Духовний стан українського суспільства і проблеми націотворення.

опубліковано 8 серп. 2014 р., 11:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 серп. 2014 р., 02:12 ]

Конотопська битва 1659 року. Збірник наукових праць. Київ – 1996

Перманентні соціальні потрясіння, різке погіршення екологічної ситуації, виснажливий психологічний дискомфорт сьогоденні реалії буття українського народу. Духовне здоров'я нації перебуває під потужним впливом чужих ідеологій, вчень, доктрин і концепцій. Засоби масової інформації вправно маніпулюють суспільною свідомістю, нав'язують сумнівні цінності, сіють фаталізм та зневіру, підривають єдність народу, руйнують фундаментальні підвалини духовної і культурної традиції української людності. Під прогресуючим впливом цих об'єктивних та суб'єктивних чинників триває болісна ломка ментальних та психологічних структур суспільства й окремих індивідів. Тотальна криза гостро відчувається кожною клітиною суспільного організму.

 

Поляризація верств населення, розшарування за політичними, економічними, національними, мовними, релігійними та статевими ознаками – ще одна прикметна риса сьогодення, Споживацько-пасивні, відсторонено-споглядальні настрої, фаталістичне ставлення до життя призводить до тотального відчуження переважної більшості населення від громадсько-політичного життя країни, економічних процесів, національно-культурного творення. Загальний песимізм, занепадництво, втеча у буденність, самоізоляція, недовіра до всього оточуючого – норма буденної свідомості.

 

Щодалі на національно-суспільному тлі у геометричній прогресії розплоджуються хирляві постаті «героїв сьогодення»: морально й соціально неповноцінних, індиферентних скептиків, які діють виключно у вузьких межах практицизму. Такі соціальні інваліди не в змозі здійнятись до боротьби за загальнонаціональні інтереси. Зорієнтовані лише на ті події, ситуації, факти, що заторкують їх особисте життя, такі партикулярні особини звичайно виправдовуються перед собою і оточенням сентенціями на штиб: «А що я можу зробити?», «Хто мене дослухається?», «Я звичайна людина», «Світ не переробиш» тощо.

 

У вегетативній занепокоєності лише власним добробутом і певною мірою добробутом близьких, їх ідеали, цінності, духовні пріоритети визначені виключно інстинктами самозбереження, здобування їжі, розмноження...

 

Варто зазначити і те, що в посттоталітарній суспільній свідомості не лише широких верств населення, але й у свідомості владних чинників проглядається відсутність ідентифікації індивіда з державою, а з боку законодавчої, виконавчої та судової влади відсутність ідентифікації з власним народом та вболівання за його долю! Звідси на усіх рівнях державотворча діяльність вдало і невдало імітується, панує повна безвідповідальність.

 

Чому так, звідки цей духовний параліч? Ці прикметні особливості суспільної психології зумовлені передусім матеріальним зубожінням народу та більш ніж трьохсотлітнім колоніальним станом України, але утворювались вони у глибині тисячоліть.

 

Психофізичні ознаки українців, їх стереотипи поведінки, особливості національної вдачі, способи реагування на навколишній світ формувались під впливом багатьох чинників, чимало з яких і нині визначають суспільну психологію народу України. Хоча ці соціопсихологічні чинники потребують серйозного вивчення, слід відзначити, що формування етнічного менталітету завжди відбувається у певних геополітичних та соціокультурних умовах. Особливо важливим тут є способи соціального групоутворення.

 

Землеробство у лісостеповій та степовій зонах України вимагало праці малих соціальних груп. Саме це стало одним з факторів, які спричинили до того, що розвинулися такі психофізичні риси як індивідуалізм та повага до кожного окремого індивіда, відраза до деспотизму та авторитаризму (звідси майже органічне не сприйняття абсолютизму та монархізму), дещо гіпертрофована волелюбність, чутливість та беззастережна щирість, а особливо відсутність сталої і тривкої наполегливості у досягненні поставленої мети. У національному й соціальному планах ці особливості національного характеру відіграють, як позитивну, так і негативну роль. Зазначені обставини суттєво заважають консолідації народу, формують індиферентне ставлення до державної влади, політичних лідерів.

 

Натомість потреба у залученні до землеробства у важких північних умовах великих груп людей, існування великих патріархальних родин та такого соціального утворення як община, сформували у російській ментальності потужну здатність до колективних дій. Це навчило московитів розумінню необхідності соціальної ієрархії, виробило острах і пієтет перед владою та готовність підкорюватись їй, випрацювало сталі навички послідовних й узгоджених колективних дій, спонукало їх до невпинного «собирания земель», до праці на утвердження могутньої держави.

