Бій на Кобилі. (Автор: Саламаха-Богорський Василь)

опубліковано 31 бер. 2014 р., 12:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 квіт. 2014 р., 11:46 ]

Книга «Жовківщина»: історико-мемуарний збірник. Том 2. – 1995.

 

Спогади українського січового стрільця

Було це пізно восени 1914 року. Сотні Вітовського й Будзиновського під проводом курінного отамана Шухевича відступали через Нагуєвичі, Ясеницю сільну, Попелі на Опаку.

 

Наш наступ заломився за Нагуєвичами. Однієї днини досвіта поділили нас на меньші відділи й вислали в ріжних напрямах на розвідку. З нами співпрацювали піхотні відділи, зложені з бувших кіннотчиків, що в боях з москалями втратили коні. Ці піхотинці були зодягнені в чорні плащі, такі ж кавалерійські шапки й мали короткі кріси. Ми подалися негайно лісом за кіньми, що несли скоростріли і скриньки муніції.

 

Відділ вів австрійський поручник від скорострілів. Щохвилини дивився він уважно в мапу. Від Підбужа бухкали гарматні сальви. Між нами був сотник Будзиновський. Так ішли ми довгенько, сонце вже піднялося високо, а кінця лісу не видно.

 

Несподівано виринули на поляні в лісі два козаки на конях. Перший завважив їх молоденький стрілець, що підбіг до австрійського старшини й показуючи рукою в бік поляни, промовив: «Неrr Оbеrleutnant, dort sеhе ісh zwei Коsаkеn»!

 

Козаки запримітили, мабуть, і нас, бо стрілою помчали в ліс. Наш відділ зупинився. Зробився рух біля скорострілів, а стрілецький відділ, поділений на дві частини, розложився розстрільною в деякій віддалі від них. Праворуч була багниста заглибина, що кривою лінією бігла в ліс. Нам не довелося довго загріти місце. Тільки що встигли ми закурити папіроски, як на нас бахнула сальва крісового вогню й кулі просвистіли нам коло вух, стукаючи, мов тисячі дятлів, по вітках і пеньках дерев. За хвилину прогомоніло громове: урра! І нам зробилося моторошно. Ми й собі отворили крісовий вогонь, але наше положення було безвиглядне. Коло нас промайнули несподівано коні зі скорострілами і скриньками муніції, що, мов ураган, проскочили крізь багно і пропали в лісі за деревами.

 

За хвилину я побачив гуртки стрільців, що, ховаючись за дерева, відстрілювалися й відступали. Коли я поглянув довкола себе, побачив тільки одного стрільця, товариша Довголуцького. Я крикнув до нього: «Тікаймо!» Під свист куль пустилися ми навтікача, вскочили ми в багно і зразу запалися в ньому вище колін. Два хлібники, схрещені на грудях і притягнені ремінним поясом, спиняли втечу, нам запирало віддих і дальша втеча ставала неможлива. Тоді я відрізав один хлібник, те саме вчинив мій товариш і нам стало легше бігти, хоч не знали, куди податися: довкола бухкали крісові постріли, гуркотіли гармати, а їх стрільна з пекельним зойком літали над лісом. Врешті ми опинилися поза обсягом крісового вогню.

 

Ми віддихнули хвилину, я глянув на маленьку бусолю й устійнив дальший напрям втечі. Перед нами виринула більша поляна і ми вирішили перебігти її швиденько. Та тільки ми перебігли більшу половину наміченої дороги, як зліва бахнули крісові постріли й кулі, мов їдкі оси, засвистали нам коло вух. Ми впали на землю і припали до неї ніби до рідної неньки. Повзаючи на животі, долізли до корчів, а там, поминай як звали.

 

Схопившись на рівні ноги, ми пішли жваво в напрямі на лісничівку чи гаївку, звідкіля ранком вийшли й де був розташований дивізійний штаб. Та там не було вже ні живої душі. В дальшій мандрівці зустріли ми ще кількох стрільців з інших відділів, між ними Левка Коника й Дівнича. Всі ми були заболочені по вуха.

