Брати по духу і крові з Голдович. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 19 січ. 2015 р., 12:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лют. 2015 р., 10:00 ]

Трагічні події шести десяти чотирирічної давнини в гаю біля с. Чорний Острів Жидачівського району понині ранять серця близьких людей. Щорічно, коли приближається день Святого Маковея 14 серпня рідні, знайомі приходять до пам‘ятного хреста щоби віддати належну шану, помолитись за душі покійних героїв, що віддали життя за нашу свободу.

 

Хочеться згадати, з якою пошаною громадськість, духовенство, представники місцевої влади в 2008, 2012 рр. відзначили пам‘ять померлих героїв. При цьому відбулось освячення меморіальної дошки з прізвищами повстанців. З того часу минуло два роки, протягом яких історики, краєзнавці-дослідники визвольних змагань продовжували вивчення архівних документів ОУН – УПА та радянських джерел у пошуках нових відомостей про наших земляків, що боролись з тоталітарним сталінським режимом.

 

14 серпня 1950р. органами МГБ за агентурними даними було викрито бункер, де перебували члени революційного підпілля ОУН: Думашівський Дмитро – псевдо «Чугайстер» – районний провідник ОУН Ходорівщини; його дружина Вербовська Катерина, друкарка районного проводу ОУН, уродженці с. Городище Королівське; Шарабура Дмитро-«Карпо» кущовий провідник ОУН c. Горішнє; Чорній Онуфрій-«Сірко» боєвик з с. Баківці та Трусь Григорій боєвик з с. Голдович.

 

Зусиллями автора даної публікації в 2011р. були встановлені прізвища усіх полеглих в бункері. Сьогодні автором зібрано ряд архівних відомостей стосовно боротьби в рядах збройного підпілля ОУН трьох братів Григорія Труся-«Тигра»: Дідухів Петра, Ярослава та Степана (рідні по матері), ідентифіковано їхні фотографії з архівів завдяки жительці с. Голдовичі Ошуст Анни, що допомогло в подальшому в підборі матеріалів, що доповнюють або дещо спростовують деякі деталі з публікації 2012 року.

 

Як відомо (з публікації 2012 р.), Григорій Трусь-«Тигр», народився 1920 р. у сім‘ї Михайла та Надії Трусь в с. Голдовичі. Михайло, повернувшись з фронтів Першої світової війни, покохав юну та веселу красуню Надію з с. Лучани, яка після одруження подарувала йому двох діточок – сина Григорія та доньку Марію, 1923 р. н. Та не судилось батькам прожити довгі щасливі роки разом. Після народження Марії помирає батько Михайло і Надія залишається одна з двома малими дітьми на руках. Та Бог милостивий, протягом року Надія вдруге виходить заміж за Михайла Дідуха. З роками, у спільному житті, сім’я поповнилась трьома синами: Петром 1925 р. н., Ярославом 1927 р. н. та Степаном 1930 р. н. Усі п’ятеро дітей жили в злагоді та мирі. З роками діти підростали, Григорій, Марія та Петро завершили шкільне навчання за панської Польщі у рідному селі. В період шкільної науки вони приймали активну участь у гуртках читальні «Просвіта». Особливо активним був Григорій, бо мав добрі здібності до музики, гарно грав на скрипці, але громадсько-політичні події в 30-х роках розвивались досить бурхливо і вимагали концентрації зусиль на більш вагомі цілі. Передбачається, що він ще до початку війни мав відношення до ОУН, тому що був симпатиком організації або членом юнацтва ОУН. За німецької окупації Григорій уже виконував обов’язки сільського станичного. Цю відповідальну та кропітку роботу він проводить до початку створення українських збройних формувань самооборони та УПА, в які вступив, і тільки після їх реорганізації осінню 1946 року перейшов у підпілля ОУН. До 14 серпня 1950р. Григорій Трусь працював на теренах Біберецького надрайону, де зі своїми побратимами героїчно загинув, прийнявши останній бій. Жителі ближніх сіл Городищ Королівських та Чорного Острова довго чули стрілянину, що лунала з гаю. Дорого заплатили більшовики за смерть героїв.

