Битва під Оршею – день слави української зброї. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 жовт. 2014 р., 07:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лист. 2014 р., 11:08 ]

Революція Гідності, яка увіковічила наше покоління «Небесною сотнею», та героїзм українських вояків у відстоюванні Української Держави на Донбасі у війні з терористами та російськими окупантами спонукають нас розставити акценти у трактуванні нашої історії, аби її нинішня інтерпретація сприяла утвердженню національної гідності та самоідентифікації українців.

 

Завдячуючи українським перемогам та героям, ми і маємо сьогодні українську спільноту з відповідним набором символів-ідентифікаторів.

 

Серед Днів Слави Української зброї особливе місце займає славетна битва з московітами на річці Кропивній під Оршею 8 вересня 1514 р., коли війська українського, білоруського, литовського та польського народів вщент розгромили московітів (тепер Орша - місто обласного значення у Вітебській області, Білорусь). Переможне військо очолював український князь Костянтин Острозький – Гетьман Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, нащадок Рюриковичів, некоронований володар Руси-України. З іменем цього князя пов’язано чимало перемог українців, які склали золотий фонд мілітарної скарбниці нашого народу.

 

Необхідно відмітити, що того часу частина українських та переважна більшість білоруських земель входили до складу Великого князівства Литовського. Власне, литовці становили меншість з-поміж слов’янського населення держави. Офіційною мовою князівства була руська мова, що включала елементи як білоруських, так і українських говірок. У певному сенсі князівство продовжувало політичні й культурні традиції Київської Русі. Тому українське й білоруське населення, принаймні його еліта, сприймало Велике князівство Литовське як «свою державу» (Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі [Електронний ресурс]. –  Режим доступу : www.rumvi.com/products/ebook/князі-острозькі/.../preview.html). Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське було однією із найбільших держав Європи.

 

У період Середньовіччя осердям української аристократії стала Волинь. Саме тут зосереджувалися володіння знаних українських князівських родин Вишневецьких, Гольшанських-Дубровицьких, Заславських, Збаразьких, Корецьких, Острозьких, Сангушків, Четвертинських, Чорторийських, яких ще іменували «головними княжатами». Після розпаду Київської Русі й пізнішої втрати Галицько-Волинської держави вони намагалися зберегти за собою права, характерні князям ще з давньоруських часів. Удільний князь, влада якому діставалася в спадок, виступав сувереном свого володіння й міг вийти разом зі своїми землями зі складу Великого князівства Литовського, до якого в той час входила Волинь. Такі дії, принаймні до ХV ст., не вважалися зрадою. «Головні княжата» підлягали суду виключно Великого Князя, а не місцевих судів. Вони були представлені у великокнязівській раді. Це давало можливість контролювати практично всі сфери життя свого регіону. Проте, не завжди вони могли реально впливати на загальнодержавну політику (На думку Юрія Диби та Олесі Максимець, Володимир Великий народився на Волині, у селі Будятичі [Максимець. Не Великий, а Волинський! // Експрес. – 2013. – 30 травня ‑ 6 червня]. На цю гіпотезу звертає також увагу Петро Кралюк. [Кролюк П. Війни у Вікіпедії, або чи пошанує Україна Володимира Святого?. [Електронний ресурс]. —  Режим доступу: kraluk_p@ukr.net http://www.radiosvoboda.org/content/article/24434186.html]). Важливим привілеєм «головних княжат» було їхнє право формувати власні збройні загони (почти) під своїми родовими гербами, а не в складі загального повітового ополчення під стягами земель.

 

Почесним привілеєм були обов’язкові іменні листи-повідомлення від Великого Князя про початок військових дій чи про скликання сейму. Отже, попри свою васальну залежність від короля польського чи Великого князя Литовського, українські князі були достатньо самостійними. Саме вони виступили продовжувачами давньоруських політичних та культурних традицій.

