Доводилося ночувати на цвинтарі, у трупарні…

опубліковано 26 січ. 2013 р., 12:23 Степан Гринчишин

Розповідь Марії Тхоровської-Кахнич (1921 – 2010 р.р.), жительки с. Красне, Буського району.

 

Наша сімя проживала у с. Горуцько (у 1947 році його перейменували на Гірське Миколаївського району Львівської області). З приходом москалів на нашу сімю навалилася маса великих бід. Причиною їх було те, що два мої брати, Микола та Іван, у цей час були активістами ОУН-УПА, зі зброєю у руках воювали у складі українського партизанського загону, який діяв у нашій окрузі.

 

1950 рік. м. Норильськ. Марія Тхоровська з чоловіком-партизаном УПА Михайлом.

 

Першим під арешт попав батько, Петро Кахнич, 1888 р. н. У вересні 1944 року до нашої хати прийшов представник штабу радянської розвідки, який розміщався в сільському постерунку (постерунок – новозбудований будинок, в якому за Польщі розміщалися поліція, пошта та місцева влада). НКВДист сказав, щоби батько здав зброю. Той відповів, що ніякої зброї у нього немає. Він за німців декілька років возив пошту з району в село. Для охорони йому видавали зброю. Після повернення цю зброю здавав назад…

 

Через декілька днів зі штабу прийшли військові і забрали тата до постерунку. Катували його по-звірячому більше тижня. З нашої родини туди не допускали нікого. Після  довготривалих мордувань, скривавленого, ледве живого, положили на воза і повезли до Меденич. Мені з мамою дали про це знати. Ми прибігли до воза, щоб попрощатися з татом. На ньому не було живого місця, все тіло було аж чорне – суцільні рани та запечена кров. Коли мати підійшла до воза, на якому лежав батько, облавець облаяв її та так ударив прикладом карабіна, що аж упала.

 

По дорозі між селом та Меденичами на конвой напали партизани, хотіли батька забрати – але він відмовився втікати, бо був дуже побитий. В Дрогобичі його трохи підлікували, судили і вивезли в Архангельську область Росії. Туди він попав з такими ж арештантами, як сам з нашого району, а саме зі села Груди (тепер – Городківка) та Літиня. Коли згодом повернулися із заслання ці люди, то приїжджали до нас і розказували, що батько був хворий, пас коні, так і помер на пасовиську. Поховали його під лісом.

 

Незадовго після арешту батька приїхали виселяти решту нашої родини. Це було майже в обід. Ми з братом Федором та сестрою Анною молотили у стодолі зерно. На фірі приїхали три облавці, обшукали всю хату і дали нам півгодини на збір. Мами у домі не було. В цей час вона поверталася додому, побачила облавців і заховалася. (Брата Якова теж не було, бо він лежав у Стрийській лікарні з простріленим плечем. Його поранили, коли  потрапив на засаду облавців. Брат Василь був у радянській армії, загинув у Карпатах). Ми взяли нашвидкуруч, що могли, і возом нас повезли до сільської ради. Там уже стояли декілька возів з такими ж виселенцями, як ми.

 

По дорозі за селом, у районі лісопосадки Запуст, вискочили партизани (серед них я помітила двох братів) і почали стріляти. Передні вози швидко рушили вперед. За нашим, останнім возом, ішов конвоїр, брат Федь вискочив з фіри на нього і разом упали на землю. Я з сестрою Анною поскакали з воза і скоро побігли в сторону села. Брат Федь піднявся і побіг за нами. До своєї хати ми так і не повернулися, переховувалися, де могли.

 

Через декілька днів партизани нас знайшли. Сестру Анну відправили у місто Стрий, де вона переховувалась до 1950 року. Брата Федя відправили у село Колодруби, у сімю, куди я неодноразово носила «естафетки». З Колодрубів, де жив кілька років, Федь згодом повернувся у село. Після досягнення повноліття його забрали до армії.

