Богдан-Ярослав Кецало – наш герой. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 7 черв. 2020 р., 22:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 черв. 2020 р., 07:01 ]

 «Українець з великої букви», – такими словами завершила свою розповідь членкиня ОУН з 1941 року, кущова жіночої сітки українського збройного підпілля Медвідь Михайліна (в дівоцтві Садоха, уродженка села Добрівляни) про громадського та політичного діяча 30-40-х років Ходорівщини Богдана-Ярослава Кецала.

 

Богдан-Ярослав Кецало

 

Кецало Богдан-Ярослав, псевдонім «Шрам», народився 1917 року в селі Добрівляни Бібрецького повіту в інтелігентній українській сім’ї. Його батько Антін (1880р. – 1952р.) і мати Анна-Марія (1889р. – 1967р.), з роду Ореховських, виховували шестеро дітей: Романа – 1906 р.н., Олександру – 1907р.н., Теофіля – 1910р.н., Євгена – 1911р.н., Богдана – 1917р.н. та Бориса – 1920р.н.

 

Мати Анна-Марія Кецало (Ореховська)

 

У Добрівлянах також проживали два брати Антіна – Євстах Кецало, син якого Зеновій став відомим художником, та молодший Володимир.

 

Євстах за польського правління працював залізничником, Володимир – особистим водієм директора цукрового заводу.

 

Батько Антін в період німецької окупації займав посаду директора лісового господарства.

 

Батько Антін Кецало

 

Закінчивши початкову школу в Добрівлянах, Богдан продовжує навчання у Ходорівській державній гімназії №623.

 

У першій половині тридцятих років батько продає свій житловий будинок у Добрівлянах брату Євстаху та переїжджає із сім’єю на проживання до Ходорова, де купує земельну ділянку з будинком.

 

Про громадську діяльність Богдана в цей період поділилась своїми спогадами Михайліна Медвідь (Садоха):

 

«Навчаючись у старших класах державної гімназії, де програмою було передбачено посилене виховання учнів в дусі польських традицій, Богдан залишається палким прихильником українства. Ще з юнацьких років він захоплюється ідеєю незалежності, за яку продовжили боротьбу українські революціонери-націоналісти з УВО, ОУН.

 

Політичні судилища над членами організації, вихідцями з Ходорівщини, котрі відбувались у Ходорові та Бережанах, героїчна смерть Біласа та Данилишина, сотника Головінського, щорічні походи під час Зелених свят українських громад Ходорівщини до могил Січових стрільців у м. Ходорові – усе це формувало в юнакові патріотичну свідомість.

 

Богдан розпочав свою просвітницьку діяльність у рідному селі Добрівляни, де народився і зростав, де було коріння його роду та залишились надійні друзі. Під час навчання, по приїзду до села, він радо ділився набутими знаннями з молоддю.

 

Не зважаючи на молодий вік, Богдан уже був вмілим організатором. У першій половині 30-х років у селі не було будинку читальні. Збудували його пізніше силами громади, а тим часом ми винаймали для репетицій та виступів господарське приміщення – стодолу в односельця. В ній Богдан нас навчав, там же готували святкові програми, фестини, вечори до видатних дат в історії українського народу та пошанування громадсько-політичних та культурних діячів.

 

Молодь на природі. Спереду Богдан Кецало

 

Молодь села глибоко поважала та любила Богдана Кецала. Слід відмітити, що крім світлого розуму та організаторських здібностей, він мав надзвичайно привабливу зовнішність – середнього зросту, з гарною поставою, мав темне волосся. При спілкуванні завжди був уважний, прихиляв до себе співрозмовника.

 

Ще й сьогодні пам’ятаю свій перший публічний виступ, коли Богдан доручив мені продекламувати вірш «Було колись на Вкраїні ревіли гармати» до свята вшанування роковин смерті нашого Кобзаря Тараса Шевченка.

 

Коли наближалось світле свято Христового Воскресіння, Богдан навчав нас гаївок, серед яких були і патріотичного змісту, присвячені українським героям. Одна з них так звучала:

 

«Сьогодні сумні свята,

Коновальця кров пролита.

Пішла звістка по Вкраїні –

Згинув вождь наш на чужині»

 

Після Богослужіння Богдан разом з нами, молоддю та односельцями старшого віку, водив хороводи навколо храму, співаючи гаївок. Це були кращі дні мого життя.

 

Збереглася у пам’яті ще одна подія, пов’язана з Богданом Кецалом. Коли у 1941 році вибухнула війна між німцями і Совіцьким Союзом, українські патріоти проголосили Українську Державу. Богдан, працюючи в українській управі в Ходорові, вирішив разом із керівниками освітницького відділу та народного дому підготувати для ходорівчан виставу «Маруся Богуславка».

 

У той час в Ходорові працював знаний вчитель Дмитро Макогін, син якого Борис, в минулому артист професійної сцени, одружився з двоюрідною сестрою Богдана Іванною, дочкою Євстаха Кецала. Вони проживали в Добрівлянах, Борис вчителював у школі, а Іванна навчала молодь у «Просвіті», вела дитячий садочок та була дуже активною організаторкою громадського життя села.