 

Одним із найбільш самостійних і найпотужнішим серед волинських князів був рід князів Острозьких, який за твердженнями багатьох хроністів, сягає своїми витоками князів Володимира Святославовича (Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі [Електронний ресурс]. –  Режим доступу: www.rumvi.com/products/ebook/князі-острозькі/.../preview.html‎) та короля Данила Романовича (Галицького). Представники цього аристократичного українського роду усвідомлювали себе саме нащадками правителів Київської Русі та продовжувачами їхніх культурних і політичних традицій. Особливо значною була роль князів Острозьких в ХV – ХVІ ст., коли Україна-Русь опинилась між великими геополітичними потугами – римо-католицькою Європою та ісламським Сходом. Символом незборимого і рішучого, аристократичного за духом, патріотизму став князь Костянтин І Острозький (1460-1530) – староста Брацлавський, Луцький, Звенигородський і Вінницький, маршал Волинський, каштелян Віленський, воєвода Троцький, Великий Гетьман Литовський.

 

Костянтин Острозький був сувереном у своїх величезних володіннях (йому належало 100 міст, 40 замків, 1300 сіл). Князь також володів і деякими привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску (в той час, це вважалося королівською прерогативою). Діяльність Костянтина Острозького об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На надгробку, котрий знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, князя зображено з короною. Так тоді зображували, переважно, королів (там само).

 

Як заможна людина, був одним з найвизначніших меценатів того часу. Можна говорити про те, що завдячуючи його діянням, центрально-східна Європа має європейське, а не азіатське обличчя. Цю людину є всі підстави вважати тою, що «змінила історію».

 

Костянтин Острозький належав до великих полководців і політичних діячів минулого. Він виграв велику кількість битв, в тому числі, міжнародного значення. Князь брав участь в успішних кампаніях проти татар і Московської держави. Надзвичайно хоробрий, Острозький не втрачав розсудливості в найскладніші моменти і вправно керував військом. Він громив ординців на Волині впродовж 1486-1490 рр.; успішно боронив від них Рівне 1496 р.; 1519 р. уславлений полководець здобув перемогу під Сокалем, 1524 р. – під Вільшаницею на Київщині. У битвах на Лопушнянському полі під  Вишневцем (28 квітня 1512 р.) та біля річки Ольшаниці на Київщині (6 лютого 1527 р.) були розбиті орди чисельністю понад 20 тис. чоловік. Військо, яким командував Острозький, було значно меншим за чисельністю від ворожого. Без сумніву, ці перемоги були отримані завдяки військовому таланту Великого Гетьмана. Князь сміливо використовував новинки військової техніки. Він, одним із перших, почав застосовувати польову артилерію.

 

У липні 1497 р. князь разом з майбутніми королями Алєксандром та Яном Ольбрахтами здійснив похід під Очаків, де розгромив Кримського хана, взявши в полон його командувача – Менґлі-Ґірея. За цю перемогу він був нагороджений званням Великого Гетьмана Литовського – ставши першою людиною, яка одержала таке звання. Мав він тоді 37 років. Того ж року К. Острозький за свої бойові заслуги отримав земельні пожалування, котрі стали своєрідним ядром Острожчини – села Здовбицю, Здолбунів, Дермань, Лебеді, Кунів та інші (зараз це, переважно, населені пункти Здолбунівського району, Рівненської області).

 

Підкреслюючи військові заслуги князя К. Острозького сучасники порівнювали його із знаковими постатями античності. Зокрема, папський легат у Польщі Пізоні, порівнюючи його із засновником Рима Ромулом, 1514 р. писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу». Це свідчення є дуже вартісним, тому що оцінку великих заслуг князя дає людина, яка належала до іншого культурного й конфесійного простору.

 

На той час серйозною проблемою для Великого князівства Литовського, зокрема й порубіжних українських земель, окрім татарських набігів, стали і війни з росіянами-московитами. П. Кралюк та Я. Хаврук звертають увагу, що в цьому геополітичному протистоянні «принцип віри» не діяв. Для князя Острозького різниця між ворогами полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення бойових дій у військових баталіях. Власне, уся діяльність Острозького, як воєначальника, спростовує ідеологему православних авторів ХІХ ст. (яка проникла і в радянську та частково, навіть у сучасну історіографію), щодо опозиції «єдиновірної Русі» й «мусульманського Сходу».

 

Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій – чужий. При цьому «чужим» був той, хто мав на меті загарбання якихось земель Великого князівства Литовського, пограбування його території чи «виведення» людності. Отже, мова має йти не лише про політичну лояльність князя литовській владі, але й про почуття державно-моралістського патріотизму, котре перевищує релігійну «спорідненість» (там само).

