Девіз поляків – «Нсesh Ukrainy – marsz za Zbrucz!» - Гуцайлюк Павло (автор: Кучабський Нестор)

опубліковано 23 серп. 2012 р., 16:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 серп. 2012 р., 13:34 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Народився в 1901 році у с. Супранівка в сім'ї селянина Гуцайлюка Семена і Явдокії, з родини Щурів з Підволочиська. Павло – друга дитина в сім'ї, крім нього – Олексій (1898), Олена(1905), Марія, – моя мати 1909р.

 

Олекса допомагав батькові по господарці, бо той ще дякував в місцевій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Після закінчення місцевої школи учителі Литвини порадили батькам віддати Павла до Тернопільської гімназії, куди він і вступив у 1923 році. Закінчивши гімназію, про подальше навчання, чи якусь державну роботу для нього не було й мови. Бо тоді треба було переписатися на поляка. Тож певний час працював продавцем у сільській кооперації. Він ще з гімназії мав стосунки з патріотично налаштованими друзями, в хаті в нього часто спинявся Сорока, він мав справи з перетранспортуванням патріотичної літератури за Збруч, як тоді казали «На Велику Україну». То ж була, до певного значення, квартира, де можна було перечекати, відпочити оунівським кур'єрам. Одного разу жандарми (їх називали «канарками») таки вислідили Сороку (DЕFА, нею керував у Підволочиську Вонсатка, знаний україножер, вони розміщувалися в будинку по вул. Шептицького, перед військовим цвинтарем, прим, редактора). Оті «канарки» люто катували Сороку і він визнав, що зв'язаний з Павлом Гуцайлюком. Було проведено обшук. Знайдено націоналістичну літературу і це стало приводом до арешту Павла. Це було взимку 1928-1929 року. Зима тоді виявилася дуже люта, було до –35 С° і Павло в тюрмі повідморожував собі пальці на руках і ногах. Батько мусів продати морг поля, аби по 9 місяцях викупити сина з польської тюрми.

 

На початку 30-х він вже повноправний член ОУН. В половині 30-х районовим провідником ОУН був Петро Будник, родом з Качанівки, колишній офіцер польської армії. За його завданням Павло творить осередок ОУН в с. Росохуватець (6 осіб), а треба знати, що на той час Росохуватець був переважно польським селом. Проте і там ми бачимо українських патріотів.

 

Хочу зазначити те, що в 20-30 роки до так званих «наших» поляків, тобто тих, хто тут мешкав з часів Австро-Угорщини і вже якось « притерся» до українців – було чимало змішаних родин. Українці і поляки ходили один до одного на свята, тож, відносини були більш-менш цивілізовані.

 

Тепер поляки вдавалися до масових переселень жителів центральних районів. В нас їх називали мазурами. Були вони вихідцями з терену, який в свій час належав Росії. Росіяни, в свою чергу, в часи царату, їх активно русифікували та оправославили. Тепер вони всю свою лють вимітали на «русінах». Крім того, в україно-польській війні ми були ворогами і своєї поразки, а тим більше справедливості приєднання нас Лігою Націй до Польщі, не визнавали. Більше того, продовжували ми свою боротьбу за Україну в умовах підпілля. Пізніше переселені до нас були так звані осадники. Вони отримували тут землю, різні пільги. Це були в першу чергу учасники україно-польської війни, чи російсько-польської війни 1920 року або члени їх родин (вдови, сироти і т. п.). Чекати від них якоїсь до нас прихильності не доводилося. Число тих осадників постійно зростало. «Еncyklopedia powszehna», видана на початку 30-х років говорить про те, що поляків, очевидно з латинниками, тобто українцями, що перейшли на латинський обряд, таких в нас називали «хрунями» – було в Тернопільському воєводстві до 45%. Хоча видається ця цифра перебільшеною, однак, приміром статистика по тому ж таки Росохуватцю, станом на 1.01.1939 року каже: українців – 280, латинників та поляків – 440, причому «хрунів» – 420 з того числа. Постає питання, чому так багато? Не останню роль відігравав той фактор, що багато людей з села працювали на колії та інших державних роботах. Українці ж не мали права на це. Тому чимало свідомо спольщувалося. В тій же Качанівці взагалі українці становили лише 860 осіб, при 2850 поляках, а у Полупанівці 280, при 1150 поляках, в Підволочиську – 420, при 1310 поляків та латинників і 2350 євреїв. Вони мали повну державну підтримку, що відображалося у фінансуванні їх наукових, освітніх, культурних, а поза тим і відверто воєнізованих формувань типу «stszelcow» та «Sokolow». Повне засилля польського фактору було й в соціально-економічних відносинах. При спробах якось прояснити ситуацію, звучало щораз більше: «Нсesh Ukrainymarsz za Zbrucz!».