 

Коли постало питання, хто буде виконувати головну роль – Марусі, Борис запропонував Богдану, що приведе дівчину з Добрівлян. При зустрічі він вмовив мене піти на відбірковий конкурс, запевняючи, що маю добрі задатки артистки. Вислухавши його, я дала згоду. У визначений день ми разом пішли у Ходорів на прослуховування. Була там ще одна дівчина, з міста, гарна та вродлива, із світлим волоссям. У комісії був присутній і Богдан Кецало, котрий після прослуховування підійшов до мене і сказав, що вибір випав на мене. Почувши таке рішення, я була рада та почала швидко одягатись, бо вже вечоріло. Борис тим часом пішов до батька, але затримався, тому я змушена була іти додому сама. Дорога вела через ліс, було досить страшно, особливо коли проходила біля цукрового заводу, який охороняли поляки, що вороже ставились до українців, та, Богу дякувати, все обійшлося добре.

 

У час збройної боротьби Богдана я зустрічала в Добрівлянах декілька разів у вечірній час, коли він приходив в організаційних справах, але це було зрідка. Під час зустрічі він доручень нам не давав. Нашим провідником був Іван Калинець з Ходорова. Коли Калинець загинув від німецької кулі, провідником призначили Михайла Кравця із Отиневич.

 

У жовтні  1944 року надійшла трагічна звістка, що Богдан Кецало загинув, і це було дуже важким ударом для всього підпілля ОУН, особливо для його побратимів, тих, хто знав його протягом багатьох років. Всі усвідомлювали, що втрачено великого патріота, доброго організатора, котрий міг принести багато користі в побудові нової української держави. У моїй пам’яті він назавжди залишиться як Українець з великої букви».

 

Архівних документів, які би засвідчили дату вступу Богдана в ОУН, на сьогодні не встановлено, але є підстави стверджувати, що це середина 30-х років. Із спогадів його товариша по організації Дмитра Гулея, котрий відвідав Україну в 1991 році та зустрічався з дружиною Богдана Стефанією, відомо, що Богдан був добре відомий у середовищі провідних членів ОУН Ходорівщини та Бібрецького повіту, підтримував організаційні зв’язки з Миколою Левицьким, Ярославом Радкевичем, Богданом Прокопівим, Василем Вишиваним, Василем Костиком, Григорієм Гамкалом, Ярославом Дякуном, Степаном та Григорієм Ковалями й іншими українськими патріотами.

 

Під кінець 30-х років настав час активної підтримки Карпатської України, яка почала утверджувати свою автономію у зв’язку з окупацією Судетської області Чехії нацистською Німеччиною. Такі кроки наших співвітчизників на Закарпатті спонукали ОУН Західної України активізувати боротьбу як в підпіллі, так і офіційно в парламенті, де лідером УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) був Василь Мудрий, його фракція стала домагатись у польської влади самоуправління для Західноукраїнських земель.

 

Восени 1938 року побратими Богдана Кецала по ОУН з Ходорівщини – Богдан Прокопів, Микола Левицький, Антін Хомусяк – також вирушили на допомогу Карпатській Січі.

 

У цей час поляки, побоюючись революції в Західній Україні, розпочали масові переслідування та арешти членів ОУН. На Ходорівщині під кінець 1938 року було арештовано 28 українських патріотів, над якими весною наступного року відбувся судовий процес в Бережанському окружному суді. При цьому було долучено справи арештованих чеською жандармерією та переданих польським властям Левицького, Прокопіва та Хомусяка, котрих засудили на довготривалі терміни ув’язнення.

 

До травня 1939 року тривала боротьба Карпатської України за свою незалежність, проголошену 15 березня 1939 року. Та нацистська Угорщина за підтримки Польщі, Гітлерівської Німеччини, Італії і ганебної поведінки Чехословаччини – потопили її в крові.

 

Подальший політичний розклад двох головних воєнних гравців у Європі – Німеччини та Радянського Союзу, привели до нового поневолення Західної України, яка після капітуляції Польщі з вересня 1939 року опинилася в новому, російському ярмі.

 

Українські націоналісти, передбачаючи російському терор на своїй території, вимушено покидали свою землю, щоби з часом знову повернутись та очолити національно-визвольну революцію.

 

У числі провідних членів ОУН, що відійшли на Захід, був і Кецало Богдан. Дуже важко було йому залишати рідну домівку, та ще й напередодні важливої родинної події – весілля старшого брата Романа, котрий 24 жовтня 1939 року в Ходорові у церкві Косьми і Дем’яна брав шлюб із своєю нареченою Марією-Мотриною Угорчак, але атмосфера небезпеки, яку спричинили репресивні органи НКВД, та організаційна дисципліна були понад усе.

 

Так Богдан з побратимами опинилися на території Польщі, окупованої Німеччиною. Про його діяльність протягом двох років перебування за кордоном мало що відомо, та збереглася фотографія того часу, дарована Богдану з дарчим підписом: «Друзякові Богданови та близькому краянови в доказ щирої приязні та спільних надій та мрій, дарую на пам’ятку, «Осип». Краків 24 II – 1940р.».

 

 «Осип». Краків 24 II – 1940р.

 

Як відомо, в той час Краків став одним з політичних центрів, де відбувалось багато організаційних подій, учасником яких був Провід ОУН Бандери.

 

З 1 по 3 квітня 1941 року в Кракові відбувся другий Великий Збір ОУН (революційне крило), на якому було розроблено програму дій, стратегію, методи та тактику революційної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), на якому було обрано Провід та Провідника ОУН Степана Бандеру.

