Конюхи у національно-визвольній боротьбі – Частина ІІ (автор: Когут Богдан)

опубліковано 15 бер. 2013 р., 12:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2013 р., 12:54 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 16

 

...Настав перелом на фронті, пиха німців пригасла. В першій половині 1943 р, на початку літа, у село приїхав старенький генерал колишньої австрійської армії д-р Вехтер у супроводі сина, генерал-губернатора Галичини. Прибули вони неофіційно – і те чи не найважніше. Старий генерал, опецькуватий, в екзотичному на той час мундирі часів Франца Йосифа І, пробував ще випинати груди, твердо і рівно ставити кроки. Це було в неділю. Старий Вехтер попросив скликати колишніх вояків австрійської армії. Таких виявилося багато. Зійшлися радо: хто у білих полотняних штанях, декотрі навіть босі, у солом'яних брилях. Треба було бачити, як сивоволосий генерал обнімав і тиснув до грудей своїх камратів по зброї. Всіх привітав персонально, нікого не поминув. Відтак забрав до авта можливо більшу кількість колишніх «австріяків», і всі вирушили до великого рову, де знаходилися позиції австрійської армії. Їх добре запам’ятав Вехтер, адже він там воював у ранзі середнього офіцера. Пригадав «зраду» чехів і стійкість гуцульської сотні УСуСусів. Звідти поїхали усі разом на цвинтар, де було окреме військове кладовище (правда, вже зруйноване в 1940-1941 рр.), поклонився і помолився біля братерської могили загиблих у Першу світову війну.

 

Характерно, молодий генерал не втручався у справи батька, виступив тільки з короткою агітаційною промовою, щоб молодь вступала до дивізії «Галичина». Дарма! Не було вже на той час молоді в резерві. З вітальним словом виступив Федько Грунтовський, заявивши, що він уже є добровольцем до дивізії.

 

Цього епізоду можна було б і не згадувати, якби Вехтер-старший не поводив себе як у своїй Австрії, як вдома, як батько з осиротілими австрійськими дітьми. Увесь час в його бесіді і поведінці бриніла ностальгія за втраченими «коронними землями Марії Терези»...

 

Ще від літа 1942 р. у Конюхах, у хаті Вонішкових , де мешкала вчителька Стефанія Тихівна (Тиха), переховувався молодий лікар, єврей Шія Лєбер. Спочатку він на день ховався на горищі, згодом зрозумів, що то даремна справа, – люди в селі знали все. Знали й про нього. І для поліції, це, звичайно, не було таємницею. Однак вона не могла ліквідувати єврея без наказу жандарма Вольного. Тим часом добрий, скромний лікар дуже швидко завоював симпатії населення, котре зверталося до нього за допомогою, а то й за порадами. Він лікував і виліковував багатьох хворих. Вольний якось висловився, що не має наміру вступати у конфлікт з населенням, з яким має нормальні стосунки. А розстріляти єврея, мовляв, завше встигне. Це він, без сумніву, узгіднив з Бережанською комендатурою гестапо. Восени лікареві вдалося вирвати з гетто свого молодшого брата Дзюнека Лєбера. Переховував його на горищі, згодом використовував як помічника. Навіть уколи навчив його робити. Люди приносили Лєберам за лікування що хто міг, хоч вони ніколи нічого не вимагали. Лишок продуктів передавали у Бережани своїм єдиновірцям у гетто. Характерно, що за вимогою Шії Лєбера колишні аптеки, власниками яких були євреї ще до 1939 р., видавали якимсь чином збережені ліки, в тому числі бандажі і вату. У червні чи липні 1943 р. гетто в Бережанах було ліквідовано відомим усьому світові способом. Лікар-єврей при допомозі Провідника місцевої мережі ОУН Петра Бідного («Шпака») встиг, поки настигла поліція, не тільки вибратися, а й забрати і вивезти медикаменти, інструменти в ліс. Тоді, на Корсові, уже існувала база вишколу куреня УПА. Там знайшлося місце і справа для Лєбера. Ще зустрічаються колишні комбатанти УПА, які пам'ятають «безпорадного» лікаря-єврея, що підперізувався ремінцем по-військовому, а «браунінг» носив аж на плечах, пістоль теліпався у нього на хребті. Повстанці жартували з нього, але всі знали, що він возив по лісах медшколу фельдшерського рівня, багатьом нашим хлопцям врятував життя. За неперевіреними відомостями, Лєберові пощастило вибратися на Захід і, таким чином, уникнути долі, яка постигла тих, хто опинився в руках енкаведистів.

 

Якби хтось поцікавився ближче розташуванням сіл уздовж річища Золотої Липи, а відтак порівняв шляхи залізничного і дорожного сполучення на лінії Тернопіль – Зборів – Золочів – Красне – Львів, і врахував ситуацію 1944-1950 рр.; якби взяв до уваги кордони заліснених теренів Опілля і майже оголених лагідних пагорбів Поділля, то зауважив би, що при загрозі з боку УПА шосе між Тернополем і Львовом завше було під посиленою охороною. Межі лісів проходять приблизно по лінії Поморяни – Конюхи – Куропатники – Шибалин. Рельєф місцевості забезпечував сяке-таке прикриття чи маскування на випадок переміщення частин УПА. Крайові чи окружні чинники ОУН-УПА мали «хати» (так загалом називали пункти контакту, від зв'язкових і до штабних включно) в Шибалині, Бишках, Конюхах, у Заліссі та Пліхові. Основні ж лінії зв'язку проходили через села Ценів, Вибудів, Конюхи, Заберезки, Хоростець; інший через Урмань, Залісся, Годів, Погрібці. У Конюхах функціонувала своя мережа зв'язку, якою керувала Ірина Будзінська («Орися»). Це був зв'язок від куща до району.

 

У другій половині 1943 р. лісові дозорці вибралися з Корсова і Вертебів у село. На лісничівках було розміщено вишкільний курінь УПА, яким командував син священика з сусіднього села Августівки Богдан Олійник («Морозенко»). Вишколювалися хлопці з ближніх сіл. Призвичаювалися обходитися без дому, набиралися фізичного гарту, навчалися бойового ремесла. При курені була сотня хлопців, що походили з районів Броди – Радивилів, вже досвідчені бойовики. У курені нараховувалося до 500 стрільців.

 

Господарчим сектором ОУН при місцевій сітці керував тоді Степан Мрикало («Крич»). Його найближчим помічником був Юстин Мрикало (Гиновицький). У їх обов'язок входило забезпечення куреня харчами і всім необхідним.

 

Чи хтось колись поважно застановлявся над тим, що то значить для села утримувати курінь (батальйон) війська? Ось що розповів давній симпатик ОУН Степан Сінгалевич («Шарга») – господарчий від приходу совєтів, коли «Крич» обняв Кущ. Щоденно треба було, принаймні, 70 кг м'яса (тобто – веприка), 150-170 кг муки тільки на хліб. Його ще треба спекти в сільських умовах, без пекарні. Мука, крупа, омаста, бараболя – на приварок. Організація постачання: гужовий транспорт, дрова тощо. Треба було випровадити з села щомісячно бодай 20 поросят, понад 4 тонни муки, 70 мішків (по 100 кг) бараболі; відповідно крупи, цибулі й іншої закришки. Помножмо ту кількість провіанту на 6, то будемо мати уяву, скільки продуктів треба було забезпечити на півроку. Не забуваймо: млини не працювали, люди мололи на жорнах. Та жорен теж бракувало, бо поліція їх розбивала. «Поставки» і «контингенти» довели населення до зубожіння. Однак воно тягнулося з останніх сил, щоб забезпечити потреби повстанців. І все те робилося підпільно! Отож пам'ятаймо: нема жодного подвір'я, жодної людини в Конюхах, щоб не були причетні до визвольної боротьби, до змагань усього нашого народу, які провадила УПА.

 

Зважмо, у нелегких умовах жили повстанці. Звичайно хворіли, отже, треба було їх бодай обходити, лікувати. Не під дубом же утримувати шпиталь. Опікувалися ними люди в сільських хатах. Потайки!

 

Про жертвенність мешканців Конюх встиг розповісти Стефан Сінгалевич, вже будучи хворим. Розповів і те, як йому доводилося самому організовувати людей на заготівлю харчів. Всі, хто як міг, підтримували наші українські збройні когорти.

 

У 1944 р., коли фронт зупинився на ріці Стрипі, село Конюхи і прилеглі ліси служили запіллям. Німці розмістили зенітну і далекобійну артилерію. Вишкільний курінь було переформовано, курінний «Морозенко» (далі – «Змій») повернувся знову в систему ОУН свого села Августівки. Посеред літа 1944 р. Богдан Олійник відійшов на Захід (помер в Англії в 1987 р.).

