Арешт – спогади політв'язня (автор: Хоптяний Любомир)

опубліковано 31 лип. 2012 р., 12:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 серп. 2012 р., 13:04 ]

Книга пам’яті «За Україну, за її волю…»

Тернопіль: «Збруч», 2006 – 496 стор.

 

Дев'ятий і десятий класи я закінчував у Новосільській середній школі Це було в 1947-49 роках. Школа тоді розміщувалася в трьох одноповерхових будинках. В одному з них я навчався, а в межу була тюрма, де закатували мого батька в 44-му. Часто навертались сльози на очі при згадці, як я татові носив передачі, як він через грати на Великдень цокав крашанкою до зубів, вітаючись зі мною, коли я сидів під тюрмою.

29 грудня 1948 року мене викликали до директора. Захожу в кабінет, а там двоє в цивільному, енкаведисти. Арештовують мене, ведуть на квартиру, роблять обшук, і хоч чогось недозволеного, зокрема літератури ОУН не знаходять, але забирають два зошити з віршами, які я написав, і на ніч кидають в Новосільську тюрму. А тоді Новосільське НКВД славилось своїми катами: Йонов, Катанцев, Зябліцев. До речі, дружина останнього викладала в школі російську літературу, була запеклим російським шовіністом. З нашої підпільної організації вже мучився в тернопільській слідчій тюрмі (по вулиці Коперніка, 1) Богдан Трипалюк і деякі з дівчат А десь тижнів три перед моїм арештом в школі робили контрольну, яку учителі не перевіряли, а «інспектори» забрали з собою. Аж потім я і друзі зрозуміли, що це робилось для експертизи почерків бо ми писали листи на різні адреси, де викладали позицію боротьби в УІ1А, ідеологію ОУН.

Отже кидають в камеру, один старенький камерник питає звідки, хто я. Я кажу: «Хоптяний з Кошляк». А він: «Сину, в цій камері сидів твій батько». Ось таке наступництво.

Увечері прийшов начальник тюрми Мірошниченко. Подивився на мене і говорить: «Вот тебе, Хоптянин, и золотая медаль». А я був претендентом на золоту медаль. Тоді таку одержували один, на силу – два-три учні. Наступного дня перевезли мене в згадану вище слідчу тюрму. Зробили фото анфас і в профіль, взяли відбитки пальців і кинули в підвал Там при вході сидів страшний, з вузькими косими очима, брудний, неохайний, мабуть – казах. На столику біля нього ніж, шморгнув носом: «Давай ремень. Раздевайся». Я зняв курточку, піджак. А той: «Нет, совсем, снимай штаны». Трохи страшно. Що це має бути? А він просто повідрізав ґудзики в штанах, забрав пасок. Зачинили мене в камері два на два метри, сирість, аж капає. Трохи посидів, а на вечір кинули в іншу камеру, вона через стіну з такою напівкруглою стелею, без вікон, куди кидали всіх після суду. В камері страшно сперте повітря, людей, як оселедців у бочці, біля дверей відома «параша». Це зараз відомо, а тоді було дивно, як серед людей можна сидіти і робити потреби по «тяжкому» і «легкому» і цілими днями в цім смороді сидіти, спати. В камері два вікна, що виходили на тротуар, вдень сіре світло вікон, закритих «намордником», а вночі сліпуче світло електролампи. Правда, вдень виводили на 15-хвилинну прогулянку в круглий закуток двору – видно було тільки кусочок неба, бо навкруги мур, а по ньому колючий дріт. Було тяжко, але мусили вижити, щоб колись розказати про большевицьке свавілля.

А вночі було привілля для слідчих, вони, як сатана, виходили на роботу вночі. Часом тримали в'язня два-три дні, коли той падав, його відливали водою і знову допитували. Кати мінялись, а в'язень один і той же.

Нашу групу допитував Брагін, мабуть жид. Кабінет на другому поверсі, вікно затягнуте ґратами, щоб ніхто не вискочив. Брагін був такий вилощений, випещений, любив розкласти на столі білий хліб, швейцарський сир, потому їсти і дивитись, яке враження це зробить на голодного в'язня, який їв тільки «баланду» (баланда – це вода, гнилий буряк інколи бараболина, але дуже рідко). Потім подзвонив: «Принесите чай». Закурював, посміхався, йшов по кімнаті, а в'язневі, який сидів на прибитій до підлоги табуретці, оглядатись не можна, брав за грубкою гнучкий кабель, десь чотири сантиметри діаметром, і зненацька бив по спині або голові: «Ну что, будешь говорить?»

І так із дня в день. Ночами допити, вдень не дозволяли спати, то ми навчились дрімати сидячи і робити якісь рухи ногою або рукою, коли дивиться «надзиратель» через «волчок», щоб бачив, що не сплять.

Побиті, помучені на допитах... Але ми, українці, такий рід, що гумор нас не залишає навіть на шибениці. Пам'ятаєте, як козак, якого садовлять на палю, говорить ляхові, щоб посадили його на низьку палю. А коли той питає чому, то у відповідь чує: «А то, щоб ляхам було легше нас в зад цілувати!»

Запам'ятався один переселенець з Лемківщини, який знав масу анекдотів, забув як його звали. А сидів він за те, що будучи головою сільради на Тернопільщині, давав повстанцям дані, скільки худоби, зерна забирають «визволителі» і вивозять на схід. В цій камері я сидів зі своїм вчителем з Новосільської школи Ігнатенком.

У сусідній камері через стіну сидів Богдан Трипалюк. Коли їх водили в лазню, вони «придбали» кусок дроту від бляшаного тазика. Ось цим дротом протягом довгого часу зробили дірку до нас. Ми поговорили, взнали багато чого цікавого як для тюрми. Але недовго, бо вже на другий день наші камери розселили, хтось доніс.

Зараз любити Україну не забороняється, то ж плекаймо мову, традиції, будьмо націоналістами. Націоналізм – це вища форма патріотизму.