Конюхи у національно-визвольній боротьбі (автор: Когут Богдан)

опубліковано 13 бер. 2013 р., 13:59 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга ІІ. Документ № 161

 

Когут Богдан Йосипович, народився 15 березня 1921 р. в с. Конюхи Бережанського району Тернопільської області, член ОУН з 1939 р., заарештований в 1945 р., звільнений у 1956 р.

 

Десь посередині на шляху між Бережанами і Зборовом розташовані Конюхи, одне із старовинних сіл Тернопільщини, вихідці з якого внесли вагому лепту в боротьбу за державність України, брали участь у визвольних змаганнях нашого народу протягом XX ст. Громадсько-політична активність і патріотизм конюшан формувалися десятиліттями національно свідомими провідниками, а насамперед духовними наставниками-священиками.

 

У Конюхах здавна існували дві парафії. Відповідно, було дві церкви. Крім того, до 1939 р. тут функціонував римо-католицький костел, а єврейська громада мала свого рабина (останнім був Герш Камінкер). Від віків село адміністративно входило до Бережанського повіту, та за совєтів його віднесено до новоствореного Козівського району.

 

Добру пам'ять по собі залишив о. Ксенофонт Сосенко (1861-1941), який прибув у село по смерті о. Юліана Онишкевича, довгорічного декана Бережанського деканату. о. Ксенофонт прослужив громаді понад сорок літ. Енергійний, інтелігентний і впливовий, він був автором кількох наукових праць, зокрема «Праджерело українського релігійного світогляду», «Про містику гаїлок», «Культурно-історична постать свята Різдва і Щедрого вечера».

 

 

За фахом він був лікарем. Студіював у Відні. Висвятився на священика, мабуть, швидше за родинною традицією, бо походив із священицької династії. Був виразником поглядів національно зрілого духовенства і рішучим поборником пробудження національної свідомості народних мас.

 

Поселився о. Ксенофонт із родиною у будинку, який постійно займали його попередники. Стояв цей будинок на обширному подвір'ї, де, крім того, були ще й інші забудівлі та гумно. Все це називалося «плебанією» або «проборством». Місцеві люди казали «пробоство». Там же розміщалася канцелярія, в якій проводився запис актів про народження, одруження, смерть, облік дітей шкільного віку, а також реєстр населення за віровизнанням. Також зберігалися метрикальні книги. Канцелярія пароха була обладнана за приписом того часу. Біля церкви був ще будинок з двох кімнат, кухні і сіней. Його по-місцевому називали «дяківкою». Він призначався для тимчасового проживання священиків (отців сотрудників) або самотніх дяків, якщо вони не були місцевими. При потребі за дозволом священика там можна було переночувати комусь з подорожніх. «Дяківка» служила громадським центром просвітянського призначення (для сходин, засідань і підготовки церковного хору).

 

Тільки-но о. Ксенофонт прибув у село – відразу звільнив з посади головного регента (старшого дяка) Григорія Олійника, керівника москвофільського осередку в Конюхах. Виселив його з «дяківки», а натомість відкрив читальню «Просвіти». Отець ще не мав в селі рішучих прихильників, тому зорганізовані москвофіли повели проти нього шалену боротьбу, ширили всякі нісенітниці. Читальню бойкотували. Протягом двох років читальня витримувала натиск москофілів і в 1902 р. таки заникла. Не вдалося о. Сосенкові знайти в селі людей, які б змогли налагодити роботу читальні...

 

Зимовою порою 1907-1908 р. священик запросив художника Юліана Буцманюка, щоб поновити церковний інтер'єр. У своєму виборі о. Ксенофонт не помилився: Буцманюк став доброю підмогою йому в громадській діяльності. Не без поради о. Сосенка, маляр зорганізував молодь у руханковому товаристві «Сокіл», осередок якого сам очолював протягом літа й осені 1908 р. Але, закінчивши роботу в церкві, мусив вибиратися з села: о. Сосенко був надто бідний (з ласки москофілів), щоб утримувати художника. А замінити його на той час не було ким, тому активність «Сокола» пригасла.

 

Та о. Ксенофонт запросив для своїх дітей домашнього вчителя Михайла Боднара. Правник за освітою, він відразу ж пожвавив роботу читальні «Просвіти», що знаходилася в дяківці. Однак знову ж через брак коштів священик не міг затримати Бондара більше як на рік і той вибрався з села. Москвофіли взялися за свою лінію, шкодили, паплюжили потайки і відкрито всяку затію о. Сосенка, а він тримався достойно: ніхто і ніколи не чув жодного згірдного слова на адресу сільських москвофілів.

 

Навесні 1910 р. в о. Сосенка поселився о. Олександр Бучацький – людина весела, енергійна і товариська. Він прийшов до висновку, що в дяківці читальня не втримається.

 

На початку 1910 р. прибув до о. К. Сосенка родич його дружини Елеонори Богдан Бариш, то був студент права, освічена молода людина і прогресивний громадський діяч. З його ініціативи перенесли читальню з дяківки у будинок на Містечко (Конюхи ділилися на три частини – Містечко, Середина, Кут). Сталося це в травні 1910 р. У хаті Гринька Саранчука, на якій вивісили синьо-жовтий стяг, провели збори активістів товариства «Просвіти». На них обрали управу читальні із статечних господарів, таких як Павло Козак, Іван Павлишин (Ядамів), Матвій Запотічний, Гринько Саранчук, та молодих ще тоді хлопців – Василя Мрикала (Янтонишина), Йосифа Когута, Семка Дзяйла. Читальня «Просвіти» в Конюхах на Містечку успішно і досить плідно діяла аж до осені 1939 р., поки не прийшли совєти...

