1971 рік – жовто-синій прапор над Новим Роздолом. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 20 лист. 2020 р., 08:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 лист. 2020 р., 08:34 ]

1971-й рік: хто і за яких обставин здійснив подвиг – вивісив синьо-жовтий прапор на водонапірній башті міста

 

День 30 квітня 1971 року для жителів міста Новий Розділ та навколишніх сіл ознаменувався надзвичайною подією. Ранком на самій висотній міській споруді – водонапірній башті замайорів український національний жовто-синій прапор. 

 

 

 

Для російського компартійного керівництва цей акт українського національного прояву став ложкою дьогтю у бочці меду і це напередодні їх величного свята Дня солідарності трудящих. Та для багатьох жителів міста, а особливо тих хто повернувся із радянських ГУЛАГів та сибірських заслань і осівши на всесоюзній будові гірничого гіганта, побачений український національний символ став наче ковток цілющої води для спраглого в пустелі.

 

Від того дня незабаром сповниться пів століття, а дана подія все живе у пам'яті та на устах багатьох її очевидців. Роками її обговорювали напів голосом, захоплюючись героями та їх відважним вчинком.

 

Необхідно зазначити на важливості даного політичного факту в той важкий тоталітарний період російської окупації, на який спромоглись 16-ти річні юнаки, щоб підняти національний, український дух жителів міста та околиці, висловити своїм поступком московській владі, що не усі поділяють комуністичну ідеологію завтрашнього свята, творіння радянської людини, що не погас дух свободи українців у досягненні віковічної мети – здобуття Незалежної української держави, символом якої був, є і буде національний прапор та герб-тризуб.

 

На жаль у 30-ий рік Незалежності України мало кому відомі імена героїв даної події, їх обставини та наслідки. Сьогодні, в час нелегкий для українського народу, коли сьомий рік гинуть кращі її сини на східному фронті, захищаючи рідну землю від московського окупанта, автор пропонує читачу розповідь про почин молодих патріотів, який заслуговує на достойну народну оцінку та послужить гідним прикладом відданості та любові до своєї матері України.

 

Ранок 30-го квітня 1971 року віщував гарну сонячну погоду. Сонце повільно, у всій своїй красі, сходило із-за обрію, обпікаючи яскравим промінням щедру, іскристу росу, що рясно оповила землю. Ще задовго до сходу сонця із недалекого лісу доносилось відлуння пташиного співу, сповіщаючи жителів міста про початок нового дня. Мабуть у ранковій метушні і поспіху на роботу, а ще діточок провести в садочок, інших в школу, не усі жителі північно-східної частини міста, біля села Малехів, побачили жовто-синій український національний стяг, що золотистим кольором, виблискуючи на сонячному промінні, майорів на міській водонапірній башті, кварталу міської індивідуальної забудови. Та в короткому часі поголос про надзвичайну подію уже блискавично поширився містом та виробничими дільницями роздільського гіганта, у школах та ближніх і дальших селах. Його не можна було зупинити заходами, до яких вдавалась влада та її правоохоронні органи отримавши гучного «ляпаса» напередодні святкувань Першого травня.

 

Забивши сполох в усі дзвони на місце події прибули місцеві та районні представники міліції та органів КГБ. Про дане ч.п. було повідомлено обласне керівництво. Секретар львівського обкому поставив задачу перед силовиками в короткий час викрити зловісне гніздо українських націоналістів, а їх організаторів та виконавців віддати до суду. Розслідування доручили досвідченим «асам» з обласного управління КГБ. А тим часом юні націоналісти спокійно спостерігати за розвитком подій.

 

Недавно автор розшукав одного з учасників гучної події, ним виявився на сьогодні житель с.Рудники Миколаївського району, який радо погодився на зустріч та поділився своїми спогадами. Розмова була довготривалою, надзвичайно захопливою, яку б автор передав словами пана Богдана Спаса.

 

На запитання, що саме спонукало їх юних до такого небезпечного на той час вчинку, пан Богдан відповів: «Уже в шкільному віці мене та моїх товаришів-однокласників об'єднало захоплення українською ідеєю, а саме Василя Нагребного, на сьогодні нажаль покійного, Михайла Турчина та третього товариша, імені якого назвати не можу по складу його життєвих обставин проживання.