 

Німці покинули Конюхи 22 липня. В той день ще два німецькі кулеметники стримували наступ совєтів. Вони поклали гори трупів. Одного німця поранило, другий покинув кулемет і спокійно перейшов селом у ліс. Попросив, щоб його провели пастухи, зголосився Славко Когут, за це німець подарував йому пістолет.

 

23 липня 1944 р. у село увійшли «освободітєлі».

 

Стан Організації на той час був задовільним. Петро Бідний попрацював непогано: в селі існувало три станиці, тобто був повноцінний кущ. Жіночу сітку вела Ірина Будзінська («Орися»), Юнацький актив поповнився молодим поростом, панували дух і рішучість чинити опір зненависнілим катам. Від самої згадки про те, що «в о н и» залишили по собі до і після червня 1941 р., жах не покидав людей ні на мить. Марево можливої насильницької смерті викликало тепер не страх, а бунт... Та перед тим, як продовжити наші роздуми, зупинимося на одному важливому моменті.

 

Ще на початку 1944 р. в селі виникли проблеми з большевицькими проявами. У Конюхах протягом німецької окупації в господарів осіло понад тридцять полонених. У Федька Козака перебував якийсь Дєрбін з Московщини (твердив, що він з самої Москви). Той чоловік зорганізував з цих осілих підпільну групу, здавалося, антифашистську. Тому Петро Бідний, хоч і зауважив рух між тими людьми з наближенням фронту, не застосовував жодних санкцій проти них. Німці, виглядало, нічого не знали. Але десь під кінець зими, уночі, Дєрбін запровадив своїх однодумців до Юзефівки, сусіднього села, де начебто «мала відбутися нарада з такими ж підпільниками із довколишніх сіл. Але німці їх «накрили» і, розуміється, кого зловили, розстріляли. Дєрбіну і ще декому вдалося врятуватися. Він знову прибув до Федька Козака. Місцеве СБ слідкувало за групою Дєрбіна. Виявили, що він збирав інформацію про підпільну сітку с. Конюхи. Невдовзі Дєрбіна і його компаньйонів знешкодили.

 

Минув може тиждень після цих подій, як на Діброві під лісом совєти скинули з літаків «оперативний отряд» з офіцером на чолі. Парашутисти мали повний виряд, була з ними і дівчина-радистка. Очевидно, цей загін мав завдання з єднатися з групою Дєрбіна і спільно збройно виступити проти українського підпілля.

 

Скористаємося свідченнями Григорія Солонинки, господаря обійстя, де парашутисти спинилися на постій. Ось що він розповів: «Їх скинули над ранком, потім вони почали збиратися на подвір'ї. Привітавшись, попросили надати їм притулок. Говорили по-російськи. Розмістилися в стодолі посеред току, підстеливши соломи. Їсти мали що, попросили тільки окропу. Перекусили, а відтак поснули на соломі. «Старший» прийшов до хати в супроводі ще двох і уточнив з господарем на карті, де знаходяться. Поцікавився, яким чином можна сконтактуватися відразу з «красними підпільниками» Григорій Солонинка – хто його знав – був не ликом шитий чоловік: зорієнтувався, з ким і з чим має справу. Заспокоїв, що їх напевно самі «підпільники» знайдуть А поки що мусять сидіти тихо, бо як німці викриють, то їм біда і йому лиха не минути. Переконав. Гринько післав дитину – дівчинку «за рів» повідомити про пришельців. Через кілька годин прийшов на подвір'я Йосиф Йваночко – всім тут добре знайомий хлопець, без зброї, але «на рові» (біля сто метрів від обійстя) виставив двох хлопців з ручним кулеметом. Йосиф привітався з командиром десанту, був веселий і безтурботний, запропонував їм піти з ним у ліс, але без зброї, бо «такий у нас порядок». І десантники залишили зброю в стодолі, а самі пішли за Йосипом Йваночком («Климком»). Більше про них ніхто нічого не чув...

 

На час приходу совєтів на Бережанщину село Конюхи було добре обсаджене підпільною мережею: замість «Шпака» (Петра Бідного) кущ обняв господарчий Степан Мрикало «Крич» (Ковалик). Станицю на Містечку (першу) очолював Іван Перець («Потоцький»), другу – Гуменний Василь («Дуб») і третю на Куті – Петро Парубочий («Меч»), Зв'язок – функціональна основа ОУН в Конюхах здійснювали: на район – кущова Ірина Будзінська («Орися»), по мережі – Анна Лещишина («Кавун»), Текля Любовіцька («Леся»), Марія Тернович (Стахова), на ліній Урмань – ІІогрібці: Урмань – «Куличиха», Конюхи – Залісся – Настя Ничиник, Настя Сеник («Пчілка»); Годів, Погрібці– ця лінія зв'язку була найбільш пожвавлена; по лінії – Ценів, Конюхи – Заберезки, Хоробрів, Хоростець: Настя Глух («Сова»), Ганна Борецька («Олеся») – Заберезки. Запасні – Таня Федечко, Ольга Левицька, Катерина Палій, на села Хоробрів і Хоростець: зв'язкові в Хороброві – Ганна Солтис і Зося Солтис (проживають досі в Хороброві), Варвара Мельник (похоронена в Зборові). Ця лінія була найбільш важкою – відкритий терен. Ганна Борецька («Олеся») мала додатковий контакт на Августівку поміж районовим Петром Ковадлом («Чар») з Ценева і Богданом Олійником («Морозенком»), а також – з Кренцелем (Кренціль «Кий») з Хоростця. Але цей останній контакт – тільки до приходу совєтів.

 

Існував теж поглиблений і більш прихований зв'язок між районами «Золочівка» і «Поморяни» Використовувався виключно районовими провідниками. До приходу большевиків під кінець липня 1944 р. на цій лінії був персонально в Августівці Богдан Олійник («Морозенко», «Змій»). З приходом московських окупантів контакт здійснювався виключно по лінії Золочівка – Конюхи – Заберезки – Поморяни. Кур'єр Ірина Ковалюк-Проців, яка проживає нині на Заберезках свідчить, що людей не переводила, лишень переносила підпільні документи.

 

Чи не найчисельнішим був кущ юнацтва. Кущовий провідник на той час Петро Саранчук («Карпо») мав лише 18 літ. Це свідчить про те, що такі відповідальні пости не було можливості доручити більш зрілим і досвідченим людям. На це місце був потрібний принаймні вчитель. Що вже казати про станичних чи ланкових. Така ситуація склалася внаслідок відпливу сил на захід у зв’язку з наближенням фронту. В Августівці покинули свої пости станичний Пилип Саранчук і Богдан Олійник. Не треба, мабуть, доводити, що керівні ланки місцевої мережі ОУН були якісно значно гірше обсаджені, ніж до приходу совєтів.

 

У кінці серпня 1944 р. на Бережанщину прибув з Карпат курінний «Роман» з неповним куренем, що складався з двох сотень: «Полтавці» (командир «Максим») і «Бурлаки» (командир «Чорний»). З сотнею «Бурлаки» прибув чотовий Петро Рак («Рен»), уродженець села Конюхи. Сотні вирушили в похід з села Вербів на схід і заквартирували в селі Олесин, місцина безлісна біля Козови. 13 серпня 1944 р. «Роман» зробив спробу «взяти» районний центр Козову. Спроба не вдалася. Ще того самого дня вони відступили через Олесин до с. Ценів. Тут відпочили, поховали стрільця, що був поранений під Козовою і помер. З Ценева сотні перейшли до Конюх. Курінний «Роман» на той час захворів – треба було перечекати. Було проведено мобілізацію добровольців до УПА. Протягом кількох днів із новобранців сформовано курінь, який почали вишколювати на Заліссі (присілок Конюх). Новим курінним призначено Петра Чмира «Крилатого». Сотні очолили: першу «Голка», другу «Довбуш», третю «Рен».

 

27-28 серпня курінь атакували значні сили большевицьких військ. Щоб не поставити під небезпеку село, сотні з боєм відступили в ліс. Однак частину будинків москалі все ж спалили. Ворог мав втрати, але вони своїх підібрали на вози. Із повстанців одного вбито і сімох поранено. Вбитий – Степан Тримбалюк з села Красилів Монастириського району. Він похований на Заліссі. Курінь «Романа» і новостворений «Крилатого» вирушили у безпечніше місце, в ліси біля Стратина і Дібринова Рогатинського району. Там вишкіл продовжили. «Полтавці» і «Бурлаки» мали завдання гарантували безпеку вишколу новобранців. Невдовзі новий курінь заатакували з трьох боків значні сили рогатинських і бережанських гарнізонів НКГБ-НКВД. Після цілоденного бою хлопці пробували вибратися з оточення поночі і перейти луг, до «Романа». Вороги освітили ракетами місце переходу і щільним вогнем з кулеметів і гранатометів розгромили новий курінь. Цей випадок числиться як «трагедія від Вулькою». Там полягло багато 16-18-річних юнаків із нашого села. Будемо чесні до кінця: патріотизм – добра річ, але необстріляні хлопці не могли успішно протистояти осмаленій фронтами московській силі. Помилкою курінного «Романа» було те, що належалося тоді дати відсіч ворогові об'єднаними силами. Натомість, він віддав наказ розчленувати сотні на малі групи і перечекати наступ.

