Євгенія Малик-Кучабська (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 25 черв. 2012 р., 11:26 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2012 р., 11:43 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» 

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

            
Тернопіль мій...
В тюрмі сиджу,
В вікно гляджу,
Свободи дожидаю,
А обласні судді судять,
Чим скінчиться — не знаю... 

Коли я вступила на підпільну працю, мені було 14 років, а як заарештували енкаведисти у Кам'янках 29 вересня 1948 року – пішов мені 18 рік... 

Два тижні у Підволочиському КПЗ і 14 жовтня, саме на Покрову, мене і Марійку Луків з Кам'янок відправили до Тернопільської, так званої «малої тюрми» по вул. Червоноармійській. Тут, на тюремному подвір'ї, конвоював мене оперуповноважений Підволочиським МГБ Тітєрін, я випадково зустріла заст. нач. стрибків Клебанівського гарнізону Михайла Дороша, колишнього члена боївки Гордія. Він був з Великих Гнилиць. Упізнавши мене, Дорош запитав, чого я тікала. А справа була в тому, що рік перед тим він гнався за мною у Клебанівці та стріляв. Зробив два постріли, а на третій його пістолет дав осічку. Як то кажуть – ворог стріляв, а Господь кулі носив. Йому ж я відповіла: «Рік ще була на волі». 

У тюрмі мене вже вкотре обшукали і наглядач пхнув мене в камеру №8. Вдарила мені в груди страшна задуха, люди були там, як мерці, в одних сорочках, обличчя бліді, худі, лише очі їм блищали. Я опустила свій вузлик та гірко заплакала. Не боялася, ходила біля ранених, ночами ходила на зв'язок, були різні ситуації, а тут мене взяла страшна досада. Як то наш лютий ворог нищить мій народ! За що ж страждають наші матері? За те, що зродили синів з вільним духом, які стали до боротьби за омріяну століттями свободу? Вони борються на своїй землі і ніколи не були окупантами!


Мене обступили старші жінки, стали розраджувати, заспокоювати і, зрештою, наділили мене своїм материнським спокоєм і опікою. Зробили мені місце, пригорнули, як рідну дочку і, як пізніше довідалася, була я там наймолодшою... 

Було нас у тій камері 18 жінок, спали ми у два ряди, ніде було голці впасти. Ми, «важкі державні злочинниці» були різного віку. Старша жінка Могилевська з Черниховець, Оксана Біласюк і Оля Кульчу із Іванковець, Варвара Мельничук з Лановеччини, Міля Гибок з Тернополя, Ганя Грелюс та Катря з Теребовлянщини, Христя Дячук зі Львова. 

Бабця Стефка з Козівського району казала: «Я вже давно 70-ку розміняла, а він мені обіцяє ще 25 років дати за те, що м втікла з Сибіру». Мало-помалу я призвичаїлася до тюремного життя, здружилася з дівчатами. На початку листопада заарештували мою маму, Євгенію Малик, 1908 р. н. та запровадили до 10 камери. Пізніше з нашої камери до 10 перевели Олю Ільчук, то вона мамі про мене розповіла, а я про маму нічого не знала. Аж от, одного разу, коли в'язнів 10-ої вели на прогулянку, то біля наших дверей мама крикнула мені: «Євгеню, я тут!» Конвой почав кричати, що нікого через це на прогулянку не виведе. 

Ночами почали викликати на допити, на яких наказували бузувіри стояти по 10-12 годин на ногах і нічого не торкатися. Пухли ноги. Слідчі викликали «спеца» Данилова – то був справжнісінький звір. Сам його вигляд кидав у жах. Як притулив мені до лиця величезного, як довбня кулака, то я злетіла з табуретки і прийшла до пам'яті, як водою відлили. Питали весь час одне й те саме (допитували по 4 – 5 разів на тиждень) – з ким була зв'язана, чого втікала, чиї накази виконувала? Ще коли сиділа у Підволочиську, то солдат Гусєв мене запитав: «За что сідіш?» Я йому відповіла, що не знаю. «Да, за нєт і суда нєт». Я тоді зрозуміла ідею, яку він мені підкинув. Відтак я й повторювала вперто, що нічого і нікого не знаю, ні з ким не співпрацювала. При тому вибрала одну точку йому на лобі, куди весь час і дивилася. Він думав, що то я йому так у очі дивлюся. То був випробуваний старими в'язнями спосіб. Він себе виправдовував. Пізніше мою справу вів слідчий Чумак, він мене заставляв писати протокол, та так кожного разу. До камери час від часу підкидали сексот. Одна така Савета дістала завдання увійти в довіру до Зосі зі Скоморох. Та бідна дівчина й розкрила їй свій «секрет». Про який на слідстві не говорила. Їй влаштували з тою Саветою очну ставку, а потім так побили, що Зося ледве дотеліпалася до камери, тут з нею сталася істерика, вона стала кричати: «Де та ідіота», та, певна річ, сексотку вже помістили до якоїсь іншої камери... 

Продала та Савета ще й Христю Дякович. Та калічила собі голкою палець і писала дрібно кров'ю на шматочку білої матерії, котру підшивала до мішечка, який мама давала на передачу. На слідстві її люто били, а слідчий кричав: «Ух, націоналістка, кров'ю пішет!» 

