Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Визвольні змагання


Чортківська офензива Української Галицької армії. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 вер. 2019 р., 08:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2019 р., 08:46 ]

100 років тому, 7 червня 1919 року, під час польсько-української війни 1918–1919 років почалася Чортківська наступальна операція (офензива) Української Галицької армії. Офензива УГА під командуванням генерала Олександра Грекова тривала до 28червня 1919 року і принесла значні успіхи.

 

В українській мілітарній історії є знакові перемоги української зброї, які творять код ідентичності української нації. Це, зокрема, Дорогичин, Орша, Конотоп, Маківка, Крути, Гурби, бій за Космач, а в ХХІ столітті оборона Донецького і Луганського летовищ, Рейд 95-ї окремої аеромобільної бригади з 19 липня по 10 серпня 2014 під час російсько-української війни на сході України. 

 

Серед мілітарних українських звитяг є наступальна операція Української Галицької Армії, відома під назвою «Чортківськаофензива».

 

Поняття офензива належить до військових термінів минулого, який використовувався у багатьох європейських арміях. В перекладі воно означає переможний наступ, атаку, напад.

 

Складову назви «Чортківська», наступальна операція УГА отримала від стартової локації. Саме з під міста Чорткова (а точніше – з під тодішнього містечка Ягільниці) розпочався несподіваний для польської армії контрнаступ українського війська.

 

Слід наголосити, що офензива розпочалась у той момент, коли  її не очікували не лише вороже військо, але вже майже не сподівалось і наше, українське.

 

Наприкінці травня початку червня 1919 року тривав відступ УГА. На початку червня 1919 року уряд ЗУНР і більша частина УГА опинилися на півдні нинішньої Тернопільщини. Тимчасовою столицею став Бучач.

 

Відтіснивши Галицьку Армію, ввівши в бої дивізії генерала Юзефа Галлєра, маючи трикратну перевагу в живій силі та в озброєнні, поляки спочивали на лаврах.

 

Не зважаючи на чіткі вказівки Антанти, поляки, усупереч зобов'язанням озвучених головою польського уряду Ігнацієм Падеревським перед Антантою, кинули проти УГА добре озброєні дивізії генерала Юзефа Галлера. 15 травня 1919, маючи під своїм командуванням за різними даними від 50 до 80 тисяч солдатів, Ю.Галлєр розпочав загальний наступ на позиції українців.

 

Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід. На додаток, 24 травня 1919 року румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Л. Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином.

 

Уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, яка відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. 

 

Але безплановий відступ українських військ перетворювався у пружину, що стискається до небезпечної межі і ось-ось вивільнить акумульовану потенційну енергію. Треба зазначити, що перегрупувавшись і трохи відпочивши, ядро УГА зміцніло: всі слабкодухі і малоідейні відійшли з армії під час відступу [Якимович Б. Збройні Сили України. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996. — С. 129].

 

5 червня 1919 року було прийнято кардинальне рішення: припинити відступ і розпочати стрімку офензиву. У своєму наказі полковник Віктор Курманович дослівно написав: «Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з'явитись до своїх військ на фронт і сказати воякам від мене таке: „кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї Батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам'ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий. Я подаюсь водночас до фронту, щоб особисто повторити свій наказ» [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С. 22-23].

 

Старшини (офіцери) та стрільці Української Галицької Армії з готовністю прийняли цей наказ.

 

Перед початком наступу частини УГА були затиснуті в невеликий трикутник на південному сході Галичини, замкнений річками Збруч і Дністер. Метою операції було відкинути польські війська за річку Золота Липа (притока Дністра), щоб отримати більший плацдарм для розгортання наступу на Львів –столицю Західної Області УНР. Діяти доводилося в умовах переваги поляків у живій силі, артилерії, набоях.

 

Офензиву розпочали 7 Львівська та 3-я Бережанська [«3-тя Бережанська бригада булла комбінованою бригадою: в ній тільки один курінь був бережанський. Крім нього в склад бригади входило два курені полку ім. кн. Льва, що вів свій родовід з частин Львівської залоги, головно кол.15пп, а два інші курені були станіславівські». Шанковський. Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. — Львів, 1999 р. — С. 40.] бригади II корпусу, які 7 червня здобули Ягільницю. Генерал  М.Тарнавський зазначав, що план атаки на Ягільницю був розроблений підполковником А.Вольфом (командир 3-ї Бережанської бригади) і майором А.Бізанцом (командир 7-ї Львівської бригади УГА) [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С.17].

 

Загальний наступ по всьому фронту почався 8 червня. Зранку почалася артпідготока. Пополудні 7, 3-я бригади та 1-ша бригада УСС заатакували Чортків-Вигнанку, а 5-та і 10-та бригади здобули Копичинці. В полон було забрано кілька сот полонених, гармати й великий обоз.

 

ЧОРТКІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (ОФЕНЗИВА) УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ  (7-28 червня 1919р.)

 

 (Микитюк Д.Чортківська офензива. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 419.)

 

В цей час сталися важливі зміни в політичному проводі держави. 9 червня 1919 Державний Секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національна Рада передала Євгену Петрушевичу всю законодавчу і виконавчу владу як уповноваженому диктаторові. У той самий день командувачем 25-тисячної (за іншими даними — 19 000 старшин і вояків у бойовому стані і до 50 батарей) Галицької армії був призначений генерал ОлександрГреків.

 

Сили III корпусу розбили поляків під Язлівцем. Фронт просунувся на лінію Монастирська-Нижнів. 11 червня УГА осягнула лінію Хоростків-Янів-Ласківці-Трибухівці-Язлівець-Золотий потік.

 

Поляки впродовж тижня замовчували інформацію про реальні події на фронті.

 

Тимчасом I-й корпус наступав по лінії Теребовля-Тернопіль-Збараж-Зборів, II-й корпус на лінії Бучач-Ходорів, а III-й корпус на лінії Нижнів-Монастирська-Галич-Станіславів-Стрий.

 

15 червня УГА оволоділа Тернополем.

 

Успіх стрілецтва Чортківської Офензиви сколихнув увесь край. Що найменше 90 тисяч добровольців зголосилися до війська. Є історичні приклади, коли представники інших національностей організовували бойові підрозділи на теренах ЗУНР та долучались до боротьби на боці українців. У Тернополі поручник колишнього австрійського 15-го полку піхоти (на його базі було сформовано в УГА полк ім. князя Лева) Соломон Ляйнберг організував із єврейського населення міста курінь, ядром якого стала єврейська міліція міста Тернополя. Він звернувся до полковника О. Микитки, командувача І корпусу УГА, з проханням зарахувати курінь до Української Галицької Армії, попросив надати їм зброю та відіслати на фронт. Командування прийняло позитивне рішення, курінь отримав назву "Жидівський Пробоєвий Курінь І Корпусу", а командиром призначено поручника Ляйнберга. Незабаром у курені числилося 1200 військовиків включно з приділеними інструкторами і старшинами-українцями [Микитюк Д. Жидівський курінь. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 257-258].

 

Саме в цей час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками. 16 червня 1919 року делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом уклала з представниками Польщі договір про припинення боїв.

 

Перемовини відбувалися без консультації та згоди з урядовими колами ЗО УНР, а перемир'я дало можливість полякам перекинути проти УГА сили, зв'язані Дієвою Армією УНР. Є. Петрушевич цього договору не визнав, і офензива УГА продовжувалася.

 

З 17 червня велися запеклі бої за Бережани. Була можливість оточити там польські частини  та здобути значні запаси амуніції, якої катастрофічно не вистачало в УГА (особливо снарядів для артилерії). Галичани 21 червня здобули місто, але більшість військового спорядження поляки встигли вивезти.

 

Наступаючі українські частини дійшли до лінії Галич-Перемишляни-Золочів-Олесько, на якій зупинились і в силу нестачі амуніції та боєприпасів, і через рішення держав Антанти визнати право Польщі на територію Галичини.

 

25 червня Найвища рада Антанти дозволила польському урядові "окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч". Що правда така військова окупація, на чому особливо наголошував британський міністр закордонних справ Артур Бальфур, мала стати тимчасовою і лише з огляду на необхідність захисту краю від неминучого вторгнення більшовиків.

 

Майбутній статус Галичини мала за результатами плебісциту вирішити Антанта. Однак офіційна Варшава на те не зважала.

 

Чортківська офензива була найуспішнішою наступальною операцією Української Галицької армії, проведеною на завершальному етапі польсько-української війни. Фронт поляків було прорвано під Чортковом, українські війська звільнили значні території Східної Галичини, включно з містами Теребовля, Бучач, Тернопіль, Підгайці, Бережани, Зборів, Золочів, Рогатин, Броди. Однак катастрофічний брак зброї і набоїв зрештою призвів до невдачі операції. 28 червня польські війська перейшли в контрнаступ. УГА довелося з боями відступати до річки Збруч, а 16–17 липня разом із державними інституціями ЗО УНР перейти на територію Наддніпрянської України. За підрахунками сучасного історика Олександра Дєдика, втрати УГА в Чортківській офензиві становили від 4 до 7 тисяч убитих, поранених і зниклих безвісти, поляків – понад 3 тисячі. Однак безсумнівним позитивом було те, що під час наступу лави УГА поповнили понад 30 тисяч мобілізованих і добровольців.

 

 Мілітарний успіх  проведення Чортківської офензиви, став символом перемоги української зброї. Цей факт визнали усі. Зокрема, польський історик Міхал Клімецький, автор книги "Чортків 1919" писав: «Переможний, хоча порівняно короткий, марш Галицької Армії на захід мав натомість величезне значення для процесу формування української нації. Чортківська офензива з її блискучими успіхами створила новий, привабливий для українського суспільства образ жовніра УГА. Без цього війна 1918–1919 рр. перейшла би до історії українського війська лише як пасмо наступальних і оборонних операцій, позбавлених блиску великих перемог» [Klimecki M. Czortkow 1919. – Warszawa. 2000. – S. 205].

 

Фото з  допису  (https://golos.te.ua/do-storichchia-chortkivs-koi-ofenzyvy-vypustyly-iuvileynu-medal-foto-2/)

 

До сторіччя Чортківської офензиви виготовлено ювілейну медаль «Чортківська офензива – 100 років». Автором пам’ятної медалі є художник, ілюстратор, графік Олег Кіналь. Медаль викарбувано на замовлення народного депутата України Олега Барни. Також презентовано марку та конверт, створення яких приурочили до цієї дати.

 

Чортківська наступальна операція (офензива) була останньою спробою докорінно змінити результат польсько-української війни. Здійснена незначними силами проти переважаючих сил противника, за дефіциту набоїв і відсутності стратегічних резервів, а найважливіше союзників, вона не змогла переломити хід війни. Однак, Чортківська офензива вписала яскраву сторінку в історію українських визвольних змагань, продемонструвавши справжню військову вартість і моральну силу УГА, що згодом знайшли вияв на Наддніпрянщині в боях проти більшовиків і білогвардійців.

 

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

ОКРУЖНИЙ РЕФЕРЕНТ СБ ОУН «СМЕРЕКА». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 8 вер. 2019 р., 10:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 вер. 2019 р., 11:00 ]

Євстахій Пацевко, пс. «Смерека», «Оршан», народився 1922 року в селі Заліски Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район, Львівської області) у селянській сім’ї Степана та Ганни Пацевко. Коли Євстахію було три роки – в сім’ї з’явилось поповнення, народилася дівчинка, котру нарекли Ольгою. В батьківському домі їх зростало тільки двоє, і це було не характерно для тодішніх сільських сімей, але у випадку родини Пацевків на це були певні причини. Євстахій народився з фізичною вадою – одна ніжка була тоншою за іншу, розвивалась з відставанням, тому батьки хвилювались щоб син не зростав калікою і звертались до всіх відомих в окрузі лікарів за допомогою. Але, підростаючи, він зумів перебороти недугу і це не позначилось на його фізичному стані у зрілому віці.

 

Євстахій Пацевко

 

Батько Євстахія належав до активної верстви населення, пройшов дорогами Першої Світової війни, був за кордоном, бачив життя людей в інших краях. Під кінець війни був важко поранений і втратив ногу. Своїх дітей виховував в любові та повазі до Бога та української землі. За отриману інвалідність під час війни Степан отримував від Австрійської держави солідну щомісячну грошову винагороду – сто злотих. Це давало змогу утримувати достатній матеріальний рівень сім’ї і навчати дітей. По своєму фізичному стану він не міг обробляти землю, тому в Залісках заснував свою крамницю, де торгував продовольчими товарами.

 

Євстахій, досягнувши семирічного віку, навчається у сільській школі. Про цей період свідчить фотографія у його шкільної товаришки Марти Підлісецької – Салій, на котрій зображено їхній клас із своїм вчителем на подвір’ї школи. Після закінчення сільської школи батьки посилають Євстахія на подальше навчання до «Рідної школи» в м. Ходорів, де він долучається до діяльності гуртків читальні «Просвіта».

 

По своєму географічному розташуванню село Заліски знаходиться між двома промисловими та культурними центрами – провінційним містечком Ходорів та повітовим – Жидачів. Зі Львова через Ходорів до Станіславова та Чернівець, із Стрия через Рогатин до Тернополя проходили важливі залізничні магістралі. Жителі Залісок та навколишніх сіл працювали в названих містах на підприємствах, що сприяло їх зближенню через спілкування, обмін думками про ситуацію в краї. Про почуте вони ділились з односельцями.

 

За панської Польщі життя і праця українців була не з легких. Українці, зазвичай, отримували важчу роботу, яка і оплачувалась нижче. Для отримання кращої роботи нашим землякам часто ставилась умова про перенесення свідоцтва про народження в костел і перхід в католицизм, це означало зречення своєї української національності. Слід відмітити, що на той час ще досить свіжими були спогади про ЗУНР і Січових стрільців, котрі боронили молоду державу українців. Пам’ятали галичани, також, про роль Польщі у ліквідації української самостійності у 1919 році, коли вона знехтувала перемир’ям на час Паризької мирної конференції і відтіснила Галицьку армію на схід, до Збруча.

 

Мовчазна згода провідних країн Заходу дала змогу Польщі повернути у своє володіння Галичину і закріпити це право у заключному документі конференції. Тому в 20-30-ті роки продовжувалась боротьба галичан за свої права та свободу. Підростало нове покоління українських патріотів, котрі не боялись польських тюрем і були готові пожертвувати і своїм життям в ім’я високої цілі – здобуття Незалежності. З початку 30-х років по всій Західній Україні не припинялись судові розправи над патріотами, членами УВО-ОУН, очолюваних на той час полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем. (УВО – Українська військова організація).

 

В той час на Ходорівщині діяла потужна мережа підпільних осередків УВО-ОУН, які поширювали свої ідеї через читальні «Просвіта», де навчали молодь історії України, мови, математики, пропагували українську культурну спадщину у театралізованих гуртках; організовували фестини, вечорниці, читання рефератів по вшануванню пам’ятних дат в історії українського народу, видатних політичних та культурних діячів.

 

Підпільний осередок також діяв і в Залісках. До його складу входили Олекса Сомик, Осип Пастернак, Василь Телішевський, Петро Салій та інші. Їхня підпільна діяльність була тісно пов’язана із членами ОУН сусіднього села Бородчиці: Антіном, Михайлом та Стефаном Николин, Олексою Шальвірою, Петром Дубовським, Григорієм Пухалем, Дмитром Кучерою. Очолював районну організацію ОУН уродженець с. Чортореї, випускник гімназії Парадовський Теодор, син Йозефа і Марії Басумак.

 

Весною 1939 року польською владою були проведені масові арешти по усій Галичині. В числі 28 українських політв’язнів з Ходорівщини були і названі члени ОУН з Залісок і Бородчиць. 20 березня 1939 року вони предстали перед окружним судом в Бережанах, який тривав дванадцять днів. Над усіма в’язнями було вчинено розправу, звинувативши їх у тому, що в період 1935-39 років на території Ходорівщини розгорнули діяльність ОУН. На одному із судових засідань ув’язнений Василь Телішевський із Залісок не признав своєї вини і заперечив звинувачення, ніби мав бути боєвим референтом при повітовім проводі ОУН. На щастя, того разу багатьох ув’язнених обминули вироки на багаторічне перебування в польських тюрмах – розпочалася німецько-польська війна, далі капітуляція Польщі і анексія більшовиками Західної України на основі пакту Молотова-Ріббентропа, договору про початок переділу Європи між фашистською Німеччиною і більшовицьким Росією.

 

З перших днів більшовицької окупації стало ясно, що нова влада «братнього» народу нічого доброго не несе галичанам. Після приходу «совітів» органами НКВД у Львові було арештовано польських і єврейських урядовців та політичних діячів, а через два тижні після виборів у березні 1940 року почались арешти проукраїнськи налаштованої еліти та членів ОУН. Як свідчать архівні документи – 80% арештованих українців отримали смертні вироки. Їх вважали найзапеклішими вороги радянської влади, чого не можна сказати про вироки засудженим полякам та євреям.

 

Зосереджуючи увагу на політичних подіях в Галичині перших десятиліть минулого століття, автор прагне донести до читача, що послужило ідеологічним фундаментом в патріотичному вихованні нового покоління української молоді двадцятих років. Уже в сорокових роках значна її частина стала під боєвий стяг Степана Бандери в час Української революції та прославила свій народ у двобої із зловісними силами – фашистською Німеччиною та більшовицькою Московією як армія безсмертних. До когорти сласних героїв належить і герой нашої оповіді Євстахій Пацевко.

 

Як стає відомо з розповіді його соратниці по підпіллю, члена ОУН з 1941 року, політв’язня російських таборів (ГУЛАГів) Марти Підлісецької-Салій, підпільна діяльність Євстахія розпочалася рано, ще в кінці 30-х років, коли йому було 16-17 років. «Із школи, де ми разом навчались, мене більше вабило товариство юнаків, ніж дівчат. Тому моя громадська участь в роботі читальні «Просвіта» і підпільна діяльність в ОУН була тісно пов’язана з Євстахієм Пацевком. До того ж, дружні стосунки скріплювали і родинні зв’язки: брат його батька Атанас мав за дружину мою рідну сестру Ганну.

 

 Марта Салій, пс. «Орися», 1921 р.н.

 

Нашу активну участь у роботі «Просвіти», як осередку патріотичного виховання молоді села, запримітили наші майбутні наставники – Олекса Сомик та мій двоюрідний брат Петро Салій, котрі часто відвідували читальню, зустрічаючись та спілкуючись з молодими людьми. Вони були дуже цікавими співрозмовниками. Олекса Сомик міг годинами переповідати книги з історії України, що викликало неприховане захоплення молоді. Ділячись своїми думками стосовно тих чи інших подій, вони зацікавлювали та прихиляли на свою сторону дуже багатьох співрозмовників».

 

Переконавшись у тому, що Євстахій правильно розуміє політичну ситуацію і готовий до активних дій, наставники почали знайомити його з забороненою літературою національно-патріотичного спрямування. Звичайно, все відбувалось з урахуванням вимог конспірації. З того часу в житті Євстахія наступив період переосмислення того, що діялось навколо і розуміння націоналістичного вчення як керівництва до дії в ім’я досягнення найвищої мети – побудови Української самостійної соборної держави.

 

Навчаючись у старших класах «рідної школи», Євстахій під час літніх вакацій допомагає батькові по торгівлі, тому цілком логічною здається пропозиція поглибити його знання у торгівельній школі м. Ходорів. І це був 1938 рік, заняття проходили у приміщенні державної (повшехної) школи, сьогодні це школа №1. На третьому поверсі з однієї сторони був окремий клас для юнаків, в іншому крилі – для дівчат. Та не довго довелось Євстахію засвоювати ази торгівельної справи – восени 1939 року розпочалась німецько-польська війна і зразу на рідні терени вступили війська Червоної армії, почався новий етап в історії Галичини, який змінив долі більшості населення краю: одних возвеличив до рівня національних героїв, інших прирік до забуття.

 

Зважаючи на небезпеку бути схопленими органами НКВД, багато провідників ОУН різного рівня відходили на Захід щоби перегрупувати сили, виробити єдину стратегію дій. Перед своїм відходом за кордон Олекса Сомик зустрічається з Євстахієм Пацевком і, як співробітник референтури СБ ОУН, дає йому важливе організаційне доручення – вступити в совіцьку молодіжну ленінську спілку. Для дачі такого завдання були свої підстави. Зважаючи на події в Європі, націоналісти передбачали, що і Україну очікують великі потрясіння, тому перебудовували свою діяльність виходячи з перспективи настання воєнних дій. Передача Карпатської України під мадярську окупацію, анексія Західноукраїнських земель російським режимом свідчили про антиукраїнську політику гітлерівської Німеччини. Необхідно було готуватись до діяльності в різних умовах.

 

З початком Другої Світової війни Олекса Сомик повертається до рідного краю і очолює в рідному селі українські державотворчі процеси, котрі розпочались з підготовки до величного свята: оприлюднення Акту відновлення Української Державності. Свято відбулось 6 липня 1941 року і розпочиналось урочистою Літургією у сільському храмі, яку відправив о. Іван Литвин. Після молитви уся громада, молодь та діти у вишиванках, з національними прапорами, виконуючи національні та духовні пісні попрямували до місця урочистостей, яке було підготовлене у вигляді сцени на толоці біля старого річища Дністра.

 

За дорученням Олекси Сомика, Марта Салій перед односельцями та гостями зачитала Акт, який був прийнятий з ініціативи ОУН та провідника Степана Бандери Народними зборами у Львові 30 червня 1941 року. Олекса Сомик у своєму слові вшанував пам’ять українських героїв, що поклали життя за Україну, вітав усіх з історичною подією, побажав усім щасливої долі і закликав долучатись до починів у побудові своєї Української Держави. Після урочистої частини відбулись культурні заходи, в котрих сільські аматори з «Просвіти» виконували ряд патріотичних, стрілецьких та народних пісень.

 

Навіть сьогодні, згадуючи той святковий день, житель с. Заліски Кравець Іван висловлював своє захоплення від танцю «Аркан» у виконанні парубків села: Пацевка Євстахія, Кука Степана, Парадовського Богдана, Білинського Романа, Пацевка Йосипа та ін.

 

На превеликий жаль, більшість з тих молодих людей поклали свої голови в часи збройної боротьби з німецькими та російськими окупантами. У той же день було обрано сільську управу, яку очолив Пшик Іван. У селі завирувало життя, кожний відчув, що став вільною людиною на своїй землі. Євстахій часто відвідує читальню, яку очолює Марта Підлісецька, обговорюючи з нею підготовку та проведення громадських та культурних заходів. Було відновлено роботу самодіяльних та драматичного гуртків, якими керував Артим Йосафат, що приїздив із віддаленого села Черемхів.

 

В загарбницькі плани німців не входило надання українцям можливості будувати незалежну державу, вони вбачали в Україні територію, котра буде їм постачати продовольство, дешеву робочу силу та природні ресурси, тому вкрай вороже поставились до бажання українців бути незалежними. Уже на третій день після проголошення Акту із Берліна до Львова приїхала спеціальна група СД. Було арештовано в Кракові Провідника ОУН Степана Бандеру, у Львові голову Українського Правління Ярослава Стецька, а отримавши від них відмову про відкликання Акту відновлення Незалежності, німці розпочали арешти провідників та членів ОУН бандерівців-революціонерів по всій Україні.

 

Ще не загоїлись рани в галичан від більшовицького нашестя, як знову настала пора смути, терору та переслідування патріотів. Провідні члени ОУН змушені були переходити в підпілля, щоб мати можливість готувати населення до збройної боротьби з німецькими окупантами. Тим часом окупаційна влада почала втілювати в життя свої людиноненависницькі плани по перетворенню українців в рабів: розпочались спочатку добровільні заходи, а з часом масові облави і захоплення молоді для примусової праці на території Німеччини та її сателітів.

 

Тільки із Залісок було вивезено в час окупації 32 молодих людей. Молодь заганяли в так звані будівельні служби, без права вибору. Юнаків мобілізували в допоміжні німецькі військові формування, тому ОУН бандерівців-революціонерів із 1942 року розпочала збройну боротьбу з окупантами.

 

Євстахій Пацевко перебуває у постійному зв’язку з провідником Олексою Сомиком, що перебуває на підпільному становищі, виконує його організаційні завдання та доручення. Сестра Євстахія – Ольга за польського правління закінчила «Рідну школу», у 1941 році пройшла курси садівничок (виховательки дітей дошкільного віку) у Ходорові при освітньому відділі, організовані Українським комітетом та була направлена у волость Піддністряни, де очолювала дитячий садочок. Крім того, працювала в підпільній сітці ОУН. У 1942 році разом із Мартою Підлісецькою була направлена провідником «Славком» - Олексою Сомиком на медичні курси, що були організовані в селі Чортореї (Кам’яне), де групу підпільниць навчають медицини два лікарі-євреї. Вони читають лекції та навчають практичним навикам медичних сестер при наданні допомоги пораненим та хворим. Курси відбувались в підпільних умовах, дівчата проводили конспектування теоретичних питань, а на завершення – було проведено екзаменування на засвоєння курсу навчання.

 

Створений кущовий осередок ОУН жіночої сітки очолювала Марія Слівінська з Піддністрян, до його складу входили підпільниці із Залісок: Марта Підлісецька, Ольга Пацевко, Стефанія Могильна, Марта Тихович, Стефанія Яремко, Катерина Сомик. Ніхто з односельців не догадувався, що молоді дівчата готуються до виконання важкої і відповідальної роботи.

 

Однією з важливих ділянок роботи в підпіллі вважалось налагоджування зв’язку. Вона вимагала надзвичайної зосередженості, кмітливості, витримки у складних ситуаціях, а в додаток сміливості і впевненості у собі. Пошта, повідомлення, накази, все проходило по зв’язку, здебільшого «грипсами» (естафетами). Неодноразово доводилось супроводжувати через свій терен провідників, воїнів та підпільників ОУН, а в час постою розквартировувати по довірених сім’ях. Не менш вагомою була ділянка розвідки та отримання необхідних даних. Крім того, опіка за пораненими – нагляд та перев’язування, заготівля лікарських рослин та медикаментів, перев’язочних матеріалів, яких завжди не вистачало. І це не повний перелік важкої повсякденної праці, яка лягала на тендітні дівочі та жіночі плечі, і так протягом довгих років.

 

Для ведення партизанської боротьби необхідна була зброя, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти та продовольство. Майже усе діставалось самотужки, в більшості випадків в бойових операціях, при роззброюванні німецьких постів та захопленні ворожих складів. Багато необхідного нелегально скуповувалось або обмінювалось в німецьких сателітів. Готувалась мережа підпільних баз з запасами зброї, боєприпасів, медичних засобів та продовольства. І все це без тилових служб, централізованого забезпечення, з розрахунку тільки на свої власні сили та допомогу свідомого населення.

 

Одна із операцій по заволодінню зброєю відбулась в 1942 році, учасником якої був і Євстахій Пацевко. Вона була спланована повітовим проводом, і одним з її організаторів був провідник «Славко» - Олекса Сомик. Отримавши інформацію від надійних людей із ст. Стрий, що в одному із потягів, що слідує на ст. Ходорів буде перевозитись зброя і боєприпаси, керівники підпілля оперативно розробили план перехоплення. Згідно його зустріти потяг намічено на відтинку залізниці в лісі біля села Добрівляни. Сформовано бойову групу, керівником якої призначено провідника «Славка», до її складу ввійшли бойовики Забавчук Степан, Пацевко Євстахій, Кравець Василь, Качараба Василь та члени підпілля ОУН з Бородчиць, Демидова та Чортореї. Також було підготовлено підводи для перевезення зброї та місце складування. Термін виконання самої операції був дуже обмежений в часі і вимагав віддачі всіх сил. Здавалось, що все в операції передбачено. Була нічна пора, коли наблизився потяг, кілька підпільників заскочили на підніжку останнього вагона, змогли відкрити його і почали викидати зброю та боєприпаси на обочину колії. Все ж таки військова охорона, що супроводжувала потяг, запримітила щось підозріле і через лічені хвилини його було зупинено, німці відкрили вогонь, розпочався бій. В результаті підпільники понесли втрати – загинули два їхні побратими – сусід провідника «Славка» Забавчук Степан із Залісок і Завадюк Григорій з Чортореї. Вони стали першими жертвами бойового протистояння підпільників ОУН і німецьких загарбників на Ходорівщині і геройськи загинули в бою за свою землю, свій народ. Тіла їх спочили в братській могилі в м. Ходорів, а приклад самопожертви покликав сотні патріотів до лав відділів української самооборони, які незабаром заклали основу регулярної Української повстанської армії.

 

На кінець 1943р. – початок 1944р. на Ходорівщині було сформовано шість самооборонних кущових відділів чисельністю по 20-30 бійців, які суттєво поповнили уже вишколені українські патріоти, котрі перебували в допоміжних німецьких військових формуваннях і, будучи у відпустках, не повернулись до своїх частин, та перейшли в боєві українські загони. Інші, ризикуючи життям, самовільно залишали службу в німцях і повертались в рідні краї. Значне поповнення рядів повстанців відбулось за рахунок української поліції, службовці котрої масово, із зброєю та спорядженням, перейшли на сторону повстанців. Так зароджувалась і формувалась українська армія.

 

В 1943 році на теренах нашого повіту Бібрка почала діяти підстаршинська школа ОУН «Горинь», а в Карпатах – старшинська «Олені». Їхні випускники старшини, підстаршини стали командним ядром Української Революційної армії. Згадавши про підстаршинську школу «Горинь», хочеться відзначити, що з 1943 року одним з її військових інструкторів був наш краянин з Ходорівщини, уродженець с. Молодинче Степан Коваль, в підпіллі «Скорич». Мабуть його підпільна діяльність була досить утаємничена, бо його прізвища автору не вдалось відшукати ні в одному з мартирологів, виданих за період визвольної боротьби 40-х – 50-х років Ходорівщини та Жидачівщини. Та несподівано, спілкуючись з живим учасником визвольних змагань, членом ОУН, політв’язнем радянських концтаборів, дев’яносторічним Миколою Гулей з с. Городище Королівське автор почув розповідь про Степана Коваля і для збереження пам’яті про славного земляка пропонує її читачам:

 

«В 1942 році я навчався у п’ятому класі Ходорівської школи (сьогодні школа №1). На першому поверсі навчалися діти польських родин, на другому і третьому – діти українців. Нашим класним керівником був Степан Коваль, уродженець с. Молодинче. Він навчав нас математики, та маючи підстаршинське звання у польській армії, викладав і військову підготовку, яка на той час у школі була обов’язковим предметом. Займаючись на пляцу біля школи строєвою підготовкою під його керівництвом, ми під час маршу виконували і патріотичні пісні. В приспіві однієї з них говорилось: «Смерть, смерть ляхам, смерть, смерть московським комунякам». Польські вчителі вороже сприймали наші пісні і написали листа в гестапо. Степана Коваля і наш увесь клас викликали до гестапівської управи. Коли ми прийшли, вийшов німецький офіцер – начальник управи і наказав виконати пісню, котру ми співали на пляцу. Разом із учителем ми її заспівали. Гестапівець вислухав не перебиваючи і спокійним тоном сказав іти продовжувати уроки. На цей раз полякам не вдалось руками гестапо розправитися з нашим учителем».

 

Степан Коваль до 1946 року займав відповідальні керівні пости у збройному підпіллі ОУН. Після діяльності в роботі школи підстаршин його було призначено організаційно-мобілізаційним референтом ОУН Бібреччини (1944 рік). Далі він – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини (Львівський сільський округ) (1945 рік), надрайонний провідник ОУН Бібреччини (1946 рік). Дата і місце, де загинув «Скорич» - Степан Коваль поки що автором не встановлені.

 

Його брат Коваль Григорій, в підпіллі «Перський», відомий керівник українського підпілля ОУН, за часів німецької окупації у центрі Ходорова мав господарський магазин, з 1944 року у збройному підпіллі ОУН. Його функції – контрольний референт обласної господарчої референтури Львівщини (1944 рік), крайовий господарчий референт ОУН Львівщини, член Львівського крайового проводу ОУН (1945-46 роки). Його життя обірвала більшовицька куля неподалік рідного села в 1946 році при виконанні службового доручення.

 

Та повернемось до нашого героя Євстахія Пацевка. З початком збройної боротьби Євстахій перебуває у підпіллі під псевдо «Смерека». Не зважаючи на його молоді роки, керівництво довіряє йому досить відповідальні функції. Більш детально про його діяльність довідуємось із наявних архівних документів. Ось витяг з протоколу допиту МГБ надрайнного референта СБ ОУН Миколаївщини «Остапа» - Мирона Гельнера від 20 жовтня 1950 року: «Смерека», фамілії та імені не знаю, приблизно 1921р.н., уродженець одного з сіл Ходорівського району Дрогобицької області, із селян, має середню освіту, політично розвинений. У підпіллі ОУН з 1944 року. До 1947 року був фінансистом Львівського окружного проводу ОУН, потім архіваріусом Львівського крайового проводу ОУН. В 1950 році пропонувалось послати його референтом СБ Рогатинського окружного проводу ОУН, але мені не відомо, чи був він призначений туди, чи ні».

 

 Євстахій Пацевко «Смерека»

 

Інший, повстанський документ доповнює та уточнює свідчення Мирона Гельнера. Витяг із «Номінаційного списку старшин СБ 27.11.1947р.» (опублікований в 13-ому томі нової серії «Літопису УПА», с.908):

«Псевдо: Смерека (125)

Освіта: неповна середня

Функції: співробітник осередку 125

Стаж в СБ: 1 ½ року

Характеристика: Відбув 2 ½ - місячний теоретичний і практичний вишколи. Працьовитий, перевів ряд справ під керівництвом 125.

Пропонується до: хоружого

                                                                        Подав: Дмитро

Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смок – майор СБ

Пропозиції прийнято в дні 6.06.48р.

Не підлягають оголошенню

                                                                                      Чупринка»

 

Даний документ чітко стверджує, що «Смерека» з половини 1946 року співробітник осередку крайової референтури СБ ОУН Львівського краю. Попередні дослідження показують, що довірі йому відповідальних функцій у підпіллі ОУН сприяла співпраця з першим наставником, досвідченим підпільником з 30-х років, співробітником референтури СБ ОУН Олексою Сомиком, котрий був близьким товаришем «Степана» - Богдана Прокопіва, одного із керівників СБ ОУН.

 

Богдан Прокопів розпізнав у молодого підпільника задатки вмілого керівника, йому імпонували високий інтелектуальний рівень Євстахія, політична зрілість та відданість положенням Декалогу націоналіста. Про його високі людські якості та професійне вміння автору неодноразово доводилось чути від його близьких, друзів, побратимів по боротьбі – Марти Підлісецької (Салій), Івана Лисака з Підлісок – одного з останніх воїнів ОУН-УПА Ходорівщини, дружини «Смереки» – Марії Малої з Букавини.

 

На формування Євстахія Пацевка як неординарної особистості мало вплив оточення: це і шкільні друзі, патріотично налаштовані учителі, односельці, в т.ч. підпільники ОУН. Незаперечною є і заслуга сім’ї – батьки виховували його в дусі побожності, прищепили інтерес до пізнання суспільних процесів і дали досить хорошу на той час освіту. Ці фактори сприяли тому, що коли настала пора робити вибір: з ким бути?, –  Євстахій вибрав боротьбу, добре усвідомлюючи, що цей шлях буде дуже важким, тернистим і на всіх підпільників чатує смертельна небезпека.

 

З другої половини 1946 року «Смерека» працює під керівництвом заступника референта СБ ОУН Львівського краю «Степана» - Богдана Прокопіва, уродженця Дуліб. Цей період приніс і великий смуток – окружне підпілля ОУН і Євстахій Пацевко особисто понесли болючу втрату, загинув його наставник, професійний революціонер «Славко» - Олекса Сомик. Трагедія сталась у двобої з більшовиками в масиві Бориницьких лісів.

 

Неодноразово згадуючи в даній публікації Олексу Сомика, видатного громадського і політичного діяча із Залісок, автор пропонує ще одну історію з повстанських буднів, яку почув на початку 90-х років від політв’язня російських ГУЛАГів, підпільниці-зв’язкової ОУН-УПА, жительки с. Волощино Перемишлянського району, уродженки с. Бориничі Жидачівського району Газди Стефанії, в дівоцтві Дребут , псевдо «Зоряна»:

 

«Під час однієї з масштабних більшовицьких облав 1945 року, котра тривала декілька днів, я перебувала із двома старшинами ОУН-УПА в криївці у Бориницькому лісі. Час спливав надто повільно, душу не полишало відчуття тривоги. Один із старшин, старший по віку чоловік, видно досить начитаний, щоб звільнити присутніх від важких роздумів, запропонував послухати історії про життя та боротьбу українського народу в період козаччини. Розповідав він дуже цікаво, вражала його пам’ять, він називав імена і прізвища героїв, дати подій. Ми так захопились, чекаючи розвитку подальших подій з оповіді, що не помітили, як сплинув час, облава закінчилась, а ми б і далі слухали цього розумного чоловіка».

 

Познайомившись в двотисячних роках з Мартою Підлісецькою (Салій) із Жидачова, автор почув від неї подібну розповідь, і знову оповідачем був Олекса Сомик. Це наводить на думку, що обоє жінок-підпільниць згадують одну і ту ж особу, славного земляка, героя визвольних змагань, про діяльність якого ми сьогодні знаємо надто мало.

 

Не зважаючи на специфіку відомства, в котрому працював «Смерека» та виклики, що стояли перед ним та його побратимами, він старався були в постійному зв’язку зі своєю малою батьківщиною: родичами, односельцями, що пов’язали свою долю з підпіллям і при цьому продовжував розбудову мережі підпілля ОУН та відомства СБ ОУН в межах округи. Тільки з перших місяців української національної революції у її збройні лави вступило тридцять п’ять його односельців.

 

Багато родин, яким довіряло керівництво підпілля, співпрацювали із «Смерекою». Так, у сім’ї Якиляшека Миколи було збудовано розгалужену мережу криївок. Одна з них складалась із трьох приміщень, де була розміщена підпільна типографія ОУН, на котрій протягом 1944-45рр. працювало семеро підпільників. Із спогадів Якиляшек Іванни, це були молоді, освічені українські патріоти. Вагому допомогу надавав брат батька «Смереки» – Атанас Пацевко. На превеликий жаль, перебуваючи у криївці 28 лютого 1946 року разом із братами Чаплак – Григорієм та Михайлом, вони були виявлені та затримані емгебістами Ходорівського райвідділу МГБ за участю військових 330-ого стрілецького полку внутрішніх військ МГБ, що дислокувались у м. Стрий. Під час супроводу у Ходорів затримані зазнали важких побоїв, їхнє життя обірвали енкаведисти біля заліщанського лісу. Як свідчать архівні документи КГБ, учасниками цього вбивства були військовослужбовці МВД: Шранко Яків Олексійович, 1919р.н.; Гріщенко Карп Кирилович, 1910р.н.; Басацький Олександр Семенович, 1910р.н. На інших учасників злочину установчих документів не знайдено.