 

Для виведення будь-якої держави з загальнонаціональної кризи завжди необхідні потужні й синергічні загальнонаціональні зусилля мас людей. Таке об'єднання має відбуватися навколо єдиної загальносуспільної, загальносмисложиттєвої ідеї. У суспільній думці та настроях ця ідея повинна генералізуватись, стати домінантною, набути чіткого сакрального забарвлення, визначити магістральний напрямок сукупних суспільних поривань. Немає жодного сумніву, що для українського народу такою ідеєю є українська національна ідея. У націю, як соціокультурну спільноту потрібно (вже вкотре у нашій історії?) привнести спільну й привабливу психологічно-духовну, культурно-матеріальну, політико-економічну мету. На особистістному й суспільному рівнях національна ідея має закорінитись у психологічних структурах як національна мрія. Національна ідея, що сягнула народної душі і свідомості переживає друге народження у якості національної мрії, тієї, що існувала споконвіку і яку так і не змогли до кінця витравити поневолювачі з жодного покоління українців, які завжди вимріювали і виборювали свою самостійну й багату державу, мрію, яка повсякчас була сенсом буття нації.

 

Прищеплення національної ідеї – це одна з найголовніших проблем сьогодення. На шляху до реалізації цієї мети стоїть чимало перешкод. Треба відзначити, що духовно-ідеологічний клімат України являє собою надзвичайно строкате, аморфне й нестійке утворення, яке підпадає потужним світоглядним й ідеологічним впливам. Так звані ринкові відносини, які є чи не найголовнішим духовно формуючим чинником і компонентом суспільного життя, відливаються у відверте матеріальне бідування населення, перетворюються у економічний проміскуітет. Паралельно утворюється ринок ідей, ідеологій, філософій, вірувань, світоглядів який нахабно накидає споживачеві отруйну продукцію. Найгірші вияви звироднілої західної моралі безупинно інфікують і без того анемічну українську духовну традицію. Відбувається апокаліптична боротьба за розуми і душі

 

Квола, удавана націоформуюча діяльність державних чинників, немічні розпорошені потуги патріотичних сил, як це не дивно, створюють у масовій суспільній свідомості позірну картину цілковитих гараздів у цій ключовій ділянці забезпечення національного розвою, економічного добробуту і духовного здоров'я українського народу. Більше того, певна частина населення сприймає цю імітацію патріотичного виховання як вияв знавіснілого націоналізму та шовінізму.

 

У світлі сказаного, потрібно бути відвертим перед собою і народом, треба привселюдно констатувати наявність невпинного процесу денаціоналізації української людності Саме тому ключовою ланкою утвердження Держави стає духовно-виховна робота.

 

Політична історія доводить, державотворчі інтелектуально-вольові прагнення торують свій шлях в умовах жорстокої боротьби ідей. Не кожну ідею можна довести посередництвом логічних аргументів. Поруч з усвідомленим сприйняттям ідей та розумових концептів існує несвідоме їх сприйняття. Суттєва роль тут, почасти, належить афективним, емоційно-вольовим компонентам. Сама національна ідея, а тим паче національна мрія, потребує адекватного суб'єкту її сприйняття інтелектуально-емоційної форми та повинна сягнути найінтимніших безсвідомих, архітипних, ментальних структур особи й міцно закорінитись в них.

 

Колективне безсвідоме українців, як вже зазначалось вище, не є добрим ґрунтом для такого засвоєння. Викорінюваний з генотипу нації вроджений мотив боротьби-виживання є прямим наслідком збігу геополітичних факторів та впливу колоніальних ідеологій.

 

Природній добір полягає в тім, що слабкі особини гинули в процесі боротьби, виживали сильніші. Перманентні військові змагання, та імперська політика винищення, репресій, підкупу активних й вольових представників нації призвела до феномену протиприроднього добору – добору за поведінкою. Під протекторатом Литви, Польщі, Московщини й Росії гинули кращі представники чоловічої статі, виживали покірні угодованці й колаборанти ті, чия поведінка відповідала імперським очікуванням поневолювачів. Порівняймо українське «Покірне телятко дві матки ссе» з відомим спартанським «На щиті або зі щитом». Від татаро-монгольського лихоліття зі швидкістю розповсюджувалась рабська й холуйська психологія, емоційно-вольова слабкість. Саме у сім'ях яничар та підтакувачів виплоджувались національні імпотенти. У свою чергу останні відтворювали ще більших конформістів.