 

Зліва направоПетро Медвідь, Михайло Горін і Богдан Спас

У нас було багато мрій і задумів на їх втілення, як би сьогодні парадоксально не звучало – була і клятва на крові, не зрадити один одного при будь-яких життєвих обставинах. Але мабуть це почуття передалось нам з материнським молоком із самими генами наших батьків.

 

Я народився у 1955 році у Казахстані в Чінкенській області у політично репресованій сім'ї. Мій дідусь і бабуся Спас Микола і Магдалина проживали із синами і дочками у селі Гранки-Кути. За націоналістичну діяльність синів Василя, Григорія та Михайла були депортовані російською владою в травні місяці 1941 року.

 

Їх син Василь Спас, провідний член УВО-ОУН, ще в 1932 році був засуджений польською владою на сім з половиною років тюрми, які відбував у місті Ломжі.

 

У 1942 та 1943 роках дідусь та бабуся померли з голоду в таборах Казахстану. Мій батько Володимир та його сестра Катерина чудом вижили. Там батько познайомився із моєю матір’ю та створили сім'ю. Мати була також із сім'ї репресованих із Волині. Її брат Хаба Іван приймав активну участь в українській визвольній боротьбі займаючи пост районного референта СБ ОУН-УПА.

 

У 1959 році батьки переїхали та поселилися у Новому-Роздолі. На формування мого світогляду великий вплив мала родинна атмосфера та батьківське виховання. Від мене в домі ніколи не ховали книжок, навчаючись у 6-7 класах я уже читав твори Барвінського, в оригіналі «Не пора, не пора» Івана Франка, де в дужках було зазначено Український національний гімн – видавництво Лейпцих 1939 рік.

 

Мене виховували у пошані до національних героїв, видатних політичних, духовних та культурних діячів, в любові до української землі її культури і традиції. Аналогічне виховання отримували мої товариші-однодумці. Крім того, нам було відомо про дисидентський рух, який розпочався в Україні в 1965 році. Їх учасників називали шестидесятниками. Один із відомих дисидентів руху Михайло Осадчий був моєї матері племінниці Оксани чоловіком, який із В'ячеславом Чорновіл в 1967 році перебували у нас в батьківському домі. У Львові мабуть було небезпечно для них, тому саме приїхали в Новий  Розділ. Знаю, що писали чи друкували важливі підпільні матеріали.

 

Осадчий працював у нас в одній із кімнат, батьки забороняли нам туди заходити і про це не повинен був ніхто знати.

 

Для В'ячеслава Чорновола необхідна була окрема кімната, якою забезпечити його у нас не було можливості, тому батько домовився із недалеким сусідом по вулиці Горін Іваном (стрийком автора). Чорновола батько запевнив, що це надійна українська сім'я, додавши, що сестра господаря на той час із чоловіком перебувають у Воркуті де відбували тюремне ув'язнення як члени ОУН та учасники українських визвольних змагань 40-х років.

 

Тому родинна атмосфера та події, що відбувалися навкруги не проходили даремно повз юнака, а формували у його свідомості велике почуття на гідні життєві вчинки.

 

Зближалася дата помпезного радянського свята – 1 травня, саме в цей день ми вирішили здійснити патріотичний почин, щоб висловити російській владі думку українців за яку пролили кров мільйони наших співвітчизників – це прагнення жити в Незалежній українській державі. Уважаючи, що наш поступок стане краплиною у її втілення та запалить в серцях інших іскру надії до її здійснення.

 

Це була цілком виважена, обдумана патріотична акція, а не юнацькі бешкетні розваги, до якої ми готувалися заздалегідь, обдумуючи кожен наш крок щоб запобігти небезпеці яка очікувала нас та наших батьків.

 

Для здійснення нашого задуму необхідно було пошити національний прапор. В той час полотна синього та жовтого кольорів у продажі не було, тому ми купили в магазині «Культовари» дві спортивні футболки цих кольорів, вибравши найбільших розмірів. Купляли по одній в різний час. Тепер постало питання ким і де прапор пошити. Передбачали, що житловий квартал в районі водонапірної башти, яку ми обрали за об'єкт встановлення прапора, стане під особливою підозрою силових органів. Які під час розслідування, у пошуках швейної машинки, будуть там проводити обшуки у кожній сім'ї.