 

Із спогадів жителя с. Заліски Ілечка Атанаса своєму внуку Бабію Богдану: «В 40-х роках я працював шевцем і в наш дім приходило багато різних людей – бували українські партизани, заходили і військові, енкаведисти із своїми замовленнями та потребою ремонту взуття. Не дивлячись на те, що багатьох з них я знав особисто, в той тривожний час такі візити несли реальну загрозу для родини. Наведу лише один із випадків. Це було зимою 1945-46рр., приходить в хату наш односельчанин Раделіцький Юліан та просить полагодити йому взуття. Я взявся до того ремонту, а він чекає – розігрівся біля пічки та почав кашляти, мабуть був простуджений. Як на біду, чуємо тупотіння чобіт біля хати. Юліан схопив автомата та швидко забрався на пічку-бабку, а хатні прикрили його периною. У цей час входить до хати начальник гарнізону з Ходорова – Грішін, також полагодити чоботи його «ребятам». А мені руки не стоять до роботи, хвилююсь, щоб Юліан не закашляв, бо буде всім кінець. Але Господь милував, Грішін посидів і пішов із своїми душогубами. І таке потрібно було пережити».

 

Напередодні затримання Пацевка Атанаса та братів Чаплаків прийшов Грішін та говорить мені: «Дядьку Атанасе, передай Чаплакам і Пацевку, що мені відомо, де вони переховуються, нехай приходять з повинною. Бо коли не з’являться, я їх дістану і розстріляю. Я його погрозу передав рідним. Через кілька днів, раненько (28 лютого 1946р.) бачу, що більшовики оточили подвір’я Пашка Степана, його родина проживала неподалік нашого дому. Із собою вони привели чоловіка з мішком на голові. Через деякий час у супроводі військових побачив Пацевка Атанаса і братів Чаплаків. Більшовики приводили із села людей щоби підтвердили їх особи. Незабаром підпалили хліва і повели затриманих до Ходорова. Через кілька годин приносить Грішін три пари чобіт, щоб підремонтувати. Я впізнав ті чоботи і мурашки побігли по тілу». Батьків та дружин вбитих з малолітніми дітьми в жовтні 1947 року більшовики вивезли у віддалені райони Сибіру.

 

У 1946 році «Смерека» на обійсті Вербовської Надії організовує побудову криївки для керівника СБ ОУН «Степана» - Богдана Прокопіва, в котрої на нелегальному становищі перебувала його дружина Ганна Стахів, уродженка с. Городище Королівське разом із трьома дітьми: Зенком, Олегом та Ярославою. Ганна Стахів була сестрою Надії Вербовської. Із спогадів Марти Підлісецької-Салій: «У Вербовської я зустрічалась із «Смерекою» та його товаришем «Семченком» (Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, в той час надрайонний провідник ОУН Бібреччини – авт.) та «Степаном» - Богданом Прокопівим. Літом 1947 року емгебістам за агентурними даними стало відомо місце проживання Ганни Стахів. Під час проведення тотального обшуку було виявлено криївку, але вона була порожньою. В той же день було арештовано Надії Вербовської дочку Віру, її чоловіка Степана Пашка. Їх було обвинувачено у співпраці з націоналістичним підпіллям та на довгі роки запроторено до в’язниці.

 

Боротьба з більшовиками була важкою і проводилась у надзвичайно складних умовах, коли супротивник мав дуже багато переваг, і це призводило до болючих втрат. Іноді у Євстахія наставали періоди, коли необхідно було сконцентрувати думки, розслабити душевну напругу для прийняття зважених рішень, тоді він подавався в улюблений куточок з чудовою природою, це межиріччя річки Луг та ріки Дністер. Мова іде за село Букавина, в народі це місце називали «Кут» або «Льондон». Там проживало до десяти дружніх, патріотично налаштованих родин, які щиро уболівали за українську ідею. До п’ятдесятих років там існувала своя маленька українська незалежна республіка, яка упродовж десяти років давала притулок і допомогла вижити багатьом українським патріотам, бійцям збройного підпілля. Це була рідна сторона одного з побратимів «Смереки» – «Моряка» - Василька Малого, так називали його рідні. Із членами цієї родини Євстахій Пацевко познайомився ще кілька років тому. Його сестра Ольга навчалась у «Рідній школі» м. Ходорова із сестрою Василька – Марією Малою, а в 1941 році проходили курси садівничок (виховательок дітей дошкільного віку). Вони подружились і Марія неодноразово приїздила до подруги у с. Заліски, де «Смерека» познайомився з Марією. І не думав тоді, що доля в недалекому майбутньому дуже зблизить його з родиною Малих. Уже в 1943 році «Смерека» познайомиться із братами Марії – Іваном та Васильком, котрі в 1944 році перейшли у збройне підпілля щоби боронити рідну землю. Василька «Смерека» залучає у відомство СБ ОУН, в рядах якого вони протягом довгих шести років борються проти ворогів України. «Смерека» завжди був бажаним гостем у родині Малих. Від Марії дізнався, що їхні батьки добре знають один одного, бо в одній команді пройшли дорогами Першої Світової війни. Це була хороша українська родина, де діти одержали правильне виховання і у важкий для народу час не стали осторонь доленосних подій. Марія з 1943 року була залучена до підпільної роботи. З її слів автору, виконувала найрізноманітніші доручення, які диктувались обставинами та вимогами часу, це і передача «грипсів» по зв’язку, опіка над пораненими партизанами, поїздки до Львова за медикаментами та медичними засобами. Марія неодноразово допомагала у лікуванні районного провідника ОУН Ходорівщини «Чугайстра» (Дмитро Думашівський, уродженець с. Городище Королівське, котрий підліковувався у «Льондоні» - авт.) під час загострень хвороби шлунку. Доводилось готувати та доставляти їду для повстанців, а також для тих, хто перебував під слідством. При цьому згадала учителя з Івано-Франківської області, який був під слідством на «Гирках», біля Букавини. Коли приносила йому їду, мусила дбати за власну безпеку: часто міняла одяг та наносила на обличчя доступний грим, створюючи образ старшої жінки. Чула, як одного разу учитель запитував «Смереку», де він навчався і набув досвіду, що так професійно веде слідство та грамотно записує протоколи.

 

Протягом довгого періоду Євстахій боровся з душевними почуттями, що зародились до Марії, вважаючи, що це трапилось не до часу. Однак, серцю не накажеш, вони обвінчались в 1949 році в підпільних умовах, отримавши батьківське та Боже благословення. Детально ця подія описана автором окремою статтею «Повстанське весілля».

 

 

Марія Мала

 

Під час зимового постою 1949-50рр. «Смерека» перебував у бункері лісового масиву біля села Добрівляни. В осінній період з підпільними дорученнями до нього приходила і його дружина Марія, яка розповіла автору про облаштування бункера. Підземне приміщення було обладнане усіма побутовими зручностями, наскільки це було можливо – дві кімнати, криниця, туалет та ін. зручності для перебування та роботи. Згадала Марія і досить трагікомічний момент при перебуванні Євстахія в цьому бункері. Незабаром після їхнього одруження «Смерека», перебуваючи в бункері працював з документами. Напередодні його охорона та кур’єри відійшли з дорученнями. Під вечір другого дня він почув підозрілі звуки – шурхотіння, глухі удари, що доносились ніби з зовні. Усе свідчило, що хтось добирається до лазу і це могли бути енкаведисти. Зваживши ситуацію, Євстахій не гаючи часу почав знищувати документи. Потім зняв з пальця освячену шлюбну обручку, на котрій було вигравірувано ім’я та прізвище нареченої, дата вінчання і вкинув її у криницю. Після цього приготував зброю, щоби гідно зустріти супротивника. З кожною хвилиною наростала напруга, та через деякий час все стихло. Підпільник уважно прислухався, прикладаючи вухо до вентиляційного стояка, але зовні було чути лише пориви вітру в кроні дерев. Ніч минула в тривожному очікуванні. Тільки ввечері почув умовний сигнал, це прийшли побратими: «Снігур», «Моряк» та «Зозулька», тоді повністю спала напруга. Привітавшись із друзями, запитав, чи не бачили на поверхні щось підозріле. Ті, уважно обстеживши довколишню територію, виявили винуватця тривоги – ним виявився борсук, котрий поряд будував собі зимову нору. Це була одна з небагатьох партизанських пригод, котра закінчилась так несподівано і довгий час викликала у слухачів щире пожвавлення. У той же день було піднято з криниці обручку. Розповідаючи дружині цю дивну пригоду, Євстахій пообіцяв їй ні за яких обставин не знімати з руки обручку.

 

З того часу минуло три місяці і саме тут «Смереці довелось пережити болючу втрату – загибель трьох побратимів з відомства СБ ОУН: «Снігура» - Миколи Озарка, уродженця с. Підгірці, котрий обрав за псевдонім прізвище відомого футболіста української команди 30-х років із Жидачева Євгена Снігура, замордованого енкаведистами у 1941р.; «Моряка» - Василя Малого із Букавини, брата дружини Марії та «Зозульки» - Антіна Коваля із с. Бортники. Це були віддані національній ідеї патріоти, які перебували на самому передовому рубежі боротьби з ворогами України, вони не уникали відкритих боїв і, одночасно, розгадували хитрі та підступні комбінації карателів в червоних погонах проти тих, хто бажав лише одного – щоби українцям ніхто і ніщо не мішало вільно будувати свою державу.

 

Це сталося 4 лютого 1950 року, усі троє ввечері перебували в с. Бортники на господарстві Стефанії Русиник, де була облаштована криївка в будівлі стодоли. Це місце вважалось надійним, повстанці протягом довгого періоду нею користувались. Ось що про цю подію згадувала після сибірських таборів сама Стефанія в розмові з жителем с. Бортники Степаном Крегенбільд, деталі якої він розповів автору:

 

«Ввечері 4 лютого у мене в домі було багато партизан, серед яких я знала тільки свого односельця – Антона Коваля. Після обговорення своїх справ частина із них подалась до криївки, яка знаходилась у стодолі. Як тільки закрився за ними люк, я його замаскувала. Дуже рано у двір несподівано заїхав загін енкаведистів на санях. Мене підняли і не давши одягнутися, в одній сорочці, вивели у двір, а самі зайшли до стодоли. Пострілів не було чути, але коли відкрили криївку то витягли трьох мертвих повстанців. Їх завантажили на сани, прихопили і мене та повезли до Ходорова».

 

«Смерека» був неабияк збентежений та вражений цією втратою, адже загинули досвідчені працівники референтури СБ, котрі були загартованими воїнами і виходили не раз із складних ситуацій і ось, потрапили у більшовицьку пастку. Їхня загибель насторожувала та задавала багато запитань, було зрозуміло, ворог іде по сліду. Чи вдалось «Смереці» розслідувати причини даної трагедії та встановити, хто причетний до провалу і де були допущені помилки – поки що невідомо. Можливо про цю подію і багато інших можна було б довідатись, якби віднайти два бідони з архівними документами СБ, про які розповіла автору дружина «Смереки» Марія Мала, але де їх заховали підпільники їй було невідомо.

 

Сьогодні ж, розмовляючи з живими свідками тих подій та ознайомившись із матеріалами книги «Поєдинок на переправі», одним із авторів якої є бувший співробітник КДБ Якименко (із Івано-Франківщини – авт.), правдоподібною виглядає версія, що до загибелі повстанців на садибі Стефанії Русиник причетні три агенти МГБ, що діяли в той час на Ходорівщині у структурах ОУН-УПА. Двоє з них були чекістами під псевдонімами «Крук» і «Малиш» («Малиш» також значиться в архівних документах, як учасник диверсійної групи МГБ «Тайфун», що діяла на території Львівської округи під виглядом «повстанців-націоналістів»), третім був зрадник – перевертень «Шпак» - Зіновій Благий із Голодівки Рогатинського району. Перебуваючи у діючих органах ОУН-УПА, він займав посаду фінансового референта Головного Проводу. Благий знав багатьох оунівців із Ходорівщини, котрі учились разом з ним у Рогатинській гімназії. Приїжджаючи для координації дій ОУН на терени Ходорівщини як зверхник Рогатинського окружного проводу, він тісно співпрацював із Миколою Левицьким з Молодинча – обласним референтом пропаганди ОУН Львівського краю та був одружений на його сестрі Марії.

 

Навесні 1948 року чекісти спланували і більше місяця готувались до проведення каральної операції у лісових масивах Рогатинського району по ліквідації головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Перед відправкою оперативників на кожному інструктажі був особисто присутній заступник міністра МГБ України Дрозда. Це вказувало на надзвичайну важливість цієї операції для репресивного органу, штаб котрої розташувався у Рогатинському районі. На третій день пошуків в одному із десяти квадратів лісових масивів Рогатинщини, де в кожному із них діяла окрема оперативна група МГБ, біля невеликого струмка, котрий витікав із пагорба, енкаведисти виявили бункер. Допоки шукали вхідний лаз до нього, запасним виходом вискочило троє повстанців. У перестрілці двоє загинуло, а третій, отримавши кулю в ногу вище коліна, не міг пересуватись, то ж прихилився до дерева. Побачивши офіцера, що приближався, кинув йому до ніг пістолет і промовив: «Поклич свого начальника, я «Шпак», член Головного Проводу ОУН, провідник Рогатинського окружного проводу… Прошу зберегти мені життя… Можу повідомити вашому начальству важливі речі…». До Рогатина викликали санітарний літак, яким «Шпака» доставили у Львівський госпіталь. Так «Шпак» пішов на шлях зради і ганебну співпрацю з катами українського народу.. Після декількох невдач по виходу на слід Шухевича, чекісти задумали іще один підступний план. Коли «Шпак» одужав, його вирішили повернути до лав УПА, але не самого – на допомогу посилають двох чекістів: «Малиша» і майора Хоменка, під псевдонімом «Крук», з центрального апарату держбезпеки, з Києва. Отож, щоб увійти в довіру повстанців із своїми помічниками-емгебістами, «Шпак» запропонував заслати його з «Круком» і «Малишом» у село Молодинче на Ходорівщину, де проживала його дружина Марія з родиною. Через них він вийшов на підпільників і повідомив їм розроблену енкаведистами легенду про те, як після зіткнення у лісі з чекістами поранений заховався, а потім перебрався до родичів у Ходорівський район. Відтак, два енкаведисти-карателі і зрадник-перевертень проникають у лави ОУН-УПА і діють поряд з повстанцями. «Шпак» мав, найперше, повернути собі довіру керівників Проводу, вийти на зв’язок із ними і ліквідувати генерала «Чупринку» - Романа Шухевича. Та не все із задуманого їм вдалось реалізувати – не було довіри у керівників Проводу і до «Шпака», і до його легенди, котрі так і не вийшли на зв’язок із ним. Все ж таки, у нижніх ланках підпілля, використавши своє минуле становище в ОУН, «Шпак» вчинив багато підлих діянь, що привело до загибелі цілий ряд українських патріотів. Серед них був і його колишній начальник охорони, відомий командир ОУН-УПА, член проводу ОУН Ходорівщини «Сосонка» - Володимир Хрущ із Сугрова. Йому було вручено в с. Підбір’я Рогатинського району записку, написану рукою «Шпака», про зустріч в с. Підліски. Знаючи почерк «Шпака», він пішов на неї разом із двома зрадниками, що її принесли. Тут його в засаді очікувала оперативна група МГБ на чолі із лейтенантом Громовим. Під час перестрілки «Сосонка» загинув як герой, знешкодивши шістьох енкаведистів.

 

Попри усі труднощі підпільної боротьби з досвідченим і підступним супротивником, явні і завуальовані загрози та болючі втрати, протягом довгих років протистояння антинародному режиму «Смерека» та його побратими не перейшли в глибоке, глухе підпілля. Своїми діями вони засвідчували окупаційній російській владі, що боротьба не завершена, вона триває і навіть переважаючі сили ворога не в силі зупинити спротив українського народу. Про це свідчать і архівні документи МГБ, наприклад довідка, складена оперативним уповноваженим Ходорівського РВ МГБ лейтенантом Грішиним своєму керівництву. В ній зазначено, що протягом 1949 року кущовим відділом ОУН «Зорян» (керівник групи) було здійснено чотири партизанські акції. В числі інших повстанців цієї групи було названо і Пацевка Євстахія, псевдонім «Смерека»:

 

2 липня 1949 року під час бойового зіткнення з даною групою збройного підпілля ОУН був поранений старший уповноважений Ходорівського РВ МГБ лейтенант Гвоздьов.

 

В липні ц.р. даною групою повстанців було спалено колгоспний двір у селі Жирова та сільська рада в селі Демидів.

 

21 вересня 1949 року у селі Демидів здійснено теракт на секретаря парторганізації, завклубом Шерстнева А.Д.

 

24 вересня 1949 року під час бою з даною групою підпілля був поранений рядовий Ігошин А.Г.

 

Та це не повний перелік бойових та протестних акцій під керівництвом «Смереки», про інші замовчувало більшовицьке керівництво, несучи суттєві втрати. Один із таких боїв відбувся весною 1949 року біля Залісок, учасником якого був Євстахій. Його описав повстанець «Явір» в розповіді під назвою «Небажана стріча», яка була опублікована в Літописі УПА, том 13 Нової серії. В даній публікації описано відчуття навколишнього світу тими, «…хто примушено довготривало сидів у сонячні погожі дні у криївці і побачений хоча і не білий, а темний, та все ж таки «світ Божий» здавався раєм, а смак весняного вечірнього повітря, вдихнутого на повні груди був кращий за найкращі присмаки».

 

Далі «Явір» продовжує: «Ми скоро натягли на себе зброю і один по одному зникли у вході. Перший виліз «Сойка», потім Павло і я, в кінці «Смерека». Друзі «Чугайстер» та «Марко» залишились у криївці. Небо засіяли зорі, а в ліску було тихо, святочно – це було свято Вознесіння 1949 року. В селі Залісці було спокійно, ми повечеряли, залагодили усі справи, забрали харчі й подалися назад, до своєї лісової «хати». Та коли ми переходили дорогу Залісці – Чорторея, «Смерека» здержав нас: «Слухайте ви, добре було б скочити при нагоді по ці замовлені в Чортореях речі». Собаки мовчать, виходить там спокійно. І ми дорогою подались до села. Та не довго ішли, як на раз до моїх вух долетів притишений, але зовсім виразний тупіт кількох пар чобіт. Я з витягнутим автоматом заліг під житом, те саме зробили мої друзі. Ми затаїли подих і напружено вдивлялись вперед. І ось з поза закрути, на якихось десять метрів від нас появились темні, озброєні постаті. Сумнівів не було – це могли бути тільки енкаведисти. Найменший рух міг нас тепер зрадити. І тому, не вагаючись ні секунди, потягнув за спуск автомата. Довгі серії перервали нічну тишу. Енкаведисти попадали на землю, між ними почулись крики. Оглянувшись за друзями, ми побігли в протилежний від криївки напрямок. Незабаром на цьому місці знялась сильна стрілянина. Не вгавав довгими серіями кулемет, вибухали гранати. Але стріли до нас не зближалися.

 

На другий день ми повернулись на «Зет», де зустрілись з рештою друзів, оживлена Оленка оповідала нам про відгуки нашої «зустрічі» з енкаведистами: «Знаєте, ми як почули стріли, – місця не могли знайти. Щойно ви були в нас, щойно вийшли веселі та здорові, і вже стріляють. І б’ють, і б’ють – ми були певні, що вже вас всіх нема в живих. І так до рання: плачемо і молимось, в хаті не всидимо. Скоро рано прибігла Стефка, головою до столу товче: «Ой вже нема наших соколиків, нема нашого Павлика, напевно всіх побили». Аж тут по полудні приходить Петро з району та й говорить: «Заспокійтесь баби. Та не наших побили, везли лиш енкаведистів. Там нині ховали двох, а третього, старшого – наші тяжко ранили, то до шпиталю повезли». Ну, хвала Богу, ми віддихнули легше». Оленка не докінчила, але в її погляді було море радості. Вона світилася теж ясним блиском на обличчях всіх домашніх… І ми були певні, що подібно радіють сьогодні не в одній цій хаті, а в сотках – по всіх довколишніх селах. Бо в боротьбі проти загарбника – народ з нами».   

 

Автору вдалось частково ідентифікувати псевдоніми та імена, які згадані повстанцем «Явором» у вище наведеній публікації: «Смерека» - уже відомий нам Пацевко Євстахій; «Сойка» - Степан Забавчук, уродженець с. Тужанівці, кущовий провідник ОУН; «Чугайстер» - Думашівський Дмитро, 1921р.н., уродженець с. Городище Королвське. З 1946 року провідник ОУН Ходорівського району. Загинув 14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів. Згадана підпільниця Олена, на прізвище Філіпчук, уродженка с. Букавина, вийшла заміж в 1949р. в підпільних умовах за Куку Степана, кущового провідника ОУН. В 1950р. була засуджена більшовиками за підпільну діяльність. В тюремних застінках народила дочку Галину, яка на сьогодні проживає у Тернопільській області. Чоловік Олени – Кука Степан, 1924р.н., уродженець с. Заліски, загинув у бою з енкаведистами 6 вересня 1951р. за мостом р. Дністер біля Залісок. Також згадана підпільниця Стефа, на прізвище Могильна, уродженка с. Заліски, активна учасниця жіночої сітки ОУН. Її брат Федір, учасник збройного підпілля ОУН, був одружений з сестрою Степана Куки, загинув у більшовицьких таборах під Норильськом. Петро, на прізвище Кука, 1934р.н., уродженець с. Заліски, брат кущового провідника ОУН «Завзятого» - Степана Куки.

 

Іще одну історію з повстанських буднів «Смереки» і його побратимів розповіла автору уже згадувана «Орися» - Марта Підлісецька-(Салій):

 

«З приходом весни 1950р. «Смерека» проводив перевірку стану кущових відділів після зимового постою на Ходорівщині. Супроводжували його побратими «Завзятий» та «Стефко» - Іван Лисак. Повертаючись із терену куща «Сойки» села Тужанівці, у с. Чортореї (Кам’яне) їх повідомили про облаву у с. Заліски. Вирішили направитись до найближчої криївки у лісок за заліщанським цвинтарем, мабуть це та криївка, яку описав повстанець «Явір». Через два дні раптом почули на поверхні біля вхідного люку шум та собачий гавкіт. Було зрозуміло, то енкаведисти, вирішили прориватись з боєм, навіть взуватись не було часу. Не гаючи ні хвилини, «Смерека» поспіхом знищував документи, а «Завзятий» і «Стефко» в цей час виривали затвор люка. Як тільки в очі вдарило сонячне світло, що потрапило у криївку, «Завзятий» зірвав кільце з гранати та жбурнув її у відкритий отвір. Пролунав вибух, за кілька секунд всі були на поверхні, по колу поливаючи простір автоматним вогнем. Напружуючи зір від сліпучого сонячного проміння, побачили неподалік куща мертвого енкаведиста, а біля люка криївки в смертельній агонії корчився собака. Уже далеченько між деревами, в сторону Ходорова біг ще один енкаведист. На дворі був березень місяць, ще подекуди лежав сніг. Не зважаючи на те, що були босі – швидко побігли в сторону поромної переправи на ріці. Діставшись берега Дністра «Завзятий» і «Стефко» пустились іти у брід, але «Смерека» не ризикнув з хворою ногою слідувати за ними, подався до порому і без перешкод дістався другого берега. Група направилась в сторону с. Рогізне, де партизани зігрілись у надійної родини, а з настанням ночі подались до своєї повстанської столиці – «Льондон», хутора поблизу Букавини. Рано вранці «Смерека» відрядив зв’язкового у Заліски до станичного Матвія Сомика (брата «Славка» - Олекси Сомика) з донесенням про небезпеку, яка загрожує Марті - «Орисі». «Смерека» поспішав, бо у криївці, з якої вдалось вирватися, залишилась частина документів, котрі свідчили про підпільну діяльність саме «Орисі». Отримавши повідомлення, Матвій Сомик через племінницю Стефу Гошовську передав наказ «Смереки» негайно залишити село, сховатись у надійному місці та чекати зв’язку. Повернувшись із Залісок, зв’язковий розповів «Смереці» що почув від станичного Сомика про енкаведистів, котрі викрили партизанську криївку. У цей день двоє енкаведистів з Жирова, прогулюючись із службовою собакою, забрели у лісок. Там вона почула запах криївки і це було початком її кінця і провідника. Військовий, що залишився живий, прибігши до Жирова повідомив Ходорівський райвідділ МГБ. Швидко прибула оперативна група, прочесала лісок, обстежила криївку, опитала людей із Залісок, але повернулась до Ходорова ні з чим. Застереження стосовно «Орисі» були не даремними, незабаром у Заліски прибула група МГБ, яку очолював оперуповноважений Грішін, розшукували Марту, та вона була уже недосяжна.

 

П’ятдесятий рік для «Смереки», як і всього підпілля ОУН, став роком важких випробувань. До липня місяця 1950р. Євстахій Пацевко – співробітник референтури СБ ОУН Львівського краю, виконує обов’язки канцеляриста при референтові СБ ОУН «Степанові» - Богданові Прокопіву, а після його загибелі, з 9 листопада перейшов у підпорядкування новопризначеного референта «Яреми» - Євгена Пришляка. У липні 1950р. із «Смерекою» зустрічається провідник ОУН-УПА Львівського краю «Горновий» - Осип Дяків, він же «Цьвочок», при поверненні з Рогатинського району. Про свої враження від зустрічі та спілкування із нашим героєм «Горновий» розповів референту СБ ОУН Львівського краю «Яремі». Вони прийшли до думки про доцільність призначення «Смереки» референтом СБ ОУН Рогатинської округи, до складу якої входили три надрайони – Бібрка, Перемишляни та Рогатин, в сукупності це десять районів.

 

Євстахій розумів усю глибину відповідальності перед Проводом, що лягала на його плечі у зв’язку із цим призначенням. Впевненості у своїх силах, що справиться з дорученням, надавав багаторічний досвід роботи у даному відомстві. Він досконало вивчив підпорядковану територію, особисті якості провідників ОУН надрайонів, районів, включно до кущових відділів. З іншого боку, супротивник в образі каральної машини МГБ намагався будь якою ціною фізично знищити осередки опору непокірних українців, патріотів, готових віддати навіть життя в ім’я свободи свого народу. Для цього виділялись величезні військові та матеріальні ресурси, залучались до розробки каральних операцій найкращі професіонали, що набили руку на придушенні народного опору, починаючи з 20-30-х років. Створювались агентурні мережі сексотів і зрадників, формувались боєві відділи та боївки МГБ, котрі чинили масові злочини проти місцевого населення під виглядом українських націоналістів з метою скомпрометувати істинно народний спротив червоним окупантам, посіяти недовіру в народні маси. Результатом такого протистояння стали десятки тисяч убієнних галичан, в основному селян, що у вирішальний для нації момент поміняли плуга на гвинтівку. Нищили непокірних українців не тільки із зброї, ними заповнювали все нові і нові табори ГУЛАГу, де жахливими умовами і непосильною працею старались зламати до кінця дух свободи в жінок, старих і нащадках тих, хто поліг у відкритому бою.

 

Зважаючи на складність ситуації, «Смерека» як ніколи розумів важливість своєї ролі командира і наставника, старався реалізувати всі можливі заходи для збереження життя своїх побратимів по зброї та продовження спротиву. На жаль, сили були явно не рівними, періодично поступають болючі повідомлення про втрати найкращих товаришів.

 

Так, 22 січня 1950р. на рідній Ходорівщині, у селі Руда (тепер Рудківці) загинув один із багаторічних борців за свободу, член районного проводу ОУН, бувший співробітник СБ ОУН, кущовий провідник «Бук» - Вибранівський Гаврило із трьома побратимами. Як свідчать архівні документи МГБ, за отриманою інформацією від агента (н) із села Руда.

 

9 травня 1950р. була арештована в селі Черемхів близька соратниця по ОУН, підпільниця «Орися» - Марта Салій.

 

В травні «Смереку» повідомили про депортацію у Сибір батька-інваліда, матері та сестри Ольги. На засланні батько незабаром помер.

  

Сидить справа мати Євстахія – Анна, у верхньому ряді друга справа його сестра – Ольга. Хабаровський край 1952 рік

 

14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів смертю героя загинув районний провідник ОУН «Чугайстер» - Дмитро Думашівський із дружиною, котра була друкаркою районного проводу, та кущовий ОУН «Карпо» - Шарабура Дмитро з двома побратимами.

 

6 вересня 1950р. у селі Бовшів на Івано-Франківщині загинув надрайонний провідник ОУН Рогатинщини «Семченко» - Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, близький товариш «Смереки», котрий з 1944 року займав відповідальні посади у Львівському окружному проводі ОУН.

 

Як свідчать архівні документи МГБ, усі перераховані жертви з боку повстанців були наслідком донесень агентів-сексотів. Мабуть і сьогодні на них і їхніх нащадках висить карма важкого гріха за невинно пролиту кров.

 

Завершуючи життєпис та спогади очевидців про Євстахія Пацевка – «Смереку», «Євшана» варто наголосити, що історія визвольних змагань 40-50-х років минулого століття знає сотні, тисячі українських родин, сини і дочки котрих в лиху годину, годину вибору: з ким бути?, – вибрали боротьбу з ворогами свого народу, взявши за основу гасло: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї».

 

Село Заліски дало багато таких родин, це сім’я Боднарчуків – батька Івана, синів Євстахія та Василя; родина Дубовських – братів Стефана, Григорія, Семена, Мирона; родина Салій – Дмитра, Володимира, Стефана, Петра; родина Куки – братів Стефана, Йосипа та усіх тридцяти одного героя-односельчан «Смереки», що віддали своє життя за Свободу і Незалежність України. Низький уклін Вам від вдячних нащадків!

 

Салій Петро, пс «Мороз», 1913 р.н.

 

Значна частина українських родин за активну допомогу збройному підпіллю зазнала переслідувань та утисків від радянської влади, включно і тривалої висилки до Сибіру. Така доля не оминула уже згадувані родини Чаплаків – Василя і Михайла, сім’ї Степана Пацевка, Данила Олійника, Олексія Куки, Переговської Анни, Стефанії Ронської, Лашка Дмитра, Цибулі Володимира, родину Могильних. За співпрацю з підпіллям ОУН були запроторені у російські тюрми на довгі роки Марта Салій, Катерина Сомик, Кость Фенчин, Степан та Віра Пашко, Дарія Кебало, Дмитро Ляшко, Йосип Дубовський, Андрій Стручинський, Семен Чаплак, Олійник Микола. Усі вони заслужили на світлу історичну пам’ять та пошану від нашого народу.

 

Життя нашого героя «Смереки» - Пацевка Євстахія обірвалось у розквіті сил, коли природа очікувала життєдайного оновлення – 3 березня 1951р. недалеко від села Тужанівці, Ходорівського району (тепер Миколаївський). Згідно розробленої комбінованої операції МГБ, місцеві енкаведисти отримали агентурні дані про місцезнаходження криївки, де перебувала група повстанців. Операція розпочалась о 12-00 год 3 березня під керівництвом заступника начальника обласного управління МГБ полковника Литвинова, командира стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковника Лашманова, начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Буток. В результаті зав’язався запеклий двобій. Повстанці чинили відчайдушний опір, зробили спробу прорвати кільце оточення, та сили і диспозиція були не на їх користь. Прийнявши нерівний бій, всі вони загинули геройською смертю. Віддаючи за свободу і незалежність свого народу найдорожче – життя, вони сподівались, що їхня жертва не буде даремною, прийде час і їхні нащадки таки реалізують мрію попередніх поколінь про Незалежну Соборну Державу Україну.

 

Серед загиблих героїв були:

1. «Смерека», «Оршан» - Пацевко Євстахій, окружний референт СБ ОУН Рогатинської округи. 2. «Легінь» - Краївський Василь Купріянович, 1916р.н., уродженець с. Загіричко Ходорівського району, районний провідник ОУН Ходорівщини. 

3. «Вірний» - Балук Олексій Микитович, 1920р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1943р., референт СБ Ходорівського проводу ОУН.

4. «Сойка» - Забавчук Степан Дмитрович, 1921р.н., уродженець с. Тужанівці. В підпіллі з 1943р., кущовий провідник ОУН.

5. «Змієнко» - Сомик Петро Васильович, 1926р.н., уродженець с. Піддністряни Ходорівського району, бойовик куща ОУН.

6. «Андрій» - Вербовський Григорій Гнатович, 1930р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1949р., бойовик куща ОУН.

 

Даним дослідженням автор віддає глибоку шану землякам, що героїчно загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Держави.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX ст.

Іван Вовчук (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 10 трав. 2019 р., 08:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 трав. 2019 р., 08:39 ]

 

До 100-річчя утворення Західно-Української народної республіки факультетом історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника готується трьохтомне видання «ЗУНР 1918-1923 - енциклопедія». Презентація 1-го тому відбулася 30 жовтня 2018р. на святковій конференції у Львівській обласній раді. В дане видання увійшло дослідження про відомого діяча ЗУНР яке автор пропонує читачу.

 

Іван Вовчук (псевдо "Граб"), (13.06.1886р. – 10.08.1955р.) громадсько-політичний та військовий діяч, старшина УГА, сотник УПА, народився у с.Ляшки Горішні (нині с.Горішнє Миколаївського району Львівської області) у національно-свідомій багатодітній українській сім"ї Григорія та Анни Вовчуків. Батько Григорій (1855р.-05.07.1927р.) та мати Анна (1862р.-10.12.1919р.) з діда-прадіда були хліборобами, вирощували хліб, ростили дітей, з малих літ прививали їм свою любов до праці, землі Української з її глибокими традиціями і звичаями. Навчали законам і чеснотам Божим.

 

Надзвичайно вагомим фактором у вихованні і формуванні особистості Івана відіграла громадська діяльність батька. Він користався повагою і авторитетом у громади села, часто спілкувався з парохом села о. Долинським, директором школи Калиновичем у вирішенні громадських і соціальних потреб жителів села. Був зачинателем просвітницької роботи в селі. У 1894році Григорій Вовчук – один з ініціаторів заяви в намісництво у Львові з проханням дозволити заснувати в селі читальню товариства "Просвіта". З одержанням дозволу став фундатором, активним організатором і її читачем. З жителем с. Ляшки, ідейним однодумцем Гнатевичем, організував і завіз камінь на будівництво будинку "Просвіти" в місто Ходорів. Під час відкриття будівництва заклали перший камінь під забудову. На початку двадцятого століття Григорій Вовчук вступає в Українську Національну-Демократичну партію, в яку входили видатні діячі Галичини: М. Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Іван Франко та інші. Також варто зазначити, що господар Григорій Вовчук був обраний до складу Ширшого народного комітету УНДП на з’їзді партії 25 грудня 1912 року. Даний комітет став осередком, який керував усім життям краю – політичним, господарчим і культурним. Виступав як активний оборонець національних прав, був делегатом до Відня від громадськості та УНДП до Австрійського цісаря Франца Йосипа із посланням про надання народу Галичини вільних прав і автономії. У духовному житті був добрим християнином і захисником своєї церкви. Із своїх заощаджень за життя пожертвував для храму села позолочену оправу на Святе Євангеліє. У час проголошення ЗУНР у 1918-му році мав промову на народному вічі у місті Ходорові. Був впевнений і жив з вірою, що прийде час і здійсниться омріяна сотнями років мета українського народу – бажана Воля. Розумів, що за неї треба боротися, і дорогу прокладуть покоління освічених українців, які своїми ідеями згуртують, поведуть народ на боротьбу за незалежність.

 

У сім’ї Вовчуків зростало тринадцятеро дітей. Батьки докладали усіх зусиль, щоб діти отримали освіту, ідучи у світ, і були потрібні своєму народу.

 

Іван був першою дитиною. Навчаючись у школі, показав здібності до наук, які продовжував освоювати у Перемишльській гімназії.

 

На даному періоді життя велику увагу приділяє просвітницькій роботі. У період вакацій, перебуваючи у рідному селі Ляшках, він постійний відвідувач читальні, яка в той час налічувала до ста книг. Організатор голосних читань та спільних обговорень. Його улюблені автори: Т.Шевченко, І.Франко, М.Шашкевич, М.Гоголь. У селі так і звали його –«читальник».

 

Після успішного закінчення гімназії Іван наслідує своїх батьків, і майбутній вибір професії пов’язує з годувальницею-землею. Їде на Волинь і продовжує навчання в Агрономічному сільсько-господарському училищі у Дубно.

 

Іван знайомиться із студентами-однодумцями, зокрема, майбутнім науковцем і літератором Б. І. Стипанишеним, запалює їх ідею національно-державного будівництва.

 

28 грудня 1913 року у Львові Іван Вовчук присутній на привселюдному вшануванні 40-річного ювілею творчої і громадської діяльності великого Каменяра, Івана Франка і зачитує організований привітальний лист від селян Ляшок Долішніх.

 

«Великий наш учителю! І я, син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує.

 

Та проте ми розуміємо, чим ти був для нас. Ти нас учив, Ти нас провадив, Ти за нас і терпів, Ти все дав нам, що лише мав, – тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маємо на наших убогих нивах. Ось в сім вінку, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, і овес, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба.

 

А Ти, за інший хліб дбав, на іншій ниві працював – Ти трудився для духа – та однако терпів, як кожний з нас селян у своїй чорній солом’яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів для всіх. Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаємо за сю твою працю для нас та з серця желаем Тобі прожити еще «многих літ» серед нас та тішиться овочами Своєї гарної праці».

 

Лист був зустрінутий бурхливими оплесками в залі.

 

Молодший брат Івана, Микола (1892р. – 13.01.1913р.) року народження, в той час навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. Був вельми активний у студентських колах. Його політичний світогляд – це протистояння полякам як головному ворогові Галичини. Він належав до нового покоління, яке не випрошувало в уряду соціальних реформ та культурних прав, а протистояло ворогові, готове пожертвувати власним життям, незабаром ставши у ряди Січових Стрільців.

 

Напередодні Першої Світової війни Микола помер в 20 років у Львові внаслідок отруєння, при загадкових обставинах. Були твердження, що трагічний випадок спричинила рука шовініста з польських військових таємних організацій. Це перше горе, яке прийшло у сім’ю Вовчуків. Вшанувати пам’ять Миколи прийшли всі жителі села і навколишньої околиці, приїхали його друзі студенти зі Львова. Панахиду відправляли 12 священників з Бібрецького повіту.