 

Як бачимо, ситуація набирала дедалі більше загрозливих рис, тобто ополячення краю було б справою часу, якби не оунівське підпілля. Своєю боротьбою українці з УВО-ОУН давали знати цілому світу про те, що боротьба за Галичину не завершена, Україна не покорена, як би того не хотіли всі ті, хто на той час володів її частинами СРСР, Румунія, Чехословаччина.

 

*     *     *

Одного червневого вечора 1939 року «канарки» вдруге заарештовують Павла Гуцайлюка, разом з Степаном Черкасом та Степаном Мазуриком. Роблять детальний обшук, забирають зі стін картини, які знаходилися під склом – «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» і «Бій під Кругами», книжки. У Підволочиську заарештовують Арсена Роміловича, Навроцького, Сагана та етапують їх до Берези Картузької. Це була люта польська в'язниця, де створювалися нестерпні умови. Приміром, про так звану «прогульку», обов'язкову для всіх, вранці та ввечері. Уявимо собі вузький коридор, по ньому пропускають в'язнів, а по боках стоять здоровенні «псярники» з буками. Тими буками «псярники» молотили людей, як снопи. Хто впав, того б'ють ногами ще й приказують, що ми вас сюди позаганяли, аби ніхто з вас звідси живим не вийшов – то чи не звідси така була «загальна любов» українців до Речі Посполитої?

 

Після 1 вересня 1939 року поляки замінували Березу Картузьку, однак, німці скинули десант, який врятував в'язнів, що нагадували скелети, ніж людей. Додому добиралися дві неділі. Адже не мали ні грошей, ні харчів. Вижили...

 

Якось пережили і большевиків.

 

Після проголошення Ярославом Стецьком Акту про відродження Української держави 30 червня 1941 року, Павло в Скалаті член повітового проводу ОУН. Він краєвий провідник реферантури по зв'язках з іншими організаціями в Україні. Заступається з двома іншими авторитетними людьми за кількох чоловік, що стали на шлях, який руйнував українське суспільство. Він вважав, що ні за який спосіб не можна допускати позасудових та поспішних рішень.

 

З наближенням большевиків у березні 1944 року виїжджає до Німеччини, де продовжує роботу в організації. Паралельно працює як учитель української мови. Проживає в Мітенвальді та Нюрнбергу (до 1958 р.). Проводить конспіративні навчання «Юнацтва», що й фіксує світлина (1949, Мітенвальд). На столі, про всяк випадок, лежить скрипка, та всі добре знають – музикою він ніколи не займався.

 

Його брат – Олекса Гуцайлюк в 19420-1943 рр. був «мужем довір'я», тобто заступником сільського голови.

 

У березні 1944 року большевики захопили Супранівку. В ліску ж були німці. Більше двох неділь стояв фронт. Село горіло, було спалено 20 господарств, в тім числі хату Гуцайлюків. Бої коштували большевикам понад 150 солдатів та офіцерів.

 

Павло помер у Нюрнберзі 30 липня 1958 року при загадкових обставин. Похований на місцевому цвинтарі. ОУН присилає до Супранівки кур'єра, який привозить не лише сумну звістку, але й деякі особисті речі, зокрема вишиванку та світлини з похорону...

 

Родина Литвинів

Учитель-українець Павло Литвин був прийшлим до села. Він закінчив Львівську учительську семінарію і під кінець XIX ст. побудувався в Супранівці недалеко фільварку. Було у нього 8 дітей і всім, крім наймолодшої Галі, він дав фах учителя. Галя ж була домогосподаркою. Діти дістали високе патріотичне, християнське виховання.

