Історична перемога Івана Виговського ... (Автор: Грищук Анатолій)

опубліковано 16 серп. 2014 р., 10:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 вер. 2014 р., 09:16 ]

Історична перемога Івана Виговського в контексті національних інтересів сучасної України.

Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996.

 

Після смерті Б.Хмельницького виринуло ряд важливих політичних проблем, що вимагали. Головне з них чи залишиться Україна самостійною державою, чи буде поглинена кимось із сусідів.

 

Необхідно визнати, що до і після Руїни зовнішні обставини штовхали українців та запорожців під російського православного царя. Москва, прийнявши під свою протекцію Україну і Запорожжя почала здійснювати ряд заходів щодо автономної адміністративно-судової системи України і підпорядкування Московському Патріархату Православної Церкви України. Прозріння настало пізно і вже не було змоги боротися з московською політикою. І згадавши, нарешті, про національні інтереси, які опинилися з причини внутрішньодержавної боротьби за владу під загрозою, булаву було передано до рук І Виговського – українського патріота, завзятого автономіста, однодумця старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незалежність України. На той час Україна не мала надійних союзників, тому що кожен з них переслідував свої корисливі цілі. Найбільше невдоволення українців викликав прихід в Україну російських воєвод та гарнізонів. Це була та сила, за допомогою якої царат розраховував ліквідувати автономію та остаточно об'єднати Україну з Росією. Зрозумівши всю небезпеку Переяславської угоди і, приймаючи гетьманський уряд, І.Виговський зазначив: «Ця булава добрим буде нагородою, лихим – карою. У Запорозькому війську має бути лад і послух». Він робить спроби вирватися з обіймів Москви.

'

Спираючись на вищесказане, спробуємо розглянути національні інтереси України більш конкретно, відповідно до тих чи інших реалій, які криються у реалізації всебічного розвитку української нації.

 

Національні інтереси умовно можна поділити на дві групи: ті, які стосуються внутрішніх проблем, і ті, які стосуються зовнішніх проблем. Найголовнішим серед національних інтересів першої групи є сформування сильної української нації – як найвищої історичної, духовної, традиціональної й реальної спільноти, в рамках якої існують і творять цілі покоління, що зв'язані між собою нерозривно.

 

Із цього головного внутрішнього інтересу України випливає ціла низка конкретних завдань, серед яких:

 

1. Широкомасштабна пропаганда ідеології українського націоналізму на державному рівні. Ця ідеологія, як показала практика, здатна глибоко впливати і швидко змінювати психіку мас. При зміні психіки мас відпадуть питання військової дисципліни в армії і соціальної напруги в суспільстві Сприятливий ґрунт буде вибито з-під ніг авантюристів, які розігрують сепаратистські карти, звинувачуючи у всьому незалежність.

 

2. Заборона поширення у країні антиукраїнських видань і припинення трансляції теле- і радіопрограм з Москви. Щоб втягнути Україну в «інтеграційний процес», Росія у своїх зовнішньополітичних стосунках з Україною дуже тонко використовує інструменти психологічної війни: шантаж, наклепи, дезінформацію, фальсифікацію подій, психологічні диверсії, чутки, демонстрування військової сили. При цьому творці й організатори цієї війни час від часу дуже активно прострілюють кожен квадратний метр України своїми ідеями. Ці ідеї підкріплені розташуванням вздовж українських кордонів російських військ числом понад 50 тисяч вояків. У разі необхідності це угруповання, повністю укомплектоване й готове до ведення бойових дій, може бути використане, наприклад, «для защиты россиян в Крыму», благо, що фінансову підтримку вона матиме, бо на нашій землі вільно почуваються російські фірми типу «Олбі-Україна», «Український будинок селенгу», «Гермес», Асоціація офіцерів запасу тощо, створюючи сотні акціонерних товариств у найважливіших галузях економіки з російським капіталом і з російським контрольним пакетом акцій.