 

У 1908р. Івана Вовчука було мобілізовано на службу в Австрійську армію, де він перебував безпосередньо до 1915року. Був учасник Першої Світової війни, воював на Італійському і Східному фронтах в якості фельдфебеля артилерії. У 1915р. потрапив у Російський полон, перебував у таборі військово-полонених у Туркестані. В Галичину повернувся в 1918р. У період Листопадового Чину 15 листопада 1918р. Іван вступив до УГА, в чині чотового (лейтенанта) воював у складі 3-ї Бережанської бригади в полку артилерії під командуванням генерала Крауса. В кінці грудня 1918р. формував добровольців у місті Ходорові, де знаходилась начальна Верховна команда УГА і супроводжував поїзд з новобранцями під місто Городок, де проходили запеклі бої з поляками. Більше восьми місяців існування ЗУНР Іван Вовчук на передовій лінії в боях з ворогом.

 

Його брат Андрій (1887р. – 1919р.) та чоловік сестри Палани – Шоробура Іван в 1918р. з Австрійської армії перейшли добровольцями у збройні сили УГА, воювали в ім’я незалежної ЗУНР. На початку 1919р. брат Андрій загинув в боях з поляками у складі групи (Старе село) в районі міста Бібрка. Шоробура Іван загинув в кінці 1918р. біля села Вибранівка Бібрецького повіту. 

 

У липні 1919 року Іван Вовчук з УГА відійшов за Збруч, де Галицька армія злучилася з Добровольчою армією УНР. Він приймає участь в боях з більшовиками в липні та серпні 1919р. за визволення столиці – Києва. В УГА до 19.04.1919р. був у чині унтер-офіцера по постачанню артилерійських військ, до квітня 1920р. – хорунжим в чині чотового артилерійських військ. У квітні 1920р. в період відступу УГА був захоплений поляками, перебував у концтаборі військово-полонених у Щеціні до січня 1921р.

 

Із розповіді Івана Вовчука рідним, в таборі щоденно помирало декілька десятків військово-полонених українців в наслідок тифу. Їх масово закопували у вириті траншеї довжиною триста метрів та шириною п’ять метрів. Не обминув тиф і Вовчука, його, важко хворого, без ознак життя було скинуто у траншею до мертвих. Тільки чудом він залишився живим, в ночі прийшовши до тями, виповз із траншеї. Небайдужі люди надали Вовчуку допомогу та прихисток.

 

З відходом УГА за Збруч і окупації Галичини поляками, родина Івана Вовчука зазнала важких переслідувань. Батько змушений був переховуватись два з половиною роки у лісі у «вовчих дебрях», в печерах біля села Ілова. Польські військові, жандармерія робили часті напади на двір, проводячи обшуки, погрожуючи матері, братам і сестрам фізичною розправою. У пошуках забороненої літератури, зброї зрізали єдину столітню грушу, що росла на подвір’ї.

 

У листопаді 1919р. сім’ю Вовчуків спіткало ще одне горе –  тяжко захворіла мати Івана – Анна. Постійні хвилювання за чоловіка і дітей, напруга під час візитів польської жандармерії, привели до ослаблення організму та спричинили захворювання на тиф. 10 грудня 1919р. мати померла.

 

У 1921р. Іван Вовчук повернувся із польського полону до батьківського дому, де зустрів подавленого втратами та знесиленого сухотами батька Григорія. У 1924р. Іван створює сім’ю, дружину взяв з роду Лотоцьких, звали  її  Аполінарією. Вінчальний обряд проводили в одному з храмів міста Львова. Іван Вовчук, поріднившись із сім’єю Лотоцьких, відчув атмосферу спільних думок, взаєморозуміння, ідейну і духовну підтримку від батька дружини і полинув у політичні процеси того часу. Відновлює зв’язки із своїми друзями на Волині і виїжджає в Дубно, працює там протягом двох років. Дружина в той час жила зі своїми батьками в Ляшках. Тільки постійні листові прохання змусили Івана залишити Волинь і повернутись у своє село до сім’ї. Працює у тестя в млині. У зв’язку з передчасною смертю тридцяти п’ятирічної сестри Марії, Іван і Аполінарія взяли її дочку Ганну,1926 року народження, на виховання.

 

У 1927р. помирає батько Григорій. Громадськість достойно оцінила його життєвий вклад в національне відродження і боротьбу за утвердження української державності. В останню дорогу проводжали усім селом, панахиду відправили священик о. Богдан Курчаба з парафії с.Чорний Острів та о. В.Андрухів.

 

Із тверджень довгожителя с. Гранки-Кути Гулія Федора та його дружини. У 1931 році Іван Вовчук, Микола Федорів, Микола Люзан розповсюджували антипольські політичні «летучки». У 1933р. Івана Вовчука обрано головою читальні в Гранках-Кутах, яка знаходилася у господаря Колодія Григорія, по-сільському називали «до Гошка». У 1934 році Іван між симпатиками української ідеї сіл Гранок-Кутів і Ляшок поширював заборонену літературу (газети), де висвітлювався атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького.

 

В цей період над Іваном Вовчуком нависла небезпека і тільки завдяки запевненням польської влади Лотоцькою Юзефою, що Іван не займається антипольською політичною діяльністю, йому вдалось уникнути кари під час каральної акції – «пацифікації» у 1930 році та арешту в 1934р. Юзефа була братовою жінки Івана, працювала директором трикласної школи із семи відділів у Гранках-Кутах, користувалась повагою і авторитетом у влади і жителів села.

 

У 1939р. у селі Гранки-Кути почав діяти український дитячий садок, фундатором та меценатом якого став Іван Вовчук, завідувала садочком українська патріотка, вчителька Петронела Шпак.

 

У 1941 році Іван Вовчук був призначений секретарем земельної управи в місті Ходорові, підтримував відновлення Української Державності 30.06.1941р. В лютому 1942р. призначений секретарем повітової управи в місті Ходорові. З середини 1942р. до квітня 1944р. Іван Вовчук працював секретарем збірної громади волості Підністряни, володів чотирма іноземними мовами: німецькою, польською, єврейською і російською. З серпня 1943 р. до 19 квітня 1944р. Іван Вовчук у підпіллі ОУН виконує обов’язки організаційно-мобілізаційного референта повітового проводу ОУН Бібреччини. 19 квітня 1944р. під виглядом арештованого німцями був вивезений у Миколаївські ліси в повстанський вишкільний табір сотні «Льви». До 20.07.1944р. очолював сотні “Льви-ІІ” і “Льви-ІІІ”.

 

Із споминів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Львівської округи Миколи Сидора – Чарторейського: «У 1943 я отримав завдання від зверхників вивезти в «поле» секретаря волості в Підністрянах Івана Вовчука. В той час це була вже немолода людина, але ми мали про Івана найкращі відомості, що це був дуже добрий в минулому підстаршина артилерії. Якраз командування спеціальної охорони Львівської області  пошукувало за таким старшиною, що міг би негайно розпочати вишкіл воїнів УПА».

 

Про виконану операцію “арешту” Івана Вовчука розповів автору у 90-х роках її учасник, воїн УПА, уродженець с.Долішнє Бариляк Василь, псевдо. «Сич»:

 

“Я був у команді повстанців під час вивозу Івана Вовчука у Миколаївські ліси. Щоб відвернути увагу підозрілого його зникнення та запобігти небезпеці для рідних, керівниками УПА був розроблений план дій, яким імітувався арешт Вовчука німцями. Затримання Вовчука вирішено було провести у волосній управі села Підністряни, щоб присутні очевидці могли засвідчити, що Вовчука арештувала німецька поліція. Наша команда в кількості шести чоловік була одягнена в німецькі мундири, в склад групи входили повстанці, які володіли, або могли висловлюватися фразами на німецькій мові. Для Івана Вовчука приїзд “німців” та своє затримання було несподіванкою, але як в минулому чоловік військовий, він поводився спокійно та підкорився наказу нашого керівника. Коли ми виїхали за село Піддністряни, то в районі козацьких могил зупинились та зробили декілька пострілів у повітря. Після вирушили у напрямок лісу між селом Гранки-Кути – Горішнє, прямуючи в глиб Ілівського лісу” .

 

 

 

Прибувши у повстанський табір Іван Вовчук очолив сотню куреня «Льви», який був сформований одним із перших в березні місяці 1944р. на території Львівщини. Сотня Івана Вовчука-«Граба» була однією із складових повстанського куреня, та своєрідною школою воїнів УПА. За даний період Вовчук вишколив три сотні новобранців по одномісячній програмі, викладаючи стройову підготовку, стрілецьку тактику та топографію. Іван Вовчук-«Граб» був прикладом для всіх курсантів школи, яку він проводив і одночасно із своїми учнями брав активну участь у боях, які незабаром відбулися.

 

За німецької окупації сотні «Льви» звели ряд великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками на території Львівської області. В цих боях брала участь сотня Івана Вовчука- «Граба».

 

Про партизанські будні та командира УПА “Граба” розповів автору в 90-х роках воїн УПА Сотні «Льви» – Михайло Кравець, псевдо «Сербен», житель с.Кнісело Жидачівського р-ну :

 

«У 1943р. на поклик ОУН я вступив у самооборонний кущовий відділ. Перед українською патріотичною молоддю стояло важливе завдання – захистити українське населення від німецького насильства, нападів та розбою шовіністичних польських загонів Армії Крайової та червоних партизан Ковпака, які рухались з Полісся до Карпат. Свій перший військовий вишкіл я пройшов у 1941р. в час відновлення української Державності у формації українського війська «Січ». Горін Степан очолював курінь, а я був секретарем. Весною 1944р. поступила команда виділити з кожного кущового відділу по чотири стрільці для формування сотень УПА. Із Кнісела був Валюта і я. Так продовжувався мій військовий шлях в регулярній УПА куреня «Льви», який організовувався у миколаївських лісах. Мене призначили в третю сотню, її очолював та вишколював сотенний «Граб». Це був чоловік старшого віку, досвідчений військовик, один із кращих знавців військової справи, старшина УГА, учасник багатьох фронтових баталій Першої Світової. Він вміло та професійно навчав військового ремесла своїх курсантів. По характеру був спокійний, виважений та розважливий, як батько турбувався про кожного свого стрільця. Його поважну постать високого зросту підкреслювали штани-помпи, з якими він не розлучався. Наші активні бойові дії з німецькими відділами, поблизу важливих залізничних магістралей Львів-Стрий і Львів-Ходорів, стурбувало німецьке командування. Воно вбачало нашу боєздатність небезпекою для своїх відступаючих військових частин з наближенням більшовицького фронту, тому вирішили будь-якою ціною знищити наші відділи УПА. Та наша розвідка завчасно отримала інформацію про німецькі плани, які добре та хитро готувались до цієї операції.

 

Це сталося одного червневого дня 1944р. Василь Лебедь, який працював у відомстві розвідки, повідомив, що сьогодні німецькі війська приступають до виконання операції і до ранку наступного дня оточать лісові масиви нашої дислокації. Негайно поступила команда від сотенного «Граба» чотовим та ройовим готувати військо на збірку та евакуацію табору. На той час в таборі знаходилося дві сотні, які займались вишколом та охороною лічниці. Перша сотня відійшла у Карпати. Першочергово приступили до евакуації поранених, які знаходились на лікуванні, дві гарматки – «полкоушки» 76мм, які були на озброєнні нашої сотні прийшлось закопати неподалік табору. Курінний «Вільха» з сотенним «Грабом» та «Вороном» та іншими командирами оперативно мобілізовували відділи, щоб як найшвидше вивести військо з небезпечної зони, поки замкнеться перстень оточення німецькими військами. Тому майно та медикаменти госпіталю через екстремальні умови та брак часу було залишено.

 

По команді сотенного «Граба» сотня вирушила у східному напрямку, під вечір ми досягнули окраїни лісу в районі с.Ляшки Горішні, та розвідка доповіла, що у селі хазяйнують німецькі військові калмицької національності. Ми почекали вечора, до того часу ще підтягнулися вояки з відділу та з настанням темряви, обминувши стороною с.Ляшки, ми подались в напрямку с.Чорний-Острів, пройшли Лучани, Ліщин та зайшли в Кнісело. Там уже чекала нас підмога, це вісім запряжених кіньми возів, на які було завантажено частину вантажу, що облегшило стрільцям подальший перехід. Незабаром ми досягнули місця нашого призначення, це перша лісничівка хутора Любешки Перемишлянського району. Там відділи зупинилися та затаборились на постій. Наша сотня ночувала по стайнях, наш сотенний «Граб» не полишав нас, ночував з нами, за це стрільці його поважали та любили, та на жаль він захворів і наші партизанські шляхи розійшлися. Замість нього призначили кремезного сотенного «Чорногору»: розпочалось переформування, на основі двох сотень було створено чоту розвідки та три бойові чоти, які очолили «Максим», «Сокіл» та «Панчо». Незабаром нас чекали нові випробування, перехід лінії фронту, де сотня зазнала важких втрат». 

 

У той час Іван Вовчук-«Граб» за станом здоров’я був скерований Проводом ОУН на тимчасове проживання у Львів, потім переїхав до родини у село Дроховичі Жидачівського району. Поселився у сім"ї Пастернака, де проживало двоє людей похилого віку. Змінив свою зовнішність, запустив бороду, перебував у сім’ї до серпня 1945 року. Потім знову переїхав до Львова. 12 серпня 1945р. влаштувався на роботу завідуючого складом тресту «Міськкомунжитлобуд». У Львові проживав без документів по вулиці Стрийська, 12.

 

15 червня Іван Вовчук переніс іще одну втрату, померла його дружина Аполонія. Боліла душа: не попрощався (так вимагали обставини підпільного життя).

 

16 серпня 1947 року його було заарештовано УМДБ Львівської області, як учасника Бандерівського визвольного руху – за свідченням Ленишина Михайла. 29 вересня 1947 року Військовим трибуналом прикордонним військ МВД по Львівській обл. засуджений за статтями 54-1а, 54-11 до 10 років позбавлення волі, 5 років виселки, без конфіскації майна. По даній справі проходили ув’язненні Марія Набайко і Іван Козак. Перебував у таборах Дубровлагу. Це сталося на шістдесят другому році життя Івана Вовчука. Покарання відбував у Молдовській АСРР, Зубово, Полянського району, в сел. Явас,(п/я ЖХ 385-7).

 

Про цей період його життя поділився з автором спогадами сімдесятирічної давності Микола Гулей, політв’язень Гулагу, 1929р.н., уродженець с. Городище Королівське Жидачівського району Львівської області. На сьогодні він є єдиним із живих політв’язнів, хто перебував в Мордовських таборах разом з Іваном Вовчуком. Не зважаючи на поважний вік, п. Микола зумів відтворити чітку послідовність далеких подій, іноді до найменших деталей описав свої враження від знайомства та подальшого спілкування з Іваном Вовчуком та іншими видатними особами, навів декілька епізодів з табірного життя політв’язнів:

 

«У Мордовії наш ешелон, а це два пульмани та двадцять сім вагонів з політв’язнями, зупинився на станції «Молочная». Це була кінцева зупинка, з якої нас мали доправити до табору №8. Хто був фізично міцніший – зібрали в команду і конвоїри вели пішки, для ослаблених і хворих виділили три автомобілі «Студебеккер». Мене та мого товариша, земляка Василя Макуха з с. Карова, 1927р.н., (після звільнення, в знак протесту проти існуючого політичного устрою, в Києві здійснив акт самоспалення в 1968 році – авт.) призначили для допомоги при перевезенні хворих. В дорозі ми стали свідками однієї події, котра засвідчила, скільки коштувало життя в’язня в радянських концтаборах. Наш автомобіль в дорозі несподівано зупинився, конвоїри закричали: «Что, заело?», а через якусь мить: «Кончай его, пристрели!». Та почули у відповідь: «Не положено». Ми з тривогою виглянули з машини і побачили чоловіка, що лежав на обочині дороги, а біля нього конвоїра. Один з наших охоронців стрибнув з кузова і допоміг завантажити напівживого в’язня. Я нахилився над непритомним і почав звільняти його від наплічника, бажаючи полегшити йому дихання, та почув відбірну московську лайку на свою адресу. У таборі наглядачі наказали нам занести хворого до лазарету. Через день ми з Василем пішли під лазарет та питали наших хлопців санітарів: «Як там чоловік, чи живий, що поступив з нашого етапу?». Та самі побачили нашого попутника, він у вікні махав нам рукою. У спілкуванні стало відомо, що це був отець Іван Чорняк – ректор Львівської духовної семінарії. З ним я мав щастя зустрітись після таборів у Львові в 1962 році. Зустрічаючись зі своїми товаришами після таборів, ми завжди згадували добрим словом о. Чорняка, о.Зарицького, які у важкі хвилини нашого життя були поряд з нами. Вони знаходили слова, якими вселяли нам віру і надію, що переживемо більшовицьке лихоліття, залишимось вірними християнським завітам.

 

По прибутті до табору мене призначили у восьмий барак. Це була величезна дерев’яна будівля, яка ділилася на кілька секцій. В бараку проживало 120 політв’язнів різних національностей. Після розселення кожен з нас розпочав пошук своїх земляків. Першими, з ким я познайомився, був Степан Артим з с. Дроховичі та його близькі друзі Михайло Троцько та пан Костишин, чоловік поважного віку, з с. Бориничі.  Через декілька днів Степан, а він був хлопець досить активний, підводить мене для знайомства: «Друже Миколо, це пан Вовчук». Наш земляк простягнув мені руку, його рукостискання було міцним, але не болючим. Не відпускаючи моєї руки, він промовив: «Юначе, який же ти молодий». В його словах я відчув батьківський біль. Я відмітив, що Вовчук уже літня людина, йому років шістдесят. Але пройшовши у підпіллі юнацький військовий вишкіл, я визначив по його поставі та жестах, що це досвідчений військовик. Хоча на той час про минуле кожного з нас ніхто не знав. Іван Вовчук перебував у другому бараку. Переходити з барака в барак нам було заборонено, тим більше, що в нас було введено карантин. Але ми не зважали на можливе покарання, а це був карцер, знаходили можливість поспілкуватись. Українці жили надзвичайно дружно між собою.

 

Івана Вовчука та пана Костишина можна було часто бачити разом. Вони товаришували бо, мабуть, по віку були ровесниками, а народились і зростали у сусідніх селах, пережили багато спільного і при цьому не стояли осторонь українських процесів. Тепер, відчуваючи біль та душевне спустошення від чергової невдачі в боротьбі за краще майбутнє для свого народу, їм було про що спілкуватись та дискутувати. Наші старші наставники, як Іван Вовчук, пан Костишин, Іван Молодій – учасник похідної групи УПА «Південь», духовні отці та багато інших ставились до нас, молоді, надзвичайно доброзичливо, старались якнайскоріше передати нам свої знання та життєвий досвід. В свою чергу, молодь навіть в таких умовах продовжувала навчатись. Багато наших хлопців таємно вивчали математику, історію України, англійську мову, «Декалог» націоналіста, «12 прикмет», «44 правила життя». У самому тісному колі ми завжди відзначали славні дати: 22 січня (День Злуки), «Крути», «Базар», 1 листопада, роковини створення ЗУНР та УПА. З цього приводу хочу згадати одну подію, коли із своїми друзями вирішили відзначити одне з славних християнських свят. Цей вечір ще тісніше зблизив мене з Іваном Вовчуком.

 

Настав січень 1949 року, наближались величні свята Різдва Христового, кожен згадував свою домівку, веселу коляду тому, порадившись, ми вирішили в тісному колі своїх друзів відсвяткувати Святу Вечерю. Хоча це було суворо заборонено. Начальником режиму був Швед, полтавчанин, розжалуваний, офіцер РА, строгий та безжалісний до політв’язнів – за найменше порушення карав карцером. Та ми твердо вирішили: зійдемось до Святої Вечері. Найбільше до приготування приклався Степан Артим, він на той час працював на кухні, дістав свічку та деякі продукти. Куті, як такої не було, це була суміш з пшона, макаронів, пшеничної та ячмінної крупи. В цей час сніг випав страхітливий, до їдальні та інших бараків прокопали тунелі. Як настав час вечері та зійшла зірка на сході, що сповіщала про народження Спасителя, ми почали готувати стіл. Нас було десятеро, замість стола приклали декілька тумбочок, днювального попередили, щоби слідкував, хто виходить – заходить по «потребі». Запалили свічку, усі встали та змовили молитву. Після молитви Іван Вовчук звернувся до присутніх з словом, згадавши рідну Україну і ті добрі часи, коли кожен з нас в родинному колі в радості та коляді славили новонародженого Сина Божого. І уявляєте, в бараку, де присутні 120 чоловіків різної національності, запанувала мертва тиша. Усі висловлювали повагу та здивування нашому вчинку. Як це запалити свічку в дерев’яному бараку? За це могли засудити, не те, що посадити в карцер. Після слів Вовчука всі сіли до приготовленої страви, коли почули: «Встать, что здесь творится?». Мов з під землі виріс начальник режиму Швед із двома наглядачами, які зразу почали записувати прізвища присутніх і терміни карцеру. «Это Тайная вечеря? А Иуда кто?», – запитав Швед. Іван Вовчук спокійно відповідає: «Це уже начальству видніше». На кілька секунд запала тиша. «Да, начальство все знает», – відповів Швед, немов відгукнувшись на жарт Вовчука. «Не положено. Вы что, не ужинали? Заканчивайте, а дневальному проследить, чтобы до отбоя был порядок». Ви знаєте, якщо у світі буває чудо, то воно тут здійснилося. Усі були здивовані: Швед нікого не покарав, щось зрушилось в його душі. Ще кілька днів політв’язні обговорювали подію. А Вовчук зробив своє припущення: «Усе таки Швед – українець».

 

Незабаром було організовано цех по плетінню сіток для військових потреб, взаємні зустрічі були обмежені і наші шляхи з Іваном Вовчуком розійшлися.  

 

Завершуючи нашу розмову, не можу не згадати видатну духовну особу – політв’язня, який своєю присутністю в совіцьких таборах піднімав дух тисячам політв’язнів, в тому числі і «Дубровлагу». В жовтні 1947 року до нас прибув етап з Воркути, в якому перебував митрополит Йосип Сліпий. Звістка про його приїзд блискавично розійшлась по бараках, кожен хотів його побачити та одержати благословення. Йосипа Сліпого було направлено у 5-й табір, де був деревообробний цех. Там виготовляли шахи, шашки, точені деталі до меблів. Через місяць його Святість в числі 50-ти в'язнів перевели до нас, у 8-й табір. Коли я вперше його побачив, він був одягнений у хутро поверх суконного плаща, на ногах – валянки. Мабуть в час формування етапу на півночі уже була зима. Неодноразово з Йосипом Сліпим я бачив о. Чорняка, о. Зарицького, Івана Вовчука, композитора Барвінського. Один раз випало мені щастя бути серед політв’язнів у розмові з митрополитом Сліпим. Мої наставники відзначили мене серед молодих людей, як здібного до навчання, зокрема відмітили, що успішно вивчаю англійську мову та передаю знання своїм товаришам. Митрополит поцікавився, з яких джерел черпаю знання у таборі. Я відповів: «Ваша Святосте, я започаткував вивчення англійської мови у Підкамінській ВТК №32 біля Бродів, де перебував дев’ять місяців з угорським в’язнем, від якого щодня вивчав по 76 англійських слів». Митрополит схвально поблагословив мене на щасливе майбутнє. Десь у грудні місяці наш табірний лікар, що походив з Львівщини, прізвища не пам’ятаю, а фельдшером був Мороз – забрали Йосипа Сліпого до лазарету. Там було тепліше, та й харчі були трохи кращі. З того часу я його більше не зустрічав».             

 

Із рідних Івана Вовчука на той час залишились живими брат Петро та наймолодша сестра Розалія. Брат мешкав у Зашкові. Він був у 1945 році арештований за політичну діяльність Івана і відбував тюремне ув’язнення в Караганді. Розалія, 1907 року народження, яка проживала в Ляшках, була заміжня за Дяківським, виховувала трьох доньок. Іван Вовчук турбується життям рідних, знайомих і друзів, радіє одержаною звісткою про їхнє життя, просить поздоровити усіх, «кому що належало» в Горішньому, Львові і Зашкові. Щиро радіє підростаючим поколінням, успішним закінченням школи племінницею Іванкою. І звертається до неї з майбутнім наставлянням: «Дорога дитино, тішуся, що Ти гарно закінчила школу. Але зараз же скажу, що це не може бути вже для тебе «точкою». Як із чим продовжувати науку – думай сама, думай днями і ночами, обов’язково вперед, без утоми, без сумнівів. Всю енергію, всю спроможність, ціле своє «я» включи в одне, ані на мить невмовкаюче – «хочу, мушу». Для Тебе не сміє бути нічого неможливого».

 

Листувався Іван з сестрою зрідка, в одному із листів писав: «Справді, і я не писав нікому з рідних, з не від мене залежних причин. Не стану писати, наразі, до рідних і знайомих, що ж, думав: хай живуть і другі спокійно, яке у мене право порушувати комусь спокій. Надіюся, що ви вірите в успіх цієї справи так беззастережно, як вірю в неї я».

 

І це, незважаючи на невільницькі табірні умови, 69-ий рік життя, стан здоров’я, аритмію серця, часті докучання ознак старості, брак потрібних старому умов і моральні почуття, які діють несприятливо на загальний стан! Поза тим, Іван Вовчук пише книгу, на жаль, її рукопис пропав у таборі після його смерті. Він у постійній душевній боротьбі, роздумах, які висловлює у листі найдорожчій людині, яка залишилась живою із їх «гнізда».

 


10 серпня 1955 року зупинилось серце незламного борця за Українську державність. Людини з великої літери, одного із славних синів роду Вовчуків. Його прах томиться далеко в чужині, як десятків, сотень, тисяч йому подібних дітей Української землі, яких російсько-більшовицькою системою було знищено, бо прагнули жити вільно на своїй землі, ростити дітей, вирощувати хліб, розмовляти своєю рідною мовою у вільній Українській державі.

 

Вічна Вам слава, наші Герої! Ваші імена повік-віку будуть жити у пам’яті народу України.

 

Спілкуючись з нащадками роду Вовчуків: пані Марією Вовчук, яка проживала в селі Горішнє, її братом паном Андрієм, жителем міста Ходорова, з пані Марією Біленко, донькою Розалією, учителькою Новороздільської спеціалізованої школи №3, я відчув ту велич духу вольності, патріотизму, любові до рідного краю, який не згасає до сьогоднішніх днів, іде відлунням від засновників роду Вовчуків через їх нащадків до сучасників.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX cт.

ПЕРЕД ЛИСТОПАДОВИМ ЗРИВОМ. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 28 жовт. 2018 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

До сторіччя становлення незалежної Української держави

 

«Універсум» (9-10, 2018)
http://universum.lviv.ua

 

                                                                      Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,

                                                                 і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

    В. Липинський

 

Перебування західноукраїнських земель під короною Австрії становить важливий історичний період в історії України. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. створювалися політико-правові передумови на шляху становлення незалежної Української держави, які в подальшому мали вплив на державне будівництво ЗУНР в 1918 р.

 

Формування перших федеративних ідей українців виникли в роки «Весни народів» 1848–1849 рр. В Австрійській державі українців представляла тоді Головна Руська Рада, заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Маніфестом від 10 травня 1848 р. Рада проголосила належність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії.

 

На той час частина оточення правлячого австрійського імператора Франца- Йосифа І підтримувала його в намаганні зберегти імперію без змін, а інша підтримувала наступника австрійського престолу Франца-Фердинанда, обговорювала питання федеративного устрою Австрії.

 

1867 р. Австрійська імперія, згідно з австро-угорською угодою, перетворена на двоєдину монархію – Австро-Угорщину, що ділилася на землі австрійської та угорської корони, як і раніше, зі спільним монархом – австрійським імператором з династії Габсбургів, який автоматично отримував титул короля угорського.

 

У цей час в Галичині з’являються праці, які відобразили національні прагнення українців, – утворення самостійної Української держави: «Ukrainа irredenta» Юліана Бачинського (1895), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900) і «Русь-Україна і Московщина-Росія» Лонгина Цегельського (1901). Тільки так українці могли в перспективі зберегти свою ідентичність.

 

Польська еліта була не проти приєднати Галичину до майбутньої Польської держави. Політика царської Росії була аналогічна польській. Урядовий табір Австрії розділився на два протилежні табори. З одного боку, вони боялися приєднання Галичини до Росії, а з іншого – було розуміння того, що з часом вони змушені будуть іти на певні поступки українцям.

 

На початку ХХ ст. питанням федерації від української сторони займалися посли-українці до австрійського парламенту: отець Й. Фолис, М. Василько, д-р О. Романчук, д-р І. Горбачевський, д-р Є. Петрушевич, д-р К. Левицький, д-р Л. Цегельський, Галицький митрополит УГКЦ А. Шептицький та ін. (Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Й. Грицак. — К.: Генеза, 2000. — С. 194.)

 

«Варто звернути особливу увагу на вплив капітана австрійського Генерального штабу Василя Урбановича (уродженця Галичини) на формування українофільських позицій в австрійського принца Франца-Фердинанда, який був "завзятим українофілом". Документи австрійського архіву свідчать, що коли архікнязь Фердинанд почав викладати у Вищій військовій академії у Відні, то заприятелював з капітаном Урбановичем. Ця дружба закінчилася в 1914 р., коли Урбанович побачив з другої машини смерть свого друга Франца-Фердинанда в Сараєві.

 

Саме через капітана фон Урбановича, як іменує його віденський архів, тягнулися ниточки неофіційних переговорів, які вели українці з австрійськими урядовими чиновниками. Під час Балканської війни в 1912 р. Франц-Фердинанд вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словенцями, хорватами тощо. Зрештою, його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинанд вирішив дізнатися про неї. Посол Фолис доручив це зробити авторові праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послові з Галичини Лонгинові Цегельському. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинандові. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту вирівнюються в правах з парламентарями інших народів, дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками та інше. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому генерала Станіслава Шептицького.

 

Архікнязь із задоволенням погодився на кандидатуру генерала Шептицького. Почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький у ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії й мав велику довіру архікнязя Фердинанда і австрійського генерального штабу» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.).

 

Та ці плани незабаром стали відомі в Росії, яка боялася будь-яких поступок українцям в Австро-Угорщині. Адже тоді подібних привілеїв могли вимагати й українці на Наддніпрянщині.  Ще більше загострилося питання про федеральну перебудову Австро-Угорщини під час Балканських воєн 1912- 1913 і 1913р..  В 1913 р. імператор видав декрет про заснування Українського університету у Львові з 1 вересня 1916 року.   Росія виступала проти будь-яких поступок Австрії українцям.

«На рішення австрійської влади дозволити відкриття українського університету в Східній Галичині з 1 вересня 1916 р. російський посол у Відні в ноті протесту заявив, що в разі відкриття такого університету для українців у Львові, Росія оголосить Австрії війну» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.)Через Першу світову війну заснування університету було відкладено 

 

Достатньо цікавий та красномовний факт мав місце у фашистській Італії, де в 30-і роки ХХ ст. заходами українського громадського та політичного діяча, ученого-енциклопедиста Є. Д. Онацького було створено кафедру української мови та літератури у Вищому східному інституті в Неаполі, де він у 1936–1940 рр. працював професором і викладав українську мову. Є. Д. Онацький написав граматику української мови для італійців, видав перший в Італії українсько-італійський словник, домігся вивчення української мови як обов’язкової дисципліни в італійських вищих школах (у 1940–1943 рр. викладав у Римському університеті до арешту 29 вересня 1943 р. німецькою окупаційною адміністрацією в Італії за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму як визначного українського націоналістичного діяча). Проти видання цього українсько-італійського словника виступили посольства Польщі та Радянського Союзу (Яремчук В. Д. Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща в 1919–1939 рр. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://radnuk.info/statti/250-istoriuaprava/14976---------1919-1939-.html.).

 

На початку вересня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про освіту». Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.

 

Реакція Російської Федерації на цей закон була передбачувано незмінною. Голова ради Федерації федеральних зборів Російської Федерації заявила, що Росія не допустить, щоб Закон України «Про освіту» набрав чинності. (Россия не допустит, чтоб закон об образовании в Украине вступил в силу. — Совфед РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.facenews.ua/news/2017/379543/.) Подібну позицію зайняв уряд Угорщини.

 

Також небезпечною для російських планів щодо Галичини була особа наступника престолу Франца-Фердинанда. Дослідник цієї проблеми в діаспорі І. Кузич- Березовський писав: «Уже добре відомо, що вбивство Франца-Фердинанда в Сараєві було здійснено з наказу Москви й за російські гроші» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

В австрійській армії на початку Першої світової війни було небагато старшин (офіцерів) українців, які служили в різних військових частинах. Багато українських політиків хотіли бачити командиром українських військових частин в австрійській армії Станіслава Шептицького, який за української державності міг обійняти посаду головнокомандувача української армії. Окрім цього, він був братом митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, мав титул графа.

 

Хоча були й противники такого призначення. Є декілька версій, чому не відбулося це призначення, існували об’єктивні й суб’єктивні причини.

 

Але в історії залишився факт, що за пропозицією К. Трильовського українські військові частини в австрійській армії очолив директор Рогатинської гімназії М. Галущинський – старшина (офіцер) у запасі.

 

Ситуація загострилася ще більше зі смертю Франца-Фердинанда. Українські урядовці втратили вплив на австрійські офіційні кола. Українцям дали дозвіл на створення  тільки одного легіону Українських Січових Стрільців, чисельністю 2 тис. 500 осіб. Перша світова війна перекреслила плани українців.

 

Перша світова війна – глобальний збройний конфлікт, який проходив у Європі від 28 липня 1914 р. до 11 листопада 1918 р. Участь у цій війні взяло 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців. Під час неї загинуло понад 10 млн солдатів і цивільних мешканців. Перша світова війна мала вирішальний вплив на історію XX ст.

 

Після смерті цісаря Франца-Йосифа І австрійський престол зайняв його син Карл Габсбург, який мав постійні контакти з українськими парламентарями у Відні. Тому вже із середини 1916 р. знову почалися напівофіційні переговори щодо ідеї федералізму на теренах імперії. 5 листопада 1916 р. українські парламентарі у Відні самоліквідували Українську загальну раду, а «керівництво українськими парламентарями у Відні К. Левицький передав послові д-ру Євгену Петрушевичу, який більше орієнтувався на свої власні сили, тобто на самостійницький, але досить обережний курс» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62.).

 

Приводом до цього стала домовленість німецького кайзера Вільгельма II та австрійського цісаря Франца-Йосифа І про відновлення Польської держави та її формальне проголошення. Після формального проголошення держави польські політичні лідери повели шалену агітацію проти ідеї Української держави, унаслідок чого почалася боротьба всіх польських сил і засобів за прилучення Східної Галичини до складу Польщі (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 61.).

 

Залишаючись усе ще в складі Австро-Угорщини, українські посли, які діяли в австрійському парламенті, почали активніше захищати українську ідею. 30 травня 1917 р. Є. Петрушевич зробив у парламенті заяву, що землі колишнього Галицько- Волинського королівства є українськими, а тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде явним насиллям над принципом самовизначення народів. Приводом до цього стало взяття влади в Києві Центральною радою, яка довго не мала визначеного політичного курсу. Власне після цієї події політична ситуація круто змінилася. Остаточно до ідеї федералізму австрійське керівництво повернулося весною 1918 р. Заслугою цього стали декілька факторів. Після проголошення автономії УНР у складі Росії посол К. Левицький 19 грудня 1917 р. наголосив, що «Галичина творить неподільну й непозбутню спадщину української нації, тому може або в цілості залишитися при Австрії, або так само в цілості з’єднатися з Українською Народною Республікою, що відповідало б ідеалові української нації» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 63.)

 

Виявив рішучу позицію й посол митрополит А. Шептицький. У Палаті панів він заявив, що якщо Австрія не врахує прав українського народу, то українці будуть приневолені звернутися до міжнародного трибуналу. На переговорах, які проходили у Бресті, ішлося про визнання незалежної України, але за певних умов. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що «коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки» (Україна та Брестський мир [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.com/1615110743280/pravo/ukrayina_brestskiy_mir.)

 

Проголошення IV Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені.

 

 Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», органу Українського Нар. Союза в Америці». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (https://www.radiosvoboda.org/a/28691091.html)

 

Переговори делегації Української Центральної ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини й Німеччини передати велику частину Холмщини та Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх на окремий край. 8 лютого 1918 р. був підписаний таємний додаток, у якому Австрія погодилася до 20 липня 1918 р. внести до Державної ради проект закону про перетворення Галичини й Буковини на окремий коронний край.

 

Молодий цісар Карл, вирішуючи питання майбутньої перебудови держави, неодноразово вів переговори з українськими послами, зокрема з віце-президентом австрійського парламенту І. Романчуком, міністром охорони здоров’я І. Горбачевським, Є. Петрушевичем, К. Левицьким, членом Палати панів митрополитом А. Шептицьким тощо. Усі представники від різних народів рекомендували цісареві Карлові І змінити державний устрій, увівши цісарським едиктом федеральну конституцію. Цю ідею підтримали представники словенців, хорватів, українців та інших народів (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: f https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

Проте вже на кінець вересня цього ж року ситуація в самій Австрії щодо плану її мирної перебудови погіршилася. Проти такої перебудови виступив чеський посол Масарик, а французький прем’єр Клемансо почав тиснути на президента Вільсона, щоб розділити Австро-Угорщину.

 

Тільки 16 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів». Він передбачав федеративну перебудову держави. 

 

Відповідно до цього маніфесту, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини й Північної Буковини, керівники політичних партій та церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади – Українську національну раду.

 

19 жовтня Рада, ґрунтуючись на засадах самовизначення народів, ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава. До неї входила Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та Закарпаття. І зробити це планувалося мирним шляхом.

 

На такий хід подій на західноукраїнських землях безперечно вплинув прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського в Наддніпрянщині, де ситуація була вкрай нестабільною. Виходячи з цього, важко було передбачити, якою буде реакція австрійської влади на проголошення самовизначення українців, а також вплинула на прийняття такого рішення й політична еліта Східної Галичини. Вона готова була радше залишитися на правах автономії в складі Австрії, ніж потрапити під владу більшовиків.

 

Посли-українці добре знали, що на території Галичини під різними приводами було багато польських військових, стояла 150-тисячна австрійсько-мадярська армія, яку непросто було нейтралізувати нашим малочисельним військом. До того ж мадярські частини вже залишили після себе в 1917 р. таку кількість невинно страчених і замордованих, що після виступу українського посла в австрійському парламенті д-ра В. Загайкевича про ці звірства заговорила вся Європа (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62).

