Коли закінчиться «партизанка», будеш моєю дружиною…»

опубліковано 23 січ. 2013 р., 12:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 січ. 2013 р., 12:17 ]

Розповідь зв’язкової УПА Ганни Панчишин (Палій), 1929 р. н., жительки хутора Загори.

 

Ще неповнолітньою я була сотенною медсестрою та зв’язковою у партизанському загоні УПА, який діяв на території навколишніх сіл Поляна, Луб’яне, Красів, Бродки, Раковець, Деревач. Сотня мала назву «Леви». Сотенними командирами були: «Вільха», «Санчо», «Дир». Партизанський загін нараховував біля 150 чоловік. Сотня в основному розміщалася в колибах, які стояли в лісах біля Раковця та Деревача.

         

 

У загоні було дев’ять німців, які дезертирували з німецької армії під час відступу.

 

Мій майбутній чоловік Роман Панчишин служив у сотенній жандармерії. Познайомилися з ним випадково. Я принесла бійцям-партизанам в умовне місце їсти біля села Тростянця. Коли він мене побачив, то сказав: «Коли закінчиться партизанська боротьба, будеш моєю дружиною». Пізніше так і сталося.

 

З приходом радянської влади у Західну Україну Роман Панчишин, псевдо «Мурин» (його партизани готували для підпільної роботи в нашій окрузі) пішов у армію. З наступаючим військом потрапив у Польщу, а звідти дезертирував і повернувся назад на Україну, де знову пішов у партизани.

 

У 1945 році в одному з боїв був поранений у руку та голову. Довелося таємно підліковуватися у рідному селі. Коли одужав, пішов на роботу у Щирець, а пізніше у Львів – учнем у художню майстерню. Секретарка художньої майстерні запідозрила Романа у причетності до українських націоналістів і заявила в НКВД. Тоді його викликали у НКВД, тримали у тюрмі на Лонцького два тижні. Допитували, але він нічого не зізнався. Явних доказів не було, тому його відпустили. Повернувся працювати назад у художню майстерню.

 

У 1947 році арештували вдруге – бо мали компромат. Судили судом ОСО «особое совещание», дали вісім років тюрми. Для відбуття покарання завезли у Красноярськ, а потім на баржі по ріці Єнісей – у Норильськ, у лаґер на гору «Медвежа». Там він працював муляром. У 1952 році переїхав у Магадан на пересильний пункт. Через декілька днів завантажили по 40 чоловік у машини-«полуторки», і у сидячому виді везли ще 500 кілометрів у лаґер «Холодний», де робив ковалем по 1954 рік. У цьому ж році йому дали дозвіл на звільнення з-під арешту. Поїхав у Читинську область до своєї родини, яка там відбувала заслання. У 1957 році разом зі сестрою Ганною та братом Володимиром повернулися на рідну землю.

 

Мене, шістнадцятирічну, арештували в селі Хоросно 10 лютого 1946 року за доносом місцевих сексотників, які знали, що я допомагаю партизанам. До хати зайшло трьох, назвали мене по імені та прізвищі. Відповіла їм, що я доводжуся сестрою названій дівчині, але вони мали речовий доказ (у мене на правій руці був зламаний палець).

 

Завезли у Миколаїв і там проводили допити специфічним способом: ставало шестеро емгебістів у коло і штовхали мене один до одного, поки не упала. Після цього один з емгебістів став мені на груди і стрибав по тілу. Але ніякого зізнання так і не добилися.

 

З Миколаєва я потрапила до Львова, у тюрму на Лонцького. Допити проводили у напівтемній кімнаті, де у стінах були забиті штирі. Одного разу слідчий Богданов хотів мене ударити. Я відхилилася, а він рукою сам попав на штир. Мені присудили десять років тюрми.

 

Лікар, родом з Миколаїва, Дмитро Стасів допомагав малолітнім дітям – робив так, щоб вони попадали в лаґеря на материк, тобто в Карело-Фінську АРСР. Зі Львова і мене вивезли  туди. Після досягнення повноліття перевезли у Норильськ. Мій номер був Ж-261, а лаґер № 5. Перед від’їздом додому, 27 грудня 1954 року, був пересуд – мене звільнили.

 

У 1953 році в лаґері була велика забастовка. В один день усі в’язні не вийшли на роботу. Ніякі просьби, уговори не допомагали. Тоді у лаґер зайшли лікарі і всім поселенцям давали уколи – казали, що це від грипу. Від тих уколів у всіх сильно піднялася температура, деякі не витримували і помирали.

 

А почалася забастовка з того, що 26 травня 1953 року конвоїр убив хлопця-інваліда. Це було так. На сходах лазарету три хлопці співали українські пісні. Вартовий з вишки кричав, щоб вони перестали співати – але вони не послухалися. Тоді вартовий відкрив кулеметний вогонь по них і випадково застрелив хлопця-інваліда, який лежав на ліжку за стіною. Звістка про це розійшлася по всіх лаґерях в окрузі. Передавали інформацію між лаґерями з допомогою стріл, випущених із лука, до яких чіпляли записки.

 

Ми носили дошки на будівництві цементного заводу. Всіх бригадирів викликали до контори, тоді ми усі покидали дошки і пішли у лаґер. На роботу більше не виходили.

 

Дівчатами керував страйком, серед них – Леся Зелінська з Волині, якій було 21 рік, а також естонка Еста, литовка Давге. На роботу ми не виходили 25 днів.

 

Незадовго була друга забастовка, яка тривала 24 дні. У першу чергу, ми вимагали зняти шини та замки з вікон і дверей та номери з нашого одягу.

 

Коли на Колимі лаґери були під замками, хлопці відрізали дверну металеву шину і скрутили її у трубу. Ранком прийшли конвоїри відкривати двері, і у них було велике здивування, як, не маючи інструментів, можна було так скрутити метал.

 

Під час забастовки, удень, ми усі ставали у п’ять рядів і міцно трималися за руки, співали українські пісні. На барак вивісили чорний прапор, що означав: смерть або воля! Його вивісила Марія Ніч. Один конвоїр приставив драбину і хотів зняти цей прапор. Коли поліз на барак, драбину наші хлопці відтягнули, і він упав разом з нею на землю.

 

Коли я повернулася додому, наша хата була спалена.

 

У 1959 році в Україну повернувся Роман. Ми зустрілися і, так як він казав десять років перед тим, одружилася з ним. Разом побудували собі новий будинок на хуторі Загора, почалося у нас нове сімейне життя.

 

Я є двоюрідною сестрою Федора Засідковича. Була свідком, як проводжали майбутніх партизанів-новобранців у Карпати, серед них був і він. Запам’ятала: з гір приїхало декілька гуцулів, які були убрані для нас не зовсім звичну одіж, і возами поїхали у напрямку міста Стрия.

 
Записав Іван Кахнич  07.11.2010 року.