 

Богдан Бариш складав програми бесід, диспутів, писав реферати, організував хор, аматорський гурток, проводив групові читання літератури. Усе те робили у читальні Олександр Бучацький, Павло Козак, Семко Дзяйло та ін. Вони склали чудовий актив для праці на громадській ниві в Конюхах.

 

Отець Олександр Бучацький займався більше молодіжними справами: таки 1910 р. відновив роботу товариства «Сокіл», використавши для цього дяківну. У 1911 р. на загальних зборах товариство «Сокіл» переіменували на «Січ». На пропозицію о. Сосенка головою «Січі» обрали Миколу Дзяйла, а його заступником – Йосифа Когута. Молодь села горнулася до читальні «Просвіти» та «Січі». Читальню вів Олександр Бучацький, йому допомагали Василь Мрикало та Ілько Курило.

 

Влітку 1913 р. навідався у село Михайло Боднар, скликав «січовиків», попровадив маршем у сусіднє село Августівку і там заснував читальню «Просвіти».

 

Товариство «Січ» мало під своїм впливом усю свідому молодь: проводилися руханкові напіввійськові вправи, спеціальні тренування на випадок пожежі в селі. Найбільш активними були Микола Дзяйло, Йосиф Козак, Федько Курило, Ілько Курило, Василь Мрикало.

 

 

28 червня 1914 р. відбувся Крайовий сокільсько-січовий здвиг у Львові з нагоди сотих роковин народження Тараса Шевченка. Від «Січі» села Конюхи було делеговано Романа Гуриша, Петра Сінгалевича, Данила Павлишина, а дівчат – Явдоху Ганинину і Ганну Процик. У Львові вони (після походу по вулицях міста) побачили на стадіоні усусусів в одностроях і при зброї. Того ж таки дня було вивішено чорні прапори в місті: прийшла звістка із Сараєва, що вбито намісника цісаря Фердинанда. Починалася Перша світова війна...

 

Усі члени товариства «Січ» села Конюхи записалися добровольцями в УССи. Січовими стрільцями були Матвій Будзінський, Степан Матвіїв, Василь Когут, Павло Федів, Василь Юркевич та інші. По-різному склалися їх долі. Частина з них повернулася в рідне село і там доживала віку, були й такі, що наклали головами в боях за Україну. Микола Швайка загинув у бою з поляками під Львовом і похований на Янівському цвинтарі (38 поле). У боях за Лисоню під Бережанами полягли брати Антін і Микола Цаволики. У листопадовому зриві 1918 р. і проголошенні у Львові Західно-Української Народної Республіки брали учсть Петро Сколяк, Юрко Сеник, Степан Юркевич, Матвій Мрикало, Василь Дзяйло, Іван Солонинка.

 

Нам пощастило скласти список 58 односельчан, які були січовими стрільцями і вояками УГА. Назвемо їх: Бідний Яків, Будзінський Матвій, Дзюба Степан, Дзяйло Василь, Дзяйло Микола, Запотічний Василь, Гуриш Семко, Гуриш Дмитро, Колісник Семко, Колісник Марко, Когут Йосиф, Лещишин Олекса, Матвіїв Степан, Мрикало Матвій, Микитюк Павло, Назар Федько, Павлишин Михайло, Писків Василь, Перець Федько, Процик Федько (Яків), Процик Василь (Микитів), Саранчук Степан, Саранчук Степан (Янів), Сінгалевич Гринько, Сколяк Петро, Сеник Юрко, Солонинка Максим, Федів Андрій, Федів Павло, Цаволик Антін, Цаволик Микола, Цаволик Іван, Юркевич Степан, Юрків Данило, Колодка Микола, Курій Степан, Мукевич Микола, Мелиш Григорій, Парубочий Олекса, Савків Олекса, Сенькович Гринько, Телебзда Микола, Телебзда Ілько, Хавтур Михайло, Швайка Микола, Швайка Семен, Швайка Федько, Юркевич Василь, Дзяйло Володимир, Будзінський (Солярів) Іван, Запотічний Максим, Павлишин Михайло, Павлишин (Онуфрів) Петро, Сойка (Гнатів) Петро, Козак (Прокопів) Яків, Литвин Павло, Курій Стефан, Горбань Федько (Теодор).

 

У другій половині червня 1917 р. поблизу Конюх відбувся кривавий бій, в якому значних втрат зазнав легіон УСС. Трагедія полягала в тому, що в атаку з російського боку пішов зукраінізований 6-й корпус, що майже виключно складався з українців, які були зорієнтовані на Українську Центральну Раду. Про це писав у статті «Бій під Конюхами» доктор І. Іванець. А в науковій праці «Українські Січові Стрільці» зазначено: «Від ударів важких стрілень обсувалися стіни ровів, розкривалася стеля землянок... До недавна білі склони яруги почорніли, присипані землею і куснями гранат, мін та шрапнелів. У селі Конюхи, де примістилася стрілецька санітарна поміч під командою лікаря доктора Воєвідки та бойовий обоз, настало пекло. Ворог бив запальними стрільнами. Горіли хати і збіжжя на полі. Ревіла скалічена худоба, збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі».

