Акт 30 червня 1941 року у … (Автор: Трофимович Володимир)

опубліковано 7 лист. 2014 р., 11:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лист. 2014 р., 12:37 ]

Акт 30 червня 1941 року у працях і спогадах учасників визвольних змагань

 

Журнал «Республіканець»№5, 1993 рік

 

Чим далі в минуле відходить доба безкомпромісного Акту проголошення Української Держави, тим чіткіше увиразнюється, що він став дороговказом нації, демонстрацією вірності українських патріотів священній присязі «Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї».

 

Важливим і цінним джерелом дослідження того, що відбувалось у Львові в червні-липні 1941 року і навколо цих подій є праці та спогади учасників визвольних змагань на Україні. В поєднанні з документами і матеріалами вони дають змогу відтворити ситуацію переддня і початку німецько-радянської війни, простежити дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) і її лідерів, з'ясувати мотиви, якими вони керувались, охарактеризувати їх взаємини з німецькою верхівкою. Деякі з них мають унікальний характер, залишаючись єдиним джерелом відомостей про подвиг і жертовність осіб, причетних до Акту, життя та діяльність яких на протязі півстоліття замовчувались, фальсифікувались і осуджувались.

 

Керівники ОУН у своїх творах наголошували: декларуючи принцип опори на власні сили як провідну засаду в боротьбі за відродження незалежної України, вони водночас прагнули здобути вагому підтримку зовнішніх чинників. Обґрунтовуючи пізніше цей напрям в українській політиці, колишній голова ОУН в Україні Микола Лебедь у книзі «УПА. Українська повстанська армія» зазначав: «У тій площині тодішнє українство та його політичний провід шукали в світі прихильників чи там союзників, які були б готові дати бодай моральну підтримку українському народові в реалізації його мети. Був факт, що в сучасній Європі тільки Німеччина явно готувалася до війни з СРСР, і тому це було природне й наскрізь зрозуміле явище, що український народ сподівався від німецько-совєтського конфлікту зміни дотеперішнього положення, але очевидячки не такої, щоб поневолення большевицькою Москвою замінити новим поневоленням Німеччиною. Бо, сподіваючись німецько-совєтської війни, український народ підготовлявся використати її виключно для того, щоб відбудувати свою самостійну незалежну державу».

 

Загальні програмні й політичні цілі ОУН напередодні німецько-радянської війни були викладені в постановах її ІІ-го Великого Збору, що відбувся у березні 1941 року у Кракові. Тут підкреслювалось: «Організація не лише змагається за незалежну соборну Україну, визволення поневолених СРСР народів, новий, справедливий лад на його руїнах, але й рішуче продовжуватиме революційну боротьбу за відродження державності, незважаючи на всі територіально-політичні зміни, які можуть відбутись у Східній Європі». На краківському форумі був вибраний Революційний Провід (РП) ОУН на чолі з Степаном Бандерою. Андрій Мельник і його прихильники були виключені з Організації і їм заборонялася будь-яка діяльність від імені останньої.

 

Втілюючи в життя вказані документи, Провід, зокрема, організував в Генерал-губернаторстві, створеному гітлерівцями на окупованих польських землях, низку ідеологічно-політичних та військових вишколів, слухачів яких весною 1941 року почав перекидати ближче до майбутнього фронту. «Багато хлопців залишило роботу й виїхало до Генерал-губернаторства, звідки їх висилали до краю, – розповідав тодішній мельниківець Максим Скорупський у своїх спогадах «У наступах і відступах». – В повітрі зависла хмара майбутньої війни з совєтами. Німці перекидали військо, готувалися. Про те, що буде війна, знав кожний смертельник... На початку травня 1941 року відчувалася тиша перед бурею. Українці готувалися до війни. Організації УН – і Мельника, і Бандери – у великій тайні перед німцями транспортували людей на землі і масово перекидали своїх членів на терен т. зв. Г. Г.»

 

Важливе місце у працях і спогадах відведено історії формування похідних груп, які в разі німецько-радянського зіткнення повинні були вслід за гітлерівськими військами вирушити на українські землі, перебираючи там владу у свої руки. Описуючи кропітку й напружену працю по їх підготовці, перший заступник Степана Бандери Ярослав Стецько у своєму творі «30 червня 1941» зауважував: «Наша метушня навколо творення УНК (Українського Національного Комітету – В.Т.), необхідної у той час інституції, без опертя на власну силу, не мала б значення. Одночасно ця проблема і справа становлення Дружини Українських Націоналістів відвертали увагу гестапо від головної нашої акції – формації похідних груп, що були політичною армією ОУН з головним призначенням – охопити ОСУЗ (осередні східні українські землі – В.Т.), виконавши у перемарші свої завдання на ЗУЗ (західноукраїнські землі – В.Т.), властиво, лише частиною свого кадру зупиняючись на ЗУЗ».