 

На Великому Зборі були присутні 75 делегатів від усіх організаційних клітин Західноукраїнських земель і деяка частина закордонних осередків, серед яких був присутній відомий політичний діяч ОУН 30-х років, багаторічний в’язень польських тюрем, наш краянин Пухаль Микола Романович, уродженець села Городище Королівське, що біля Ходорова.

 

Тому можна вважати, що Богдан Кецало, якого керівництво ОУН відправило в еміграцію, під час першої російської окупації виконував у Кракові певні організаційні доручення і перебував у вирі політичного життя.

 

Перед членами ОУН, що перебували в еміграції, стояло першочергове завдання – з початком воєнних дій з боку Німеччини та просуванням фронту на схід невідкладно повертатись в Україну для реалізації постанов другого Великого Збору ОУН. При цьому формувались похідні групи, котрі організовано переходили на нашу територію. Одна з них під керівництвом Ярослава Стецька 30 червня 1941 року прибула у Львів для виконання завдання особливої ваги – проголошення акту відновлення Української Державності.

 

Тому в перших числах липня друзі по ОУН уже зустрічали Богдана Кецала на Ходорівській землі. Частина з них також повернулась з еміграції, інші – вийшли з підпілля. Їх серця були сповнені радості від почуття, що вони знову вдома, серед рідних та друзів, кожен жив відчуттям великих подій і сподівань і був готовий до активної праці в ім’я побудови Незалежної Української Держави.

 

З перших днів після повернення Богдан активно включився у державотворчі процеси, які ініціювала ОУН. Він – учасник підготовки святкових заходів з оприлюднення акту відновлення Української Державності, які відбулись 6 липня 1941 року в м. Ходорові.

 

Із спогадів його товариша по організації Дмитра Гулея у книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»:

 

«У святковій процесії Почесна четвірка представляла ОУН. У ній були Богдан Кецало, який щойно повернувся з еміграції з Німеччини, Гриць Гамкало з Городища Королівського, Гриць Коваль з Молодинча і я».

 

Цей факт засвідчує, що на той час Богдан Кецало уже мав певні заслуги в організації та в повітовім проводі ОУН.

 

На сьогодні поки що не знайдено письмового хронологічного опису цієї знаменної події у м. Ходорів, крім хіба що кількох рядків спогадів Дмитра Гулея. Та при спілкуванні з політв’язнем російських таборів Гулеєм Миколою, уродженцем села Городище Королівське, автор почув спогади про один з епізодів тих урочистостей:

 

«Біля входу в будинок «Сокольня» на почесній варті я побачив воїнів українського війська, в котрих пізнав своїх односельчан Володимира Іванціва та Федора Ілечка. Вони були при крісах «Манліхер», австрійського виробництва (на той час я цікавився зброєю і знав багато її взірців). Від побаченого моє серце сповнилось гордістю за своїх земляків, я горів бажанням стати поряд з ними».

 

Після святкування у місті, як і в усьому повіті, розпочалось бурхливе державотворче життя. Було створено міську управу, до складу якої ввійшли магістр Гуцало, Групський із Стрия, Стасишин, Олесь Радкевич, Олекса Білінський.

 

Бюро проводу ОУН очолив Богдан Прокопів, яке на короткий час отримало статус повітового. Український національний комітет очолив отець Василь Сайкевич із Васючина.

 

Директором школи було призначено Сончишина, керівником освітнього відділу – Кузьмяк. У школі учителювали Молотюк Іванна, Михаць, Геванецька, Левицький Володимир, Коваль Степан та його дружина Лисечко, Макогін Дмитро.

 

Богдан Кецало, крім членства в повітовому проводі ОУН, був призначений директором кінотеатру (бувший будинок «Сокольня», де збирались місцеві поляки). За короткий час було придбано кіноапаратуру та організовано роботу кінотеатру. Він також організував досить об’ємну бібліотеку на другому поверсі кінотеатру, завідуючою бібліотекою і касиркою запросив свою добру подругу Стефанію Б’єгу, з якою був добре знайомий ще з другої половини 30-х років.

 

Стефанія Б’єга

 

Це була скромна, спокійного характеру, інтелігентна дівчина. З 1932 по 1938 роки Стефанія навчалась у Рідній школі в Ходорові. Збереглись з того часу декілька шкільних свідоцтв, які засвідчують її високі здібності до наук – усі засвоєні дванадцять навчальних предметів оцінені «дуже добре».

 

Її батько Василь (1887 – 1953 рр.) та матір Марія (1889 – 1972 рр.), з роду Копичин, походили із села Дев’ятники. Батько ще парубком, у двадцять років, подався за океан у пошуках кращого життя. Та звикнути до чужини він не міг, як писав в одному із своїх віршів на схилі життя:

 

«В Америці добре було,

Пам’ятаю нині,

Та жалував, що всі дома,

А я на чужині».

 

Туга за рідними змусила Василя через два роки повернутись на батьківщину. Він одружився, але зароблені доляри вдома швидко розійшлися і тому знову подався в Америку. Тільки через чотири роки Василь остаточно повернувся до рідного дому, і це була осінь 1919 року. На той час сину Мирославу уже виповнилось чотири з половиною роки.

 

Весь цей час із рідними не було листування через війну у Європі, тому коли Василь ступив на поріг рідного дому, рідні були безмежно щасливі, що він повернувся до них живий та здоровий. Від рідних почув гірку звістку – з війни не повернулись живими його брати Йосип та Іван.