 

Сестра Григорія Марія також працювала в підпіллі ОУН з початку німецької окупації, виконуючи обов’язки зв’язкової. Сім’я Трусів-Дідухів в органах НКВД була на особливому обліку, тому ще за довго до своєї смерті в 1947р. Марія з матір’ю та братами Ярославом та Степаном вдома не проживали, переховуючись по чужих селах. В 1947р. під час чергового обшуку двору Трусів начальник гарнізону Акачон дав команду підпалити їхню хату. Марія в той час була у селі. Побачивши, що горить у їхньому дворі, Марія побігла рятувати майно, але, зіткнувшись з емгебістами, під час переслідування була вбита. Брат Петро, як і Григорій, з 1944 р. перейшов у збройне підпілля, працюючи у відомстві СБ. Збереглась архівна фотографія, де Петро пс. «Жук», в товаристві побратима Йосипа Миговича-«Ігора» із с. Отиневичі, який з 1946 по 1951 роки очолював референтуру СБ Ново-Стрілищанського району.

 

 Зліва на право: неопізнаний, Дідух Петро-«Жук», Мигович Йосип-«Ігор»,

Гірний Володимир-«Ткачук»

В 1948р. «Жука» переводять до референта СБ надрайонного проводу Бібреччини Павла Мазовського-«Варнака», уродженця Нових Стрілищ, про що свідчить на допиті в січню 1952 р. крайовий провідник Пришляк Євген: «Жук «– фамілії не знаю 1924 – 1925 р. народження уродженець Новострілищанського району Дрогобицької області, боєвик надрайонного референта СБ «Варнака».

 

Як згадують живі свідки тих подій, Петро виділявся міцною статурою та неабиякою відвагою, пригадується приклад з повстанського життя. Це сталося в осінній день кінця 40-х років, коли Петро разом з товаришем Ярославом Дралою-«Зенком», прийшли на зустріч, яка мала відбутись у фільварку, та по дорозі потрапили на військову засідку. Одного з них, одягнутого в плащ-палатку, емгебісти прийняли за свого, оскільки він перебував до них спиною. Коли підпільники підійшли впритул, військовий, розвернувшись, направив на них автомат. Петро не розгубився, миттєво схопився за автомат та повалив більшовика на землю і приглушив його. Коли той прийшов до свідомості, партизани були уже далеко. Розлючені та ошелешені таким розвитком подій, емгебісти вчинили хаотичну стрілянину, під час якої в одній з хат було вбито Ксенію Мікулинську із Кнісова, яка в той час перебувала у родичів.

 

В пропозиціях по відзначенню підпільників за бойові звитяги по Рогатинській окрузі за №239, липень 1950 р. читаємо: «Учасників УПА та членів революційного підпілля, яких пропонується нагородити в розділі V Бронзовим Хрестом боєвої заслуги – старшого вістуна «Жука». Старший вістун «Жук» працює при одному з осередків СБ як боєвик. Відзначається холоднокровністю та боєвістю. Кілька разів вийшов сам та вивів друзів з критичних ситуацій». Літопис УПА, том 13, ст. 948.

 

В референтурі надрайонного проводу СБ під керівництвом референта проводу «Варнака», Петро Дідух перебував до кінця 1951 року. 20 грудня його життя обірвалось. З ним загинули його провідник Мазовський Павло-«Варнак» та побратим Петро Михайлишин-«Левко». Це сталося біля с. м. т. Старих Стрілищ.

 

Ось що говориться про цю подію у зведенні управління МГБ у Львівській області від 20 грудня 1951 р.: «20 грудня 1951р. оперативно-військовою групою МГБ УРСР і Львівського Управління МГБ під загальним керівництвом майора Клименка при участі військ 11 і 12 загонів ВО Управління МГБ Львівської області під командуванням заст. командира 3 дивізіону 12 загону капітана Пікмана, на межі Бібрецького району Львівської області та Ново-Стрілищанського району Дрогобицької області, була проведена чекістсько-військова операція, в результаті якої в 14.30 год. в лісі північніше с. Старі Стрілища, Ново-Стрілищанського району, виявлено бункер-сховище та ліквідовано трьох підпільників ОУН.