 

Слід зауважити, що Московська держава, яка скинула золотоординське ярмо 1480 р., швидко зміцнювалася. За часів великого князя московського Івана ІІІ вона перейшла до імперської, загарбницької політики і під прапором «збирання» руських земель висунула претензії на українські та білоруські землі, що входили до складу Великого князівства Литовського. Скориставшись ослабленням Великого князівства Литовського й Руського, Москва виграла кілька війн наприкінці XV – початку XVI ст., окупувала українську Сіверщину. Цим перемогам сприяли потужні удари по Україні з півдня турецько-татарських агресорів. Спадкоємець Івана ІІІ, великий князь московський Василь ІІІ, натхненний успіхами батька, прагнув закріпити Московію на заході. Війна, яка розпочалася ще 1501 р. та двічі перепинялася, вибухнула з новою силою 1512 р. Розпочалася нова московсько-литовська війна.

 

Під час кампанії 1514 р. Василь ІІІ захопив білоруський Смоленськ. Втрата Смоленська, який відігравав важливу роль на східному кордоні Великого князівства Литовського, а також інших міст відкрила шлях для інвазії московських військ та окупації ними білоруських і литовських земель. Далі Великий князь московський послав своє велике військо під Оршу – важливий стратегічний пункт на перехресті торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно (тепер – Вільнюс) та Москвою. Прагнучи оволодіти Оршею, московське військо хотіло водночас узяти реванш за поразку, якої завдала Москві армія Великого князівства Литовського і Руського 1508 р. Здавалося, ніщо не могло зупинити московитів, однак раптовий марш «литвинів» (так у джерелах називали тоді не тільки етнічних литовців, але й білорусів та українців) з Вільно під Оршу змусив нападників відступити на лівий берег Дніпра. Московити розташувалися між Оршею та Дубровником, на річці Кропивні, зайнявши вигідні позиції.

 

Московське військо складалося як з російських полків, так і з татарської кінноти. Воно нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейського війська. Головнокомандувачем московитів був князь Іван Андреєвіч Чєляднін, його помічник – князь Михаїл Булґаков-Ґоліца, воєводи Ґриґорій Фьодоровіч Давідов та Іван Тьомка-Ростовскій.

 

На противагу московитам виступили об’єднані сили Великого князівства Литовського й Королівства Польського під проводом 54-літнього волинського князя Костянтина Острозького. Сподвижниками Костянтина І у битві під Оршею був литовський князь Юрій Радзивіл «Геркулес» і поляки Януш Сверчовський та Войцех Самполинський. Армія Великого князівства Литовського і Руського складалася із білоруських, українських, литовських, польських загонів та невеликої кількості європейських найманців. Власне, етнічних литовців тут було мало. Переважно це були частини з українських, білоруських та польських земель. Майже половина армії припадала на військо Корони Польської. Крім етнічних поляків у його складі було чимало українців (галичан, волинян, холмщаків та подолян). Трохи менше становили «литвини» (етнічні литовці, білоруси, українці з Полісся, Київщини, Сіверщини). Було також небагато литовських татар і найманої сербської кінноти. У війську пропорційно були представлені піхота, важка й легка кавалерія, артилерія (Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku).

 

Московити, укріпившись на лівому боці Дніпра, не хотіли, як тоді казали, «дати поле» для битви, оскільки їхнє військо складалося, в основному, з кавалерії, й чисельно значно переважало «литвинів». Перебуваючи у дуже скрутному становищі (майже програшній позиції), князь Острозький зважився на рішучі дії.

 

6 вересня 1514 р. об’єднані сили Великого князівства Литовського й Королівства Польського підійшли до Дніпра і почали шукати місця для переправи через річку. Князь, користуючись тим, що береги були вкриті густим лісом, зімітував підготовку до форсування Дніпра в одному місці, тим часом перекинувши військо в інше. У ніч з 7 на 8 вересня 1514 р. військо форсувало Дніпро. Піше військо перейшло ріку двома майстерно зведеними мостами, на човнах та плотах. Артилерію було переправлено своєрідним понтонним мостом, при зведенні якого були використані великі бочки, проте міст не витримав навантаження. Однак, знаючи рідні Дніпрові береги, українці й білоруси повели кінноту вбрід. Хоча, московити і стежили за діяльністю свого ворога, але не зауважили і залишили без охорони одну ділянку. Саме там Гетьман переправив на другий берег кінноту.

