Бій в урочищі "Ліщина" (автор: Зозуля Мирослав)

опубліковано 21 трав. 2012 р., 01:29 Степан Гринчишин

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…» Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

... Навали диких орд, турецька неволя, польська пихата шляхта, московські кайдани, Соловки, ГУЛАГ, голодомори, катівні НКВД, гестапо – все пройшов наш український народ на шляху до омріяної волі. Не випадково в нас існує повір'я, що душі всіх дітей України на Святий Вечір злітаються до рідних домівок і ніякі мури та відстані не можуть тому протистояти...

1942-1956 роки, то час героїчної боротьби ОУН-УПА за свободу та незалежність, то час величезної самопожертви тисяч і тисяч українського люду в боротьбі проти коричневої та червоної чуми.

... Йшла зима 1946 року. Наші повстанці відпочивали після однієї з операцій на хуторі, де в той час мешкали родини Лотоцьких, Шпундера, Ґонти, Новосада. Немає вже нікого з них серед нас, бо час невблаганний і Господь забирає своїх дітей до їх вічної домівки...

Тож повстанці не чекали жодної тривоги, бо були між своїми, та їх дозорці, як завжди пильно несли свою варту. Сонце сходило того зимового ранку якесь особливо веселе, його ніжні промені заставляли сніг виблискувати дорогоцінними діамантами. Селяни мирно поралися по господарству.

Та от з-за горизонту, з боку села, місця, що його називають Перетік, показалися сані. За ними ще і ще, і ще. А на них було багато людей – озброєних, вдягнутих у сірі зимові шапки з червоними зірками. То був ворог – так звані гарнізонні. Або, як їх ще називали – червонопагонники. Помилки бути не могло і сотник «Гордій» наказав стрільцям займати кругову оборону та готуватися до бою. Кожен з них ще і ще перевіряв зброю, займав вигідну позицію і вдивлявся в непроханих «гостей», що помалу наближалися...

Жителям було наказано поховатися в погребах, аби, часом чекістська куля не обірвала життя дитини, жінки, старика...

Коли вже ворога видно було добре в приціл – сотник дав наказ відкрити вогонь і мирну тишу українського хутора пронизали залпи гвинтівок, черги автоматів та скорострілів, вибухи гранат. Бій тривав. Гарнізонці почали відступати і залягли за саньми. Хоча їх було набагато більше, але повстанці добре знали свою місцину і вигідно з того користали, крім того, їх захищали хутірські будівлі та насадження.

Ворог не чекав, що повстанці стануть відкрито атакувати, тому почав поспішно відходити, забираючи своїх убитих та поранених. З тим і від'їхали до Гнилиць, а там дали вістку у райцентр – Нове Село, та до Збаража, про те, що їм потрібна поміч.

Сотник також почав підводити підсумки бою. На щастя вбитих не було, а лише один поранений, як казали люди – токівський хлопчина, Кідрат Мазурик. На нараді було вирішено змінити позицію, бо знали, що енкаведисти приведуть велику підмогу.

Хуторяни спорядили їх, як могли в дорогу. Повстанці вирішили залишити свого пораненого, як пізніше виявилося – це був помилковий крок, роковою помилкою сотника «Гордія»–Шатковського.

... Як та чорна хмара насунули на хутір енкаведисти, було їх до двохсот, та тут вже повстанців не застали, лише Кідрата Мазурика, що мав всього 17-18 років. Розумів хлопець – це все, та не хотів попадати до катівських лап, бо знав, що його чекає... Мав він рушницю та гранату, почекав, доки недруги наблизяться і смикнув кільце...

Не чекали такого вороги, залишили вони поспішно хутір, навіть не вдаючись до звичних екзекуцій та арештів... Так обірвалося юне життя і відлетіла душа, врятувавши десятки...

«Гордій» – Шатковський був зрадником

Іван Паздрій, що мав літературне псевдо Іван Окаянний був особистістю непересічною, про це кажуть і його друзі-симпатики та відверті опоненти.

Відносно «Гордія», що зрадив повстанський рух, переметнувся до ворога і навіть був удостоєний катом Йоновим пагонів старшого лейтенанта МДБ, то двох думок здається немає...

У 1944 році «Гордій» Шатковський був у сотні «Паливоди» (Багрій, с. Шили), а коли той, як вважає Паздрій, загинув в Луб'янецькій діброві застрілений зрадником з Лисиченців Бабієм, то став командиром.

Іван Паздрій вважає, що вже тоді «Гордій» і сам був зрадником. В бою під «Ліщиною» Кіндрат Мазурик, що прикривав повстанців, був поранений і закричав про це, попросивши аби його не покинули. Це чув повстанець «Чорний» – Ярослав Жук, що теж був токівчанином і знаходився неподалік. Однак, «Гордій» дав команду на відступ і хлопчину залишили...

Той «Гордій» потім зголосився большевикам. Його возили по селах і демонстрували, як приклад «розкаяття». Немало кого він здав, але не минула його куля повстанська, був зліквідований на жнива.