 

Старший його син Володимир був за визвольних змагань офіцером у війську Центральної Ради, залишився у Києві. Там у нього народилася в 1926 році дочка Ольга, а вже через рік прийшли по нього чекісти і так слід по ньому пропав.

 

Другий, Омелян, 1884 р. н., був сотником в січових стрільцях, брав участь в поході на Схід у 1919 році. Там, перебуваючи в чотирикутнику смерті, захворів на тиф. Але повернувся, хоча вже й з підірваним здоров'ям, та інвалідом вчителював під Галичем. Помер 28 січня 1969 року і похований в селі.

 

Третій, Славко, 1901 р. н., був офіцером українського війська. Теж перехворів на тиф і повернувся, але в 1920 році. Він закінчив Краківський університет, факультет хімії, але поляки не давали йому роботи за фахом. Він учителював в Ченстохові, в 1939 році був мобілізований до WР (войська польського), повернувся до Підволочиська, тут викладав хімію і німецьку мову, а з відходом німців подався на Захід. Опинився в Лондоні, там одружився. Мав дітей, але подальша доля невідома.  

Доньки Марія і Стефа вчителювали в рідному селі, а Ольга – в Богданівці, Софія – в Кам'янках. Всі ці дівчата були незаміжні. Та родина була основою патріотичних починань, зналася з Франком, брати вели людей на здобуття влади у Підволочиську 3 листопада 1918 року. Вони організовували українські організації та товариства в селі.

 

Володимирова донька Ольга повернулася з Києва до села і вийшла заміж за військового лікаря Роберта, добре знаного далеко за межами району і області. Роберт був німцем, казали, що служив він на підводному човні (досить дивно, коли знати про те, як Сталін під час війни повівся з так званими радянськими німцями). Лікував Роберт голкотерапією і травами, мав приватну клініку.

 

Про Олеся Бойка

На заклик ОУН подався до української дивізії «Галичина». Після битви під Бродами зі зброєю перейшов до УПА. Перебуваючи у боївці на постої в с. Супранівка, в Антоніни Цетнар, за річкою, ще з одним повстанцем, був оточений бандою енкавеиста Руденка. Тут вони й прийняли свій останній бій. Старожили пригадують: увечері, перед цією подією, Руденко зі своїми бандюгами викликав декого з сексотів на звіт про проведену «роботу». Раненько бачили Руденка в цивільному та вишиванці і його «рєбят» на цвинтарі у засаді. Потім, вони обступили господарство п. Цетнар. На пропозицію здатися, повстанці відповіли вогнем. Большевики підпалили обійстя. В безвихідному становищі повстанці підірвалися гранатою.

 

Про Віру Луб'янецьку

Віра Луб'янецька, 1921 р. н., донька сотника УСС Дмитра Луб'янецького. 
 

Вісімнадцятилітньою поїхала до Польщі для проведення націоналістичної агітації серед лемківських родин. Зв'язковою ОУН познайомилася з Михайлом Гудимою (псевдо) – Богданом Дідорою, що був провідним діячем ОУН і у 1941 році вони одружилися. Він був заарештований після проголошення Акту відновлення Української держави і знищений гестапо. Уникла арешту, виїхавши до Львова, а там вийшовши вдруге заміж, змінила прізвище. Померла у 1990 році.

 

Про Стефанію Петракову-Чубу

Народилася в сім'ї, де було 5 дітей, а вже в 3 роки залишилася без батька. Мати, як могла виховувала їх, але двоє старшеньких померли. Стефця успішно закінчила початкову школу, а з 9 літ мусіла працювати в багатих людей. Хоч як не було важко, але росли вони в великій любові до України. В 16 років вона вже знала напам'ять весь Кобзар, вивчала історію України. Так формувалася не лише її свідомість, але й свідомість сотень тисяч українців та українок, яким належало стати за свободу рідної землі.