 

Я. Галайда так описує цю ситуацію: «Все русько-литвинське військо переправилось на лівий берег Дніпра і відійшло від річки на дві милі. Виявилось, що в строю війська залишилось тільки двадцять п’ять тисяч солдат. Головна надія була на гармати, під вогонь яких гетьман сподівався затягнути московітів» (Галайда Я. В річницю славної битви під Оршею. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.untp.org.ua/index.php?id=801). 

 

Вранці 8 вересня перед «ошелешеними» московитами постало українсько-білорусько-литовсько-польське військо.

 

Звичайно, при форсуванні Дніпра був ризик. Адже супротивник за кількісної військової переваги міг розбити армію «литвинів», не допускаючи його переправи на лівий берег Дніпра. Та князь-полководець ризикнув, оскільки, побувавши в полоні у росіян, був добре обізнаний із стратегією останніх. К.Острозький не сумнівався, що І. Чєляднін, маючи чисельну перевагу, впевнений у своїй перемозі і що він не завадить форсуванню річки, бо матиме наміри одним ударом покінчити з русько-литвинським військом.

 

Збереглися свідчення, ніби керівники московського війська свідомо дозволили супротивнику переправитися через водну перепону, аби пізніше отримати «чисту» перемогу над ним. Російський історик М. Карамзін навіть приписує воєводі І. Чєлядніну самовпевнену фразу, яку він ніби сказав, коли довідався, що частина «литовців» уже переправилася через Дніпро: «Мені мало половини; чекаю їх усіх, і тоді одним разом управлюся з ними».

 

Власної поразки московити навіть не уявляли, самовпевнено стверджуючи, що «без особливої праці ми зможемо або зім’яти це військо, або оточити і гнати його як скотину до самої Москви» (Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.rumvi.com/products/ebook/князі-острозькі/.../preview.ht ).

 

Чисельне співвідношення сил, дійсно, було на користь росіян. Є різні дані щодо чисельності «литовського» та московського військ у битві під Оршею. Найбільш поширеним є твердження, що росіян налічувалося майже вісімдесят тисяч чоловік, а «литвинів» понад тридцять тисяч. Та не виникає сумніву, що московське військо приблизно удвічі переважало «литовське». Проте російське військо, порівняно з «литовським», було гірше озброєне. Московити здебільшого використовували луки й бердиші, тоді як «литвини» мали на озброєнні важкі гармати, самопали, ручниці (невеликі гармати, що використовувалися піхотою), довгі піки й мечі.

 

Рано-вранці І. Чєляднін атакував К.Острозького, намагаючись відрізати його від мостів, однак цей напад було відбито. Острозький, як досвідчений стратег, встиг зайняти оборонну позицію у дві лінії і вже зранку 8 вересня його військо чекало на противника в повній бойовій готовності. Свої найліпші сили, разом з артилерією, князь поставив у центрі, а на фланги – легку кінноту та гірше озброєну піхоту. Позаду правого флангу, у ялиновому переліску, він улаштував засідку, куди скерував частину артилерії та піхоти. Чудовим розташуванням війська в т.зв. "старо-польськім" строю, вміло використавши рельєф місцевості, князь Острозький посилив свою перевагу (Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku). Великий гетьман зробив ставку на ефективну координацію дій усіх родів військ на полі бою. Особливу увагу було приділено взаємодії важкої і легкої кінноти, піхоти й польової артилерії «литовського» війська.

 

Воєвода І. Чєляднін розташував армію в три лінії, на флангах були два великих кінних загони для удару противника в тил. Московити розташували свої сили за звичним порядком у вигляді ромба: передова сторожа, полки правої та лівої руки, у центрі – «великий полк», а позаду – тилова сторожа. Ще до початку битви, обидва крила московсько-татарського війська занадто далеко відійшли від головного полку (чисельна перевага надавала таку можливість), але це видавало і задум московітів – оточити все «литовське» військо.