 

Та втіленню нашого задума сприяла сама фортуна, яка супроводжувала нас. Один із товаришів Василь Нагребний проживав у центрі міста, у його батьків була швейна машинка, якою Василь умів користуватися, тому саме йому ми доручили пошиття прапора.

 

Василь Нагребний

 

Дискусійним стало рішення про послідовне розміщення кольорів прапора. Я цитував друзям вірші та пісні, які завчив від батька.

 

«А наш прапор жовто-синій як сонце на небі

Ми за нього все, що маєм віддамо в потребі...»

 

Були і пісні в яких звучали слова:

 

«А колір стягу жовта нить по синім полі мов блакить...»

 

Усі ми читали твори відомого поета Володимира Сосюри в яких були рядки

 

«Бій відлунав... жовто-сині знамена

Затріпотіли на станції знов».

 

Нам були знайомі і інші твори радянських письменників, як Петра Панча, Олександра Корнійчука, в яких висвітлюючи період УНР 1918 року. У них український прапор відображено жовто-блакитний, тому сумнівів у нас не виникало у визначеній послідовності.

 

Не відкидали ми і припущення, що під час розслідування та пошуків виконавців слідчі органи можуть задіяти пошукові собаки, тому на передодні купили 6 пачок цигарок «Гуцульських».

 

Підготовчою роботою ми були задоволені, тільки засмутила нас одна обставина, що виконати свій задум ми не можемо саме на 1 травня, хоча цього усі дуже бажали. Вийшло так, що мої батьки і тітка Катерина, що проживала з нами з 29 на 30 квітня працювали в нічну зміну, а 1 травня були усі дома, тому ми змушені були перенести свої плани на 30 квітня.

 

В ту ніч у мене заночував мій товариш, а два інші – Василь Нагребний та Михайло Турчин вийти в нічний час з батьківської квартири не мали можливостей.

 

Як моя сестра Оксана добре заснула, то о 3 годині ночі ми з товаришем вирушили з дому. Перед виходом на взуття одягнули шкарпетки, достатньо насипавши під підошви тютюну із «Гуцульських».

 

Ніч була спокійна, тиха тільки доносився виробничий шум із заводу.

 

Водопостачання міста із башти в той час уже не проводилось. Вона не працювала, тому її ніхто не охороняв. Ми з товаришами та інша молодь не один раз підіймались на її верхню площадку, тому були знайомі з її облаштуванням.

 

В нижній, круглої форми, мурованій частині із цегли були змонтовані гвинтові металеві сходи, які вели вверх до відмітки розміщення водяного резервуару, кругом якого була змонтована площадка обслуговування. Корпус бака з площадкою був обшитий дерев'яним каркасом із дощок. Був також передбачений вихід із площадки на балкон, з якого здіймалась драбина, по якій підіймались на дерев'яний дах, який був покритий руберойдом та засмолений. Водяна ємкість в діаметрі була 10 метрів, конічної форми із встановленим по центрі громовідводом. Від громовідводу вниз до землі була прокладена металева катанка до контуру заземлення. Тримаючись катанки я повзцем дістався громовідводу, на який розгорнувши закріпив у двох місцях український національний прапор в пропорції 1:2.

 

Ми також застереглись, що в час розслідування будуть шукати за аналогічним дротом, яким закріплено знамено.

 

Виконавши нашу спільну місію я благополучно спустився з даху башти на балкон, де очікував мене мій товариш, який в той час спостерігав за прилеглою територією. Ми потисли один одному руки і з душевним піднесенням зберігаючи обачність повернулися до батьківського дому.

 

Сон не надходив до ранку, так і не зімкнули очей. Коли ранком прийшли у третю школу, де навчалися у дев'ятому класі, то наші однокласники між собою уже обговорювали подію, що на водяній вежі міста висить жовто-блакитний прапор.

 

Не викликаючи у присутніх надзвичайної цікавості ми відповіли, що поспішаючи на уроки не зауважили. З настанням великої перерви багато учнів школи побігли до місця події, щоб побачити український прапор, приєднались до них і ми з товаришами. Коли прибігли до місця, то близько не підходили до башти, там було багато міліції та людей в цивільному, які опитували жителів, що проживали поряд.