 

Після вторгнення Німеччини в СРСР похідні групи, що були розділені на три головні частини, вирушили в Україну. Найчисленніша з них – Північна (біля 2,5 тис. чоловік) – зі своєї бази на Бузі взяла курс на Київ. Коли фашисти заарештували в Житомирі її провідника Миколу Климишина, керівництво перебрав Дмитро Мирон «Орлик», який в липні 1942 року загинув від гестапівської кулі в Києві. На його місце став Панько Сак-Могила. Група випускала газету «За самостійну Україну» та журнал «Молода Україна», які виходили у підпільній друкарні ОУН ім. Миколи Хвильового.

 

Середня група (біля 1,5 тис. чоловік) на чолі з Миколою Лемиком-Сенишиним розташувалася на лівому березі Сяну і отримала завдання прямувати до Харкова. Однак добратись туди не вдалося, оскільки фашисти розстріляли основну частину учасників походу, а в жовтні 1941 року гестапо закатувало в Миргороді самого командира і п'ятьох його побратимів. Рештки групи дійшли до Сум, де створили нелегальну організацію.

 

Остання група – Південна (біля 1 тис. чоловік) очолювана спочатку Миколою Річкою, а згодом Зиновієм Матлею, яка базувалася неподалік Сянока, вирушивши на південь України, охопила підпільною мережею Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Сталінську і Херсонську області. Зиновій Матла писав у спогадах «Південна похідна група»: «З особливим зацікавленням ми оглядали козацькі могили... Під Дашевом ми зупинялися над славною козацькою могилою, де спочивали кості запорожців, що звели кривавий бій з поляками... Нам було жаль, що святі кості козаків вже стільки сторіч топтали чужинецькі чоботи... Ми співали козацьких пісень та мріяли про море голів, що прийдуть на цю козацьку могилу поклонитися кісткам предків у свобідній державі». Інший учасник цього походу Іван Моряк у «Споминах з Криму» з хвилюванням розповідав про зустріч західноукраїнських патріотів з Чорним морем. «У моїй уяві, – писав він, – залишився назавжди цей чудовий образ першої нашої зустрічі з морем, нашим морем. Усі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана усім тим, що замолоду карбувало нашу національну свідомість і любов до українського моря... Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і привіт від західноукраїнських земель...»

 

Одночасно з похідними групами перейшла кордон біля Ярослава частина провідних членів ОУН (р) – Ярослав Стецько, Ярослав Старух, Іван Равлик, Василь Кук, Лев Ребет, Дмитро Яців, Іван Вітошинський. Так почалося втілення плану перекидання керівного активу на Велику Україну.

 

Як згадували учасники груп, вони мали докладно визначені місця свого призначення і вивчений план дій. «...Поки німці зорієнтувалися, в чому діло, цей наш актив невеликими групами просувався рівночасно з фронтовими частинами армії, іноді випереджуючи їх з великим ризиком для власного життя. Не маючи технічних засобів, пішки або підводами, тут і там роверами, з масою надрукованої літератури, листівок, книжок, амуніцією, зброєю, харчами, з великою посвятою рвалися ці герої до місць свого призначення, щоб сповнити свої завдання».

 

На своєму шляху оунівці разом з місцевим активом проголошували відновлення Української Держави, співтворили адміністрацію. Так було сформоване обласне управління у Львові, куди прийшла частина Середньої групи, а також у Дрогобичі, Станіславові, Тернополі, Луцьку, Рівному, Кам'янець-Подільську, Житомирі, Вінниці та інших містах. «Війна принесла синьо-жовті прапори в Україну у неможливо короткий строк, – писав Тарас Клекіт у статті «Голос крові», надрукованій у підпільному журналі ОУН «Ідея і чин». – Їм не здивувалися, не запитували, чиї це прапори, навіть маленькі діти. Їх прийняли давно й прийняли не як гостей, а так, як приймають Бога: просто до серця, відразу, безоглядно й навіки».