 

Вбитими підпільниками виявились: «Варнак» (інші встановлюючи дані невідомі) – керівник СБ Бібрецького надрайонного проводу ОУН; «Жук» (інші встановлюючи дані невідомі) – учасник Бібрецького над районного проводу ОУН; а також підпільник «Ігор», керівник СБ Ново-Стрілищанського проводу ОУН (особистість підпільника “Ігора” органами МГБ невірно встановлена).

 

У ліквідованих підпільників і зі схрону вилучено: 2 автомати, гвинтівка, 3 пістолети, 2 тисячі патронів, 2 радіоприймачі та велика кількість антирадянської націоналістичної літератури.

 

Начальник Управління МГБ Львівської обл..                                                                                                         полковник Майструк»

 

Брат Григорія Ярослав у другій половині тридцятих років розпочав шкільне навчання у рідному селі, та німецько-польська війна перервала його. За приходу більшовиків та в період німецької окупації з перервами продовжував навчання. Але з розвитком збройної боротьби з 1943 р., коли два старші брати Григорій та Петро перебували у гущі революційних подій, Ярославу, мабуть, було не до науки. Шістнадцятирічний юнак виконує доручення як своїх братів (Григорій був станичним), так і їхніх товаришів по організації. Після 1944 р. Ярослав – активний учасник українського підпілля і надалі підтримує зв’язок із братами. Незважаючи на гоніння сім’ї репресивними органами, часом переховуючись по чужих людях, Ярослав все ж таки продовжує навчання в Ходорівській школі. В період навчання він виконав не одне доручення по зв’язку та розвідці. Своєю відданістю революційним ідеям Ярослав Дідух впевнено ішов слідами своїх братів Григорія, Петра, сестри Марії. В 1949р. рішенням зверхників організації Ярослава було прийнято у збройне підпілля під псевдонімом «Ярошенко». Він став зрілим, досвідченим воїном, який працює на теренах Біберецького надрайону, в більшій мірі на території Новострілищанського та Бібрецького районів, з 1950р. у підпорядкуванні кущового провідника Гірного Володимира-«Ткачука», уродженця Глібовичів Великих.

Зліва на право: Іван Горбатий-«Сірко» з П’ятничан, Степанюк Василь-«Зябрик», Гірний Володимир-«Ткачук», Дідух Ярослав-«Ярошенко»

 

19 березня 1951р. під час виконання чергового завдання Ярослав перебував у с. Глібовичі, там і скосила його більшовицька куля. Не стало ще одного з братів-революціонерів, які присвятили своє життя боротьбі за незалежність України.

 

По офіційних зведеннях МГБ читаємо: «19 березня 1951р. о 7.00 год. в с. Великі Глібовичі по одержаних агентурних даних оперативно-військовою групою від 4 роти с. п. під керівництвом нач. РО МГБ капітана Свинаренко і командира взводу ст. лейтенанта Дорфмана, проводилась операція, по ходу якої на даху хліва місцевого жителя Король Степана було виявлено двох підпільників ОУН. Підпільники вчинили сильний збройний опір і прийнятими заходами ліквідовані.

 

У вбитих підпільників, особи яких поки що не встановлені, вилучено: автоматів 1, гвинтівок 1, пістолетів 2, гранат 2, патронів 60 та оунівська пропагандистська література.

 

В перестрілці з підпільниками легко поранені командир відділення мол. сержант Косенко Іван Григорович, 1928 р. н. та інструктор службового собаківництва мол. сержант Кондрашов Олександр Васильович, 1928 р. н.

 

При перестрілці хлів, в якому переховувались підпільники, загорівся. В результаті пожежі згоріло 3 хліви, скотина та майно врятовані. Утримувач Король Степан, в господарстві якого ховались підпільники, затриманий».

 

В доповненні до оперативного зведення №78 за 19 березня 1951р. повідомляється: «Проведеним упізнаванням виявлено, що вбитими 19 березня ц. р. в с. Великі Глібовичі Бібрецького району підпільниками являються: пунктовий зв‘язку Бібрецького надрайонного проводу ОУН Гірний Володимир Михайлович, 1925 р. н., уродженець с. Великі Глібовичі Бібрецького району, по псевдо «Ткач»; боєвик Бібрецького надрайонного проводу ОУН «Ярошенко» (прізвище, ім‘я та по батькові не встановлено), уродженець с. Дев‘ятники Ново-Стрілищанського району Дрогобицької області».