 

Вийшовши з ліса, зустрінули ми кавалерійську стежу. До нас під'їхав майор і спитав, що сталось на нашому відтинку. Я зложив в німецькій мові звіт про те, що зайшло, і він був вдоволений, почувши, що скоростріли вирятувалися. На прощання витягнув мошонку й хотів вручити мені стокороновий банкнот – але я не взяв.

 

Майор, торкнувши острогами свого коня, помчався навздогін за своїм відділом. А ми, нужденні піхотинці, залишилися, супроводжаючи майора і його стежу заздрим поглядом.

 

Вечоріло. В проміннях заходячого сонця видно було на рівнині витягнені, мов гігантичні вужі, відділи кінноти, що шпарко відступали в бік Нагуєвич. Грізно виблискували шоломи, кріси й шаблі кіннотників. Проте вони відходили від нас все далі й далі.

 

Ми подалися за ними, шукаючи своїх сотень. Найшли ми їх за горбком на краю діброви. Стрільці збігалися сюди з усіх усюдів. Були вже тут оба сотники і курінний отаман Шухевич і наші: четарі Цяпка, Нагайло, Хома і інші.

 

Мої товариші встигли роздобути десь печених бараболь, якими обдарували й мене, бо того дня не мав я в устах нічого. Сотні сформувались й рушили до Нагуєвич. Тут ми заночували, виставивши польові варти. Ніч минула спокійно. Слідуючого дня ми подалися на Попелі, заночували і вранці скоро світ мали рушити в дальшу дорогу. Було холодно і густа мряка сповила землю. На краю села за оборогом сіна примістився наш кухар та кожному стрільцеві видавав одну пушку консерви і хліб. Збоку за селом тарахкотів скоростріл, кулі перелітали зі свистом понад оборіг. Ми вийшли з села. Ішли сотні Вітовського, Будзиновського  й піхотний відділ під проводом свого старшини. Стрільці, раді, що мають хліб і консерву, стали навіть співати. Кілька днів жили ми вже мов небесні птиці тим, де по селах вижебрали. Бувало й качан з капусти, найдений на полі, був одинокою поживою стрільця, не кажу вже про моркву. 

 

 

Мряка почала опадати, видно вже було вершки гір, а за хвилину виринула ціла околиця.

 

Нараз ревнули десь недалеко гармати. Зойкнули перелітаючі стрільна і впали коло нас, вириваючи землю. Це била російська артилерія. Стрільна рвалися все ближче і ближче. Щастя, що перед нами був глибокий яр і ми моментально вскочили у нього: на дні його плив потічок і густо росли корчі тернини. Дебра вилася в гору. Настала метушня, гармати били як скажені, а ми лізли під гору, чіпляючись руками корчів. Кількох стрільців тягнуло за вуздечку коня, що на хребті двигав скриньки, в яких находилася стрілецька каса. Місцями було так стрімко, що ми піддержували звіря з усіх боків, щоби не перевернулося горілиць. За якої півгодини ми видряпалися на гору пообдирані, заболочені, втомлені. Щастя, що в дебру не впала ні одна граната, а то була б зробила з нас справжній гуляш.

 

Розташувались ми на горі, відпочили, дістали льон, а відтак подались на Опаку. До нас прилучилося кілька молодих хлопців, що були нам за провідників у дальшім поході в горах. Ішли ми лісами, підходили щораз вище й під вечір вийшли на гору. Це була гора Кобила.

