричний жіночий голос: Не знімайте! Се моя труна! Це мати Соколовського оберігала спокій свого сина (Соборна Україна. Відень, 1922, III).

 

Про час похорону членів Малої Ради повідомив М. Грушевський, який саме вів її засідання. Він же запропонував перервати його і взяти участь в похороні (Діло. Львів, 1918, 24(11)ІІІ). Тихий голос його час від часу заглушували удари зідвору. Це з стіни будинку Педагогічного музею імені цесаревича Олексія, де перебувала Центральна Рада, збивали запозичене Московським князівством у Візантії і перетворене в герб Російської держави остогидле багатьом українцям зображення двоголового орла.

 

Сам похорон, як і передбачалось, розпочався о другій дня і тривав до пізнього вечора. Був вівторок. Стояла в цей день тепла і на диво сонячна погода. Тисячі людей прийшли віддати останню шану загиблим. Було багато священиків, військових, молоді. Після короткої літії, яку відслужив прямо на вокзалі преосвященний єпископ Никодим, сумний похід Бібіковим бульваром, Володимирською, Фундуклеївською, Хрещатиком і Олександрівською вулицями рушив до Аскольдового кладовища (Боротьба. К., 1918, 21(8)III; Киевская Мысль. К., 1918, 20(7)111 22(9)ІІІ).

 

Попереду сумної колони несли національний прапор. Йшли гімназисти і студенти – ровесники і друзі закатованих. У руках дівчат квіти і вінки з жовто-блакитними, червоними і чорними стрічками. «Синам України – борцям за волю», «Вічная пам'ять загиблим героям», «За честь і волю України положившим життя під Крутами» – написано на них (Поліщук В. Над свіжою могилою.//Шлях. К., 1918, березень, ч.3, С. 23). Домовини з тілами забитих і розстріляних везли на селянських возах, які в більшості тягли сірі українські воли. Всі домовини були покриті червоними китайками згідно зі старим українським звичаєм – згадував учасник бою і похорону Левко Лукасевич (Літературна Україна. К., 1991,14XІ). За домовинами в глибокій зажурі йшли батьки, інші родичі загиблих. Лише за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лавці й зброї – це були гімназисти-галичани, що своєю кров'ю принесли першу жертву на вівтарі української соборності – писав інший учасник цих подій Ігор Лоський (Літопис Червоної Калини. Львів, 1932, №2, С.4-5). Серед цих домовин була й труна з тілом гімназиста Пипського. Це він з зав'язаними назад руками першим, дивлячись в блискучі від самогону і торжества перемоги над дітьми очі балтійських матросів, почав спів «Ще не вмерла Україна». Й співав, доки не впав, пробитий кількома багнетами відразу...

 

Грав військовий духовий оркестр. Співали один за одним декілька хорів. Серед них і студентський під керівництвом Олександра Кошиця. Дійшла черга і до нашого хору – згадувала X. Кононенко. «Святий Боже, святий кріпкий...» – почав один з хористів. «Святий безсмертний...» – підхопило кілька голосів, та нараз урвались. Тяжке ридання вихопилось з грудей замість співу. Дехто з хлопців старався ще стриматись, та недовго видержали і весь наш осередок тяжко і болюче ридав. Гарячий жаль обхопив нас: Не всі ми тут, ось попереду везуть тих, хто вже ніколи не буде разом з нами. Не скоро, дуже не скоро зміг знову співати наш хор (Соборна Україна. Відень, 1922, III).

 

Дорогою до місця вічного спочинку загиблих, колона декілька разів зупинялась. Вперше біля Володимирського собору. Тут до неї прилучились представники Центральної Ради на чолі з М. Грушевським і члени уряду на чолі з Всеволодом Голубовичем, які вийшли їй назустріч (Киевская Мысль. К„ 1918, 20(7)III).

 

Біля Педагогічного музею відбувся траурний мітинг. «Стримайте ваші сльози, які котяться!» – казав, звертаючись до присутніх М. Грушевський. «Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчини і Вітчина збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні» (Народна воля. К., 1918, ч. 38, с. 4). А член Центральної Ради, один з засновників Союзу української державності соціаліст-самостійник Олександр Степаненко наголосив, що ми хочемо, щоб ці жертви були останніми серед всіх тих, хто прагне знайти спокійне життя у великій самостійній соціалістичній Українській республіці (Киевская Мысль. К., 1918, 20(7)ІІІ). Особливо зворушив присутніх виступ представника студентського куреня, де служили загиблі. Щиро, по-військовому, стисло і прямолінійно казав він про гіркоту втрати тих, хто опинився самотнім в бою. Самотнім, бо ті, хто могли і мусіли б захищати Батьківщину, заявили про свій нейтралітет (Киевская Мысль. К., 1918, 20(7)ІІІ).

