Героєм себе не вважаю

опубліковано 15 трав. 2012 р., 23:45 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

Дивлячись на цього скромного чоловіка з незмінною паличкою в руці, слухаючи тихий голос, ніяк не можу уявити його героєм. А може, справжні герої і мають бути такими, і Богдан Васильович Покотило з їх числа. Хоч героєм він себе не вважає. Просто інакше поступити у той час не міг.

Шістнадцять років було Богдану, коли вступив у молодіжну організацію ОУН. Ішов 1940-й, у світі «пахло» війною. Молоді оунівці проходили вишкіл, готуючи себе до боротьби з окупантом – незалежно від того, радянський він (читай – російський), який вже господарює на українській землі, чи німецький, що прийде невдовзі. І справді, один окупант невдовзі змінив іншого, і юнак, не встигнувши «віддячити за щасливе життя» більшовикам, почав готуватися до боротьби з фашистами. Але вступати в УПА треба було зі зброєю в руках, і Богдан «позичив» карабіна в одного фольксдойча. Пропажа швидко виявилась, хлопця схопили і ледь не розстріляли. І лиш заступництво сусіда, який знав німецьку мову і якось порозумівся з німцями, врятувало хлопцеві життя. Але оскільки «засвітився», то слід було бути дуже обережним.

У повстанську сотню все-таки вступив, прийняв присягу як член ОУН. Основна боротьба випала на час, коли знов повернулись «визволителі». Були вдалі операції, були й невдачі, як, наприклад, коли не вдалось визволити в'язнів з Новосільської тюрми. Назавжди запам'ятає день, коли група повстанців, всіх було шестеро, потрапила 1948 року в оточення під Гнилицями і з боєм проривалась. Вояки розбились на групки і побігли в різні сторони, аби заплутати переслідувачів. Не всім тоді пощастило. Підірвав себе гранатою Микола Байда («Кукурудза»), щоб не потрапити в полон. Те ж саме хотів зробити Євген Шум («Сокіл»), бо був поранений у ногу.

Богдан Покотило («Лебідь») узяв його на плечі і тим врятував. Очі заливав солоний піт, а житнє поле під «Ліщиною» здавалось нескінченним.

Крапку в його бойовій біографії було поставлено в Кам'янках. Криївка розміщувалася в одного господаря у стодолі. Переховувався там з Андрієм, прізвища і псевдо якого не знав, та й не годилось про це розпитувати. Їх хтось видав і облавники наказали здатися. Андрій відчинив люк, відстрілювався. Коли набої закінчились, взяв Богданів карабін. Патрони закінчились і Андрій кинув у ворога єдину гранату, яку мав, і гранату товариша.

Чому не стріляв сам? Бо мав при собі документи з прізвищами людей, які допомагали повстанцям. Не думаючи про себе, п. Богдан знищував ці папери під прикриттям Андрієвого вогню.

Автоматна черга прошила Андрієві груди. «Лебідя» взяли й тут же, біля криївки, страшенно били, аби видав інші схрони. Правда, ці побої потім здались легкими, коли кілька днів поспіль його катували енкаведисти в приміщенні, де тепер центральна районна аптека. Вистояв, не видав нікого. Отримав від «особого совещания» 25 років, з яких відсидів лиш третину, бо після смерті Сталіна термін скоротили.

Батьків за сина вивезли у Сибір, він поїхав до них. Там і зустрів свою землячку зі Староміщини Наталку Пастух, яка теж була вивезена. Поженились, народився син Ярослав. Повернулись додому і після довгих поневірянь оселились у Підволочиську. Радіють за сина, онуків. Вірять у кращу долю України, за яку боролись і страждали.