 

Сказали нам, що тут заночуємо. Ситуація була якась неясна. Ераст Коник пішов шукати зв'язку з бригадою, дехто з офіцерів і собі пішов його слідом. Команду над обома сотнями обняв сотник Дмитро Вітовський. Сотні обсадили гору і стали копати довгими багнетами від верндлів щось ніби окопи. Це були скоріше плиткі ями й перед ними низенькі насипи з викопаної землі. Кращих окопів ми і не вміли копати і за браком лопаток не мали змоги. Серед тієї підготовки запала ніч. Сотня Будзиновського залишилася до півночі в окопах, а сотня Вітовського пішла на спочинок під недалекі ялиці. Ніч була дуже неспокійна. На сусідніх горах, на право й ліво від нас, гарматний вогонь не вгавав. Там кипів артилерійський двобій, то знов на зміну тарахкотіли скоростріли. Тільки на Кобилі було спокійно. Опівночі сотня Вітовського змінила нас і ми пішли під ялиці. Не зважаючи на гук гармати, ми поклалися на землю спати і дехто швидко захріп.

 

Почало світати. Густа непроглядна мряка встелила гори. На два-три кроки не було видно нічого. Гармати втихли. З'явилися скриньки з муніцією до верндлів і кілька мішків меленої з цукром мішаної кави. Муніцію розділили, а дехто набирав кави й ладував у хлібник, мовляв, вона придасться.

 

Обі сотні були озброєні важкими, старезними крісами «верндлями». Винятково у мене був манліхер модель 90, який я у свій час дістав під Бескидом в дарунку від австрійського капітана за те, що був провідником стрілецької двадцятки. Але манліхерів було в нас ще дуже мало. Ще під час роздачі муніції запримітив я свист російських крісових куль, що стали зрідка перелітати над нами.

 

Зразу здавалося нам, що кулі заблукали сюди випадково. Але згодом постріли знизу стали густіші, кулі щораз нижче пролітали над нами. Було ясно, що заноситься на поважнішу розправу. Згодом почала на гору бити артилерія. Густо падали стрільна, вириваючи глибокі ями та звалюючи столітні ялиці. А мряка як на злість почала опадати.

 

Зразу вона відкрила вершки гір, потім вже котилася тільки у глибоких долинах і ярах, аж врешт кудись розійшлася і зникла, довкола нас гори купалися в сонці. Обстріл Кобили ворожою піхотою і артилерією більшав і зразу вчули ми, як сотня Вітовського отворила на ворога вогонь. Загуділи постріли з верндлів...

 

Під час цього ми, сотня Будзиновського, були в резерві, – трошки за горбком. Прийшов сотник Вітовський. Звичайно бліде його обличчя вкрилося румянцем, очі блистіли. В руці мав револьвер. Кинув приказ: «Багнети на кріс! Роями доповнити розстрільну!» Рій за роєм випадав бігцем, щоби пропасти за горбком.

 

Мій рій був один з останніх. У відповідний момент і ми побі­ли перед себе, але коли прибігли на горбок, почули коло вух свист кульок. На приказ: «долів!» – ми впали ниць на землю і вже повзаючи долізли до розстрільної. Тут було гарячо. Хмари диму вкривали узбіччя Кобили, за димом не можна було розібрати, що діється перед нами. Коли вітрець проривав заслону диму, видно було нашу лінію, що лагідним луком оперізувала узбіччя гори. Недалеко від мене лежав в окопі безсмертний четар Цяпка Скоропад. Обернувшись спиною до ворога, спокійно вижолоблював багнетом з коробки консерву. Я гукнув до нього: «Товаришу четар, чому не стріляєте?!», а він відповів: «Поспіємо!», і дальше нишпорив у коробці. Ми тримали участь в бою. Поклали кріси на низенькі насипи, виняли з кишень одежі та хлібників набої і отворили вогонь. У вухах гуділи сальви пострілів, а десь з глибини душі виринав уперто рефрен пісні:

 

А ми тую червону калину піднімемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей…

 

Деякі товариші були просто в розпуці, бо як виявилося їх верндлії були нідочого: замок не викидав лусок і їх треба було видобувати багнетом, або випихати дротом. От шкода було такий тягар двигати сотки кільометрів з рівнини Мадярщини через Карпати до Галичини тай тільки. Побіля мене лежав стрілець Матвій (прізвища не пригадую) з Жовкви. Відкинувши свій верндель, забитий лускою і непридатний, звернувся до мене, щоби я хоч на хвилину позичив йому мого манліхера, бо хотів би кілька разів стрілити. Він був розжалений невдачею з верндлем і в його очах блистіли сльози. Я вже зважився вволити його просьбу та в цій же хвилині Матвій зойкнув і вхопився за ногу. З черевика випливала струйка крови. До нього підійшли санітари й повели його за лінію.