 

Я залишилася у селі, бо треба було підтримувати маму. Після того, як нас виселили, нашу хату та стайню відразу спалили. З мамою ми переховувалися по чужих стодолах та хатах. Добрі люди давали нам їжу та одіж. В одній і тій самі хаті ми боялися довго жити, бо сексотники могли нас здати. Найважче було зимою, холод не раз пронизував тіло до кісток. Часто доводилося ночувати на цвинтарі, у трупарні. Вона для нас була найбільш безпечною схованкою, бо туди ніхто не заходив.

 

Черговий сильний удар по нашій родині НКВДисти завдали у свято Блаґовіщення, 6 квітня 1945 року. Партизанський загін, в якому були мої брати Іван та Микола, напередодні ввечері повернувся з чергового бойового завдання. В цей день я переховувалася у хаті дружини мого брата Василя, мені дали знати про повернення хлопців, я ходила вночі до них на зустріч. Партизани були дуже втомлені, одяг обшарпаний, брудний. Микола сказав, що перебудуть день і підуть знову надовго у Карпати. Брати випитували мене за маму, батька та брата Якова, який у цей час сидів у Дрогобицькій тюрмі. Коли я їм про все розповіла, вони аж заплакали. Утішали мене, що настане такий час, коли Україна буде вільною, що збудуємо нову хату і будемо жити добре.

 

Наступного дня, 6 квітня, десь біля 12 години дня, дивлюся у вікно – і аж зомліла: по дорозі біля хати ідуть багато військових, а між ними – Микола Суботик, місцевий «стрибок» (від російського – «истребительный отряд», ці загони були створені владою із місцевих зрадників). Я зразу зрозуміла: це ідуть на Волю по наших хлопців. З переляку зразу заховалася. Через півгодини чую постріли. Облавці оточили цей район подвійним кільцем. По доносу Суботика з Меденич та за телефонним дзвінком голови сільської ради  М. Коваля в село прибули декілька сотень ковпаківців, які дислокувалися в районному центрі. Спочатку, як мені розповіли очевидці, облавці підійшли до Суботикової стодоли, в якій був брат Микола, наказували йому здатися, і тоді, мовляв, йому простять. Через хвилину він кинув гранату і випустив декілька куль з автомата. Одного енкаведиста вбило, іншого поранило. Облавці підпалили стодолу запальними кулями. Микола разом з двоюрідним братом Василем підірвали себе гранатою, і разом у стодолі згоріли...

 

Другий брат Іван утікав з Меденицьким, був поранений у ногу, і теж підірвав себе гранатою.

 

Олекса Шнайдер добіг до потічка. Йому з автомата перебили ноги, він теж підірвав себе гранатою. Цей нерівний бій тривав декілька годин. Коли усіх партизанів побили, ковпаківці (їх ще називали «червоною мітлою»), поїхали назад у Меденичі. Тіла вбитих партизанів, які були понівечені від розривів гранат та два обвуглені вогнем, залишили на місцях їхньої смерті. Брат Іван лежав недалеко біля стодоли, я його бачила, але не змогла підійти, бо за всім наглядали «стрибки». Я сильно плакала і не знала, що маю робити. НКВДисти спеціально не забирали  мертвих, надіялися, що по них прийдуть партизани хоронити – і у такий спосіб ліквідують їх.

 

Аж на третій день дали дозвіл поховати убитих. Вуйко Василь, мамин рідний брат, зібрав тіла партизанів на воза, завезли їх на цвинтар і поховали без священика – зразу після входу на цвинтар у братській могилі. На похороні зі страхом, щоб не арештували, я була з мамою. Під час похорону вона собі так нігті і пушки пальців покусала, що аж кров текла. Втрату двох синів перенесла з дуже тяжким болем. Декілька днів після цього не могла прийти до тями.

 

Звістку про смерть братів Яків Кахнич дізнався, уже будучи під слідством у Дрогобицькій тюрмі («Бригідки»).

 

Коли партизанів поховали на цвинтарі, вночі хтось поставив на їхніх могилах березовий хрест. У день «стрибки» хрест витягнули і поламали його. На другу ніч знову хтось поставив хрест. «Стрибки» знову хрест знищили. Так було цілий тиждень. Через тиждень перестали ставити хрест.