 

Втрати біля Стратина-Дібринова зменшили й без того поріділі ряди молоді в Конюхах Люди ще жили надією, що фортуна зміниться – фронт знову пересунеться на схід. Галичани, які скуштували «принад» московсько-большевицького режиму, не могли й думки допустити, що «культурний і цивілізований світ впустить ці орди в Європу».

 

А тим часом все складалося по-іншому. У вересні совєти вже майже закінчили комплектацію районних і місцевих органів влади. Керівні ланки заповнювались вихідцями із Росії та Східної України. Проводилась мобілізація на фронт. Хлопці воліли піти в ряди УПА, ніж воювати за московсько-большевицьку імперію.

 

Боротьба з ворогом набирала нових форм. В той час командир воєнної округи Омелян Польовий («Остап») назначив Петра Рака (псевдонім «Овоч») командиром новоствореної сотні «Буйні». Рак у складі рейдуючого загону розквартирувався з сотнею в присілку села Поручин на Бережанщині. 17 вересня 1944 р. на загін напали численні відділи москалів зі сторони Волиці. Застави не видержали і большевики вдерлися до табору розташування повстанців. Петро Рак «Овоч» підняв сотню в контрнаступ і щільним вогнем змусив напасників до втечі. За ним пішли сотні «Холодноярців» і «Рубачів»... Ворог залишив на полі бою понад 50 вбитих. Повстанці захопили три скоростріли, похідну польову аптеку, багато амуніції тощо. Десь через годину емгебистам наспіла підмога – біля півтори сотні головорізів. Вони рушили в наступ на Біще. Сотня Рака «Буйні» знову кинулися в рішучу атаку під щільним вогнем ворога. Москалі були розсіяні і в паніці розбіглися.

 

Рішуча холоднокровність сотенного Петра Рака в бойових умовах була зауважена командуванням Воєнної округи. Згодом за наказом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича («Чупринки»), курені поділено на менші групи для вигіднішої дислокації і оперативності. Рак і далі, очолюючи теренову сотню, проводив успішні зачіпнооборонні операції проти гарнізонів НКВД на Бережанщині.

 

У січні 1945 р. його перевели у склад куреня шефа штабу групи «Лисоня» Володимира Якубовського («Бондаренка») і назначили командиром сотні «Холодноярці». Тоді сотня була розквартирована в селі Будилові. Один рій чоти «Клима» зимував на Заберезках в присілку с. Конюхи. 19 січня 1945 р. зв'язковий передав повідомлення, що на село Глинну напали найманці з козівського гарнізону НКВД з наміром ліквідувати місцеву боївку, що перебувала в криївках посеред поля. Енкаведистів було біля 40 чоловік. Прибули вантажним автомобілем і двома фірами. Сільських бойовиків було 10-12 хлопців. «Клим» з роєм повстанців долучив місцевих людей з самооборони, вирушив на виручку. Під селом Глинна вони вступили в короткий, але жорстокий бій з ворогом. Ворог був розбитий, розсіяний по полю. Напасники зоставили на полі бою фіру з запасним кулеметом, патрони до нього і велику кількість ручних гранат, – усе це дісталося чоті «Клима».

 

Сотня «Холодноярці» довго не давала закріпитися владі окупанта в селах Велика і Мала Плавуча, Вибудові, Ценеві. На початку травня зробила успішний випад через Посухів на Кур'яни біля Бережан, знищили більше тридцяти озброєних зайд і їх прислужників. Та – сили були нерівні...

 

Закінчилася війна. Озвірілі, здичавілі на фронтах москалі мали тепер вільні руки. До боротьби з ОУН-УПА було залучено регулярні війська.

 

В травні 1945 р. Петро Рак тяжко захворів. Сотню «Холодноярці» очолив чотовий Йосиф Йваночко («Климко»), але не надовго – вже в червні 1945 р. він упав від кулі снайпера. Петро Рак, яким опікувалася дружина – Ганна Рак-Сеник, переховувався від москалів декілька років. Він загинув в криївці разом зі своїм охоронцем Чапліцьким із с. Ценева 21 січня 1949 р...

 

Представники совєтської районної влади бодай раз на тиждень з'являлися в Конюхах у супроводі групи озброєних людей і, не чекаючи сумерків, вибиралися до Козови. Це справляло враження, ніби москалі не опанували ширших теренів поза районними містами. Здавалося, ніби НКВД-НКГБ нічого не робили. Тим часом вони не спали день і ніч, нагромаджували інформацію, засилали в села сексотів, вивчали в районі хто є хто, простежували постої теренових і рух пересувних відділів УПА. Безумовно – готувалися до загальної розправи з усіма ланками нашого підпілля. Вже тоді вербували всяких авантюрників і волоцюг для поповнення місцевих каральних гарнізонів.

 

У половині грудня 1944 р. наступ на українських повстанців посилився. На Заліссі було застрелено дівчину, запасну зв'язкову Настю Ничиник, просто на порозі хати. Постріл пролунав з лісу. Отже, енкаведистська засідка мала тоді доступ до лісу. Два чи три дні після того на Заліссі з'явився курінь якогось «Калини». За свідченням нині живої Парані Сушник, «хлопці говорили не по-нашому». В кожному разі, не по-місцевому. Це пояснювалося тим, що «курінь з Волині», прибув із Урманя за зв'язком, як належиться. Тому «Калина» зі «штабом» опинився під опікою в хаті Федька Сушника, а курінь розмістився в усіх хатах Залісся.

 

Увечері повстанців нагодували і вони полягали спати. Вранці хтось із місцевих людей крикнув: «Москалі!» Сигнал тривоги блискавично рознісся по Заліссю. Повстанці (якщо то були повстанці) вискакували буквально у білизні і тікали прожогом у ліс. Здійнялася загальна паніка. «Калина» чомусь не квапився втекти. У Сушників переховувався на той час Хома Швайка з Тавурова – війт при німцях (думав тут пересидіти), людина рішуча і смілива. Хома силоміць буквально виштовхав з хати непроханого гостя разом з його прибічниками. У той час дійсно з-під дубників з'явилися гарнізонники, які почали густо стріляти поверх будинків. «Калина» на подвір'ї заліг за «дегтяр» і одним махом вистріляв повний диск патронів поверх лісу, навіть не в той бік, звідки надходив противник. Незабаром на подвір'я вступили гарнізонники і запитали «Калину»: «Кто такой?!» Курінний відповів: «Свой!» Цього вистачило – енкаведисти пішли собі геть, зоставивши «Калину» в спокою. Тоді Хома збагнув у чому справа. Курінь разом з командиром скрився у лісі.

 

На дев'ятий день смерті Настуні Ничиник дівчата на Заліссі зібралися на «дев'ятини». Увечері з охороною з'явився «Калина» і, лиш віднайшовши Настю «Пчілку», велів їй провадити його по зв'язку до Годова. Вона відмовилася. «Калина» почав її бити, а відтак виволік з хати. Лінія зв'язку Урмань (а може, й Бережани), через Залісся і далі зазнала провалу. Зоставався невикритий пункт контакту ще в Погрібцях. Зв'язкова Настя Сеник «Пчілка» вернулася додому над ранком побита, змучена. Перед Новим роком хтось забрав її з дому і після вишуканих тортур залишив труп у Грицевій долині. У березні 1945 р. Настуниній тітці Парані Сушник приснилося, що її сестрінка прийшла і просила, щоб її забрати з Грицевої долини, бо «мені там дуже зимно, дуже гірко і зле». Небіжка точно сказала, де вона лежить у лісі. Того ж дня Сушники пішли на вказане у сні місце і там знайшли Настунин труп.

 

Зі смертю Насті стався перший розлад зв'язку через Залісся. Хоч цю функцію взяв на себе Федько Сушник, але наладити цю лінію як слід вже не вдалося...