 

Поруч з державною адміністрацією для дотримання громадського порядку формувалася українська поліція. Одним з її завдань було запобігти розпалюванню серед українців антиєврейських і антипольських настроїв, які могли спровокувати нацисти. Це було предметом окремого вишколу для всіх учасників похідних груп і змістом інструкції Проводу ОУН. «Крім загальних вказівок-інструкцій для похідних груп, – зазначав Лев Ребет у книзі «Світла й тіні ОУН», – окреме місце зайняли перестороги не дати себе втягнути до будь-яких протиєврейських чи протипольських виступів і не допустити до них, бо наше завдання: боротьба за самостійну державу. Ці перестороги скоро виявилися дуже актуальними, бо гестапо відразу почало організовувати в Україні терор проти польського населення і протиєврейські погроми, до яких, завдяки дисципліні українського населення, не дійшло».

 

У квітні-травні 1941 року було засновано Дружину Українських Націоналістів (ДУН), яка нараховувала близько 700 боєздатних членів і симпатинів ОУН. Перетворена в українську частину і розділена на дві бойові групи – «Роланд» під командуванням майора Євгена Побігущого і «Нахтігаль» на чолі з сотником Романом Шухевичом, – вона вливалася до складу німецьких збройних сил на основі спеціально укладеної угоди, яка забезпечувала цілковито український характер.

 

З вибухом німецько-радянської війни батальйон «Нахтігаль» брав участь у фронтових діях, здійснюючи похід Радимно – Львів – Тернопіль – Проскурів. Член похідної групи Мстислав Чубай, описуючи їхню зустріч з цим Північним відділом ДУН, згадував: «На протибольшевицькому фронті не було тоді хоробрішого відділу, як сотня сл. п. Романа Шухевича: йшли, правда, в німецькій уніформі синьожовтими вилогами, але з самого початку переслідували згори визначену мету. У районі Вінниці сотня відзначилася таким бравурним наступом на очах здивованих німецьких частин, що німецькій команді не залишалося нічого іншого, як відзначити подвиг сотні окремим почепленням хрестів заслуги поодиноким воякам». Передаючи зміст розмов з українськими воїнами – членами ОУН, Чубай зауважив, що останні «з ненавистю відкидали вбік німецькі військові блюзи й казали при тому: «як би хоч уже недовго носити оці «оксамити», уже краще своє власне лахміття».»

 

Південний відділ ДУН – Роланд, – закінчивши свій вишкіл дещо пізніше, був через місяць перекинутий через Румунію до Одеси. З ідейної спадщини функціонерів ОУН дізнаємося, що вони завжди мали на увазі зведення обох відділів ДУН в одному місці, на конкретному відтинку фронту, щоб у відповідний момент перевести їх на протинімецький і протирадянський фронт. Організація вбачала в цьому вишколеному війську зародок майбутньої повстанської .армії.

 

22 червня 1941 року у Кракові відбулися установчі збори українського Національного Комітету (УНК), який об'єднав патріотів різних політичних напрямків. «Безпосереднє завдання на еміграційному терені, що його визначив новий Провід Організації, – писав Микола Лебедь, – було скоординувати всі українські сили еміграції в одному диспозиційному центрі, щоб не дати німцям можливостей поставити який-небудь український чинник чи групу проти себе та, щоб таким способом із місця паралізувати всякі підступні заміри гітлерівської Німеччини. Ці заходи увінчалися успіхом, і напередодні війни українські еміграційні чинники, поза малими винятками (група пол. Мельника ), – об'єдналися в так звану «Український Національний Комітет»...»

 

До складу Президії УНК були обрані Всеволод Петрів, Володимир Горбовий, Віктор Андрієвський; Степан Шухевич і Василь Мудрий. Президія УНК передала нацистському керівництву меморандум. У ньому вона не лише переконливо з'ясувала значення українсько-німецького партнерства, а й чітко заявила про волю українського народу до державної самостійності і його готовність боротися проти радянської імперії за визволення і цілковиту незалежність. У вступній частині документу критикувалося нехтування Німеччиною українського чинника і застерігалося, що така постава може мати для неї катастрофічні наслідки на Сході Європи. Як випливає зі спогадів, це була остання письмова пересторога Проводу ОУН німецькому уряду.

 

Серед бандерівського угрупування існувало виразне недовір'я до німецьких відомств та їх туманних обіцянок. Воно стало відчутне після спроб нацистів порозумітися з польським керівництвом коштом українських земель ще в передвоєнні роки. Це недовір’я зросло в 1939 році, коли Гітлер спочатку відмовився підтримати незалежну Карпатську Україну і дав згоду на її окупацію хортистською Угорщиною, а дещо пізніше, змовившись зі Сталіним, погодився на приєднання до Радянського Союзу Західної України.