 

За короткий час Василь знову перетворився з робітника на сільського господаря «..та до ріллі і плуга скоренько вчепився». Спливали роки у праці і турботах, діти підростали: «.. та нівроку всіх шестеро ми ся дочекали».

 

У 1937 році сім’я Василя Б’єги переїхала на постійне проживання до Ходорова. Дочка Стефанія у 1938 році закінчила Рідну школу. На той час вона була добре знайома з Богданом Кецалом – збереглась фотографія, підписана 1938 роком, на якій зображені Стефанія, Богдан та невідома жінка.

 

 Зліва направо. 1 ряд: Стефанія Кецало (Б’єга), Богданчик Кецало, Марія Б’єга (мати), Василь Б’єга (батько), Андрусяк (Б’єга) Катерина із сином. 2 ряд: Б’єга Іван, Б’єга Анастасія (дружина Йосифа), Б’єга Йосиф, Б’єга Агафія, Андрусяк Іван

 

Поступово між молодими людьми зародились душевні почуття, але з розповіді Стефанії дочці Галині, вона по можливості уникала зустрічей з Богданом та не давала волі своїм почуттям, бо знала, що її сім’я не могла порівнятись із знатною та заможною родиною Кецало.

 

Повертаючись до подій 1941 року, коли Богдан повернувся з еміграції, варто відзначити, що в його особистому житті два роки розлуки із Стефанією лише зміцнили прекрасне почуття. Зустрівшись з коханою, він відчув і радість, і душевний спокій – вони знову разом. З перших днів свого призначення директором кінотеатру Богдан прагнув, щоби Стефанія була поряд з ним, тому запропонував їй залишити роботу телефоністки міської залізничної станції та перейти працювати завідуючою бібліотеки та в кінотеатр касиром. Стефанія прийняла його пропозицію.

 

Активна позиція Богдана в державотворчих процесах, що розпочались в Україні з ініціативи ОУН після 30 червня 1941 року, та нова загроза для України зі сторони гітлерівської Німеччини, в плани якої не входило надання незалежності нашій державі, мимоволі стримували молодих людей від оформлення своїх стосунків, і мрії про спокійне сімейне життя поки що відводились на другий план.

 

Українське державне правління на Ходорівщині тривало два місяці. Нацистська Німеччина, котра напередодні загравала з українцями та пропагувала звільнення Європи та Сходу від більшовицької загрози, тепер сама чинила геноцид, взявши напрямок на знищення мільйонів людей, які у її хворобливій уяві були нижчою расою ніж вони, арійці.

 

Так розпочалась нова сторінка боротьби українського народу з німецьким фашизмом, яку очолили націоналісти-революціонери на чолі з провідником Степаном Бандерою, надіючись лише на власні сили та активну підтримку свого народу.

 

Попри всі труднощі, які постали перед ОУН в складних умовах окупації, всупереч намаганням гітлерівців знищити бандерівців-революціонерів, Проводом була організована і проведена гігантська робота по створенню української революційної армії, яка незабаром отримала назву УПА.

 

У нових умовах діяльності проводом ОУН на Богдана Кецала покладалось виконання ряду відповідальних завдань. Важливим фактором його успішної діяльності слід вважати можливість Богдана легально працювати і жити в місті разом з батьками.

 

З часу проголошення відновлення Української Державності багато членів ОУН і просто українських патріотів працювали в адміністративних структурах окупаційної влади, тому референтурою СБ ОУН використовувалась унікальна можливість отримувати від них цінну інформацію, яка допомагала часом зберегти життя десятків і сотень людей. При цьому значно полегшувався зв’язок та контакти з потрібними людьми, що сприяло успішній діяльності підпільників.

 

Нещодавно у спілкуванні з жителькою міста Ходорів п. Іриною Чоловською, 1925 р.н., автор почув спогади про важливі події, що відбувались в Ходорові в період німецької окупації, один із них стосувався безпосередньо Богдана Кецала:

 

«Був це 1942 рік, я на той час працювала в «лянцкомісаріаті» (військовий комісаріат) в м. Ходорові, знаходився він по вулиці Третього травня (вулиця Шевченка) в будинку, де сьогодні розміщується гуртожиток Ходорівського відділення технічного коледжу університету «Львівська політехніка». На першому поверсі розміщувалось управління «легеншафту» (за польської влади – управління фільварків), на другому – «лянцкомісаріат». Одного разу, виглянувши у вікно робочого приміщення, котре виходило на центральну вулицю, я побачила Богдана Кецала, котрий ішов тротуаром в напрямку центру міста (Богдана я знала як директора кінотеатру). У цей час із нашої управи вийшло кілька німецьких офіцерів. Богдан, порівнявшись із ними, підняв праву руку в привітанні. Такий жест викликав у мене глибоке обурення, я була здивована його поведінкою. Та сьогодні його дії можна виправдати, знаючи його справжню позицію, його громадську та політичну діяльність на той час. З метою конспірації була необхідність створювати видимість лояльного ставлення до окупаційної влади, і все для того, щоби безперешкодно виконувати завдання своєї організації».

 

Відповідно до рішення III Конференції ОУН було активізовано військово-організаційну діяльність. У результаті цього у Львівській області почали створюватись відділи Української Народної Самооборони. Одним із перших відділів на Ходорівщині Львівського краю була сформована сотня «Сіроманці», що базувалась у лісі біля села Молодинче.