 

На постерунку була катівня людей, де по-звірячому мордували зовсім невинних людей. Туди звозили тих, яких у чомусь підозрювали, з усієї округи – Меденицького, Миколаївського та Жидачівського районів. Катували людей декілька садистів-професіоналів. Арештантів вони підвішували за ноги, били залізними прутами, виколювали очі, вирізали язики, дротом проколювали губи і закручували його, пекли розжареним залізом, молотками оббивали пальці, здирали нігті з пальців або пхали під них голки, відрізали ножем частини тіла, пхали руки своїх жертв у січкарню та відтинали пальці. Щоб менше було чути крики допитуваних, включали голосно музику та заводили трактор.

 

Коли розмістився у постерунку штаб розвідки «Смерш» («смерть шпионам») жителів навколишніх будинків у радіусі більше як 50 метрів виселили до своїх родичів чи знайомих. Після того, як штаб-катівня виїхала із села, навколо постерункового будинку на городах було знайдено багато ям, в які НКВДисти закопували закатованих людей. Коли навколишні жителі повернулися у свої домівки, то розкопали ці братські могили і перезахоронили замордованих на місцевому цвинтарі. Розкопки показали, наскільки тіла ув’язнених були понівечені. Коли на городах не було місця, щоб закопувати мертвих, їхні тіла вночі кидали на машину, вивозили та скидали у річку Дністер.

 

Другий раз мене спіймали, коли я переховувалася у вуйка Василя. Це було у 1947 році. У цю ніч у селі провели масову облаву, в результаті якої арештували дуже багато людей, в тому числі мене та вуйкову дочку Анну. Завезли нас у Меденичі, декілька днів допитували, а потім забрали у Дрогобицьку тюрму. У Дрогобичі таких як я, було багато. Судили разом, як на конвеєрі. Для свідчення привезли усіх сексотників разом. Їх усіх я упізнала – Михайло Лучечко, Анна Підлужна, Микола Коваль, Михайло Коваль та засланий агент НКВД з місцевого партизанського загону – Василь Кахнич (псевдо «Кость»). На мене свідчили М. Лучечко та А. Підлужна. Присудили мені 10 років. «Свідків» перед судом підготовлювали, настановляли, що вони мали казати. Підлужна на суді твердила, що мене зустрічала, коли я несла «естафетку», що я нібито про це їй говорила. Треба ж було таке придумати? Коли я носила якусь партизанську пошту, про це і мама рідна не знала…

 

Після суду мене завезли у місто Самбір, потім – у Львів, на збірний пункт. Звідти товарняком повезли аж до Норильська. По дорозі багато людей повмирало. Трупи зносили у останній вагон, а на великих станціях приїжджала машина і їх забирала. По дорозі ми харчувалися в основному тим, що взяли зі собою з дому. Висадили нас у селищі Медвежий ручай. Це поселення було майже повністю з українців. За селищем протікала ріка Єнісей. Працювала я там у пральні.

 

Відбула у висланні 8 років. Там вийшла заміж за колишнього партизана УПА з селища Красного Михайла Тхоровського. У 1955 році, після амністії, повернулася на батьківщину мого чоловіка.

 

Після Сибіру я часто приїжджала у рідне село до матері, на могилу братів, до сестри та брата, які залишились живими. Одного разу батьків брат Григорій розповів цікаву історію. Його син Василь був партизаном УПА. Зимою у 1945 році в його хаті випадково зустрілися облавці та партизани. Василь вечором зі своїми побратимами зайшли до батьківської хати, щоби переночувати. Вони сиділи за столом та вечеряли. В цей момент постукали та попросилися до хати облавці, які теж були голодні. Стрийко Григорій змушений був їх пустити до хати, бо в іншому випадку вся родина була би жорстоко покарана. Партизани у цей час заховалися у сусідній кімнаті. Коли облавці сіли за стіл, із сусідньої кімнати ввійшли зі зброєю у руках наші хлопці. Деякий час у хаті була повна тишина та мовчання. Згодом присутні мирно переговорили між собою і розійшлися у різні сторони. Облавці уже вечеряти не захотіли, подали партизанам руки, та попередили, щоб нікому про цей випадок не говорили, та пішли із хати. Ночувати партизанам у хаті було ризиковано, і вони незадовго через задні двері теж пішли із хати.

Записав Іван Кахнич 10.05. 2010 року.