 

Цікаві спомини залишив Василь Процик «Полин» про нараду, (конференцію) Головного Штабу ОУН-УПА, що відбулася в 1943 р. На нараді-конференції були присутні генерал Роман Шухевич, полковник Ростислав Волошин-Павленко, Василь Сидор («Шелест»), всього біля 12 осіб. Охорону і побут забезпечував Петро Бідний («Шпак»). Є припущення, що на нараді обговорювалося питання створення Української Головної Визвольної Ради. Це підтверджує Василь Кук, що теж брав участь у нараді-конференції. Крім того, він свідчить про наявність відповідних документів, які закопали в Конюхах. Про нараду на Заліссі згадує також Ярина Ковалюк-Проців. У її хаті на друкарській машинці переписувалися документи. Ярину навіть використовували як посильну, носила звідомлення з села на Залісся. Вона пам'ятає, що приїхав хтось кіньми і забрав документи.

 

Відомо, що в Конюхах проводилася ще одна висока нарада. Відомо також, що у двох місцях закопано у бідонах з-під молока, документи. Навіть приблизне місце можна визначити – одне в лісі, інше – неподалік лісу на полі. Пошуки документів тривають. Хочу вірити, що незабаром дізнаємося про результати обох нарад, які проводилися на рівні проводу...

 

Якось під кінець лютого чи початку березня 1945 р. падав густий, лапастий, щедрий сніг. Була неділя. Від сіл Глинна-Золочівка на Заберезки боєвим порядком наступала кіннота, три-чотири сотні. То було вже регулярне військо. Насувалися розстрільною, зберігаючи приписовий інтервал. Місцеві хлопці (скільки їх там вже зосталося), як і чоловіки середнього віку виставили нашвидку кулемет і сійнули по ворогові. Московські кавалеристи повернули назад, спішилися, відпровадили коней у запліччя і пішли приступом, густо прострілюючи перед собою поле. Хлопці, а було їх до 20 чоловік, змушені відступати і відтягнути сили від будинків, бо москаль все палив на своїм шляху. Відстрілюючись, вони відступали до села Вибудів. Під самим селом зосталися були ще німецькі шанці-окопи. Тут хлопці зайняли позиції і стримали наступаючу навалу. Вороги залягли просто на снігу. З Вибудова наспіла чота із сотні «Чорного», а також резерв місцевого СБ. Сипнули щільним вогнем по напасниках і не давали їм піднятися із землі. Вечоріло. Під покровом густого снігу ворогові вдалося ретируватися, забираючи з собою вбитих і поранених.

 

У другій половині березня 1945 р. було вже тепло. На дорогах і загумінках мокро. Люди – голі-босі й не вельми ситі. Сніг хоч і розтанув, але на засмічених місцях земля ще була замерзла. До цього часу ще від зими був відносний спокій і притупив пильність, люди трохи заспокоїлися. І ось у такий час одної ночі в селі завили пси, понад гору і попід лісом палали ватри, біля них грілися військові. У Конюхах не спали, в тривозі чекали ранку. Ще перед сходом сонця в село увійшли загони в повному озброєнні і з довгими сталевими прутами («ляштуками» по-місцевому), загостреними з одного боку і загнутими у формі вуха – з другого. Крок за кроком солдати почали промацувати землю на кожному обійстю і в будинках. Коли на щось підозріле натрапляли – копали в тому місці яму. Чого вони шукали? Люди здогадувалися... Під вечір військо вибиралося з села. Люди назвали цю акцію «облава рубахи», або просто – «рубаха». То була влучна назва!

 

Не вдалося «рубасі» тоді добре промацати землю в затінках межи будинками, бо там земля була ще замерзла. У квітні, на саму Квітну неділю, облава повторилася.

Але тепер вже сталевий прут скрізь пробивав землю. До того ж начальники мали відомості, де є або можуть бути криївки. Були у них також і реєстри на людей, котрих передбачали заарештувати. Заходили на подвір'я, людей заганяли до хати і ставили під стражу, а з будинків викидали усе гоже й негоже, в підозрілих місцях копали ями. Потім людей зігнали на площу. Вони, переважно босі, стояли в грузькому і холодному болоті, не знаючи, що те все має означати.

 

Тоді знайшли криївку за будинками Яцька Проціва, де переховувався кущовий Мрикало Степан «Крич» (Ковалик). Отже, взяли з тої криївки «Крича», Івана Перця (Потоцького) – станичного першої станиці, Василя Матвіїва (Перцьового) і підлітків – Богдана Довганя і Йосифа Сінгалевича. «Крича» відконвоювали окремо відразу. Членів ОУН Степана Черника (Хамузу) і Василя Гуменного («Дуба», Мандрикового) – станичного другої станиці викрили в криївці під горою. Напевно криївку хтось показав москалям. Ще одну криївку знайшли біля млина. З неї вивели першим Василя Головатого і тут таки при вході розстріляли. Звідти вийшло ще кілька чоловіків, але їх не вбили.

 

На Куті зловили Петра Люлюка. Уціліли після облави Богдан та Євген Сінгалевичі (Костьові), Степан Павлишин (Підцерковний) з сином Петром. Вони переховалися в криївках між своїми будинками. За Богданом («Орестом») і Євгеном («Тихим») тоді особливо шукали, і вони змушені були уникати зустрічей з людьми.

 

Ревіла по хлівах ненагодована худоба, плакали діти на руках матерів, а люди й далі стояли по кістки в холодному квітневому болоті. Тулилися до матерів 5-6-річні дітлахи. Врешті прийшли начальники (військовою «облогою» керували аж два полковники), відсортували старих людей і більшість жінок з малими дітьми – яка «гуманність»! – і відпустили їх по домівках. Решту, біля 200 осіб, оточили кінним конвоєм і погнали до Козови. Між арештованими були переважно жінки середнього віку.

 

Люди назвали цю облаву «мітлою». І досі в селі живе чимало свідків і учасників тих подій.

 

Текля Сеник згадує:

–Удосвіта прийшли на наше подвір'я москалі. Мене з дітьми посадили в хаті і поставили біля нас вартового. Випустили з хліва худобу, повикидали надвір усе з комори і стодоли в болото. Шпигали дротінками, чогось шукали, та нічого не знайшли. Тоді забрали мене з дітьми на Містечко, коло школи. Там уже було трохи людей, а вони приганяли ще і ще. Я мала на ногах шкраби з обрізаних чобіт. Але найбільше було босих. Переважно жінки та діти, бо хлопів таки в селі вже не було. Десь коло полудня вони нас ще пересортували, декотрих нагнали додому, а нас пігнали на Середину. Зібрали з цілого села, може з 200 людей, поставили по штири, самі – на конях – стали по боках, і так нас пігнали селом до Бишок, через Потік на Сеньків аж до Козови. Це – 22 км. Ми йшли по середині дороги по трістю, а вони їхали на конях – по боках. Нас підганяли цілий час, били палицями... Я несла на плечах маленького Миколку, а Миронко тримався за мою спідницю. Діти «робили» в штанята, бо не можна було ні зупинятися, ні ступити на бік. В Козові нас загнали до школи, де на підлогах ще була стерта на трину солома, і там тримали три тижні.

 

У школі люди «відсвяткували» Великдень 1945-го! Почали викликати на допити. Людям із села давали стандартні запитання. Відповідали хто як умів, але загальну картину про підпілля в селі і хто до нього мав безпосередню причетність слідчі відтворили ще з періоду польських часів. Такий масштаб заходів по виявленню «бандитизму» себто «українсько-німецьких націоналістів» геть перекривав примітивний спосіб збору відомостей від недолугих сексотів. Хоч, не захищаючи донощиків, мусимо ствердити, що не вони грали головну роль у викритті підпілля – більше інформації надходило від тих, хто здався (бо саме вони знали майже все), друге – допити арештованих під час слідства (то вже конкретне зізнання зовсім реальних членів ОУН і бойовиків УПА), і врешті – такі облави і масове затримання випадкових, переляканих людей. Через тиждень після облави почали декого відправляти додому. Першими відпустили сестер Юстину Гуриш і Ганну Ганинин – з дому Перець (Калатавкові). Кожного дня хтось повертався після допитів у село, здебільшого жінки з дітьми. Тих, на кого мали підозріння, затримували. Їх перевіряв енкаведист, що видавав себе у Заліссі за курінного «Калину». Людей вишикували в ряд, а він проходив і забирав тих, кого вважав за потрібне залишити за ґратами. «Калина» робив селекцію в асисті ще одного арештованого, якому потім дали 20 років каторги.