 

Із записок сотника Української Галицької Армії Мирослава Заклинського «Під Бишками, 18 липня 1917» знаємо про настрої стрілецтва на фронті між Куропатниками і Конюхами: далі воювати і на боці Австрії стрільцям не було сенсу. Чи не могло це якимсь чином вплинути на результат бою під Конюхами? Чи то була нещаслива випадковість, чи, може, бестіянський розрахунок російського командування, що саме під Конюхами розігралася наша страхітлива трагедія, про яку йдеться в пісні Романа Купчинського: «...Та зайнялось раз небо від гармат, в боротьбі страшній йшов на брата брат!» Легіон був майже розгромлений – більшість стрільців опинилася в російському полоні...

 

5 листопада 1918 р. місцевий актив із січовиків с. Конюхи роззброїв постерунок австрійської поліції і ліквідував громадський уряд. Того ж дня скликано віче, на якому обрали громадську раду із 24 осіб. Її очолив поважний громадянин села Іван Павлишин.

 

Для села остаточно закінчилася війна тоді, коли рештки стрільців УСС і УГА повернулися з польської неволі. В селі так і не знають, скільки людей загинуло в польських таборах для інтернованих українських вояків.

 

Ні голод, ні повоєнні злидні не заглушили біль душі мешканців Конюх від гіркої невдачі при спробі відновити українську державність на розвалинах австрійської і російської імперій. Протипольські настрої ятрилися тим більше, що поляки поводилися жорстоко з українцями всюди, а в селі Конюхи зокрема. Якщо під час австрійського панування ще існувало якесь співжиття між українцями і поляками в селі, то по війні влада нагадала, що поляки – господарі на цій землі. Почалося від німого ігнорування одних одними, навіть – між добрими сусідами, а коли польська адміністрація і поліція виразно почали розмежувати людей «на своїх» і «чужих» за ознакою поляк – українець, то стосунки перейшли у ненависть і, врешті, в активне протистояння.

 

Свої клопоти люди мусили вирішувати самі. Колишні вояки УГА приступили до налагодження суспільно-громадського життя. Вже влітку 1921 р. почали будувати школи на Містечку і Куті. Будували там, де вони стояли до війни. Дерево на звід школи дозволила сільська управа (війт) взяти з Гайку, майстри з місцевих мешканців зводили зруб самі і безплатно, завалькували місцеві жінки. За околотами на пошиття їздили селом Йосиф Когут, Василь Мрикало, Павло Мрикало, Мартин Цідило, Степан Саранчук. Коней брали почергово в людей, хто їх мав.

 

У 1921 р. мали вчительку Марію Гуцал, родом з с. Золота Слобода на Бережанщині. Школу наповнили необхідним інвентарем – усе з місцевих резервів, руками місцевих людей. І це тоді, коли ще самі ходили взимку в одній парі взуття цілою родиною.

 

1920-21 рр. діти вчилися ще в хатах, що збереглися після війни. Щоб було де сісти, носили з собою стільчики. А 1 вересня 1922 р. прийшли вже до справжньої школи. Вчителька вела відразу усі 4 класи в дві зміни. Марія Гуцал віддавала дітям на Містечку усі сили, увесь талант. Приходила зі скрипкою до школи. Від неї діти навчилися багатьох пісень.

 

Читальня «Просвіти» на Містечку відновила роботу в 1924 р. Люди, особливо молодь, потягнулися до книжок, до газет. Вістка про мученицьку смерть Ольги Бесараб, активної учасниці національно-визвольних змагань 1914-1920 рр., члена УВО, яку замучили поляки у Львівській тюрмі 1924 р., викликала протест в українських патріотів. Піднімався молодий поріст. У 1926 р. зроблено спробу створити в селі гніздо УВО. З цією метою до Конюх прибув із сусіднього с. Ценева Іван Отаманчук, вельми енергійна і діяльна людина. Зустрівся він з Йосифом Когутом і переконав його в необхідності створити в селі осередок УВО. До нього ввійшли Федько Назар та Василь Писків, та, напевно, ще кількох односельчан, але їх прізвищ встановити не вдалося. В 1930 р. було заангажовано ще групу молодших хлопців (переважно тих, які відслужили в польському війську). Із відомих Василь Сеник, Василь Процик, Петро Курило склали Присягу в хаті Петра Мрикала (Сапкового). Петро, до речі, був прийнятий в УВО значно раніше і вважався командувачем місцевого осередку, тому й приймав присягу від новоприлучених. Але незабаром поліції вдалося виявити організацію. За нею ще певний час стежили, а потім провели горезвісну «пацифікацію», арешти як відомих, так і підозрюваних у членстві в УВО. Під час каральної акції поліцаї в кооперативних крамницях знищили товар, поламали обладнання, поглумилися в приміщеннях читалень «Просвіти», пошматували документацію, подерли книги з бібліотеки, повибивали вікна, порубали сокирами двері, одвірки тощо. Найбільш відчутно здійснювали «пацифікацію» в домах заарештованих. У коморах висипали на купи запаси муки, круп, пшона, товкли на дрібно пляшки й інше скло, кидали це до купи, сипали туди сіль і поливали нафтою. Били при тому присутніх. Тоді заарештували чотирнадцятьох чолових людей: Петра, Івана та Микиту Мрикалів, Василя та Юрка Сеників, Петра і Василя Курилів, Йосифа та Гринька Когутів, Василя Писківа, Василя Процика, Федька Назара, Федька Козака, Стефана Саранчука. Після короткого, але брутального першого допиту таки в селі, в хаті Дмитра Гуриша, чотирьох відпустили, а 10 відправили до Бережанської в'язниці. Там слідство продовжили...