 

У грудні 1943 року УНС змінила назву на «УПА-Захід», увійшовши до складу воєнної округи «Буг». У цей період перед керівництвом воєнної округи гостро стояло питання комплектації новостворених відділів підстаршинами та старшинами, яких явно не вистачало.

 

Одночасно весною 1943 року при підтримці Українського Центрального Комітету (УЦК), в особі його голови професора В. Кубійовича, розпочався процес створення стрілецької дивізії «Галичина». Дану ідею підтримувала ОУН під проводом полковника А. Мельника, комбатантські організації колишніх офіцерів УСС та УГА, а також український уряд в екзилі (УНР), котрі неодноразово звертались до німецьких властей з пропозиціями про створення Української армії для боротьби з більшовиками.

 

Та переважна частина ОУН під керуванням Степана Бандери гостро критикувала ідею створення дивізії. При цьому, попри критику, в дивізію направлялись і члени ОУН, котрі мали пройти солідний військовий вишкіл і одночасно поширювати серед вояцтва свої політичні ідеї. У той час в ряди дивізійників вступили сотні наших земляків з Ходорівщини, багато з них після вишколу та битви під Бродами продовжили збройну боротьбу в відділах УПА, займаючи різні командні пости. Десятки з них можна сьогодні назвати поіменно, але сотні – поклали свої голови за волю України.

 

У книзі Л. Калинця «Місто над ставом» є спогади про одного з дивізійників – Ярослава Климковича (1925р. – 1948р.), уродженця Ходорова, котрий під час формування дивізії вступив у її ряди із Мироном Демківим та Богданом Кецалом. До речі, Мирон Демків походив з Жидачева, де проживає сьогодні його дочка, а син – у Ходорові. За дружину мав Євгенію Климкович. Після Бродів вступив в УПА, воював у сотнях «Жубри» та «Сурмачі». Під псевдонімом «Дошка» виконував обов’язки військового інструктора. Його сотенним політвиховником був «Січовик» – Степан Стешин, родом з Тернопільщини, а одним із чотових – «Гайдук» із Зимноводки під Львовом. Усі вони пройшли шлях воїнів-дивізійників «Галичини».

 

Стосовно нашого героя Богдана Кецала, то в липні 1943 року він отримав вказівку від керівників проводу ОУН вступити в ряди дивізії, щоб одержати старшинський вишкіл.

 

Деякі відомості про події, що відбувались у Ходорові під час добровільної мобілізації в дивізію, автору вдалось отримати поспілкувавшись з довгожителями міста.

 

Микола Гулей, уродженець с. Городище Королівське, уже неодноразово згадуваний своїми спогадами, розповідав:

 

«Весною 1943 року я із своїми товаришами повертались після шкільних занять у село. На виході з міста ми почули оркестрову музику, що лунала з центру міста. Через цікавість ми вирішили повернутись у місто та дізнатись, що там відбувається. Коли підійшли до «Народного дому» то побачили оркестр біля входу на площу, а на фасаді будівлі висів великий плакат із написом: «Ми підемо, щоб славу і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі». На площі біля «Народного дому» зібралось багато жителів Ходорова, котрі залюбки слухали українські маршові пісні у виконанні оркестру, що приїхав із Стрия. Ми дізнались, що урочисті заходи в «Народному домі» відбуваються з нагоди початку роботи комісії по запису добровольців в дивізію «Галичина»».

 

Пані Ірина Чоловська з Ходорова доповнила розповідь своїми спогадами:

 

«Після завершення запису у дивізію у місті відбулись урочистості з нагоди відправки добровольців у Львів за участі управи міста, членів мобілізаційної комісії та представників військового комісаріату. Самі урочистості відбувались на площі біля будинку «Сокіл», де завчасно було підготовлено підвищення та вівтар для представників влади і духовенства. Усе дійство розпочалось із служби Божої за здоров’я і щасливе повернення майбутніх українських воїнів, яку провели три священики. Від представників влади лунали слова подяки та побажання бути гідними воїнами і щасливо повернутись до рідного краю».

 

Про свої враження сімдесятишестирічної давнини про урочисте прощання з воїнами-добровольцями з Ходорівщини поділився з автором учасник свята, житель м. Ходорів Євген Курилас:

 

«Під час відвідин громадських заходів, що відбувались у місті, мій батько часто брав мене з собою. Так було і того дня, коли ми прийшли до будинку «Сокіл», на площі уже було багато людей. Спочатку правилась Служба Божа, яку відслужило три священики. На підвищенні, що правило за сцену, між невідомими мені урядовцями я побачив лікаря Білинського, його в Ходорові знали всі. Біля сцени стояв стіл, на якому щось записували. Там же був Богдан Кецало, він проживав на нашій вулиці, недалеко батьківського дому. Як закінчились промови, то усі присутні колоною, з патріотичними українськими піснями попрямували вулицями міста у напрямку залізничного вокзалу».