 

Вже з 1942 року в рядах УПА, як зв'язкова. Вона з такими ж дівчатами проводила повстанців через засади на колії, спочатку нацистських, а відтак большевицьких загарбників. Коли у 1942-43 рр. німці почали вивозити молодь, то Стефа допроваджувала тих, хто не хотів ставати невільником в повстанські загони.

... Гарнізонники не застали її спочатку вдома. Стефа повернулася із завдання і не чекала нічого лихого, але вона швидко зрозуміла, що діється... Надворі було 17 жовтня 1944 року. Енкаведисти вчинили великий трус. Вони пересипали зерно, розшили стріху, розрізали перини й подушки, перекопали в хаті всю долівку. Тікала, але її швидко впіймали. Привели до тієї хати і довго били, випитуючи про повстанців, зв'язкових. Дівчина мовчала. ї забрали до Підволочиська, там катування розпочалися наново. Привели й провокатора. Що говорив? Де й з ким її бачив? Вона все заперечувала. На початку 1945-го перевели до чортківської тюрми. Спочатку кинули до камери смертників. Щоденні тортури вимотували її сили. Мовчки стискала в кулаці маленький медальйон Матінки Божої, який чудом не знайшли. Одного разу вартовий наказав збиратися з речами, знала, що так виводять, аби розстріляти. Вивівши у глухий тюремний двір, наказали стати на коліна і підняти руки догори. Встановилася тиша така, що аж чути, як ворушаться складки одягу... Арештантам здавалося, що то пройшла вічність. Однак повели назад.

 

Суд присудив 11 років каторги, відбувала на Колимі – шахти, лісоповали, рудники. Бараки, морози, голод. В штольнях жінки кирками добували руду і витягували її вагонетками нагора. Одного разу супутниця не втримала ту вагонетку і вона травмувала Стефу. Думала, що то вже її смерть прийшла, довго лежала нерухомо, без пам'яті. Потім – тюремний шпиталь. Та травма давалася взнаки через все життя.

 

Умови в ув'язненні були жахливими, щоденні побої, катування. При виконанні денної норми давали 500 гр. хліба на добу. Часто залишалися без пайки старі та немічні жінки – ділилася.

 

Додому повернулася з чоловіком – росіянином, також політв'язнем і донькою Іриною в 1968 році.

 

«Я чесно виконала свій обов'язок. Я нікого не видала. На моїй совісті немає чужого горя, чи життя».

 

Про Розалію Осичко

Народжена у Супранівці в бідній селянській сім'ї. Вже в 16 років видали її заміж, за нареченого дали поле. Важко їй було дитині звикати до ноші сімейного життя...

 

У 1942 році стає зв'язковою станичного, перепроваджує повсталих, зброю, провіант. З приходом «червоних» переховується. При тому, аби відвести підозру, пустила слух, що з чоловіком не живе. 

Захопили її в 1946 році, допровадили до Підволочиська, де слідчим був Руденко –чоловік неймовірної жорстокості.

 

На допитах трималася мужньо – «Не знаю, не бачила, не чула». Катували її Руденко й інші посіпаки, як тільки могли. Били дерев'яними та гумовими палицями, затискали пальці в двері, заганяли під нігті голки. Не доказали, відпустили.

 

Повернувшись додому, стала обережнішою. Але від боротьби не відійшла. Та винюхали чекісти, забрали її, коли прийшла додому провідати родину. Повезли до Підволочиська, потім Тернопільська тюрма. Дали 7 років виправних робіт плюс 3 – позбавлення прав (так звані «по рогам»). Відбувала на Колимі, лісоповал, хвороба серця. Повернулася в 1953 році.

 

Лист до мами

Матусю старенька, голубко сивенька,

До тебе щохвилі лечу.

Сердечну подяку, за твої турботи

Тобі, матусю, я шлю.

 

Не знаєш матусю, як тяжко в неволі,

Як марно проходять літа молоді.

Як була ще вдома, була ще дитина, Сивіють в неволі вже коси мої.

 

 

В неволі, друг мій, ще тільки надія,

Що стрінусь з тобою матусю моя.

Що стрінусь з тобою і буду щаслива,

Як була щаслива родина моя.