 

Аналіз ідейно-політичної і мемуарної літератури проливає світло на обізнаність активістів ОУН з німецькими намірами щодо України і дає право стверджувати, що їх уявлення, про останні аж до липня 1941 року, були переважно абстрактними, загальними і суперечливими. Разом з тим, доки Німеччина не показала себе відвертим ворогом України, доти міркування провідників ОУН виглядали наступним чином. Якщо Німеччина займе позицію розвалу Радянського Союзу на національні суверенні, ні від кого незалежні держави – Україну та інші поневолені народи, вказував, наприклад, Ярослав Стецько в книзі «30 червня 1941», то ніщо не перешкодить оунівцям вважати її зовнішньополітичним союзником проти червоної імперії.

 

Степан Бандера, з свого боку, підкреслював у статті з аналогічною назвою, що справді незалежна політика мусила йти шляхом доконаних фактів, незважаючи на наміри Німеччини, а коли треба, то й виразно проти них. Український народ, за його словами, мусив у новій ситуації, що утворилась після 22 червня 1941 року, рішуче сказати вагоме слово, творячи свою долю власними рішеннями. Звідси головна тактична лінія ОУН щодо Німеччини визначалась тоді так: доконані факти з можливою пропозицією співпраці на основі рівноправного партнерства, забезпечення доконаних фактів у сенсі ймовірної іншої альтернативи. «З цією нашою тактикою вичікування, – пояснював Ярослав Стецько, – не стоїть ні в якому зв'язку рішення проголосити відновлення державності і творити державні правління, бо це не було залежне від тієї чи іншої постави Німеччини, але це була закономірна консеквенція боротьби нації за незалежність, яка використовує кожну міжнародну пригожу ситуацію, щоб задокументувати свою волю до державного незалежного життя».

 

Таким чином, праці і спогади учасників визвольних змагань засвідчили: в розглядуваний період ОУН була рішуче настроєна на відродження української державності.

 

Рано-вранці 30 червня 1941 року передові німецькі підрозділи вступили до Львова. Слід зазначити, що, за деякими джерелами, вже з 27 червня у місті точилися вуличні бої. Це, як пояснювала газета «Краківські вісті» за 5 липня того ж року, «українське населення виступило збройно проти совєтських можновладців і червоної армії». Двома днями пізніше у німецькій газеті «Фелькшер беабахтер» з'явилася стаття «Радянське пекло у Львові, диявольські жорстокості на тисячах українців». Тут, зокрема, повідомлялось: «У всій українській землі заворушилися націоналісти. Населення пірвало за зброю. Ворота Катедри у Львові забарикадовано, на вежах поставлено машинові карабіни і зразу мусіли москалі втекти. У цілому ув'язнено у цих днях 7 000 українців. Не тільки самих провідних націоналістів, але також їх рідних, жінок і дітей ув'язнено, тортуровано, мордовано. Так вдалося більшовикам ще раз український народний зрив задушити».

 

Червона Армія залишила Львів 29 червня після тривалих боїв з українськими повстанцями, які атакували важливі стратегічні об'єкти. Маючи на увазі ці події, провідні діячі ОУН вважали помилковим твердження німецьких політиків та істориків, нібито тільки завдяки їх армії «визволено» Львів. «За нього пролилося більше української крові, як це ладні признати німці,» – зазначав Ярослав Стецько. – «Тому не можна говорити про виключне «Визволення» німецькими силами. Українці мали десятикратно більші жертви у бою за Львів, як німецька армія.»

 

Разом із частинами вермахту у Львів вмарширував український батальйон «Нахтігаль», який ще 18 червня склав присягу на вірність Україні. Тут же з'явилася Середня похідна група (Центр), при якій був відділ, що складався з сотні провідних членів ОУН, в тому числі Ярослав Стецько, Лев Ребет, Ярослав Старух, Іван Равлик, Степан Ленкавський.

 

Заява Гітлера 22 червня з нагоди початку східної кампанії, швидке просування завойовників вглиб України, їх небажання вести переговори з ОУН на будь-якому рівні, привели бандерівців до певних висновків. Для них стало зрозуміло, що нацистська верхівка, з одного боку, не збирається позитивно ставитись до справи державної самостійності України, а з другого – не захоче відразу викликати боротьбу її народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою ні до чого зобов'язуючих обіцянок, підтримуванням надій на національну незалежність після закінчення війни з СРСР вона планувала не допустити того, щоб прагнення українців до державності спрямовувалося проти Німеччини. Не бажаючи мати проти себе українську силу, гітлерівці намагалися втягнути її насамперед у свою війну проти Радянського Союзу, зв'язати власними цілями, позбавити можливості проводити самостійну політику, використати значною мірою і виснажити сили України, а далі діяти за своїми планами, в яких останній відводилась роль колонії.