 

Засудили не всіх. На кого не мали явних доказів, чи свідчень, а самі вони не призналися, то тих по кількох місяцях слідства звільнили.

 

Спроби відновити УВО в 1929-1930 рр. не мали успіху. Для дальшої боротьби за державність було покликано до життя ОУН, хоч на той час у Конюхах про актив цієї організації відомостей немає.

 

У 1926 р. в селі діяло товариство «Луг», яке функціонувало на тих же з невеликими змінами статутних засадах, що й колись «Сокіл» і «Січ». Ефект від товариства «Луг» був дуже відчутний. Луговик, Луговичка – приклад честоти, дисципліни, ввічливости, патріотизму. В 1928 р. на горі під Звіринцем (там, де тепер є символічна могила) відбувся повітовий здвиг пожежно-руханкового товариства «Луг». Марш-колонами прибули луговики з усієї Бережанщини і частково з Підгаєччини в одностроях. Маєво прапорів, зведений оркестр, зведений хор, руханкові вправи, змагання. Тисячі людей із довколишніх сіл і містечок, щасливі, усміхнені обличчя, гордість, впевненість у собі. Люди відчули силу єдності, згуртованості. «Не миритись, милі браття, а боротись нам!», – ці слова пісні стали девізом для них.

 

Організатором і беззмінним отаманом осередку в Конюхах, був надзвичайно впливовий чоловік Петро Мрикало (Сапків). До активу належали кошовий Василь Процик (Приймак), кошова – Олена Запотічна-Данилюк, чотовий Микита Мрикало, сурмач Ілько Головатий (Сколяк).

 

Про Петра Мрикала, скромну і тиху людину, нині в селі ніхто не згадує. Ніхто не цікавиться навіть, де його поховано. Забули про нього незаслужено, бо в 20-30 рр. без нього в селі не відбувався жоден культурно-освітній захід у читальні чи в полі. У 1930 р. осередок «Лугу» було розгромлено, а за приналежність до УВО Петро отримав 5 років в'язниці. Після повернений залишився під наглядом поліції.

 

Ще одна визначна постать з царини розвитку національної свідомості і патріотизму – Кіндрат Сисак (Баделей). Він жив у сусідньому селі Вишки, гуртував молодь у хорі. Був рідкісним самородком за талановитістю і вмінням працювати з молодою порістю села. Підготовлений і керований ним колектив зайняв у 1933 р. в Бережанах перше місце в конкурсі хорів. Виконання пісень «Не вгасайте, ясні зорі...» та «Вкраїно-Мати, кат сконав!» викликало загальне захоплення.

 

 

Минули роки, помер Кіндрат – і пам'ять по ньому згасла! А жаль. У Конюхах і досі співають пісень, яких він навчив дідів та бабусь сучасних сільських жителів.

 

Після пацифікаційної акції 1930 р. містечани знову відновили кооперативу. Ініціаторами були на Містечку – Микола Маланчук, Йосиф Когут, Павло Мрикало, Степан Саранчук, на Середині – Микола Стельмах (читальня «Просвіти»), Сельвестр Цідило, Дмитро Гуриш (кооператива), брати Василь і Гриць Ганинин, Микола Процик, Петро і Ілько Сінгалевичі. Багато розумних людей жило і на Куті. Ініціаторами усіх починань був Іван Новоренський.

 

У 1931-32 рр. в Конюхах почала створюватися організаційна сітка ОУН. Відомо, що членами ОУН були Юрко Козак (1910 р. н.) і Петро Когут (1914 р. н.).

 

Безумовно, велике село, розташоване у вигідному геополітичному місці, не могло обійтися без сильної підпільної ланки-станиці. Розуміється, впливи поширювалися ланцюговою системою – «від села до села», а також безпосередніми візитами провідників Організації Українських Націоналістів. Приміром, Ярослав Старух («Ярлан») після виходу з в'язниці навідувався до села щонайменше два рази. До речі, Я. Старух та Й. Когут сиділи разом в одній камері під час слідства у 1930 р. у Бережанах, тому Я. Старух здибався з Й. Когутом, коли приходив у село.

 

Відомо, що в той час у селі було чимало симпатиків ОУН. Розширення організаційної сітки пожвавилося у 1937 р., коли до юнацтва було залучено чи не всю підростаючу молодь повоєнної генерації, тобто 1921-1923 рр. народження. Існували проблеми з наставництвом. Тому керівники ланок були теж юнацького віку, хоч належалося мати на такі місця дозрілих націоналістів. Але ж яка то була молода динамічна сила, готова до будь-яких випробувань заради свободи рідного народу.

 

У Конюхах, як і в інших селах, у передвоєнний час поширювалися книги і преса різних політичних напрямків (наприклад, видавництва «ФНЄ» (Фронт Національної Єдності) доктора Дмитра Паліїва. Усі ті «річечки» збігалися в одну потужну ріку, що напувала знаннями і свідомістю, що ми – народ великий і славний, хоч і гноблений зажерливими сусідами. Пресу і літературу в село доставляла пошта або спеціальні кур'єри зі Львова, Тернополя і Станіслава. Це стосувалося теж церковної періодичної літератури і преси.

 

ОУН не завше могла користуватися таким способом розповсюдження друку. Вона застосовувала переважно кольпортаж. Приміром, у Конюхах кольпортував націоналістичну пресу і літературу Петро Мрикало (Ковалик). Він приносив націоналістичні видання у наплечнику, розносив по селах як улітку, так і взимку, в спеку і негоду, не маючи часто цілих черевиків на ногах, теплої одежини на хребті, а часом – шматка хліба в кишені. Тепер цей чоловік проживає самітньо у Козовій.