 

Могилу, щоб і по смерті бачили вони сивий Дніпро, Лівобережжя, місця своєї слави, було викопано на високій кручі. Майже на краю провалля (X. Кононенко), на галявині, дещо наліво від малої каплиці-ротонди, що стояла на тому місці, де за давніми переказами нібито поховано Аскольда (Л. Лукасевич) (Соборна Україна. Відень, 1922, III; Літературна Україна. К., 1991, 14XІ). Відправили службу Божу, виголосили останнє «Прощай». Під спів хору Кошиця і звуки військового салюту опустили в могилу 26 трун. Тіла двох, в тім числі В. Шульгіна, батьки поховали в родинних склепах на інших кладовищах (Літературна Україна. К.,1991,14XІ).

 

Швидко виріс пагорб з вінків та букетів. На їх фоні особливо зворушливо, згадував поет Валер'ян Поліщук, виглядав невеличкий, перев'язаний простенькою, зробленою нашвидкоруч стрічкою, вінок з живих квітів. Напись хімічним олівцем біжить нерівними каракульками. Читаю: «Милому моєму Грицеві від його Олесі.» Наче щось обірвалось всередині. То певно перші, найкращі мрії і надії прийшлося розбити. Так-то зустрінуло суворе життя ще одну людину! А вже молодого студента не будуть більш хвилювати ні життя, ні боротьба, ані кохання – читаю далі оці несмілі каракульки. Певно, вийшли вони з-під руки, облитої дужими сльозами» (Поліщук В. Над свіжою могилою. С. 23)

 

Вражена побаченим, писала в ті дні донька Михайла Старицького Людмила Старицька-Черняхівська: «Для нас ця могила лишиться навіки полум'ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде друга свята могила над Дніпром. В хвилини одчаю, в хвилини занепаду, в хвилини знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитись тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під камінним хрестом. Діти України – це ваша могила; вона буде тим дзвоном, що кличе живих – не дасть вам спинитись, не дасть забути. Цей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молитись, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя. І коли життя зітре з пам'яті сучасників ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди..., вони пам'ятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали: молодість, розум й життя за волю України.» (Нова Рада. К., 1918. 24(11)ІІІ).

 

А з-під пера молодого, ще не зламаного життям і не заляканого обставинами П. Тичини виливались щирі, пророчі і, імовірно, перші поетичні рядки, присвячені героям Крутів:

 

... На Аскольдовій могилі

Український цвіт!

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ".

(Нова Рада. К., 1918.21(8))

 

Крім згадуваних нами «Нової Ради» і «Киевской Мысли» відгукнулись на цю подію кореспонденти газет «Народня воля», «Боротьба», «Киевлянин», «Діло» і ряду інших. Передруки з них вмістив «Вістник політики, літератури й життя», що виходив у Відні (Вістник політики, літератури і життя. Відень, 1918, ч. 15(198), С. 231). Було навіть знято документальний фільм «Похорон юнаків, замордованих під Крутами». Із 18 червня 1918 р. його демонстрація розпочалась спочатку в Художній мініатюрі на Галицькій площі, а згодом і в інших кінотеатрах Києва. Поряд з стрічками «Берестейська мирова конференція», «Похорон жертв більшовиків», він увійшов в число перших фільмів, субтитри до яких було подано українською мовою (Вістник політики, літератури і життя. Відень, 1918, ч. 26(209), С. 407).

 

Прагнучи увічнити пам'ять загиблого під Крутами надзвичайно талановитого В. Шульгіна, відомі Київські меценати, українські патріоти Тетяна Стахович і Левко Чикаленко, виступили ініціаторами створення фонду його імені. Заснований при Київській Просвіті, він мав налагодити видання популярної літератури з історії культури і природознавства. Тобто тих галузей знання, що ними покійний цікавився найбільше (Нова Рада. К., 19І8,23(10)ІІІ). А лікарі С. Коломійцев і Лукасевич спільно з столичним товариством «Час» закликали усіх розпочати збір добровільних грошових пожертвувань на будівництво монументів загиблим героям. Передбачалось спорудити їх на місцях бою та поховання юнаків (Нова Рада. К., 1918. 20(7)ІІІ і 22(9)ІІІ). На ці цілі було призначено і кошти, отримані від демонстрації вищезгаданого фільму. Та не судилось. Немає таких, гідних їх подвигу, пам'ятників і досі. Натомість отруйною пліснявою розповзлись по нашій землі статуї і музеї тому, хто, направивши ультиматум Центральній Раді, післав на Україну окупаційні та маріонеткові війська. Тим, хто свідомо чи ні, нищив молоду українську державність.

 

Не один з присутніх того вівторка на Аскольдовому кладовищі клявся продовжити справу загиблих, бути достойними їх пам'яті. Але й не один подумки запитував себе: «Чому з майже двох мільйонів озброєних українців, котрі ще в жовтні-листопаді 1917 р. заявляли про свою готовність віддати життя за Україну, в січні 1918 р. залишилось лише кілька сотень чоловік? Чому з 20 тис. воїнів Київського гарнізону в ті зимові дні не вирушив під Крути жоден солдат? І, нарешті, чи тільки червоногвардійці та балтійські матроси (в складі останніх, до речі, значну, коли не переважаючу частку складали вихідці з України) винні в отриманій ними перемозі?» Спробуємо і ми поставити перед собою ці питання і по змозі відповісти на них.