Коршилівська трагедія (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 14 черв. 2012 р., 11:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 черв. 2012 р., 04:57 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Двадцять третього травня 1944 року сталася трагедія, яка принесла страждання багатьом десяткам родин, а деякі взагалі перестали існувати, не стало продовження роду людського. В неділю досвітком, 22 травня 1944 року, на денний відпочинок закватирував курінь «Бистрого» – Ярослава Бєлінського (народився 1920 року в с. Товстеньке, колишнього Копичинецького району Тернопільської області). Курінь мав більше 600 вояків, невеликий кінний відділ розвідки, відділ важких кулеметів, великий обоз більше як з 50 підвід з провіянтом і військовим спорядженням, дві польові кухні.

 

Село наше невелике, до 70 господарств на цей час нараховувало, то в кожній хаті помістилося по рою вояків. Всюди повстанці: хто відпочивав після нічного маршу, хто ніс охорону села. Гамір, наші сільські хлопці повиходили зі своїх схованок, всюди людно, велике духовне піднесення: наше військо і така сила. Часто лунали автоматні черги, особливо зі східного боку села, то мали необережність фронтовики гнатися в село за провіянтом. Протягом дня повстанці реквізували в большевиків 5 підвід для свого обозу, відбили 3 автомашини, підбили літака-розвідника, що обсервовував село, він впав за ліском «Дубиною». Загинуло одинадцять солдатів і офіцерів в перестрілці під час їх роззброєння.

У центрі села, в хаті Колодій Меланії, став на постій штаб куреня «Бистрого» зі своїми командирами, її два сини Дмитро та Іван – члени ОУН. Молодший Іван за німецької окупації проходив вишкіл в Карпатах. В селі була розгалужена організація ОУН, інші односельці вступають добровольцями в курінь «Бистрого» Української Повстанської Армії. До куреня ще приєдналося кілька клебанівських хлопців, отже повстанський загін збільшився більш як на чотири десятки вояків.

Перед вечором доносяться стріли під селом, було зрозуміло, що село здалека оточене. Ворог підпалили господарства Базилінського Павла, Луб'янецького Григорія. Повстанці, в свою чергу, вигнали в глиняники дві автомашини і там спалили їх, а третю, яка правим колесом з'їхала з містка, так знищили, не палили, бо близько були хати. По заходу сонця колона вишикувалась на головній дорозі села, сотні за сотнями, обоз, добровольці, колону замикає чота забезпечення. Повстанці поскидали шапки, відмовили разом молитву «Отче наш», впала команда «Кроком руш!». І забриніло в кожного на устах «Ще не вмерла…», в декого, може, і востаннє. Хвилею колихнулося море людських голів, і довжелезна колона розтягнулася на марші до півтора кілометра, дівчата відпроваджали її аж ген далеко за село, в «Гончариху».

Колона рухалася на північний захід «татарським шляхом», що ним у 1648 році Б. Хмельницький йшов з татарами на Збараж, на поляків. Там повертає на північ на Новий Рогівець. Поступила команда замаскуватися під червоних партизанів, на шапки почепити червоні стрічки. Дальні шляхи – Луб'янецький ліс, хутір Коршемки і Шильський ліс, в якому «Бистрий» планував денний перепочинок. Курінь УПА вирушив з південних районів Тернопільської області з сатанівських і городницьких лісів, де був сформований і прямував на північ, в ліси Шумщини, де оперував «Еней» – Петро Олійник, командир УПА «Південь», якому «Бистрий» був безпосередньо підпорядкований.

23 травня, як передові сотні УПА ввійшли в ліс, несподівано розгорівся бій, так ніби большевики вже чекали на них, були попереджені. Чи не спрацювала добре розвідка, чи були в ній ворожі агенти і навели курінь на большевицьку засаду. «Бистрий» не зміг розгорнути курінь до бою, так як він був розтягнутий на марші, зв'язок між сотнями був перерваний. Большевики перший натиск повстанців витримали, були на вигідних позиціях, а тут ворог отримав підкріплення в живій силі та техніці. Ввели в бій танки і літаки, які скидали бомби і сікли з кулеметів із повітря. Тоді «Бистрий» дав команду новачкам виходити з бою малими групами, навіть поодинці, щоб зберегти людей. Багато загинуло в бою, більше 30 чоловік попало в полон, декому вдалося вийти з бою, уникнути тюрем і катувань та продовжити боротьбу в підпіллі.