 

Одне слово, в ОУН (р) не було жодних підстав вважати, що верховоди третього рейху сприятимуть відновленню української державності і що, більше того, їм вдасться проголосити його як державний акт у Києві. Її керівництво все більше усвідомлювало, що справжня самостійна політика змусила йти шляхом власної ініціативи. Малося на увазі використати сум'яття перших днів окупації, коли відступаюча Червона армія покинула Львів, а наступаюча німецька ще не встигла сформувати постійні органи управління, і негайно проголосити відродження Української Держави. Як бачимо, бандерівське угрупування намагалося своїми радикальними кроками поставити німецьку владу перед доконаним фактом, створити ясну ситуацію, перекреслити найнебезпечніші для України підступні гітлерівські задуми і відкрити перспективу незалежній визвольній політиці.

 

У таких умовах перший заступник голови Проводу ОУН Ярослав Стецько, за його спогадами, одноособово приймає рішення негайно проголосити відновлення державності у Львові, що, між іншим, було несподіванкою і для Українського Національного Комітету, і для деяких членів Проводу.

 

Першочерговим завданням для ОУН (р) стало: скликати 30 червня ввечері Національні Збори і сформувати міське управління Львова. Ярослав Старух і Лев Ребет разом з відділом озброєних підпільників мали захопити радіостанцію, присвоїти їй ім'я Євгена Коновальця і за будь-яку ціну втримати хоча б на короткий строк. Іван Равлик отримав доручення організувати міліцію, взяти під контроль друкарні, державні будинки, крайовий провідник Євген Легенда пробивався з бойовиками з-під Золочева до Львова, а у самому місті, як відомо, стояв курінь ДУН.

 

Надаючи великого значення позиції української громадськості, Стецько того ж дня наніс візит митрополитові Української греко-католицької церкви Андреєві Шептицькому, який схвально відгукнувся щодо планів відродження державності і пообіцяв підтримку інших громадсько-політичних організацій. «30 червня 1941 року усі ми кинулись у вир рискової дії, – підкреслював пізніше Стецько. – НКВД залишив свої п'яті колони, гестапо надходило зі своїми планами, польське підпілля теж починало ворушитися на ... антиукраїнському відтинку. Супроти цих Сцілл і Харібд стояли ми самі: молоді і досвідчені революціонери, але тут стояло два завдання: боротьба з ворогами і будова серед таких умов держави.»

 

Увечері 30 червня на загальні збори у будинку товариства «Просвіта» у Львові, де відбувалися святочні народні акти, зібралося 60 представників українського громадянства.

 

Виступаючи перед присутніми, що підхопилися у загальному пориві, Стецько зачитав Акт проголошення української державності, після чого було відспівано національний гімн. В акті було сказано, зокрема, що «волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.» Документ закликав населення «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.»

 

Виступаючі на зборах спрямовували українців до налагодження державно-політичного життя, захоплення влади у свої руки, формування адміністрації, організації господарства, міліції, шкільництва, а, особливо, створення власної армії. Представник крайового Проводу ОУН рішуче зауважив, що остання не складе зброї доти, доки з української землі не будуть вигнані всі окупанти.

 

На зборах було зачитано декрет про створення Державного Правління (ДП), головою якого був призначений Ярослав Стецько.

 

Проголошення Акту справило величезне враження на присутніх. Треба пам'ятати, що загал українського громадянства був приголомшений масовим варварським знищенням по тюрмах в'язнів каральними органами напередодні відступу Червоної армії з краю. «Я досі не можу спокійно згадувати страшних картин, які довелося побачити в перші дні війни, – писала пізніше член ОУН Галина Дідик. – Тоді, після відступу радянських військ, розшукуючи близьких мені людей, я була в тюрмах Львова, Тернополя, Бережан, Нараєва. Я бачила витягнені з катівень і потаємних ям та виставлені для впізнання рідними і друзям тисячі трупів – постріляних, помордованих, часом із слідами варварських знущань: вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, повідрізуваними носами, вухами, грудьми.»