 

У руки енкаведистів потрапила провідниця жіночої сітки в Конюхах Ірина Будзинська («Орися»); було зруйновано кущовий зв'язок на район – опинилися за ґратами Ганна Лещишина («Кавун»), Текля Любовіцька («Леся»), Марія Тернович (Стахова), псевдо забулося. Її родину вивезли у Сибір, батьки там загинули (вернулася молодша сестра Марисі). Обірвався зв'язок у бік Зборова: заарештовано Настю Йваночко – сестру «Климка» в Августівці і Настю Андрусишин в селі Хороброві. Районний провід паралізовано – провідник Ковадло Петро («Чар») з друзями переховувався переважно за межами свого села Ценева. За ними продовжували полювати.

 

Керувати районом у такій ситуації неможливо, кущ і станиці, принаймні в Конюхах, розгромлено. Поповнити втрачені ряди і оживити сітку ОУН не було ким. Спроби чисто волюнтаристським способом оживити бодай одну станицю успіху не приносили. Без певних директив така ланка ОУН діяти не могла, і її «діяльність» замість боротьби зі знахабнілим російським окупантом, обмежилася до «утримання дисципліни» в селі.

 

З Козови водив «групу» (так тоді називали) з 10-12 напівцивільних найманців якийсь Спинко. Цей енкаведист вже відкрито переслідував жертви. При появі «групи» люди ховалися, не виходили з будинків. Бандити стріляли у всякого підозрілого або у когось, хто з'являвся на відкритій місцевості. Стріляли без попередження.

 

З розповідей очевидців знаємо, що на Заберезках москалі з «групи» застрелили двох хлопців-братів, ще дітей: одному – 15, а другому – 13 років. На колонії між Конюхами і Августівкою убили Федька Голембйовського на порозі власної хати. Він був батьком чотирьох синів, які таким чи іншим способом були пов'язані з підпіллям: Іван – член ОУН з 1937 р., Петро – член ОУН з 1940 р., схоплений уже в 1941 р. перед самою війною і закатований у тюрмі, Василь – дуже активний при Богданові Олійникові («Морозенкові»), проживає самотньо в Канаді. І найменший, Григорій, що був заангажований у боївці, закінчив «кар'єру» на Уралі, засуджений на 10 років «щасливого життя».

 

Тим часом шаленіли енкаведисти. На Заберезках «випадково» чи просто «при нагоді» застрелили 12-літню доньку Івана Кіналя Ганю. При в'їзді до Конюх «потренувалися» в майстерності попадання «по жівой мішені» – застрелили сироту-пастуха між чужими коровами, і то з кількох спроб, бо з першого не поцілили. Хлопчині йшов 14 рік. На городі за Майковими будинками, на віддалі якихось 150 метрів від дороги, убили Миколу Звіринця. Він мав шматочок городу і щось там перекопував. Боронити не було кому: теренова сотня «Овоча» кервавилася з окупантом десь в околиці Бережан. Через Залісся вряди-годи переходили поважніші частини УПА, лісами, переважно у бік Карпат. Робили короткий постій-перепочинок, вмивалися, обпиралися – і йшли далі. Якраз тоді найбільше пригодився «сухий резерв» харчів, що село спромоглося замагазинувати в лісі руками дбайливих господарчих.

 

20 квітня 1945 р. до Конюх йшли із Заруддя 16 повстанців. То було над ранком. Хлопці прямували до лісу. Їх вже три доби переслідували москалі. Ще вчора мали намір зупинитися в Плавучій, бо вже тривалий час нічого не їли. Але на підступі до села місцевий гарнізон зустрів їх шквальним вогнем. На п'яти насідала численна кінна стежа ворога – кавалерійський «отряд» регулярної армії. Повстанці зупинилися в Шагайових ровах. Ліс-гайок був уже поруч, просто за городами. Але сили були вже вичерпані вщерть. Ось тут вони й потрапили в засідку. Їх накрили кулеметним вогнем із замаскованих позицій. Усі полягли. Похоронені вони на цвинтарі в Конюхах на Куті.

 

У липні і серпні 1945 р. у село майже щоденно навідувалися каральні групи з Козови. Час від часу з'являвся і сам начальник районного відділу МДБ Ковальов – страшна і кровожадна креатура, що відштовхувала вже одним своїм зовнішнім виглядом: мав поставу й лице горили. А відповідно – й натуру. У вербуванні сексотів, Ковальов не був оригінальним: всі, хто знаходився на службі у совєтської влади, за його розумінням, мусив таким чи іншим способом «боротися». Якщо районні заготовлювачі, скажімо, онуч і металобрухту при певних обставинах ходили з німецькими карабінами за плечем, то в селах належалося інформувати про кожний крок підозрілих осіб районному МВД-МГБ.

 

Під кінець літа 1945 р., наприклад, представник МГБ, здається, з Тернополя «запрошував» по черзі усіх лісових службовців і навіть робітників, заповнював у присутності кожного відповідну анкету і примушував підписувати як згоду на «сотруднічество». Чи усіх таким чином вербували – невідомо, але розповідав мені про це один дозорець, що служив ще при рої, й один з лісових робітників. Вони повмирали і немає сенсу називати їх прізвища... В їх завдання входило щонайменше повідомляти негайно лісничого про кожну людину чи групу людей, яку зустрічали в лісі.

 

Підпілля мусило брати це до уваги. Надходив час, що коло звужувалося і зустріч зв'язківця чи підпільника взагалі з кимось живим у лісі або в полі була небажаною. Ця диявольська система висліджування і доносів принесла найбільше шкоди, бо змарнувала нам увесь народ.

 

Вересень 1945. Наближалася осінь. Лісами через Залісся переходять більші чи менші військові з'єднання УПА. Вже у вересні прибули великі частини Повстанської Армії з повним екіпунком, треном (обозом) і похідним шпиталем. На возах везуть поранених, тих, що не можуть йти. Обтяжені таким способом відділи УПА тратять боєздатність. Совєтська розвідка використовує це при нападах. Маємо підстави допускати, що командування з'єднання вирішило звільнитися від поранених.

 

Через проріджені зв'язки (в данім випадку через Федька Сушника) стягнули санітарок ОУН на Залісся і віддали під їхню опіку поранених. Свідчить згадана вже Ганна Борецька-Хавтур: «Школу медсестер нас, десятеро дівчат, проходило на Вимислівці в кінці 1944 р. Усі ми були з різних сіл і одна одну не знали... У вересні 1945 р. таких, як я, стягнули на Залісся. Всюди було багато війська, коней, возів. Багато поранених. Нас, санітарок, розмістили по хатах, де були поранені. Наділили кожній по чотири чоловіка, ми їх не тільки лікували, перев'язували, але й утримували. Я була в хаті в Ничиника. Там ми пробули кілька днів. Відділ мусив йти далі, а поранених треба було розвезти по селах і лікувати. Поночі, на трьох фірах, з чотирма пораненими мене відправляють лісами через Конюхи до Ценева. Ми опинилися в хаті під ліском, у Демчука (імені не запам'ятала). Він мав сина в УПА. Там в одній світличці я обходила чотирьох поранених. Як мені треба було, то я йшла вниз, де проживали дві дівчини на прізвище Бесарабові, вони мені все давали: ліки, бандажі, харчі та ін. Там я пробула з ними може з півмісяця. Рани вже гоїлися, і нас перевезли в Килавицю до крайньої хати, в якій проживала одинока жінка, Ганна Нихолод (чи Нехолод). За якийсь час хлопці стали на ноги. Але одного ранку я винесла коци, щоб потріпати, і зауважила, що на горбку москалі розставляють кулемети. Ми з бабусею висадили пораненого, що не міг ходити, на вишку (горище), а ті три вирішили, що будуть тікати. Бабуся забралася з хати, бо ми думали, що москалі підпалять. Хату ж замкнула на ключ і пішла з сапкою ген на чужий город. Я виділа, як три хлопці побігли від хати в рів, куди пастухи гнали пасти. Може, якби вони були сховали зброю, то би їх не пізнали. Відразу почали за ними стріляти. Зчинився крик, пастухи почали завертати худобу назад. Я крикнула до пастухів: «Що там?» Вони сказали, що «там лежать два забитих». Я здогадалася, що то мої хлопці. А я їх так пильнувала, щоби виздоровіли. Москалі до хати вже не йшли, а побігли до трупів. Тому той на вишці залишився живий. Що з четвертим – я не знала. Коли москалі забрали трупи і пішли, господиня вернулася, ми Йвана нагодували (він казав себе кликати Йваном) і зачекали до вечора. Вечером наші прийшли (бабуся їх знала) і раненого понесли кудись, а мені казали вертатися додому і навідуватися на Ланок. Десь під кінець жовтня я зауважила, що за мною стежить якийсь чоловік... Потім прийшли якісь і запитали вдома, де я, а цьоця думала, що то свої, бо вони були на конях і виглядали на партизан, і показала, де я копала бараболю. Мене взяли просто на полі. Вели на шнурку, били нагаями, щоб я бігла за кіньми. Я кричала, щоб люди почули, то вони заткали мені уста шматою. Загнали на Вимислівку. Там була на краю порожня хата. Тут мені вчинили «допрос»... Рвали тіло на мені, що кров просочилася через шмаття. Коли мене потім викинули на фіру, щоб завезти до Козови, то я стояла на колінах, бо не було живого місця на тілі, щоб на нього опертися».