 

Тимчасом з лівого крила стали надбігати гуртки піхотного відділу в чорних плащах, похожі на чорних круків, що несуть лиху вістку. Ці гуртки панічно тікали за нашу лінію. Коло мене переходив такий гурт і я кинув одному з них питання: «Wаsist los»? Той хотів уже щось відповісти, та в цій же хвилині, мов підтятий, звалився на землю, поцілений кулею в голову.

 

Бій ішов далі. Враз знизу долетів до нас протяжний крик: Ура ...а ...а! Водночас ворожі гармати посилили вогонь. Та це ще не найбільше лихо, куди більша небезпека погрожувала нам на правому крилі: москалі встигли заняти там пригоже становище й закриті лісом, накрили нас крісовим вогнем. Вітовський вислав в той бік більшу стежу, але ситуація від цього не покращала, і ставала, щохвилини критичніша. Коли московське урра! урра! – надоїло нам, ціла наша лінія схопилася на рівні ноги і наше грімке: гурра...а.,.а! з клубами чорного диму і з грохотом пострілів понеслося вниз навстрічу ворогові. Я глянув довкола себе.

 

Четар Цяпка стояв випрямлений, довгий вус розвіявся на вітрі, кріс притиснув до рамени і перехиливши голову, міряв уважно в сіру масу, що з криком підходила з низу. Четарі Нагайло і Хома ввихалися коло своїх чет. Стронський стріляв і кричав: «Товариші! Не жалуйте куль!..» Сотник Вітовський перебігав від чети до чети й загрівав до бою. Мов з-під землі виріс за нами штабовий старшина, відомий між стрільцями Кватернік. Витягнувши шаблюку й піднявши над головою, він кричав, мов навіжений: «Українці! Стрііляти, тільки стріляти!» і товариші не жалували ні куль, ні крови. Кругом нас ревіло, кипіло і клекотіло, град заліза летів спереду, зліва і справа. На лівім крилі вже схрестилися ворожі штики зі стрілецькими багнетами. Одні одних тягнули в полон. Сірі російські шинелі змішалися з синявими стрілецькими одягами. Російські кліщі з чотирьох піхотних полків поволі замикалися... Ще хвилина і нас згорнуть, ніби в мішок.

 

Та враз пролунав приказ: «Відступ!» Гуртами, відстрілюючись, відступали стрільці. Зліва з лісу привитали нас градом куль. З моєї малої групи впав, відступаючи, стрілець Роздольський, іншому куля прошила руку. Той став мліти і впав на землю. Ми підняли його, взяли під руки й поволікли зі собою. Після півгодинного форсового маршу найшлися ми поза засягом ворожого обстрілу. Раненому перев'язали руку, хтось дав напитися води. Віддихнули хвилину й почали сходити узбіччям гори вниз. Але внизу дожидало нас дивне видовище. Уся долина заповнена підводами, що поспішно втікали одинокою дорогою. З усіх усюдів зносили ранених і клали на вози. Коні без кіннотників, зі сідлами на хребтах, ганяли самопас, а під горою стояли батареї гармат. Коли їх командант вчув від мене, що Кобила взята, він гаркнув по-німецьки приказ, гарматчики досіли коней і батареї гальопом кинулися на втікача. Ми заладували на підводу раненого товариша й метнулися між вози, щоби від мадярів купити сала і хліба.

 

За нами залишалась Кобила – мовчазна і тиха, як гріб. А в ухах ще довго гриміли нам сальви пострілів і протяжне: урра! На цей раз ми були переможені.

«Неділя», ч. 1, 6 січня 1935 р.