 

Як свідчать мемуари та інші матеріали, в ході просування німецьких військ були викриті дальші масові знищення українських політичних діячів: 837 осіб у Самборі, 500 в Дубно, близько 10 тис. у Львові, 850 у Дрогобичі, 1500 у Станіславі. Ями та тюремні камери, наповнені трупами в'язнів, найчастіше жахливо закатованих, було виявлено десятками, сотнями і тисячами і в багатьох інших містах і селах України, в тому числі у Перемишлі, Бібрці, Добромилі, Жовкві, Калуші, Миколаєві, Стрию, Тернополі, Чорткові, Вінниці, Умані.

 

Вакханалія садизму, що творилася в тюрмах і слідчих відділення НКВД (за деякими даними, тоді в Галичині і на Волині було розстріляно 20 тис. в'язнів) не просто остаточно відштовхнула населення Західної України від вчорашніх визволителів, а й спрямувала чимало прихильників радянської влади в стан непримиренної ворожнечі до неї. Тому в очах багатьох жителів Львова німецькі війська постали-визволителями від страхіть сталінської тиранії.

 

Ці настрої знайшли своє відображення у третьому пункті Акту, де підкреслювалося: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.»

 

Під кінець зборів до «Просвіти» прибули два німецькі офіцери, у тому числі професор Ганс Кох, який висловив негативне ставлення до прийнятого тут Акту, зазначивши при цьому, що нацистське керівництво не мало планів створювати якісь державні конструкції на «здобутій кров'ю її вояків території». Він закликав українців самовіддано працею сприяти прискоренню перемоги збройних Сил вермахту, а також негайно закрити збори» на що головуючий відповів рішучою відмовою.

 

Після закінчення зборів диктор львівського радіо, член місцевої організації ОУН Юлько Савицький урочисто передав в ефір інформацію про прийняті рішення. Наступного дня радіопередача була повторена. Таким чином, львівські події стали відомі в Україні й за рубежем. Ось як їх оцінював згодом безпосередній учасник Микола Лебедь: «Акт проголошення відновлення української державності відбувся свідомо у Львові тому, що вже в перших днях війни Німеччина зайняла ясне становище до питання української держави. Провід Організації був свідомий того, що Німеччина противиться державній відбудові України і тому, започатковуючи відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 року, рішився перебрати весь тягар відповідальності на себе... Ждати на проголошення у Києві могло бути спізненим, бо німці були б вчинили різних протизаходів, щоб до цього не допустити.»

 

Слід додати, що три дні ОУН тримала у своїх руках радіостанцію ім. Євгена Коновальця – єдиний на той час контакт з вільним світом. І хоча її силою відібрало гестапо, а сам Савицький був пізніше замордований у концтаборі, вона досягнула чимало: західний світ зорієнтувався, чого хочуть українці і з якими намірами йде Німеччина на схід, коли порівняв заяву Гітлера 22 червня і Акт 30 червня 1941 р.

 

У перші дні липня Ярослав Стецько сформував Державне Правління (ДП). 26 міністерських портфелів було поділено таким чином: 11 одержали члени ОУН (р), 11 – безпартійні, 4 – представники партії членів-радикалів. Головними членами українського уряду були Ярослав Стецько, прем'єр-міністр і голова департаменту соціальних реформ; Михайло Панчишин, віце-прем'єр-міністр і міністр охорони здоров’я; Лев Ребет, другий віце-прем'єр-міністр; генерал Всеволод Петрів, міністр оборони; Володимир Лисий, міністр внутрішніх справ; Микола Лебедь, міністр державної безпеки; Володимир Стахів, міністр закордонних справ; Юліан Федусевич, міністр юстиції; Ілярій Ольховий, міністр фінансів; Юліан Павликовський, міністр національної економіки (відмовився); Андрій П'ясецький, міністр лісів; Володимир Радзикевич, міністр народної освіти та релігійних справ; Олексій Гай-Головко, міністр інформації; Іван Климів-Легенда, міністр координації та інші.

 

Ярослав Стецько направив листи президенту Української Народної Республіки Андрію Левицькому і гетьману Павлу Скоропадському з проханням підтримати новостворений уряд, на які отримав запевнення у цілковитому схваленні подій 30 червня у Львові.

 

Дальший хід подій показав, що уряд у Львові завжди виступав як уряд усієї України. Він став на ділі символом української волі до державної незалежності.

 

1 липня 1941 року Ярослав Стецько дав доручення виготовити печатки з написами «Українська Держава» та «Українське Державне Правління». Жодної інституції типу «Крайове Правління» не було створено і не існувало. Передбачалось, однак, що це ні в чому б не перешкодило визнанню примату Києва і підпорядкуванню йому у формі злиття урядів чи розпуску УДП, якщо б у Києві створилася суверенна від нікого незалежна українська влада. До цього, проте, як відомо, не дійшло.