 

В думках я літаю до рідного краю,

У рідних просторах я все облечу,

Те все, що матусю мене ти навчила,

Я в серці своїм збережу.

 

Ось так у неволі літа пропадають, Немовби туманні осіннії дні.

Думки за думками усе виринають,

Були безтурботні колись мої дні.

 

А воля від мене ще дуже далеко,

Не знаю рідненька, дождуся, чи ні,

Не мало прийдеться ще й горя зазнати,

У цьому важкому житті.

 

Прощай же матусю, прощай же рідненька,

В думках ти мене не кидай.

Якщо ж я додому не верну до тебе,

Мене ти голубко в молитві згадай.

 

Та те, що в чужому далекому краю,

Похована донька єдина твоя,

Біленькеє тіло навіки покрила

Колимська замерзла земля.

 

Про Софію Задуберу

Народжена у 1928 році в родині середняків. Після закінчення торгової школи працювала головним бухгалтером Підволочиського Держстраху. В той час проводить підпільну діяльність зв’язкової УПА. Могла безперешкодно об'їжджати весь район і таким чином виконувати велику роботу для підпільної мережі. Заарештована у 1949 році. Її взяли з робочого місця. Після допитів і катувань, в березні суд присудив їй 25 + 5. На Львівській пересилці стала свідком бунту рецидивістів. Було багато жертв з боку в'язнів і охорони.

 

Та найгірше чекало попереду. Загнали в товарняки і відправили до Владивостока. По дорозі люди вмирали. Їх тіла викидали з вагонів. Везли на баржі Охотським морем до Магадана. Далі – етап на Колиму. Працювала на лісоповалі, на руднику, в дробильному цеху. Через 4 роки з неї, квітучої дівчини, зосталася худа, згорблена істота «доходяга». Табірна лікарня, знову дробилка. Так 7 років...

 

– То ніби якийсь страшний сон, то ніби й не я була, – згадувала після повернення додому.

 

Про Марію Паляницю-Малець

Народилася в 1921 році у Супранівці, в сім'ї сільського господаря Онуфрія, що в 1918 році воював у армії Центральної Ради. Своїх діточок – Ромця і Марію виховував в дусі високого українського патріотизму.

 

Першим на стежку боротьби за Україну став Роман, хоча й був молодшим на 3 роки, за ним сестра. Працювала в УПА друкаркою – поширювала листівки, підтримувала зв'язок між боївками. Пізніше, як її боївка, що боролася в районі Вікно – Паївка – Лежанівка прийняла рішення перейти у Чорний ліс, а через хворобу (хворіла й одинока мати) залишитися в рідному селі. Через постійні обшуки та облави в Супранівці мусіла переховуватися в довколишніх селах, у польовому бункері УПА. В 1946 році, рятуючись від голоду, на Західну Україну рушило чимало біженців. Вони ходили полями, викопували посаджену картоплю і таким чином протоптали стежки й до бункера. За ними не затрималися й енкаведисти. Марія попала їм до лап.

Слідство, а властиво катування, тривали 8 місяців у Підволочиську і в Тернополі. Судили, дали 10 + 5. Потім Львівська пересилка та етап на Норильськ. Там вона пробула 7 років. У 1954 році в Норильську повстали в'язні – 25 тисяч. Повстання придушили з великими жертвами, та ті табори все ж розформували, а заарештованих відправили по інших зонах, вона ж опинилася в Ухті, а потім у Потьмі. Пізніше у Новосибірську працювала трохи кухарем і в 1958 році повернулася додому. Тут довго не було для неї жодного притулку. Працювала прачкою в колійовому дитячому садочку у Тернополі, поваром у Підволочиську і в рідному селі. Згадує своє повстанське минуле без каяття та якихось сумнівів, бо любов до України в її серці понад усе.

 

Краще смерть, ніж зрада

Вона розповідає, а я слухаю. Слухаю і переймаюся гордістю і неперевершеною повагою до цієї жінки, на долю якої випали такі важкі випробування. Вона не скорилася, не впала в розпач, не зневірилася, а вижила і... перемогла. Перемогла та ідея, в яку вірила, перемогла правда, з якою жила, врешті-решт засвітило сонце волі й свободи, яке стільки років тьм'яною стіною заслоняло світ.