 

Це розповідь колишньої зв'язкової, а відтак – санітарки ще раз переконує, що в змаганнях проти відвічного ворога брав участь увесь нарід. До нині ще є люди, які вірять, що причиною жорстокості москалів було те, що існувала ОУН. Не розуміли, та й не розуміють, що ворог веде до тотального винищення усього народу як нації, і претекст він знайде для цього й без Організації. Що він не хоче мати українців на Україні жодних: ні тих, що борються проти нього зі зброєю в руках, ні тих, що співпрацюють з каральною Росією в рядах «отряда» «ББ» (боротьби з бандитизмом) під керівництвом якогось Заваригіна чи когось іншого. Згідно з планами Москви мусили загинути ті й ті, лишень останні мали ще перейти фазу власного приниження, ганьби і моральної деградації. А нарід мав від них відмовитися, встидатися за них і шукати їм «гідного» місця в історії...

 

Закінчувався 1945 рік. Блукали і переховувалися по криївках районовий провідник Петро Ковадло («Чар»), районовий господарчий Михайло Голубович («Міхал» «Бей»), кулеметник Іван Мандзій («Скала») і ще один підпільник «Птах» (ім'я і прізвище встановити поки що не вдалося). Усі вони із сусіднього Ценева. При «існуючому» районовому проводі у Конюхах робилися дальші спроби оживити ще хоч одну станицю. Декоративно станичним числився Богдан Сінгалевич («Орест»), а з ним його двоюрідний брат Євген («Тихий»), Вся робота їх полягала в тому, що вони підтримували версію, що «так воно ще не буде», «ось, ось знову почнеться війна...» і т. д. Чи мали вони якийсь зв'язок з Ковадлом, підтверджень ні заперечень – не маємо. Одне відоме: людей не було, а здатні носити зброю знаходилися в УПА.

 

Прийшла зима. Пропагандивне твердження про швидкий тотальний наступ на комуністичну Росію з боку «культурного світу» помалу забувався і стидливо замовчувався. Замість того – почався Нюрнбергський процес, про який в Конюхах і не знали. Такий він – «культурний світ».

 

18 січня 1946 р. у Ценівській Келавиці зграя московського наброду підпалила обійстя, де в криївці знаходився «Чар» і його друзі. Сили були нерівні. Хлопці спробували вдатися до втечі. Вибралися з криївки, вибігли в поле. Там кулеметним вогнем скосили Петра Ковадла, Михайла Голубовича і «Птаха». Іван Мандзій («Скала»), продірявлений кулями, опинився в руках напасників. Отямився у тюремній камері. Мав п'ять дір від куль у тілі, але – жодної смертельної. Медичної допомоги ніхто не подав. Колеги по камері промивали йому рани, що гноїлися, своїми порціями води. Вижив. Його відправили на каторгу.

 

Після трагедії в Келавиці Богдан і Євген Сінгалевичі «протягнули» недовго. Вони переховувалися ще з двома хлопцями з Тавурова: один «Дим», на прізвище Горобій, а другий «Дніпро» (прізвище невідоме). «Група» переслідувала їх кілька днів, поки не застукала в селі Каплинці. Їх було тоді троє без «Дима». Вони зрозуміли, що оточені і їх мають «взяти» живцем. У цій ситуації вони пострілялися. Трьох героїв-мучеників поховано у Каплинцях. Сітка ОУН в районі Ценів припинила свою діяльність.

 

Та енкаведистські начальники не заспокоїлися. Їм треба було виявити національно свідомих людей, яких іменували «бандпосібниками». У травні 1946 р. вони таємно привезли на Залісся з Бережан завербованого Кілярського. Цей чоловік бував у цих теренах. Його поставили в укриттю, щоб ніхто не бачив, зганяли людей із Залісся, Урманя, Розгадова і Годова і проганяли їх повз хату, через вікна якої Кілярський їх «сортував». Таким чином, відбирали тих, хто колись подав Кілярському кусень хліба і пугар молока, коли той був ще у підпіллі, тобто виявляли «бандпособніков». Згодом дотепні наші селяни цю аферу енкаведистів (а нічого не втаїлося) називали «віче в Лєвона» (в хату цього господаря було посаджено Кілярського).

 

Втрата контролю і впливу ОУН у Конюхах відчувалася ще в другій половині 1945

року. До села навідувалися грабіжницькі групи, що по ночах тягнули усе можливе і неможливе від імені підпілля. Не було вже кому привести таких до порядку.

 

Однак боротьба не припинилася. На Заліссі навесні 1946 р. з'явився кінний відділ – боївка УПА з 16 вершників. Доводив ними старшого віку і солідний військовик під псевдом «Старий». За ними гналася «рота» (зі слів очевидців, біля 80 москалів). Якось той гарнізон з'явився в Урмані, повстанці перейшли у ліс: існувала загроза оточення, а сили були нерівні. Федько Сушник вивів їх по мокрому весняному бездоріжжю на Годів – Погрібці. Вертаючись потемки, Федько трохи заблудив, повернувся змучений, мокрий. І важко захворів.

 

Доходили чутки, що на лінії Зборів–- Озірна діяв якийсь відділ «невловимих» кіннотників під проводом «Старого». Звідки і хто вони були, ті хлопці, невідомо. Це підбадьорувало людей. «Старий» ще з кількома кіннотниками прийшов на Залісся у Великодні свята. Відсвяткували таки в хаті Парані і Федька Сушників. За Заліссям тоді вже наглядав якийсь сексот. Ледве свята відбули, відпочили, як з Урманя, з Дубників з'явилася ворожа стежа. «Старий» встиг вивести друзів у ліс. Більше про цих мужніх людей не було чути. «Засвічені», вони очевидно вирушили в напрямку Карпат.

 

Може скластися враження, що після розгрому мережі ОУН в Конюхах і прилеглих селах, після фізичного винищення молоді, здатної до активного спротиву, боротьбу можна було вважати недоцільною. Для тих, хто боявся за своє життя, вихід із становища існував: можна було з'явитися до владних установ з повинною й уникнути навіть переслідування. Були такі, що так вчинили, і їх совєтська влада залишила в споюю. Однак на такий шлях не ставали ті, в кого пробудився порив до волі. Підростало нове покоління патріотів-борців.

 

У 1946 р. у Вишках (2 км від Конюх) переховувалися члени ОУН Мілько Урбанський («Старий») і Гімзюк («Батько»). «Батько» бував переважно у Конюхах, збирав навколо себе хлопців, які тільки підростали. Чи мав якийсь зв'язок з прилеглими теренами, важко нині сказати. Одне певне: був він добрим конспіратором, бо жоден, з ким мав контакт, не смів знати більше, ніж він сказав. Де ночував – того теж ніколи ніхто не знав. Терпеливо зносив будь-які прикрощі, вечорами чи вдень зникав з очей. Це йому гарантувало певну безпеку. Одне слово, людина – примара. Восени 1946 р. вже створив боївку. До неї належали молоденькі – переважно підлітки, фанатично віддані ідеї. Йосиф Сінгалевич, Славко Когут, Василь Матвіїв, Богдан Довгань створили ланку, яка діяла окремо.

 

 

«Батько» зробив висновок, що під час допитів ворогам часто вдається дізнаватися про інших, тому старався, по можливості, не знайомити між собою тих, з ким тримав контакт сам. Якщо доручав якусь «роботу» одному чи двом, то під загрозою кари не сміли про це говорити комусь навіть в ланці. Згадані вище хлопці були дисципліновані, вишколені, добре стріляли, дотримувались правил конспірації. Хоч і викликали часом підозріння, через що їх не раз заарештовували, а відтак випускали, бо навіть приблизно не можна було їм щось інкримінувати. Завше були вдома, залицялися до дівчат – були «на очах». Зброю переховували в лісі. Але час від часу поночі вони «пропадали» з села на кілька годин. Особливо, коли була погідна місячна ніч. Тоді вони виходили на полювання і боляче «дразнили» непрошених гостей-москалів на узліссі по відтинку Жуків – Урмань. Кілька разів буквально зрізали кулеметною чергою військовий транспорт на шосе і відразу ж зникали в лісі. Так орудували до 1950 р...