 

Зважаючи на те, що про мирну перебудову Австрії вже не йшлося, українські військовики розпочали підготовку до іншого варіанта подій. «Військовий керівник перевороту в Галичині поручник Петро Бубела з помічником сотником Любомиром Огоновським і підхорунжим УСС Дмитром Палієвим перевірили всі склади, розіслали на місця військових кур’єрів з усними інструкціями, перевірили стан усіх військових частин, призначили всіх військових комендантів на місцях, організували й підтримували зв’язок із сотнями січових стрільців, які стояли на той час у Буковині, готували детальний план захоплення Львова й околиць» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

До січових стрільців на Буковину було вислано кур’єра з наказом негайно прибути до Львова. Архікнязь Вільгельм Габсбург переконав Дмитра Вітовського із стрільцями їхати до Львова.

  

Вільгельм Габсбург

(Василь Вишиваний) (1914–1915 рр.)

 

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен (Василь Виш́иваний) (нім. Wilhelm Franz von HabsburgLothringen;10 лютого 1895, Пула, Австрійське Примор’я, Австро-Угорщина – 18 серпня 1948, Київ, Українська РСР, СРСР) – український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного – під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої світової війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом.

 

У Відні Є. Петрушевичу таки вдалося добитися того, що прем’єр-міністр Австрії Лямаш відіслав телеграмою до австрійського намісника Львова наказ передати владу українцям, але поляки його перехопили.

 

Д. Вітовському запропонували взяти на себе командування українськими військовими формуваннями, які були організовані в австрійських полках Львівського гарнізону. Д. Вітовський прибув до Львова й очолив команду 30 жовтня, а вже в ніч 1 листопада українці перебрали владу.

 

1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок Листопадового зриву (збройного повстання) прийшла Українська Національна Рада.

 

Листопадовий чин, також – Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання.

 

Це повстання було організоване Українською Національною Радою в Королівстві Галичини й Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії, з метою встановлення влади Української держави. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км².

 

Вона прийняла 13 листопада тимчасовий основний закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Герб Західноукраїнської народної республіки

 

Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату. Його очолив К. Левицький (президент Ради державних секретарів). Державним секретарем військових справ ЗУНР став Дмитро Вітовський.

  

Дмитро Вітовський

 

Дмитро Дмитрович Вітовський (літ. псевдонім – Гнат Буряк; 8 листопада 1887, с. Медуха, Станіславський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (тепер Галицький район, Івано-Франківська область) – † 2 серпня 1919, Рацибуж, Сілезьке воєводство, Польща) – український політик і військовик, сотник легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР. Похований у Берліні 14 серпня 1919 р. на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада 2002 р. його прах урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова.

 

Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Польща розв’язала українсько-польську війну 1918–1919 рр. з метою захоплення Східної Галичини.

 

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно й у присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Похід на Москву. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 14 жовт. 2018 р., 06:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» «невдобна» тема». Участь українських козаків у походах на Москву протирічила нав'язуваній совєтською історіографією тезі про братність українського та російського народів.

 

Верховна Рада України ухвалила проект постанови №7274 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2018 році. Постанова визначає найважливіші події в суспільно-політичному житті України та ювілеї видатних осіб, які у 2018 році мають відзначатися на загальнодержавному рівні. Цьогоріч на державному рівні відзначатимуть, зокрема, 400 років походу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву (1618 р.),

 

11 жовтня 1618 року українське козацьке військо очолюване Гетьманом Петром Сагайдачним здійснило штурм Москви.

 

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Худ.Наталія Павлусенко

 

Московський похід 1618р.  (червень – грудень, Південна і Центральна Росія) – сторінка історії, яка не популяризувалася в Російській імперії і замовчувалася в СРСР. Сьогодні, ці події є відомими як в Україні, так і в Росії, та достатньо обговорені в колах прихильників європейського вибору України. Ті ж, хто ще прагне зближення з Росією потрактовують цей факт як трагічне протистояння братніх народів.

 

Упродовж тривалого часу замовчувалася і Конотопська битва ( 7-9 липня (27-29 червня за старим стилем) 1659 р.) – битва між військом Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку й московським військом з іншого. Це один із ключових епізодів російсько-української війни 1658-1659 рр., що залишалася ледве не забороненою темою в російській, а особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, зокрема, про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення історичної пам'яті в Україні, конкретніше, відзначення українцями перемоги під Конотопом. Для росіян ‑ це одна з найчорніших сторінок їхньої воєнної історії.

 

Похід відбувся під час польсько-московської війни 1609-1618 років (у Росії ці події відомі як «Смутное время»). 1610 року московський боярський уряд («Семибоярщина»), остерігаючись Лжедмитрія II, передав московський престол польському королевичу Владиславу. Значна частина міст Московської держави не визнала цього рішення. Для звільнення Москви від поляків було сформовано нове військо. Перше ополчення зазнало поразки і розкололося, друге 1612 р. взяло Москву.

 

1613 р. Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова, однак, Річ Посполита цього не визнала. Московське військо очолюване Дмитром Черкаським та Михайлом Бутурліним розпочало рейд під Смоленськ. Упали Вязьма, Дорогобуж, Біла. Річ Посполита втрачала завоювання, здобуті в попередні роки.

 

Королевич Владислав почав готуватися до повернення «законної спадщини». Сейм Речі Посполитої 1616 р. ухвалив виділити королевичу гроші на війну. У квітні 1617 року (майбутній король Речі Посполитої Владислав IV), заохочуваний обіцянками частини московських бояр, вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний Земським Собором Михайло Федорович Романов, перший цар із династії Романових.

 

Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось із військом Яна Ходкевича. 11 жовтня об'єднане польсько-литовське військо без бою здобуло Дорогобуж. До кінця року польським підрозділам вдалось завоювати ще декілька міст. У грудні 1617 року бойові дії припинились. Польсько-литовське військо розмістилось у таборі поблизу м. Вязьми.

 

Не дочекавшись підкріплень, навесні 1618 р. значна частина жовнірів залишила табір і чисельність війська скоротилась до п'яти тисяч чоловік. Аби врятувати королевича і військо, виправити ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся по допомогу до Війська Запорозького.

 

Саме українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного відіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв розважливість та поміркованість. Він розумів до яких наслідків може призвести ведення одночасної боротьби проти Туреччини, Криму та Польщі. 

 

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі [Похід Сагайдачного на Москву. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// borova.org/poxid-sagajdachnogo-na-moskvu/].

 

Розуміючи складність становища королевича Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю наступні вимоги: розширення козацької території в Речі Посполитій; свобода православної віри в Україні; збільшення реєстрового козацького війська; визнання судової та адміністративної автономії України.

 

Король Зигмунд III обіцяв їх виконати. Відтак, Петру Сагайдачному було надіслано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор. Українські козаки обіцяли привести 20-тисячне військо. У червні 1618 р. на Московщину вирушили 20 тис. козаків на чолі з Петром Сагайдачним.

 

 

«Перша Європейська миротворча місія походу на Москву під проводом гетьмана Петра Сагайдачного 1618-го року». Худ. Євген Равський

Фото: asv.gov.ua з презентації картини 21 грудня 2016 р. у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м.Львів) .

 

Для Московії залучення до військових дій козацтва мало катастрофічні наслідки. Розпочався рейд зі знищення Лівен «головного прикордонного міста». Козаки оволоділи цим містом після короткого штурму 9 липня того ж року. Після нього упав Єлець, П. Сагайдачний узяв його хитрістю. Гетьман залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з рештою підійшов до міста. Тутешні воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов вирішили, що це всі нападники й самовпевнено наказали своєму війську виходити за мури. Козаки ще трохи подалися назад, а тоді вже з укриття вийшли основні сили. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалася в острозі, який козаки «з турами всю ніч штурмували». Залога тричі відбивала атаки, проте на зорі нападникам вдалося увірватися в острог. Налаштовані вони були дуже рішуче, бо на ворота «по своїх вбитих залізли». Оборонці не витримали й кинулися навтьоки. Козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Багато хто втопився в річці. Наклав головою й необачний воєвода І. Хрущов [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.71].

 

За Єльцем невтішний жереб випав Ярославу, Данкову, Лебедяні, Скопину, Шацьку, Касимову, Михайлову, Романову. В такий спосіб П. Сагайдачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини. Власне, для того гетьман і не пішов із Ливен відразу на Москву, а взяв східніше. Про це він відверто писав у своєму листі до королевича Владислава: «Багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

У Москві рейд П. Сагайдачного викликав справжній шок. Цар кинув проти козаків військо князя Д. Пожарського, героя другого ополчення, рятівника Москви. Планували не дати козакам переправитися через Оку й наблизитися до столиці. Та Пожарський не ризикнув стати до бою проти П. Сагайдачного вдав, що нібито захворів. Змінив Д. Пожарського інший князь, Григорій Волконський. Не знаючи, куди перше підуть козаки, новий суперник Сагайдачного розпорошив військо між Коломною, Кашиною та Зарайськом. Цим гетьман і скористався. 1 вересня козаки двічі штурмували Зарайськ. Надвечір сюди підійшли московити, прислані Г. Волконським. За кілька кілометрів до міста вони зав'язали переможний бій з невеличким козацьким загоном чисельністю 50 чол. Розпалені перемогою, московити залишили полонених козаків у Зарайську, а самі знову подалися шукати вояцького щастя. Це рішення стало для них фатальним. Наспів інший козацький загін. Козаки «розігнали їх і топтали до острога й утоптали в остріг, і багато козаків до острога увійшли». Лише ціною неймовірних зусиль залозі вдалося вибити сміливців з міста й не допустити того, щоб до нього увірвалися основні сили [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

3 вересня П. Сагайдачний отримав королівського листа з проханням негайно прямувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці. 6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за мурів саме вийшло військо під орудою Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава та П. Сагайдачний не дав противникові цього шансу.

 

«Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях ‑ індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж ‑ 100. А сам П. Сагайдачний поглумився над М. Бутурліним. Український гетьман вирвав з його рук списа і шарахнув супротивника булавою по голові. Удар виявився настільки потужний, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня, як лантух» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73-74].

 

8 жовтня козаки  підійшли до табору Владислава під Тушином, де їх зустріли з великим ентузіазмом. Ще з-під Коломни П. Сагайдачний надіслав до королевича послів Михайла Дорошенка (дід гетьмана Петра Дорошенка) та Богдана Коншу.

 

Наміри П. Сагайдачного стосовно Москви були дуже рішучими. Після з’єднання з польськими силами, союзники розробили план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атаковою силою виступали війська Речі Посполитої та найманці. Військо запорожців було розділене на декілька частин, одна з яких ішла на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

 

Проте генеральний штурм Москви 10-11 жовтня був безуспішним. Часами здавалося, що шальки терезів схиляться на користь польсько-козацького війська. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, підрозділи Речі Посполитої відступили від міста. Після цього українські козаки здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя до переговорів.

 

Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир’я, за яким Польща отримувала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон.

 

Частина істориків вважає, що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно погіршить становище України [І. К. Рибалка. Історія України. – Харків, 1995. – С. 161.].

 

Справді, виникають сумніви в тому, що козацьке військо, одне з найбоєздатніших у Європі, не змогло б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

 

Річ Посполита була для Сагайдачного потенційним ворогом – адже саме її комісари чинили каральні акції на території України та приборкували козацькі повстання. Тому її посилення у випадку захоплення Московщини було б гетьману ні до чого. Адже у плані литовського канцлера Лева Сапіги про Річ Посполиту трьох держав (Польщі, Литви та Московії) не було місця українським територіям як окремому утворенню.

 

Проблема маневрування між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою привела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва. Предвічна українська Чернігово-Сіверщина була визволена з московської неволі й знову долучилась до ядра українських земель. Війна продемонструвала різке зростання значення козацького війська. Козаки, щоправда, не отримали збільшення реєстру.

 

Під час московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожці під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що будувалася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійснювали шляхом відповідних експропріацій на території противника [Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: Молоді роки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – С. 241]..

 

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км без серйозного опору і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

 

Очоливши неординарний і знаковий похід запорізьких козаків на Москву, Петро Конашевич-Сагайдачний як досвідчений політик і військовий  діяч отримав важливе підтвердження визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. З того походу він уже не пішов на Січ. Після повернення в Україну, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві.

 

Сьогоднішні захисники України повинні знати історичний досвід та усвідомлювати, що у їхніх руках майбутнє українського народу. Уроки історії свідчать про те, що нинішня російська агресія не вічна, а на підступних окупантів чекає відповідне покарання. Україна захистить свою Незалежність у нинішній російсько-українській війні, яку розпочала в 2014році РФ.

 

«Всього через три роки після походу на Москву у 1621 році в нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Сагайдачний отримав з рук королевича Речі Посполитої Владислава бойового старовинного меча. Цей нагородний меч був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою – «Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Один з найповажніших на той час монарших дворів Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України, Польщі та Литви та інших європейських країн від турецької та московської загрози» [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208]..

 

Вручення Петру Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі, згідно тогочасних звичаїв, означало ніщо інше як визнання високого суспільно-правового становища гетьмана та очолюваного ним Війська Запорізького. За козаками нарешті визнавалися права лицарського люду!

 

Вручена зброя як найголовніший лицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Саме цей золотий нагородний меч Петра Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії в Україні, посилення Київського Православного братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні – Києво-Могилянської академії [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208].. 

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Сотник СБ ОУН «Зенко»: Повернення з небуття. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 26 серп. 2018 р., 06:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лист. 2018 р., 04:52 ]

Однією зі складових структур Організації українських націоналістів (ОУН) була Служба безпеки (СБ). Необхідно зазначити, що навіть їхні вороги відмічали високу ефективність роботи СБ ОУН. На жаль, в історії визвольних змагань залишаються недослідженими багато цікавих сторінок діяльності СБ ОУН і її безпосередніх учасників – командирів і рядових співробітників. І цьому є пояснення – специфічність функцій СБ, дуже строгий підхід до підбору кадрів і необхідність дотримання глибокої конспірації її особовим складом. На цьому тлі історикам і краєзнавцям доводиться докладати чимало зусиль для вивчення архівних документів, пошуку людей, причетних до тих подій – учасників збройного спротиву, їх рідних та знайомих, що ще зберігають свідчення, фотографії та інші матеріали, котрі допомагають відтворити події тих буремних років.

 

Знаковою постаттю в ряду кращих бійців «утаємничого фронту» був співробітник референтури СБ Львівського краю ОУН, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів. Багаторічні дослідження автора статті та напрацювання відомого київського історика Володимира Мороза дали можливість відтворити сторінки життя нашого Героя.

 

Теофіль Михайлів. 1940 рік.

 

Теофіль-Володимир Михайлів, в підпіллі – «Зенко», народився 6 грудня 1920 року в селі Верин Миколаївського району Дрогобицької (тепер – Львівської) області. Його батько Іван Михайлів, 1883 р.н., уродженець села Попеляни Щирецького району (тепер Пустомитівський район Львівської області), в 1909 році прийняв сан священика УГКЦ. Мати Ірина, 1884 р.н., в дівоцтві – Любінецька, народилася в місті Бережани Тернопільської області і походила з сім’ї, де всі чоловіки з діда-прадіда були священиками.

 

За період душпастирської праці батька сім’я часто змінювала місце проживання, тому діти народжувались в парафіях Львівської та Тернопільської областей. Сім’я була багатодітною: старша сестра Теофіля – Дарія, 1909 р.н., народилась в містечку Щирець, де батько працював помічником пароха о.Теофіля Любінецького (він був батьком дружини отця Івана Михайліва), який упокоївся з дружиною Кларою й похований на Щирецькому цвинтарі. Далі ішли:

 

сестра Ірина 1911 р.н. народилась у селі Плавуче Тернопільської області;

 

Стефанія-Зеновія 1913 р.н., Іванка-Олена 1914 р.н. та брат Мирон 1916 р.н. – народились у селі Вороців на Яворівщині;

 

Ярослав 1918 р.н., Богдан 1922 р.н., Євген 1924 р.н., Юрій 1926 р.н. народились у селі Верин Миколаївського району, де батько служив парохом з 1918 року по травень 1927 року.

 

Початок 1920-х років для батьків Теофіля став періодом перших важких випробувань та душевних страждань – внаслідок отруєння незрілими плодами у дворічному віці помирає Ярослав, від запалення легень помирає восьмирічна Стефанія. У 1930 році сім’ю знову спіткало горе – інфекційна скарлатина прикувала до ліжка Теофіля і брата Богдана: організм Теофіля поборов недугу, а Богдан помер.

 

Наймолодша сестра – Марія народилась в 1929 році в селі Добряни, де сім’я проживала до 1936 року – знову ж таки, по місцю служби о.Івана. В Добрянах Теофіль закінчив початкову школу, а з 1931 року продовжив навчання у Львівській академічній гімназії.

 

Проживаючи в селах Верин і Добряни, родина Михайлівих підтримувала приязні стосунки з сім’єю о.Володимира Федусевича з Миколаєва. Їх сім’ї часто відвідували одна одну. О.Володимир неодноразово пішки приходив до Верина, а їмосць о.Федусевича стала хресною матір’ю для Євгена та Марії Михайлівих.

 

В 1936 році сім’я з Добрян Щирецького деканату переїхала у Долинський, де батько отримав парафію у селі Велдіж (тепер Шевченкове), обслуговуючи водночас і парафію сусіднього села Новошина.

 

 

Хата в якій проживала сімя о.Івана Михайліва впродовж 1927-1936 років, коли він був парохом в селі Добряни Щирецького деканату.

 

Крім душпастирської праці, о. Михайлів очолював і читальню «Просвіти» як в Добрівлянах, так і в Велдіжі, а його діти: Дарія, Ірина, Іванна, навчаючись у Львівській першій приватній жіночій гімназії сестер Василіян; сини Мирон, Теофіль та Євген під час навчання в академічній гімназії, приїжджаючи на літні вакації проводили національно-просвітню роботу: організовували фестини, театралізовані вистави, приймали участь в церковному та світському хорах, якими керував дяк місцевого храму Іван Брич. Котрий за німецької окупації, за свої патріотичні переконання, був запроторений до концтабору. Сестра Ірина при «Просвіті» вела підлітковий гурток «Доріст».

 

 Сім’я о.Івана Михайліва на фоні церкви в селі Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського деканату. 1936 рік.

 

Польська влада не була лояльно налаштована до національно свідомих сестер Теофіля, тому після здачі випускних іспитів в гімназії вони так і не змогли влаштуватись на роботу вчителями.

 

В Долинському деканаті о. Іван входив до складу маєткової ради разом з о.Андрієм Бандерою, парохом с. Тростянець. Їхні сім’ї мали дружні стосунки. Як згадує вісімдесятивосьмирічна сестра Теофіля – Марія, що нині проживає у США, за німецької окупації в 1942 році, коли за політичну діяльність Степана Бандери нависла небезпека над його рідними, дружина Степана – Ярослава разом із незнайомою їм жінкою декілька днів проживала у її батьків у Велдіжі.

 

У другій половині тридцятих років Теофіль навчаючись в старших класах гімназії вступив в ОУН та як вмілий організатор був призначений керівником підпільного гуртка, в якому проводилась підготовка студентів гімназій до вступу в організацію. Про це розповів сестрі Марії товариш Теофіля по гімназії Михайло Майовський, з яким вона познайомилося в 1950-х роках в США.

 

Варто зазначити, що на формування світогляду Теофіля мала вплив активна громадсько-політична діяльність сестер Іванни, Ірини та брата Мирона, котрі започаткували свій патріотичний порив перебуваючи у лавах Пласту.

 

В 1933 році сестра Іванна була арештована польською поліцією у Львові в часі політичній акції з вшанування пам’яті полеглих Січових Стрільців. Ідучи з процесією на Янівський цвинтар Іванна була поруч брата Мирона, котрий ніс терновий вінок, коли поліція обступила процесію. Нависла пряма загроза арешту брата. Не роздумуючи за можливі наслідки Іванна вихопила в нього вінок. Її затримала поліція, а під час слідства була відрахована з гімназії.

 

Та Мирона не обминуло політичне переслідування поляками: в 1937 році він був арештований за приналежність до ОУН та ув’язнений до Стрийської тюрми. Напередодні німецько-польської війни була також арештована і сестра Ірина. Тільки капітуляція Польщі врятувала їх від тюремних застінків. Вийшовши на волю Мирон, остерігаючись уже більшовицького переслідування, в 1939 році подався на Захід, а незабаром підпіллям ОУН була переправлена до нього і дружина Марія.

 

У 1936 році, внаслідок освітньої реформи та змінами у статуті гімназії, Теофіль продовжив дворічне навчання і закінчив в 1939 році повний курс, однак не був допущений до матури – випускних іспитів по причині незадовільної оцінки з польської мови, яку виставила вчителька-полька. Це була відверто ворожа відплата Теофілю за його проукраїнську позицію та політичні антипольські погляди.

 

З приходом до влади більшовиків, Теофіль стає абітурієнтом 15 державного ліцею у Львові з фізико-математичним напрямком, а 23 жовтня 1939 року він перездав екстерном іспити і отримав атестат про середню освіту.

 Фото гімназії-ліцею

 

У 1942 році під час вступу на факультет агрономії Теофіль у вступній анкеті вказує, що під час більшовицького періоду 1939 – 1941-го років працював та практикував на господарстві парафії с. Велдіж. Однак сестра Марія спростовує ці дані, стверджуючи, що в період першої більшовицької окупації Теофіль перебував в підпіллі, на нелегальному становищі. В той час сестра Іванна вчителювала в с. Новоселиця, а сестра Ірина – в с. Княжолука біля Гошева, там вони таємно зустрічались з Теофілем, котрий з метою конспірації одягав просту селянську одежу.

 

З початком німецької окупації та відходом більшовиків Теофіль повернувся до батьківського дому і активно включився в державотворчі процеси у своїй окрузі. В час проголошення відновлення Української Державності в липні 1941 року садиба Михайлівих у Велдіжі стала організаційним центром, а Теофіль та його брати і сестри – організаторами написання доповідей, звернень; складання плану організаційних заходів по підготовці до святкування оприлюднення Акту. Саме дійство відбулося на початку липня 1941 року у містечку Вигода (тепер Долинського району Івано-Франківської області), куди прибули жителі ближніх і віддалених сіл зі своїми церковними процесіями. На святкуванні сестра Теофіля – Іванна по дорученню громади Велдіжа виступила з патріотичною відозвою до українського народу.

 

В цей період часу, як згадує сестра Марія, Теофілю та його товаришам по організації була вкрай необхідна друкарська машинка і якою великою була радість, коли вони отримали її від місцевого лісничого Жлямая, чеха по національності.

 

Одночасно з проголошенням незалежності України та створенням Українського Державного Правління, брат Мирон із дружиною повернулись з еміграції. Його соратники з Українського Революційного комітету запропонували йому очолити металеву фабрику по виготовленню сільськогосподарського реманенту у Велдіжі.

 

Одночасно в сім’ї відбулась ще одна радісна подія, найстарша сестра Теофіля – Дарія, уже в зрілому віці, заявила про своє бажання обвінчатись в цей історичний момент зі своїм возлюбленим односельчанином Гнатом Балазюком, котрий дякував у Тлумачі. Протягом літа тут же, на горі Крем’янець була насипана п’ятиметрова символічна могила та встановлено хрест – «Борцям за волю України», яку урочисто освятив о.Іван Михайлів.

 

Та піднесений настрій в народі панував недовго: в планах нацистів ніякої Самостійної України не було. Гестапо розпочало арешти провідних членів ОУН(б) – бандерівців. Це змусило Теофіля знову полишити батьківський дім, перейти на нелегальне становище та переховуватись у с. Новошин.

 

У 1942 році у зв’язку з підготовкою ОУН до збройної боротьби дім Михайлівих часто відвідує по організаційній роботі провідний член ОУН з часів її заснування Іван Клим - «Митар», «Бурмач», уродженець села Старий Мізунь. Брат Мирон, сестри Ірина та Іванна працювали з Климом у підпіллі з часу приїзду сім’ї у Велдіж. На той час Іван Клим очолював повітовий провід ОУН Долинщини.

 

Була ще одна поважна обставина, що притягувала Клима до дому Михайлівих – глибоке почуття до дочки Іванни, воно зміцнювало сили та підтримувало надію на краще майбутнє у важкі хвилини життя. На жаль, їхньому омріяному щастю не судилось відбутися. У 1937 році Клима знову заарештували поляки та засудили до п’яти років, і тільки на початку німецько-польської війни він вийшов із тюремних казематів.

 

У 1941 році Іван Клим відійшов на Схід України у складі Похідних груп ОУН(б), організовуючи підпільні осередки в Запорізькій області та Донбасі. Переслідуваний гестапо, в кінці 1942 року він повернувся у рідні терени. Як згадує сестра Теофіля – Марія, Іван Клим різко вирізнявся серед оточуючих червонясто-рудим волоссям. Його неодноразово застерігали, що це небезпечно, що ця зрадлива зовнішня прикмета може призвести до біди, та на себе в нього часу не було. Під час однієї з поїздок, при виході з вагона потяга Іван був арештований гестапівцями. 9 березня 1944 року в м. Дрогобичі Івана Клима - «Бурмача» було прилюдно страчено нацистами через повішання.

 

Після арешту Клима гестапівці разом із фольксдойчами приїздили у с. Велдіж арештувати брата Теофіля – Мирона, та він своєчасно побачив їх через вікно та заховався разом із дружиною і дитям на горищі, забарикадувавши вхід важкими предметами. Обшукавши двір та не виявивши нікого, німці з поляками подались до батьківського дому.

 

«Ми закрили на ключ декілька покоїв, – згадує сестра Марія, – та непрошені гості виламали двері не зважаючи на запевнення батька, що Мирон у нього не проживає. Озлоблені невдачею, фольксдойчі пообіцяли пустити наш будинок з димом. Брат Мирон того ж дня разом із сім’єю виїхав із села.»

 

«Хочеться згадати, – продовжує п. Марія, – вірного товариша моїх братів та сестер – Кольмана Антіна, про якого в доступних джерелах є дуже мало інформації. Антін зростав у патріотичній українській родині Шашкевичів, його тітка Ольга була вчителькою. Після закінчення школи Антін став студентом Львівського медичного інституту. З публікацій мені відомо, що в період 1942 – 1943 років він лікував у Львові та на Дрогобиччині пораненого гестапівцями члена Крайового проводу ОУН Дмитра Маївського - «Тараса». В період збройної боротьби був лікарем в лавах УПА під псевдо «Вугляр». На превеликий жаль, його життя рано обірвала більшовицька куля. Це сталося у 1945 році на Долинщині поблизу села Мала Тур’я, під час надання медичної допомоги воїнам УПА».

 

У селі Шевченкове на Івано-Франківщині проживає, напевно, останній зі свідків, що бачив Антіна живим востаннє – це Ньофер (Онуфрій) Малиновський, 1926 р.н., котрий зустрічав Кольмана 1 вересня 1944 року на збірному призовному військовому пункті у тодішньому райцентрі Вигода, де Антін, як лікар, провадив огляд новобранців.

 

В літературних спогадах Кольмана Антіна визначають як єврея, що воював на стороні УПА, та п. Марія спростовує це твердження, наголошуючи на тому, що Антін був українцем. Разом із братом Олександром він рано залишився сиротою; виховувала братів сестра по матері, тітка Ольга Антонівна Шашкевич, 1880 р.н., котра була незаміжня. Батько Антіна походив з німецької родини. В 1944 році з наближенням фронту брат Антіна – Олександр, за фахом інженер, виїхав із сім’єю на Захід, проживав у Західній Німеччині. Там його дружина захворіла і померла, після чого Олександр з двома дітьми переїхав у США.

 

В період 1942 року, мабуть, виникла необхідність направити Теофіля до Львова, де раніше він навчався протягом восьми років, добре знав місто та мав зв’язки по лінії організації. Тому 8 вересня 1942 року він подав документи на державні професійні сільськогосподарські курси в Дублянах, що діяли від Львівської політехніки, та був зарахований на другий курс.

 

Під час навчання він проживає у Львові, вул. Зоряна, 1А, кв. 7. По лінії ОУН Теофіль виконує підпільні доручення. 19 липня 1943 року на ім’я директора учбового закладу ним була написана заява про перенесення терміну здачі весняних іспитів на осінь 1943 року по причині пропуску занять в лютому – травні місяцях через хворобу легень і додана відповідна медична довідка. Сестра Марія спростовує цей факт, їй невідомо щоби брат протягом чотирьох місяців хворів на легені. Вона одночасно добре пам’ятає, що в той час він перебував у лісі на військовому вишколі в околиці Велдіжа, оскільки призначив зустріч сестрі Ірині, на яку Марія її супроводжувала. Самої розмови Марія не чула бо очікувала сестру збираючи біля лісу суниці.

 

Навесні 1943 року на Долинщині, що організаційно належала до Калуської округи ОУН, почали створюватись відділи Української народної самооборони (УНС). Їх організатором був громадсько-політичний діяч ОУН з 1920-х років член Калуського окружного проводу, а з червня 1943 р. – командир вишкільного куреня УНС «Гайдамаки» Степан Фрасуляк - «Хміль». З 1935 року він проживав в селі Новошин, де працював директором місцевої школи в 1943 – 1944 рр. Є велика ймовірність того, що Теофіль, батько якого був парохом у Велдіжі та Новошині, добре знались зі Степаном Фрасуляком по громадській та підпільній роботі, а в період створення перших відділів УНС працював під його керівництвом. Підтвердженням цього припущення служать нещодавно отримані фотографії зі США від сестри Марії, на одній із яких Теофіль Михайлів стоїть поряд зі Степаном Фрасуляком і його дружиною та двома дивізійниками.

  

На світлині: крайній справа – Євген Михайлів, біля нього Теофіль Михайлів, посередині – Степан Фрасуляк - «Хміль», його дружина Софія, крайній зліва – неопізнаний. Фото зроблене літом 1943 року у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі

 

За припущенням Петра Ганцюка, провідного наукового співробітника Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери, фотографія зроблена у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі, де проходили вишкіл вояки-добровольці української дивізії «Галичина». Ймовірно, що фото зроблене літом 1943 року під час відвідин дев’ятнадцятирічного брата Теофіля – дивізійника Євгена Степаном Фрасуляком, його дружиною Софією та самим Теофілем.

 

Євген Михайлів. 1943 рік.

 Наводжу також декілька епізодів із спогадів жителя с. Максимівки Долинського району Івана Гачка, опублікованих в літописі «Нескорена Долинщина», які засвідчують також близькість стосунків батька Теофіля – о.Івана Михайліва зі Степаном Фрасуляком:

 

«У 1943-44-му навчальному році учні Велдізької школи зустріли нового вчителя і прозвали його «німцем», бо той викладав німецьку мову. Звали того вчителя Степан Фрасуляк. Під час літніх вакацій ми, школярі, що вчились у Велдізькій школі, часто бачили вчителя Фрасуляка в Долині. Він разом з невідомими нам, дітям, панами відвідував Долинського священика о.Едуарда Косановського. Серед відвідувачів діти і дорослі бачили сина о.Косановського, Велдізького священика о.Михайліва, сина директора Велдізької школи Володимира Гуменюка. Долинські ґазди у своїх розмовах стверджували, що ці невідомі є провідниками ОУН-УПА. Одного разу ми, діти, були здивовані, коли селом пронісся мотоцикл з боковим причепом, в якому сиділи наш учитель та о.Михайлів. На самому причепі був закріплений кулемет. Це було напередодні відступу німецьких військ. З тих пір про Фрасуляка більше не говорили».

 

Весною 1944 року Степан Фрасуляк - «Хміль» за дорученням Станіславського обласного проводу ОУН організує старшинську школу УПА (на початках існувала як вишкільний курінь УПА і носила назву «ім. Героя Крут Григорія Пипського»), а з 1 березня 1944 р. стає її командиром. Надалі її було доповнено і реорганізовано у Старшинську школу УПА «Олені», що діяла по осінь 1944 року і мала два випуски курсантів. Документально не встановлено, але, ймовірно, Теофіль став курсантом даної школи і проходив підстаршинський вишкіл в окремій групі для майбутніх провідних членів референтури СБ ОУН.

 

Із спогадів курсанта старшинської школи Богдана Михальчука - «Мака» відомо, що із 120 курсантів, які закінчили школу, було 40 старшин і підстаршин СБ ОУН. Мабуть саме після закінчення того вишколу Теофіль Михайлів - «Зенко», був направлений у Львівську обласну референтуру СБ ОУН, яку на той час очолював Ярослав Дякон - «Дмитро», «Мирон».

 

Під керівництвом цього відомого діяча ОУН «Зенко» працює довгих чотири роки. Збереглись цінні спогади дружини Ярослава Дякона – пані Стефанії (записані на відео Омеляном Цурою, братом надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла» в 2008 році у Львові), в яких вона характеризує «Зенка» як людину чесну, порядну, з високим інтелектом, інтелігентну та делікатну. Зазначає і його вагому працю в підпіллі ОУН, наголошуючи, що він входив в обмежену групу людей з підпілля, які користувались особливою довірою в Ярослава Дякона.

 

«Зенко» був революціонер відданий національній ідеї, готовий на самопожертву в ім’я ідеї. Він завжди блискуче виконував завдання, що ставились перед ним його керівниками. В кінці вона відмічає, що він був родом з Карпат, син священика, мав дівчину Мандзій Ганну – студентку медичного інституту в 1946-1947 роках. Мабуть, дана характеристика «Зенка» у спогадах п.Стефанії ґрунтувалась не тільки на її власних спостереженнях, але й на оцінці свого підопічного самим Ярославом Дяконом.

 

Ще однією вдалою знахідкою на сьогодні, що стала результатом пошуків автора, мабуть, останнього живого свідка часів збройної боротьби, хто знав повстанця «Зенка» – це жителька села Чижичі колишнього Новострілищанського (тепер – Жидачівського) району Йоняк Олександра (в дівоцтві – Заставна), яка поділилась своїми спогадами:

 

«Партизан «Зенко» перебував у домі моїх батьків в с.Чижичі з 1944 року. Я тоді навчалась у четвертому класі, тому деталі, хто домовлявся з батьком про його квартирування мені невідомо, але, мабуть це був наш односельчанин Василь Заставний, член ОУН ще з 30-х років, організатор збройного підпілля в наших теренах за німецької та більшовицької окупації. Батько і наша родина користувались в нього великою довірою, тому і було запропоновано дуже важливу справу. Мабуть від нього поступила пропозиція батькові про будівництво у нашому дворі двох підпільних криївок, на що батько дав згоду. Одна з них була збудована на городі біля груші, де був вхід, друга – резервна, меншого розміру, розміщена у стайні. Перед початком будови батько нарізав пилкою-трачкою бруси, якими було укріплено бічні стіни і перекриття криївки. Всередині кімнати були облаштовані нари для чотирьох чоловік, розміщений стіл і лавка. Криївки були призначені для повстанця «Зенка» і його товаришів, які приходили до нього і приносили якісь документи. Мабуть ті документи він обробляв та упорядковував, бо більше пів року проживав в нашому домі, працюючи за друкарською машинкою. В нашому будинку було дві кімнати та кухня і такий устрій зберігся і до сьогоднішнього дня. В кімнаті зі сторони вулиці, де був хороший огляд в сторону села, за довгим столом «Зенко» друкував. Батько в цей час слідкував за обстановкою в селі, простуючи дорогою. Коли виникала якась небезпечна чи незрозуміла ситуація, «Зенка» попереджали і він переходив у криївку, а батько ховав машинку в тайник, який був облаштований на стриху перекриття будинку. Коли я приходила зі школи «Зенко» полишав свої справи та закликав мене готувати уроки, іноді, щоби мене заохотити, бавився зі мною. Мені було весело спостерігати, як він перевтілювався в різних казкових персонажів: козу, качку або півника. Ці приємні хвилини дитинства пам’ятаю і на схилі свого життя. Мій батько полюбив «Зенка», а коли дізнався, що він син священика – його прихильність стала ще більшою.

 

Моєї старшої сестри Юлії 1925р.н. чоловік – Михайло Лагодський був національно свідомою людиною, тому і користувався довірою «Зенка». Одного разу «Зенко» доручив йому поїхати до Львова на обумовлену зустріч з його батьком. Ця зустріч відбулась, і якраз під час неї Лагодський довідався, що батько «Зенка» – священик. Мені про це з часом розповіла Юлія. Деталі тієї розмови мені невідомі, – Михайло не відносився до людей багатослівних, та ще і в той напружений та тривожний час, але сказав, що батько постійно молиться за здоров’я «Зенка» і його друзів. До року часу «Зенко» залишив наш двір, але не назавжди – наша родинна допомога і співпраця з ним та його побратимами продовжувалась аж до смерті мого батька – до березня 1948 року – на той час мені виповнилось п’ятнадцять років. Кожні два тижні «Зенко» разом із трьома товаришами відвідували нашу сім’ю під час переходів з Дев’ятницького в Ілівський ліс. До їхнього приходу завчасно було приготовано чистий одяг та свіжоспечені житні хлібини. Вони мились, переодягались в чисте, брудний одяг залишали для подальшого прання. «Зенко» одягав військову форму жовтуватого відтінку, – говорили, що з англійського сукна. Був він середнього зросту та тілобудови, обличчя видовжене, волосся русяве. Про його трагічну долю я дізналась уже в період незалежної України прочитавши публікацію однієї із газет, що «Зенко» загинув у 1948 році разом з визначним керівником підпілля ОУН Ярославом Дяконом, з Дев’ятник, на горі Шпильчина біля Бібрки».

 

Командир Воєнної округи 2 «Буг» Василь Левкович - «Вороний», потрапивши до рук МДБ у грудні 1946 року, під час слідства називає серед співробітників Львівської крайової референтури ОУН молодого хлопця на псевдо «Зенко». Зберігся і архівний документ, опублікований в Літописі УПА (Нова серія, Т. 13) – «Пропозиції до призначення старшинських ступенів працівникам СБ від 27 листопада 1947 р.». Під порядковим номером 2 номінаційного списку читаємо:

 

«Псевдо: «Зенко» (125); освіта: 4 семестри агрономії; функція: член справового звена крайового осередку; стаж: 4 роки.

 

Характеристика: Відбув теоретичний і практичний вишкіл в осередку 125, веде самостійно архів, картотеку. Добрий вишкільник. Потрапить самостійно керувати розробкою справ. Пропонується до: <поручника> сотника

 

Постій 27.11.1947р.                                                                        22.1.1948 р.