Очевидець цих подій Дмитро Лотоцький, 1929 р. н. з села Шили пригадує:

– Наше поле було під лісом, «на діброві», недалеко хутора Коршемки. Я, раненько, досвіт сонця, вигнав худобу пасти і побачив у лісі багато військових, різних машин, замаскованих. Зі сходом сонця почалася велика стрілянина. Москалі почали тікати і кричали: «Тікаймо на поле, бо з лісу наступають бандери». Відтак я почув з лісу українську команду: «Прицільний вогонь. Вперед друзі! Слава!» Почали горіти бензовози, розриватися гранати, москалі відступили від раптового натиску повстанців, втративши частину техніки і вбитих та поранених. Після замішання у лавах ворога йому через певний час почало надходити підкріплення, як жива сила, так і техніка. Літаки з Суховецького аеродрому косили повстанців з кулеметів та закидали бомбами. На дорозі, яка вела зі Збаража на Нове Село, з'явилася бронетехніка та піхота, що розчленили повстанську колону. Передовий загін куреня з боєм просувався в напрямку Шильського лісу, до котрого було не більше 1,5 км, залишивши до сотні вояків тилового забезпечення, 68 з них загинули геройською смертю.

– Невмирущою славою покрили себе повстанці з цього загону, розповідав мені старий дідусь, – говорить пан Дмитро. – Кулеметник виліз на крислату липу, що росла з краю лісу і стріляв з кулемета. Ворогами встелив поле перед лісом, на дереві так і загинув, а липа своїми вітами на вічний спочинок прикрила героя, що ні на п'ядь не відступив перед ворогом. Там, неподалік хутора відбивався повстанець, посилаючи автоматні черги, поки були набої. Відтак боронився гранатами. Офіцер кричав, аби його взяли живим, а він вигукнув: «Не дочекаєшся! Слава Україні!» Останній набій залишив собі...

 

Недалеко був другий – так званий «Ткачів» хутір, багатий, обсаджений деревами, добротні будівлі. Там залягло 8 повстанців, що вели бій 4 години, москалі не могли їх взяти, викликали танки проти 8 героїв. Ні один не здався, полягли усі. Взявши головний удар ворога на себе, вони допомогли куреню прорватися. За певний час жінки, що їх ховали на цьому хуторі, відрізали по клаптику вишиття в кожного, всі вони були у вишиванках, бо сподівалися, що колись рідні зможуть так їх упізнати. В 1949 році москалі, спеціально, бульдозерами зрівняли їх могили і відшукати їх не вдалося, час і ворог зробили свою чорну справу.

Ще один геройський приклад – в хатині, під лісом жила старенька жінка зі своєю дочкою. Вони бачили через вікно, як відстрілюючись з автомата від ворожої зграї, що обступила дівчину кругом – офіцер кричав взяти живою, а вона щось крикнула, в хаті не чули добре слів її, але добре бачили, як вона дострілилась зі свого автомата. Чекісти з ненавистю налетіли і вже мертвій прикладами потрощили голову. Кров бризнула їм в обличчя.

Кожному з мертвих повстанців оті «смершівці» розбивали лице до невпізнанності, аби рідні їх ніколи не упізнали.  

На другий день, ми, пастухи пасли там худобу, то та старенька жінка дала нам біле рядно, ми викопали під лісом яму, завернули покійну героїню і поховали та поставили на могилі березовий хрест.

Я побачив через вікно, бо моя хата стояла недалеко лісу, як гнали до 30 полонених і дівчину, руки їй були зв'язані дротом, надірвана коса, обличчя в крові. Відтак ще 2-х повстанців гнали і один з них навмисно кинувся тікати, але автоматна черга «смершовця» навіки спинила його. З західного боку від хутора «Тихівки» було чути стрілянину та вибухи, частина куреня, що пішла в обхід теж прорвалася. Так бій тривав майже до вечора. З літаків полювали навіть за одною людиною. Ганялися полями, сіножатями. Аж на щаснівських мочарах «вполювали» Луб'янецького Василя та його бойового побратима. Їх помітили з літака, він приземлився та їх схопили. В. Лубянецькому вдалося перехитрити чекістів, що він тут випадково, а сам поляк. Його й відправили до пункт збору Максимівка.

Станичний розповідав про те, що курінь «Бистрого» пробивався на шумські ліси з великим обозом для забезпечення підрозділів УПА на Волині, там мав ще пройти короткий вишкіл. Ті, що потрапили москалям у полон, хлопці-новачки, добровольці, були без зброї.