 

До 1939 р. у Конюхах функціонувало три кооперативи від «РСУК» (Ревезійний Союз Українських Кооперативів) у Львові, три читальні «Просвіти», товариства «Рідна школа», «Відродження» і «Дім Українських інвалідів». Відомі дві цінні бібліотеки при читальнях. Ставилися поважні вистави в новозбудованому будинку читальні «Просвіти» на Містечку, виступали хористи, читалися лекції для тих, хто займався самоосвітою.

 

У 1932 р. вже були шестирічні школи на Містечку і Куті. У 1936 р. на Середині усі діти шкільного віку відвідували семирічку. До того часу польські діти вчилися окремо в своїй школі.

 

Понад сорок років опікувався духовним життям парафіян о. Ксенофонт Сосенко. Без нього не відбувалися жодні збори читальні, був він постійно на зустрічах з приїжджими представниками організацій чи товариств зі Львова. Знав кожну людину в такому великому селі. І керував успішно.

 

Усе вище викладене в загальних рисах характеризує передумови, в яких формувалася і зростала національна самосвідомість громадян Конюх, що пізніше вилилася в активний протест проти окупаційних режимів в Україні у жертвенність во ім'я досягнення основної мети – позбутися усіх окупантів і відновити свою Соборну і незалежну Державу. Та прийшов 1939 рік...

 

Війни очікували усі, а передусім – українці в Галичині (не виняток і мешканці Конюх), а з війною – й перемін. На краще, розуміється. Люди, приперті злиднями, готові були на все, щоб лишень Польща зникла. Польський клич: «Ані пєндзі зємі в ренце украінца!» доводив наше населення до крайнього зубожіння. Кілька терористичних актів проти ненависного режиму не привернули уваги світової громадськості до українських проблем.

 

Поляки з перших днів війни вирішили позбутися небезпечних осіб у селі. Увечері 1 вересня поліцаї підступно заарештували Василя Процика, Василя Сеника, Юрка Козака. Пробували взяти Петра Когута, але йому вдалося втекти.

 

У суботу вранці, коли дві фіри з арештованими виїхали з села у напрямку Бережан, їх перестрів один з провідників сільського підпілля Лилик (Богдан Процик), переодягнений в жіночий одяг, і почав стріляти в поліціянтів, які конвоювали заарештованих. Коли на передній фірі поранений поліціянт впав і прикинувся мертвим, Лилик кинувся до задньої фіри, щоб звільнити побратимів. Але другий поліціянт встиг зіскочити з передньої фіри і з близької відстані убив Лилика. То була перша жертва, складена на вівтар незалежної України. Тим часом Василь Процик (Приймак) скористався моментом і втік. Василь Сеник і Юрко Козак опинилися у концтаборі Береза Картузька.

 

Після масового відступу польських військ у вересні 1939 р. до румунської границі піднялися зневажені, притоптані стихійні сили місцевих українців проти польського засилля. Опорою «польскосьці» в селі був зайда – колишній австрійський жандарм, а потім – польський комендант поліції Францішек Ярош. Помимо того, він практично керував конфідентурою (сиксотами), деморалізував і розбещував молодь, підтримував злодійство, одне слово – старався нищити увесь доробок відродження національної свідомості молодого покоління. Досить буде нагадати про існування т. зв. «Сліпої шайки» під його таємним керівництвом і фінансуванням. Ярош ще спровокував терор проти українців під час виборів, керував актами вандалізму на цвинтарі, коли осквернювалася могила хорунжого УСС В. Загульського. Та коли люди відчули, що опір поляків ослаб, кинулися мстити Ярошеві і йому подібним. Зазначимо, що це торкалося тільки польського засилля, аж ніяк не польського населення. Ярош застрелився, обійстя люди спалили.

 

Спроба роззброїти поліцію на місцевім постерунку виявилася трагічною: при підступі до будинку поліції було смертельно поранено Володимира Головатого. Коли до нього підійшов брат Василь, то і його застрелив поліціянт. Зосталися в пам'яті останні слова, що їх почули хлопці, які заховалися від куль поліції за хату при дорозі. Василь впав на Володимира і ще сказав: «Вмираю за тебе, брате!» А Володимир промовив: «А я – за Україну!» Через 10-15 хвилин появився на дорозі Ілько Перець на горбку, навпроти будинку священика о. К. Сосенка... Його теж вбили поліціянти.

 

Почався наступний відлік жертв, реальних жертв за Ідею, якої ці люди ще гаразд і не розуміли. Перші втрати в новій війні, в якій українці не мали ще прямого інтересу, ні не були офіційно заангажовані. Це був тільки початок...

 

Про те що прийдуть в Галичину червоні москалі – ніхто й не підозрював. Чомусь існує твердження; що на початках дійсно люди сприйняли прихід більшовицьких військ з радістю чи бодай, з прихильністю. Про конюшан цього сказати не можна Люди поставилися до цієї звістки з гірким і тривожним подивом. Теж мусили відчувати, наскільки вони слабі і беззахисні в порівнянні з тими, хто впроваджує війська на чужі землі, не питаючи ні в кого згоди.