 

Хто ж ця мужня жінка? Це Софія Михайлівна Чайківська, жителька села Супранівки, яка разом зі своєю вісімдесятивосьмирічною мамою мешкає в будиночку, що неподалік від сільського магазину. Нещодавно ми побували в цій тихій оселі й записали розповідь від нашої героїні. 

Вона працювала старшим бухгалтером в Підволочиському Держстрасі. Батько – Михайло Андрійович був головою колгоспу в Супранівці. Жили скромно, заробляли собі на прожиття чесним трудом.

У 1949 році Софію Михайлівну заарештували на вулиці, коли вона йшла до Ощадбанку за платнею. Заарештували по доносу її односельчанина за зв'язок з бандерівцями. Майно конфіскували, а потім дозволили викупити. (Своє надбане і викупляти?!).

 

– Енкаведисти допитували мене в Підволочиську, – з болем розповідає пані Софія. Вони все хотіли дізнатися, з ким тримаю зв'язок, де перебувають воїни, які їх сили, яку мають зброю і так дальше. Але я відповідала, що нічого не знаю, зв'язків ні з ким не маю, а тихо працюю, політикою не займаюся. Допитувались за листівки, які, мовляв, я віддруковую на машинці, де їх зберігаю, кому віддаю...

 

Молода дівчина трималася мужньо на всіх допитах катівнях. Твердила одне, що нічого не знає і про нікого не відає. Але Тернопільський суд зробив своє: засудив її на 25 років ув'язнення.

– Все ж таки, – запитую Софію Михайлівну, – ви ж насправді були зв'язковою у воїнів визвольних змагань?

– Так, тепер я цього не боюся сказати, – говорить колишня зв'язкова. А тоді клятва для мене була понад усе. Краще смерть – ніж зрада. Заслали героїню до Сибіру. Працювала на лісозаготівлях, в рудникових шахтах, в радгоспі. І все під конвоєм, під прицілом, під вишкіром зубів псів-вовкодавів.

– Особливо важко нам, молодим дівчатам, було на лісозаготівлях, – витираючи непрохані сльози, продовжує розповідь пані Софія, – Мороз до шістдесяти, сніг по пояс, все кругом обледеніло. А нам треба розпилювати ліс, складати його в метрові ряди, не дивлячись ні на що, потрібно обов'язково дати план. А коли не виконували норми, після робочого дня надолужували, інакше не одержиш свою вечерю. Важко про це зараз згадувати, ворушити наболіле.

– Але ж ви витримали? – Так, витримала, хоч і здоров'я загубила. Зараз погано бачу, ноги болять. А перемогли ми смерть, голод, холод, катівню і знущання через те, що в наших серцях палав вогонь віри в правду, в свій народ, який обов'язково підніметься з колін і буде жити в своїй незалежній державі вільно і заможно, сам розпоряджатиметься своєю долею. І це прибавляло нам сил, додавало наснаги. Допомагала і міцна дружба, яка панувала між політв'язнями, взаємодопомога. Одним словом, в таборах теж йшла боротьба не за смерть, а за життя.

 

У Магадані Софія Михайлівна зустрілась із своєю землячкою Стефанією Петраковою, яка теж за зв'язок із воїнами визвольних змагань трохи раніше була засуджена й вислана до Сибіру. Вона допомогла їй влаштуватися у дробильний цех, де подрібнювалась руда. Робота теж важка, але хоч в затишку, та ще й з однодумцем, односельчанкою.

– В 1956 році мене було амністовано, – говорить пані Софія. – Не передати радості, щастя, якими я була переповнена. Тепер я вільна, поїду до своїх батьків, зустрінусь з рідними. Чи не сниться мені це, думала. Плакала і сміялась, переживала і будувала плани...

 

Слава тобі, всесильний Господи, що почув мої молитви, удостоїв своєю ласкою, увагою, помилував мене. Молитимусь тобі вічно, доки б'ється моє серце й пульсує кров у ньому.

І. Хом'як