 

3. Інтенсивна дерусифікація України. Такого зросійщення Україна не знала за часів Радянського Союзу, якого зазнала на 5-му році незалежності. Весь ідеологічний маховик Росії цілеспрямовано направлений на родинне життя, дитячі садки, школу, армію з допомогою засобів масової інформації, депутатів Верховної Ради, слуг в МО від армії, солдати якої збираються мити ноги в Чорному морі та Індійському океані. «Общепонятна» мова, виплекана з 1709 року і перенесена в Україну, твердо увійшла в життя військових навчальних закладів, які стали центрами калічення юнаків, народжених на теренах Центральної та Західної України. А тому поряд з пропагандистськими заходами, потрібно широко вживати і адміністративні. Для цього потрібно накласти великий податок на використання російської мови на масовому рівні (преса, радіо, телебачення, реклама, видання книг, громадські заходи, навчальні й наукові заклади, кіно, торгівля тощо). З фонду цього податку здійснювати грошову доплату особам і колективам, які перейшли чи намагаються перейти на українську мову.

 

4. Заборона різного роду антиукраїнських організацій і суворі покарання за підривну діяльність проти України. Будь-які поблажки в цій справі вкрай небезпечні, бо вони лише сприяють активізації антидержавних елементів.

 

5. Осуд проявів сепаратизму в Криму і на Закарпатті. Влада повинна вживати силу, якщо цього вимагає ситуація.

 

6. Запровадження вільної ринкової економіки, базованої на приватній власності Це можна здійснити, якщо приватизувати всю власність України.

 

7. Створення боєздатної армії. Розбудова Збройних Сил відповідає національним інтересам будь-якої держави. Військову потугу належить розглядати як гарант внутрішньої і зовнішньої стабільності. Усередині ЗС України існує серйозний національний дисбаланс. Етнічні росіяни становлять приблизно 90% старших офіцерів; близько 60% – офіцери середньої ланки та 53% – офіцери Генерального штабу ЗС України. У той же час, за оцінкою МО України, за її межами служить понад 200 тисяч військовиків (переважно у збройних силах Російської Федерації), які є етнічними українцями, котрі хотіли б перевестися до ЗС України. Виникає питання, чи треба реформувати успадковані збройні сили, якщо існує певна ідеологічна закостенілість генералів та офіцерів, які не визнають українську державотворчу ідею, гальмують введення у ЗС державної мови і при їхньому потуранні та сприянні триває псування та розкрадання військової техніки і майна? Паралельно із наявною армією треба будувати нову з негайною атестацією генералів і офіцерів, інвентаризацією зброї, техніки і майна і, головне, відпустити до додому росіян, яких обтяжує українська присяга Вони воювати за цю землю не будуть.

 

У часи І.Виговського за найбільшу вину московським поплічникам ставилося, що московські правителі зрадили Україну, дійшовши порозуміння з Польщею, за другу – що воно внесло поділ і усобицю в українське політичне життя. «Так відкривається хитрість і оманство тих, що спочатку через внутрішньоусобну війну, а далі відкрито своєю власною зброєю приготовили на неї ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу ні в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взятися до законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо і шукати для своєї допомоги наших сусідів...».

 

Другим, після морального духу особового складу війська, йде його озброєння. Ми в останні роки почали забувати, що у нас є власні національні інтереси, для захисту яких необхідний відповідний оборонний потенціал. Немає волі, якщо немає сили захистити її. Наявність в Україні ядерної зброї слід розцінювати як дуже важливий засіб внутрішньої і зовнішньої стабілізації. Її можна використати як психологічний важіль, наприклад, для ослаблення шкідливої ідейно-інформаційної експансії Росії.

 

Національні інтереси другої групи концентруються довкола зовнішніх проблем. Слід пам'ятати, що Україна в світі фактично не має союзників і перебуває в оточенні байдужих, упереджених і навіть ворожих країн. Невіра у власні сили, відсутність політичної волі, страх призвели до того, що жоден народ світу не бачить в Україні союзника. Просування НАТО на схід перетворило її на буфер між членами Ташкентського пакту та розширеним блоком НАТО. Блокова невизначеність України бере її в лещата і з часом приведе до знищення, якщо вона стане полігоном виміру двох сил світових монстрів – Північноатлантичного альянсу та Росії. Серед завдань, які випливають з цього національного інтересу, найважливішими є:

 

1. Прискорення процесу демаркації російсько-українського кордону на суші, морі і в повітрі з ефективною системою митниць.