 

Усе це спонукає національно свідомі сили переламати ганебний стан речей, здійняти на найвищій щабель притлумлену й зневажену національну гідність, переконатись самим й переконати світ в унікальності української сутності.

 

Для досягнення кінцевої мети – побудови могутньої, економічно й духовно багатої держави потрібно будь-якою ціною виконати комплекс невідкладних заходів, віднайти найбільш ефективні способи корегування суспільної свідомості.

 

Досвід багатьох країн світу, які вирішували схожі завдання, показує, що у такій роботі провідна роль має належати державі. Саме державні інституції покликані виробити програму комплексних досліджень інтелектуально-психологічних особливостей українського народу. Розрізнені, у більшості своїй аматорські й нескоординовані розвідки щодо такої проблеми повинні перерости в цілісну й самостійну галузь гуманітарних знань – науку про українців. Доцільним виглядатиме об'єднання найкращих науковців філософської, психологічної, соціологічної, релігіознавчої, етнологічної наук в Інститут досліджень національного характеру українців. Створення такого інституту дозволить проводити широкомасштабні, порівняльні дослідження національної вдачі, національного духу, національної психології, специфічних рис та особливостей українців та інших народів. Теоретичні розробки й практичні рекомендації цього інституту поставлять на науковий, об'єктивний ґрунт знання про українців, що уможливить здійснення наукової програми національного виховання та задовольнить природний інтерес українців до самопізнання, надасть їм можливість порівняти себе з іншими націями, етносами та національно-культурними спільнотами. Це викличе в української людності бажання виплекати в собі найкращі національні риси, усвідомити власну тотожність й відмінність від інших, дозволить усвідомити й пережити свою єдність – єдність духу, крові, роду та землі. Національний самоаналіз віділлється у форму історичної самосвідомості нації, кожен матиме можливість ясно побачити унікальність української історичної традиції та способи й форми втілення й буття її в сьогоденні Так буде збудовано базис для формування чуття національної ідентичності, народиться «чуття єдиної родини».Почуття національної єдності відповідно спричинить до ідеологічно-культурного забезпечення духовного й матеріального злету, а це, у свою чергу, позбавить нас комплексу культурної, науково-технічної периферійності.

 

Відомо, що духовні пріоритети формують духовний світ особи й духовний світ суспільства. Від їх змісту залежить майбуття нації і держави. Внутрішня самоповага й почуття гідності викличе до нас повагу інших народів.

 

Будь-яке виховання і освіта у державотворчому ракурсі мають національно-державний інтерес лише тоді, коли вони спрямовані на формування національної свідомості та соціалізацію молодої генерації, на те щоби перетворити знання у внутрішні переконання й почування, на окреслення сталих національно-соціальних орієнтирів. Націосоціальний індиферентизм молоді загрожує буттю національної спадкоємності. До критичної межі потоншується сув'язь поколінь, космополітизм та найгіршого штибу універсалізм просякує піддатливу свідомість дітей та юнацтва.

 

Враховуючи специфіку національного характеру та чеснот, потрібно розробити й запровадити абсолютно нову систему національно-громадського виховання, яка буде спроможною ствердити систему національних цінностей. Через формування почуття долученості до найбільш позитивних й престижних рис нації маємо підвищити рівень національної самооцінки, надати усвідомлення власних національних й громадських прав і обов'язків, прищепити внутрішню потребу в безпосередній участі державотворчій діяльності, формуванні політичної й громадської структури держави, упевненість у здатності прямого впливу на законодавчу і виконавчу влади, політику громадських організацій та партій.

 

Національні цінності варто прищеплювати на самих початкових етапах соціалізації особи. При ранньому (з 3-4 років) національному і соціальному вихованні відпадає необхідність у державному, соціальному й духовно-культурному контролі над дорослою людиною, адже нормативно-цінністна структура індивіда вже позитивно сформована і функціонує переважним чином не зовнішнім примусом, а внутрішнім самоконтролем. При такій системі раннього виховання молодої генерації з одного боку та вихованням дорослих з другого, будуть витворені синергічні дії поколінь. Дорослі виховуватимуть молодших, а молодші спонукатимуть до державотворчої діяльності старших. Така система виховання й освіти, спрямована на утвердження національного світогляду, викликає почуття дружби, справжньої співчутливості, взаємодопомоги та дисципліни. Вона здатна сформувати не лише носіїв, але й творців духовної традиції.