 

День битви припав на свято Різдва Пресвятої Богородиці. Перед битвою К.Острозький поїхав до церкви, де просив Господа про перемогу. Він поклявся побудувати дві церкви у Вільно: «Коли милостивий і всемогутній Бог дасть нам перемогу над безбожним ворогом і передасть в наші руки його людей, таких жорстоких, і таких чисельних» (Галайда Я. В річницю славної битви під Оршею. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  www.untp.org.ua/index.php?id=801).. У війську було відправлено молебень. Князь Костянтин Острозький, звертаючись до свого війська з промовою, пригадав воякам славні подвиги їхніх предків та закликав їх бути мужніми та гідно захистити рідну землю від загарбників.

 

Вранці 8 вересня 1514 року два війська були готові до битви. Перед битвою, між найвправнішими воїнами з «литовського» та московського війська, традиційно, відбулося декілька герців. Князь Острозький розпочав воєнні дії. Ю. Мицик описує, що «близько полудня Самполинський кинув у бій свою легку кінноту проти московського полку правої руки, не даючи йому змоги оточити «литвинів». Московити однак встояли й самі перейшли в наступ, але наштовхнулися на другу лінію оборони (піхота й артилерія), котра зупинила ворога. Цієї миті ліве крило армії князя Острозького перейшло в контрнаступ. Тут активно діяли поляки разом з українцями (самих волинян нараховувалося 1-1,5 тисячі). Ніби морські хвилі, тричі піднімалися в наступ воїни лівого крила і врешті-решт змусили ворога відступити. Тим часом розгорілася битва й на іншому фланзі, де стояли переважно «литвини». Сам Острозький повів у бій литовців, українців і білорусів проти лівого московського полку та потіснив останній». К. Острозький очолював усі контратаки кінноти і бився, як простий вояк.

 

У відповідь полководець московитів Чєляднін кинув підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент, Острозький вдався до воєнних хитрощів. Умовним сигналом він дав знак імітувати відступ, московська кіннота погналася за «втікачами», прагнучи скинути їх у Дніпро. Проте, «втікачі» навели московитів на свою засідку. З прибережної гущавини гримнула артилерія, а об’єднані литовсько-русько-польські війська розвернулися на 180 градусів і разом з підкріпленням, яке було в засідці, ринули на ворога, спантеличеного таким розвитком ситуації. Раніше, від першого ж залпу, загинув ворожий воєвода Іван Ростоцкій. Московська кіннота в паніці кинулася втікати. За ними ринуло об’єднане військо на чолі з князем Острозьким. У запалі погоні воно змело й великий полк московітів (Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku). Притиснуті до болотистої долини річки Кропивни, частково до Дніпра, вони були майже повністю знищені. Під час спроб втечі московські вояки кидалися з крутих берегів і масово гинули. Сама річка була повністю заповнена тілами загиблих.

 

Водночас, другий ешелон війська на чолі зі Сверчевським вдарив по інших московських полках, що і призвело до тотального розгрому московитів. Погоня за втікаючою московською армією припинилася аж опівночі.

 

Розгром московської армії був тотальним. Вона втратила понад дві третини особового складу, з 11 воєвод в полон попало шість (Іван Чєляднін, Міхаїл і Дмітрій Голіца-Булгакови, Дмітрій Кітаєв, князь Іван Пронський, Сівіндук-мурза), двоє загинуло (князі Іван Тьомка-Ростовський та Андрєй Оболєнський) і лише троє врятувались втечею (Грігорій Чєляднін-Давидов, Андрєй Голіца-Булгаков і князь Нікіта Оболєнський) (Мандзяк В. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії: Довідник. ‑ Львів:Літопис, 2011. – С. 246‑247).

 

Описані баталії відображено у живописному полотні «Битва під Оршею», написаному невідомим учасником цієї битви, який був учнем знаменитого художника Лукаса Кранаха Старшого. Князь Острозький на картині зображений тричі. Ця картина вважається першою в Польщі картиною на батальну тематику.  

 

 Картина «Битва під Оршею». Національний музей Польщі, Варшава

 

У цій знаменитій битві московські війська зазнали ганебної поразки. Князь К. Острозький зі своїм 30-ти тисячним військом, використавши взаємну заздрість та не узгодженість дій двох московських воєвод князя М. І. Голіци-Булгакова та І. А. Чєлядніна, розгромив 80-тисячне московське військо. У бою було знищено понад 30 тисяч московського війська, частина з якого втопилася в річці Кропивній та Дніпрі. Біля 8 тисяч солдат було взято в полон. У полон було взято 37 значних бояр, 2 тисячі дворян, захоплено багаті трофеї, у тім числі всі московські прапори. Наступного дня, Острозький милостиво прийняв полонених воєвод, а потім відправив їх до Великого князя в Борисів. Князь Василій III відмовляється пізніше їх викуповувати, заявивши, що вважає їх померлими. Чєляднін за кілька років помирає у Вільнюсі, а Голіца-Булгаков повертається на батьківщину тільки в 1552 році.