 

З перших днів почалися «мітинги» – слово, що його дотепер люди ніколи не чули. Було своє – «Віче». Якщо будь-який європеєць і навіть єврей ще якось вміщалися в ментальний контакт з галичанином, то прибулі зі Сходу були іншими людьми і цінності, які вони проповідували, не сприймалися. Крім комуністичних гасел, відкрито пропагувалася розпуста (приміром, байстря – це щось нормальне чи навіть краще, ніж законна дитина), або впровадження поняття «всьо равно!» тобто, :знімалися усі перепони в поведінці, вироблені в народі чи громаді віками. Гостра, нищівна атака совєтів проти церкви і «попівства», яка мала на меті знищити моральні християнські засади, що випливали із заповіді: «Люби ближнього свого, як самого себе», – не була зрозумілою нашому народу. А правило, яке формувалося словами «Всьо, што відітє вокруг, всьо ваше!» – не сприймалося…

 

Можна сміливо твердити, що не було жодної людини, яка би хоч якимсь чином внутрішньо сприйняла бодай байдуже новопришельців з темних борів Росії, що мали такі ж темні доктрини і душі. Усі люди внутрішньо чинили опір.

 

У селі «мітинговим» методом вибрали першого голову сільради – Сельвестра Дзяйла Цей «мітинг» провели чекісти з Бережан, виключно росіяни і євреї за національністю Люди, призвичаєні до того, що ними дотепер майже ніколи не керували свої, тобто – українці, не надали цьому великого значення. Але завважили собі цей факт. Незабаром Сельвестра заарештували, а з ним ще кількох молодих парубків. Видно було відразу, що чекісти переслідують тих, якими до тепер цікавилася польська поліція. До того часу декотрі члени ОУН встигли вибратися потайки на Захід. Юрко Козак і Петро Когут зосталися. Над селом ніби повисла якась таємнича тривога. Люди, особливо молодь, принишкли, а відтак, віддаючись молодечій енергії, що не терпить невизначеності, почали заводити танці, пробували наливки «Альяж» чи «Рожеву», що москаль доставляв у достатку. Коли ж забрали молодих хлопців, які згідно з польськими законами не підпадали під переслідування, стало зовсім зрозуміло, що ніхто не забезпечений від тюрми.

 

Ще одне люди зауважили від самого початку:, переслідування молоді не має нічого спільного з тим, що говорили пропагандисти (що це є влада «бідних», а метою винищення є «багаті» тобто – «памєщікі і капіталісти», а загалом – «буржуї»). Забирали з дому18-літніх з-під селянських убогих стріх, тих які були свідомими українськими патріотами. Нищили, таким чином цвіт нації. Винищення молодого приросту села проводилося з холоднокровним розрахунком, як превентивний захід; щоби в зародку вбити пробуджену національну свідомість, яку так терпеливо і з любов’ю плекали чолові люди Конюх у «Лузі», читальнях «Просвіти», гуртках самоосвіта, головним чином у церкві під невсипущою опікою о. Ксенофонта Сосенка. За що «забирали» – цього н^хто не пояснював. Але всі розуміли, що робиться це під претекстом наявності ОУН, належність до котрої старалися інкримінувати кожному. Розмах переслідувань був дивовижним.

 

Першою великою акцією стало вивезення поляків-колоністів, які в 20-х рр. прибули на парцеляції графа Потоцького. Пізньої осені 1939 р. колонію «Мазурські лани» уночі оточили енкаведисти. Дали дві години на збори. Дозволилиі взяти по 8 кг на душу – з харчів чи одягу. Колоністи не могли вкластися у визначений термін, щоб хоч якось дітей зодіти на дорогу. Їх «підганяли» кольбами «вінтовок», били, не зважаючи на вік і стать. Коли поляків гнали через село, люди плакали, заглядаючи з-під одвірків на дорогу Треба віддати належне: нещасні мазури йшли під понурим конвоєм гордо. Вони опинилися в Сибіру. А корови, коні і вози?.. Ніхто тим ніколи не цікавився. Протягом 20-ти місяців господарювання «перших совєтів» у селі пропало приблизно 43-44 родини, кількість людей досі ще не почислена. Понад 60 молодих осіб було частково розпорошено по світі, а переважно заарештовано й вимордовано, в основному у Бережанській в'язниці. Через такі втрати протягом 1939-1941 рр. можливий активний опір окупантам зведено до мінімуму. Якщо ж спорадично й робилися спроби активізувати населення, то це не можна було трактувати поважно.

 

Охоплене романтикою «страждань за любов до України», населення не зуміло оцінити втрати, яких зазнала саме українська нація за такий відносно короткий час. Втративши молоді продуктивні сили, що не встигли ще дати потомство, населення складалося переважно з дітей і недоростків, людей середнього і старшого віку. Вперше на цих територіях за всю віковічну історію був порушений баланс, що урівноважував співвідношення хлопців і дівчат. Винищили хлопців, дівчата зоставалися в безнадії, що зможуть колись створити сім'ю. Це призводило іноді до відчуття безпорадності. Однак до людей верталася свідомість. І якщо до цього часу настрої населення нашого села виростали на ґрунті «Просвіти» й інших товариств, і з посіву о. Ксенофонта Сосенка, активу людей, які тут вже згадані, то відтепер вони виростали з ненависті до реального окупанта – приблуди з дикої Півночі. Сільська громада принишкла в глухім, мовчазливім спротиві.

 

Нерви і настрій чекістам Тернопільської області псували два молоді націоналісти з Конюх – Петро Бідний і Василь Колісник (Марків). Їм з певних причин не вдалося перейти кордон на Захід, і вони ховалися у лісах, а взимку, переважно на стриху хати Василя Сеника – симпатика ОУН, колишнього в'язня Берези Картузької. То були два відчайдухи, що не сиділи тихо у схованках, а багато крові випустили непрошеним «визволителям». Жодні потуги москалів їх знищити не мали успіху.