 

Особливе значення у вихованні почуття інтимної долученності до рідного народу, до вчинкової активності, спрямованої на його розвій, є участь у загальнонаціональних та регіональних святах, політичних компаніях, акціях, робота у доброчинних, просвітницьких, екологічних організаціях. Завдяки цьому активізуються механізми внутрішнього співпереживання й саморефлексії, внутрішній світ індивідів наповниться новою мотивацією і ієрархією мотивів. Тут переважатимуть мотиви відповідальності перед соціумом, нацією і державою. У цьому плані необхідна якомога більша кількість національно аганжованих дитячих та юнацьких організацій. Тут у соціальній взаємодії з безпосереднім оточенням, яке на практиці вчиться сповідувати й сповідує національні ідеали та цінності, у молоді сформується шар національної самосвідомості У такому середовищі людина зливається з національною ідеєю, привласнює її, стає її речником, втіленням і носієм національного духу. Проведення історико-політичних виховних уроків, конкурсів, диспутів, вікторин, зустрічей з носіями національної пам'яті виховує історизм мислення.

 

Для зденаціоналізованих обивателів, що не отримали миттєвих благ від унезалежнення України й з тугою згадують Радянську Україну, національна ідея може бути донесена лише через опосередковані механізми та індивідуальні форми роботи: лекції, бесіди, дискусії, вечори запитань та відповідей. Потрібно дійти до кожного громадянина та допомогти йому відчути здатність крізь призму національних та особистих інтересів осягнути суть політичних подій в Україні.

 

Досвід держав, перед якими стояло завдання форсованого розвитку національної самосвідомості, стверджує важливість дотримання існуючих та створення нових національно-державних ритуалів. У багатьох країнах особливу увагу приділяють святкуванням проголошення Дня Незалежності, військових перемог та інших визначних подій. Варто запроваджувати ці традиції в Україні. Існує реальна можливість створити на базі функціонуючого Українського Державного Музею Великої Вітчизняної Війни Храму Героїв Полеглих за Батьківщину, де відбуватимуться церемонії поклоніння національним героям. День поклоніння полеглим героям варто проводити на загальнонаціональному рівні, за участю найвищих посадових осіб держави, церковних ієрархів, лідерів політичних партій та військових. Церемонії поклоніння полеглим героям викликатимуть почуття їх обожнення і мають супроводжуватись поминальними релігійними службами по всій Україні.

 

Рівень економічного розвитку України, а особливо рівень політичної свідомості народу, примушує глибоко задуматись над доцільністю побудови політичного ладу нашої держави на зразок західних демократій.

 

На моє глибоке переконання, національний добробут в умовах в яких опинилась Україна неможливо побудувати на ґрунті демократичного порядку виборів законодавчої та виконавчої влади. Сумний п'ятирічний досвід животіння незалежної України, під час якого було двічі обрано Верховну Раду, двічі Президентів безперечно доводить облудність та антинародний характер запроваджуваної й діючої політичної системи.

 

Культивована окупаційними урядами протягом сотень літ аполітичність українців ще багато десятків років дозволятиме потужним світовим економічним та політичним силам ззовні диктувати нам свою волю, а вправним номенклатурникам й демагогам та «українським» торбохватам, зі середини посідати відповідальні пости й безсоромно грабувати свій наївний електорат, приймати дебільні, або ж продиктовані економічним і політичним лоббі, антинародні й антидержавні закони. Політичний інфантилізм «суверенного» у своїх симпатіях охлосу є новітнім міфом суспільної свідомості. Складається враження, що живемо при народному самоврядуванні й демократії. Насправді ж «демократичний» виборець не голосує взагалі або голосує за вправних популістів, що обіцяють золоті гори й легкі шляхи відродження. У своїй переважній більшості обрані і призначені посадові особи, які природно мали би бути кревно зацікавленими у добробуті народу, плекають виключно ідеологічні і матеріальні інтереси.

 

Відсутність внутрішньо дисциплінованості у народу, абсолютна безконтрольність законодавчої й виконавчої влади, криміналізація суспільства й правове безладдя, безпрецедентне пограбування національних природних й матеріальних багатств вимагає приходу на політичну арену нової, потужної політичної сили – противаги існуючому тотальному свідомо створеному хаосу.

 

Втрата у підневільні часи української родової аристократії та справжньої української інтелігенції, катастрофічно позначилась на національній долі. Звідси повстає завдання реставрації аристократії й монархії в Україні. На щастя ми маємо кількох високодостойних нащадків колишніх монархів України. Майбутній монарх, що обов'язково має посісти гідне місце в політичній системі України, як нащадок і носій традиційної народної моралі, незалежний від політичних пристрастей, кар’єрних та будь-яких матеріальних зацікавлень, відіграв би роль справжнього батька нації, її совісті, символу й духовного стрижня.