 

Сам великий князь московський Василій ІІІ мусив тікати із Смоленська до Москви (Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku). Зі сторони війська князя К.Острозького полягло 4 тисячі воїнів. Серед трофеїв знайшли і тисячу кайданів, які Василь ІІІ приготував для вояків Великого князівства (Галайда Я. В річницю славної битви під Оршею. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.untp.org.ua/index.php?id=801.).

 

Унаслідок перемоги від ворога було очищено значну територію та відкрито шлях на Смоленськ. Проте, незважаючи на блискучий результат, перемога під Оршею, не була використана повною мірою. Гетьманові Костянтину Острозькому, який розраховував на мирне повернення Смоленська, не вдалося своєчасно зайняти місто, що повертається до складу Великого князівства лише в часи  Гетьмана  Петра Сагайдачного у 1611 р.

 

Разом із тим, гетьман К.Острозький організував повернення Мстиславля, Кричева й Дубровно. Напади московитів на Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське  були зупинені , що зумовило значний культурний розквіт країни, зокрема й укладення Литовського статуту, який став другим після Руської правди конституційним актом на землях сучасної Білорусі та України.

 

Битва під Оршею 1514 р. вразила сучасників. Застосоване князем Острозьким у битві під Оршею новаторство у бойових діях (зумисна імітація відступу, внаслідок якої противник був заведений під залп своєї артилерії) стало предметом вивчення та наслідування у військовому мистецтві. Дещо пізніше, 24 лютого 1525 р., імператор Карл V розбив французів при Павії. Долю битви вирішили залпи акебузерів, при цьому один постріл виводив із строю кількох чоловік (Войтович Л. Князівські династії Східної Європи.[Електронний ресурс]. – Режим доступу:litopys.org.ua/dynasty/dyn73.htm).

 

У Вільно Костянтина Острозького чекала урочиста зустріч. 3 грудня 1514 р. все місто вітало героя Оршанської битви. На честь полководця була збудована тріумфальна арка, через яку він на чолі свого війська в’їхав у столицю Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Населення з квітами зустрічало героя. Волинський літопис так згадує про нашого видатного князя:

 

«… а гетьману його, видатному князю Костянтину Івановичу Острозькому дай Боже багато здоров’я і щастя на майбутнє, щоб як нині; побив рать московською, щоб так побивав рать татарську проливаючи їх кров бусурманську» (Галайда Я. В річницю славної битви під Оршею. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.untp.org.ua/index.php?id=801).

 

 

Також князя прославляли українські ренесансні латиномовні поети, зокрема С. Пекалід у поемі «Про Острозьку війну…».

 

Звістка про Оршанську перемогу швидко облетіла європейські країни. Були навіть спеціально видані чотири брошури латиною та німецькою мовою, в яких король Зигмунд І та нунцій Пізо розповідали про битву папі Леону X. Про цю битву писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки, насамперед Б. Ваповського, М. Бєльського, М. Стрийковського, Ю. Деція тощо. Вони порівнювали битву під Оршею з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н. е.), називали князя Костянтина І «Сципіоном руським» (чи треба додавати, що, називаючи князя «руським» («русинським») (Мицик Ю. Битва під Оршею 1514 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: mytsyk.com/bitva-pid-orsheyu-1514-roku), автори тогочасних творів аж ніяк не ототожнювали його із поняттям «російським», яким сьогодні іменують себе нащадки московитів).

 

На честь згаданої славетної перемоги князь К.Острозький побудував дві православні церкви у Вільнюсі – Свято-Троїцьку та Свято-Микільську.

 

 

  

 Церква Пресвятої Трійці (Вільнюс), збудована в 1514-1516 рр. на місці старої православної дерев'яної церкви (від 1347 р.)