Мені ж за доносом Бобика було пред'явлено зв'язок з УПА, лікування поранених повстанців. Усе заперечувала. Я ж з 1932 року, скільки ж мені було у 1945-му. Той аргумент діяв. Але була й проблема. Біля важко ранених повстанців чергувало по двоє людей, аби у разі облави можна було їх перевести в бункер. Той Бобик бачив мене біля повстанця «Горбатого». Слідчий вже на тому доносі прізвища не закривав. Відпала потреба, «свідок» помер. На очну ставку Бобик приїздив до Тернополя, як судили Славу Ковальчук-Лубянецьку і її маму Марію. 

Годували нас дуже погано – гнила тюлька, суп чи борщ з нечищеною картоплею. Глевкий, чорний, як дорога хліб, та ще й обважували. Жінки молилися, робили собі такі вервички з хліба, насиленого на нитку, інші скаржилися на лиху долю, на розорені господарства, спалені хати, згадували синів, чоловіків, які загинули, на знущання окупантів, що не знали меж... 

Кожен день камера завмирала в передчутті того, що ще за катування придумають кровожадні кати. І надходила на пам'ять пісня-спогад з часів визвольних змагань:

Люба матусю, до тебе лину, як ніч, так день,

Я тебе бачу в своїй уяві і голос чую твоїх пісень.

Як ти співала, люба матусю, все пригортала мя до грудей,

Не одну нічку ти не доспала, я сон зганяла з твоїх очей.

А як згадаю ті дні на волі –  буйную косу чесала ти.

Тепер в тюрмі з ранку до ночі буйную косу мертвлять кати. 

Так, як кати особливо любили бити ззаду по голові, то в мене поробилися там струпи. Волосся допомагали чесати мої подруги, але це спричиняло нестерпний біль. Були у нас наглядачі – «шпилька», москаль, один «подоляк», наш перевертень, «червона шапочка», жінка та Гоцько, узбек. Певно, що то були клички, ми не знали їх справжніх прізвищ. 

День за днем тягнулися знущання та побої Данилова та інших посіпак. Врешті, на початку березня 1949 року мене відправили на суд, потім на слідчу комісію, де я підписала акт «двохсотки». Мою маму, Малик Євгенію Пилипівну, засудили на 10 років ВТР у Іркутській та Архангельській областях. 17березня 1949року, через півроку знущань, мене звільнили за браком доказів. 

Коли вийшла з тюрми, то залоскотало в грудях, невже я на волі? Та, як згадала маму, мою матусю рідненьку, що взяла на себе такий важкий тягар, то стало нестерпно боляче. Вона ж мені ніколи не боронила брати участь у визвольних змаганнях, у підпіллі, працювати з пораненими. Тепер вона поїхала на ту каторгу, в незвіданий та страшний Сибір. Не дав нам лютий кат навіть попрощатися з тобою, рідненька... 

Відтак була я ніби на якомусь духовному роздоріжжі. Йшла пішки додому і весь час озиралася, чи часом немає за мною чекістів. Ніяк не могла відійти від пережитого. По дорозі скидала то валянки, то калоші і від Богданівського лісу до Кам'янок йшла в самих шкарпетках, бо ноги мені розпухли, як колоди і боліли. П'янкий вітер волі лоскотав серце, бо витримала, нікого не продала, так я йшла, чиста, як кришталь по своїй сплюндрованій землі... 

Що б не пережило моє покоління, та знаю одне – варто було народитися, аби дожити до проголошення Незалежності. Скільки наших людей прагнуло цього, скільки померло зі словами: «Ще не вмерла Україна!» на устах! Сичали вороги на наш золотий Володимирський тризуб, але посідали в крісла під ним, аби лишень зберегти свою владу і привілеї. Та вірю я, вірю в те, що відсіється полова від чистого зерна. Та впаде це зерно у наш цілющий український чорнозем і проросте воно... 

Маємо для того доброго провідника, молюся щодня за нього. За його здоров'я, за нашу славну Україну. 

Та ще хочу завершити ці свої спогади віршем Володимира Вихруща:

ДІВЧАТА-ПОВСТАНКИ

Омите росою пелюстя жасмину,

І вітер весняний припав до крила

Дівчата-повстанки, для вас Україна –

Це квітка надії, що болем цвіла.

Ліси і криївки з дошками сирими,

І тайна, що треба в душі берегти,

Дівчата-повстанки, ви йшли зв'язковими,

Крізь кулі і нетрі ви йшли до мети!

Шумлять на узліссі берізки та клени,

І хочеться квітам барвисто цвісти,

Дівчата-сестрички – Марійки, Оленки,

Ішли ви крізь кулі, щоб хлопців спасти.

Бинти розвивали рум'яні красуні,

Та вас не лякала свинцю заметіль,

Дівчатка - дівчатка, не кохані, юні,

Ви брали на себе страждання і біль. Недоспані ночі, суворі мандрівки,

Та кликав до волі невторений шлях.

Ви мавки безстрашні, дівчата з боївки,

Нескорена віра у ваших серцях!