 

Із спогадів жителя Нового-Роздолу Святослава Ключника:

 

«30 квітня 1971 року ранком о годині 10 я вийшов з магазину «Галантерея», на вулиці зустрів свого знайомого Курильця Петра. Поздоровавшись зі мною він запитав мене: «Святослав, хочеш побачити український національний прапор?» Я спочатку не сприйняв всерйоз його запитання та Петро Олексійович продовжив: «Я не жартую, іди до водонапірної башти». Коли підходячи з-за будинків показалась мені верхівка башти, то на її громовідводі я побачив як майорить жовто-блакитний прапор. Я не підходив близько, бо здалеку біля башти побачив міліцейську машину УАЗик та декілька міліціянтів і людей в цивільному. Уже потім ішли розмови між жителями міста, що силові органи не могли оперативно зняти прапор, побачивши дроти біля нього і невідомий предмет, боячись, що заміновано».

 

В той час неподалік нашого житлового кварталу, зі сторони лісу, стояла бурильна вишка, мабуть в пошуках газу і нафти. Частину свого обладнання, ця організація зберігала на території водяної вежі, за яким спостерігав сторож п.Токар, що проживав поряд. Прибувши на місце слідчі міліції та КГБ запитали сторожа: «Хто встановив прапор і коли?» – та почули таку відповідь: «Довгий час там висів ваш прапор, а сьогодні раненько я глянув на башті висить наш».

 

Але чи достовірні ці слова, які ще сьогодні на устах багатьох жителів міста та околиці, важко стверджувати оскільки п.Токар давно покійний. Що стосується його слів, «що висів ваш прапор», то в дійсності хлопець з цього кварталу Роман Король повісив на громовідводі піонерський галстук, який висів довгий час.

 

З першого дня міліція та КГБ активізували свої дій. Слідство велось обласним управлінням КГБ за кількома напрямками. Основна їх задача була відшукати виконавця який вважали був юного віку, бо на їхню думку старшій людині було б важко дістатись громовідводу.

 

Друга зачіпкою для їх успіху була б швейна машинка.

 

В перших днях слідчі отримали інформацію мабуть від жителів кварталу, що на вежі не раз бачили хлопця з кварталу Петра Медведя, батьки якого проживали недалеко башти. Тому він став першою жертвою силовиків, які у поспіху отримати додаткові зірочки на погонах уже третього дня затримали його та взяли під слідство, тримаючи в ізоляторі протягом двох місяців.

 

Крім Петра допитували і інших хлопців, це Івана та Михайла Любінських, Михайла Горіна, Михайла Зозулю і багато інших хто проживав у межах кварталу башти.

 

Та особливо наполегливо слідчі працювали зі мною (Богданом Спасом), намагаючись зробити спільником Петра Медведя. Не відкидаю що така «увага» мені була пов'язана із недалеким минулим моїх батьків, які вважалися як не благонадійні, оскільки в свій час були політично репресовані російською владою.

 

На одному з допитів мене запитували чи відомо мені за що батьків було депортовано. З протоколів допитів запам'яталися мені такі прізвища хто проводив слідчі дії та був присутній під час допитів, це Кириленко – старший слідчий КГБ по Львівській області, Абрамчук Павло Пилипович – співробітник КГБ Новороздільського міського відділення міліції, Ульянов – представник обласного управління КГБ (азіатської національності). 

 

Допитували мене у школі, в кабінеті директора. Неодноразово забирали з дому у міське відділення міліції, а також у місто Миколаїв. Застосовували різні методи під час слідства, були так звані «перехресні», коли проводили їх два слідчі. Вдавались до методів шантажу, коли зачитували протоколи, в яких Петро Медвідь дає зізнання, що він вивісив прапор, а спільником називає мене. Та все ж їхні намагання довести мою вину були марними.

 

Своїми спогадами про дану подію поділився і Михайло Горін – житель Нового Роздолу:

 

«В той час я навчався в Новороздільському професійному училищі №5. 30 квітня я перебував на виробничій практиці в цеху очистки сірки гірничого комбінату. Ранком у майстерню зайшов один із робітників і в піднесеному настрої сказав: «Хлопці! Хтось на водонапірній міській башті повісив український жовто-блакитний прапор». Ми усі піднялися на дах виробничого приміщення і побачили в далині башту, на якій майорів прапор. Оскільки віддаль була велика то кольорів розпізнати було неможливо. Коли після обіду я прийшов до дому, то прапора уже на башті не було, але в кварталі жителі тільки про те говорили. Під вечір до сім'ї Медведя Степана, що проживали напроти нашого будинку по вулиці, привезла машина мінеральну воду "Кнісельчанку".