 

Несподівано загинув «Батько». Втомлений, він заснув за хатами просто на городі. Тут його вистежили і застрелили. У 1950 р. в селі була численна шайка «стрибків» з місцевого деградованого елементу, засновувався колгосп, отже, створювався совєтський актив, який і взявся контролювати кожного підозрілого. Тоді й енкаведисти натрапили на хлопців. Першим заарештували Богдана Довганя, а за ним – Славка Когута та Йосифа Сінгалевича. Василеві Матвіїву вдалося виїхати на схід і уникнути сумних наслідків. Славко і Йосиф під слідством трималися добре, їх судили лише на підставі свідчень випадкових або «штатних» людей. Вирок – кара смерті, з наступною заміною на реченець 25+5, як це тоді було прийнято.

 

Від 1946 р. на Заліссі учителював рідний брат Славка Когута Степан, непоказний і тихий хлопець. Але без його участі в підпільній роботі не відбувалося нічого. Особливо, що торкалося скоординованості інформації: де і коли могли організувати ворожі засідки чи навіть які наміри у районного МГБ. В учительському середовищі такі відомості прослизали часто, бо було немало вчителів, вихідців із Східної України, яких відповідно інструктували. Перед ними «свої» не приховували задумів щодо наступних дій на селах. Якоюсь мірою така інформація сприяла тому, що на Заліссі трималася довший час добре організована боївка. Нейтральною людиною прожити тоді було неможливо. Щоб висів на стіні в школі (кімнаті) портрет Сталіна, треба було мати на те відповідні «санкції», принаймні, від окружного провідника СБ Далика («Кривоноса») із сусіднього села Розгадова. З іншого боку – до класу заходили навіть під час навчання представники офіційної влади і портрет на стіні мусив бути. Осоружні червоні галстуки діти в четвертому класі на всякий випадок мали пов'язані на шиї.

 

Степана забрали до війська перед арештом Славка. До військової частини надійшла відповідна інформація, і за Степаном закріпили спостерігача. Тим часом їх, кілька хлопців українців, організували підпільну ланку. Приставлений «колега» не дрімав, повідомив. Політруки прийшли в казарму, зробили обшук у речах Степана та його друзів, знайшли «компрометуючі» матеріали (в нього – вірші), завели справу і «нашкребли компромату» для суду (військового). Додали енкаведистські фальшивки, зібрані в Конюхах, не з учительського середовища. Судили Степана Когута в Ризі 1951 р. Вирок стандартний – розстріл, який замінили на 25+5 років неволі: вислали у Воркуту...

 

Протягом 1947 – 1951 рр. там таки, на Заліссі, утримувалася і діяла боївка «Байди» із хоробрих і вольових хлопців. Базувалися вони знову ж таки у Сушників. Мали криївку недалеко в лісі. Ці хлопці до 1951 р. включно «контролювали» шлях від Озірної й аж за Плугів. За свідченням Сушникових Парані та її доньки Мільки, «вони не любили сидіти тихо в криївці». Часто виходили в рейди на кілька днів; поверталися змучені, голодні. Параня їх обпирала, відгодовувала, вони спали добами. Але були завше веселі і добрі. На життя не розраховували і тому нічого не боялися. Виходили на «полювання» також і взимку. Мали білий одяг...

 

Енкаведисти вистежили їх якось аж навесні 1951 р. Подаю ті відомості про них, які збереглися в пам'яті вдячних Парані і її доньки Емілії Суник. «Батько» (це не Гімзюк з Бишок, то тільки псевдо однакове) і «Береза» впав. «Батько» важко поранений, відкотився в рів і його не завважили москалі. Федько Сушник приволік його до хати, а відтак, обезкровленого і без пам'яті, відвіз вночі до знайомого в Урмань. Цей чоловік в Урмані «Батька» переховав і вилікував на своєму обійстю (дивно, дотепер ми навіть не знаємо, хто ця людина). Про «Батька» відомо тільки, що був родом з Яблунева на Станіславщині. Більше про себе не сказав, щоб «не переслідували моїх рідних!» – твердив урманському добродієві.

 

«Василько» – люди знали тільки це псевдо – був веселої вдачі. Коли вилікувався «Батько», під осінь 1951 р. вони обидва – «Василько» і «Батько» – не повернувся з рейду, загинули в селі Жабині.

 

«Наливайко» (родом з Розгадова) вбитий із засідки таки на Заліссі, мабуть, снайпером (1951 р.). «Сеньків» зовсім випадково, через необережність впав у Розгадові тільки тому, що з'явився на дорозі, коли над'їхала «група». «Петро», син священика десь із Золочівщини. Відомо, що загинув при спробі відвідати рідних (1951 р.).

 

«Орач» і «Нестор» часто і навіть тривалий час переховувалися в Анни Проців у криївці на Кацюбах. То були безстрашні вояки.

 

«Байда», «Нестор» і «Орач» – остання боївка в Конюхах на Заліссі. В першій декаді грудня 1951 р. «Нестор» і «Орач» переховувалися в Сушників. «Байди» на той час не було, бо він ще робив спроби поновити, омолодити боївку. У вечірню пору перед святом Введення до Храму Пресвятої Богородиці падав густий лапатий сніг. Два повстанці мали намір передислокуватися в інше місце, враховуючи те, що вони на Заліссі попросту відомі, можуть бути викриті кожної миті і становлять смертельну небезпеку для тих, в кого їх застануть. Так принаймні можна було зрозуміти з їх пояснень. Отже, «Нестор» і «Орач» повечеряли в Сушників і вирішили йти. Мільця, донька Парані і Федька, щось відчувала. Просила їх зостатися, нікуди не йти. Параня переконувала: «Дам вам перину і кожух на стрих – йдіть, лягайте і спіть. Бо по свіжому сліду...» Повстанці мотивували тим, що йде сніг і замете за ними слід. Вони пішли. Як на нещастя – перестав падати сніг...

 

«Нестор» і «Орач» зоставили по собі на снігу два сліди від самого подвір’я Сушників аж до обійстя Зіти і Михайла Лавринових. На їх сліди на снігу ліг третій слід – за ними пішов «свій» чоловік. Третій не потребував заходити на подвір'я Лавринових – пішов по сусідству... І вернувся ще поночі назад на Залісся.

 

Вранці обійстя оточили вороги. Повстанці вискочили на стрих і почали відстрілюватися. Напасники густо продірявили всю хату і стріху так, що тільки дрантя зосталося. «Нестор»» і «Орач» загинули. Хата і що було в хаті Лавринових-Новоренських москалики знищили вщент, а господарів «притримали».

 

По цій «справі» заарештовано і засуджено 12 осіб: Зіта, Михайло, Микола, Марія і школяр Василь Новоренські, Паранька і Федько Сушники, Ганна Проців, Федько Цаволик (Мазурик), Богдан Борецький, Йосиф Холоднович і Корній Гуменний. Слідство затягнулося, бо настав час, коли МГБ і їх слідчі не були дуже завантажені. Усіх судили аж в 1953 р. Звільнили в 1956 р. на підставі перегляду «справ» (хрущовська «відлига»). Але не усі вернулися до села.

 

26 серпня 1953 р. «Байда», останній із боївки, прийняв бій у селі Травотлоках (чи Травотолоках, по-місцевому Тратолоках) на Зборівщині й загинув.

 

Остання жертва з цієї серії – Ілько Маланчук, теж із Залісся. 5 січня 1953 р. його заарештували вдома. Коли Ілька Маланчука виводили, то він на порозі хати ще обернувся і сказав жінці й дітям: «Я знаю куди мене провадять! Прощавайте! Не гризіться, я шкоди людям не принесу, а вам – безчестя...» Він не закінчив, бо його вдарили автоматом між лопатки і погнали в село. 6 січня на Святий вечір у хаті Василя Ганинина (Онішкових) його закатували в нечувано страшний, садистський спосіб. Жінка і діти вивезли поночі тіло на цвинтар і потайки поховали.

 

Степан Когут написав пісню на честь повстанця Гриця Бойка, родом з Ценева, який загинув у Конюхах під лісом над річкою Корса. Люди в селі цю пісню знають і співають вже більше сорока років. Ця пісня фігурувала, як речовий доказ злочину у «справі» С. Когута.

 

В погідний день раненько                           Він тричі обертався,

Із ліса йде луна,                                         На ногу приклякав,

Там сонечко ясненьке                                Завзято відбивався –

Проміння розкида.                                      У ворогів стріляв.

 

Понурий ліс сумує,                                    Нараз гаряча куля

Шумить вода, гуде  –                                 Пробила йому бік –

Недобре щось віщує,                                Почув він серед поля,

Тривожна хвиля йде.                                 що вже кінчиться вік.

 

Із ліса між кущами                                     Добіг таки до ліса

Виходячи на край,                                     Схилився на пеньку,

Два юних партизани                                   Опершися на кріса,

почули крик: «Стріляй!»                              Чекав на смерть свою.