 

Традиційні уявлення про владу у колективному безсвідомому завжди асоціюються з таїною. Особа верховного правителя у народній уяві повстає в ореолі святості. Нинішні перші особи країни, за своїми особистісними рисами, багато в чім не відповідають вимогам звичайним для державних лідерів цивілізованої країни. У державі має з'явитись вповні наділений належними якостями та яскравими харизматичними рисами владний чинник, який у суспільній свідомості сприйматиметься як особа надприродна, надлюдська, як втілений ідеал нації.

 

Здобувши усенародну любов та довіру монарх, на ґрунті тих же любові й довіри, консолідує нарід. Своїм моральним прикладом, людяністю, українськістю, християнкістю він слугував би духовним взірцем. Його вагоме слово могло би присоромити зарозумілих чиновників, допомагало би вирішенню численних суспільних конфліктів та протиріч між владними чинниками, партіями, конфесіями й церквами та іншими інституціями.

 

Особливо важливою була б роль монарха у військово-патріотичному вихованні. Майбутні воїни складали би присягу на вірність народу й монарху, як верховній особі нації: Культ військової звитяги, культ воїна, культивування найкращих військових чеснот, під егідою монарха здатні реанімувати унікальні козацькі традиції, відродити одвічне прагнення воїв до слави і перемоги до жертовного самозречення задля Батьківщини.

 

Кожен народ, що воліє жити в добробуті, у сильній й славній державі чекає від продуцентів духовних й матеріальних цінностей сильного духовно-матеріального проводу, й особливо великої містичної релігійної сили, організованості, дисципліни. Таким інститутом, що зосереджує у собі перераховані чесноти, специфічним типом соціальної взаємодії, стабільною функціонально інтегрованою організацією є церква. Користуючись великою повагою у суспільстві, як продуцента носій суто національних і універсальних загальнолюдських норм, релігія й церква ушляхетнює людські чуття й інстинкти, надає законні й обов'язкові норми моралі, репрезентує народні уявлення про добро, виступає духовним борцем з будь-якою анархією та руйнівними силами. За своєю суттю християнська релігія завжди акцентувала доконечну потребу в діяльному, практичному втіленні свого вчення. Духовно-практичний характер християнства вимагає прямої й послідовної дії, духовного й опосередкованого ідейного втручання в усі сфери соціального буття. Церква є нині чи не єдиним соціальним інститутом, якому ще довіряють громадяни. Вона здатна перебрати на себе ті державо- й націотворчі функції, які нині не виконують держава, армія, сім'я. Насамперед, це місія духовного виробництва, людинотворчого відтворення. Впливаючи через духовні мотиви, ціннісні орієнтації, психологічні установки на усі сфери суспільного життя, церква привносить у суспільство й людські душі ідею святості. Знаходження, за допомогою релігії, втрачених смислових орієнтирів, подолання соціальної дезінтеграції, проповідь гармонійного устрою суспільства, злагодження інтересів спільнот, соціальних верств – прямі суспільнозначимі соціальні функції церкви. Такого роду діяльність церкви, спрямована одночасно на виведення суспільства зі стану соціального аутизму та внутрішньої духовної еміграції. Важко переоцінити роль релігії й церкви в мобілізації суспільства на духовні й матеріальні звершення. Діяльність національно орієнтованої церкви сприяє відновленню складових частин державно-національного життя, популяризації народно-релігійних свят та обрядів. Каталізацією національного життя соціуму, проповідництвом розвою національного життя, вихованням молоді, одухотворенням педагогічного процесу, може й повинна прислужитись церква справі національного виховання громадян України.

 

Українську державу можна побудувати лише при неодмінній умові сформування громадянина спроможного до цілковитого зосередження усіх сутнісних сил, цілковито перейнятого проблемами понадситуативної й понадпрофанної задачі державотворення, активного, творчого й свідомого, здатного ставити й вирішувати суспільні смисложиттєві завдання.

 

Поряд з завданням політичної консолідації нації має виникнути й ширитись рух індивідуального опору. Кожен, хто стоїть у обороні морально-етичних, соціально-економічних, військово-політичних, духовно-культурних інтересів українського народу за своєю суттю є духовним воїном, партизаном, повстанцем, що діє у виключних, екстраординарних обставинах, у ворожому оточенні і сам обирає форми, методи та правила боротьби. До такого роду самопочуття й самооцінки має прийти кожен, хто відчуває невситиму жагу у служінні, рідній нації. Індивід, окрема особа, незалежно від його бажання, є складовою частиною національного організму, саме тому він не має права на алібі в національному бутті, він зобов'язаний вважати національну долю особистою.