 

Його син Петро покликав мене допомогти розвантажити воду. Під час перенесення він почав розпитувати мене про жовто-блакитний прапор, чи в дійсності це український національний. З його слів я зрозумів, що в українській історії він не обізнаний, тому коротко поділився з ним тими знаннями якими володів, від княжих часів та до періоду УНР. При цьому була присутня його мати, яка усе чула.

 

Коли через день Петра затримали органи то його мати слідчим доводила, що її син не міг вчинити того поступку, бо після випадку з прапором, вона чула як він розпитував про символи кольорів українського національного прапора у Михайла Горіна. Цього було достатньо щоб наступного дня я уже сидів в кабінеті слідчого КГБ у місті Миколаєві. Одне з перших запитань слідчого було, звідки мені відомі символи кольорів так званого українського національного прапора. Я відповів, що потрібно читати книжки радянських письменників і назвав декілька творів та авторів. Один із них «Луна чорного лісу», авт. Білінський. Допит тривав до двох годин. Через декілька днів я отримав знову повістку з’явитися до слідчого в Миколаїв. Одночасно також викликали Івана Любінського та Богдана Спаса.

 

Паралельно органи проводили пошуки швейної машинки. Це була спеціальна оперативна група в кількості шести чоловік, які маючи список родин в яких проживала молодь-юнаки виявляла наявність швейних машинок та експертизу шва. Усе це відбувалося за участю понятих з оформленням протоколу та підписами. На дослідницькому шві взірцевого полотна ставили печатку.

 

Коли слідча група прибула до нашого дому (Богдана Спаса), то мати глянувши на нитки якими сказали заправити швейну машинку сказала присутнім, що наша машинка такою ниткою шити не буде. Одна з ниток була тонка, а друга товста. На що їй відповіли: «Ваша справа шити». Після виконаного мамою взірцевого шва, усі побачили що з нижньої сторони тканини, шов пошкоджений, одна нитка була порвана. А тим часом присутній із групи, представник обласного управління КГБ, Ульянов уважно оглядав кімнати та з іронією запитав батька: «Ну, що Спас під якими прапорами хочете жити?».

 

Пригадую один випадок, що стався в той час в нашому домі. Моя сестра Оля навчалася в технікумі у Львові, любила займатись спортом. На вихідні приїхавши до дому привезла попрати дві футболки, одна була жовта, а друга синя. Як мати побачила їх то з остраху «заламала» руки. Прийшлось Олі тут же футболки забрати з хати.

 

Спогадами пережитого батьками та багатьма жителями міста поділилась Анна Щепна в дівоцтві Горін:

 

«Після наявності українського національного прапора на башті міліція та чоловіки в цивільному довгий час тероризували жителів нашого району в околиці башти. У моїх батьків була також швейна машинка, яку перевіряли на ідентифікацію шва. Однак приходили інші, які порушуючи усі людські права, цинічно чинили обшуки в домі перевертаючи усе вверх дном, розшукуючи якісь зачіпки. У нашому домі це відбувалося два рази, але це ще не все на що спроможні були кагебисти. Та сам Господь нас охороняв. Сталося так, що після їхнього першого візиту в кладовій, що межувала з кухнею, замість дверей була заслінка з тканини, ми виявили замаскований підслуховуючий пристрій. Це велике наше щастя, бо на кухні велись усякі розмови, що могли накликати велику біду. Порадившись з батьком після виявленої знахідки мати спеціально інсценувала розмову, де висловлювалась з докором в адресу виконавця встановленого прапора, який своїм вчинком завдав такої біди багатьом людям. Після їхнього другого візиту пристрій пропав.

 

Як згадує пан Богдан Спас, такий підслуховуючий пристрій було встановлено в стодолі, де на сіні спали два брати Іван і Михайло Любінські.