 

Під час своїх досліджень автор зустрів очевидців цієї трагедії, які доповнили обставини смерті Ярослава Дідуха-«Ярошенка».

 

Ось що розповів житель Глібович Корж Богдан, 1929 р. н.: «Ввечері 18 березня 1951р. до Короля (по сільському Ковалихи) завітали четверо партизан. Це, напевно, був не перший їх візит сюди, бо вони повечеряли, підстриглись та вирішили залишитись на ніч, облаштувавшись на горищі. Та, незабаром, порадившись між собою, можливо через наявність ще невирішених справ, двоє з них залишили двір, направившись до родини Стасівих, що за двісті метрів від Короля. Далі оповідь продовжує сусідка Короля – Працьовита (дівоче прізвище Олійник) Марія, 1931 р. н., на сьогодні жителька м. Ходорів: «Мабуть під ранок мене розбудила стрілянина у селі. Якась сила змусила мене піднятись, одягнутись та вийти у двір. Там почула часті постріли, що лунали на садибі сусіда Короля. Не знаю, де взялась та відвага, але я попрямувала вулицею до Короля. Відчинила хвіртку та заглянула, що робиться у дворі. В цей момент двоє військових побачили мене та кинулись в мою сторону. Я розвернулась та побігла назад, до дому, та військові наздогнали мене у дворі і прямо волоком затягнули у двір Короля. У дворі я трохи заспокоїлась, один з гарнізонників, мабуть старший, наказав мені: «Іди в будівлю та зумій переконати засівшого там партизана скласти зброю та здатись радянським органам». Прийшовши до тями, слухаючи їхні вказівки, я помітила в саду мертвого чоловіка. В мене не було вибору, тому я погодилась. Надворі уже розвиднялось, я зайшла до старої хати, що правила за стайню, та побачила молодого юнака. Він знаходився у приміщенні бувшої кухні, стояв на колінах та тримав автомата в руках. Поряд лежав другий автомат, навколо було багато порваного паперу. Це був молодий красень, чорнявий, з кучерявим волоссям. Він заговорив перший до мене, запитавши: «Чи багато москалів у дворі?». Я відповіла, що багато, як штахет в огорожі. Знову запитав: «Чи зможу я звідсіля прорватись?». На що я відповіла, що, мабуть, важко буде йому. Тоді він спитав, чи не бачила я господарів і роздумував в слух: «Хто нас зрадив?». Запала пауза, протягом якої я роздивилась кругом і побачила, що юний партизан був в дуже доброму положенні стрілка: добрий обзір в одну сторону, з боків і ззаду вікон не було, а знаходився він за мурованою кухнею. Юнак знову звернувся до мене: «Надворі уже розвиднілось, побудь ще трохи біля мене, скільки залишилось мого життя». Я ще трохи побула і вийшла. Після чого стрілянина поновилась, лунали вибухи».

 

Так відбувалось, періодично, протягом дня. Пройшло біля 10 годин від початку операції емгебістів, сонце уже хилилось до заходу, та їхні зусилля були марними. Нападники не змогли заставити замовчати автомат партизана. Ні кулі, ні заклики скласти зброю в заміну збереження життя не діяли. Емгебісти горіли бажанням захопити партизана живим, тому знову посилають Марію переконати його здатись. Коли вона зайшла в його сховище, то була вражена тим, що людина, яка стояла буквально на порозі смерті, була спокійна і врівноважена. Юнак, мабуть, був переконаний, що йому вдасться вирватись, бо запитав: «Чи високо сонце до заходу?». На що Марія відповіла: «На два чоловіки зросту». Партизан продовжив: «Буду триматись до темноти». Під вечір москалі підпалили стайню, постріли вщухли. Коли Марію ще раз привели до стайні, то вона побачила юнака в іншому приміщенні, де стояла худоба. Мабуть він туди переповз і лежав під жолобом мертвий. Після того її і двох стареньких сусідів забрали на слідство до Бібрки.