 

Восени, в час свята обжинок, тридцять воїнів-дивізійників прибули у Ходорів у короткочасну відпустку під опікою німецького офіцера. Як зустрічали своїх земляків ходорівчани, також поділилась спогадами п. Ірина Чоловська:

 

«Традиційно масові святкування, що проводились у Ходорові, на які з’їжджалось багато освітянських колективів з навколишніх сіл, відбувались на площі біля лікарні. Одним з таких багатолюдних святкувань було свято обжинок. Мабуть, уже в час підготовки до свята стало відомо, що в той день у відпустку приїжджають воїни-дивізійники, тому організатори старались, щоб усе відбулось урочисто. Був запрошений духовий оркестр зі Стрия. Хлопці з Добрівлян під його супровід виконали танець «Аркан», а учитель Дмитро Макогін організував школярів, котрі пройшли маршем, тримаючи в руках палички, розфарбовані в синьо-жовтий колір. Після культурної частини воїнів запросили на гостини в кінотеатр, де на другому поверсі знаходилось німецьке касино (їдальня). Друга частина відпускників пригощалась у приміщенні м’ясокомбінату. А під вечір у Народному домі розпочалась вечірка з танцями. Хлопці організували музику, було багато дівчат, всі співали, танцювали, почували себе щасливими від теплоти зустрічі. Та раптом, у розпалі вечірки, двері відчинились і до приміщення зайшов наряд кримінальної поліції, в рядах якої служило багато поляків (фольксдойчів). На сцену піднялись два воїни брати на прізвище Богдан з Чорного Острова, в минулому студенти Львівської політехніки, та звернулись до прибулих зі словами: «Просимо в цій хвилі залишити зал та не перешкоджати нашій забаві». Поки поліцаї вийшли, їм довелось повторити це кілька разів. Не минуло і години, як поліцаї знову прийшли до зали. Ми побачили, що наші хлопці уже готові випровадити їх силою, але, Богу дякувати, цього не сталося. Відчувши тверду рішучість у словах українців, поляки були змушені вийти».

 

Між прибулими дивізійниками Богдана Кецала не було, та в перших числах грудня 1943р. він прибув у Ходорів. Із спогадів Стефанії Б’єги, розказаних своїй дочці Галині:

 

«Коли ми вперше побачились з Богданом в час його відпустки, я була в захопленні, як йому личив офіцерський мундир».

 

По прибутті до Ходорова Богдан зустрівся із зверхниками проводу ОУН, від яких отримав вказівку після закінчення відпустки до військової частини не повертатись, а перейти на нелегальне становище, оскільки існувала гостра потреба у військових фахівцях для організації мобілізації патріотичної молоді у відділи Української Повстанської армії.

 

Такий перебіг подій спонукав Богдана зважитись на важливий крок – при першій же зустрічі зі Стефанією, він попросив її руки. Дівчина дала згоду стати з ним під вінець, тільки запитала, як його вчинок сприймуть батьки. Її вагання не мало підстав, батьки Богдана не заперечували, знаючи про багаторічні почуття сина до нареченої Стефанії, однак розуміли складність цього періоду і небезпеки, що можуть впасти на молоде подружжя.

 

Як засвідчує архівний запис в метричній книзі реєстрації шлюбів церкви Косьми і Дем’яна м. Ходорова, їх одруження відбулось 12.12. 1943р. Ось виписка з книги:

 

«Ярослав-Богдан Кецало, син Антона і Марії, з роду Орихівська, рожденний в Добрівлянах, замешканий в Ходорові Ходорівської парафії, греко-католицького обряду, народжений 26. VII – 1917р., стану вільного.

 

Невіста Стефанія Б’єга, донька Василя і Марії, з роду Копичин, рожденна в Дев’ятниках, замешкана в Ходорові, парафії Ходорівської, греко-католицького обряду, народжена        2.ІХ – 1920р.

 

Свідки: Константин Собчишин – управитель школи в Ходорові,

Григорій Михаць – управитель ремісницької школи в Ходорові.

 

Звінчав: Долгий, греко-католицький парох Ходорова».

 

 Весільна світлина: Стефанія Б’єга і Богдан Кецало

 

Із спогадів дружини Богдана – Стефанії, весілля було досить помпезним, Службу Божу під час весільного обряду супроводжував хор під керівництвом знаного регента Степана Прокоп’яка. Після весілля молоде подружжя проживало у її батьків, та через деякий час, оберігаючись розшуку з військової частини, Богдан з дружиною переселились у село Дев’ятники до сім’ї брата Стефанії.

 

Згідно архівних документів ОУН-УПА з 1944 року Богдан Кецало, псевдонім «Шрам», був призначений військовим організаційно-мобілізаційним референтом Бібрецького повітового проводу ОУН.

 

Досить цікаву історію про порятунок Богданом у травні 1944 року дев’яти безневинних людей від німецької сваволі розповіла Стефанія дочці Галині:

 

«На той час я проживала у селі Дев’ятники у брата Мирослава, час від часу мене провідував Богдан, але більшість часу він був зайнятий підпільною роботою. В один із травневих днів біля села на пасовиську було поранено німецького солдата, мабуть партизанами. Наступного дня, вранці, із Ходорова приїхали німці та підпалили декілька дворів неподалік нашого будинку. В цей час Богдан був у селі. Побачивши у вікно німецьких солдат на подвір’ї, він вистрибнув через затильне вікно в сад і зник між деревами. Усіх, хто був у хаті, німці вивели з двору – забрали брата Мирослава, його дружину Стефанію, брата Івана, сусіда Куляша Михайла, тестя Ярослава Дякона – відомого провідника ОУН, Хомуляка Миколу, Хміля, Тульбу Івана і мене. Усіх нас дев’ятьох заложників німці повели за село та зупинились під високим берегом. Ми зрозуміли, що будуть в нас стріляти. А тим часом Богдан повернувся до хати, взяв невідомий мені документ і сказав шестирічній доньці Мирослава – Марійці, швиденько бігти до тата і мами та віддати той документ німцям. Побачивши дитину, яка прибігла, німці, готуючись до розстрілу, не хотіли її допускати до заложників, але Стефанія звернулась до них на німецькій мові, щоби пустили дитину, бо тут стоять її батьки. Коли Марійка наблизилась та віддала німецькому старшині документ, він його прочитав, підступив до неї та погладив по голівці».

