Їм дзвони не грали… (автор: Кахнич Іван)

опубліковано 2 січ. 2013 р., 13:27 Степан Гринчишин

Іван Якович Кахнич народився у 1955 році у селі Гірському Львівської області. За фахом - інженер-механік. За духом - громадський діяч, краєзнавець. Активний учасник становлення незалежності України, її духовного відродження. Член товариства української мови ім. Тараса Шевченка.

 

Фрагменти історії боротьби і страждань за волю України жителів Пісочної, Черниці та Надітичів Миколаївського району Львівської області.

 

Вступне слово

 

У багатолітній борні за волю України проливали свою кров і тисячі моїх краян – жителі Пісочної, Черниці, Надітичів. Віддаючи нині шану всім українцям-патріотам, які доклалися до того, що ось уже двадцятий рік ми живемо у незалежній державі, слід замовити подячне слово і за них – живих і полеглих українців з-над Дністра. Нехай ця книга, яка написана на основі документів і драматичних свідчень, в якій є колюча і незручна для декого, але щира правда, нагадує сучасникам та наступним поколінням, якою дорогою ціною далася усім нам наша Свобода…

 

Людина народжена жити вільною. Коли її цього права позбавляють, вона стає в оборону, не спиняючись перед загрозою втратити життя. Коли право на волю і свободу відбирають у мільйонів – до опору стає весь народ.

 

Україна пережила не одне лихоліття. І які б окупанти не зазіхали на неї, завжди знаходилися її оборонці.

 

 

Чи не найстрашніші випробування випали на долю українців у 30-50 роках ХХ століття, у розгул комуністичної сваволі. На упокорення нащадків свободолюбних козаків працювала Репресивна Система. Але поставити українських патріотів на коліна їй не вдалося, незважаючи на звірства катів.

 

Країну заганяли у концтабори

 

З часу створення Радянського Союзу інструментом поневолення людей, які проживали на його території, придушення антикомуністичних настроїв та виступів проти більшовицької влади були концентраційні табори. У період чи не найбільшого розгулу сталінських репресій (1920-1930 роки) було створено цілу систему цих каральних закладів, які увійшли в історію під зловісною назвою ГУЛАҐ (з російської – «Государственное управление лаґерей»). Вони існували навіть після того, як світ позбувся фашизму.

 

У табори потрапляли «вороги народу» – патріотична інтелігенція, звичайні трударі, захоплені у полон повстанці, що протистояли червоним катам, та члени їхніх сімей. Майже відразу після відновлення радянської влади у Західній Україні (червень-липень 1944-го) було видано спеціальний документ про виселення членів сімей оунівців та активних повстанців у віддалені райони СРСР. Ось документ.

 

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО

 

22 июня 1944 года

 

Приказ № 0078/42

 

ПО НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ СОЮЗА И НАРОДНОМУ КОМИССАРИАТУ ОБОРОНЫ СОЮЗА СССР

 

г. Москва

 

Агентурной разведкой установлено:

За последнее время на Украине, особенно в Киевской, Полтавской, Винницкой, Ровенской и других областях, наблюдается явно враждебное настроение украинского населения против Красной Армии и местных органов Советской власти. В отдельных районах и областях украинское население враждебно сопротивляется выполнять мероприятия партии и правительства по восстановлению колхозов и сдаче хлеба для нужд Красной Армии. Оно для того, чтобы сорвать колхозное строительство, хищнически убивает скот. Чтобы сорвать снабжение продовольствием Красной Армии, хлеб закапывают в ямы. Во многих районах враждебные украинские элементы преимущественно из лиц, укрывающихся от мобилизации в Красную Армию, организовали в лесах «зеленые» банды, которые не только взрывают воинские эшелоны, но и нападают на небольшие воинские части, а также убивают местных представителей власти. Отдельные красноармейцы и командиры, попав под влияние полуфашистского украинского населения и мобилизованных красноармейцев из освобожденных областей Украины, стали разлагаться и переходить на сторону врага.

 

Из вышеизложенного видно, что украинское население стало на путь явного саботажа Красной Армии и Советской власти и стремится к возврату немецких оккупантов. Поэтому, в целях ликвидации и контроля над мобилизованными красноармейцами и командирами освобожденных областей Украины, приказываю:

 

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов (тут і далі виділення наше – І. К.).

 

2. Выселение производить:

а) в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев;

б) во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации;

в) выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии;

г) выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

 

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

 

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД.

Приказ объявить до командира полка включительно.

 

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР БЕРИЯ.

Зам. народного комиссара обороны Союза ССР, маршал Советского Союза ЖУКОВ.

 

Верно: Начальник 4-го отделения Полковник (Федоров).

 

З’явилася ще низка директив, які регулювали це питання. Як свідчать архіви, упродовж найактивнішої діяльності УПА (1944-1952 роки) у Сибір та інші віддалені місця покарання було вислано понад 1,5 мільйона галичан, волинян, буковинців, надзбручанців, подолян. Сотні тисяч з них так і не повернулася додому…

 

Своєрідним піком депортації стала спеціальна операція «Захід», котра відбулася 21 жовтня 1947 року. Протягом лише одного дня із Західної України депортували 76192 особи. Масове виселення мало на меті знищити базу повстанського руху. Самих повстанців тоталітарна система сподівалась зламати або знищити фізично. Нелюдські умови табірного життя цілковито підпорядковувались цьому завданню.