 

Богдан Корж доповнив оповідь п. Марії: «Перестрілка тривала дуже довго. Видно було, що партизан був вправним воїном і добрим стрілком. Велась мова про те, що більшовики кидали в хату з десяток гранат, але юнак вправно їх перехоплював та кидав назад, в нападників. Після цієї битви люди з захопленням оповідали про юного героя-партизана. Та ніхто не знав ні його імені, ні звідки родом. Його побратим, котрого вбили першим, був наш односельчанин Володимир Гірний-«Ткачук», його брат Петро також перебував в партизанах».

 

Примітка: В пропозиціях по відзначенню підпільників Рогатинської округи №239 за липень 1950р. читаємо: «… в розділі V нагородити Бронзовим Хрестом боєвої заслуги старшого вістуна Ткачука. Старший вістун Ткачук, член охорони і зв’язковий при одному з осередків ОУН. Відзначається надзвичайною орієнтацією та боєвитістю. За час свого перебування в рядах визвольного підпілля мав кілька переможних боїв з більшовиками та кілька разів вийшов та вивів інших з критичних ситуацій».

 

 Зліва Ярослав Дідух-«Ярошенко» і Петро Дідух-«Жук»

 

Після трагедії, що забрала життя «Ярошенка», Центральний провід ОУН та командування УПА високо оцінили його вклад в революційну боротьбу. В липні місяці 1951 р. був підписаний наказ головнокомандувачем збройних сил УПА полковником Василем Куком «Про нагородження «Ярошенка» найвищою військовою нагородою Золотим Хрестом боєвої заслуги першого клясу». Мабуть, усі звитяги молодого революціонера в підпільній діяльності на сьогодні ще нам не відомі. Та автор переконаний, що зусиллями істориків та дослідників найближчим часом буде заповнена і ця прогалина. Зважаючи на те, що до найвищої нагороди була представлена дуже невелика кількість партизан, за нагородою «Ярошенка» може бути висвітлена дуже цікава сторінка як його бойового життя, так і діяльності підпілля ОУН в цілому.

 

До прикладу може бути наведена відома на той час операція підпільників по ліквідації другого секретаря райкому КПУ Мазура в Старих Стрілищах 7 травня 1950 р., виконавці якої залишились невідомі. Про резонансність цієї операції говорить уже те, що для розслідування та контролю 10 травня 1950 р. в район прибув з Києва заступник голови Ради Міністрів УРСР Л. Корнієць. Перше, що він розпорядився зробити, це зобов’язав начальника обласного управління МГБ Мороза провести у Старих Стрілищах військові акції у відповідь на вбивство Мазура. З 10 на 11 травня органи МГБ вчинили тотальні обшуки, особливо прискіпливі в громадян, що були під найменшою підозрою у зв’язках з підпіллям. Під ранок 11 травня було виявлено криївку в Лялюк Стефанії, в якій арештовано сина Івана Кривого. Можна уявити, яким тортурам було піддано цього чоловіка, як і його батька Івана – вони обоє були звинувачені в участі у вбивстві секретаря райкому партії. Зранку, від 7 до 11 години 12 травня, військами МГБ було заблоковано всі частини села. Це людей під дулами автоматів зганяли на так звані збори. Як стверджують офіційні радянські документи, із 410 дворів з чотирма хуторами на зборах були присутні 263 чол. На зборах буквально розпинали Стефанію Лялюк, Михайла Кривого, Михайла Кебало і багато інших. Після зборів було виселено чотирнадцять сімей. Так мстили більшовики ні в чому не винним людям, за бажання жити вільно, без страху за своє життя і життя своїх дітей та онуків.

 

Наприкінці 40-х років мати (Надія Дідух) залишилась з наймолодшим сином Степаном. Емгебісти на той час, маючи відомості про її трьох синів-партизан, розшукували її щоби арештувати, тому вона була змушена переховуватись. Та все ж таки в 1950р. її вистежили в селі Лучани в сім’ї Довгих, де заарештували та вислали до Омська. Степан у цей час закінчував дев’ятий клас в с. Дев’ятники. Незважаючи на велику небезпеку, він підтримував зв’язок з братами та надавав їм посильну допомогу по зв’язку та розвідці.