 

Один біжить лісочком                                На доказ молдавина

Під шум сухих листків                               Прийшли тут вороги, –

І д'горі над потічком                                   Вже тіло партизана

Стріляв на ворогів                                      Схилилось до ноги...

 

Другий через дорогу                                  Річка Корса шумує

І через поле в ліс;                                      І ліс ся сколихнув.

Йому на допомогу                                      А ворог бенкетує.

Служив вірненький кріс.                             – Повстанець вже не чув...

 

На закінчення розповіді про учасників національно-визвольних змагань – моїх земляків подаю мартиролог, який складено в 1989 р. Запис на Містечку, Середині і Заберезках зробила Катерина Сеник, а на Куті і Заліссі – Ярослав Когут.

 

Загинули від рук польської поліції у вересні 1939 р.

Процик Богдан                                        (Марухів)        1917 р. н.

Головатий Василь Іванович                   (Юзин)           1905 р. н.

Головатий Володимир Іванович             (Юзин)           1914 р. н.

Перець Ілько                                                                 1920 р. н.

 

Жертви большевицького терору (1939 – 1953 рр.)

Бакай Матвій Йосипович                                               1913 р. н.

Бідний Степан                                                                1872 р. н.

Бідна Олена                                                                   1875 р. н.

Бідний Олекса Степанович                                           1906 р. н.

Бідний Дмитро Степанович                                           1908 р. н.

Бідний Григорій Степанович                                          1910 р. н.

Бідний Федько Степанович                                          1921 р. н.

Бідний Ярослав Григорович                                               ?

Боднар Микола Романович                                          1922 р. н.

Головатий Василь Іванович (Мельників)                       1917 р. н.

Глух Василь (Сови)                                                         1914 р. н.

Грунтовський Степан (Герман)                                      1920 р. н.

Голубовський Микола (Шлюфар)                                   1915 р. н.

Гуриш Микола Юркович                                                1921 р. н.

Городецький Семен Михайлович                                 1927 р. н.

Дзяйло Іван Йосифович (Гірцові сини)                         1922 р. н.

Дзяйло Гриць Йосифович                                                   ?

Дзяйло Сельвестер                                                       1890 р. н.

Дзяйло Степан                                                               1919 р. н.

Запотічний Кирило (Путів)                                             1920 р. н.

Звіринець Микола                                                                ?

Йосифів Микола (Гегавка)                                             1914 р. н.

Когут Петро Йосифович                                                1914 р. н.

Козак Юрко Якович                                                       1910 р. н.

Колісник Микола Степанович                                       1902 р. н.

Колісник Текля Миколаївна                                          1908 р. н.

Колісник Іван (Леськів)                                                   1885 р. н.

Колісник Омелян Андрійович                                        1914 р. н.

Колісник Василь Іванович                                             1920 р. н.

Колісник Михайло Іванович                                          1914 р. н.

Козак Йосиф Якович                                                      1902 р. н.

Козак Текля                                                                    1898 р. н.

Колодка Федько                                                                  ?

Колодка Настя                                                                     ?

Меліш Микола Васильович                                            1912 р. н.

Меліш Григорій                                                                1904 р. н.

Меліш Андрій Григорович                                               1923 р. н.

Меліш Анастасія                                                              1910 р. н.

Мельник Прокіп (Пуцільові)                                              1892 р. н.

Мельник Настя                                                                 1896 р. н.

Мельник Іван Онуфрійович (Качалай)                             1921 р. н.

Мрикало Павло Захарович (Павйо)                                 1915 р. н.

Мрикало Василь Данилович (Щербак)                             1914 р. н.

Мрикало Йосиф (Крет)                                                     1914 р. н.

Мрикало Роман Миколайович  (Баків)                            1914 р. н.

Мрикало Юстин Тимофійович (Гиновицький)                  1906 р. н.

Мукевич Микола Данилович                                           1920 р. н.

Матвіїв Микола Юстинович (Кодлубай)                           1914 р. н.

Маланчук Василь Миколайович (Коропатнянів)              1914 р. н.

Маланчук Ілько                                                                1904 р. н.

Ничиник Настя Степанівна                                              1923 р. н.

Новоренський Василь Васильович                                1924 р. н.

Процик Микола Прокопович (Юрків)                               1902 р. н.

Павлишин Петро Іванович (Морозишин)                          1921 р. н.

Перець Іван Романович  (Потоцький)                              1922 р. н.

Перець Василь Микитович (Шперналь)                           1914 р. н.

Перець Іван Микитович (Шперналь)                                1921 р. н.

Перець Іван Максимович (Морозів)                                 1922 р. н.

Сеник Роман (Лікерин)                                                      1900 р. н.

Сеник Микола Іванович                                                  1921 р. н.

Сеник Настя (Яринина)                                                     1922 р. н.

Сенькович Іван (Біликів)                                                  1917 р. н.

Солодкий Дмитро Іванович                                            1921 р. н.

Стебелецький Прокіп Семенович                                  1896 р. н.

Стебелецький Іван Прокопович                                     1911 р. н.

Стельмах Микола Дмитрович (Комарівський)                 1920 р. н.

Солодкий Дмитро Іванович                                            1921 р. н.

Солодкий Іван Андрійович                                             1922 р. н.

Сушник Дмитро                                                                1914 р. н.

Фалюш Іван Семенович                                                 1919 р. н.

Хавтур Павло                                                                  1888 р. н.

Цідило Йосиф Якимович  (Гук)                                       1910 р. н.

Черник Іван Миколайович                                             1922 р. н.

Яциків Микола Якимович                                               1926 р. н.

 

Ті, хто в УПА боровся за нашу державність і поліг

Боднар Іван Семенович                                                 1924 р. н.

Богуславський Петро Андрійович (з Залужа)                 1924 р. н.

Бісовський Іван Гаврилович                                          1922р. н.

Голяш Семен Дем'янович                                                1918 р. н.

Гойса Іван                                                                        1914 р. н.

Глух Іван Степанович                                                     1924 р. н.

Глух Григорій Степанович                                                    ?

Глух Михайло Васильович                                              1920 р. н.

Глух Петро Васильович (Пульверів)                                 1927 р. н.

Глух Петро Григорович                                                    1926 р. н.

Дзяйло Іван Павлович (Каськів)                                       1912 р. н.

Дзяйло Федько Романович (Зайчик)                                1927 р. н.

Заторський Микола (Ковалишин)                                      1912 р. н.

Королишин Олекса Савелійович                                     1927 р. н.

Меліш Микола Михайлович                                             1914 р. н.

Меліш Прокіп Михайлович                                               1923 р. н.

Меліш Іван Михайлович                                                   1927 р. н.

Меліш Іван Онуфрійович                                                  1921 р. н.

Меліш Микола Васильович                                               1912 р. н.

Меліш Петро (Ахтеїв з Додаток)                                               ?

Мрикало Семен Танасович                                               1925 р. н.

Муравський Іван                                                                1923 р. н.

Олійник Петро Степанович (Дячишин)                               1924 р. н.

Процик Йосиф Васильович (Назарів)                                 1926 р. н.

Перець Микола Максимович (Морозів Кора)                      1911 р. н.

Перець Павло Миколайович (Вихованків)                          1920 р. н.

Приймак Іван (Назарів)                                                        1917 р. н.

Рак Петро                                                                            1914 р. н.

Сеник Степан Григорович (з Гладень)                                1924 р. н.

Сінгалевич Йосиф Захарович (Шаргів)                             1922 р. н.

Сінгалевич Євген Петрович (Костів)                                   1922 р. н.

Сінгалевич Богдан Ількович                                                   1923 р. н.

Чучак Петро Іванович                                                        1922 р. н.

Школьний Петро Васильович                                            1920 р. н.

 

Подаю ще десять прізвищ людей, які загинули за Україну

 

Вони жили у присілку Конюх – Заберезках. Належали до сітки ОУН при Заберезках. На місці, де стояли їх будинки, тепер переважно й знаку не зосталося. В реєстрах сусідніх сіл (приміром, Глинної, Вибудова) ці прізвища не записано. Їх запам'ятала Ірина і Степан Проців.

Борецький Василь

Гайдук Ярослав

Коляска Олекса

Матеуш Семен

Левицький Петро

Левицький Григорій

Левицький Степан

Федечко Микола

Федечко Василь

Федечко Федько

 

Вічна слава і честь тим, що пролили свою кров у завзятій боротьбі з ворогом! Їхній подвиг навічно збережеться у народній пам'яті. Славимо також і живих героїв, яким випало щастя дожити до того часу, коли Україна стала вільною і незалежною державою.