 

Слідство затягувалось, а обласне компартій керівництво вимагало від правоохоронців результатів та прізвища виконавців, тому справу було передано у суд, звинувативши Петра Медведя у його хуліганських правопорушеннях, що були зафіксовані слідством в час його навчання у профтехучилищі №5. Його справу розглядав миколаївський районний суд. Перше виїзне засідання відбулося по місці його навчання, у так званому приміщенні «червоний куток». Воно проходило у відкритій формі, щоб надати справі широкого розголосу. Та плани правоохоронців і суду не увінчалися успіхом. Уже в той час в 1971 році на його засідання прийшло багато небайдужих Новороздольчан. Сьогодні мабуть ще проживають ті хто був присутній. Як згадують очевидці, під час судових слухань та звинувачень підсудного, люди почали висловлювати незадоволення, зчинявся шум, суддя не раз зупиняючи ведення суду, заспокоював присутніх, а в кінцевому – змушений був судове засідання закрити. Воно було продовжене в Миколаєві в районному суді.

 

Петра Медведя звинувачували у хуліганських діях. Під час слухань його справи перераховувались дрібні хуліганські правопорушення, які він вчинив протягом періоду навчання у профтехучилищі, а саме: закинув однокурснику недопалок в кишеню; під час лінійки викрикував, що майстер у стані алкогольного сп'яніння; на стінах навчального корпусу писав нецензурні слова; вибив скло у вікні та ін.

 

Після дводенного судового слухання, на якому були присутні як свідки Богдан Спас, Михайло Горін, Іван Любінський, головуючий зачитав Вирок:

 

«Миколаївський районний суд розглянувши матеріали справи та провівши судове слідство по звинуваченні неповнолітнього гр. УРСР Медведя Петра Степановича передбачених ст. 206 п.2 УК УРСР виніс вирок заключити у ВТК терміном на 2 роки.» Відбував покарання Петро Медвідь у Луганській області в місті Старобильск. Звільнився через 1.5 року з урахуванням терміну утримання під слідством.

 

Про важливу подію 1971 року, що відбулась у Новому Роздолі автор нещодавно почув і від 93-и річного жителя Миколаєва Зіновія Волощака – відомого громадського та політичного діяча з початку 90-х років на Миколаєвщині. Під час зустрічі напередодні Державного свята Дня Прапора та 29 річниці проголошення Української Незалежної Держави він відзначив, що дана подія в той час набула розголосу не тільки у Новому Роздолі але й за межами Миколаївського району:

 

«У 1971 році я був присутній на урочистому засіданні присвяченому Дню Перемоги (9 травня), яке відбулось в палаці «Цементник» міста Миколаєва. Урочистості розпочались з виступу першого секретаря райкому Сідорова, який у своєму слові привітав ветеранів війни з Днем Перемоги, та продовжуючи свій виступ він згадав подію, що сталася напередодні 30 квітня 1971-го року у м. Новий Розділ, заявивши присутнім, що сьогодні українські націоналісти піднімають голови не тільки за океаном, але це відбувається уже в нас про що засвідчує націоналістичний прояв. Вони дозволили собі підняти, так званий, Національний прапор у місті Новий Розділ. Але ми впевнені у своїх доблесних чекістах, які на їхньому сліду. Та завершуючи свій виступ Сідоров визнав: «К сожалению праздник они нам испортили».

 

Ще довго після цієї події за розповідями свідків органи КГБ та міліції шукали ниточку через свою агентуру, щоб відшукати зловісних націоналістів та старання «доблесных» були марними.

 

Тільки через 19 років український національний синьо-жовтий прапор назавжди замайорів в м. Новий Розділ. Це відбулося 12 березня 1990р. за рішенням першої сесії міської ради Першого демократичного скликання. Коли першим питанням порядку денного сесії стояло Національні символи. Присутні у залі 53 депутати виконали волю своїх виборців, одноголосно проголосували за урочисте встановлення українського національного прапора на приміщенні міської ради.

 

Хотілось би згадати, що в 1953р. невідомими патріотами було встановлено український національний прапор, на високій осиці в саду жителя с. Берездівці Петришина Михайла.

 

Аналогічний мужній поступок здійснено і в 1961р. За с. Малихів в урочищі «Голятин», при центральній дорозі, що вела на Старий Розділ, де дорога повертала у гірничий цех видобутку сірчаної руди росла велетенська липа, на вершині якої було встановлено невідомими український національний синьо-жовтий прапор.

 

Кому щось відомо про дані події, їх учасників, прошу відгукнутись за телефоном (+380679159864) або у редакцію Новороздільського вісника.

 

Дослідник українських національних визвольних змагань 20-го ст Зіновій Горін