Тим часом «Бистрий» вирвався з оточення з рештками куреня, звів жорстокий бій в районі хутора «Тихівка», що входив до с. Синяви, відв'язався від фронтових частин. Доречно згадати, що цей терен під фронтовою смугою був насичений вщент різними родами військ: в Токах стояв маршал Жуков зі своїм штабом армії, в Кошляках – контррозвідка, воєнний трибунал, заградзагони, по селах – різні складові частини фронту, польові аеродроми в Клебанівці і під Шельпаками, отже і в цьому лісі могла бути якась військова частина. «Бистрий» з рештою куреня добрався в шумські ліси і зголосив «Енеєві» про поразку куреня. В цей час прибув туди крайовий командир-провідник «Лемеш» – полковник Василь Кук, який після смерті генерала Романа Шухевича, став провідником всієї УПА і призначив «Бистрого» по штабу генеральної округи в Кам'янець-Подільський обласний провід військово-мобілізаційним референтом.

Солдати своїх вбитих поховали в двох великих могилах, одна на «Діброві», друга – на Коршемках біля шляху. Наші хлопці після бою лежали ще з тиждень і більше, поки люди з Коршемок і Шилів схоронили їх в лісі і на полі та доглядали ці могили, садили квіти. Страшна звістка до нашого села прийшла, воно здригнулося від горя і плачу, від смутку і жалю.

У 1990 році, 5 квітня останки героїв, 36 безіменних учасників великої битви УПА з окупаційною армією, перезахоронили на цвинтарі в Шилах з християнськими почестями. На жаль, чотири спільні могили, ті, що були на полі – заорані, а ті, що в лісі заросли і сьогодні немає можливості їх відшукати. В 1996 році на церковному подвір'ї шиляни спорудили величавий пам'ятник борцям за волю України – символічну могилу 36 безіменним героям з написом на мармуровій плиті: «Як ви умирали, вам дзвони не грали...» На посвяті пам'ятника я був присутній. Величезний здвиг народу, десь пів Збаражчини, вирушило вшанувати пам'ять впавших героїв за волю України. На посвяті були присутні дві конфесії, більше десяти священиків, кожна на чолі зі своїм деканом, з хоругвами процесії з ближніх сіл йшли з пошаною і скорботою. Виступаючих не бракувало, навіть священики заспівали пісню «Спіть, герої, Україна-мати вас не забуде». І дійсно, шильські патріоти вклали великий труд у жертовність ще в ті далекі часи 1944 року, переховуючи повстанців, кожний наражався на велику небезпеку. Перепоховання і пам'ятник – це великі кошти, які зібрала шильська громада, пам'ятник величавий об'ємний, 4,5 метрів висоти, гарно оздоблений. І сльози котилися по обличчях людей, як виступав отець, декан Григорій зі Збаража зі словами скорботи і наголосив: «Герої не вмирають, вони вічно живуть в серцях патріотів українського народу».

Юнаки з Коршилівки, які вийшли з бою по команді «Бистрого»,

та загинули в лавах УПА в різний час:

Яронь Тома, 1924 р. н., вояк УПА. Загинув у с. Богданівка 1946 р.

Луб'янецький Олексій, 1923 р. н., вояк УПА, оточений чекістами у безвиході підірвався гранатою в Коршилівці 1946 року.

Луб'янецький Зеновій, вояк УПА, трагічно загинув за нез'ясованих обставин 1946 року.

Зембик Дмитро, 1925 р. н., вояк УПА, загинув на засідці НКВД в Коршилівці 1946 року.

Колодій Іван, 1922 р. н., член ОУН, вишкіл Карпати, «Чорний», учасник бою куреня «Бистрого». Районовий провідник СБ. Загинув у бою з чекістами разом зі своїм охоронцем «Листком» в селі Мала Лука 1950 року. Мати Меланія померла на Сибіру.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Клебанівки:

Гуриш В'ячеслав, 1915 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Дишевський Петро, 1904 р. н., загинув 23 травня 1944 року.

Пйонткович Дмитро, 1908 р. н., суджений загинув в тюрмі 1945 р.

Ямковий Степан, Воркута 20+5.

Яремко Іван, 1910 р. н., Суджений, повернувся.

Вояки УПА куреня «Бистрого» з Богданівки:

Петруневич Ярослав, 1925 р. н., учасник бою. Загинув 1946 року.

