Їх тримали не в приміщеннях, а в глибоких ямах (автор: Бриль І.)

опубліковано 9 серп. 2012 р., 13:40 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Сталося так, що в пошуках людини, доля якої ще з далеких 40-х років була покрита пеленою невідомості, покликала уродженця с. Боратин, члена міського «Меморіалу» Василя Филипчука 2-го червня вирушити в дорогу. Мав він довідку Служби безпеки України, в якій зазначалося, що «Мусій Микола Миколайович, 1916 р. н., уродженець с. Боратин Сокальського району Львівської області, був засуджений вироком Військового трибуналу 1-го Українського фронту від 16.06.1944 року до вищої міри покарання – розстрілу. Вирок виконано 19.06.1944 року в полі за 2 км від с. Кошляки Новосільського (нині Підволочиського) району Тернопільської області».

Про те, що М. Мусій – уродженець с. Боратин, Василь Іванович знав із розповідей односельчан. Йому було відомо про участь М, Мусія у підпільній мережі ОУН та, що він за завданням Проводу ОУН був направлений у 1941 році в одну із Похідних груп на Велику Україну. Відтоді слід його пропав. І, як з'ясувалося, цей слід треба шукати у Кошляках.

Вивчивши маршрут та маючи у супутниках уродженця уже згаданого села – Нестора Шевчука, нині мешканця Червонограда, в неділю, 2 червня, ми, група ентузіастів із Червоноградського «Меморіалу», Братства УПА, «Просвіти» та деякі мешканці Боратина двома автомашинами вирушили у дорогу. І вже об 11-й годині прибули в село, надіючись власними очима глянути на місце останнього спочинку нашого краянина.

Зупинилися на краю села, біля пам'ятника «Жертвам большевицького терору у 1944 році». Скоро до нас почали підходити місцеві селяни, особливо старші за віком. З ними і зав'язалася розмова. На пропозицію розповісти про літо 1944 року, про яке йде мова у документі СБУ, вони з сумом і сльозами на очах стали один за одним згадувати той страшний час приходу совєтської армії на наші західноукраїнські землі.

Згадують місцеві 80-літні селянки Анастасія Шевчук, Ярослава Хам та Орест Шевчук, що «літом 1944 року в селі заквартирувала військова совєтська частина, очевидно «Смерш», яка, як вдень, так і вночі привозила на машинах людей в цивільному, а також і в солдатських формах. Їх тримали не в приміщеннях, а в глибоких ямах, огороджених колючим дротом. Ми бачили, як солдати ці ями копали. Їх було чотири – викопані ось тут, на краю села, і сюди нікого не пропускали. Відомо лише, що привезених тут, через дорогу, в панських будинках судили і кожної ночі вивозили в поле. А в яку сторону – того ніхто не знає. Там їх розстрілювали і закопували. Напевно, і вашого земляка туди кинули. Коли через пару місяців совєтська частина виїхала із села, то на полях вже не можна було впізнати місць їхньої кривавої роботи – так замели за собою сліди. Опісля, протягом майже 50 літ, ніхто не мав права про це навіть згадувати»...

Як свідчать навіть документи СБУ, кинули до ями, очевидно, і вихідця із села Боратина, 28-літнього керівника обласного Проводу ОУН на Житомирщині. Це, як відомо, був початок большевицького пекла. Селяни співчутливо дивилися нам в очі й ми зрозуміли, що відкрити таємницю захоронення мужнього сина Сокальщини М. Мусія не вдалось.

Зате він житиме в наших серцях, в нашій пам'яті, в пам'яті майбутніх поколінь, і... в полі за 2 км від села Кошляки.