 

2. Створення коаліції держав, які б на економічному й політичному рівні стримували експансію Росії.

 

3. Активна підтримка національно-визвольних рухів на території Російської Федерації. Тут я хочу навести слова Президента Чечні Д.Дудаєва: «За всю свою історію Росія ніколи не виступала проти сильнішої або хоча б рівної сили. Вона завжди вибирала собі жертву найслабшу, найнезахищенішу і знищувала, страхаючи інших. Вичленила Нагірний Карабах – хап і з'їла. Вичленила Абхазію, Південну Осетію, Інгушетію, Придністров'я – проковтнула. І знову закружляла в пошуках здобичі. Ага, ось Крим. Не майте ілюзій: війська, які пройдуть вишкіл «роззброєння бандформувань» у Ічкерії, повернуть на Крим. Затято розігруватимуться карти Східної, Південної України, вас намагатимуться зіштовхнути лобами, втягнути у братовбивчу війну...»

 

4. Рішучий осуд Росії за втручання у внутрішні справи Молдови, Грузії, Таджикистану та інших країн. Усебічна підтримка урядів, які захищають незалежність своїх держав перед зазіханнями Москви. Ця підтримка може виявити себе як у політичних заявах, так і в матеріальній та військовій допомозі.

 

5. Загальна орієнтація на Західну Європу з визнанням якоїсь однієї високорозвиненої держави (наприклад, Німеччини), яка б могла стати надійною опорою для співпраці в політичній, економічній, військовій, науковій, культурній та іншій сферах. Теперішня орієнтація українського керівництва на Росію є шкідливою під будь-яким оглядом. По-перше, вона прив'язує Україну до відсталої у всіх відношеннях держави, по-друге, закріплює в українському суспільстві паралізуючий будь-яку творчу працю комплекс несамостійності.

 

6. Виведення України у максимально короткі строки з енергетичної залежності від Росії. Для цього слід зав'язати контакти з державами – експортерами нафти, узгодивши свої дії з певною високорозвиненою державою Європи (Німеччина). Наявність дружніх контактів з такою державою служила би надійним прикриттям на міжнародній арені.

 

7. Розгорнути при українських посольствах за кордоном мережу інформаційних центрів, які б активно впливали на громадську думку світу.

 

8. Утримати під своїм контролем Крим. Російська присутність у Криму є чинником, який активізує діяльність російсько-шовіністичних сил на півострові. Для тиску на Росію в кримському питанні можна знайти непогані важелі, використовуючи контакти з іншими зацікавленими державами.

 

Щодо зовнішньої діяльності України в цілому, то можна стверджувати, що в подальших інтересах нашої держави є проведення активної чітко визначеної політики, спрямованої на послаблення російської експансії. Саме це має бути критерієм ставлення України до тих держав, визначення, хто з них союзник, а хто ворог. Політика нейтралітету, викликана бажанням бути в добрих стосунках зі всіма державами, яку проводить теперішнє керівництво України, є шкідливою і веде лише до міжнародної політичної ізоляції. Але мусимо пам'ятати І.Виговського і його послідовників, що Україна ніколи не мала надійних союзників, тому що кожен з них переслідував свої корисні цілі. Завдань, що стосуються національних інтересів України з обох груп, можна наводити більше. Але головне полягає в тому, що реалізація завдань другої групи (зовнішні проблеми) тісно пов'язана зі становищем у першій групі (внутрішні проблеми). Не вирішивши внутрішні проблеми, неможливо приступити до зовнішніх. У зв'язку з цим максимальні зусилля сьогодні Україна має зосередити насамперед на вирішенні своїх внутрішніх питань. А найголовнішим з цих питань є, звичайно, сформування сильної духом української нації. Якщо таку націю вдасться створити, то всі питання державотворення будуть вирішені. Сильна духом нація є ключем всієї української проблеми.