 

Наступив 1941 р. Пахло війною, і вона вибухнула у неділю 22 червня. У селі сподівалися, що ось-ось відкриються тюрми і хлопці повернуться до дому. Дарма! Те, що сталося, не міг передбачити ніхто: при відступі московсько-большевицькі кати поспіхом вимордували майже всіх в'язнів, що були в тюрмах Галичини й України взагалі. Заарештовані із Конюх загинули у бережанській тюрмі. Із чолових членів ОУН там замордовано Петра Йосиповича Когута (йому живцем зняли скальп під час слідства, і з голим черепом, скривавленого, ще живого штовхнули до камери; був ще при пам'яті і встиг сказати, що з ним сталося) і Юрка Козака. Труп Юрка, змасакрований, виловили в річці Золота Липа, в с. Потутори, де його і поховали. Микола Матвіїв, член ОУН, під кінець грудня 1940 р.. переходив засніженою дорогою з Конюх до Бишок. Тут його «взяв» міліціонер Ютіш (при загадкових обставинах, бо Микола був озброєний). Згодом Матвіїва розстріляли в Тернополі.

 

 

Коли з боку Вігурівки 6 липня 1941 р. з'явилися перші стежі німецьких військ, то з лісу вийшли два втомлені хлопці – вже згадані тут Василь Колісник і Петро Бідний. Вони були озброєні карабінами, пістолями і обвішані гарнатами. Німецькі вояки приглядалися до них з несмаком, але не зачіпали.

 

Фронтові частини німецьких військ перейшли через село швидко. На третій день, тобто 9-10 липня у селі німців вже не було. По лісі ще бродили поодинокі совєтські солдати, їх лісові дозорці приводили до села, реєстрували при комендатурі (вона розміщалася в хаті Дмитра Гурища) і ці полонені зоставалися в людей на правах членів сім'ї. Єдиним гарантом безпеки тих полонених було те, що в комендатурі господар підписувався, що полонений буде (?) поводити себе в рамках припису. Люди йшли на досить сміливий крок. Як виявилося пізніше, то була ризикована довірливість... У Конюхах осіло 32 полонених.

 

У неділю, 13 липня 1941 р., в загальній актовій залі будинку колишньої «польської школи» офіційно й урочисто оголошено про Акт відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. Членів ОУН було лише двоє – Петро Бідний і Василь Колісник. Урочистості провів представник обласного проводу.

 

Поки що функціонувала сільська управа і місцева поліція, яку підібрав Петро Бідний. Головою управи став Василь Сеник (Головач), писарем Йосип Когут (Василів), помічником Федько Козак, а на Кут – Вінцентій Любовіцький. Комендантом поліції призначено Василя Процика (Приймака), обов'язки лісничого виконував Гринько Когут. До поліції набрано хлопців із недавнього юнацтва.

 

Як відомо, полегша була велика після терору за більшовицького панування. Люди взялися до праці, не відчуваючи страху за завтрашній день. Вийшли з шокового стану і доперла по-справжньому відчули біль втрати когось з родини чи друзів. Коли Бережани зайняли німці, на територію в'язниці вдерлися люди в надії визволити когось із рідних чи близьких, що були заарештовані чекістами. Дарма! У тюрмі пустка. Те, що побачили люди у в'язниці, не піддається жодному осмисленню чи поясненню: коли розбили тюремні двері, не знайшли ані одної живої душі з арештованих: всі були жорстоко замордовані. Найнижчий ярус в'язничних камер забитий трупами, що вже розкладалися. Напрошуються висновки – масакру почали москалі заздалегідь...

 

Відразу почали виносити трупи на подвір'я, обсипати хлорованим вапном і складати рядами для впізнання. Важка то була праця...

 

Відступаючи, москалі ловили людей на шляху від самого Жидачева. То були чоловіки середнього віку і зовсім ще підлітки. Люди твердили, що їх було 72, деяких ще з сапками в руках. Отже, брали з поля чи городів. Минувши Бережани москалі зігнали тих людей в бік села Баранівка, запровадили в ліс (це місце називається «Буда») і розстріляли в окопі часів австро-російської війни. Якраз у цих окопах, на лінії фронту Куропатники – Конюхи, навесні 1917 р. були позиції наших січовиків. Люди з Баранівки і Куропатник загорнули трупи у тіж таки шанці і, мабуть, донині їх не перепоховано.

 

Вістка проте, що сталося в Бережанській тюрмі, облетіла округу. Селяни гурмами кинулися до Бережан – шукати своїх. Вражені люди проходили мовчки, з якимсь тупим оціпенінням. Тільки час від часу чулися раптові лементи жінок, особливо тоді, коли мати віднаходила між мертвими сина. З Конюх було замордовано принаймні 11 молодих хлопців, тих, котрі без сумніву перебували в тюрмі на почату війни. Це – Микола Боднар (син Романа, 1922 р. н.), Микола Гуриш (син Юрка 1921 р. н.) Микола Голубовський (1915 р. н.), Микола Йосифів (1914 р.н.), Юрко Козак (син Якова, 1910 р. н.)Петро Когут (син Йосифа, 1914 р. н.), Василь Мрикало (син Данила 1914 р. н.), Йосиф Мрикало (1914 р. н.), Іван Перець (син Максима, 1922 р. н.), Петро Павлишин (син Івана, 1921 р. н.), Іван Черник (син Миколи, 1922 р. н.). Арештовані 16 червня 1941 р. – Маланчук Василь (син Миколи, 1914 р. н.) і Сеник Микола (син Івана, 1921 р. н.) пропали безвісти. У Бережанах їх тіла не знайдено. Правдоподібно, їх убили і закопали десь у Козовій, куди вивезли з Конюх.