 

Через шість років після війни батько Стефанії описав ту подію у віршованій формі:

 

«То Марійка хоч маленька,

Та вона щаслива,

Врятувала всіх нещасних

Що напасть вчепилась.

То Богдан послав Марійку,

Хоч мала й не може.

Кат, що мав таку охоту,

Щоби всіх побити,

Усміхнувся і по-польськи

Почав говорити».

 

Так було врятовано від неминучої смерті тільки з родини Б’єга четверо дорослих і Марійку п’яту.

 

Із наближенням російсько-німецького фронту Богдан появлявся вдома все рідше. 9 жовтня 1944 року він отримав нове призначення, про що свідчить архівний документ.

 

З листа командирові УПА-Захід щодо організаційної та оперативної діяльності групи «Буг»:

 

«На терені округи 21 (Городоцька Львівська сільська, в яку входили повіт Бібрка, Городок, Новий Яричів, Яворів) назначаємо оргмоба (організаційно-мобілізаційного референта – авт.) друга «Савича» (Василь Лялюк, уродженець Прибілля – авт.), а його заступником «Шрама» (Богдан Кецало – авт.) і окружного розвідчика «Кармелюка».

 

Окружна екзекутива вже зараз не буде мала причини нарікати, що не має командного складу».

 

З отриманням нового призначення, як гласить інший архівний документ, опублікований в Літописі УПА, том 13 нової серії, дізнаємось:

 

«12. Х – 1944р. друг «Шрам»-Кецало Богдан – робив контролю в районі (Ходорів – авт,) зі своїми друзями і окружним командиром по самооборонних кущових відділах. В часі контролі в селі Букавині був легко ранений в ногу під час облави, з якої він вихопився. 12. Х – 1944р. д. Чайка зістав забитий, а одного більшовики зловили живцем і забрали до Ходорова (жандарма «Заграву» – авт.). По облаві друг Шрам ніччю вернувся з своїми хлопцями до села Демидова, та заквартирував в того господаря, що мешкав, коли йшов до села Букавини.

 

13.Х – 44р. в 15 год. з Букавини набігло коло 50 більшовиків, яких вів зловлений жандарм Шрама (його пізнали жінки, в яких він скорше ночував). Більшовики разом з жандармом прибігли до Демидова і окружили тих господарів, в яких квартирували вище згадані. В одній криївці не було нікого, в другій (у Хоми Анни) сидів друг Шрам ще з одним жандармом. Тоді більшовики закликали Хому Анну, наказали її лізти до криївки. Жінка не хотіла, але в кінці більшовики присилували її і вона полізла. Звідти витягла кулемет МГ та скриньку набоїв і сказала, що в криївці нема більше нікого. Більшовики не повірили жінці і післали одного із своїх бійців, щоб провірив, чи в дійсності там нема нікого. Боєць як поліз, так звідти вже не вернувся, бо д. Шрам з своїм жандармом його задушили. Тоді решта більшовиків почали кричати та кидати гранати до криївки, при цьому підпалили стодолу. Другу стодолу у Цимбрана також більшовики спалили, хоча в його криївці не було нікого. Більшовики вертаючи з Демидова через Букавину, арештували Хому Анну».

 

Після відходу більшовиків, ввечері, повстанці забрали тіла загиблих «Шрама» - Богдана Кецала та його побратима, поховавши їх у братській могилі біля церкви села Молотів. 

 

 Церква Преображення Господнього у селі Молотів

 

З настанням незалежної України на могилі було встановлено хрест з пам’ятною дошкою, на якій викарбувано імена тридцяти п’яти українських героїв, полеглих у боротьбі за свободу і незалежність нашої країни.

 

 

Хрест на могилі полеглих борців за волю України у селі Молотів

 

 

Пам’ятна дошка з викарбуваними іменами героїв

 

Стосовно рідних Богдана Кецала. З наближенням російсько-німецького фронту брати та сестра Богдана з батьками та сім’ями вирішили емігрувати на Захід, передбачаючи репресії проти них і пам’ятаючи гіркий досвід в час так званого «возз’єднання» у вересні 1939 року. Спакувавши необхідні та цінні речі, залишивши у Ходорові житло, вони виїхали до Устрик Долішніх (на даний час адміністративний центр ґміни Устрики-Долішні в Польщі, а в той час – місто було райцентром Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області), де формувався потяг з майбутніми емігрантами. Майже перед самою відправкою потяга, практично в останні хвилини сестра Олександра з чоловіком Григорієм Михацем та маленькою піврічною донечкою Дарією передумали і вирішили залишитись в Україні. До сім’ї дочки долучились батьки та неодружений брат Борис. Чоловік Олександри походив із села Раневичі з Дрогобиччини, куди вони і переїхали.