 

По Україні прокотилася хвиля святкових демонстрацій, масово підписувалися маніфести на підтримку Акту проголошення державності. З нагоди цієї знаменної події насипали могили і ставили пам'ятні хрести. Характерно, що здеорієнтовані військові німецькі частини спочатку навіть брали участь у цих державницьких маніфестаціях. Про народну підтримку вказаних процесів згадував активний учасник описуваних урочистостей Богдан Казанівський: «Другого дня до Команди приходили делегації і не тільки від населення міста, але теж з провінції. Всі хотіли інформації і просили порад у різних справах. Запитували, чим можуть допомогти українському урядові – харчами, людьми, грішми і т.д. Взагалі, давали себе в розпорядження українського Тимчасового Державного Правління. Деякі привозили возами харчові продукти з сіл з призначенням для українського війська... Була делегація від українських професорів з проханням узгіднити план українського шкільництва. Були представники від українських студентів...»

 

Тисячі добровольців зголошувалися до українського війська. Однак лише незначну частину їх ДП могло включити до складу міліції, бо регулярну армію творити було неможливо через спротив гітлерівців, а повстанську – формувати було ще передчасно.

 

ОУН організувала маніфестаційні похорони жертв, замучених сталінсько-беріївськими катами. У них брали участь тисячі людей. Вони мали не тільки антирадянську, але й антинімецьку спрямованість, бо у численних промовах, на транспарантах, у листівках, на синьо-жовтих або чорних шарфах зазначалося, що ці жертви згинули смертю мучеників і героїв за державну незалежність і волю України від рук окупантів.

 

Ентузіазм українського населення, енергійні зусилля ОУН справляли відчутне враження на Ганса Коха, який, закінчивши інспекційну поїздку по Україні, заявив Левку Ребету: «Я можу тільки привітати вас за той неймовірний лад і порядок, який завели ваші люди по цілій країні.»

 

На нараді близько ста відомих громадян і уповноважених різних українських установ 6 липня було вибрано Раду Сеньйорів, пізніше перетворену на Українську Народну Раду, в якій був представлений широкий спектр політичних течій. Рада мала намір стати соціально-політичним представником українського народу. До неї увійшли Кость Левицький (голова), Йосип Сліпий, Гавриїл Костельник, Юліан Дзерович, Юліан Федусевич, Іван Филипович, Роман Заячківський, Лука Турчин, Ярослав Біленький, Олександр Бариляк, Ярослав Стефанович, Володимир Радзикевич та Степан Дмоховський. На почесного голову Ради було вибрано Андрея Шептицького.

 

Голова ДП Стецько 3 липня направив Гітлеру листа, в якому висловив побажання перемоги над радянською імперією з умовою, що український народ як повноправний вільний член європейської сім'ї народів, у своїй власній суверенній державі, буде співформувати новий справедливий лад на сході континенту.

 

Через два дні німецькому та іншим урядам, які вели і не вели війни проти СРСР, було переслано «Декларацію Українського Державного Правління». У ній наголошувалося: «Відновлена державність, що мала за собою тисячолітню традицію, означає увінчання довголітньої боротьби, яка коштувала безчисленної жертви українському народу. Декларація запевняла, що незалежна Україна прилучиться до нового європейського ладу.»

 

Як бачимо, після Акту 30 червня в краї розпочалися державотворчі процеси. «У різних осередках України народ захвилювався, почав підносити свою голову Фенікса, Україна почала кипіти, – зазначав пізніше один з провідних діячів ОУН. – Як колись протипольська Хмельниччина струснула не тільки Польщею, як сотні повстань в Україні стримали марш Росії Леніна на завоювання всієї Європи і, може, світу, так протиросійська повстаюча Україна могла перерішити долю не тільки Сходу Європи, але й інший уклад сил у світі, проте Німеччина викинула карту перемоги із своїх рук. Вулкан тимчасово притих.»

 

Проголошення відновлення державності викликало вибух скаженої люті Гітлера, який планував перетворити Україну в німецьку колонію, пояснюючи при цьому міжнародному співтовариству, що її народ бажає бути під зверхністю третього рейху..

 

Акт 30 червня змусив нацистську верхівку розкрити своє політичне обличчя. 5 липня у Кракові були заарештовані і доставлені у німецьку столицю Степан Бандера та інші лідери ОУН, які опинилися у «почесному ув'язненні». Незабаром їх звільнили, встановивши пильний нагляд.