 

Прикметно, що церква Пресвятої Трійці наприкінці XVI ст. відійшла уніатам, а у 1821р. передана отцям василіанам. 1919 р. згаданий храм перейшов до римо-католиків. Протягом радянської доби 1940-1990 рр. він був зачинений. У 1991р. Свято-Троїцька церква була повернена греко-католицькій громаді. З 1994 р. церква Пресвятої Трійці – головна церква монастиря Пресвятої Трійці Василіанського чину Святого Йосафата. У богослужінні використовується українська мова.

 

Поетичний опис Оршанської битви і прославляння князя Острозького подано у «Волинському короткому літописі». Варто відзначити, що при описові битви автор «силу велику московську» прирівнює до «раті татарської», наголошуючи таким чином на тому, що ця битва була своєрідним цивілізаційним конфліктом між «Європою» та «Азією» (Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі [Електронний ресурс]. – Режим доступу:www.rumvi.com/products/ebook/князі-острозькі/.../preview.html).

 

Пам'ять про Оршанську битву збереглась і у народному фольклорі, зокрема у білоруській народній пісні «Ой, у неділю пораненько…».

 

Розгром московитів під Оршею силами Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського та Польської Корони – це досвід спільних зусиль європейських народів у боротьбі за свою свободу. Битва під Оршею мала великий вплив на європейську історію. Фактично це була битва між двома цивілізаціями – європейською і азіатською. Перемога європейських сил у цій битві зупинила експансію Московської держави на Захід і допомогла зберегти на тривалий час землі Східної Європи в ареалі європейської цивілізації. Через  500 років ми знову у війні за європейські цінності, за збереження ідентичності нашого народу. Ми і сьогодні потребуємо підтримки народів Європи та цивілізованого світу (Символічно, що у 500 річницю розгрому московського агресора біля Орші, очільники міністерств оборони Польщі, Литви і України 19 вересня підписали у Варшаві, в президентському палаці «Бельведер», угоду про створення польсько-литовсько-української бригади міжнародних військових сил швидкого реагування – ЛитПолУкрбриг, штаб-квартира буде розташована в польському місті Люблін. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zik.ua/ua/analytics/2014/09/26/stvorennya_shidnogo_analoga_nato_526912).

 

Оршанська перемога протягом багатьох століть давала наснагу поневоленим народам в боротьбі з московськими загарбниками. А ті люто нищили пам’ять про свою поразку під Оршею, пропонуючи натомість свої імперські історичні міфи. В наш час, у сусідній з нами «братній» державі, історичній пам’яті, – на відміну від нас, приділяють особливо велику увагу. У цій сфері задіяні всі – від структур спецслужб до представників масової культури. У нинішній Російській Федерації добре розуміють, що гуманітарна сфера є таким же важливим ресурсом, як газ, нафта, чи озброєння. Великим капіталом у гуманітарній сфері є історія, переможні битви, знакові історичні діячі. За пам’ять століттями ведеться боротьба.

 

Натомість в Україні ж добра половина етнічних українців (навіть якщо не брати до уваги мільйони етнічних росіян) все ще живе у російсько-радянському історико-мовно-культурному міфологічному контексті, тобто не є україноцентричною.

 

Історія – джерело української ідентичності. Але минуле українського народу намагалися привласнити, переінакшити або замовчати як в Російській імперії, так і в Радянському Союзі. Ці спроби повторюються і сьогодні, але вже на нових рівнях. Український народ має право і повинен знати свою давню національну історію.

 

Історія – дисципліна світоглядна. Маємо прагнути знати своє минуле і  робити  акценти на конструктивних й позитивних моментах нашого історичного минулого, а також формувати новий Європейський культурний концепт, зокрема у контексті спільної українсько-литовсько-польської історії.

 

8 вересня 2014 р. виповнилося 500 років з часу перемоги у битві під Оршею. 18 червня 2013р. у Верховній Раді України зареєстровано Проект Постанови про відзначення цього славного ювілею, яке має важливе значення для патріотичного виховання громадян України, збереження історичної правди і пам'яті про славне минуле та велич Української держави, формування почуття гордості за свій народ та утвердження України, як держави європейської.

 

Перемога обов`язково буде і тепер, не сьогодні, а, можливо, на жаль, ще й не завтра, але вона буде здобута так, як її здобули у битві під Оршею.

 

Петро Костюк, полковник, голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України