Тимошик Володимир, 1926 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Вересюк Василь, 1920 р. н., учасник бою. Загинув 1944 року в тюрмі.

Придимірський Степан, 1923 р. н., учасник бою. Загинув 1947 року.

Машталір Степан, 1920 р. н. Загинув у Сибіру в тюрмі.

Гарасимик Володимир, загинув 1944 року.

Сеник Ярослав, 1925 р. н. Загинув 1944 року.

Інші села:

Дзядик Петро, 1918 р. н., член ОУН з Гуляй Поля, учасник бою куреня «Бистрого», загинув в тюрмі 1944 р.

Ромілович Ольга, 1925 р, н., з Підволочиська, член ОУН, друкарка при штабі «Бистрого», загинула в Луб'янецькому лісі 23.05.1944 року.

Поцілуйко Петро, 1919 р. н., Хмелиська, член ОУН, політвиховник куреня «Бистрого» (Богдан), загинув 1946 року.


 

КОРШИЛІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Держави ми не мали, лиш ярмо,

І зайди нашу землю плюндрували,

Свідомих у тюрму, тайгу - багно,

Та ми все ж українцями зростали!

Так, держави ми не мали, але мали армію, часто безіменних лицарів УПА, котру живив, одягав, поповняв її ряди наш народ. Відтак це була народна армія. В тім числі армія й такого невеликого села, як Коршилівка. Крім тих, хто гинув в УПА, кого мордували по тюрмах і таборах, кого вивозили на Сибір сталінські сатрапи, решта сільської людності на своїх плечах виносила весь тягар воюючої, нескореної України. Працювали зв'язкові, будувалися склади, криївки, бункери в нас їх нараховувалося 30. А ще й розвідка, певні люди вже звечора знали про облаву, яку енкаведисти планували на ранок і тому могли попереджувати повстанців.

Після шильської трагедії підпілля втратило багатьох своїх людей, але воно далі боролося, поповнювалося. Дідик Аделя, Радковська Слава, Придимірська Оксана з братом Казимиром, Луб'янецька Євгенія, Софія і Петрунела, що загинула за невідомих обставин їх всіх енкаведисти затримували, тероризували, допитували, знущалися, як тільки можна було.

Хлопці, які вийшли з бою по команді «Бистрого» – Микола Осмола, Славко Луб'янецький, Іван Грех, Петро Матушак – продовжували підпільну працю. Віра Гуцайлюк, згодом дружина Матушака, була задіяна в підпіллі і на вишколі в Прикарпатті по роботі з молоддю, як і Віра Луб'янецька з Супранівки та чимало інших дівчат. Зеновій Луб'янецький загинув за нез'ясованих обставин. Він був учасником бою під Шилами. Пюрко Євген, Кобасюк Іван, Радчук Євген були постійно тероризовані емгебистами.

У Радчука оті прокляті «тітєрінци» на Святий вечір спалили всі господарські будівлі, а його сусідові – Олексі Бурковському, що вийшов якраз зі своєї хати, автоматною чергою чекіст прострелив ноги.

Луб'янецьку Стефу тримали у підвалі, відтак копали невелику яму, клали її туди і вагітну били. Нічого не довідалися кати... Так і багатьох інших – то лапали і катували, то несподівано відпускали, аби потім знову катувати.

Кучабського Танаса, що мав 73 роки, зловили облавники та запроторили до Підволочиської буцегарні. Там йому, крім звичайних побоїв та катувань, чекіст придумав ще одну кару – засунув в рот пістолет і, повертаючи дулом, виламав декілька зубів, що їх дідусь ще мав. А був той шанованим в селі чоловіком, 3 рази їздив до Америки, певний час був війтом, братчиком в церкві при декану о. Т. Копистянському. Став марити і невдовзі помер.

Радчук Юліан переносив до села націоналістичну літературу. Дмитро Матушак і Ярема робили труни, аби по-християнськи поховати повстанців. Ті страшні похорони відбувалися ночами. Дмитро Лотоцький, Микола Осичко і я, Нестор Кучабський, проводили чергування, збирали зброю і набої, інформацію, заготовляли тару для будівництва складів і криївок.

Стаха Лубянецького большевики заарештували ще в 1939 році і з того часу слід за ним пропав. Син його Ярослав, був засуджений через 10 років, у 1949 році, але зумів вижити та повернутися.

У жовтні 1948 загинула Галка Ілля, голова сільради і Орест.