 

У перших числах липня у Львові з'явилися команди СД і гестапо для спеціальних доручень з вимогою відкликати Акт і саморозпустити уряд. Зіткнувшись з рішучою відмовою, вони депортували Ярослава Стецька та деяких членів ДП до Берліна, де їх допитував полковник Штольце.

 

У Берліні на лідерів ОУН (р) чинився шалений тиск, щоб вони визнали недійсним державний Акт. Однак українські керівники залишилися вірними прийнятим рішенням. З цього приводу Ярослав Стецько писав так: «Коли у захист Акту 30 червня 1941 року ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно сильної армії, бо так склалися умови, ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність, особисто захищати проголошене діло, за ніяких умов цього не заперечити, не відкликати, видержати до кінця. Як голова Державного Правління я вирішив не втікати, не залишати відповідальності на інших, але станути до співзмагу – ідейної і моральної сили, якою ми диспонували, з фізичною силою, що нею диспонували німці.»

 

З документів відомо, що 11 і 12 липня всі українські угрупування у Львові, в тому числі і ОУН (р), змушені були під тиском німецьких каральних служб заявити про свою лояльність окупаційній владі й пообіцяти сприяння в перебудові захопленої території.

 

21 липня міністерство закордонних справ Німеччини заявило, що проголошення української державності було «самовільним вчинком честолюбної і активної групи Бендери» та що «інсценізований Акт не мас жодного державно-правового значення».

 

У відповідь політичне бюро ОУН у Берліні видало того ж дня Декларацію «Про ситуацію у Львові». Тут було сказано, що події 30 червня вже стали «історичним фактом», а державницький Акт, подібно, як Акт 22 січня 1918 року у Києві і Акт 1 листопада 1918 року у Львові, «стане символом сучасної боротьбі за визволення української нації.»

 

З метою обмежити розмах репресій Ярослав Стецько зробив 14 серпня офіційну заяву, в якій брав на себе всю відповідальність за проголошення відновлення Української Держави і за наслідки, які з цього випливали.

 

Гітлерівці розгорнули проти українських патріотів терор. 15 вересня гестапо повторно заарештувало Бандеру, Стецька, а також 300 членів ОУН, яких згодом вивезли в концтабір Заксенгавзен. 15 керівників організації були розстріляні, інші інтерновані. «Погромний наступ на Організацію Українських Націоналістів-революціонерів у вересні 1941 року, – згадував колишній в'язень концтабору в Аушвіцу М. Марунчак, – започаткував приплив сюди українського політичного елементу, який був призначений на знищення. Це підтвердили дальші фізичні ліквідації українців зимою 1941-42 років.»

 

25 листопада гестапівське керівництво розіслало таємний наказ такого змісту: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхкомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники ... цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання.»

 

Наведений матеріал спростовує твердження О.Залізняка, який у своїй статті «У річницю основних помилок», надрукований у журналі «Самостійна Україна» в липні 1951 р. писав: «Не відповідає дійсності поширювана бандерівцями версія, що Державу 30 червня 1941 року проголошено проти волі німців. Її проголошено не тільки за волею німців, але й за наказами та інструкціями німців.»

 

Були також ліквідовані військові частини. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» роззброїли, особовий склад німці переправили у Франкфурт-на-Одері, де вони були переформовані в 201-й батальйон охоронної поліції на основі власного контракту кожного його члена на один рік. У березні 1942 року батальйон перекинули в Білорусь, де разом з подібними загонами він мав забезпечити охорону шляхів сполучення у трикутнику Могилів-Вітебськ-Лепель. Після закінчення контракту 1 грудня 1942 року, 201-й батальйон був розформований, українські офіцери конвойовані до Львова, де їх заарештували. Однак Роману Шухевичу та іншим старшинам вдалося втекти і приєднатися до національного руху Опору.

 

Описуючи реакцію населення на розв'язаний фашистами терор, Богдан Казанівський у своїх «Споминах про 30 червня 1941 року» констатував: «Вістка про арештування членів українського уряду розійшлася по місті блискавкою. Ворожу поставу німців народ сприйняв з болем і рішучою настановою боротьби з новим окупантом. Всю зброю, яку тільки можливо, поховано.»

 

Осмислюючи найновіші уроки українсько-німецьких взаємин, керівники ОУН дійшли до висновку, що їхній нетривалий «медовий місяць» із нацистським режимом закінчився, а сподівання на гітлерівську підтримку у відродженні державності виявилися ілюзією. Організація, як самостійницький рух українського народу, вступила тепер у нову фазу визвольної боротьби, відкривала новий фронт – на цей раз проти Німеччини.