 

 

Табірний пункт – пустир прямокутної форми, обнесений огорожею з дерев’яних стовпів (висота від 2,5 до 6 метрів), вкопаних на відстані 5-6 метрів один від одного, та колючого  дроту (до 15 рядів), обмотаного навколо цих стовпів. Біля паркана зводили вежі для охорони, оснащені великими прожекторами. В’язні жили у примітивних дерев’яних будинках прямокутної форми, часом – у землянках. Тут також були розташовані медчастина, їдальня, лазня та бараки для охорони. Табір мав один вхід – велику браму, відгороджену від жител в’язнів. Навколо табору бігали собаки, навчені кидатися на людей. В’язням заборонялося наближатися до огорожі – тут була означена так звана «запретная зона»: у тих, хто переступав її, охорона мала наказ стріляти без попереджень.

 

Очолював операцію «Захід» Микита Хрущов, а, так би мовити, благословення від центрального апарату компартії дав Лазар Каганович. 21 жовтня 1947 року о шостій годині ранку під безпосереднім керівництвом заступника міністра внутрішніх справ УРСР Дятлова почалася ця антилюдська операція. Вона тривала всього добу (у деяких областях через сніги розтягнулася на два дні). За цей час із нашого регіону виселили 76192 особи: 35152 – жінок, 18866 – чоловіків, 22174 – дітей. Показово, що у списках, з якими вривалися до хат радянські вояки, було зазначено тільки цифри. Військові знали лише кількість людей, яких мають вивезти, прізвищ там не було. Вони не мали інформації, хто з людей причетний до підпілля, а хто – ні. Забирали всіх підряд – для виконання плану. Людям не дозволяли брати із собою у дорогу  нічого. Везли до залізничної станції, а тоді поїздами – до великих міст. Там на термін від кількох днів до кількох тижнів кидали до пересильних в’язниць. За цей час «дозбирували» інших і, коли сформувався ешелон із 30 вагонів, відправляли людей у заслання.

 

У кожному вагоні, за документами, перебувало 35-40 осіб. Але, як розповідали згодом самі виселенці, у товарняках було до 70 виселенців. Щодо умов переїзду, то вони були дещо кращими, ніж у 1939-1941 роках. У товарняках з’явились двоповерхові «ліжка»-нари. Однак люди знемагали від задухи й тисняви, тоді як на стінах вагонів виступав іній… Годували  таранькою та оселедцями, від яких постійно хотілося пити. Напували людей окропом. А кожні кілька днів виселенців з різних вагонів між собою перемішували – щоб запобігти бунтам.

 

Робочий день в’язнів розпочинався о четвертій ранку і тривав 10-16 годин. Для в’язнів було встановлено жорсткі норми роботи. Якщо дехто не встигав виконати план, його залишали вночі на робочому місці – аж поки не зробив заплановане. Часто на цих важких роботах люди гинули. Їх ховали на пустирях навколо табору, місце могили позначали табличками з номерами в’язнів.

 

Апогей розвитку концентраційних таборів в СРСР припадає на 1952 – 1953 роки. Саме в цей час кількість в’язнів стала найбільшою – 2,75 мільйона. Причиною цього були антиповстанські дії МГБ («Министерство государственной безопасности») на території Західної України – проти УПА, та у Прибалтиці, особливо у Литві, – проти «лісових братів». Саме полонені повстанці поповнювали ряди «трудових загонів». Українців переважно відправляли до Кемеровської області та Хабаровського краю. Найбільше організованими українці були у таборах Воркути («Речлаґ»), Норильська («Горлаґ») та Менгіра («Степлаґ»).

 

Таким чином у таборах зосередилась велика кількість людей – запеклих противників радянської влади з досвідом ведення воєнних дій, підривної діяльності. Нелюдські умови утримання, знущання над в’язнями призвели до масштабних страйків, які переросли у великі повстання. Найбільші з них відбулися 1953 року в Норильську та на Воркуті і 1954 році – у Кенгірі. Ці повстання відбувалися у вигляді страйків. В’язні забарикадували входи у бараки, не допускали керівництво робочих бригад, чинили опір насильному залученню до роботи.

 

Повстання в Кенгірі розпочалося 16 травня 1954 року і тривало до 26 липня. Безпосереднім приводом до початку повстання став розстріл в’язнів охороною табору. Страйк набув нечуваного розмаху. Страйкарі організували генеральну асамблею (2 тисячі учасників) та висунули свої вимоги.

 

Адміністрація ГУЛАҐу в особі генерал-лейтенанта Івана Долгіх пішла на переговори зі страйкарями та пообіцяла задовольнити всі вимоги. А саме – звільнила чотирьох охоронців, винних у розстрілі в’язнів, зняла замки з дверей та вікон бараків, встановила 8-годинний робочий день, безперервний відпочинок у ночі, тощо. Це було здійснено, аби заспокоїти в’язнів та повернути їх до праці. Проте на роботу ніхто не вийшов. Тоді 5 липня І. Долгіх звернувся до непокірних по радіо з довгою промовою та проханням приступити до роботи. Оскільки це не дало жодного результату, міністр внутрішніх справ СРСР Круглов дістав доручення «діяти відповідно до обставин», але за всяку ціну повернути в’язнів до роботи.

 

21 липня до Кенгіру прибув перший відділ МВД (5 танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак). Вторгнення у табір відбулося 26 липня 1954 року, внаслідок нього загинуло біля 700 в’язнів. Організаторів повстання розстріляли, західних українців виселили у «Берлаґ» (район м. Магадана, в народі відомий як табір «Колима»).

 

Хоча повстання і було придушено, система ГУЛАҐу дала тріщину, розпочався незворотній процес її занепаду. Рушійною силою цього стали українці, що продовжували боротьбу за волю навіть у важких умовах ув’язнення.