 

Зліва направо. 1 ряд: Олександра Михаць (Кецало), Анна-Марія Кецало, Зінаїда Кецало (дружина Бориса). 2 ряд: Славко Дмитришин, Дарія Михаць (дочка Олександри), Ірина Кецало (дочка Теодозія Кецало), Борис Кецало

 

У період радянської влади сім’я Олександри переїхала до Дрогобича, за місцем роботи її чоловіка Григорія, який працював завучем механічного технікуму. З ними проживали і батьки Богдана – Антін Кецало та мати Анна-Марія, які і поховані у Дрогобичі. Із рідних Олександри на сьогодні залишилась дочка Дарія Юревич, яка зі сім’єю проживає у м. Львові і є відомим лікарем, хірургом-офтальмологом.

 

Брат Борис також пов’язав свою подальшу долю з Дрогобичем, де працював, створив сім’ю і прожив до кінця життя. 

 

Брати Роман, Теофіль та Євген добрались до Австрії, з просуванням фронту переїхали до Німеччини, де перебували в таборі для біженців. Через деякий час сім’ї Романа та Євгена емігрували до США, а Теофіль з сім’єю – до Канади.

 

Дружина Богдана Кецала – Стефанія, після смерті чоловіка проживала з батьками в Ходорові. У лютому 1945 року народила сина, давши йому ім’я в честь батька – Богдан. Так як Стефанія була невеликого зросту, це, напевно, вплинуло на роди, під час яких дитина зазнала родової травми, були пошкоджені тазові суглоби. Щоби запобігти повній інвалідності, рідні були змушені організувати три хірургічні операції під наркозом. Більше пів року Богданчик перебував у гіпсі. Та, Богу дякувати, з роками він одужав, зростав розумним, з багатьма хорошими задатками хлопчиком, мав веселу вдачу, гарно співав і готувався іти до школи.

 

Стефанія з сином Богданом

 

Та 22 серпня 1951 року у сім’ю прийшло велике горе, що нанесло родині важку рану на все життя. Цей погожий літній день не віщував нічого тривожного, Богданчик, як завжди життєрадісний, щось собі майстрував на подвір’ї біля хати, і ніхто з домашніх не зауважив, що два старші знайомі хлопці покликали його з собою на річку, а там сталось непоправиме – він втопився.

 

Ось що розповіла дідусеві Богдана одна з дівчат, котра була з мамою на річці недалеко:

 

«Хлопці проходили біля нас, Богданчик повернувся і усміхнувся до мене. А через якісь хвилини я бігла до мами щоби його рятувати – хлопці  кинули Богдана у річку».

 

Родичі шукали тіло дитини в четвер і лише у п’ятницю знайшли, а в суботу був похорон. Що спонукало підлітків на такий вчинок – важко сказати: нерозсудливість, пустощі чи доля, котра ще раз, в останнє, випробувала це слабке тіло? Про це знає лише один Господь.

 

Дідусь Б’єга присвятив трагічній загибелі онука декілька віршів, в яких висловив всю тугу та біль рідних, і особливо матері, благаючи Матінку Божу дати їй сили винести цей важкий хрест.

 

Перечитуючи слова співчуття в листах чоловікової сестри Олександри Михаць з Дрогобича, що надходили протягом десяти років і на які Стефанія не мала сили відповідати, стає зрозумілим, наскільки важким був її душевний стан. Крайнє нервове виснаження спричинило у неї захворювання легень.

 

Багато води перетекло за 15 років після смерті любимого чоловіка Богдана, але Господь розпорядився так, що в житті Стефанії появився чоловік, котрий розділив з нею біль минулих втрат та допоміг повернутись до життя. Ним став уродженець села Отиневичі Василь Яворський, котрий також пережив немало, втративши дружину і залишившись з шестирічним сином.

 

Стефанія дала згоду на одруження з Василем. У 1961 році у них народився син Ігор, а незабаром, у 1964 році – донечка Галина.

 

Огорнута турботою чоловіка, в оточенні дітей, котрим дала життя – все це сприяло зменшенню душевного болю, що переслідував Стефанію у попередній період.

 

У 1978 році вона дізналась, де поховано її чоловіка Богдана і відвідала його могилу у селі Молотів.

 

Ще цілих тридцять сім років Стефанія прожила у новоствореній сім’ї, оточена любов’ю та піклуванням. Разом з чоловіком Василем виростили, виховали та вивели в люди трьох дітей – Романа, Ігоря та Галину, благословили їх під вінець та дочекались онуків.

 

Мабуть, під кінець свого життя Стефанія дякувала Богу, що допоміг їй пережити важкі випробування, повернутись до життя та дочекатись щасливої старості в оточенні дорогих їй людей.

 

Її подружнє життя з Богданом Кецалом було коротке, як спалах зірки на небосхилі, але в її спогадах він залишив світлу пам’ять, як вірний та люблячий чоловік, достойний син української землі, борець за незалежність України.

 

Зберігся ще один архівний документ часів ОУН-УПА, це реєстр старшин воєнної округи УПА-Захід ВО «Буг»:

 

«Постій 1 січня 1948р.

У списку старшин, номінованих після смерті, за №7 читаємо: Присвоїти звання хорунжого «Шраму» – повітовий оргмоб».

 

Богдан Кецало. Художник Зеновій Кецало

 

Слава героям, що полягли в боротьбі за свободу і незалежність нашої багатостраждальної землі і тим їх послідовникам, що сьогодні продовжують боронити східні рубежі нашої держави від одвічного супротивника, все того ж російського «брата».

 

Дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.        Зіновій Горін