 

Приголомшені горем люди втратили глузд – не могли збагнути, що сталося. Більшість мучеників була страшенно понівечена. Чекісти-садисти вправлялися на жертвах. Велику кількість страчено найдешевшим способом: їм скрутили руки і ноги колючим дротом, склали живцем рядами у сутеринних камерах, відтак засипали піском і замурували. Вони подушилися. Це доведено медекспертами, яким вдалося врятуватися. Чи хтось хоч склав якісь акти про ці злочини комуно-большевизму? Чи, може, й далі будемо послуговуватися принагідними споминами очевидців?

 

Цікавою була поведінка німецьких військовиків. Вони тяглися нескінченою вервечкою по шляху Жидачів – Тернопіль і не виявляли зацікавленості до трагедії, яку переживав нарід. Рідкісні солдати заскакували на мить на тюремне подвір'я, поспіхом і мовчки фотографували побачене, як екзотику – на пам'ятку... Дарма люди відчували скрушний жаль до німців, що вони не прийшли своєчасно і не визволили їх синів та точок Німці мали у війні свій інтерес.

 

Минали дні, плив своїм трибом байдужий час. Жах і жаль ніби пригоювалися, на те місце приходила безпорадна, і болюча, як відкрита свіжа рана – лють, якій, мабуть, судилося бути вічною. То був час найвищої солідарності скутих спільним горем односельчан села Конюхи. Не було жодного байдужого, ніхто не фальшивив у своїх почуттях…

 

Тільки згодом Петро Бідний і Василь Колісник («Марків») зрозуміли, на якому спустошеному місці вони опинилися: не стільки розходилося про винищення активу і юнацтва Організації як про те, що наразі не було підготовленої молоді для залучення і поповнення організаційних структур. Члени ОУН опинилися в тому самому стані що й при совітах: майже розконспірованих членів Організації (їх майже всіх знали) переслідувала тепер поліція. Різниця полягала лише у тому, що на початках німці як люди, що знають усьому ціну, не намагалися нищити молодь. Вони воліли забирати її до Німеччини на роботу.

 

Отже, доводилося починати з найпростішого: згуртовувати молодь. Петро Бідний став організовувати юнацьку сітку, єдино можливу на той час. Йому це вдалося – опір не заник, а зробився рішучим. Дорого заплатило село за те, що люди врешті зрозуміли: боротьба за власну державність – це не пісеньки патріотичні співати

 

У Поморянах ОУН відкрила старшинську школу. З Конюх був там інструктором Петро Мрикало («Ковалик»), За польських часів він працював у Львові в редакції газети «Голос Нації» (видавець Богдан Кравців) та у видавництві «Дешева книжка» (разом з Омеляном Матлою). Після розпаду Чехословаччини Петро подався на Закарпаття, був призначений місцевим військовим керівництвом «магазенером» складів обмундирування й взуття. Одягали тоді свіжий наплив рекрутованої молоді. Після падіння Карпатської України повернувся в село, але відразу ж подався до Кракова і при розподілі опинився на службі у воєнізованій охороні виробничих об'єктів («Веркшуц»). Педантичні німці вишколювали тих «веркшуців» як військовиків. Покинув цю службу, як тільки почалася німецько-російська війна, повернувся у Конюхи, а звідти перебрався у вишкільній старшинській кіш у Поморянах. З ним тоді були Петро Баран із села Потік, Лапунька (ім'я не встановлено) з Потутор, Левко Рега з Бережан

 

Спроба встановити український уряд на місцях явочним способом не вдалася. Німці його ліквідовували, а вишкільний старшинський кіш у Поморянах пробували захопити і заарештувати майбутніх старшин, але хлопці встигли втекти від численної німецької жандармерії, прихопивши усю зброю й амуніцію. Згодом вони поповнили старшинські ряди УПА.

 

Ще восени 1941 р. хтось убив німця в Поморянах. Окупанти розстріляли десяток мешканців. Цей факт цілком розвіяв надії на німецьку толерантність.

 

Конфлікт з німецькою адміністрацією виник і в Конюхах. За літо й осінь 1941 р з села до Німеччини «добровільно» відправлено близько 60 осіб. По весні 1942 р вже почалися облави на молодь. Ще вдалося окупантам зловити 15 хлопців і дівчат За таких обставин важко було стабілізувати підпільну роботу. Петро Бідний, як провідник осередку, категорично заборонив добровільно виїжджати на роботу до Німеччини

 

«Конспірація» тоді вже була така, що про розбрат в Організації знала будь-яка свідоміша людина в кожному селі. А цікавилися тим люди не дарма... Михайло Колісник (Леськів) прибув з Німеччини на початку 1942 р. Привіз із собою три примірники комунікату «Чому була потрібна чистка в ОУН« (від крила Степана Бандери), надрукованого на грубому синюватому папері. Зацікавлені в селі з поріділого активу, так і симпатики, отримали нарешті майже повну інформацію про те, що сталося у верхніх ешелонах ОУН. Люди зрозуміли: майбутнє покаже, хто зорієнтувався краще в ситуації на той час...

 

Підростало нове покоління. Німецька адміністрація очікувала в ньому свіжу рабську силу, ОУН – поповнення власних рядів.