 

Подав: (Дмитро) Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смак (ПЗУЗ) – майор СБ

 

Пропозицію прийнято в дні 6.6.1948 р. Не підлягають оголошенню.

(Чупринка)» .

 

Обставини загибелі «Зенка», провідників «Мирона» і «Степана», побратимів «Сталевого» та «Довбні» можна досить докладно відтворити на основі:

- спогадів дружини Ярослава Дякона – Стефанії;

- інформаційного повідомлення секретаря Львівського обкому партії Грушецького секретарю ЦК КП(б)У Хрущову М.С.;

- спогадів очевидців, які були на місці трагічної події та із літератури радянського періоду.

 

На черговій зустрічі, 30 жовтня 1948 року, Ярослав Дякон - «Мирон» повідомив дружину Стефанію, що має намір переходити в Карпати, і просив її за всяких зусиль вберегти їхніх дітей та прийти 9-10 листопада в умовлене місце, щоби показати їй місце, де буде закопаний архів СБ ОУН, який упорядковують для тривалого зберігання.

 

Тим часом, цього ж місяця, Бібрецький райвідділ МДБ за агентурними даними отримав інформацію про систематичну появу в селах Гринів, Волове, Коцурів боєвиків з охорони провідника СБ Львівського крайового проводу ОУН «Мирона». Спеціально створений підрозділ МДБ УРСР по боротьбі зі збройним підпіллям ОУН, що дислокувався у Львові (очолював його з березня 1948 року заступник міністра МДБ Дроздов), в процесі розробки отриманих даних додатково встановив, що боєвики СБ «Мирона» неодноразово зустрічались з секретарем Гринівської сільради Тищишиним. На основі сукупної інформації емдебісти передбачили, що місцем знаходження референтури СБ Львівського крайового проводу ОУН є територія Бібрецького або Новострілищанського районів Дрогобицької області. Даним спецпідрозділом МДБ була невідкладно розроблена операція під кодовою назвою «Вовчі сліди». В процесі подальших оперативних дій емдебісти конспіративно закидають спеціальну оперативно-військову групу в лісовий масив біля села Гринів. До складу групи увійшли працівники Львівського обласного та центрального управління МДБ з додачею агентів-боєвиків. Дана спецгрупа провела з секретарем сільради Тищишиним комбінований агентурний захід, в результаті якого Тимчишин дав покази про те, що охоронна боївка крайового проводу СБ ОУН перебуває в лісовому масиві біля села Гринів. В ході операції даний лісовий масив був розбитий на квадрати, в кожному з яких працювала окрема оперативна група. Як сказано в одному з радянських видань (автори Виноградський і Якименко), на шостий день пошуків лейтенант Богач на схилі одного з пагорбів лісового масиву між селами Гринів, Шпильчина, Волове, на вершині 425,5 м під невеликим кущем за допомогою металевого щупа виявив повітряну віддушину бункера, а на протилежному боці гори – під кущем, було виявлено лаз.

 

...Бій розпочався десь з обіду. Під вечір емдебісти привезли до лісу п’ятнадцятирічного Іллю Кішку, його вітчима та сусіда Івана Симечка з кіньми та возом, завантаженим соломою. Підвели їх до зруйнованої криївки і наказали лізти в неї. Звідти ішов дим, було чути паленим і вибухали набої. Першим в криївку опустили Іллю. Всередині все горіло, вогонь добирався до мертвих повстанців, що лежали один біля одного. Хлопцеві запам’ятались маленькі золоті тризуби на їхньому одязі і більші – на пряжках ременів. Нові чоботи та гарний одяг були порізані. Всі повстанці були при зброї. На столику стояли: друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат. Навколо горіли розкидані папери, гроші. Мертвих повстанців витягли нагору і склали на возі. Один із них знищував документи, тому мав сильно обпечені кислотою руки. Тіла вбитих відвезли до села Водники, а згодом – до Бібрки. Місце їх захоронення не відоме.

 

Згідно оперативних зведень МДБ з криївки було вилучено: 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, боєприпаси і значну кількість підпільних документів СБ ОУН Львівщини. Частину документів повстанці встигли знищити, обливши фосфорною кислотою. Згідно доповідної записки секретаря обкому КПУ, серед убитих підпільників було впізнано:

 

1. Дякон Ярослав Андрійович, псевдо «Мирон», він же «Дмитро», 1912 р.н., уродженець с. Дев’ятники Новострілищанського району Дрогобицької області, полковник – референт Служби безпеки при Проводі ОУН. (В доповідній секретаря обкому вказано: референт СБ Львівського крайового проводу).

 

2. Прокопів Богдан, псевдо «Степан», 1912 р.н., уродженець с. Доліби Новострілищанського району, крайовий референт СБ Львівського краю, майор. (В доповідній – заступник «Мирона»).

 

3. Ковалик Михайло Павлович, псевдо «Сталевий», 1919 р.н., уродженець с. Гринів, керівник охоронної боївки «Мирона».

 

4. Сохан Василь Михайлович, псевдо «Довбач», 1912р.н., уродженець с. Гринів, боєвик.

 

П’ятий повстанець, у зв’язку з сильним пошкодженням обличчя не був упізнаний, але емдебісти передбачили, що це боєвик з охоронної боївки «Мирона» «Вихор». З інших достовірних джерел стало відомо, що п’ятим підпільником був наш Герой – співробітник референтури СБ проводу ОУН Львівського краю, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів.

 

А підпільник «Вихор» – Йосип Тищишин, 1923 р.н., уродженець с. Гринів, ще більше року продовжував збройну боротьбу з більшовиками на теренах Бібрецького надрайону ОУН. Загинув «Вихор» в числі п’яти підпільників ОУН в селі Великі Глібовичі 5 січня 1950 року, в бою.

 

Стосовно батьків та рідних «Зенка», відомо, що весною 1943 року під час формування української дивізії «Галичина» його дев’ятнадцятирічний брат Євген вступив добровольцем до її лав. Напередодні завершення війни та капітуляції нацистської Німеччини військова частина, в якій перебував Євген, дислокувалась в Словаччині. При наближенні більшовицького фронту вона перейшла на підконтрольну союзникам територію і була роззброєна. Євгена в числі інших військовополонених було перевезено до Італії, в табір для інтернованих осіб в Ріміні. Після звільнення Євген розшукав рідних в Німеччині, а в 1951 році переїхав до США. Проживав у штаті Пенсильванія. Помер у 2016 році, у місті Бетлегем, на 92-му році життя.

 

Молодший брат Теофіля – Юрко, в 1943 році, навчаючись в шостому класі Стрийської гімназії, виконував доручення ОУН по зв’язку – перевозив підпільну пошту до Стрия. Для схованки використовував хлібину, з якої вибирав частину м’якоті. Коли в січні 1944 року впала зв’язкова квартира і постала загроза його арешту, Юрко в лютому місяці записується добровольцем до української дивізії «Галичина». 24 липня 1944 року у битві під Бродами Юрко загинув: на той час йому виповнилось тільки вісімнадцять років. Про обставини його смерті рідні довідались в еміграції від бойового товариша Юрка, який у час його загибелі був поряд з ним.

 

 

Юрко Михайлів. Загинув під Бродами 24 липня 1944 року.

 

Брат Мирон весною 1944 року, перед загрозою арешту німцями, виїхав з Велдіжа та проживав нелегально з сім’єю у Львові, а під час відступу німців виїхав на Захід. Весною 1948 року Мирон переїхав у США, поселився у Нью-Йорку, де й помер у 1966 році.

 

Батько сімейства, о.Іван Михайлів з наближенням німецько-більшовицького фронту до Галичини, мав аудієнцію у глави УГКЦ, митрополита Андрея Шептицького. У спілкуванні митрополит дізнався, що два сини о.Івана перебувають в лавах дивізії «Галичина», третій – у збройному підпіллі ОУН, четвертий син також на нелегальному становищі. Розуміючи ймовірну загрозу для сім’ї з черговим приходом більшовиків, митрополит дає о.Михайліву письмове звільнення з парафії Велдіж. Даний документ на майбутнє засвідчив право душпастирської праці в лоні УГКЦ на будь-якому континенті.

 

Була ще одна обставина, що вплинула на прийняття родиною Михайлівих непростого рішення – покинути рідний край. В липні місяці 1944 року офіцер однієї з відступаючих німецьких частин, що розміщались в Велдіжі, квартирував в домі Михайлівих. Побачивши на стіні військову фотографію дивізійників Євгена та Юрія, він переконував родину не відкладати з рішенням – збиратись та вирушати на захід і врятувати сім’ю від неминучих більшовицьких репресій, які незабаром ввірвуться в дуже багато українських сімей. При цьому в пам’яті родини спливали трагічні події недалеких 1940 – 1941 років, коли тисячі галичан і їх родин було виселено до Сибіру, запроторено в тюрми й закатовано більшовиками. Основною їх провиною було те, що вони любили свою землю, свою Батьківщину. Вибору не залишалось.

 

Тому родина Михайлівих у складі голови сім’ї та його дружини, дочок Іванни, Ірини, Марії, заміжньої Дарії з чоловіком Гнатом Балазюком і дітьми – дворічним Олегом та однорічним Зіновієм – почали готуватись до подорожі в невідоме. Зібравши лише необхідні речі та харчі, завантажили все на воза, що був в господарстві. Разом з ними до виїзду підготувались брат матері Ірини – Любинецький Олександр та директор місцевої школи Гуменюк Михайло з дружиною Варварою та сином Любомиром. 24 липня вони усі разом вирушили в напрямку Закарпаття й благополучно доїхали до м. Хуст. На станції Королево формувались потяги з військовими та біженцями на Захід. Одним з таких потягів родина Михайлівих дісталась території Австрії. В таборі для переміщених осіб Читразґоф під Віднем було визначено місце проживання та праці родини – один з державних фільварків.

 

З наближенням фронту до Відня, в квітні 1945 року сім’я знову змушена була податись в дорогу. Перетнувши Дунай, зупинились в Баварії, в селі Ґаґенберг, де о.Михайліва прихистив місцевий священик, в котрого сім’я прожила вісім місяців.

 

Закінчилась війна. На підконтрольній території союзники, неподалік Мюнхена, в селі Ваєрн організували табір для біженців. Там о.Івану Михайліву запропонували стати духовним настоятелем греко-католицької громади, яка отримала дозвіл на проведення Богослужінь у каплиці колишнього римо-католицького монастиря.

 

У Ваєрні Михайліви прожили до кінця 1949 року. В цей період сестра Ірина-Орися вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала до Франції. Навесні сестра Дарія-Наталя виїхала до США, отримавши запрошення від родини чоловіка; в грудні того ж року до них долучилися батьки з дочками Іванною-Оленою та Марією. Всі поселились у штаті Пенсільванія, в місті Бетлегем. Тут більше двадцяти років о. Іван був сотрудником пароха о.Михайла Цегельського у церкві Св. Йосафата (УГКЦ).

 

26 квітня 1962 року о.Іван Михайлів відійшов у вічність. Через два роки померла і його дружина Ірина. Сестра Іванна з чоловіком замешкали у Чикаго. Сестра Ірина, проживши десять років у Франції, переїхала з сім’єю також до Чикаго. На сьогодні із сім’ї Михайлівих живою залишилась тільки сестра Теофіля Марія, котрій виповнилось 88 років.

 

Отець Іван Михайлів з дружиною на чужині

 

Сім’я о.Івана Михайліва була однією з сотень сімей священиків УГКЦ в Галичині, котрі є прикладом взірцевого служіння Богу і Україні. Їхні діти були виховані на високих духовних засадах, в любові до Бога й України, і все своє свідоме життя віддали боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

 

Вічна пам'ять Героям полеглим у боротьбі за волю України!

 

Зіновій Горін,

дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.

Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової

опубліковано 21 трав. 2018 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 вер. 2018 р., 09:29 ]

  • Денис Тимошенко
  • Донбас.Реалії

 

Карикатура, знайдена в архіві документів ОУН. На ній зображено Сталіна у вигляді чорта і підпис: «Каже Федь до Богдана / Наш вождь зажурився, / Бо у партію рабів / Ніхто не зловився»

 

Протягом багатьох років жителям Сходу України розповідали багато міфів про те, що ОУН та УПА не мають жодного стосунку до Донбасу. Насправді, на Донбасі була потужна мережа проукраїнського руху, зазначають історики. При цьому, націоналістичний рух став таким поширеним саме за підтримки місцевих жителів Донбасу. Звідки на Донбасі з’явилася ОУН? Як з нею взаємодіяли місцеві та прокомуністичні донбасівці? Про це в ефірі Радіо Донбас. Реалії розповіли історик, дослідниця національно-визвольного руху Аліна Понипаляк та голова громадянської ініціативи «Права справа», військовий експерт Дмитро Снєгирьов.

 

– На території Донбасу діяла Організація українських націоналістів. Розкажіть про неї детальніше.

Аліна Понипаляк: Донбас завжди був українським. Із 1940-х років мережа ОУН поширилась на Донбас. Це були люди з Центральної України, а також місцеві. Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, багато жителів Донбасу служили в армії на території Західної України й там перейнялися ідеями ОУН. Адже ОУН там діяла дуже потужно.

 

Після повернення додому, у Донецьк, тоді Сталіно, і в Луганськ, тоді Ворошиловград, вони намагалися побудувати щось подібне на своїй території і якомога більше залучали молодь, освічених людей.

 

– А як загалом місцеві ставилися до цього руху? Як це розвивалося на Донбасі?

Аліна Понипаляк: На Донбасі без підтримки місцевого населення ОУН не охопила б таку велику кількість людей.

 

Одним з перших, хто очолив цей рух, був Володимир Болгарський, житель Сталіно. Безпосередньо під його керівництвом під час Другої світової війни були Просвіти.

 

Друга світова війна стала точкою біфуркації, коли українці вірили у те, що Радянський Союз більше не повернеться на цю територію і що у майбутньому можлива незалежна Україна.

 

На території Донбасу було багато постраждалих від сталінських репресій. Ті, хто пам’ятав визвольні змагання 1920-х років, підтримали рух Організації українських націоналістів.

 

Якщо ми звикли, що на Західній Україні ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці ворогували між собою, то на території Сходу та Півдня України не було ворожнечі, вони співпрацювали.

 

 Історик Аліна Понипаляк

 

– Яка точка відліку початку цього руху?

Аліна Понипаляк: Якщо говорити про всю територію Донбасу, то це 1940 рік, коли на території Донецька з’явилися перші об’єднання, українські громади. Але кожне місто має певну дату, коли безпосередньо була створена розгалужена мережа.

 

У кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа

 

Один із керівників на південних і східних землях, останній командир УПА, Василь Кук дав наказ, щоб у кожному місті серед цих 35 районів на Донбасі був розгалужений рух, щоб у кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа.

 

У 1943 році оунівців намагалися знищити німці. Відомо, що тільки в Донецьку було розстріляно 100 осіб. Німці розуміли, що ці люди борються проти радянської та нацистської систем.

 

– У місті Краснодон, зараз Сорокине, на Луганщини діяла «Молода гвардія». Для Луганщини це дуже важливий момент в історії. Наскільки мені відомо, підпільні рухи під час Другої світової війни співпрацювали. Як це все відбувалося? Також кажуть, що Євген Стахів, голова осередку визвольного руху, за його словами, був одним із героїв роману Олександра Фадєєва про «Молоду гвардію».

Аліна Понипаляк: Євген Стахів дійсно виконував функцію провідника ОУН на Донбасі. І розповідав, що коли він вперше прочитав «Молоду гвардію», то сказав, що ледь зі стільця не впав, бо впізнав себе. Фадєєв намагався описати все, що було, тільки викривлював у прорадянський бік.

 

Насправді, це все міф – «Молода гвардія» не мала такої великої підтримки у населення. Але оунівці та осередки комуністичної молоді не ворогували між собою, тому що розуміли, що роблять спільну справу – б’ються з нацистами.

 

Ця гіперболізація «Молодої гвардії» була головною метою радянської пропагандистської системи, щоб показати, що Донбас завжди був прорадянський.

 

 Євген Стахів (1918– 2014) – діяч українського підпілля на Донбасі в роки Другої світової війни. Фото 1940-х років

 

Що стосується самого Євгена Стахова, то це легендарна особа, він був лідером, міг до себе залучити людей. Він був галичанином, у 1941 році прийшов разом із похідною групою «Пума», яка рухалась з території Західної України.

 

Часто цих молодих людей-оунівців здавали місцеві жителі. Це робилося не тому, що вони мали антиукраїнські погляди, все це робилося за гроші. Здавалися конспіративні квартири.

 

Якщо ми говоримо про партизанську війну ОУН і УПА на території Західної України, то це ліси, природні умови, де можна було робити криївки, а на Донбасі це степ і терикони. Тому війну вели у містах, а це абсолютно інша тактика боротьби. Існували конспіративні квартири, де читалися лекції, проводилися літературні вечори, працювали Просвіти.

 

– Нещодавно з’явилася ініціатива надати Євгену Стахову звання героя України. Автором цієї ініціативи став Дмитро Снєгирьов. Розкажіть більш докладно про вашу ініціативу. Чому ви вважаєте, що Євгену Стахову потрібно дати це звання?

Дмитро Снєгирьов: Ініціатива з’явилася приблизно десять років тому. Я неодноразово звертався з вимогами щодо присвоєння Євгену Стахову звання героя України.

 

Це звернення мало політичний характер. Ця ініціатива виникла тому, що за часів радянського панування і за часів України істориками та політиками штучно нав’язувалася думка, що Донбас це виключно червоний пояс і комуністична ідеологія там домінуюча.

 

Присвоєння звання героя України українському підпільнику руйнувало б ці стереотипи й показало б, що в роки Другої світової війни на Донбасі був потужний проукраїнський рух, який боровся за Україну під гаслами «Геть Сталіна і геть Гітлера».

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН, яку очолював Василь Підгородецький. У 1955 році – групу в Горлівці

 

Також є думка, що тільки на Західний Україні існував збройний спротив і там були бункери. Але останній бункер ОУН на Донбасі був викритий восени 1950 року поблизу міста Горлівка. Там була знайдена зброя та агітаційний матеріал.

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН-бандерівців, яку очолював Василь Підгородецький.

 

У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці.

 

Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку.

 

Ці факти наочно руйнують штучний міф про те, що на Донбасі не було українського підпілля, що він мав локальний характер, і що було придушено радянськими каральними органами ще у 1940 роках. Це не правда.

 

Аліна Понипаляк: Євген Стахів був очільником ОУН на Донбасі, йому таке доручення дав Вались Кук. Провід ОУН був у місті Дніпрі.

 

Василь Кук (1913–2007) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 року (після загибелі Романа Шухевича). Навесні 1942 року Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях

 

Стахів відповідав за східні терени. Його роль була неймовірно важлива, саме під його егідою українці змогли видавати свою літературу, видавати свої газети. Із 12 газет, які видавалися по всій території Східної України, 8 контролювалися ОУН.

 

Молодь, яка входила до ОУН, бачила, що таке Радянський Союз і що з ним майбутнього бути не може.

Перерваний політ. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 16 вер. 2017 р., 03:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 07:59 ]

 

Наприкінці 1944 року внаслідок реорганізації мережі ОУН-УПА в Галичині, на базі Львівської області було створено Львівський край. Зважаючи на значні організаційно-територіальні зміни, що мали місце при цьому, представництво повітових проводів ОУН було покладено на утворені надрайони.

 

Ходорівський район, разом із Винниківським, Новострілещанським та Бібрецьким увійшов до складу Бібрецького надрайону, який з Перемишлянським та Рогатинським утворили Рогатинську округу ОУН.

 

Дана оповідь стосується яскравої особистості, організатора та провідника збройного підпілля Дмитра Цури, котрий протягом шести років на посту надрайонного провідника ОУН очолював визвольну боротьбу в нашому краї.

 

 

Народився Дмитро Цура 1920 року на присілку Холупки села Бовина Перемиського повіту (тепер територія Польщі) в селянській сім’ї Івана та Теклі Цурів. Сім’я мала середній достаток – у власності було 12 моргів поля, утримували коня та три корови. Та найдорожчим скарбом для батьків були їхні діти, і їх було семеро. В Дмитра було три сестри і три брати: Марія, 1914 р.н., Михайло, 1923 р.н., Петро, 1925 р.н., Ярослава, 1931 р.н., Дарія, 1933 р.н. та Омелян, 1936 р.н.

 

Дмитро в час навчання у сільській школі зарекомендував себе здібним учнем і батьки знайшли можливим підтримати його подальше навчання в Перемиській гімназії.

 

Як і більшість молодих українців, Дмитро тісно співпрацював з читальнею «Просвіти», а в другій половині 30-х років очолив рухунково-спортивне товариство «Луг», яке було кращим за показниками в окрузі під час повітових збіркових виступів. Про це засвідчує збережений в родині приз у вигляді позолоченого порцелянового черевичка, котрий отримав Дмитро.

 

Незабаром його активність в русі за національне відродження запримітили члени ОУН і залучили до організації.

  

 

З початком німецької окупації, восени 1941 року Дмитро вступає до Львівського медичного інституту, але не довго йому довелось вивчати медичні науки – репресії окупантів проти українського населення і, особливо, українських націоналістів породили негайний спротив. В Західній Україні розпочалась підготовка до збройної боротьби, яку започаткувала ОУН.

 

Для ліквідації революційного проводу ОУН в кінці листопада 1942 року до Львова прибуває команда німецької таємної поліції, яку очолює есесівець Вірзінг. В місті розпочались масові арешти. Дмитро в цей час проживає з трьома друзями-студентами в помешканні неподалік собору Святого Юра. Гестапівці, отримавши інформацію про Дмитра, як члена ОУН, та відомості про його місце проживання, прибули для арешту. Однак він до студентського помешкання не прийшов, скоріш за все будучи своєчасно попередженим про небезпеку. Під час проведення обшуку в помешканні німці застали двох його друзів та піддали арешту. З подальших спогадів одного з них стає відомо, що за цей період Дмитро Цура співпрацює з підпільниками ОУН в студентському секторі, підтримує зв’язок з відомими в майбутньому провідними членами ОУН, такими як Іван Шевчук, Володимир Лабай-«Вугляр», Іван Климів-«Легенда», Ярослав Старух-«Стяг» та ін.

 

Ось як один з його студентських друзів, «Мико», пройшовши німецькі тюрми та концтабори, у своїх спогадах, опублікованих Володимиром Макаром в збірці «Спомини та роздуми», том 2, Торонто – Київ, 2001р., описує даний період:

 

«Восени 1942 року я вступив до технічної школи у Львові. Вона знаходилась недалеко від катедри Святого Юра. Мешкав я, спочатку, в бурсі при церкві Святого Юра, але там житлове приміщення було переповнене, завідувач бурси Пула направив нас чотирьох до бурсової прибудівлі на площі Юра. Крім мене, був ще Дмитро Цура та Микола С. з Равщини. Ми без відома господарів створили з нашої квартири зв’язкову хату. Тут завжди було повно всілякої організаційної літератури, яку звичайно тримали у сховку під ліжком. Цура часто приходив ще з деякими товаришами і забирав ту літературу. Одного разу по літературу прийшов брат Володимира Лабая – Євген в мундирі шуцмана.

 

18 листопада 1942 року, пізнім вечором, коли ми вже були в ліжку, хтось сильно постукав у двері і гукнув ззовні: «Чи тут живе Дмитро Цура?». Цури в той час не було в хаті. Я відгукнув: «Не знаю». Тоді в нашу кімнату ввалився безцеремонно «Капусь»-Капустянський, а з ним троє гестапівців. Вони брутально зірвали нас з ліжка, з криком «Генде Гох!» поставили лицем до стінки і відразу «пальнули» кожного «в вухо». Повезли нас гестапівці до своєї управи на вул. Пелчинського, а біля 1-ї години вночі нас перевезли до тюрми на Лонцького.

 

Ми ще давніше були умовились, що «в разі чого» ми всього віднєкуємось. З Цурою ми мешкали разом, але зовсім не знали, що він там тримає під ліжком. Так нас за кожним разом били і наганяли до камери…».

 

Дмитро був змушений покинути навчання та переховуватись у Львові у своїх друзів по організації, на підпільній квартирі.

 

Зимою 1943 року він повертається до батьківського дому на Перемишльщину. Приїзд Дмитра добре пам’ятає сестра Дарія, жителька м. Києва, яка поділилась спогадами з автором:

 

«Було це зимою1943 року. Однієї погожої днини на подвір’я нашого дому зайшов чоловік. Він був одягнутий у звичайну селянську одежу, в капелюсі, з вусами, мав при собі кошика. Я вийшла з хати йому назустріч і була вкрай здивована, упізнавши в тому чоловікові свого брата – студента Дмитра. Я засміялось, запитавши Дмитра, що за сценарій він нам припідносить. Він також усміхнувся, поздоровався та зайшов у хату, зняв маскування. За обіднім столом розповів родині, що йому загрожує небезпека. В батьків Дмитро проживав до весни 1943 року. Коли трохи потепліло, він залишив батьківський дім і довгі роки не давав про себе вістей. За цей час батьки чого тільки не передумали, адже настав період дуже неспокійний. Крім того, перебігло багато подій, що торкались безпосередньо сім’ї.

 

В 1942 році найстаршу сестру Марію було забрано на примусові роботи в Німеччину. Після закінчення Другої світової війни вона виїхала за океан, в Америку.

 

В 1943 році брат Михайло вступив добровольцем в українську дивізію «Галичина», а в 1944 році батьки отримали трагічну звістку, що він загинув в Югославії».

 

Та 1945 рік став найдраматичнішим для рідних, коли сім’ю із споконвічно українських земель, де жили з діда-прадіда, під дулом автомата змусили переселитись під час так званої операції «Вісла». Новим місцем проживання стала Львівська область, Куликівський район (тепер Кам’янка-Буський район), село Велике-Колодно (тепер Колодно), де батьки із дочками Ярославою та Дарією і сином Омеляном розпочали облаштовувати своє нове помешкання.

 

У Львівську область були також переселені батькова та матері родини, які поселились в Дублянах, Сокільниках та Зимній Воді біля Львова.

 

В 1947 році неочікувано прийшла радісна звістка у Велико-Колодно – завітав чоловік, у формі залізничника, повідомив, що приїхав з с. Бориничі, Новострілищанського району (тепер Жидачівський), із звісткою від їх сина Дмитра. Як достовірний доказ – пред’явив його фотографію і зразу заспокоїв батьків, що Дмитро живий і здоровий, біля нього все добре і скоро рідні будуть мати можливість побачитись з ним.

 

 

Як з часом стало відомо рідним, в 1945 році в селі Бориничі в садибі Ковальчука Василя була збудована повстанська криївка. За архівними документами ОУН, його син Яків, псевдо «Байка», в 1944 році став стрільцем СНВ, відтак працює в охороні командира відтинку, а в 1945 році – зв’язковим надрайонного проводу ОУН.

 

Із розповіді сестри Якова Ковальчука – Ганни, яка з 1947 року проживала у Львові під чужим прізвищем в період переслідування та вивезення батьків. На зустрічі з братом Дмитра – Омеляном в 1950 році, розповіла йому, що Дмитро, маючи псевдо «Михайло», уже в 1945 році приходив із братом Яковом до її батьківського дому, користуючись криївкою, яка була розміщена в стайні. А в 1946 році, розширяючи мережу підпільних криївок, з рекомендації Якова-«Байки» в його тітки Анастасії, котра проживала з трьома дітьми в селі Бринці Церковні, було збудовано криївку для провідника «Михайла» та його кур’єрів. У цій криївці зимою 1947-48 року відбулась зустріч між «Михайлом» та його сестрою Ярославою, яка приїздила до сім’ї Яндви. Не довго довелось підпільникам користуватись цією криївкою – 15 квітня 1948 року по чийомусь доносу вона була атакована гарнізоном більшовиків. «Михайлу», на цей раз, вдалось зберегти життя, за два дні до події прийшов кур’єр і він відійшов у справах. В криївці залишались Яків-«Байка» та боєвик «Кузьмич». Повстанці прийняли бій, та сили були не рівними – при спробі прориву оточення Якова було вбито, а «Кузьмич», будучи пораненим, потрапив до рук більшовиків. Через два тижні, при спробі втечі з районної лікарні, «Кузьмич» був вбитий біля села Кнісова.

 

З архівних документів ОУН відомо, що «Кузьмич» – це Бойчук Іван Семенович, 1918 р.н., уродженець околиці Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Був дивізійником, відтак перейшов в УПА, де в одному з відділів виконував функції ройового, чотового, опісля працює в охороні командира відтинку, в подальшому – на зв’язку в надрайоні.

 

Про підпільну діяльність «Михайла» дізнаємось з протоколу допиту затриманого більшовиками референта СБ Миколаївського надрайону Мирона Гельнера-«Остапа» під час слідства 22 жовтня 1950р. Він стверджував: «Михайло» – керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН. Фамілію і ім’я не знаю, очевидно 1921 р.н. До 1944 року учився в одному з інститутів Львова, потім перейшов в підпілля ОУН. До 1945 року являвся господарчим референтом, пізніше – організаційним референтом надрайонного проводу ОУН. А з 1947 року зайняв положення керівника цього проводу. Послідній раз я з «Михайлом» зустрічався в жовтні 1948 року в Стільському лісі, в час його зустрічі з референтом СБ Львівського крайового проводу ОУН «Степаном». Його прикмети: середнього зросту, фігура тонка, волосся чорне, обличчя продовгувате, овальне, губи товсті, сутулий, ходьба скора».

 

На підконтрольному «Михайлові» терені Бібрецького надрайону, до складу якого входило чотири райони, станом на кінець 1947 року була зосереджена значна кількість повстанців збройного підпілля ОУН, яке поповнилось за рахунок відділів УПА, що розформувались протягом 1947-48рр. Ряди підпільників поповнились, також, за рахунок повстанців, що перейшли із Закерзоння.

 

На світлині стоять зліва направо: перший – Гірний Володимир-«Ткачук» з села Глібовичі Великі , третій – Дмитро Цура-«Михайло», четвертий – Мазовський Павло-«Варнак» з Старих Стрілищ, п’ятий – Терлецький Микола-«Беркут» з села Волощина Перемишлянського району, восьмий – Горбатий Іван-«Сірко», сидить крайній справа – Степанюк Василь-«Зябрик». Решту повстанців невпізнані.

 

Підконтрольний «Михайлу» терен, а це географічно територія, що охоплює обласний центр та навколишні лісові масиви, створювали умови, де часто дислокувались члени Львівського крайового та Центрального проводу ОУН. В Бібрецьких та Бориницько-Ілівських лісах неодноразово проводив наради Головнокомандувач УПА Роман Шухевич-«Чупринка». Наприклад, одна з таких нарад відбулась літом 1949 року, в 10-15-ти кілометрах від Бібрки в районі сіл Лопушна, Вільховець та Суходоли за участю Р.Шухевича, П.Федуна-«Полтавця», Р.Кравчука-«Петра» та О.Дяківа-«Наума».

 

Як бачимо, на «Михайла» лягала велика відповідальність за створення відносно безпечних умов проведення таких зустрічей. І це при умові десятикратної переваги більшовиків в живій силі та техніці, адже тільки по Львівській області станом на 1949 рік війська МГБ та МВД складали більше 15 тисяч озброєних осіб. Та «Михайло», як керівник з багатим підпільним досвідом, зумів протягом тривалого періоду, з найменшими втратами, проводити антибільшовицьку діяльність по вирішенню завдань, які ставились перед підпільниками проводом ОУН. В своїй діяльності він активно співпрацює з керівниками як крайової референтури, так і референтури СБ проводу ОУН.

 

Ось як про це згадує під час зустрічі з автором в 2008 році дружина референта СБ проводу ОУН Ярослава Дякона-«Дмитра» п.Стефа:

 

«Що стосується «Михайла», та оцінюючи їх взаємні стосунки під час зустрічей, в мене склалась думка, що «Михайло» входив до тієї невеликої кількості людей підпілля ОУН, які користувались в Ярослава особливою довірою, їх можна перераховувати по пальцях. Це були члени проводу, його співпрацівники «Степан», «Земко» і «Гриць» – з охорони та «Сталевий», «Довбач». Одного разу мені довелось разом з Ярославом бути у криївці «Михайла», в Дев’ятниківському лісі. Мабуть, на запит Ярослава, «Михайло» передав шуфляду, яка мала значні розміри та була заповнена акуратно складеними паперами. Можливо це була якась картотека, бо Ярослав її уважно перечитав. Стосовно взаємних відносин з «Михайлом», то вони були завжди стримані, виважені, відверті та щирі. Запам’яталась мені одна розмова з Ярославом, під час якої він висловив думку: «Стефо, ти знаєш, з якою повагою я відношусь до Марії Кучер, я впевнений, що вона була б хорошою дружиною для «Михайла». Марія була його односельчанкою, походила з сім’ї господарів, працювала вчителькою в Дев’ятниках, допомагала підпіллю ОУН. І з часом так і сталось. Незабаром Ярослав їх познайомив, молоді люди сподобались одне одному та побрались. На превеликий жаль, Ярослав не дожив до їхнього вінчання.

 

Зі слів брата «Михайла» – Омеляна, вінчання відбулось 22 жовтня 1949 року в лісі біля Дев’ятник. Шлюбний обряд провів та благословив подружжя молодий священик з передмістя Львова, з Підголоско. При взятті шлюбу була присутня мати «Михайла», в якої молодята попросили батьківського благословення. На час урочистостей повстанцями було забезпечено посилену охорону території. Після цього Марія неодноразово приїздила до батьків у Велике-Колодно, та в 1950 році батьків Марії, її саму та брата Йосипа більшовики вивезли до Сибіру».

 

В підпільній роботі Дмитро Цура, з точки зору сьогодення, одним з головних пріоритетів вважав підбір та правильну розстановку кадрів, розцінюючи це як основу майбутньої результативної роботи підпілля ОУН.

 

До керівництва надрайонного проводу, крім «Михайла», входив референт пропаганди надрайону Феденяк Володимир-«Хмель», уродженець Перемищини, член ОУН з 1934 року, з багатим ідеологічним та військовим досвідом.

 

Після його загибелі 11 квітня 1948 року, його заступив Терлецький Микола-«Беркут» з Волощини, який попередньо займав керівні посади в районах Львівщини та Дрогобиччини. До керівництва надрайонного проводу входив теж референт СБ надрайону Мазовський Павло-«Варнак», уродженець Нових Стрілищ.

  

Справа Дмитро Цура-«Михайло» і Мазовський Павло-«Варнак»

 

Та основою підпілля ОУН надрайону були районні провідники зі своїм особовим складом.

 

«Михайло» дорожив кожним боєвиком та ставився з увагою та турботою до кожного підлеглого. Про це згадував повстанець з Ходорівщини Іван Лисак-«Стефко»:

 

«Довгі роки боротьби «Михайло» працює з відданими українській революції патріотами: провідником Бібреччини «Донцем», родом з Рогатинщини; «Дарієм» – в 1948 році був переведений на терени Судової Вишні; Федором Кононовичем-«Павлом»; референтом СБ району Миколою Раком-«Зенком»; провідником Новострілишанського районного проводу ОУН Петром Диким-«Одисеєм» та Остапом Вересом-«Доктором»; провідником Ходорівського районного проводу Дмитром Думашівським-«Чугайстром», Василем Краївським-«Легінем», Йосипом Миговичем-«Ігорем».

 

Всі вони до кінця боротьби були вірними побратимами, з їх участю в підпорядкованих районах було проведено сотні боєвих акцій та акцій саботажу супроти радянської влади – це були підпали будівель колгоспів, спиртзаводів, ліквідація працівників партійних органів, працівників МГБ і МВД, агентів та радянських активістів».

 

Особливо активізувалась ця робота в період колективізації. Ще сьогодні зберігаються оповіді очевидців про відчайдушні вчинки самого провідника «Михайла» в той період. Так, під час однієї акції по створенню колгоспів, більшовики зігнали на зібрання людей в селі Сокільники. Щоб здобути інформацію, «Михайло» серед дня, роздягнутий до сорочки, під пахвою мав дерев’яні колодки до чобіт, створюючи враження, що він місцевий селянин – побував на вказаних зборах, оцінив ситуацію і побачив реакцію населення. Аналогічний випадок був у Старому Селі під час проведення зборів «активу», які охороняв гарнізон. «Михайло» босий, оголений до пояса, з пістолетом в кишені пройшов більшовицьку «стійку» і деякий час пробув на зборах.

 

Значного розголосу серед населення набуло виконання замаху 8 травня 1950 року на другого секретаря Новострілищанського райкому КП(б)У Луку Мазура, який було здійснено під керівництвом «Михайла».

 

Такі акти піднімали бойовий дух підпільників, а в свідомого населення укріплювалось переконання, що з більшовиками можна і треба боротись. Однак, з роками боротьби співвідношення сил зменшувалось на користь окупантів, ряди повстанців все більше ріділи. На осінь 1950 року кількісний склад підпілля надрайону, разом з технічною ланкою, складав 8 чоловік.

 

Новострілищанське та Бібрецьке збройне підпілля нараховувало по 10 боєвиків, Ходорівське – 11 чоловік. Незважаючи на це, підпілля продовжує боротьбу.

 

Уже в той час «Михайло» зосереджує основну увагу на збереженні кадрів та надає перевагу ідеологічній роботі з інтелігенцією: вчителями, медичними працівниками, священиками. На цьому наголошував і крайовий провідник Львівського краю Осип Дяків-«Горновий». Також налагоджувались контакти з населенням східних та південних областей України, де на той час проживали десятки тисяч переселенців з Закерзоння та Галичини. Як відомо автору зі слів учасників підпілля, ця робота була налагоджена «Михайлом» на Ходорівщині, але, імовірно, вона охоплювала і інші райони області.

 

Ось як охарактеризував «Михайла», як провідника, боєвик ОУН Іван Лисак-«Стефко»: «Це була надлюдина, великим політиком міг би стати сьогодні, якби його не знищили більшовики. Перебуваючи часто на теренах Ходорівщини, він ніколи не засиджувався на місці – вимагав від місцевого провідника ОУН вести його в гущу народу, особливо до вчителів-східняків, господарів, які мали авторитет в односельців. З ними він проводив досить багато часу, обмінюючись думками. Він умів переконливо і доступно донести до людей програмні засади, завдання і перспективи української революції, пояснити політичні і міжнародні реалії того часу, передбачити перспективи майбутньої світової політики і роль у світі України, якщо вона стане вільною і незалежною. Таких політиків нам так не вистачає зараз» (сказано в жовтні 2008 року, с. Загіричко, Жидачівського району).

 

Із спогадів дружини референта СБ Рогатинської округи ОУН Марії Малої-«Смереки», уродженки с. Букавина, Жидачівського району:

 

«По своїх підпільних обов’язках під час зустрічей з провідником «Смерекою», я неодноразово в колі його бойових друзів зустрічала провідника «Михайла». Він добре до мене ставився, був радий таким зустрічам, котрі відбувались на теренах Букавини, що звались «Гіркою». Мені було відомо, що повстанці налагодили зв’язок з Євдокією Тітин, уродженкою Східної України, котра на сьогодні проживала в нашому селі. З нею декілька разів зустрічався «Михайло». Тітин була насильно вивезена зі східних теренів на примусові роботи до Німеччини. Там вона зустріла такого ж остарбайтера і повернулась жити на батьківщину чоловіка, в Букавину. Тепер Євдокія працювала з підпіллям ОУН, перевозячи необхідну літературу в східні області».

 

В с. Букавина працювала фельдшером Маруся-«фронтовичка», також родом зі Сходу України. До свого приїзду сюди вона наслухалась різних страшилок про бандерівців та боялась, що її «лишуть життя тії з лісу», але під час зустрічей та знайомства з ними щиро дивувалась, бо побачила доброзичливих, досить інтелігентних українських воїнів. Маруся співпрацювала з ними довгий час, забезпечуючи необхідними ліками. Таких прикладів можна привести немало і по інших районах.

 

Автору вдалось поспілкуватись, мабуть, з одним із останніх живих підпільників, що був знайомий з провідником «Михайлом» по спільній боротьбі. Це був уродженець міста Бібрки Перемишлянського району Євген Черкас, 1928р.н., на сьогодні уже покійний. За співпрацю зі збройним підпіллям ОУН в жовтні 1951 року п. Євген був арештований органами МГБ та засуджений. Ось короткий зміст його спогадів:

 

«В 1946 році на одній із організаційних зустрічей, яка була запродана більшовикам, було арештовано мого старшого брата Романа, 1922р.н., воїна УПА, члена збройного підпілля ОУН. Прихід партизан до нашого двору, зберігання підпільної літератури, листівок в домі стало небезпечним. На той час я уже співпрацював з підпіллям, тому моїм зверхником було призначено нове місце зустрічей, які відбувались в урочищі Бучено Підмонастирського лісу. Там я отримував інструкції, завдання та підпільні листівки для розповсюдження від кущового провідника Тищишина Йосипа-«Вихора» із с. Гринів, іноді і від Паливоди Адама-«Довбуша», уродженця с. Глібовичі.

 

Моя співпраця із провідником «Вихором» і його боївкою тривала до кінця 1949 року. В період Різдвяних свят 1950 року мені стало відомо, що в селі Глібовичі 5 січня смертю героїв загинули «Вихор» та його чотири побратими.

 

Після смерті «Вихора» я отримав нові координати зв’язкового пункту в районі сіл Глібовичі – Лани, в так званому Лановецькому дубовому лісі. Там я вперше зустрів та познайомився із провідником ОУН «Михайлом», котрий був у супроводі своєї охорони. Після розмови мені стало відомо, що провідник знає про мене та моїх рідних, відомо йому і про доручення, які я виконував у підпіллі. В подальшій роботі я отримував нові завдання від «Михайла». Одне з них – поїхати до Львова та придбати радіоприймач для підпілля. Протягом двох днів, без усяких пригод, я привіз додому радіолу «Дніпро» та акумуляторну батарею до неї. Тепер необхідно було все доправити до лісу. Ситуація ускладнювалась тим, що неподалік батьківського двору базувався більшовицький гарнізон, тому, визначивши безпечний маршрут, я вирішив іти в обідню пору. Дорога пролягала біля цвинтаря і далі житнім полем. Видолинком я дістався лісу і таким шляхом обминув висотки, по яких часто робили засідки більшовики. За виконання важливого доручення провідник мені подякував від імені проводу. Мною було виконано ще ряд завдань, наприклад: на свято Покрови в річницю створення УПА було вивішено національний синьо-жовтий прапор на каплиці в Бібрці. Проводив розповсюдження «бофонів» – підпільних облігацій, звертаючись при цьому до надійних жителів міста – столяра Стельмаха, Миколи Грабовського та інших. Бувало що сума, яку передавав підпільникам, досягала і 250 рублів. Одним з особливо небезпечних завдань, до якого мене залучив провідник «Михайло», була участь у визволенні з більшовицького полону одного з боєвиків ОУН Бібреччини, якого емгебісти пораненим привезли на лікування до однієї з лікарень на Сиховському масиві у Львові.

 

Моя співпраця із провідником «Михайлом» могла продовжуватись ще досить довго, але, на жаль, мій товариш по підпіллю Володимир Серкіз із Бібрки в Лановецькому лісі піддався на більшовицьку провокацію. Недооцінивши підступність ворога, знехтувавши інструкцію та вказівки зверхників ОУН, він повірив, що зустрів та спілкується із боєвиками українського підпілля. При цьому Володимир не взяв до уваги, що серед них не було ні однієї знайомої йому людини та розповів дані про себе, свого товариша Євгена Черкаса та багато інших речей. Це була його фатальна помилка, що мала дуже важкі наслідки. В ту ж ніч, а це був жовтень місяць 1951 року, п’ятниця, о 3-й годині ночі більшовики оточили батьківський дім, мене було арештовано заступником начальника райвідділу МГБ Череповим. Далі були довготривалі допити і слідство в Бібрці, у Львові на Лонцького та вирок – 25 років таборів, Воркута, 40-а шахта. Після більшовицької неволі десять років не проживав у рідних краях, постійно був під особливим наглядом репресивних органів КГБ, кілька разів викликали на співбесіди для визначення лояльності до радянської влади. В час розвалу Радянського Союзу я взявся викривати вчинені більшовиками криваві злочини на території Бібрецького краю супроти нашого народу, проводячи розкопки таємних поховань закатованих та убієнних українських патріотів на території міської тюрми, де базувався райвідділ НКВД, а потім МГБ. Навіть приїзд прокурора та начальника відділу КГБ з Перемишлян не зупинив мене. З проголошенням Незалежності нашої держави став ініціатором та організатором заходів по вшануванню пам’яті загиблих воїнів ОУН-УПА. На місцях масових поховань та загибелі українських патріотів проводили встановлення та освячення пам’ятних хрестів та дошок, символічних могил. В даний період доля звела мене з молодшим братом провідника «Михайла» – Омеляном Цурою, жителем м. Львова, котрий розшукував людей, що знали та працювали в підпіллі з братом. З моєю допомогою та інших живих очевидців та учасників антибільшовицького спротиву, Омелян дізнався про трагічну долю свого брата. З того часу ми з ним поріднились, стали добрими друзями, я завжди радо його зустрічаю у своїй домівці в рідній Бібрці».

  

На світлині зліва – Собенко Богдан-«Орлик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – Гірний Володимир «Ткачук»

  

Зліва і справа від Михайла, використовуючи фотомонтаж, співробітники НКВД. Очевидно світлина використовувалась з провокативною метою  

 

Та повернемось до продовження оповіді. Попри те, що «Михайло» був поглинутий повсякденними турботами підпілля, а їх, зважаючи на вороже оточення, було дуже багато, його не полишали думки про своїх батьків та рідних. В 1947 році, поновивши зв’язок з переселеною із Перемищини родиною, що тепер проживала в Сокільниках та дізнавшись про місце проживання батьків, він організовує поїздку довіреної особи з Боринич, призначивши батькові побачення у Старому Селі, в родині Василя Кравця.

 

В 1948 році відбулась зустріч із сестрою Ярославою в Бринцях Церковних, а в 1949 році «Михайло», нарешті, зустрічається з матір’ю у Глібовичах, в родині Хомуляка Івана. Чергова зустріч з рідними відбулась влітку 1951 року. Як згадує його брат Омелян, до батьківського дому у Велике-Колодно прибула жінка, яка передала прохання від «Михайла» приїхати сестрі Дарії та брату Омеляну на зустріч у Старе Село. Не вагаючись, брат і сестра зібрались в дорогу і під вечір, в супроводі тієї жінки, прибули до її дому. На жаль, ім’я та прізвище добродійки не збереглось в пам’яті рідних. До їх появи «Михайло» вже був на місці. Коли Омелян та Дарія зайшли до стодоли та піднялись по драбині на тік стайні – побачили брата і його товариша. Обійми їхні були дуже міцними, адже не бачились протягом довгих семи років. Далі було багато запитань з боку «Михайла», відповіді на які він уважно слухав. При спілкуванні рідних був присутній товариш «Михайла» – охоронець «Орлик», що було відмічено Омеляном і Дарією, він весь світлий період дня читав газети. З настанням ночі «Михайло» прощався з братом і сестрою, просив передати вітання батькам і повідомити, що в нього все добре. Це була його остання зустріч з рідними.

  

 Зліва – Степанюк Василь-«Зябрик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – невпізнаний

 

Уже в цей час підпілля ОУН Бібрецького надрайону понесло значні втрати, загинули на полях боїв десятки «Михайлових» соратників і побратимів. Так, 2 квітня 1949 року в бою з більшовиками загинув один з кращих керівників ОУН, провідник Новострілищанського районного проводу Петро Дикий-«Одісей», соратник і родич крайового провідника Львівського краю Миколи Кондрата. 10 травня 1950 року загинув ветеран ОУН кущовий провідник, співробітник вищого осередку СБ Василь Заставний-«Шершень», автор музики до відомої повстанської пісні «Лента за лентою».

 

Осінню 1950 року та весною 1951 року значних втрат зазнало підпілля Бібрецького районного проводу ОУН. Загинули одні з кращих синів України, ветерани визвольних змагань.

 

23 жовтня – боєвики: Фіцик Ярослав-«Чорний»; Степанюк Василь-«Зябрик», уродженець Сокальщини; «Лисий».

 

5 січня 1951 року – кущовий Тищишин Йосип-«Вихор» із п’ятьма побратимами. 3 березня 1951 року загинув референт СБ Рогатинського проводу ОУН Пацевко Євстах-«Смерека», уродженець с. Заліски та увесь Ходорівський провід ОУН з провідником, ветераном ОУН Василем Краївським-«Легінем», уродженцем с. Загіричко.

 

19 березня 1951 року – Володимир Гірний-«Ткачук», уродженець с. Глібовичі.

 

21 квітня 1951 року – Паливода Адам-«Довбуш», Шіпний Василь-«Горський», уродженець с. Чижичі.

 

Це були невідновні втрати. Більшість підпільників загинули не у відкритому бою, а були підступно вбиті із засідок більшовицькими вбивцями.

 

З кожним роком збільшувалась більшовицька агентурна сітка, яка охоплювала значну частину несвідомого і обманутого населення. Каральними органами створювались десятки спеціальних боївок, які діяли під виглядом боївок ОУН. Їх завданням було входження в контакти з підпільниками з метою знищення або захоплення останніх, а також провокаційні дії, скеровані проти цивільного населення для дискредитації визвольного руху. В таких умовах продовжувати боротьбу було надзвичайно складно.

 

Більшовики залучали до боротьби з ОУН кращих пошуковців, щоби першочергово обезголовити підпілля, підступно знищивши його керівний склад.

 

Це явно видно з протоколів допиту арештованого провідника ОУН Львівського крайового проводу Євгена Пришляка. Впродовж кількох допитів емгебісти прагнуть за всяку ціну отримати дані про місце перебування керівника Бібрецького надрайонного проводу ОУН Дмитра Цури-«Михайла». Під час допитів Пришляк всіляко заперечує, що йому відоме місце знаходження провідника, надаючи лише інформацію про останню зустріч з ним в кінці серпня 1951 року, в двох кілометрах на схід від села Підмонастир, Бібрецького району, в Підмонастирському лісі. Сюди «Михайло» приходив з провідником ОУН Бібреччини «Павлом» разом з боєвиками охорони, прямуючи на зустріч з провідником Рогатинського окружного проводу ОУН «Вишнею».

 

Звістка, отримана «Михайлом» в липні 1952 року про вбивство батька та висилку рідних до Сибіру, гірко вразила його, але не зменшила запалу продовжувати боротьбу з озвірілим окупантом. Із розповіді брата Омеляна, це трапилось при наступних обставинах. 1 липня 1952 року біля третьої години ночі до їхнього дому прийшов знайомий повстанець Євген Гладковський-«Мар’ян», односельчанин з с. Велике-Колодно, котрий входив до боївки районного провідника Степана Стоцького-«Романа». Підпільники боївки «Романа» були частими гостями батьків «Михайла». Тієї ночі Омелян з батьком ночували у стодолі, на сіні. «Мар’ян» постукав в вікно хати, розбудив господиню, забрав спечені для повстанців хлібини та спитав за Омеляном. Дізнавшись, що той ночує в стодолі, розбудив та запропонував іти з ним, бо за селом, в чагарнику, їх чекає поранений провідник «Роман», якому необхідно буде придбати ліки. Обидва полишили будівлю, за стайнею зупинились на хвилю часу, прислухаючись до нічної тиші, кругом все ніби було спокійно. Та в одну мить тишу пронизала автоматна черга. «Мар’ян», відскочивши в сторону, відкинув приклад автомата і зробив серію пострілів в сторону можливого супротивника. В цей час Омелян уже біг сусідським подвір’ям, а постріли лунали все густіше, в небі мерехтіли освітлювальні ракети. На виході з сусіднього двору він завмер на декілька секунд біля хвіртки, остерігаючись засади за нею. Прибіг і «Мар’ян», в одній руці тримаючи автомата, іншою звільняючи плече від заплічника з хлібом. Усе відбувалось дуже швидко, напевно кожна секунда вирішувала їхню долю. Почулась притишена розмова більшовиків на подвір’ї батьківського дому. Для них був єдиний шлях до порятунку. Не вагаючись, «Мар’ян» відкрив хвіртку і побіг вперед. На щастя, тут більшовиків не було, Омелян кинувся за ним. Пробігши садом поміж дерев, а далі полем, він дістався залізничної колії та попрямував в сторону станції Колодно, де дочекався потягу та вирушив до родини в Дубляни. А тим часом, як в селі вщухла стрілянина – приїхала вантажівка, мабуть кулі повстанця досягли цілі. З настанням світанку у батьківський двір «Михайла» прибув додатковий загін більшовиків, люті та озлоблені, вони розпочали тотальний обшук в будівлях садиби, розшукуючи партизан та криївку. Побачивши в стодолі батька, силою витягли його у двір і без пояснень, на очах дружини та дочок розстріляли, не зважаючи на благання жінок. Через два тижні непрошені гості знову прийшли та наказали протягом двох годин зібрати речі на висилку. Рідним «Михайла» було вже не звикати до більшовицького насильства. З клунками в руках матір Теклю, дочок Ярославу і Дарію та сина Омеляна привезли до Львова, на пересильний пункт, що був розміщений по вулиці Калініна (тепер Замарстинівська), де їх утримали протягом трьох тижнів. Далі всіх затриманих завантажили в товарні вагони і відправили в сторону м. Рівне. На станції Клевань Рівненської області, їх завели до старовинного замку, де була раніше розміщена військова частина, та протримали аж до середини жовтня. Після цього частину родин відправили на поселення в Казахстан, іншу – відправили додому. В числі повернутих були і рідні «Михайла» – емгебісти, напевно, вже знали, чий він син, бо в наступні місяці біля їхнього двору неодноразово робили нічні засідки.

 

«Михайло», станом на друге півріччя 1952 року, продовжує очолювати підпілля надрайону, підтримуючи тісний зв’язок з останнім членом крайового проводу ОУН Львівського краю Любомирою Гайовською-«Рутою», провідником сусіднього Рогатинського надрайону ОУН Олексієм Демським-«Шуваром», на території якого в той час перебуває член Проводу ОУН Василь Охримович-«Кузьма», що був призначений відповідальним за Львівський край ОУН керівником підпілля Василем Куком-«Лемішем».

 

Наближалась видатна дата в історії визвольних змагань – 10-та річниця створення УПА. «Михайло» веде активну організаційну підготовку, плануючи цей святковий день провести з друзями, адже він поєднувався з духовним святом – Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки та берегині українського війська.

 

На урочисте зібрання, крім повстанців Бібрецького надрайону, прибули також повстанці з Миколаївсько– Городоцького та Перемишлянського надрайонів ОУН.

 

В 90-х роках автору вдалось знайти учасника цієї події, одного з останніх живих воїнів ОУН-УПА, багаторічного в’язня більшовицьких тюрем та таборів Степана Янкевича-«Крука», уродженця м. Миколаєва Львівської області. Він поділився своїми спогадами:

 

«Мабуть наша боївка, яку очолював Михайло Гнатів-«Скорий», однією з перших була попереджена про запланований захід на теренах Бібреччини, оскільки в той час при нашій боївці перебувала секретар Львівського крайового проводу ОУН «Рута». На зібрання нас вирушило троє – командир Микола Гнатів-«Скорий», Степан Петрів і я. Місце зустрічі нам було знайоме, це Підмонастирський ліс біля села Підмонастир. Там в попередні роки неодноразово відбувались весняні зібрання повстанців після зимового постою, іноді це відбувалось біля села Суходіл. Ми прибули завчасно і мали можливість спостерігати за своїми побратимами, які прибували на святкування зі своїми провідниками з теренів Перемишлянщини, Новострілещанщини, Ходорівщини, Бібреччини. Це були невеликі боївки в декілька чоловік, тому згадались попередні роки, коли в час весняних зібрань тут, на цьому місці, ліс був насичений такою кількістю повстанців, а це декілька сотень, що відгомін від радісного спілкування лунав далеко навкруги. Душу огортає щімкий жаль за всіма, хто сьогодні не з нами, хто загинув у жорстокій борні. Коли збірка прибулих завершилась – поступила команда шикуватись у стрій в два ряди. Провідник даного терену «Павло» доповів провіднику «Михайлу» про готовність воїнів ОУН-УПА до відкриття урочистостей з нагоди 10-ї річниці створення УПА. Урочистості розпочались з молитви «Отче наш», після хвилиною мовчання вшанували пам’ять славних синів України, провідників ОУН-УПА, побратимів, що полягли на полі Слави, були закатовані в польських, німецьких та більшовицьких тюрмах та концентраційних таборах в боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Далі зі словом до вояцтва звернувся провідник «Михайло», який від імені головнокомандувача УПА, проводу ОУН, особисто від себе подякував присутнім воїнам за жертовну працю, яку вони віддавали протягом років і віддають сьогодні в боротьбі з ворогами в ім’я побудови Української Держави. В кінці промови провідник «Михайло» урочисто вручив кожному посвідчення про нагороду ювілейною медаллю «Х річчя УПА». Зустріч тривала до кінця дня і повстанці мали можливість поспілкуватись з побратимами, обмінятись спогадами про повстанські будні за скромним святковим столом. Вже вечоріло, коли повстанці, попрощавшись, повертались на свої терени. Це була остання зустріч повстанців даної округи».

 

З наближенням зими 1953 року «Михайло» завчасно із своїми побратимами підготували криївку для зимового постою, вибравши терен Бібреччини, село Глібовичі в господарстві Ковалик Ксенії та Ольги. Мабуть «Михайло» з вибором місця криївки прислухався до пропозицій провідника «Павла», з яким підтримував тісний зв’язок і хотів бути поряд.

 

На початку лютого 1953 року, повертаючись до двору Ковалик після чергового рейду, повстанці були помічені інформатором МГБ, але він не знав, до кого вони зайшли і вказав емгебістам на сусіда. Цілий день більшовики чинили обшук в того сусіда, та нічого не знайшли. Опинившись в критичній ситуації, «Михайло» приймає рішення залишити криївку і перейти на маршрутний режим.

 

Ввечері 27 лютого «Михайло» з товаришами перебував в селі Лопушна, дізнавшись про це, більшовики оточили село, виставивши кругові застави. Та повстанцям під покровом ночі, вранці, вдалось вийти з оточення. Надворі розвиднялось, був сильний мороз, який змусив їх податись в село Волощина. Підходили крадькома долиною, порослою чагарником, прямуючи до двору Валько Катерини – цій жінці вони довіряли, але, на жаль були помічені одним з більшовицьких прислужників. Він разом з двома спільниками подався на пошту в с. Глібовичі і передав в Бібрку інформацію про наявність в селі повстанців. Незабаром в село прибув начальник гарнізону Черепов з загоном і почав перевіряти двори в тій частині, де були помічені повстанці. Це побачила Катерина Валько, яка попросила «Михайла» залишити її двір і сховатись в сусідньому, наполовину зруйнованому будинку, в якому ніхто не проживав. Повстанці погодились і перейшли до нього, сховавшись в пивниці, а Валько замела за ними сліди на снігу. Прийшли більшовики і до Валько, зробили обшук та нічого не знайшли. Яким чином вони виявили повстанців – залишилось таємницею, яку Валько забрала з собою. Між супротивниками розпочався запеклий бій. Чотири повстанці протистояли цілому загону карателів. Бій тривав протягом кількох годин, поки в них не залишилось по одному патрону. Повстанці загинули всі, заспівавши на прощання національний гімн «Ще не вмерла Україна».

 

З оперативного зведення МГБ відомо, що 28 лютого 1953 року в селі Волощина внаслідок військово-чекістської операції ліквідовано чотирьох повстанців. Під час впізнання ними виявились:

1. Цура Дмитро-«Михайло», надрайонний провідник ОУН Бібреччини;

2. Собенко Богдан-«Орлик», боєвик ОУН, уродженець с. Волощина;

3. Михайлина Іван Семенович, боєвик ОУН, влився в підпілля в 1950р., переселенець;

4. Невідомий.

 

З інших джерел автором встановлено, що четвертий, невідомий повстанець, – Євген Бодак, 1931р.н., родом зі Східниці.

 

Рівно через 40 років, 28 лютого 1993 року на місці загибелі героїв ОУН-УПА відбулось урочисте відкриття меморіальної таблиці. Їхні імена відлиті в бронзі і відтепер назавжди нагадуватимуть прийдешнім поколінням про звитяжну боротьбу воїнів ОУН-УПА проти московських загарбників, за волю і незалежність України.

 

Сповнились слова «Михайла», сказані в 1951 році дружині референта СБ Рогатинської округи Марії Малій-«Смереки» з Букавини Жидачівського району, які вона повторила в 2008 році на урочистому відкритті меморіальної таблиці в гаю с. Чорний Острів Жидачівського району на місці загибелі районного провідника ОУН Ходорівщини Дмитра Думашівського-«Чугайстра», його дружини і трьох побратимів:

 

«Маріє, ми усі загинемо в полум’ї Української революції, та нехай Господь Бог збереже тебе, щоби розповіла про нашу боротьбу майбутнім поколінням».

 

Автором в даній публікації відображена невелика частинка фактів з життя і боротьби Дмитра Цури-«Михайла» та його побратимів, але окремі риси героя, безумовно, підкреслюють думку, що він був неординарною особистістю з багатьма талантами. З нього був би хороший лікар, бо мав в душі співчуття і співпереживання до оточуючих та рідних. Дмитро своєю вимушеною діяльністю в підпіллі проявив хороші якості організатора, за яким тягнулись люди. Його жертовна праця була достойно оцінена. Ще за життя нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

 

Але московські більшовики перервали його політ, як забрали життя в тисяч ні в чому не винних українців, єдиною провиною котрих було бажання жити у своїй вільній, незалежній державі.

 

Історія досить часто повторюється. Знову на порозі нашого дому той же ворог, і хоче він перервати наш рух до кращого, більш цивілізованого життя. Знову проливається кров наших братів і сестер, синів, батьків на Сході України. Ще більш витонченими методами московіти хочуть розвалити нашу монолітну єдність, котра почала кріпнути в часи Майдану. Надто сильний і підступний ворог ось уже три роки намагається загнати нас під своє ординське начало. Без допомоги та активної підтримки світової спільноти нам буде важко в боротьбі з Москвою.

 

Європа повинна зрозуміти, що ми перебуваємо на передньому краї між Добром і Злом. Якщо переможе Зло – воно не зупиниться саме, піде далі в Європу з маніакальними фантазіями про новітню імперію.

 

Слова, сказані в першій половині 20-го століття відомим поетом і письменником Олександром Олесем (Кандибою), тлінні останки котрого нещодавно перенесені в рідну землю, звучать актуально і сьогодні:

 

«Коли Україна в нерівній борбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі

Європа мовчала».

 

Дай Боже мудрості нашим і світовим політикам, щоби слова О.Олеся не стали пророчими в першій половині 21-го століття.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

Червень 2017р.

Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року як чинник творення української держави. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 20 черв. 2017 р., 09:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 вер. 2017 р., 09:56 ]

 

 

 

2017 рік Президент Петро Порошенко проголосив Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї.

 

З цієї нагоди відбувається чимало заходів на офіційному рівні Зокрема, відзначення 100 років з часу утворення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького та початку формування українських збройних сил (01.05.1917); Президент України Петро Порошенко 01.05.2017р. присвоїв ім'я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ (Національній академії Державної прикордонної служби України вже раніше присвоєно ім'я Богдана Хмельницького - авт.). Про це сказано у зверненні президента в честь 100-річчя цієї події з моменту створення Першого українського козачого ім. Богдана Хмельницького полку – першої української військової частини, сформованої на добровільних засадах. У зверненні президента також зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв'язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

«Всеукраїнські військові з'їзди творили особливий феномен української революції, який надавав українським подіям іншого характеру, як вони мали в Московщині».

Яків Зозуля, делегат II Всеукраїнського військового з'їзду,

член Української Центральної Ради

 

Доба Центральної Ради є першою спробою започаткування і становлення Української держави та її Збройних сил у XX столітті. Це був час бурхливих революційних подій у колишній Російській імперії. За декілька місяців український народ відновив свою державність та домігся її міжнародного визнання. У досягненні цієї мети особливу роль відіграли багатомільйонні маси українського селянства, одягнені в солдатські шинелі та матроські бушлати.

 

Процеси відновлення української державності розпочалися в екстремальних умовах воєнного часу. Уже три роки тривала Перша світова війна. У переломні моменти розвитку суспільства позиція армії може докорінно вплинути на хід революційних перетворень. Вона може підтримати ці перетворення, гарантуючи їх незворотність та перемогу, або ж завдати їм поразки. Саме військо було тією реальною першопричиною і надало той поштовх, який урухомив нашу українську історію. Саме тому в національному русі українського народу за відновлення своєї державності в 1917 – першій чверті 1918 рр. військовий рух як форма участі багатомільйонних солдатських та матроських мас у державотворчих процесах, є надзвичайно важливою сторінкою історії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.9-10)

 

Насамперед це проявилось в оформленні його організаційних структур та тенденції до творення національних військових частин. Адже одним із найважливіших атрибутів будь-якої суверенної держави є наявність національної армії.

 

Територією України проходив найбільший фронт російської армії – Південно-Західний. Він простягався на 615 км від річки Прип'яті до буковинського містечка Кимполунгу. У 1916р. був створений ще й Румунський фронт, який частково проходив Україною.

 

На початку 1917 р. українців було понад 3,5 млн. із 6798 тисяч військовиків діючої російської армії і 2260 тисяч, що перебували в запасних частинах. Отже, царська російська армія майже на 40% складалася з українців. Саме українці переважали в деяких військових частинах, зокрема, у лавах лейб-гвардії Волинського полку 80% становили українці, 194-й піхотний полк у Москві за своїм складом також був українським. Тисячі українців проходили службу в частинах, розташованих по всій Росії, а також на Кавказі, у Фінляндії та Китаї. А три полки російської армії – Волинський, Гренадерський та Ізмайлівський– мали традиційно український склад.

 

До війни в Україні був сформований 10-й армійський корпус, який комплектувався переважно з українців.

 

Демократичні ініціативи Тимчасового уряду викликали в українських вояків прагнення до організації на національному підґрунті. Почали організовуватися українські військові комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі українські частини. Ініціаторами українського руху в армії переважно були молодші та старші офіцери – українці, а представників вищого офіцерства було мало.

 

Український військовий рух спочатку проявлявся здебільшого стихійно. У численних постановах і резолюціях вимагалось, щоб усі військові частини, які дислокувалися в Україні, формувалися винятково з українців, а українські частини за межами української території негайно перевести в Україну. Віча, маніфестації, демонстрації, мітинги, з'їзди та збори, що відбувалися на фронті та в тилу, сприяли пробудженню національної свідомості солдатів-українців.

 

Зокрема, в березні в Чернівцях відбулися установчі збори солдатів-українців 8-ї армії, на яких було вирішено організувати комісію у складі 12 осіб, яка б зайнялась згуртуванням солдат-українців у масштабах усієї армії.

 

Проводилась активна робота щодо створення української ради у 36-й армійській бригаді, яка дислокувалась у районі Острога (там само. – С.89-10).

 

Вище військове командування, різноманітні загальноросійські військові організації та російська революційна демократія загалом поставилися до українського руху в армії вороже.

 

Безперервні конфлікти, непорозуміння, а подекуди й відкриті образи з боку противників українського руху викликали зворотну реакцію – велику активність серед українських військових мас. У кінці березня в Одесі гімназистами та семінаристами було засновано «Союз української молоді», який нараховував 500 осіб. У квітні з нього виокремилась група, яка заклала «Одеську Січ», що вела військову підготовку серед української молоді. На той час в Одесі вже діяв Український військовий комітет, який очолював доктор І. Луценко. Він мав значний вплив серед солдатів-українців Одеського гарнізону та військового округу, а також Румунського фронту.

 

Виникла «Українська громада» в березні 1917 р. і в Сімферопольському гарнізоні. До неї входило 200 осіб, а очолював її учитель гімназії Клименко. В Сімферопольському гарнізоні було майже 7 тисяч солдатів-українців, серед яких Рада громади розгорнула активну діяльність і незабаром здобула популярність та визнання (там само. – С. 38-39).

 

Початок весни 1917 р. засвідчив швидкий розвиток українського військового руху, який став одним із найважливіших чинників у відновленні українцями своєї держави.

 

Після повалення російського самодержавства в армії почали виникати національні організації, які мали великий моральний вплив на солдатів-українців. А це в ситуації, яка виникла в Україні, було вагомою силою в боротьбі з армійським командуванням, шовіністичною політикою Тимчасового уряду і всіх загальноросійських партій. Український військовий рух став значною мірою каталізатором загальнонаціональної боротьби.

 

У середовищі найвпливовіших українських партій панували антимілітаристські настрої, але й з утворенням Центральної Ради її лідери також не надавали належної уваги українському рухові в армії оскільки політика Центральної Ради ґрунтувалась на федералістській концепції, що заперечувала наявність національної армії. В колах, близьких до Центральної Ради, панували думки, що в крайньому разі сам народ збиратиметься в «народну міліцію». У ліпшому випадку український рух в армії визнавався як складова частина національно-визвольної боротьби. Такою ситуацією скористався самостійницький табір. Національно-визвольний рух в армії з самого початку значною мірою розвивався під їхнім ідейним впливом (там само. – С. 39).

 

Поступово центром українського військового руху став Київ. У березні 1917 р. тут з'являються дві військові організації, що ініціюють створення перших збройних формувань Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського Війська під проводом полковника М. Глинського і Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Власне діяльність цих організацій можна віднести до передісторії національних збройних сил і на загал українського військового руху.

 

9 березня 1917 р. в Києві відбулося Військове Українське Віче, на якому в полках, де українці переважали, було висловлене побажання наказом запровадити вживання української урядової мови, і щоб такі полки поповнювались українцями та призначалися офіцери-українці (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упор. В. Верстюк. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. – С. 48-49 [№13. Оголошення про створення Установчої української військової ради]).

 

Організаційному комітетові, за пропозицією М. Міхновського (Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Промова М. Міхновського на Шевченківському святі 1900 р. в Полтаві і Харкові, надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна», стала програмою Революційної української партії. У 1917 р. – член Центральної Ради та Генерального військового комітету, один з ініціаторів організації українського війська. Ідеолог державної самостійності України. Див.: Новий довідник: Історія України. – К.: «Казка», 2006. – С.453), було дано доручення з вимогами негайного формування українського Полку ім. Б. Хмельницького, делегування зі його складу представників до Центральної Ради, розгортання енергійної пропаганди українського військового руху серед солдатів фронту і тилу, а також підготовки до скликання Всеукраїнського військового з'їзду. Саме з'їзд мав би визначити основні засади побудови Української Армії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.40).

 

Цього ж дня в аудиторії Київського комерційного інституту відбулися установчі збори військовиків-українців, на яких розглядалось питання про утворення українського національного війська. Актуальним став принцип українізації з'єднань і частин російської армії. Він передбачав насамперед виділення і згуртування на регулярній основі із загальноросійських угруповань солдатів-українців в окремі формування. Його підтримували всі без винятку національні політичні сили, але кожна вкладала свій зміст. Самостійники, прихильники М. Міхновського, вважали українізацію першим кроком у створенні Української національної армії. Більшість представників національних партій у Центральній Раді бажала обмежитися лише культурницькими рамками.

 

Український Військовий Організаційний комітет одразу після свого створення в березні 1917 р. зіткнувся із протидією вищого військового керівництва Російської республіки та ворожою позицією більшості загальноросійських військових організацій. На їхню думку, формування окремих українських військових частин було неприпустимим через технічні умови, а головне, це вважалося «порушенням об'єднаного революційного фронту». Хоча на той час у складі російської армії вже були національні формування – польський корпус Довбур-Мусніцького, чехословацький легіон та батальйони латиських стрільців.

 

Проте український національній рух продовжував поширюватися серед солдатів-українців наперекір усім перешкодам. Через негативну реакцію з боку і вищого військового керівництва Російської республіки і загалом представників «російської демократії» Український військовий клуб ім. наказного гетьмана П. Полуботка та Організаційний комітет провадив тактику «доконаних фактів». Організація першого українського збройного формування почалася без відповідної санкції російської влади та військового командування.

  

 

Знак учасника Третього всеукраїнського війскового з'їзду. Надпис на звороті: «Українці мусять лучитися як українці для оборони прав українського народу. Михайло Грушевський. В році волі України 1917»

 

Солдати на фронті легко сприймали лозунги «боротьби за вільну Україну». Хоча розуміння солдатами своєї «вільної України» не завжди співпадало з тим змістом, якій вкладали в нього керівники в прийнятих постановах і резолюціях українських вояків. У вищому офіцерському складі армії була певна кількість українців, і це деякою мірою впливало на їх відношення до формування українських національних частин. Революційний вибух, розвиток національно-визвольного руху вплинули і на них, змусивши їх згадати про своє національне походження. Ставлення українського вищого офіцерського складу до національно-визвольного руху було різним.

 

Голова Організаційного комітету полковник М. Глинський, в середині березня, надав до штабу Київського округу проект організації полку. Члени Комітету були готові погодитись на будь-які обмеження з боку влади. Головне – створити прецедент, створивши першу українську військову частину, а чисельність в подальшому можна було збільшити через поповнення. В разі відмови, полк мав бути сформований самочинно як охочекомонний та іменуватись Першим козацьким ім. гетьмана Б. Хмельницького. Задовго до офіційного звернення до російських властей, таємно проводилось його формування. Найактивнішу участь в цьому узяли полковник М. Глинський (командир резервної частини  з 10-12тис. військовиків, з якої поповнювались фронтові частини) та полковник П. Волошин (начальник штабу запасної ополченської бригади). Обидві частини дислокувались в Києві. Полковник П. Волошин надсилав М. Глинському наряди щодо відправки його підлеглих на фронт або на роботи. Це надавало можливість позбутися неукраїнського елементу і завершилося це тоді, коли частина цілком українізувалася. Вже наприкінці березня вона нараховувала 3 тисячі військовиків, які стали основою першого українського полку. Водночас серед солдатів-українців тилових і фронтових частин Клуб ім. гетьмана Полуботка проводив агітацію щодо вступу до цієї української частини. Тільки після цього організатори зробили офіційне звернення до військової влади про дозвіл на формування. Відповідь військових властей була негативною.

 

У середині квітня 1917 р. члени клубу ім. Гетьмана Полуботка організували в околиці Києва-Святошині «Свято білої квітки», де зібралось майже 10 тисяч вояків-українців з різних частин Київського гарнізону. Організатори свята скористалися з настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Ради Робочих і Солдатських Депутатів», яка складалася з шовіністично налаштованих есерів та меншовиків. На заклик М. Міхновського солдати попрямували до будинку, в котрому засідала «Рада». Вона покликала собі на допомогу представників військової влади. Командувач Київського військового округу генерал М. Ходорович погодився на формування українських національних частин. При ухваленні такого рішення неабияку роль відіграло українське походження генерала та його симпатії до українського національно-визвольного руху. «Рада» звинуватила командувача, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтримує бунт в армії» і вимагала його відставки. Тоді, з ініціативи М. Міхновського, солдати київського етапного пункту (командир полковник М. Глинський) провели мітинг, на якому 3 тисячі військовиків заявили, що відбудуть на фронт за умови, якщо вони підуть туди як окрема українська частина – Козачий полк ім. Б. Хмельницького (там само. – С.45).

 

Таким чином був зламаний опір організаційним планам щодо створення окремої військової частини з боку військової влади. Російська преса здійняла великий галас, чим сприяла поширенню серед вояків-українців російської армії ідеї створення українського війська.

 

Центральна Рада спочатку намагалася дистанціюватися від процесу творення першого українського збройного формування. Від її імені у квітні 1917 р. було підготовлено інформаційне повідомлення до київських газет, де зазначалось, що рух за формування українського полку з 3 тис солдатів виник стихійно, без будь-якої участі організованої частини українського суспільства.

 

Лідери Центральної Ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, не мали чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси – орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією всередині українського руху, зокрема серед військовиків.

 

Найпослідовніше такої позиції дотримувався В. Винниченко. Підтримавши створення Першого українського полку, він виступив проти постійної, регулярної армії. В. Винниченко бачив його не полком постійної армії, а народної міліції.

 

Згодом об'єктивні політичні обставини змусили командувача Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова врешті-решт дати дозвіл на формування українського полку з 500 солдатів-добровольців. При цьому формування полку мало проходити в будь-якому місці, окрім Києва. Решту вояків негайно відправили на фронт. Це рішення викликало протест солдатів-українців. (Генерал О. Брусилов завершив свою військову службу у більшовиків головним інспектором кавалерії в РККА в 1923 році – авт.). Але поки йшли переговори про подальшу долю полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, він був уже фактично сформований і озброєний. В цьому допоміг начальник Київського артилерійського складу полковник Сокира. Він співпрацював з Організаційним військовим комітетом.

 

Полк отримав від Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря, і прийняв під ним присягу. За кілька днів було проведено організацію полку, а також утворено кадри: гарматні, кінноти, кулеметні та воєнної інженерії з тим, щоб пізніше полк розгорнути в дивізію.

  

Проголошення III Універсалу Української Центральної Ради (1917)

 

Полк нараховував 16 сотень – 3574 особи. Командиром його став сотник Путник-Гребенюк (за В. Голубком – штабс-капітан С. Ластівченко (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48)), а сотенними: Ярошенко, Дмитраченко, Лук'яненко, Ізбицький та Мичко (Лазуренко С. Богданівський полк // Календар «Свободи». На рік 1960. – Нью-Йорк: Видання Українського народного союзу, 1959. – С.108).

 

Була думка призначити самого М. Міхновського командиром полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, але була залишена, бо полуботківці дивилися на цей полк тільки, як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керівника.

 

Згодом командиром полку став викликаний із Симбірська (Росія) підполковник Ю. Капкан, який, приїхавши, на всіх полуботківців справив добре враження. Решту командного складу доповнили українські офіцери з російських частин.

 

Зі створенням першої української частини змушений був погодитися і військовий міністр Російської республіки О.Керенський, хоча й визнавав неприпустимим переведення українських військових одиниць із однієї частини в іншу для утворення окремих українських корпусів у межах російської армії.

 

Згода Тимчасового уряду переконала Центральну Раду в силі українського військового руху. Але замість того, щоб твердо стояти на позиції створення національних Збройних Сил, вони продовжували говорити про «збереження єдиного революційного фронту». Козаки полку ім. гетьмана Б. Хмельницького до українських соціалістів ставилися прихильно, але не могли їм пробачити лояльність і нерішучість супроти російського уряду(Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48).

 

За наказом Центральної Ради, 26 липня 1917 р. «богданівці» відряджалися на фронт. Перед відправленням на них здійснили провокативний напад кірасири та донські козаки. 16 українських вояків було вбито, а 30 поранено. Українські організації на чолі з Центральною Радою вимагали від російської влади вивести кірасирів і донських козаків з Києва та усунути з посади начальника Київського округу полковника К. Оберучева.

 

На фронті полк «богданівців» був у складі 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу як однієї з найкращих бойових частин, а 1 листопада 1917р. його повернули до Києва. У подальшому він брав активну участь у війні з більшовиками.

 

Полк ім. Б. Хмельницького – найстаріше українське національне збройне формування, що проіснувало до кінця 1920p., зокрема, з квітня 1918 р. воювало у складі Запорізького Корпусу як 3-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк.

  

Чота Першого Запорізького полку імені Тараса Шевченка (Синьожупанників) в місті Парчеві на Підляшші. 1917 рік.

 

З почину Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П.Полуботка постала ще ціла низка українських частин: Полуботківський полк, Дорошенківський полку Чернігові, Гайдамацькі загони в Одесі та Катеринославі й багато інших. Це також дало поштовх до створення перших українських частин на фронті.

 

Те, що робилося в Києві, мало загальноукраїнське значення. Всі погляди звернені були на Київ і всюди, де був активний український військовий елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином витворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були військовики-українці. (У Москві пройшла багатолюдна маніфестація, в якій прийняло участь майже 10 тисяч військовиків).

 

На з’їзді солдатів-українців в Мінську було утворено українську фронтову раду Західного округу, яку очолив С. Петлюра. Такі ж з'їзди відбулися у Саратові, Пензі, Казані. У Саратові зорганізувався полк ім. І. Мазепи, а в Москві – Український запорізький полк (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48).

 

Офіцери та матроси (українці) Петроградської Морської школи 20 квітня 1917р. ухвалили звернення до місцевої Ради робітничих та солдатських депутатів негайно висунути вимоги до Тимчасового уряду щодо виділення всіх солдатів, офіцерів і урядовців (українців) тилових військових формувань в окремі українські частини, та не відправляти їх на фронт, поки не почнеться формування українських частин. Зважаючи на технічні умови, вони мали переводитися на територію України. Частини та з'єднання Південно-Західного фронту мали поповнюватися українськими кадрами в запасі, а офіцери-українці та випускники військових навчальних закладів призначатися до сформованих частин.

 

Станом на початок травня 1917 р. в російській армії було створено 1337 українських організацій, більшість з них (685) – на Південно-Західному фронті та майже 300 – у Київському військовому окрузі. Така ситуація спонукала Центральну Раду до формування інституцій, здатних керувати українізацією в армії (Верстюк В. Українська Центральна Рада й українізація військових частин Російської Армії / В. Верстюк // Український історичний журнал. – 2012. – №3).

 

Непересічну роль у процесі творення Української національної армії відіграли три Всеукраїнські військові з'їзди, які відбулись впродовж Української революції 1917-1921 рр.

 

«Ґенеза самих з'їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гучков 1(14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет солдатських депутатів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Організація комітетів з їх контролею поширилася на всі військові з'єднання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з'їзду військових депутатів у Петрограді. Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов'язків. Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об'єднання» (Проф. Яків Зозуля. Всеукраїнські військові з'їзди в 1917 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://komba-ingwar.blogspot.com/2009/05/1917.html).

 

Якось непоміченою минула в четвер, 18 травня 2017р., 100-а річниця Першого всеукраїнського військового з'їзду, який сколихнув масову свідомість малоросів в одностроях, і не тільки, та закликав до творення свого національного Українського війська. Може тому, що ані в Указі президента, ані в плані Кабміну, ані в Додатку до постанови Верховної Ради жодного разу не зустрічаємо окремої згадки про військові з'їзди, які проголосили ідеї збройного захисту української державності та заклали підвалини для творення Української національної армії.

 

В Україні у цей час почалися активні соціально-політичні процеси, спрямовані на вирішення проблем створення власної національної армії.

 

«У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння. Приблизно через два тижні після сформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва» (там само).

 

З'їзд було скликано з ініціативи Товариства ім. гетьмана П. Полуботка. Цей з'їзд мав служити також для поборюваня ворожих до української військової акції впливів. Організація українського військового руху – за вийнятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським – відбувалась революційним шляхом, тобто наперекір легальній військовій владі. Організовані за таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярні, дисципліновані збройні сили. Для виконання такого завдання необхідно було створити відповідну організацийну інституцію. Це і спонукало Полуботківців до скликання Першого всеукраїнського військового з'їзду.

 

«Метою з'їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів» (там само).

 

Представники Центральної Ради розглядали з'їзд як засіб опанування стихією українського військового руху шляхом нав'язування їй автономії України у складі Росії. М. Міхновський та представники Полуботківського товариства вважали єдиним шляхом до відбудови української державності негайне утворення могутньої власної армії. Вони сподівалися на розуміння серед делегатів з'їзду, але значна частина вояцтва ще була під значним впливом російських федералістських ідей.

 

Українська Армія мала бути регулярна. Створювати цю мілітарну силу потрібно було методом «доконаних фактів» як полк ім. Б. Хмельницького. М. Міхновський не відкидав відновлення в Україні гетьманату. Передбачалося що на з'їзді буде йти боротьба між самостійницькою (державницькою), представлену М. Міхновським та прихильниками, та демократичною течіями, носіями якої виступали більшість соціалістичних партій, які входили до Центральної Ради. Головне завдання з'їзду, наполягав М. Міхновський, – створити авторитетний орган, що уможливить формування українських військових частин, не потребуючи дозволу від Петрограда. Робота з'їзду проходила під сильним впливом самостійницької течії, прихильники якої серед делегатів з'їзду становили 45 відсотків (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.51).

 

Певним чином М. Міхновський та його група вплинули на рішення з'їзду.

 

На з'їзді було ухвалено резолюції про організацію українського війська шляхом українізації російських частин. Серед інших питань, розглянутих і виділених у постанові з'їзду, варто згадати про такі: про автономію України, про Українське військо, про українські клейноди, про перший Український Козацький полк ім. БогданаХмельницького, про українську народну міліцію, про українізацію військової освіти.

 

Делегати з'їзду затвердили полк ім. Богдана Хмельницького як регулярну українську національну військову одиницю, а всіх записаних до нього солдатів і офіцерів ухвалили вважати його особовим складом.

 

Було також окреслено організацію адміністрації в Україні, яка мала формуватися на пропорційній основі відповідно до чисельності тих націй, що проживають на її території (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С.284).

 

Для того, щоб очолити та координувати національне військове будівництво, було обрано Тимчасовий Український генеральний військовий комітет (УГВК), який очолив С. Петлюра. По суті УГВК став прообразом військового міністерства України. В ухвалі з'їзду «Про українське народне військо і Український генеральний військовий комітет» була вимога щодо негайної «націоналізації армії на національно-територіальному принципі», а також потреба створення Української Армії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.51).

 

На противагу самостійникам на з'їзді виступив В. Винниченко. Він став переконувати делегатів в тому, що Україні ні за що воювати, адже вона нікого не збирається поневолювати. Вона має закінчити війну й разом з російськими працюючими класами улаштувати нове життя у спільній державі – Росії. Під тиском УСДРП і УПСР у підсумковій резолюції з'їзд записав, що постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, адже всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих класів. Тому український військовий з'їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб по війні Українська Армія стала армією всього народу – народною міліцією (там само. – С. 51-52).

 

Так марнувався український національний порив у військах, пропускався найзручніший момент для формування Української Армії.

  

Перша Українська дивізія Синьожупанників Армії УHP

 

М. Міхновський і полуботківці завзято боронили ідею сильної дисциплінованої Української Армії, але не могли встояти проти напору демагогічної більшості. На хвилі демократичних настроїв, які панували і серед солдат-українців, відродження Збройних Сил очолили далекі від армії люди. Часто вони були вороже наставлені до неї. І в цьому затаїлася небезпека для створення основ самої державності України. Голова УГВК С.Петлюра був одним із небагатьох зі свого партійного оточення, який незабаром усвідомив необхідність створення регулярної Української Армії (там само. – С. 52).

 

Перший всеукраїнський військовий з'їзд підняв в очах всеросійського петербурзького уряду значення і питому вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада значення української військової сили не хотіла розуміти. Її зусилля і в подальшому спрямовувались в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Думка про українізацію війська була неприйнятною для росіян. Та й багато українських діячів не особливо підтримували її. Їхньою політичною програмою передбачалася автономія в межах великої Росії, а для цього військо не було потрібне. Крім того, в самому Генеральному Комітеті не було спільного погляду на рішучість прагнень перед тимчасовим російським урядом. Але бажання виокремити українців в окремі сотні, курені, полки, дивізії і навіть корпуси вже набрало виразних форм.

 

Тимчасовий уряд практично відкинув всі вимоги українців. Фактично він зігнорував ухвали Першого всеукраїнського військового з'їзду і не визнав Генерального військового комітету. Адже цей уряд сповідував принцип єдиної і неподільної Росії.

 

Незважаючи на спротив командування і проросійських партій, які організували шалену антиукраїнську кампанію, Перший всеукраїнський військовий з'їзд спонукав до подальшого розвитку українського військового руху та національно-визвольної боротьби в Україні загалом.

 

Практично всі частини, особовий склад яких складався бодай наполовину з українців, завжди висловлювався за українізацію армії. А ті заходи, які проводили прихильники єдиної армії та централізованої Російської держави,як наприклад проведення спеціальних зборів, що засуджували національний рух в армії, мали незначний вплив. Український військовий рух набув найбільшого розмаху у тилових запасних частинах. Переважно їх комплектували з українців.

 

У Вінницькому гарнізоні збори солдатів і офіцерів вимагали від Тимчасового уряду виконання ухвал Першого всеукраїнського військового з'їзду. А Український генеральний військовий комітет вони визнали своїм найвищим органом влади.

 

В кінці травня 1917р. солдати і офіцери Одеського гарнізону виступили з вимогою утворення окремого українського полку. В цей же час, Рада Всеукраїнської юнкерської спілки звернулася до юнкерів із закликом вступати до Української Армії.

 

24 травня 1917р. в Сімферополі відбулося Шевченківське свято, в якому взяло участь понад 10 тис солдатів і офіцерів місцевого гарнізону. На цьому святі були українські делегації Чорноморського флоту, а також із Севастополя та Феодосії. Саме тут проголосили про створення Українського полку ім. гетьмана П. Дорошенка під командуванням Шиманського(Полк перестав існувати після боїв з переважальною силою червоногвардійців під командуванням підполковника М. Муравйова у грудні 1917 р. під Олександрівськом і Синельниковим).

 

У травні активізувався український військовий рух і на Чорноморському флоті, де координатором виступив Чорноморський український комітет. Це сприяло і розгортанню в Криму національно-визвольної боротьби татар. За підтримки українців тут у травні було сформовано татарський курінь. Командування Полку ім. гетьмана П. Дорошенка мало дружні взаємини із сімферопольським мусульманським, очолюваним муфтієм Ч. Челебієвим (там само. – С. 54.).

 

Створення українських частин відбувалось і на етнічних російських землях. Так, у червні 1917 р. в Комишині (Росія) на базі запасного полку був утворений батальйон ім. М. Грушевського, який мав відбути в діючу армію через Харків.

 

Розвиток українського військового руху мав вплив і на українських військовополонених, які перебували в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Вони були обізнані про події в Україні завдяки Союзу Визволення України (СВУ), який проводив роботу щодо організації українських частин з полонених українців російської армії.

 

 

 

 

Пам’ятник загиблим полоненим українцям.

«Синам України їх земляки» а Раштадті (Німеччина)

 

Результатам діяльності СВУ в Німеччині стало переміщення українців полонених в окремі табори – Раштадт, Вецляр та Зацведель, а в середині травня усіх полонених офіцерів-українців російської армії до табору Ганновермюнден. Згодом сюди прибув генерал-майор В. Зелінський, колишній командир 6-ї Сибірської артилерійської бригади. Так розпочалася конкретна військова робота щодо підготовки кадрів для частин, які належало сформувати в Німеччині, і починалася історія дивізії Синьожупанників.

 

В Австро-Угорщині українські табори військовополонених були у Вільзербурзі, Зальцведелі, Домбчевську, Турулі, Йозефштадті.

 

СВУ також проводив тут аналогічну роботу, але навесні 1917р. австрійське військове командування не давало офіційного дозволу чи обіцянок на формування з військовополонених окремих частин (там само. – С. 56).

 

Тимчасовий уряд і дальше робив усе можливе, щоб не допустити українізації армії. І хоча на початку українського військового руху автономістська течія виявилася сильнішою та впливовішою, ніж самостійницька, проте сила цього руху змусила Центральну Раду підтримати ідею українізації армії.

 

У червні 1917р. силами Військового клубу імені Полуботка була сформована військова частина – Другий український ім. гетьмана Павла Полуботка козачий полк. Він не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська.

 

Розпочалася активна підготовка до Другого Всеукраїнського військового з'їзду. Український генеральний військовий комітет розробив положення щодо представництва українців-військових на ньому. А російські військові власті докладали чималих зусиль, щоб приховати від солдат-українців інформацію про скликання військового з'їзду.

 

Військовий міністр О. Керенський надіслав до всіх частин телеграму із забороною під карою притягнення до військово-польового суду їхати на з'їзд. Таким чином він мимоволі сам довів інформацію, яка приховувалася. Також О. Керенський надіслав телеграму Генеральному військовому комітету, в якій заявив про несвоєчасність проведення з'їзду, який буде відволікати солдатів та офіцерів від виконання їхнього прямого обов'язку перед Вітчизною, а питання про національні війська негайно виноситься на розгляд Тимчасового уряду (там само. – С57).

 

Та Центральна Рада, наперекір Тимчасовому уряду, скликала Другий всеукраїнський військовий з'їзд, який 5 червня (18-23 червня) 1917 року розпочав свою роботу в Києві. На з'їзд прибуло 1976 делегатів, що представляли 1 732 444 організованих українських вояків (там само. – С.58).

 

Перший день з'їзду проходив бурхливо. Депутати вимагали від Центральної Ради припинити будь-які переговори з Тимчасовим урядом та не посилати до нього депутацій. Особливо по-самостійницьки налаштовані були представники дорошенківців з Чернігова та полуботківці з Києва. Така радикальність вимог відбилася і на позиції лідерів Центральної Ради та Генерального військового комітету. Але це було не стільки зміною їх поглядів на творення Української Армії, скільки бажання зберегти контроль в ситуації, що склалася.

 

Центральним питанням в роботі з'їзду було організаційне оформлення українського військового руху. Знову між прихильниками та противниками створення Української Армії відбулася суперечка. В. Винниченко намагався довести непотрібність національної армії. Про це йшлося в його статтях у «Робітничій газеті» та виступах на з'їзді. «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій, – зазначав він. – Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С. 192-193).

 

Але ця позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, бо, як писав той же В. Винниченко, «їм хочеться ... дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй» (там само. – С.192).

 

Цікаво, що вже перебуваючи в еміграції, невдачу за створення Української Армії В. Винниченко намагався перекласти на С. Петлюру.

 

Як і на Першому військовому з'їзді, найвпливовіші українські політичні партії надавали пріоритет соціальним, а не державотворчим питанням, серед яких чільне місце посідало творення національних збройних сил. Це призвело в подальшому до того, що той військовий матеріал, який всеукраїнські з'їзди давали Центральній Раді, так і не оформився в боєздатну національно-свідому Українську Армію.

 

Центральна Рада значною мірою спричинилася до нейтралізації саме тих радикальних військових елементів, які хотіли надати чітко окреслених організаційних форм українському військовому рухові. Якби-то прислухалися тоді до національно свідомих військовиків, а зокрема М. Міхновського, то не було б страшних голодоморів 1921-1923 та 1932-1933 рр., репресій проти українського народу, бо було б кому його захистити. Адже на той час російське військове командування уже було не спроможне приборкати український військовий рух. Це зазначав і генерал А. Денікін (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.61).

 

А першопричиною цього була саме масовість цього руху, і власне це вберегло його, а заодно і Центральну Раду, від розгрому з боку Тимчасового уряду і особливо чорносотенного офіцерства.

 

До найважливіших здобутків Другого військового з'їзду можна віднести оформлення прообразу штабу майбутніх Збройних Сил – Українського генерального військового комітету. В червні 1917 р. УГВК складався з дев'яти відділів: інструкторського, агітаційно-просвітницького і організаційного, мобілізаційного та військової комунікації, канцелярії, комендатури та комітету для організації Вільного козацтва, юристконсульського, стройового, що перебрав на себе функції розробки військових статутів, комісії спеціальних служб, санітарно-медичного відділу з ветеринарною секцією. Така структура залишалась до листопада 1917 р., тобто до того часу, коли було сформовано Генеральний і Головний штаби Армії УНР (там само. – С. 63).

 

Однією із важливих проблем, яку прийшлося вирішувати УГВК, – проблема офіцерських кадрів. Це більше стосувалось генералітету. Українців серед генералів тогочасної російської армії було мало. І на перших порах вони зголошувались на українську службу під тиском певних обставин, а саме масових протестів революційно настроєних солдатів, у разі не вибору на командну посаду А пізніше декотрі просто втікали від більшовицьких порядків в армії.

 

Переважна ж більшість російських генералів вбачала смертельну небезпеку для майбутнього Російської держави в українізації армії.

 

УГВК мав підстави на недовіру до таких військових фахівців. Але як для українського військового центру в УГВК бракувало військових фахівців. Виходячи з цього, Другий військовий з'їзд створив допоміжний орган – Всеукраїнську Раду військових у складі 132 осіб (60% солдати, а 40% офіцери), які увійшли і до Центральної Ради. В окремих випадках вона могла за ухвалою Центральної Ради давати певні директиви УГВК.

 

На Другому військовому з'їзді були представники Вільного козацтва. З'їзд власне легалізував цю військову формацію. Створення загонів Вільного козацтва розпочалося навесні 1917р., і записувались у них цілі села й повіти. Ця нова військова формація започаткувалася у Звенигородському повіті на Полтавщині, а звідти швидко поширилась на Лівобережну та Правобережну Україну. Ці загони відзначалися самовідданістю і дисциплінованістю, а їхні делегати на Другому військовому з'їзді виділялися своїми радикальними виступами. Центральну Раду Вільне козацтво зацікавило як військова формація міліцейського типу, що змогла б замінити регулярну армію.

 

Проте, влітку 1917 р. Українська Центральна Рада не виробила відповідного ставлення до Вільного козацтва, тому воно провадило свою роботу, значною мірою, самостійно. Представники національних меншин в Українській Центральній Раді ставились до Вільного козацтва надзвичайно вороже (В середині жовтня 1917 р. в Чигирині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва. На цей з'їзд не прибули представники соціалістичних партій, а генерал Скоропадський прибув разом з усім штабом).

 

Другий військовий з'їзд підтримав наступ на фронті, але вимагав від уряду широкомасштабної українізації армії та флоту. З’їзд ухвалив низку постанов, у яких констатувалося:

 

1. Тимчасовий Російський уряд не розуміє процесів, які відбуваються, що породжує загострення суспільно-політичної обстановки в Україні.

2. Підтримуючи постанови І Всеукраїнського військового з'їзду про українізацію війська, з'їзд доручає Українському Військовому Генеральному Комітетові (УВГК) якнайскоріше розробити детальний план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного впровадження його в життя (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С. 116).

 

Всі рішення з'їзду з поточних політичних та військово-організаційних питань виходили за межі автономістської політики Центральної Ради. Відсутність твердих державницьких позицій у провідних політичних партій та і тогочасному українському суспільстві загалом призвело на тому етапі до обмеження українського військового руху рамками автономії. Це спричинило його значне послаблення.

 

На Другому військовому з'їзді 10 червня Центральною Радою було оголошено 1-й Універсал про автономію України у складі Росії. По всій Україні люди святкували, виконували «Ще не вмерла», зачитували «Заповіт» Тараса Шевченка. Але, на жаль,тодішні політики, не мислили Вільної України без Росії. На все, що відбувалось в Україні вони дивились через призму російських, а не українських процесів. За такої політики в майбутньому Української Держави не було місця для своїх збройних сил.

 

Всі загальноросійські партії, окрім більшовицької, виступили з його різкою критикою та звинуваченням військового з'їзду і Центральної Ради у зраді революції.

 

15 червня був створений виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний Секретаріат, практично уряд автономії. В подальшому до його складу на правах секретарства мав увійти Генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою (там само. – С.65).

 

До подій, які були в першому періоді творення українського війська, належить Третій всеукраїнський військовий з'їзд, який проходив 20-30 жовтня (2-12 листопада) 1917 р. у Києві за участі трьох тисяч делегатів. Делегати обговорили стан українізації у військах та ухвалили відповідну резолюцію. З'їзд наполягав на негайному проголошенні Центральною Радою демократичної республіки в українських етнографічних межах, узяття Центральною Радою і Генеральним секретаріатом усієї повноти влади у свої руки, скликання суверенних Установчих зборів, які повинні ствердити республікансько-демократичні форми правління в Україні.

 

В цей час вся влада в Росії перейшла до рук більшовиків.

 

Делегати Третього всеукраїнського військового з’їзду ухвалили постанову «Про курінь з'їздовий», у якій, зокрема, постановили залишити частину членів з'їзду в Києві до стабілізації політичного становища, зорганізувавши їх в окремий курінь і підпорядкувавши його Центральній Раді. Пізніше курінь був переформований у Перший український полк охорони революції. 26 жовтня (8 листопада) делегати ухвалили рішення на певний час припинити роботу з'їзду.

  

 

 

«Скориставшись цілковитою анархією, що панувала на фронті і в тилу, 7 листопада 1917 більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчасовий уряд і захопили владу в Росії (окрім Кубані та Дону). УЦР не визнала більшовицький переворот і засудила його» ([Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=33971).

 

20 листопада Українська Центральної Рада проголосила Третій Універсал, в якому проголошувалось, що Україна стає Українською Народною Республікою, зберігаючи федеративні зв'язки між УНР і Росією. Хоча залишалося неясним, про яку Росію йдеться, оскільки Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія на той час уже перестала існувати. На тому етапі влада боялася думати про державну самостійність. На зібраннях і з'їздах зацитькували самостійницькі голоси. Владна еліта не мислила національними категоріями. Вона все ще очікувала спрямування з колишньої імперської столиці.

 

Це був час найбільшого розкладу тієї української військової сили, що витворилась сама собою. Більшовики проводили агітацію серед українських частин Київського гарнізону, щоб запобігти утворенню Української армії. Це підривало авторитет української влади та розхитувало дисципліну. Водночас більшовики намагалися надати процесам демобілізації і одночасного формування своїх частин і з'єднань більш організованих форм.

 

Внаслідок українізації або через самовільне відокремлювання від російських частин з березня 1917 р. до січня 1918 р. (проголошення державної самостійності України), з'явилося дуже багато українських збройних формувань. Але вже восени та взимку 1917-1918 рр. майже всі ці угруповання були деморалізовані або їх вояки розійшлися по домівках чи під впливом більшовиків перейшли на їх бік. В найкращому випадку українізовані частини залишилися нейтральними.

 

Що ж спричинило такі процеси? Більшість провідників українського військового руху вважали, що в основі устрою будь-якої армії має бути не військова дисципліна, а «свобода»; у козакуванні мусить проходити червоною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, що межувало з анархією та низькім рівнем відповідальності, а часом призводило до невиконання наказів.

 

Практично всі керівники політичних партій основи Центральної Ради виступали за створення народної міліції. Вони вважали, що армія в XX ст. не потрібна, а народної міліції достатньо для виконання всіх функцій. І це незважаючи на те, що на фронтах Першої світової тривали бої, а в Росії один за одним відбувались збройні конфлікти.

 

Наскільки це серйозна помилка керівників Центральної Ради, стало зрозуміло після захоплення більшовиками влади в Росії в жовтні 1917 р. (Точно так же легковажили обороною України керівники української держави до 2014 р. – авт.).

 

Над Україною нависла загроза російською агресії, яку більшовики розпочали 17.12.1917 р. В стані відсутності української армії, а лише з деякими її зародками, як Богданівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа – захопила Україну війна з Московщиною. (Подібне відбувалось і в2014р. – авт.).

 

Все, що було тоді, стало на відбиття агресії. Українську національну збройну силу прийшлось творити під вогнем ворога. В найкритичнішому моменті виявилося, що вояки з російської армії були ненадійними і відмовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли бажати української держави.

 

Тому назріла потреба створювати вже не українізовані, а українські частини. У своїх працях В. Петрів обстоював думку, що держава – це територія + народ + військо. Військо є міцним тільки тоді, коли воно будується з урахуванням традицій народу, який проживає на цій Богом даній землі і вихідці з нього складають основу його збройних сил. Тільки при врахуванні цього можна говорити про створення справді національних Збройних Сил (Петрів В. Про значіння селянства в житті держави // Петрів В. Військово-історичні праці. Листи. – К., Українська Видавнича Спілка, 2004. – С. 86).

 

Тогочасна ініціатива українських військовиків у боротьбі за творення української держави спонукала Центральну Раду до рішучих дій, а опертя на мілітарну українську силу – додавало впевненості. Без згуртованих українських військовиків, без такої активності та ініціативи українського військового руху Україна не отримала б чотирьох Універсалів Центральної Ради.

 

Та багато часу було втрачено і нароблено багато помилок...

 

Варто пам'ятати, що останній універсал – Акт 22 січня 1918 р. – фактично був продиктований нагальною потребою часу. Влада була силою примушена до Четвертого універсалу самою історією: абсолютно очевидно, що іншого виходу, як суверенність тодішня ситуація не давала. Пригадаймо слова Універсалу: «Нас примушено творити свою долю». Істинно так... (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам'ять героїв Крут. – С. 188).

 

Минуло 100 років... (27-28 липня 1991 р. в Києві в актовому залі Будинку вчителя (колишній Будинок Центральної Ради) відбувся І (IV) з'їзд офіцерів – громадян України. На цьому з'їзді було створено ВГО «Спілка офіцерів України» та поставлене питання про створення Збройних Сил України шляхом законодавчих ухвал Верховної Ради України).

 

Недооцінка значення військової потуги в захисті держави поставила в 2014 році Українську державу на межі катастрофи...

 

Ті ж вороги з Московщини, що і в 1917 р., воюють супроти України...

 

Українським політикам хочу нагадати слова Вінстона Черчилля: «Вчіть історію, вчіть історію. В історії знаходяться усі таємниці політичної прозорливості».

Петро Бухтяк-«Петро» – охоронець крайового провідника Осипа Дяківа. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 1 трав. 2017 р., 03:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:56 ]

 

За останні роки відкрито доступ до архівних документів минулої епохи і це дає можливість історикам і краєзнавцям ідентифікувати багатьох борців за свободу і незалежність нашої батьківщини – бійців, командирів та провідників ОУН-УПА. Це стосується і нашого краю – Бібрецького надрайону ОУН.

 

Зокрема стало відомим прізвище зв’язкового та охоронця крайового провідника Осипа Дяківа, котре довгі роки було утаємничене через умови конспірації. Ним виявився наш земляк, уродженець села Піддністряни Жидачівського району Петро Бухтяк. Він один з небагатьох, хто довгі роки співпрацював з першими керівниками воюючої України.

 

 Петро Бухтяк-«Петро»

 

До уваги читачів пропонується дослідження, яке проливає світло на цікаві та досі невідомі сторони діяльності підпільників ОУН.

 

Петро Бухтяк народився 1922 року в селі Піддністряни Ходорівського району (тепер Жидачівського району). Батько Ілько та матір Анна походили з роду землеробів, для котрих земля була основною годувальницею. До появи на світ Петра у сім’ї зростало троє його братів: Іван 1907р.н., Стефан 1911р.н. та Василь 1914р.н.

 

Про народження третього синочка батько довідався з листа дружини, перебуваючи на італійському фронті Першої світової війни.

 

Збереглася фотографія, на якій зображений фельдфебель Ілько Бухтяк в колі сім’ї після повернення з війни.

 

 Батьки Петра Бухтяка. 1918 рік

 

Через чотири роки по тому сім’я поповнилась ще одним сином – Петром. На цей час найстаршому з них, Івану, виповнилось п’ятнадцять років і для батьків він ставав опорою і помічником. Молодший син, Стефан, також допомагав батькам, доглядаючи за найменшим братом, Петром. Так влаштоване життя, і всі повинні були вносити свою частку праці в добробут сім’ї.

 

В 1926 році сім’я поповнилась ще одним сином, Миколою, та мати Анна все надіялась на народження доньки і Господь, напевно, почув її молитви, бо в 1928 році народилась дівчинка, яку нарекли Софією.

 

Сестра Софія з автором на місці загибелі Петра. 2012 рік

 

 

Проходив рік за роком, велика сім’я жила в злагоді та любові, старші брати допомагали молодшим в засвоєнні шкільних наук.

 

Важливу роль в їхньому вихованні відіграли батьківські настанови та особистий життєвий приклад, а також школа і читальня «Просвіта».

 

Як відомо з історії села, з початку дев’ятисотих років минулого століття при читальні та школі було організовано хорові колективи. Мабуть варто відзначити роль хорового об’єднання жителів села, адже народна думка, перенесена в пісню, розкривала героїчні сторінки життя українського народу, сприяла згуртуванню громади, виховувала в молоді правильне світосприйняття та почуття патріотизму.

 

За довгі роки діяльності «Просвіти», її керівники сприяли духовному становленню десятків, сотень молодих людей, серед яких були і брати Бухтяки: Іван, Василь, Петро – багаторічні активісти читальні тридцятих років. Усіх їх об’єднувала любов до рідної землі, бажання прикласти свої сили та енергію для покращення життя простого народу. Багато з них пронесли ці почуття через усе своє життя та, на жаль, не всі дожили до глибокої старості, бо незабаром за покликом серця взяли до рук зброю, щоб виконати найсвятіший обов’язок – захистити свою землю від ворожих посягань.

 

Свої імена в літописі героїчної боротьби вписали і патріоти-націоналісти, брати Бухтяки – Василь і Петро. Вони стали учасниками національно-визвольного руху, який в тридцятих роках започаткували в селі вчитель Корчинський та студент Львівської духовної семінарії Роман Хомин, в майбутньому польовий капелан старшинської школи УПА «Олені» на Долинщині, де загинув у 1944 році.

 

Та, мабуть, для Петра період другої половини тридцятих років став особливо плідним, коли роботу «Просвіти» очолили молоді студенти Роман Олійник та Іван Пшик. Їхня діяльність була тісно пов’язана з підпіллям ОУН і опиралась, в основному, на легальні громадські організації, зокрема на «Просвіту», активісти якої і ставали членами ОУН.

 

 Доріст 1937 рік. В третьому ряді третій зліва Петро Бухтяк. В першому ряді четвертий зліва Роман Олійник

 

Тут Петро відвідує щотижневі читання газет та журналів, стає учасником драматичного та хорового гуртків. Сільські аматори щорічно проводили фестини, на яких виступали не тільки свої художні колективи, але і запрошені гості із сусідніх сіл.

 

Ще сьогодні старожили, живі учасники того періоду, житель с.Станківці – Василь Медвецький, с.Тужанівці – Марія Ратич та Софія Убога з Піддністрян, згадуючи роки своєї молодості називають їх щасливими та життєрадісними, всупереч існуючим труднощам, владним заборонам, матеріальним нестаткам, які переживала більшість українських сімей.

 

Тут, у читальні, вони пізнавали незнані сторінки історії, перевтілювались в образи національних героїв, багатіли духовно і кріпились фізично. А збережені пам’ятні світлини того періоду спільних святкувань громад є підтвердженням прагнення відродити в народу дух українства.

 

В такій повсякденній, наполегливій праці ріс, учився, формував свою особистість Петро Бухтяк. Слід додати, що 1935 рік в житті Петра залишив важкий слід. Спочатку він наполовину осиротів – важко захворіла мати, ефективних ліків на той час не було і вона померла від хвороби горла.

 

Ще не пройшов біль від важкої втрати, як нове горе завітало в родину – при важких пологах помирають дружина з дитятком найстаршого брата Івана. Таку ж участь розділив і дев’ятирічний брат Миколка через ускладнення, спричинені травмою хребта.

 

Той родинний біль і тугу необхідно було подолати кожному з членів сім’ї, та особливо важко було батьку Ільку та наймолодшій семирічній Софійці, котра залишилась єдиною жінкою в сім’ї. А життя, тим часом, готувало нові випробування.

 

В другій половині 30-х років Петро стає членом першої ланки ОУН «Доріст», його наставник і вихователь – академічний гімназист Роман Олійник. Пройшовши глибоку підпільну підготовку, Роман відповідав високим критеріям націоналіста, відзначався добрими знаннями пропагандиста і був вмілим організатором, тому його зверхники – районний провідник ОУН Ходорівщини Теодор Парадовський та його заступник Микола Сидор, уродженець сусіднього села Чарториї (Кам’яне), доручають Роману відповідальну роботу в селі – підготовку і навчання молоді основним засадам ОУН.

 

Разом з тим, «Просвіта» була чудовим прикриттям націоналістичного підпілля. Створена Романом група налічувала тридцять сім юнаків і дівчат. Підготовка велась до вступу в «Юнацтво ОУН». Петро Бухтяк був в числі тих, хто витримав важливий іспит – жити і працювати за положеннями «Декалогу українського націоналіста».

 

На той час на Ходорівщині існувала добре розгалужена організаційна сітка ОУН. Зрозуміло, що в умовах польської окупації організація діяла строго підпільно. Зміст її боротьби складала культурно-виховна і політична робота через структуру «Просвіти».

 

Особливо ефективними заходами, організованими ОУН, політичними партіями та громадськими організаціями були народні маніфестації по вшануванню «культу стрілецьких могил». Вони відбувались в багатьох селах в період Зелених свят, та особливо багатолюдними були в м. Ходорові, коли жителі навколишніх сіл збирались в багатотисячні колони з церковними процесіями, з хоругвами і патріотичними піснями прямували на кладовище до братньої могили січовиків.

 

В Піддністрянах душею таких заходів був провідник Петра – Роман Олійник та просвітянські організатори Степан Олійник, Іван Пшик, Федір Федиш, Микола Пшик. Після храмового Богослужіння усе село, молодь в українських одностроях з церковною процесією на чолі з о. Тарнавським ішли до Хреста скасування панщини, після молитви процесія продовжувала свій шлях польовою дорогою до двох козацьких могил, що височіли за селом немов козацькі сторожові вежі.

 

В період урочистостей, в колі своїх товаришів, Петро згадує минулі дитячі роки, коли разом зі своїми друзями Володимиром Убогим, Іваном Олійником, Мироном Кравсом босоніж, полями навпростець бігали сюди до могил, піднімались на вершину та мріяли, годинами вдивляючись в синю далечінь, що простяглася аж до Карпат. Будучи уже юнаком, Петро продовжував навідуватись на це пам’ятне місце, особливо коли ставало важко на душі, і це допомагало, туга проходила. Тут була якась особлива енергетика, за переказами, на цьому місці благословлялись багатотисячні полки, що ішли на боротьбу з татарськими ордами, а сотні років по тому – з польськими та російськими поневолювачами.

 

Сьогодні на тому місці стояло нове покоління українців, майбутніх воїнів, готових боротись за національну ідею. З почуттям гордості за своїх предків, Петро жадібно вслухався у кожне слово промовців – отця Тарнавського, племінника командуючого УГА Мирона Тарнавського, та свого учителя – провідника ОУН Романа Олійника. Палкі промови про героїчне минуле краю викликали в присутніх почуття патріотичного піднесення. Молодь була готова наслідувати справу своїх попередників, а десятирічний досвід боротьби ОУН стверджував, що на підході нові, ще важчі випробування, котрі сколихнуть весь український народ.

 

В кінці тридцятих років Петро отримав атестат про закінчення семикласної школи в рідному селі. В період німецько-польської війни та першої більшовицької окупації 1939 року він проживає з родиною.

 

З приходом радянської влади в селі, як і по всій Галичині, відбулись корінні зміни – закрито усі українські громадські організації. Очікуючи репресій, частина провідних членів ОУН перейшла у підпілля, дехто подався на Захід, в їх числі і провідник Петра – Роман Олійник.

 

Незабаром, весною 1940 року виповнилось передбачення націоналістів – репресивні органи більшовиків вислали в Сибір та Казахстан десятки сімей патріотично настроєних українців з Ходорівщини. Та весною 1941 року стало ще гірше, люди жили в постійному страху, очікуючи візиту непроханих гостей з НКВД.

 

Батько Петра – Ілько Бухтяк, як і раніше, продовжував дякувати в сільському храмі. За довгі роки служби він набув доброї слави не тільки як дяк, але і як розумний співрозмовник та порадник, бо пройшовши баталії Першої світової війни та побувавши за кордоном, набув багатий життєвий досвід.

 

Події, що сколихнули Європу в 1939-40році, були в центрі уваги і галичан, всі говорили про потрясіння, які не минуть і наш край. Переживши лихоліття війни, Ілько хвилювався за долю своїх синів, і час показав, що не даремно. Гітлерівська Німеччина пішла війною на Схід.

 

Після перенесених репресій більшовиків українці Галичини повірили, що розпочалась визвольна війна проти радянських окупантів, що поневолені ними народи, в тім числі і українці, стануть вільними, тому населення зустрічало німців як визволителів,з хлібом – сіллю.

 

Українські націоналісти, частина яких вийшла з тюрем та повернулась із Заходу, розпочали державотворчі процеси. На місцях закладались органи влади, в містечках створювались українські комітети, для підтримання громадського порядку формувалась українська поліція та військо.

 

Сім’я Бухтяків однією з перших відгукнулась на заклик ОУН. Брат Василь вступив в українське військо, частина якого проходила вишкіл у м.Ходорів. Після закінчення навчання його прийнято в ряди поліції.

 

Петро також приймає активну участь в заходах, що проводить організація. 6 липня 1941 року на майдані біля церкви відбулось багатолюдне віче, присвячене визначній події – проголошення Акту відновлення української державності. Сам акт зачитав Роман Олійник, котрий на той час повернувся до села, після цього відбувся святковий концерт.

 

Незабаром в центрі села було насипано і посвячено символічну могилу Борцям за волю України, в яку закладено капсулу зі зверненням до майбутніх поколінь, яка була підписана о.Тарновським, директором школи Кекішом та багатьма авторитетними односельчанами.

 

В селі було створено волосну управу, секретарем якої було обрано колишнього січовика – підпоручика УГА, бувшого в’язня російських та польських таборів Івана Вовчука, уродженця с. Ляшки Горішні.

 

Розпочав свою роботу дитячий садок, яким керувала Стефанія Пацевко з Залісок, сестра знаного діяча українського визвольного руху Євстаха Пацевка. Але, незабаром, нацистська Німеччина продемонструвала свої справжні наміри стосовно України.

 

В плани нових «визволителів» не входило створення українських владних структур, адже вони бачили Україну лише як джерело дешевої робочої сили та постачання сировини і продуктів харчування. Німці закривали українські представництва, переслідували активних учасників та керівників ОУН.

 

З осені 1941 року розпочалось масове вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. В числі перших відправлених був і Петро та його друзі – Володимир Кравс, Володимир Убогий, Яким Сомик, Потап Сорока.

 

Під час розподілу на роботу Петро та його друзі потрапили в м. Лябант на будову заводу по переробці металобрухту. Будівництво розпочали з виконання земляних робіт та встановлення комунікацій, а через рік завод був готовий до пуску. Весь період працівники проживали в спеціально виділених приміщеннях, зі щоденною контрольною відміткою. Оскільки неподалік був розміщений концентраційний табір, для працівників існувала загроза потрапити в нього при вияві непокори або саботажі.

 

За час перебування в неволі Петро з земляками добре вивчив німецькі порядки та вимоги, тому, освоївшись, почали думати, як позбутись непосильної праці та повернутись додому. Першим, хто зважився на такий крок, був Володимир Кравс, але, не володіючи добре німецькою мовою та слабко орієнтуючись в дорозі, не наважувався робити це в одиночку. Допомогти йому погодився Петро. Дорога мала бути довгою та складною, попереду їх очікувало багато небезпек, але Петро був людиною відчайдушною, тому, обдумавши все до дрібниць, товариші вирушили в дорогу.

 

Без особливих пригод вони досягнули території Польщі і, незабаром, їхні ноги ступили на рідну землю. Це був перший успішний перехід Петра з території Німеччини, відбувся він в другій половині 1942 року.

 

В 1943 році, мабуть виконуючи завдання організації, Петро аналогічно переводить в Україну десяток українських юнаків, між ними і свого товариша Володимира Убогого.

 

Після першого повернення Петро деякий час побув з рідними і знову подався до Німеччини. Як обминув небезпеки та покарання, він з часом розповів сестрі Софії, котра поділилась спогадами брата з автором:

 

«Коли Петро повернувся до місця своєї праці, його запитали, де він був протягом двох тижнів? На це він відповів, що була поважна причина, бо отримав повідомлення про смерть матері, тому їздив на її похорон. Вислухавши Петра та взявши до уваги факт добровільного повернення до Німеччини, керівники заводу повірили йому, знову допустили до роботи та, не очікувано, поклали робочі дні за той період.

 

Будівництво заводу завершувалось, тому всіх працюючих призначили на нові об’єкти – Петро потрапив на будову залізниці, його товариш Володимир Убогий в м. Берлін. Восени 1943 року Петро виконав свою обіцянку, дану при відправці з Лябанта, він знайшов Володимира в Берліні, де той працював в одному з ресторанів. Володимир був приємно здивований такій зустрічі, тому запитав, як Петру вдалось знайти його в такому багатолюдному місті? На що той відповів: «Я тебе, друже, знайду і під землею!». Незабаром вони у складі групи земляків прямували додому».

 

Це був останній перехід Петра з території Німеччини.

 

В той час на рідних теренах формувались збройні боївки ОУН та відділи народної самооборони.

 

В Карпатах, Миколаївських лісах та на Бібреччині запрацювали військові вишколи.

 

Ранньою весною 1944 року старший брат Петра – Василь пішов у збройне підпілля ОУН і був призначений кущовим провідником ОУН під псевдонімом «Вихор».

 

Не забарився з таким же рішенням і Петро. Розмова з батьком була важкою, бо Петро добре розумів його почуття і старався знайти потрібні слова щоби менше вразити батькове серце. На схвильовані слова батька, що не пройшло і десяти років, як поховали двох його братів – Стефана і Миколу, а тепер покидають рідний поріг і вони з Василем, Петро спокійно, але твердо відповів, що його місце зараз поряд з товаришами, а свій вибір він зробив не сьогодні.

 

 

Петро Бухтяк

 

Під час цієї розмови була присутня сестра Софія, котра з глибоким хвилюванням згадує пам’ятну розмову батька з сином, що відбулась сімдесят два роки тому.

 

Відійшовши у підпілля, брати Василь і Петро Бухтяки рідко відвідують батьківську домівку. В цей період відбулись визначні події – радянсько-німецький фронт просунувся на захід. На зміну коричневій чумі знову прийшов не менш жорстокий режим, більшовицький.

 

В період 1945 року, перебуваючи на Ходорівщині, Петро іноді появляється в селі в оточенні своїх друзів. Щоби не наражати на небезпеку рідних, Петро на зустрічі приходить до батьків свого товариша Володимира Убогого та сусідів Володимира Кравса. Був випадок, коли він захотів побачити дітей старшого брата Івана, тоді сестра Софія вивела їх біля хати, а Петро, зробивши отвір в солом’яному даху, з горища споглядав за своїми племінниками Богданом, Стефаном та Ігорем, котрі бавились на подвір’ї.

 

Часто з Петром приходив повстанець на псевдо «Приймак», він був родом з с. Бортники. Сестра Софія, яка працювала листоношею і по роботі бувала в Ходорові, переносила естафети до Бортник на зв’язкову квартиру і рідним «Приймака».

 

Весною 1945 року, 3 березня, родину сколихнула трагічна звістка про загибель старшого брата Василя – «Вихора». Ось як про це згадує сестра Софія:

 

 Зліва Петро Бухтяк. В центрі Михайло Дендерис-«Дмитро» охоронець Романа Шухевича

 

«Напередодні трагедії в нашому домі квартирувала група військових більшовицького гарнізону. Вночі з 2 на 3 березня солдати з гарнізону десь вештались цілу ніч, а ранком, награбувавши в односельчан курей, принесли їх до нашого дому щоби приготувати на сніданок. Поснідавши, вони відійшли з двору, мабуть подались у Ходорів, та після обіду знову повернулись до нас. Їхній старший покликав мене та показав фотографію, запитуючи, чи не відомий мені цей чоловік. Глянувши на фотографію, я впізнала у вбитому чоловікові свого брата Василя. Та, ледве стримуючи себе, відповіла енкаведисту, що не знаю його. Мабуть, йому вже було відоме ім’я повстанця, інакше чому він показав фотографію мені? Проте до Ходорова, куди звозили вбитих повстанців, нас не викликали на впізнання. На наступний день, щоби переконатись остаточно, я подалась сама у Ходорів та пройшлась біля муру будівлі НКВД, де виставляли вбитих, там брата я не побачила, а заходити у двір – побоялась. Повернувшись до села, я зустріла знайомого односельчанина, котрий чергував в НКВД, він і розповів, що привезли до НКВД двох убитих партизан і в одному з них він упізнав мого брата. Як стало відомо пізніше, Василь загинув разом зі своїм побратимом на псевдо «Пугач» біля с. Городище, в лісі.

 

Протягом зими 1945-46 року Петро довший час не давав про себе звістки. Батько та родина почали хвилюватись, і тільки перед Великодніми святами до нашого дому прибула жінка з Бринець Церковних, її звали Наталя. Вона повідомила, що від Петра, і він просить сестру Софію приїхати на зустріч до Бринець, котра має відбутись в її домі у вказаний день. Перед відходом жінка повідомила, як доїхати та віднайти їхній двір у селі.

 

Дочекавшись дня зустрічі, а це був другий день Великодня, 22 квітня, Софія попросила подругу Ольгу, сестру Володимира Убогого, поїхати з нею. Та погодилась.

 

Раненько обоє пішки вирушили до Ходорова, звідтіля поїздом доїхали до станції Вибранівка, зійшовши – направились дорогою до Бринець Церковних та по відомому опису відшукали садибу Наталії.

 

У дворі їх зустріла привітна господиня, відповівши на християнське привітання, запросила дівчат до хати. В кімнаті господиня познайомила їх з донькою Ганною, по віку вона була їхньою ровесницею. Розпитавши, як доїхали, Наталія попередила Софію, що брат Петро прийде не раніше вечора, а це була після обідня пора, тому подругам прийдеться, напевно, переночувати.

 

Непомітно, при святочних розмовах в колі дочки господині, підійшов і вечір. Присутні сіли до вечері, підчас якої почули шум за вікном, всі піднялись, очікуючи приходу гостей з лісу, та через хвилину зайшла господиня і повідомила, що це сільські хлопці заглядали у вікна, довідавшись, що до них прийшли в гості дівчата.

 

Повечерявши, Софія та Ольга облаштувались на нічліг. Мабуть десь серед ночі їх солодкий сон перервала господиня. Розплющивши очі, Софія побачила серед кімнати брата. Він, усміхаючись, привітався і, як це і раніше було, заговорив до них жартома:

 

«А ну вставайте дівчата, нехай подивлюся я на вас, чи ви виросли у своїй жіночій красі!». «Ми стрепенулись, – згадує п. Софія, зіскочили з ліжка та, прямо в сорочках, кинулись до Петра, котрий міцно нас обійняв. Нас огорнула приємна прохолода, наповнена запахом лісу. Так, мовчки, ми простояли якусь хвилю часу, але ця довго очікувана мить зустрічі з рідною людиною залишилась у пам’яті на все життя. Це була мить душевної радості, яку зараз переживають лише ті, хто в тривозі і молитві сьогодні очікує своїх синів, братів та чоловіків зі східного фронту неоголошеної війни з «братнім» російським народом», наголошує 88-ми річна п. Софія.

 

Софія, сестра Петра Бухтяка, з автором 2012 року. Великополе

 

Години розмови торкались рідних, близьких, друзів, подій у селі, вони пролетіли так швидко, що вони і незчулись, як на дворі почало сіріти. Петро поспішав та щиро шкодував, що не виконав свого задуму – зробити сестрі подарунок, який замовив напередодні, але за браком часу не встиг забрати. Тому просив її поїхати в с. Юшківці, на вказану адресу, і взяти на пам’ять вишивану блузку.

 

Сестра дякувала брату, котрий поза зайнятістю куди важливішими справами, знаходить час та пам’ятає про меншу сестру. Вони попрощались, побажали Петру щасливої дороги, і ніхто з присутніх не допускав думки, що сьогоднішня зустріч брата з сестрою буде останньою.

 

Перший зліва Петро Бухтяк

 

Тільки через три роки, в 1949-му, «Петро» в черговий раз організовує зустріч з сестрою в с. Холодновідка, що біля Львова, але у зв’язку з тим, що в неї на руках була півторамісячна дитина, Софія не змогла прибути, про що шкодувала все життя.

 

В цей час, перебуваючи у Бринцях Церковних, «Петро» виконує в підпіллі ОУН-УПА важливу функцію. В терені лісових масивів від Миколаєва до Львова базувався Львівський крайовий та центральний провід ОУН. Із протоколу допиту зв’язкової головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Дарії Гусяк від 14 листопада 1950 року, опублікованого в Літописі УПА, том 17 нової серії, ми дізнаємось, що «Петро» був боєвиком в охороні «Федора» – Зиновія Тершаковця, крайового провідника Львівського краю, а після його загибелі в листопаді 1948 року поступив у підпорядкування новопризначеного провідника Львівщини «Цвочка», «Горнового» – Осипа Дяківа.

 

 

Осип Дяків зачитує наказ. Другий зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

Затримана описала прикмети «Петра»: «Примірно 27 років, середнього зросту, нормальної будови тіла, шатен, лице продовгувасте, ніс довгий, спинка носа випукла».

 

Виконуючи важливі підпільні доручення, «Петро» в домі рідних не буває, але, щоби дати заспокійливу звістку про себе – надсилає з надійними людьми короткого змісту естафети.

 

8листопада 1947 року Софія вийшла заміж за товариша «Петра» – Володимира Убогого, котрого не призвали до війська через короткозорість. Весною 1948 року у двір до Убогих, де уже проживала Софія, прибув незнайомий чоловік з дорученням від «Петра», брат просив виготовити чоловічі чоботи – гольфи.

 

Таке взуття не кожний швець міг виготовити, але свекор Софії – Петро Убогий ще за часів панської Польщі мав свою шевську артіль у Піддністрянах та славився, як добрий майстер. По його стопах пішов син Володимир, і про це знав «Петро». Та, на передодні, сталася прикра подія – під час більшовицької облави у селі один із жителів, що ухилявся від призову в армію, втікаючи, забіг у двір Убогих, а їхня хата розміщена на краю села. Це помітили енкаведисти, зробили обшук у дворі, хлопця затримали, а господаря разом з дочкою забрали до Ходорова, в МГБ.

 

Володимир Убогий був змушений пояснити посланцеві «Петра», що нижню частину чобіт він виготовить сам, а самі гольфи може зробити лише батько, який на даний час є затриманий. Мабуть, чоботи були призначені для високопосадовця в керівництві ОУН-УПА, бо використавши певні зв’язки підпілля ОУН вдалось визволити Убогого Петра та його дочку.

 

Незабаром, чоботи були виготовлені і як було попередньо домовлено, Софія їх повезла у Бринці Церковні, до п. Наталії, в котрої зустрічалась з братом. Підходячи до знайомої оселі, Софія ледь не потрапила в руки емгебістів – ще здалеку побачила, як з двору Наталії виходили солдати.

 

В 2011 році, під час ідентифікації архівної фотографії «Петра» та встановлення окремих фактів його життя, автор познайомився з сестрою Софією, яка під час однієї з зустрічей побажала поїхати до Бринець Церковних щоби дізнатись про долю родини, в якій зустрічалась з братом.

 

З сорокових років село невпізнанно змінилось, та, з допомогою не байдужих до цієї історії людей, вдалось відшукати дану родину. Нею виявилась сім’я Альфавіцького Михайла. За німецької окупації Михайло очолював сільську громаду, разом із своєю дружиною всебічно підтримував українську визвольну революцію.

 

За це в другій половині сорокових років був засуджений більшовиками. Його дружину Наталю також вивезли до Сибіру. Їхній син Іван, на псевдо «Соловей», «Прикрий», був учасником збройного підпілля.

 

За даними дослідника з Жидачівшини Олексія Данилишина, Іван Альфавіцький-«Прикрий», був районним провідником ОУН. З повстанських документів, опублікованих в Літопису УПА, том 12 нової серії, в числі повстанців Рогатинської округи 125, до складу якої входив Бібрецький підрайон, значиться старший булавний «Прикрий» з охоронно-екзекутивного відділу, який відзначений Бронзовим Хрестом заслуги від 30.06.1947р.

 

За припущенням жителів села, Іван Альфавіцький в кінці української революції легалізувався, і це, напевно, було зроблено з відома керівництва ОУН, проте проживав під чужим прізвищем. Його сестру Ганну неодноразово арештовували емгебісти та брали на допити в Нові Стрілища, під час яких вона зазнала побоїв, зокрема травми голови. Автору разом з п. Софією вдалось застати її живою, але жінка була важко хворою.

 

З осені 1948 року основним місцем перебування «Петра» разом з провідником «Горновим» були Миколаївські ліси в околицях сіл Ілів, Стільсько, Поляна, а також околиці Львова з осадком сіл Холодновідка, Барташів, Мшани, Ставчани та Янівські ліси, сьогодні Яворівщина, околиці сіл Страдч, Великополе, Добростани. Про це свідчить зустріч, призначена «Петром» сестрі Софії в с. Холодновідка в 1949 році в листопаді місяці, про яку сповістила Софія Лісна, утримувачка конспіративної квартири крайового провідника «Горнового»-ОсипаДяківа, приїхавши в Піддністряни.

 

 Осип Дяків зачитує наказ. Перший зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

В 2011 році автор побував в Холодновідці, розшукав родину Лісних та поспілкувався з Лісним Іваном, 1916р.н., чоловіком Софії Лісної, на той час уже покійної, котрий поділився своїми спогадами:

 

«Не легка доля спіткала нас, українців на споконвічно українських землях, які Москва подарувала польському сателіту з метою повного винищення там українського населення. Проживаючи у своїх рідних Гнатковичах Перемишлянського повіту ще до початку так званої акції «добровільного» переселення, мої рідні та сім’я моєї дружини Софії активно підтримували українську збройну боротьбу, яка стала єдиним правильним засобом оборони українців як проти польського, так і московського окупанта.

 

Під час переселення в 1945 році мене з дружиною Софією і дочкою Надією поселили в село Холодновідка біля Львова, поряд, через один двір, поселили і батьків дружини – Лісного Василя з дружиною Катериною та дочками Юлею та Дарією. Моїх батьків – вітчима Славінського Петра з матір’ю Анастасією, моїми братами Миколою та Мироном, сестрами Анною, Марією та Пелагією поселили в Городоцькому районі, в с. Вовчухи. Там же осіла і сім’я Лісного Осипа – стрийка моєї дружини.

 

Незабаром, мій брат Микола пішов у партизани, був у підпорядкуванні провідника Майхера Івана, котрий був другом і кумом родича – Осипа Лісного. Сім’я моїх батьків всебічно допомагала українському збройному підпіллю, за це в 1947 році всі члени сім’ї були арештовані більшовиками і відправлені в тюрми та табори:

- вітчим Петро помер від голоду в таборах Уфи,

- моя мати в 1952 році померла в Мордовських таборах,

- брат Мирон пройшов Магадан,

- а сестри Анна та Пелагія – Мордовію.

 

Брат Микола воював у збройному підпіллі на теренах Городоччини до кінця збройного опору і загинув в бою з більшовиками у 1952 році.

 

Мабуть, як постало питання в проводі ОУН вибору місця побудови неподалік Львова конспіративних криївок для перших керівників воюючої України, вибір було зроблено на нашій родині Лісних в Холодновідці.

 

На той час частина сіл Брюховецького району разом з Холодновідкою по територіальному розподілу ОУН відносилась до Городоцького районного проводу ОУН, яким з 1948 року керував провідник «Юрко». Він, зустрічаючись з місцевими підпільниками та братом Миколою, мав контакти і з нашою родиною.

 

А в Холодновідці, в 1948 році, з його пропозиції, у батька моєї дружини Лісного Василя було погоджено побудову криївки. Місцем її знаходження було вибрано одну з бічних частин горища житлового будинку, яка була відділена додатковою стінкою – фаціятом. Під таємною кімнатою знаходилась комора, з якої був зроблений вхід – прикладалась драбинка, знімалось кілька дощок на вхідний лаз. Одночасно проводилась і побудова другої криївки, у моєму будинку, місцем якої послужило підвальне приміщення – пивниця, в якій було споруджено стінку, що відсувалась на роликах. За нею були східці вниз до кімнати, висота якої була на зріст людини, а розміром – квадрат до трьох метрів.

 

Про дані криївки знала обмежена кількість людей з підпілля. Вони були призначені для провідника «Горнового». З його ближнього оточення перебував у них його боєвик «Петро», під час зустрічей приходили, також, охоронці головного провідника Романа Шухевича «Зенко» та «Владко», районний провідник «Юрко» та «Чорний» з СБ.

 

Постійно підтримував зв’язок з «Горновим» головнокомандувач Роман Шухевич через своїх зв’язкових: Дидик Ганну-«Анну» та Гусяк Дарію-«Дарку», але дівчата про криївки не знали, хіба що догадувались.

 

З 1947 року Гусяк Дарія перебувала на нелегальному становищі, тому керівники проводу Шухевич та «Горновий» вирішили її легалізувати, для чого в квітні 1949 року вона фіктивно обручилась з Мельником Михайлом, переселенцем з с. Вишитичі. Про все завчасно було домовлено і їх офіційно розписали в сільраді Холодновідки, а ми з дружиною Софією були свідками їх одруження.

 

Приходили на зустрічі, також, провідник «Лицар» (Олекса Гасин), родом зі Стрийщини, с.Конюхів, та його дружина Текля. В той день, коли «Лицар» загинув, в кінці січня 1948 року, він прийшов до нашого дому і сказав моїй дружині, що має таємну зустріч з високим керівником МГБ в центрі Львова, тому просить Софію супроводжувати його для конспірації.

 

Як розповідала Софія, коли підходила домовлена година зустрічі, вони обоє вирушили з дому, на вулиці Городоцькій сіли в трамвай, доїхали до Привокзальної, там пересіли на трамвай №1. Під’їжджаючи до Головпошти, «Лицар» сказав Софії вийти і чекати його на розі перехрестя вулиць Коперника – Стефаника, а сам зійшов на наступній зупинці, Дорошенка (колишня Жовтнева), де зустрів офіцера МГБ.

 

Під час розмови «Лицар», мабуть, зауважив, що їх оточують люди в цивільному і зрозумів, що більшовики влаштували йому пастку, тому кинувся бігти в напрямку Головпошти. На повороті вулиць Стефаника – Дорошенка Софія побачила, як «Лицар» на ходу заскочив до трамвая, але і там його чекали, тому, розуміючи, що це безвихідне становище, підпільник вчинив самогубство. Трамвай зупинився. Софія побачила метушню і багато військових та цивільних, котрі бігли з усіх напрямків, а пасажири виходили з трамвая. Вона зрозуміла, що сталася непоправна біда, про що вдома розповіла провідникові «Горновому».

 

Протягом довготривалого періоду перебуваючи в нашому домі, хлопці із збройного підпілля тісно зблизились з нашою родиною. Ми стали ніби однією сім’єю, в котрій панувала атмосфера взаємної довіри.

 

Зліва Петро Бухтяк-«Петро»

 

В кінці 1949 року боєвик «Петро» попросив Софію поїхати до його сестри та домовитись про приїзд до Холодновідки, на зустріч, котра, на жаль, не здійснилась.

 

З погляду сьогодення здається, що партизанське життя було насичене тільки політичними акціями та боєвими операціями, але це далеко не так. Пам’ятаймо, що це були в основному молоді люди, які прагнули і душевних почуттів. Так склалось між боєвиком «Петром» та сестрою моєї дружини – Дарією, що на основі дружніх стосунків між ними зародились більш тонкі та ніжні почуття один до одного. Та, на жаль, їхні мрії про щасливе життя були передчасно обірвані та скалічені ворогами».

 

Про один з епізодів взаємних відносин між «Петром» та Дарією розповів один із жителів с. Піддністряни, Дмитро Мандрик його сестрі Софії:

 

«В 1949 році, одного дня проходячи вулицями Львова, мені на очі потрапила молода пара – щасливо усміхаючись одне одному, молоді люди прямували до приміщення театру. Юнак був у військовій формі, його груди прикрашали нагороди, супутниця молодого чоловіка була одягнена в осінній приталений костюм. Коли я порівнявся з парою, то у військовому впізнав твого брата Петра, котрого в селі давно вважали загиблим».

 

 Зліва Петро Бухтяк, справа Михайло Пілан-«Осип» – керівник зв’язку Львівського крайового проводу ОУН

 

Про деякі деталі з життя та особисті дані «Петра» довідуємось з архівних документів, зокрема з протоколу допиту Мирона Гельнера, псевдо «Остап» –надрайонного референта СБ ОУН Миколаївщини та Городоччини, котрий живим потрапив до рук більшовиків 4 травня 1950 року.

 

На вимогу назвати боєвиків Львівського крайового провідника «Горнового», Гельнер відповів, що «Горновий» має тільки одного боєвика «Петра». Далі він вказує, що прізвища «Петра» не знає, приблизно 1921 р.н., уродженець Ходорівського району, в підпіллі ОУН з 1944 року і весь час являвся боєвиком крайового провідника. На озброєнні мав ППД, пістолет та гранати. Зустрічався з ним в 1949 році на пункті за селом Воля Бартатівська. Його прикмети: середнього зросту, середньої будови тіла, лице продовгувате, худорляве, чоло високе, ходить зігнутий, походка швидка, відважний.

 

Під час допиту 14 листопада 1950 року дає свідчення про «Петра» та родину Лісних затримана більшовиками зв’язкова Романа Шухевича – Галина Дидик:

 

«В травні 1949 року в селі Зубра Винниківського району Львівської області на конспіративній квартирі жителя Довбуша Івана, куди вона принесла продукти для Шухевича, вночі явились Шухевич із своїм боєвиком «Влодком» та Дяків із боєвиком «Петром», всі вони прибули з Бібрецького лісу.

 

 Перший зліва Зенко» керівник охорони Шухевича. Третій зліва Петро Бухтяк. В центрі Петро Михайлишин-«Влодко». Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

У вересні-жовтні місяці 1949 року «Горновий» в супроводі керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка» і боєвика Шухевича – «Влодка», зустрівся з Шухевичем на конспіративній квартирі Конюшик Анни в Білогорщі, де, на той час, знаходилась Дидик. Там «Горновий» перебував чотири дні разом з Шухевичем. Опісля, вночі Дидик супроводжувала «Горнового» до невеликого ліска, де їх зустрів його боєвик «Петро» і вони разом направились в село Холодновідка.

 

В грудні місяці 1949 року Дидик доставила грипс (естафету) від Шухевича в село Холодновідка на конспіративну квартиру, утримувачем котрої являвся Лісний Іван, там вона зустріла, крім «Горнового», керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка», боєвика «Горнового» – «Петра» і боєвика Шухевича – «Влодка».

 

19 січня 1950 року Дидик супроводжує Шухевича в село Холодновідка, в дім Лісного, де він зустрівся з «Горновим». В момент їхнього приходу в той дім, крім подружжя Лісних і «Горнового», там нікого не було. Та, через деякий час, в дім Лісних зайшов боєвик «Горнового» – «Петро».

 

В центрі Петро Бухтяк. Справа «Славко» охоронець крайового провідника

 

На запитання, хто з інших осіб, крім «Петра», входили до складу охорони «Горнового», Дидик відповіла, що із боєвиків «Горнового» знає тільки «Петра».

 

Як бачимо і з попередніх архівних матеріалів та спогадів, «Петро» довгий час працював біля перших двох провідників Львівського краю, тому його постать варто розглядати не тільки, як охоронця та зв’язкового, але і як довірену особу, надійного товариша, котрому провідник «Горновий» давав доручення, котрі стосувались діяльності ОУН в цілому по Львівському краю.

 

Та повернемось знову до спогадів Лісного Івана, який зазначив:

 

«До весни 1950 року, виконуючи посилені вимоги конспірації, наша сім’я не давала основи для підозри у зв’язках зі збройним підпіллям ОУН. Але всі члени сім’ї зберігали граничну обачність, бо іноді виникали непередбачені ситуації. Так, одного дня гарнізон більшовиків зайшов у наш дім і квартирував протягом трьох днів, а в цей час у криївці перебували «Горновий» із «Петром». Був випадок, коли, ідучи до нас на обшук, гарнізон зайшов помилково до сусідів. Це дало змогу нашим хлопцям швидко з приміщення дому перейти до криївки. Але, в поспіху, вони залишили в пивниці карабін, котрий завчасно зауважила дружина та накрила його картоплею».

 

6 березня 1950 року «Горновий» з «Петром» перебували в Лісного Василя, коли прийшов боєвик Шухевича «Зенко» і повідомив, що немає уже найдорожчих – Шухевич загинув, а Дидик взяли живою, не давши можливості прийняти отруту, заливши її протиотрутною рідиною.

 

Гусяк Дарію було арештовано 3 березня 1950 року. Нависла велика загроза і над нашою конспіративною квартирою. Підпільники залишили наш дім в той же день, а дружина Софія, передбачаючи прихід непроханих гостей, просила підпільників якнайскоріше забрати літературу та архівні документи, що було завчасно зроблено.

 

«Наші застереження не були даремні, 11 листопада мов коршуни налетіли емгебісти. Двома загонами обступили наш двір та Лісного Василя і розпочали обшук».

 

Ось як про це згадує дочка Лісного Івана – Надія:

 

«У дворі та в житлових будівлях протягом шести годин перевертали все вверх дном, зірвали підлогу, розбивали стіни, піками пробивали кожну п’ядь землі, знищили побутове майно, а продукти змішали з землею.

 

Від такої жорстокості та злоби, якій не було меж, я, шестирічна дитина, отримала нервове потрясіння, після якого не пізнавала ні матері, ні рідних. Моя тітка Анна, дружина Осипа Лісного, возила мене по знахарях та лікарях декілька років».

 

Склалося так, що під час обшуку більшовики одночасно виявили обидві криївки, як в Івана Лісного, так і в Василя. Господарі стояли на своєму, що коли їх поселили в дані будинки, вони не знали про таємні приміщення.

 

В цей день Лісного Івана було затримано, а 14 березня пред’явлено звинувачення і арештовано.

 

В послідуючі дні більшовики, отримавши додаткові свідчення, затримують 24 березня Лісного Василя, його дружину Катерину, дочок Юлію та Дарію, а також Лісну Софію.

 

Коли емгебісти вивели Софію з діточками на подвір’я, то привели сусіда, уже старшого чоловіка, і наказали йому забрати від Софії дітей. Сина Левка мати міцно пригортала до грудей, а поряд, обнявши її ноги, стояла шестирічна донька Надія. Сусід, побачивши таку картину, з розпачу клякнув на коліна перед карателем і промовив: «Пане офіцер, я не можу від матері забрати її дітей!». Тоді емгебіст наказав солдатам насильно забрати дітей, а Софію силоміць заштовхали в автомашину. Ще довго лунав дитячий плач по окрузі.

 

Після від’їзду солдатів і арештованих прийшли сусіди і приютили осиротілих дітей. Меншому, Левкові тоді виповнилось один рік і дев’ять місяців.

 

29 березня затриманим було пред’явлено звинувачення та заарештовано. А з часом, приїхала з Городоччини дружина Осипа Лісного, Анна, та забрала дітей до себе, в с. Вовчухи.

 

В той же час на Городоччині були заарештовані Лісний Осип та родич Лісного Івана – Шило Михайло, чоловік його сестри Марії.

 

Арештованих утримували у тюрмі на Лонцького у Львові, слідство вели слідчі Клемйонов та Сологуб. Восени відбувся суд, на якому Лісну Софію було засуджено до вищої міри покарання, мабуть за те, що проявила високу духовну стійкість, не підписала ні одного протоколу допиту і не визнала звинувачення. Та, з часом, «гуманний» радянський суд, зважаючи на її вагітність, пом’якшив вирок до 25 років тюремного ув’язнення.

 

5 листопада в тюрмі на Лонцького Софія народила сина Богдана. 31 липня 1950 року військовим трибуналом було засуджено її чоловіка Івана Лісного до 25 років тюремного ув’язнення. Лісного Василя, його дружину Катерину та дочку Юлію – на десять років таборів кожного, дочку Дарію – на сім років, Лісного Осипа та Михайла Шила – на 10 років ув’язнення. Всі вони пройшли табори Іркутська, Мордовії, Інти та Караганди.

 

Після смерті Шухевича, «Петро» разом з провідником «Горновим» перебазувались на Щиреччину, а 2 травня 1950 року, перебуваючи в Миколаївських лісах, потрапили в більшовицьку облаву внутрішніх і прикордонних військ, котра тривала до 8 травня.

 

Під час боєвих зіткнень біля с. Ілів на Миколаївщині загинуло 11 їхніх побратимів.

 

Стоять: другий зліва Петро Бухтяк-«Петро», в центрі Осип Дяків, другий справа – «Зенко» керівник охорони Шухевича. Сидять – Петро Михайлишин-«Влодко» і Люба Гайовська-«Рута»

 

Перебувши до кінця облаву в надійному місці в селі Берездівці, в садибі Горбіль, «Горновий» перейшов на Яворівщину і уже 23 травня разом із своїм боєвиком «Петром» в лісі с.Добростани, в колі місцевих підпільників святкували День героїв.

 

Там вони перебували до пізньої осені, готуючи надійний схрон на зимовий період. В той же час, в жовтні 1950 року при управлінні МГБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були створені спеціальні оперативні групи по пошуку крайового провідника «Горнового».

 

В листопаді місяці, отримавши дані про можливі місця його перебування, де раніше фіксувалась його поява, МГБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістської операції. 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Янівське, Роттерган та Великополе.

 

Операція розпочалась 24 листопада 1950 року. Ввечері цього дня, о 21-45 на одну із засідок військ МГБ біля с. Страдч потрапили два підпільники. В перестрілці окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-«Крук» загинув, другий боєвик Павло Леус-«Орест», через село Великополе, поранений, зумів пробитись до своїх.

 

Війська МГБ зразу ж блокували даний лісовий масив. Другого дня, 25 листопада, від 24-00 до 0-15 на узліссі біля с. Страдч на секрет 1-ї роти 3-го окремого батальйону потрапив наш герой, Петро Бухтяк-«Петро», котрий ніс пошту своєму провіднику «Горновому» та 21 тисячу рублів.

 

Під час перестрілки «Петро» загинув. В ту ж ніч тіло «Петра» привезли у Львівську тюрму на Лонцького.

 

Як згадує Лісний Іван: «Під ранок мене розбудили і вивели з камери у двір тюрми. На подвір’ї стояв грузовик, коли більшовики відкрили борт машини, я побачив на кузові мертвого чоловіка. Емгебісти наказали подивитись на труп і вказати його особистість. Коли освітили ліхтарями вбитого, я пізнав у ньому боєвика «Горнового» – «Петра».

 

Виявивши пошту при вбитому «Петрові», емгебісти переконались про перебування в даній місцевості крайового провідника ОУН. Блокаду лісу було посилено. До прочісування території було залучено 300 бійців МГБ. При посилених 3-х денних пошуках 28 листопада о 16-30 більшовики відшукали капітально облаштований бункер, в якому при вчиненні опору було вбито чотирьох підпільників:

 

- Осипа Дяківа-«Горнового», «Цьвочка»;

- Миколу Мощанчука-«Бар»;

- кущового провідника Петра Зубрицького-«Петро», «Вибух»

та боєвика Павла Леуса-«Бор», «Орест».

 

У вбитих було вилучено 3 автомати, 2 карабіни, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи та видання. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі та багато речей. Тіла вбитих були доставлені у Львів для впізнання, яке здійснювали колишні зв’язкові Романа Шухевича – Катерина Зарицька-«Монста», Галина Дидик-«Анна», Дарія Гусяк-«Дарка» і надрайонний референт СБ ОУН Городоччини Мирон Гельнер-«Остап».

 

Наказом ГВШ УПА ч.1/51 від 25 липня 1951 року на підставі рішення УГВР від 5 липня 1951 року за видатні заслуги для справи визволення українського народу, за жертовну організаційно-політичну роботу, за мужність і геройство проявлені в боях з більшовицькими окупантами, зв’язкового при крайовому проводі Львівського краю Петра Бухтяка-«Петра» та поручика Миколу Мошанчука-«Бора», уродженця с. Підліски, відзначено Срібним Хрестом заслуги УПА.

 

Тим же наказом на підставі рішення УГВР від 1 листопада 1950 року провідника Львівського краю Осипа Дяківа-«Цьвочка», «Горнового», нагороджено Золотим Хрестом заслуги УПА.

 

Тільки через 61 рік історику з Миколаївського району Львівської області Роману Сколоздрі та автору публікації за архівними фотографіями вдалось ідентифікувати двох героїв – «Вихора» та «Петра», що полягли з 23 по 28 листопада 1950 року біля с. Добростан, ними виявились Петро Зубрицький, уродженець с. Острів Миколаївського району та наш герой, Петро Бухтяк з Піддністрян.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

В 2012 році, з ініціативи громадських організацій та політичних партій, крайового братства УПА на місці загибелі Петра Бухтяка та його побратимів, в селі Великополе на Яворівщині встановлено пам’ятний знак з іменами загиблих героїв та відновлено криївку, в якій довгий час вели підпільну діяльність загиблі воїни.

 

 22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

22 серпня 2012 року відбулось великолюдне святкування з участю духовенства та церковних громад, місцевої, обласної влади та народних депутатів України. Багатолюдний потік з усіх куточків Яворівщини, Львова та сусідніх районів прямував до місця вшанування пам’яті полеглих борців за волю України. На свято приїхала з автором публікації і вісімдесяти чотири річна сестра Петра Бухтяка – Софія.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

Тут, на місці пролитої братом крові, в молитві сестра заспокоїла свою душу, бо шістдесят років жила відчуттям провини перед братом за те, що не зуміла приїхати на останню зустріч у 1949 році.

 

 Крайня справа зв’язкова Катерина Пилат-«Ластівка». Друга справа дочка Петра Шатинського-«Крук». В центрі Софія Убога-Бухтяк. Другий зліва чоловік Катерини Пилат. Крайній зліва автор статті – дослідник визвольних змагань Горін Зіновій

 

Ось і підійшла до кінця оповідь про славні діла справжнього героя, доблесного сина України, нашого з вами земляка Петра Бухтяка, котрий зробив свій нелегкий вибір на користь боротьби за свободу і незалежність рідної землі, знаючи, що ця боротьба буде вимагати нелюдських зусиль, крові, а то і самого життя.

Символічна могила на місці упавши героїв

 

Вічна пам’ять полеглим героям!.

 

Дослідник визвольних змагань   Зіновій Горін

  2 березня 2017р.

1-10 of 322