 

Живий нині свідок тих часів Степан Кухар, 1933 р. н., згадує: «Степана Дідуха я добре знав ще по школі. Важко йому було, змушений був жити самотньо через переслідування сім’ї. А тут ще надали в Нові Стрілища нового начальника гарнізону Михайлюка замість Акачона. Ходили такі розмови, що Акачона зняли за співпрацю з повстанцями та навіть судили. Тому Михайлюк всеціло старався виправдати довір’я радянської влади. Степан піддавався постійним переслідуванням. Одержавши звістку від матері, Степан вирішив податись у Сибір. Пройшло небагато часу, як ранньою весною 1951р. він знову з’явився в рідній стороні. Не зміг залишити братів, повернувся щоби пліч-опліч з ними продовжувати боротьбу з ненависною більшовицькою владою. В березні 1951р. Степана було прийнято у збройне підпілля, де він отримав псевдо «Галайда». В цей час його сповістили, що загинув його брат Ярослав-«Ярошенко». Степан був прийнятий в особисту охорону надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла».

 

Примітка: Дмитро Цура-«Михайло», 1920 р. н., уродженець с. Бовине на Перемищині (нині Польща). Після закінчення Перемишльської гімназії поступив в 1940 р. до Львівського медичного інституту. Дмитро був активним учасником ОУН ще за польських часів, з гімназії, тому в 1942 році переходить на нелегальне положення через загрозу арешту нацистами. З того часу він віддається цілком збройній боротьбі проти фашистських та більшовицьких загарбників. В перший період підпілля «Михайло» був чотовим пропагандистом в УПА, а потім перейшов на теренову роботу. В кінці 1947р. Дмитро призначений надрайоновим провідником ОУН Бібреччини, до складу якого входили Винницький, Новострілищанський, Ходорівський та Біберецький райони. За період підпільної діяльності Дмитро Цура проявив неабиякі здібності організатора. Чого тільки вартує його спроможність в надзвичайно складних умовах того часу протягом шести років очолювати збройну боротьбу з добре озброєними та навченими каральними формуваннями більшовиків. «Михайло» прийняв останній бій 28 лютого 1953р. у с. Волощине біля Бібрки, де поліг як герой зі своїми побратимами Собенко Богданом-«Орликом», Іваном Михайлиною та невідомим. Так повідомляли зведення органів МГБ.

 

 

 Зліва Мазовський Павло-«Варнак» і Дмитро Цура-«Михайло»

 

Протягом року Степан Дідух-«Галайда» у вирі збройної боротьби на території Бібреччини. На превеликий жаль в усі часи знаходились запроданці, які за реальні чи сумнівні срібляки зраджували своїх товаришів, знайомих і навіть родичів. Така участь не минула і Степана. Не міг він подумати, що обумовлена на 14 квітня 1952 року зустріч уже запродана душогубом. На підході до с. Юшківці він з побратимом «Вороном» був підло розстріляний карателями Михайлюка.

 

Читаємо зведення МГБ:

 

«Оперативне зведення № 106 Управління МГБ по Дрогобицькій області по даних, що поступили за 15 квітня 1952р.

 

Результати агентурно-оперативних заходів

 

Вбито – 2 партизанів ОУН

 

При проведенні операції вилучено: автоматів – 1, гвинтівок – 1, пістолетів – 2, гранат – 4, патронів – 75

 

ОПЕРАЦІЯ

14 квітня ц. р. о 22 годині, на околиці с. Юшківці Новострілищанського району, оперативно-військова група, очолювана оперуповноваженим РВ МГБ лейтенантом Михайлюком та командиром групи 5 команди 40 загону РВ МГБ лейтенантом Пічкуровим, за агентурними даними, що знаходилась в засаді, виявила та ліквідувала двох підпільників ОУН, які вийшли на засаду.

 

«Ворон» – установочні дані невідомі, уродженець Польщі, в підпіллі з 1947р., учасник групи «Сірко».

 

Дідух Степан Михайлович, 1930 р. н., уродженець с. Голдовичі, Ново-Стрілищанського району».

 

Не стало одного з славних синів України, останнього з роду Дідухів. Таких сімей було багато по всій багатостраждальній Україні. Пам’ять про ті події, про справжніх героїв повинна зберігатись і передаватись прийдешнім поколінням для наслідування і щоби пам’ятали, звідки вони родом, де їх коріння.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін