Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Визвольні змагання


ПЕРЕД ЛИСТОПАДОВИМ ЗРИВОМ. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 28 жовт. 2018 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

До сторіччя становлення незалежної Української держави

 

«Універсум» (9-10, 2018)
http://universum.lviv.ua

 

                                                                      Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,

                                                                 і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

    В. Липинський

 

Перебування західноукраїнських земель під короною Австрії становить важливий історичний період в історії України. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. створювалися політико-правові передумови на шляху становлення незалежної Української держави, які в подальшому мали вплив на державне будівництво ЗУНР в 1918 р.

 

Формування перших федеративних ідей українців виникли в роки «Весни народів» 1848–1849 рр. В Австрійській державі українців представляла тоді Головна Руська Рада, заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Маніфестом від 10 травня 1848 р. Рада проголосила належність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії.

 

На той час частина оточення правлячого австрійського імператора Франца- Йосифа І підтримувала його в намаганні зберегти імперію без змін, а інша підтримувала наступника австрійського престолу Франца-Фердинанда, обговорювала питання федеративного устрою Австрії.

 

1867 р. Австрійська імперія, згідно з австро-угорською угодою, перетворена на двоєдину монархію – Австро-Угорщину, що ділилася на землі австрійської та угорської корони, як і раніше, зі спільним монархом – австрійським імператором з династії Габсбургів, який автоматично отримував титул короля угорського.

 

У цей час в Галичині з’являються праці, які відобразили національні прагнення українців, – утворення самостійної Української держави: «Ukrainа irredenta» Юліана Бачинського (1895), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900) і «Русь-Україна і Московщина-Росія» Лонгина Цегельського (1901). Тільки так українці могли в перспективі зберегти свою ідентичність.

 

Польська еліта була не проти приєднати Галичину до майбутньої Польської держави. Політика царської Росії була аналогічна польській. Урядовий табір Австрії розділився на два протилежні табори. З одного боку, вони боялися приєднання Галичини до Росії, а з іншого – було розуміння того, що з часом вони змушені будуть іти на певні поступки українцям.

 

На початку ХХ ст. питанням федерації від української сторони займалися посли-українці до австрійського парламенту: отець Й. Фолис, М. Василько, д-р О. Романчук, д-р І. Горбачевський, д-р Є. Петрушевич, д-р К. Левицький, д-р Л. Цегельський, Галицький митрополит УГКЦ А. Шептицький та ін. (Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Й. Грицак. — К.: Генеза, 2000. — С. 194.)

 

«Варто звернути особливу увагу на вплив капітана австрійського Генерального штабу Василя Урбановича (уродженця Галичини) на формування українофільських позицій в австрійського принца Франца-Фердинанда, який був "завзятим українофілом". Документи австрійського архіву свідчать, що коли архікнязь Фердинанд почав викладати у Вищій військовій академії у Відні, то заприятелював з капітаном Урбановичем. Ця дружба закінчилася в 1914 р., коли Урбанович побачив з другої машини смерть свого друга Франца-Фердинанда в Сараєві.

 

Саме через капітана фон Урбановича, як іменує його віденський архів, тягнулися ниточки неофіційних переговорів, які вели українці з австрійськими урядовими чиновниками. Під час Балканської війни в 1912 р. Франц-Фердинанд вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словенцями, хорватами тощо. Зрештою, його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинанд вирішив дізнатися про неї. Посол Фолис доручив це зробити авторові праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послові з Галичини Лонгинові Цегельському. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинандові. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту вирівнюються в правах з парламентарями інших народів, дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками та інше. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому генерала Станіслава Шептицького.

 

Архікнязь із задоволенням погодився на кандидатуру генерала Шептицького. Почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький у ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії й мав велику довіру архікнязя Фердинанда і австрійського генерального штабу» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.).

 

Та ці плани незабаром стали відомі в Росії, яка боялася будь-яких поступок українцям в Австро-Угорщині. Адже тоді подібних привілеїв могли вимагати й українці на Наддніпрянщині.  Ще більше загострилося питання про федеральну перебудову Австро-Угорщини під час Балканських воєн 1912- 1913 і 1913р..  В 1913 р. імператор видав декрет про заснування Українського університету у Львові з 1 вересня 1916 року.   Росія виступала проти будь-яких поступок Австрії українцям.

«На рішення австрійської влади дозволити відкриття українського університету в Східній Галичині з 1 вересня 1916 р. російський посол у Відні в ноті протесту заявив, що в разі відкриття такого університету для українців у Львові, Росія оголосить Австрії війну» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.)Через Першу світову війну заснування університету було відкладено 

 

Достатньо цікавий та красномовний факт мав місце у фашистській Італії, де в 30-і роки ХХ ст. заходами українського громадського та політичного діяча, ученого-енциклопедиста Є. Д. Онацького було створено кафедру української мови та літератури у Вищому східному інституті в Неаполі, де він у 1936–1940 рр. працював професором і викладав українську мову. Є. Д. Онацький написав граматику української мови для італійців, видав перший в Італії українсько-італійський словник, домігся вивчення української мови як обов’язкової дисципліни в італійських вищих школах (у 1940–1943 рр. викладав у Римському університеті до арешту 29 вересня 1943 р. німецькою окупаційною адміністрацією в Італії за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму як визначного українського націоналістичного діяча). Проти видання цього українсько-італійського словника виступили посольства Польщі та Радянського Союзу (Яремчук В. Д. Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща в 1919–1939 рр. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://radnuk.info/statti/250-istoriuaprava/14976---------1919-1939-.html.).

 

На початку вересня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про освіту». Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.

 

Реакція Російської Федерації на цей закон була передбачувано незмінною. Голова ради Федерації федеральних зборів Російської Федерації заявила, що Росія не допустить, щоб Закон України «Про освіту» набрав чинності. (Россия не допустит, чтоб закон об образовании в Украине вступил в силу. — Совфед РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.facenews.ua/news/2017/379543/.) Подібну позицію зайняв уряд Угорщини.

 

Також небезпечною для російських планів щодо Галичини була особа наступника престолу Франца-Фердинанда. Дослідник цієї проблеми в діаспорі І. Кузич- Березовський писав: «Уже добре відомо, що вбивство Франца-Фердинанда в Сараєві було здійснено з наказу Москви й за російські гроші» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

В австрійській армії на початку Першої світової війни було небагато старшин (офіцерів) українців, які служили в різних військових частинах. Багато українських політиків хотіли бачити командиром українських військових частин в австрійській армії Станіслава Шептицького, який за української державності міг обійняти посаду головнокомандувача української армії. Окрім цього, він був братом митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, мав титул графа.

 

Хоча були й противники такого призначення. Є декілька версій, чому не відбулося це призначення, існували об’єктивні й суб’єктивні причини.

 

Але в історії залишився факт, що за пропозицією К. Трильовського українські військові частини в австрійській армії очолив директор Рогатинської гімназії М. Галущинський – старшина (офіцер) у запасі.

 

Ситуація загострилася ще більше зі смертю Франца-Фердинанда. Українські урядовці втратили вплив на австрійські офіційні кола. Українцям дали дозвіл на створення  тільки одного легіону Українських Січових Стрільців, чисельністю 2 тис. 500 осіб. Перша світова війна перекреслила плани українців.

 

Перша світова війна – глобальний збройний конфлікт, який проходив у Європі від 28 липня 1914 р. до 11 листопада 1918 р. Участь у цій війні взяло 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців. Під час неї загинуло понад 10 млн солдатів і цивільних мешканців. Перша світова війна мала вирішальний вплив на історію XX ст.

 

Після смерті цісаря Франца-Йосифа І австрійський престол зайняв його син Карл Габсбург, який мав постійні контакти з українськими парламентарями у Відні. Тому вже із середини 1916 р. знову почалися напівофіційні переговори щодо ідеї федералізму на теренах імперії. 5 листопада 1916 р. українські парламентарі у Відні самоліквідували Українську загальну раду, а «керівництво українськими парламентарями у Відні К. Левицький передав послові д-ру Євгену Петрушевичу, який більше орієнтувався на свої власні сили, тобто на самостійницький, але досить обережний курс» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62.).

 

Приводом до цього стала домовленість німецького кайзера Вільгельма II та австрійського цісаря Франца-Йосифа І про відновлення Польської держави та її формальне проголошення. Після формального проголошення держави польські політичні лідери повели шалену агітацію проти ідеї Української держави, унаслідок чого почалася боротьба всіх польських сил і засобів за прилучення Східної Галичини до складу Польщі (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 61.).

 

Залишаючись усе ще в складі Австро-Угорщини, українські посли, які діяли в австрійському парламенті, почали активніше захищати українську ідею. 30 травня 1917 р. Є. Петрушевич зробив у парламенті заяву, що землі колишнього Галицько- Волинського королівства є українськими, а тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде явним насиллям над принципом самовизначення народів. Приводом до цього стало взяття влади в Києві Центральною радою, яка довго не мала визначеного політичного курсу. Власне після цієї події політична ситуація круто змінилася. Остаточно до ідеї федералізму австрійське керівництво повернулося весною 1918 р. Заслугою цього стали декілька факторів. Після проголошення автономії УНР у складі Росії посол К. Левицький 19 грудня 1917 р. наголосив, що «Галичина творить неподільну й непозбутню спадщину української нації, тому може або в цілості залишитися при Австрії, або так само в цілості з’єднатися з Українською Народною Республікою, що відповідало б ідеалові української нації» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 63.)

 

Виявив рішучу позицію й посол митрополит А. Шептицький. У Палаті панів він заявив, що якщо Австрія не врахує прав українського народу, то українці будуть приневолені звернутися до міжнародного трибуналу. На переговорах, які проходили у Бресті, ішлося про визнання незалежної України, але за певних умов. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що «коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки» (Україна та Брестський мир [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.com/1615110743280/pravo/ukrayina_brestskiy_mir.)

 

Проголошення IV Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені.

 

 Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», органу Українського Нар. Союза в Америці». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (https://www.radiosvoboda.org/a/28691091.html)

 

Переговори делегації Української Центральної ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини й Німеччини передати велику частину Холмщини та Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх на окремий край. 8 лютого 1918 р. був підписаний таємний додаток, у якому Австрія погодилася до 20 липня 1918 р. внести до Державної ради проект закону про перетворення Галичини й Буковини на окремий коронний край.

 

Молодий цісар Карл, вирішуючи питання майбутньої перебудови держави, неодноразово вів переговори з українськими послами, зокрема з віце-президентом австрійського парламенту І. Романчуком, міністром охорони здоров’я І. Горбачевським, Є. Петрушевичем, К. Левицьким, членом Палати панів митрополитом А. Шептицьким тощо. Усі представники від різних народів рекомендували цісареві Карлові І змінити державний устрій, увівши цісарським едиктом федеральну конституцію. Цю ідею підтримали представники словенців, хорватів, українців та інших народів (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: f https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

Проте вже на кінець вересня цього ж року ситуація в самій Австрії щодо плану її мирної перебудови погіршилася. Проти такої перебудови виступив чеський посол Масарик, а французький прем’єр Клемансо почав тиснути на президента Вільсона, щоб розділити Австро-Угорщину.

 

Тільки 16 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів». Він передбачав федеративну перебудову держави. 

 

Відповідно до цього маніфесту, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини й Північної Буковини, керівники політичних партій та церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади – Українську національну раду.

 

19 жовтня Рада, ґрунтуючись на засадах самовизначення народів, ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава. До неї входила Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та Закарпаття. І зробити це планувалося мирним шляхом.

 

На такий хід подій на західноукраїнських землях безперечно вплинув прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського в Наддніпрянщині, де ситуація була вкрай нестабільною. Виходячи з цього, важко було передбачити, якою буде реакція австрійської влади на проголошення самовизначення українців, а також вплинула на прийняття такого рішення й політична еліта Східної Галичини. Вона готова була радше залишитися на правах автономії в складі Австрії, ніж потрапити під владу більшовиків.

 

Посли-українці добре знали, що на території Галичини під різними приводами було багато польських військових, стояла 150-тисячна австрійсько-мадярська армія, яку непросто було нейтралізувати нашим малочисельним військом. До того ж мадярські частини вже залишили після себе в 1917 р. таку кількість невинно страчених і замордованих, що після виступу українського посла в австрійському парламенті д-ра В. Загайкевича про ці звірства заговорила вся Європа (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62).

 

Зважаючи на те, що про мирну перебудову Австрії вже не йшлося, українські військовики розпочали підготовку до іншого варіанта подій. «Військовий керівник перевороту в Галичині поручник Петро Бубела з помічником сотником Любомиром Огоновським і підхорунжим УСС Дмитром Палієвим перевірили всі склади, розіслали на місця військових кур’єрів з усними інструкціями, перевірили стан усіх військових частин, призначили всіх військових комендантів на місцях, організували й підтримували зв’язок із сотнями січових стрільців, які стояли на той час у Буковині, готували детальний план захоплення Львова й околиць» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

До січових стрільців на Буковину було вислано кур’єра з наказом негайно прибути до Львова. Архікнязь Вільгельм Габсбург переконав Дмитра Вітовського із стрільцями їхати до Львова.

  

Вільгельм Габсбург

(Василь Вишиваний) (1914–1915 рр.)

 

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен (Василь Виш́иваний) (нім. Wilhelm Franz von HabsburgLothringen;10 лютого 1895, Пула, Австрійське Примор’я, Австро-Угорщина – 18 серпня 1948, Київ, Українська РСР, СРСР) – український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного – під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої світової війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом.

 

У Відні Є. Петрушевичу таки вдалося добитися того, що прем’єр-міністр Австрії Лямаш відіслав телеграмою до австрійського намісника Львова наказ передати владу українцям, але поляки його перехопили.

 

Д. Вітовському запропонували взяти на себе командування українськими військовими формуваннями, які були організовані в австрійських полках Львівського гарнізону. Д. Вітовський прибув до Львова й очолив команду 30 жовтня, а вже в ніч 1 листопада українці перебрали владу.

 

1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок Листопадового зриву (збройного повстання) прийшла Українська Національна Рада.

 

Листопадовий чин, також – Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання.

 

Це повстання було організоване Українською Національною Радою в Королівстві Галичини й Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії, з метою встановлення влади Української держави. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км².

 

Вона прийняла 13 листопада тимчасовий основний закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Герб Західноукраїнської народної республіки

 

Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату. Його очолив К. Левицький (президент Ради державних секретарів). Державним секретарем військових справ ЗУНР став Дмитро Вітовський.

  

Дмитро Вітовський

 

Дмитро Дмитрович Вітовський (літ. псевдонім – Гнат Буряк; 8 листопада 1887, с. Медуха, Станіславський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (тепер Галицький район, Івано-Франківська область) – † 2 серпня 1919, Рацибуж, Сілезьке воєводство, Польща) – український політик і військовик, сотник легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР. Похований у Берліні 14 серпня 1919 р. на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада 2002 р. його прах урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова.

 

Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Польща розв’язала українсько-польську війну 1918–1919 рр. з метою захоплення Східної Галичини.

 

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно й у присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Похід на Москву. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 14 жовт. 2018 р., 06:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» «невдобна» тема». Участь українських козаків у походах на Москву протирічила нав'язуваній совєтською історіографією тезі про братність українського та російського народів.

 

Верховна Рада України ухвалила проект постанови №7274 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2018 році. Постанова визначає найважливіші події в суспільно-політичному житті України та ювілеї видатних осіб, які у 2018 році мають відзначатися на загальнодержавному рівні. Цьогоріч на державному рівні відзначатимуть, зокрема, 400 років походу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву (1618 р.),

 

11 жовтня 1618 року українське козацьке військо очолюване Гетьманом Петром Сагайдачним здійснило штурм Москви.

 

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Худ.Наталія Павлусенко

 

Московський похід 1618р.  (червень – грудень, Південна і Центральна Росія) – сторінка історії, яка не популяризувалася в Російській імперії і замовчувалася в СРСР. Сьогодні, ці події є відомими як в Україні, так і в Росії, та достатньо обговорені в колах прихильників європейського вибору України. Ті ж, хто ще прагне зближення з Росією потрактовують цей факт як трагічне протистояння братніх народів.

 

Упродовж тривалого часу замовчувалася і Конотопська битва ( 7-9 липня (27-29 червня за старим стилем) 1659 р.) – битва між військом Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку й московським військом з іншого. Це один із ключових епізодів російсько-української війни 1658-1659 рр., що залишалася ледве не забороненою темою в російській, а особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, зокрема, про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення історичної пам'яті в Україні, конкретніше, відзначення українцями перемоги під Конотопом. Для росіян ‑ це одна з найчорніших сторінок їхньої воєнної історії.

 

Похід відбувся під час польсько-московської війни 1609-1618 років (у Росії ці події відомі як «Смутное время»). 1610 року московський боярський уряд («Семибоярщина»), остерігаючись Лжедмитрія II, передав московський престол польському королевичу Владиславу. Значна частина міст Московської держави не визнала цього рішення. Для звільнення Москви від поляків було сформовано нове військо. Перше ополчення зазнало поразки і розкололося, друге 1612 р. взяло Москву.

 

1613 р. Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова, однак, Річ Посполита цього не визнала. Московське військо очолюване Дмитром Черкаським та Михайлом Бутурліним розпочало рейд під Смоленськ. Упали Вязьма, Дорогобуж, Біла. Річ Посполита втрачала завоювання, здобуті в попередні роки.

 

Королевич Владислав почав готуватися до повернення «законної спадщини». Сейм Речі Посполитої 1616 р. ухвалив виділити королевичу гроші на війну. У квітні 1617 року (майбутній король Речі Посполитої Владислав IV), заохочуваний обіцянками частини московських бояр, вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний Земським Собором Михайло Федорович Романов, перший цар із династії Романових.

 

Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось із військом Яна Ходкевича. 11 жовтня об'єднане польсько-литовське військо без бою здобуло Дорогобуж. До кінця року польським підрозділам вдалось завоювати ще декілька міст. У грудні 1617 року бойові дії припинились. Польсько-литовське військо розмістилось у таборі поблизу м. Вязьми.

 

Не дочекавшись підкріплень, навесні 1618 р. значна частина жовнірів залишила табір і чисельність війська скоротилась до п'яти тисяч чоловік. Аби врятувати королевича і військо, виправити ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся по допомогу до Війська Запорозького.

 

Саме українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного відіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв розважливість та поміркованість. Він розумів до яких наслідків може призвести ведення одночасної боротьби проти Туреччини, Криму та Польщі. 

 

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі [Похід Сагайдачного на Москву. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// borova.org/poxid-sagajdachnogo-na-moskvu/].

 

Розуміючи складність становища королевича Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю наступні вимоги: розширення козацької території в Речі Посполитій; свобода православної віри в Україні; збільшення реєстрового козацького війська; визнання судової та адміністративної автономії України.

 

Король Зигмунд III обіцяв їх виконати. Відтак, Петру Сагайдачному було надіслано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор. Українські козаки обіцяли привести 20-тисячне військо. У червні 1618 р. на Московщину вирушили 20 тис. козаків на чолі з Петром Сагайдачним.

 

 

«Перша Європейська миротворча місія походу на Москву під проводом гетьмана Петра Сагайдачного 1618-го року». Худ. Євген Равський

Фото: asv.gov.ua з презентації картини 21 грудня 2016 р. у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м.Львів) .

 

Для Московії залучення до військових дій козацтва мало катастрофічні наслідки. Розпочався рейд зі знищення Лівен «головного прикордонного міста». Козаки оволоділи цим містом після короткого штурму 9 липня того ж року. Після нього упав Єлець, П. Сагайдачний узяв його хитрістю. Гетьман залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з рештою підійшов до міста. Тутешні воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов вирішили, що це всі нападники й самовпевнено наказали своєму війську виходити за мури. Козаки ще трохи подалися назад, а тоді вже з укриття вийшли основні сили. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалася в острозі, який козаки «з турами всю ніч штурмували». Залога тричі відбивала атаки, проте на зорі нападникам вдалося увірватися в острог. Налаштовані вони були дуже рішуче, бо на ворота «по своїх вбитих залізли». Оборонці не витримали й кинулися навтьоки. Козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Багато хто втопився в річці. Наклав головою й необачний воєвода І. Хрущов [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.71].

 

За Єльцем невтішний жереб випав Ярославу, Данкову, Лебедяні, Скопину, Шацьку, Касимову, Михайлову, Романову. В такий спосіб П. Сагайдачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини. Власне, для того гетьман і не пішов із Ливен відразу на Москву, а взяв східніше. Про це він відверто писав у своєму листі до королевича Владислава: «Багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

У Москві рейд П. Сагайдачного викликав справжній шок. Цар кинув проти козаків військо князя Д. Пожарського, героя другого ополчення, рятівника Москви. Планували не дати козакам переправитися через Оку й наблизитися до столиці. Та Пожарський не ризикнув стати до бою проти П. Сагайдачного вдав, що нібито захворів. Змінив Д. Пожарського інший князь, Григорій Волконський. Не знаючи, куди перше підуть козаки, новий суперник Сагайдачного розпорошив військо між Коломною, Кашиною та Зарайськом. Цим гетьман і скористався. 1 вересня козаки двічі штурмували Зарайськ. Надвечір сюди підійшли московити, прислані Г. Волконським. За кілька кілометрів до міста вони зав'язали переможний бій з невеличким козацьким загоном чисельністю 50 чол. Розпалені перемогою, московити залишили полонених козаків у Зарайську, а самі знову подалися шукати вояцького щастя. Це рішення стало для них фатальним. Наспів інший козацький загін. Козаки «розігнали їх і топтали до острога й утоптали в остріг, і багато козаків до острога увійшли». Лише ціною неймовірних зусиль залозі вдалося вибити сміливців з міста й не допустити того, щоб до нього увірвалися основні сили [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

3 вересня П. Сагайдачний отримав королівського листа з проханням негайно прямувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці. 6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за мурів саме вийшло військо під орудою Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава та П. Сагайдачний не дав противникові цього шансу.

 

«Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях ‑ індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж ‑ 100. А сам П. Сагайдачний поглумився над М. Бутурліним. Український гетьман вирвав з його рук списа і шарахнув супротивника булавою по голові. Удар виявився настільки потужний, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня, як лантух» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73-74].

 

8 жовтня козаки  підійшли до табору Владислава під Тушином, де їх зустріли з великим ентузіазмом. Ще з-під Коломни П. Сагайдачний надіслав до королевича послів Михайла Дорошенка (дід гетьмана Петра Дорошенка) та Богдана Коншу.

 

Наміри П. Сагайдачного стосовно Москви були дуже рішучими. Після з’єднання з польськими силами, союзники розробили план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атаковою силою виступали війська Речі Посполитої та найманці. Військо запорожців було розділене на декілька частин, одна з яких ішла на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

 

Проте генеральний штурм Москви 10-11 жовтня був безуспішним. Часами здавалося, що шальки терезів схиляться на користь польсько-козацького війська. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, підрозділи Речі Посполитої відступили від міста. Після цього українські козаки здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя до переговорів.

 

Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир’я, за яким Польща отримувала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон.

 

Частина істориків вважає, що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно погіршить становище України [І. К. Рибалка. Історія України. – Харків, 1995. – С. 161.].

 

Справді, виникають сумніви в тому, що козацьке військо, одне з найбоєздатніших у Європі, не змогло б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

 

Річ Посполита була для Сагайдачного потенційним ворогом – адже саме її комісари чинили каральні акції на території України та приборкували козацькі повстання. Тому її посилення у випадку захоплення Московщини було б гетьману ні до чого. Адже у плані литовського канцлера Лева Сапіги про Річ Посполиту трьох держав (Польщі, Литви та Московії) не було місця українським територіям як окремому утворенню.

 

Проблема маневрування між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою привела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва. Предвічна українська Чернігово-Сіверщина була визволена з московської неволі й знову долучилась до ядра українських земель. Війна продемонструвала різке зростання значення козацького війська. Козаки, щоправда, не отримали збільшення реєстру.

 

Під час московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожці під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що будувалася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійснювали шляхом відповідних експропріацій на території противника [Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: Молоді роки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – С. 241]..

 

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км без серйозного опору і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

 

Очоливши неординарний і знаковий похід запорізьких козаків на Москву, Петро Конашевич-Сагайдачний як досвідчений політик і військовий  діяч отримав важливе підтвердження визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. З того походу він уже не пішов на Січ. Після повернення в Україну, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві.

 

Сьогоднішні захисники України повинні знати історичний досвід та усвідомлювати, що у їхніх руках майбутнє українського народу. Уроки історії свідчать про те, що нинішня російська агресія не вічна, а на підступних окупантів чекає відповідне покарання. Україна захистить свою Незалежність у нинішній російсько-українській війні, яку розпочала в 2014році РФ.

 

«Всього через три роки після походу на Москву у 1621 році в нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Сагайдачний отримав з рук королевича Речі Посполитої Владислава бойового старовинного меча. Цей нагородний меч був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою – «Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Один з найповажніших на той час монарших дворів Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України, Польщі та Литви та інших європейських країн від турецької та московської загрози» [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208]..

 

Вручення Петру Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі, згідно тогочасних звичаїв, означало ніщо інше як визнання високого суспільно-правового становища гетьмана та очолюваного ним Війська Запорізького. За козаками нарешті визнавалися права лицарського люду!

 

Вручена зброя як найголовніший лицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Саме цей золотий нагородний меч Петра Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії в Україні, посилення Київського Православного братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні – Києво-Могилянської академії [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208].. 

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Сотник СБ ОУН «Зенко»: Повернення з небуття. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 26 серп. 2018 р., 06:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лист. 2018 р., 04:52 ]

Однією зі складових структур Організації українських націоналістів (ОУН) була Служба безпеки (СБ). Необхідно зазначити, що навіть їхні вороги відмічали високу ефективність роботи СБ ОУН. На жаль, в історії визвольних змагань залишаються недослідженими багато цікавих сторінок діяльності СБ ОУН і її безпосередніх учасників – командирів і рядових співробітників. І цьому є пояснення – специфічність функцій СБ, дуже строгий підхід до підбору кадрів і необхідність дотримання глибокої конспірації її особовим складом. На цьому тлі історикам і краєзнавцям доводиться докладати чимало зусиль для вивчення архівних документів, пошуку людей, причетних до тих подій – учасників збройного спротиву, їх рідних та знайомих, що ще зберігають свідчення, фотографії та інші матеріали, котрі допомагають відтворити події тих буремних років.

 

Знаковою постаттю в ряду кращих бійців «утаємничого фронту» був співробітник референтури СБ Львівського краю ОУН, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів. Багаторічні дослідження автора статті та напрацювання відомого київського історика Володимира Мороза дали можливість відтворити сторінки життя нашого Героя.

 

Теофіль Михайлів. 1940 рік.

 

Теофіль-Володимир Михайлів, в підпіллі – «Зенко», народився 6 грудня 1920 року в селі Верин Миколаївського району Дрогобицької (тепер – Львівської) області. Його батько Іван Михайлів, 1883 р.н., уродженець села Попеляни Щирецького району (тепер Пустомитівський район Львівської області), в 1909 році прийняв сан священика УГКЦ. Мати Ірина, 1884 р.н., в дівоцтві – Любінецька, народилася в місті Бережани Тернопільської області і походила з сім’ї, де всі чоловіки з діда-прадіда були священиками.

 

За період душпастирської праці батька сім’я часто змінювала місце проживання, тому діти народжувались в парафіях Львівської та Тернопільської областей. Сім’я була багатодітною: старша сестра Теофіля – Дарія, 1909 р.н., народилась в містечку Щирець, де батько працював помічником пароха о.Теофіля Любінецького (він був батьком дружини отця Івана Михайліва), який упокоївся з дружиною Кларою й похований на Щирецькому цвинтарі. Далі ішли:

 

сестра Ірина 1911 р.н. народилась у селі Плавуче Тернопільської області;

 

Стефанія-Зеновія 1913 р.н., Іванка-Олена 1914 р.н. та брат Мирон 1916 р.н. – народились у селі Вороців на Яворівщині;

 

Ярослав 1918 р.н., Богдан 1922 р.н., Євген 1924 р.н., Юрій 1926 р.н. народились у селі Верин Миколаївського району, де батько служив парохом з 1918 року по травень 1927 року.

 

Початок 1920-х років для батьків Теофіля став періодом перших важких випробувань та душевних страждань – внаслідок отруєння незрілими плодами у дворічному віці помирає Ярослав, від запалення легень помирає восьмирічна Стефанія. У 1930 році сім’ю знову спіткало горе – інфекційна скарлатина прикувала до ліжка Теофіля і брата Богдана: організм Теофіля поборов недугу, а Богдан помер.

 

Наймолодша сестра – Марія народилась в 1929 році в селі Добряни, де сім’я проживала до 1936 року – знову ж таки, по місцю служби о.Івана. В Добрянах Теофіль закінчив початкову школу, а з 1931 року продовжив навчання у Львівській академічній гімназії.

 

Проживаючи в селах Верин і Добряни, родина Михайлівих підтримувала приязні стосунки з сім’єю о.Володимира Федусевича з Миколаєва. Їх сім’ї часто відвідували одна одну. О.Володимир неодноразово пішки приходив до Верина, а їмосць о.Федусевича стала хресною матір’ю для Євгена та Марії Михайлівих.

 

В 1936 році сім’я з Добрян Щирецького деканату переїхала у Долинський, де батько отримав парафію у селі Велдіж (тепер Шевченкове), обслуговуючи водночас і парафію сусіднього села Новошина.

 

 

Хата в якій проживала сімя о.Івана Михайліва впродовж 1927-1936 років, коли він був парохом в селі Добряни Щирецького деканату.

 

Крім душпастирської праці, о. Михайлів очолював і читальню «Просвіти» як в Добрівлянах, так і в Велдіжі, а його діти: Дарія, Ірина, Іванна, навчаючись у Львівській першій приватній жіночій гімназії сестер Василіян; сини Мирон, Теофіль та Євген під час навчання в академічній гімназії, приїжджаючи на літні вакації проводили національно-просвітню роботу: організовували фестини, театралізовані вистави, приймали участь в церковному та світському хорах, якими керував дяк місцевого храму Іван Брич. Котрий за німецької окупації, за свої патріотичні переконання, був запроторений до концтабору. Сестра Ірина при «Просвіті» вела підлітковий гурток «Доріст».

 

 Сім’я о.Івана Михайліва на фоні церкви в селі Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського деканату. 1936 рік.

 

Польська влада не була лояльно налаштована до національно свідомих сестер Теофіля, тому після здачі випускних іспитів в гімназії вони так і не змогли влаштуватись на роботу вчителями.

 

В Долинському деканаті о. Іван входив до складу маєткової ради разом з о.Андрієм Бандерою, парохом с. Тростянець. Їхні сім’ї мали дружні стосунки. Як згадує вісімдесятивосьмирічна сестра Теофіля – Марія, що нині проживає у США, за німецької окупації в 1942 році, коли за політичну діяльність Степана Бандери нависла небезпека над його рідними, дружина Степана – Ярослава разом із незнайомою їм жінкою декілька днів проживала у її батьків у Велдіжі.

 

У другій половині тридцятих років Теофіль навчаючись в старших класах гімназії вступив в ОУН та як вмілий організатор був призначений керівником підпільного гуртка, в якому проводилась підготовка студентів гімназій до вступу в організацію. Про це розповів сестрі Марії товариш Теофіля по гімназії Михайло Майовський, з яким вона познайомилося в 1950-х роках в США.

 

Варто зазначити, що на формування світогляду Теофіля мала вплив активна громадсько-політична діяльність сестер Іванни, Ірини та брата Мирона, котрі започаткували свій патріотичний порив перебуваючи у лавах Пласту.

 

В 1933 році сестра Іванна була арештована польською поліцією у Львові в часі політичній акції з вшанування пам’яті полеглих Січових Стрільців. Ідучи з процесією на Янівський цвинтар Іванна була поруч брата Мирона, котрий ніс терновий вінок, коли поліція обступила процесію. Нависла пряма загроза арешту брата. Не роздумуючи за можливі наслідки Іванна вихопила в нього вінок. Її затримала поліція, а під час слідства була відрахована з гімназії.

 

Та Мирона не обминуло політичне переслідування поляками: в 1937 році він був арештований за приналежність до ОУН та ув’язнений до Стрийської тюрми. Напередодні німецько-польської війни була також арештована і сестра Ірина. Тільки капітуляція Польщі врятувала їх від тюремних застінків. Вийшовши на волю Мирон, остерігаючись уже більшовицького переслідування, в 1939 році подався на Захід, а незабаром підпіллям ОУН була переправлена до нього і дружина Марія.

 

У 1936 році, внаслідок освітньої реформи та змінами у статуті гімназії, Теофіль продовжив дворічне навчання і закінчив в 1939 році повний курс, однак не був допущений до матури – випускних іспитів по причині незадовільної оцінки з польської мови, яку виставила вчителька-полька. Це була відверто ворожа відплата Теофілю за його проукраїнську позицію та політичні антипольські погляди.

 

З приходом до влади більшовиків, Теофіль стає абітурієнтом 15 державного ліцею у Львові з фізико-математичним напрямком, а 23 жовтня 1939 року він перездав екстерном іспити і отримав атестат про середню освіту.

 Фото гімназії-ліцею

 

У 1942 році під час вступу на факультет агрономії Теофіль у вступній анкеті вказує, що під час більшовицького періоду 1939 – 1941-го років працював та практикував на господарстві парафії с. Велдіж. Однак сестра Марія спростовує ці дані, стверджуючи, що в період першої більшовицької окупації Теофіль перебував в підпіллі, на нелегальному становищі. В той час сестра Іванна вчителювала в с. Новоселиця, а сестра Ірина – в с. Княжолука біля Гошева, там вони таємно зустрічались з Теофілем, котрий з метою конспірації одягав просту селянську одежу.

 

З початком німецької окупації та відходом більшовиків Теофіль повернувся до батьківського дому і активно включився в державотворчі процеси у своїй окрузі. В час проголошення відновлення Української Державності в липні 1941 року садиба Михайлівих у Велдіжі стала організаційним центром, а Теофіль та його брати і сестри – організаторами написання доповідей, звернень; складання плану організаційних заходів по підготовці до святкування оприлюднення Акту. Саме дійство відбулося на початку липня 1941 року у містечку Вигода (тепер Долинського району Івано-Франківської області), куди прибули жителі ближніх і віддалених сіл зі своїми церковними процесіями. На святкуванні сестра Теофіля – Іванна по дорученню громади Велдіжа виступила з патріотичною відозвою до українського народу.

 

В цей період часу, як згадує сестра Марія, Теофілю та його товаришам по організації була вкрай необхідна друкарська машинка і якою великою була радість, коли вони отримали її від місцевого лісничого Жлямая, чеха по національності.

 

Одночасно з проголошенням незалежності України та створенням Українського Державного Правління, брат Мирон із дружиною повернулись з еміграції. Його соратники з Українського Революційного комітету запропонували йому очолити металеву фабрику по виготовленню сільськогосподарського реманенту у Велдіжі.

 

Одночасно в сім’ї відбулась ще одна радісна подія, найстарша сестра Теофіля – Дарія, уже в зрілому віці, заявила про своє бажання обвінчатись в цей історичний момент зі своїм возлюбленим односельчанином Гнатом Балазюком, котрий дякував у Тлумачі. Протягом літа тут же, на горі Крем’янець була насипана п’ятиметрова символічна могила та встановлено хрест – «Борцям за волю України», яку урочисто освятив о.Іван Михайлів.

 

Та піднесений настрій в народі панував недовго: в планах нацистів ніякої Самостійної України не було. Гестапо розпочало арешти провідних членів ОУН(б) – бандерівців. Це змусило Теофіля знову полишити батьківський дім, перейти на нелегальне становище та переховуватись у с. Новошин.

 

У 1942 році у зв’язку з підготовкою ОУН до збройної боротьби дім Михайлівих часто відвідує по організаційній роботі провідний член ОУН з часів її заснування Іван Клим - «Митар», «Бурмач», уродженець села Старий Мізунь. Брат Мирон, сестри Ірина та Іванна працювали з Климом у підпіллі з часу приїзду сім’ї у Велдіж. На той час Іван Клим очолював повітовий провід ОУН Долинщини.

 

Була ще одна поважна обставина, що притягувала Клима до дому Михайлівих – глибоке почуття до дочки Іванни, воно зміцнювало сили та підтримувало надію на краще майбутнє у важкі хвилини життя. На жаль, їхньому омріяному щастю не судилось відбутися. У 1937 році Клима знову заарештували поляки та засудили до п’яти років, і тільки на початку німецько-польської війни він вийшов із тюремних казематів.

 

У 1941 році Іван Клим відійшов на Схід України у складі Похідних груп ОУН(б), організовуючи підпільні осередки в Запорізькій області та Донбасі. Переслідуваний гестапо, в кінці 1942 року він повернувся у рідні терени. Як згадує сестра Теофіля – Марія, Іван Клим різко вирізнявся серед оточуючих червонясто-рудим волоссям. Його неодноразово застерігали, що це небезпечно, що ця зрадлива зовнішня прикмета може призвести до біди, та на себе в нього часу не було. Під час однієї з поїздок, при виході з вагона потяга Іван був арештований гестапівцями. 9 березня 1944 року в м. Дрогобичі Івана Клима - «Бурмача» було прилюдно страчено нацистами через повішання.

 

Після арешту Клима гестапівці разом із фольксдойчами приїздили у с. Велдіж арештувати брата Теофіля – Мирона, та він своєчасно побачив їх через вікно та заховався разом із дружиною і дитям на горищі, забарикадувавши вхід важкими предметами. Обшукавши двір та не виявивши нікого, німці з поляками подались до батьківського дому.

 

«Ми закрили на ключ декілька покоїв, – згадує сестра Марія, – та непрошені гості виламали двері не зважаючи на запевнення батька, що Мирон у нього не проживає. Озлоблені невдачею, фольксдойчі пообіцяли пустити наш будинок з димом. Брат Мирон того ж дня разом із сім’єю виїхав із села.»

 

«Хочеться згадати, – продовжує п. Марія, – вірного товариша моїх братів та сестер – Кольмана Антіна, про якого в доступних джерелах є дуже мало інформації. Антін зростав у патріотичній українській родині Шашкевичів, його тітка Ольга була вчителькою. Після закінчення школи Антін став студентом Львівського медичного інституту. З публікацій мені відомо, що в період 1942 – 1943 років він лікував у Львові та на Дрогобиччині пораненого гестапівцями члена Крайового проводу ОУН Дмитра Маївського - «Тараса». В період збройної боротьби був лікарем в лавах УПА під псевдо «Вугляр». На превеликий жаль, його життя рано обірвала більшовицька куля. Це сталося у 1945 році на Долинщині поблизу села Мала Тур’я, під час надання медичної допомоги воїнам УПА».

 

У селі Шевченкове на Івано-Франківщині проживає, напевно, останній зі свідків, що бачив Антіна живим востаннє – це Ньофер (Онуфрій) Малиновський, 1926 р.н., котрий зустрічав Кольмана 1 вересня 1944 року на збірному призовному військовому пункті у тодішньому райцентрі Вигода, де Антін, як лікар, провадив огляд новобранців.

 

В літературних спогадах Кольмана Антіна визначають як єврея, що воював на стороні УПА, та п. Марія спростовує це твердження, наголошуючи на тому, що Антін був українцем. Разом із братом Олександром він рано залишився сиротою; виховувала братів сестра по матері, тітка Ольга Антонівна Шашкевич, 1880 р.н., котра була незаміжня. Батько Антіна походив з німецької родини. В 1944 році з наближенням фронту брат Антіна – Олександр, за фахом інженер, виїхав із сім’єю на Захід, проживав у Західній Німеччині. Там його дружина захворіла і померла, після чого Олександр з двома дітьми переїхав у США.

 

В період 1942 року, мабуть, виникла необхідність направити Теофіля до Львова, де раніше він навчався протягом восьми років, добре знав місто та мав зв’язки по лінії організації. Тому 8 вересня 1942 року він подав документи на державні професійні сільськогосподарські курси в Дублянах, що діяли від Львівської політехніки, та був зарахований на другий курс.

 

Під час навчання він проживає у Львові, вул. Зоряна, 1А, кв. 7. По лінії ОУН Теофіль виконує підпільні доручення. 19 липня 1943 року на ім’я директора учбового закладу ним була написана заява про перенесення терміну здачі весняних іспитів на осінь 1943 року по причині пропуску занять в лютому – травні місяцях через хворобу легень і додана відповідна медична довідка. Сестра Марія спростовує цей факт, їй невідомо щоби брат протягом чотирьох місяців хворів на легені. Вона одночасно добре пам’ятає, що в той час він перебував у лісі на військовому вишколі в околиці Велдіжа, оскільки призначив зустріч сестрі Ірині, на яку Марія її супроводжувала. Самої розмови Марія не чула бо очікувала сестру збираючи біля лісу суниці.

 

Навесні 1943 року на Долинщині, що організаційно належала до Калуської округи ОУН, почали створюватись відділи Української народної самооборони (УНС). Їх організатором був громадсько-політичний діяч ОУН з 1920-х років член Калуського окружного проводу, а з червня 1943 р. – командир вишкільного куреня УНС «Гайдамаки» Степан Фрасуляк - «Хміль». З 1935 року він проживав в селі Новошин, де працював директором місцевої школи в 1943 – 1944 рр. Є велика ймовірність того, що Теофіль, батько якого був парохом у Велдіжі та Новошині, добре знались зі Степаном Фрасуляком по громадській та підпільній роботі, а в період створення перших відділів УНС працював під його керівництвом. Підтвердженням цього припущення служать нещодавно отримані фотографії зі США від сестри Марії, на одній із яких Теофіль Михайлів стоїть поряд зі Степаном Фрасуляком і його дружиною та двома дивізійниками.

  

На світлині: крайній справа – Євген Михайлів, біля нього Теофіль Михайлів, посередині – Степан Фрасуляк - «Хміль», його дружина Софія, крайній зліва – неопізнаний. Фото зроблене літом 1943 року у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі

 

За припущенням Петра Ганцюка, провідного наукового співробітника Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери, фотографія зроблена у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі, де проходили вишкіл вояки-добровольці української дивізії «Галичина». Ймовірно, що фото зроблене літом 1943 року під час відвідин дев’ятнадцятирічного брата Теофіля – дивізійника Євгена Степаном Фрасуляком, його дружиною Софією та самим Теофілем.

 

Євген Михайлів. 1943 рік.

 Наводжу також декілька епізодів із спогадів жителя с. Максимівки Долинського району Івана Гачка, опублікованих в літописі «Нескорена Долинщина», які засвідчують також близькість стосунків батька Теофіля – о.Івана Михайліва зі Степаном Фрасуляком:

 

«У 1943-44-му навчальному році учні Велдізької школи зустріли нового вчителя і прозвали його «німцем», бо той викладав німецьку мову. Звали того вчителя Степан Фрасуляк. Під час літніх вакацій ми, школярі, що вчились у Велдізькій школі, часто бачили вчителя Фрасуляка в Долині. Він разом з невідомими нам, дітям, панами відвідував Долинського священика о.Едуарда Косановського. Серед відвідувачів діти і дорослі бачили сина о.Косановського, Велдізького священика о.Михайліва, сина директора Велдізької школи Володимира Гуменюка. Долинські ґазди у своїх розмовах стверджували, що ці невідомі є провідниками ОУН-УПА. Одного разу ми, діти, були здивовані, коли селом пронісся мотоцикл з боковим причепом, в якому сиділи наш учитель та о.Михайлів. На самому причепі був закріплений кулемет. Це було напередодні відступу німецьких військ. З тих пір про Фрасуляка більше не говорили».

 

Весною 1944 року Степан Фрасуляк - «Хміль» за дорученням Станіславського обласного проводу ОУН організує старшинську школу УПА (на початках існувала як вишкільний курінь УПА і носила назву «ім. Героя Крут Григорія Пипського»), а з 1 березня 1944 р. стає її командиром. Надалі її було доповнено і реорганізовано у Старшинську школу УПА «Олені», що діяла по осінь 1944 року і мала два випуски курсантів. Документально не встановлено, але, ймовірно, Теофіль став курсантом даної школи і проходив підстаршинський вишкіл в окремій групі для майбутніх провідних членів референтури СБ ОУН.

 

Із спогадів курсанта старшинської школи Богдана Михальчука - «Мака» відомо, що із 120 курсантів, які закінчили школу, було 40 старшин і підстаршин СБ ОУН. Мабуть саме після закінчення того вишколу Теофіль Михайлів - «Зенко», був направлений у Львівську обласну референтуру СБ ОУН, яку на той час очолював Ярослав Дякон - «Дмитро», «Мирон».

 

Під керівництвом цього відомого діяча ОУН «Зенко» працює довгих чотири роки. Збереглись цінні спогади дружини Ярослава Дякона – пані Стефанії (записані на відео Омеляном Цурою, братом надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла» в 2008 році у Львові), в яких вона характеризує «Зенка» як людину чесну, порядну, з високим інтелектом, інтелігентну та делікатну. Зазначає і його вагому працю в підпіллі ОУН, наголошуючи, що він входив в обмежену групу людей з підпілля, які користувались особливою довірою в Ярослава Дякона.

 

«Зенко» був революціонер відданий національній ідеї, готовий на самопожертву в ім’я ідеї. Він завжди блискуче виконував завдання, що ставились перед ним його керівниками. В кінці вона відмічає, що він був родом з Карпат, син священика, мав дівчину Мандзій Ганну – студентку медичного інституту в 1946-1947 роках. Мабуть, дана характеристика «Зенка» у спогадах п.Стефанії ґрунтувалась не тільки на її власних спостереженнях, але й на оцінці свого підопічного самим Ярославом Дяконом.

 

Ще однією вдалою знахідкою на сьогодні, що стала результатом пошуків автора, мабуть, останнього живого свідка часів збройної боротьби, хто знав повстанця «Зенка» – це жителька села Чижичі колишнього Новострілищанського (тепер – Жидачівського) району Йоняк Олександра (в дівоцтві – Заставна), яка поділилась своїми спогадами:

 

«Партизан «Зенко» перебував у домі моїх батьків в с.Чижичі з 1944 року. Я тоді навчалась у четвертому класі, тому деталі, хто домовлявся з батьком про його квартирування мені невідомо, але, мабуть це був наш односельчанин Василь Заставний, член ОУН ще з 30-х років, організатор збройного підпілля в наших теренах за німецької та більшовицької окупації. Батько і наша родина користувались в нього великою довірою, тому і було запропоновано дуже важливу справу. Мабуть від нього поступила пропозиція батькові про будівництво у нашому дворі двох підпільних криївок, на що батько дав згоду. Одна з них була збудована на городі біля груші, де був вхід, друга – резервна, меншого розміру, розміщена у стайні. Перед початком будови батько нарізав пилкою-трачкою бруси, якими було укріплено бічні стіни і перекриття криївки. Всередині кімнати були облаштовані нари для чотирьох чоловік, розміщений стіл і лавка. Криївки були призначені для повстанця «Зенка» і його товаришів, які приходили до нього і приносили якісь документи. Мабуть ті документи він обробляв та упорядковував, бо більше пів року проживав в нашому домі, працюючи за друкарською машинкою. В нашому будинку було дві кімнати та кухня і такий устрій зберігся і до сьогоднішнього дня. В кімнаті зі сторони вулиці, де був хороший огляд в сторону села, за довгим столом «Зенко» друкував. Батько в цей час слідкував за обстановкою в селі, простуючи дорогою. Коли виникала якась небезпечна чи незрозуміла ситуація, «Зенка» попереджали і він переходив у криївку, а батько ховав машинку в тайник, який був облаштований на стриху перекриття будинку. Коли я приходила зі школи «Зенко» полишав свої справи та закликав мене готувати уроки, іноді, щоби мене заохотити, бавився зі мною. Мені було весело спостерігати, як він перевтілювався в різних казкових персонажів: козу, качку або півника. Ці приємні хвилини дитинства пам’ятаю і на схилі свого життя. Мій батько полюбив «Зенка», а коли дізнався, що він син священика – його прихильність стала ще більшою.

 

Моєї старшої сестри Юлії 1925р.н. чоловік – Михайло Лагодський був національно свідомою людиною, тому і користувався довірою «Зенка». Одного разу «Зенко» доручив йому поїхати до Львова на обумовлену зустріч з його батьком. Ця зустріч відбулась, і якраз під час неї Лагодський довідався, що батько «Зенка» – священик. Мені про це з часом розповіла Юлія. Деталі тієї розмови мені невідомі, – Михайло не відносився до людей багатослівних, та ще і в той напружений та тривожний час, але сказав, що батько постійно молиться за здоров’я «Зенка» і його друзів. До року часу «Зенко» залишив наш двір, але не назавжди – наша родинна допомога і співпраця з ним та його побратимами продовжувалась аж до смерті мого батька – до березня 1948 року – на той час мені виповнилось п’ятнадцять років. Кожні два тижні «Зенко» разом із трьома товаришами відвідували нашу сім’ю під час переходів з Дев’ятницького в Ілівський ліс. До їхнього приходу завчасно було приготовано чистий одяг та свіжоспечені житні хлібини. Вони мились, переодягались в чисте, брудний одяг залишали для подальшого прання. «Зенко» одягав військову форму жовтуватого відтінку, – говорили, що з англійського сукна. Був він середнього зросту та тілобудови, обличчя видовжене, волосся русяве. Про його трагічну долю я дізналась уже в період незалежної України прочитавши публікацію однієї із газет, що «Зенко» загинув у 1948 році разом з визначним керівником підпілля ОУН Ярославом Дяконом, з Дев’ятник, на горі Шпильчина біля Бібрки».

 

Командир Воєнної округи 2 «Буг» Василь Левкович - «Вороний», потрапивши до рук МДБ у грудні 1946 року, під час слідства називає серед співробітників Львівської крайової референтури ОУН молодого хлопця на псевдо «Зенко». Зберігся і архівний документ, опублікований в Літописі УПА (Нова серія, Т. 13) – «Пропозиції до призначення старшинських ступенів працівникам СБ від 27 листопада 1947 р.». Під порядковим номером 2 номінаційного списку читаємо:

 

«Псевдо: «Зенко» (125); освіта: 4 семестри агрономії; функція: член справового звена крайового осередку; стаж: 4 роки.

 

Характеристика: Відбув теоретичний і практичний вишкіл в осередку 125, веде самостійно архів, картотеку. Добрий вишкільник. Потрапить самостійно керувати розробкою справ. Пропонується до: <поручника> сотника

 

Постій 27.11.1947р.                                                                        22.1.1948 р.

 

Подав: (Дмитро) Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смак (ПЗУЗ) – майор СБ

 

Пропозицію прийнято в дні 6.6.1948 р. Не підлягають оголошенню.

(Чупринка)» .

 

Обставини загибелі «Зенка», провідників «Мирона» і «Степана», побратимів «Сталевого» та «Довбні» можна досить докладно відтворити на основі:

- спогадів дружини Ярослава Дякона – Стефанії;

- інформаційного повідомлення секретаря Львівського обкому партії Грушецького секретарю ЦК КП(б)У Хрущову М.С.;

- спогадів очевидців, які були на місці трагічної події та із літератури радянського періоду.

 

На черговій зустрічі, 30 жовтня 1948 року, Ярослав Дякон - «Мирон» повідомив дружину Стефанію, що має намір переходити в Карпати, і просив її за всяких зусиль вберегти їхніх дітей та прийти 9-10 листопада в умовлене місце, щоби показати їй місце, де буде закопаний архів СБ ОУН, який упорядковують для тривалого зберігання.

 

Тим часом, цього ж місяця, Бібрецький райвідділ МДБ за агентурними даними отримав інформацію про систематичну появу в селах Гринів, Волове, Коцурів боєвиків з охорони провідника СБ Львівського крайового проводу ОУН «Мирона». Спеціально створений підрозділ МДБ УРСР по боротьбі зі збройним підпіллям ОУН, що дислокувався у Львові (очолював його з березня 1948 року заступник міністра МДБ Дроздов), в процесі розробки отриманих даних додатково встановив, що боєвики СБ «Мирона» неодноразово зустрічались з секретарем Гринівської сільради Тищишиним. На основі сукупної інформації емдебісти передбачили, що місцем знаходження референтури СБ Львівського крайового проводу ОУН є територія Бібрецького або Новострілищанського районів Дрогобицької області. Даним спецпідрозділом МДБ була невідкладно розроблена операція під кодовою назвою «Вовчі сліди». В процесі подальших оперативних дій емдебісти конспіративно закидають спеціальну оперативно-військову групу в лісовий масив біля села Гринів. До складу групи увійшли працівники Львівського обласного та центрального управління МДБ з додачею агентів-боєвиків. Дана спецгрупа провела з секретарем сільради Тищишиним комбінований агентурний захід, в результаті якого Тимчишин дав покази про те, що охоронна боївка крайового проводу СБ ОУН перебуває в лісовому масиві біля села Гринів. В ході операції даний лісовий масив був розбитий на квадрати, в кожному з яких працювала окрема оперативна група. Як сказано в одному з радянських видань (автори Виноградський і Якименко), на шостий день пошуків лейтенант Богач на схилі одного з пагорбів лісового масиву між селами Гринів, Шпильчина, Волове, на вершині 425,5 м під невеликим кущем за допомогою металевого щупа виявив повітряну віддушину бункера, а на протилежному боці гори – під кущем, було виявлено лаз.

 

...Бій розпочався десь з обіду. Під вечір емдебісти привезли до лісу п’ятнадцятирічного Іллю Кішку, його вітчима та сусіда Івана Симечка з кіньми та возом, завантаженим соломою. Підвели їх до зруйнованої криївки і наказали лізти в неї. Звідти ішов дим, було чути паленим і вибухали набої. Першим в криївку опустили Іллю. Всередині все горіло, вогонь добирався до мертвих повстанців, що лежали один біля одного. Хлопцеві запам’ятались маленькі золоті тризуби на їхньому одязі і більші – на пряжках ременів. Нові чоботи та гарний одяг були порізані. Всі повстанці були при зброї. На столику стояли: друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат. Навколо горіли розкидані папери, гроші. Мертвих повстанців витягли нагору і склали на возі. Один із них знищував документи, тому мав сильно обпечені кислотою руки. Тіла вбитих відвезли до села Водники, а згодом – до Бібрки. Місце їх захоронення не відоме.

 

Згідно оперативних зведень МДБ з криївки було вилучено: 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, боєприпаси і значну кількість підпільних документів СБ ОУН Львівщини. Частину документів повстанці встигли знищити, обливши фосфорною кислотою. Згідно доповідної записки секретаря обкому КПУ, серед убитих підпільників було впізнано:

 

1. Дякон Ярослав Андрійович, псевдо «Мирон», він же «Дмитро», 1912 р.н., уродженець с. Дев’ятники Новострілищанського району Дрогобицької області, полковник – референт Служби безпеки при Проводі ОУН. (В доповідній секретаря обкому вказано: референт СБ Львівського крайового проводу).

 

2. Прокопів Богдан, псевдо «Степан», 1912 р.н., уродженець с. Доліби Новострілищанського району, крайовий референт СБ Львівського краю, майор. (В доповідній – заступник «Мирона»).

 

3. Ковалик Михайло Павлович, псевдо «Сталевий», 1919 р.н., уродженець с. Гринів, керівник охоронної боївки «Мирона».

 

4. Сохан Василь Михайлович, псевдо «Довбач», 1912р.н., уродженець с. Гринів, боєвик.

 

П’ятий повстанець, у зв’язку з сильним пошкодженням обличчя не був упізнаний, але емдебісти передбачили, що це боєвик з охоронної боївки «Мирона» «Вихор». З інших достовірних джерел стало відомо, що п’ятим підпільником був наш Герой – співробітник референтури СБ проводу ОУН Львівського краю, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів.

 

А підпільник «Вихор» – Йосип Тищишин, 1923 р.н., уродженець с. Гринів, ще більше року продовжував збройну боротьбу з більшовиками на теренах Бібрецького надрайону ОУН. Загинув «Вихор» в числі п’яти підпільників ОУН в селі Великі Глібовичі 5 січня 1950 року, в бою.

 

Стосовно батьків та рідних «Зенка», відомо, що весною 1943 року під час формування української дивізії «Галичина» його дев’ятнадцятирічний брат Євген вступив добровольцем до її лав. Напередодні завершення війни та капітуляції нацистської Німеччини військова частина, в якій перебував Євген, дислокувалась в Словаччині. При наближенні більшовицького фронту вона перейшла на підконтрольну союзникам територію і була роззброєна. Євгена в числі інших військовополонених було перевезено до Італії, в табір для інтернованих осіб в Ріміні. Після звільнення Євген розшукав рідних в Німеччині, а в 1951 році переїхав до США. Проживав у штаті Пенсильванія. Помер у 2016 році, у місті Бетлегем, на 92-му році життя.

 

Молодший брат Теофіля – Юрко, в 1943 році, навчаючись в шостому класі Стрийської гімназії, виконував доручення ОУН по зв’язку – перевозив підпільну пошту до Стрия. Для схованки використовував хлібину, з якої вибирав частину м’якоті. Коли в січні 1944 року впала зв’язкова квартира і постала загроза його арешту, Юрко в лютому місяці записується добровольцем до української дивізії «Галичина». 24 липня 1944 року у битві під Бродами Юрко загинув: на той час йому виповнилось тільки вісімнадцять років. Про обставини його смерті рідні довідались в еміграції від бойового товариша Юрка, який у час його загибелі був поряд з ним.

 

 

Юрко Михайлів. Загинув під Бродами 24 липня 1944 року.

 

Брат Мирон весною 1944 року, перед загрозою арешту німцями, виїхав з Велдіжа та проживав нелегально з сім’єю у Львові, а під час відступу німців виїхав на Захід. Весною 1948 року Мирон переїхав у США, поселився у Нью-Йорку, де й помер у 1966 році.

 

Батько сімейства, о.Іван Михайлів з наближенням німецько-більшовицького фронту до Галичини, мав аудієнцію у глави УГКЦ, митрополита Андрея Шептицького. У спілкуванні митрополит дізнався, що два сини о.Івана перебувають в лавах дивізії «Галичина», третій – у збройному підпіллі ОУН, четвертий син також на нелегальному становищі. Розуміючи ймовірну загрозу для сім’ї з черговим приходом більшовиків, митрополит дає о.Михайліву письмове звільнення з парафії Велдіж. Даний документ на майбутнє засвідчив право душпастирської праці в лоні УГКЦ на будь-якому континенті.

 

Була ще одна обставина, що вплинула на прийняття родиною Михайлівих непростого рішення – покинути рідний край. В липні місяці 1944 року офіцер однієї з відступаючих німецьких частин, що розміщались в Велдіжі, квартирував в домі Михайлівих. Побачивши на стіні військову фотографію дивізійників Євгена та Юрія, він переконував родину не відкладати з рішенням – збиратись та вирушати на захід і врятувати сім’ю від неминучих більшовицьких репресій, які незабаром ввірвуться в дуже багато українських сімей. При цьому в пам’яті родини спливали трагічні події недалеких 1940 – 1941 років, коли тисячі галичан і їх родин було виселено до Сибіру, запроторено в тюрми й закатовано більшовиками. Основною їх провиною було те, що вони любили свою землю, свою Батьківщину. Вибору не залишалось.

 

Тому родина Михайлівих у складі голови сім’ї та його дружини, дочок Іванни, Ірини, Марії, заміжньої Дарії з чоловіком Гнатом Балазюком і дітьми – дворічним Олегом та однорічним Зіновієм – почали готуватись до подорожі в невідоме. Зібравши лише необхідні речі та харчі, завантажили все на воза, що був в господарстві. Разом з ними до виїзду підготувались брат матері Ірини – Любинецький Олександр та директор місцевої школи Гуменюк Михайло з дружиною Варварою та сином Любомиром. 24 липня вони усі разом вирушили в напрямку Закарпаття й благополучно доїхали до м. Хуст. На станції Королево формувались потяги з військовими та біженцями на Захід. Одним з таких потягів родина Михайлівих дісталась території Австрії. В таборі для переміщених осіб Читразґоф під Віднем було визначено місце проживання та праці родини – один з державних фільварків.

 

З наближенням фронту до Відня, в квітні 1945 року сім’я знову змушена була податись в дорогу. Перетнувши Дунай, зупинились в Баварії, в селі Ґаґенберг, де о.Михайліва прихистив місцевий священик, в котрого сім’я прожила вісім місяців.

 

Закінчилась війна. На підконтрольній території союзники, неподалік Мюнхена, в селі Ваєрн організували табір для біженців. Там о.Івану Михайліву запропонували стати духовним настоятелем греко-католицької громади, яка отримала дозвіл на проведення Богослужінь у каплиці колишнього римо-католицького монастиря.

 

У Ваєрні Михайліви прожили до кінця 1949 року. В цей період сестра Ірина-Орися вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала до Франції. Навесні сестра Дарія-Наталя виїхала до США, отримавши запрошення від родини чоловіка; в грудні того ж року до них долучилися батьки з дочками Іванною-Оленою та Марією. Всі поселились у штаті Пенсільванія, в місті Бетлегем. Тут більше двадцяти років о. Іван був сотрудником пароха о.Михайла Цегельського у церкві Св. Йосафата (УГКЦ).

 

26 квітня 1962 року о.Іван Михайлів відійшов у вічність. Через два роки померла і його дружина Ірина. Сестра Іванна з чоловіком замешкали у Чикаго. Сестра Ірина, проживши десять років у Франції, переїхала з сім’єю також до Чикаго. На сьогодні із сім’ї Михайлівих живою залишилась тільки сестра Теофіля Марія, котрій виповнилось 88 років.

 

Отець Іван Михайлів з дружиною на чужині

 

Сім’я о.Івана Михайліва була однією з сотень сімей священиків УГКЦ в Галичині, котрі є прикладом взірцевого служіння Богу і Україні. Їхні діти були виховані на високих духовних засадах, в любові до Бога й України, і все своє свідоме життя віддали боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

 

Вічна пам'ять Героям полеглим у боротьбі за волю України!

 

Зіновій Горін,

дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.

Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової

опубліковано 21 трав. 2018 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 вер. 2018 р., 09:29 ]

  • Денис Тимошенко
  • Донбас.Реалії

 

Карикатура, знайдена в архіві документів ОУН. На ній зображено Сталіна у вигляді чорта і підпис: «Каже Федь до Богдана / Наш вождь зажурився, / Бо у партію рабів / Ніхто не зловився»

 

Протягом багатьох років жителям Сходу України розповідали багато міфів про те, що ОУН та УПА не мають жодного стосунку до Донбасу. Насправді, на Донбасі була потужна мережа проукраїнського руху, зазначають історики. При цьому, націоналістичний рух став таким поширеним саме за підтримки місцевих жителів Донбасу. Звідки на Донбасі з’явилася ОУН? Як з нею взаємодіяли місцеві та прокомуністичні донбасівці? Про це в ефірі Радіо Донбас. Реалії розповіли історик, дослідниця національно-визвольного руху Аліна Понипаляк та голова громадянської ініціативи «Права справа», військовий експерт Дмитро Снєгирьов.

 

– На території Донбасу діяла Організація українських націоналістів. Розкажіть про неї детальніше.

Аліна Понипаляк: Донбас завжди був українським. Із 1940-х років мережа ОУН поширилась на Донбас. Це були люди з Центральної України, а також місцеві. Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, багато жителів Донбасу служили в армії на території Західної України й там перейнялися ідеями ОУН. Адже ОУН там діяла дуже потужно.

 

Після повернення додому, у Донецьк, тоді Сталіно, і в Луганськ, тоді Ворошиловград, вони намагалися побудувати щось подібне на своїй території і якомога більше залучали молодь, освічених людей.

 

– А як загалом місцеві ставилися до цього руху? Як це розвивалося на Донбасі?

Аліна Понипаляк: На Донбасі без підтримки місцевого населення ОУН не охопила б таку велику кількість людей.

 

Одним з перших, хто очолив цей рух, був Володимир Болгарський, житель Сталіно. Безпосередньо під його керівництвом під час Другої світової війни були Просвіти.

 

Друга світова війна стала точкою біфуркації, коли українці вірили у те, що Радянський Союз більше не повернеться на цю територію і що у майбутньому можлива незалежна Україна.

 

На території Донбасу було багато постраждалих від сталінських репресій. Ті, хто пам’ятав визвольні змагання 1920-х років, підтримали рух Організації українських націоналістів.

 

Якщо ми звикли, що на Західній Україні ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці ворогували між собою, то на території Сходу та Півдня України не було ворожнечі, вони співпрацювали.

 

 Історик Аліна Понипаляк

 

– Яка точка відліку початку цього руху?

Аліна Понипаляк: Якщо говорити про всю територію Донбасу, то це 1940 рік, коли на території Донецька з’явилися перші об’єднання, українські громади. Але кожне місто має певну дату, коли безпосередньо була створена розгалужена мережа.

 

У кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа

 

Один із керівників на південних і східних землях, останній командир УПА, Василь Кук дав наказ, щоб у кожному місті серед цих 35 районів на Донбасі був розгалужений рух, щоб у кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа.

 

У 1943 році оунівців намагалися знищити німці. Відомо, що тільки в Донецьку було розстріляно 100 осіб. Німці розуміли, що ці люди борються проти радянської та нацистської систем.

 

– У місті Краснодон, зараз Сорокине, на Луганщини діяла «Молода гвардія». Для Луганщини це дуже важливий момент в історії. Наскільки мені відомо, підпільні рухи під час Другої світової війни співпрацювали. Як це все відбувалося? Також кажуть, що Євген Стахів, голова осередку визвольного руху, за його словами, був одним із героїв роману Олександра Фадєєва про «Молоду гвардію».

Аліна Понипаляк: Євген Стахів дійсно виконував функцію провідника ОУН на Донбасі. І розповідав, що коли він вперше прочитав «Молоду гвардію», то сказав, що ледь зі стільця не впав, бо впізнав себе. Фадєєв намагався описати все, що було, тільки викривлював у прорадянський бік.

 

Насправді, це все міф – «Молода гвардія» не мала такої великої підтримки у населення. Але оунівці та осередки комуністичної молоді не ворогували між собою, тому що розуміли, що роблять спільну справу – б’ються з нацистами.

 

Ця гіперболізація «Молодої гвардії» була головною метою радянської пропагандистської системи, щоб показати, що Донбас завжди був прорадянський.

 

 Євген Стахів (1918– 2014) – діяч українського підпілля на Донбасі в роки Другої світової війни. Фото 1940-х років

 

Що стосується самого Євгена Стахова, то це легендарна особа, він був лідером, міг до себе залучити людей. Він був галичанином, у 1941 році прийшов разом із похідною групою «Пума», яка рухалась з території Західної України.

 

Часто цих молодих людей-оунівців здавали місцеві жителі. Це робилося не тому, що вони мали антиукраїнські погляди, все це робилося за гроші. Здавалися конспіративні квартири.

 

Якщо ми говоримо про партизанську війну ОУН і УПА на території Західної України, то це ліси, природні умови, де можна було робити криївки, а на Донбасі це степ і терикони. Тому війну вели у містах, а це абсолютно інша тактика боротьби. Існували конспіративні квартири, де читалися лекції, проводилися літературні вечори, працювали Просвіти.

 

– Нещодавно з’явилася ініціатива надати Євгену Стахову звання героя України. Автором цієї ініціативи став Дмитро Снєгирьов. Розкажіть більш докладно про вашу ініціативу. Чому ви вважаєте, що Євгену Стахову потрібно дати це звання?

Дмитро Снєгирьов: Ініціатива з’явилася приблизно десять років тому. Я неодноразово звертався з вимогами щодо присвоєння Євгену Стахову звання героя України.

 

Це звернення мало політичний характер. Ця ініціатива виникла тому, що за часів радянського панування і за часів України істориками та політиками штучно нав’язувалася думка, що Донбас це виключно червоний пояс і комуністична ідеологія там домінуюча.

 

Присвоєння звання героя України українському підпільнику руйнувало б ці стереотипи й показало б, що в роки Другої світової війни на Донбасі був потужний проукраїнський рух, який боровся за Україну під гаслами «Геть Сталіна і геть Гітлера».

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН, яку очолював Василь Підгородецький. У 1955 році – групу в Горлівці

 

Також є думка, що тільки на Західний Україні існував збройний спротив і там були бункери. Але останній бункер ОУН на Донбасі був викритий восени 1950 року поблизу міста Горлівка. Там була знайдена зброя та агітаційний матеріал.

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН-бандерівців, яку очолював Василь Підгородецький.

 

У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці.

 

Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку.

 

Ці факти наочно руйнують штучний міф про те, що на Донбасі не було українського підпілля, що він мав локальний характер, і що було придушено радянськими каральними органами ще у 1940 роках. Це не правда.

 

Аліна Понипаляк: Євген Стахів був очільником ОУН на Донбасі, йому таке доручення дав Вались Кук. Провід ОУН був у місті Дніпрі.

 

Василь Кук (1913–2007) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 року (після загибелі Романа Шухевича). Навесні 1942 року Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях

 

Стахів відповідав за східні терени. Його роль була неймовірно важлива, саме під його егідою українці змогли видавати свою літературу, видавати свої газети. Із 12 газет, які видавалися по всій території Східної України, 8 контролювалися ОУН.

 

Молодь, яка входила до ОУН, бачила, що таке Радянський Союз і що з ним майбутнього бути не може.

Перерваний політ. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 16 вер. 2017 р., 03:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 07:59 ]

 

Наприкінці 1944 року внаслідок реорганізації мережі ОУН-УПА в Галичині, на базі Львівської області було створено Львівський край. Зважаючи на значні організаційно-територіальні зміни, що мали місце при цьому, представництво повітових проводів ОУН було покладено на утворені надрайони.

 

Ходорівський район, разом із Винниківським, Новострілещанським та Бібрецьким увійшов до складу Бібрецького надрайону, який з Перемишлянським та Рогатинським утворили Рогатинську округу ОУН.

 

Дана оповідь стосується яскравої особистості, організатора та провідника збройного підпілля Дмитра Цури, котрий протягом шести років на посту надрайонного провідника ОУН очолював визвольну боротьбу в нашому краї.

 

 

Народився Дмитро Цура 1920 року на присілку Холупки села Бовина Перемиського повіту (тепер територія Польщі) в селянській сім’ї Івана та Теклі Цурів. Сім’я мала середній достаток – у власності було 12 моргів поля, утримували коня та три корови. Та найдорожчим скарбом для батьків були їхні діти, і їх було семеро. В Дмитра було три сестри і три брати: Марія, 1914 р.н., Михайло, 1923 р.н., Петро, 1925 р.н., Ярослава, 1931 р.н., Дарія, 1933 р.н. та Омелян, 1936 р.н.

 

Дмитро в час навчання у сільській школі зарекомендував себе здібним учнем і батьки знайшли можливим підтримати його подальше навчання в Перемиській гімназії.

 

Як і більшість молодих українців, Дмитро тісно співпрацював з читальнею «Просвіти», а в другій половині 30-х років очолив рухунково-спортивне товариство «Луг», яке було кращим за показниками в окрузі під час повітових збіркових виступів. Про це засвідчує збережений в родині приз у вигляді позолоченого порцелянового черевичка, котрий отримав Дмитро.

 

Незабаром його активність в русі за національне відродження запримітили члени ОУН і залучили до організації.

  

 

З початком німецької окупації, восени 1941 року Дмитро вступає до Львівського медичного інституту, але не довго йому довелось вивчати медичні науки – репресії окупантів проти українського населення і, особливо, українських націоналістів породили негайний спротив. В Західній Україні розпочалась підготовка до збройної боротьби, яку започаткувала ОУН.

 

Для ліквідації революційного проводу ОУН в кінці листопада 1942 року до Львова прибуває команда німецької таємної поліції, яку очолює есесівець Вірзінг. В місті розпочались масові арешти. Дмитро в цей час проживає з трьома друзями-студентами в помешканні неподалік собору Святого Юра. Гестапівці, отримавши інформацію про Дмитра, як члена ОУН, та відомості про його місце проживання, прибули для арешту. Однак він до студентського помешкання не прийшов, скоріш за все будучи своєчасно попередженим про небезпеку. Під час проведення обшуку в помешканні німці застали двох його друзів та піддали арешту. З подальших спогадів одного з них стає відомо, що за цей період Дмитро Цура співпрацює з підпільниками ОУН в студентському секторі, підтримує зв’язок з відомими в майбутньому провідними членами ОУН, такими як Іван Шевчук, Володимир Лабай-«Вугляр», Іван Климів-«Легенда», Ярослав Старух-«Стяг» та ін.

 

Ось як один з його студентських друзів, «Мико», пройшовши німецькі тюрми та концтабори, у своїх спогадах, опублікованих Володимиром Макаром в збірці «Спомини та роздуми», том 2, Торонто – Київ, 2001р., описує даний період:

 

«Восени 1942 року я вступив до технічної школи у Львові. Вона знаходилась недалеко від катедри Святого Юра. Мешкав я, спочатку, в бурсі при церкві Святого Юра, але там житлове приміщення було переповнене, завідувач бурси Пула направив нас чотирьох до бурсової прибудівлі на площі Юра. Крім мене, був ще Дмитро Цура та Микола С. з Равщини. Ми без відома господарів створили з нашої квартири зв’язкову хату. Тут завжди було повно всілякої організаційної літератури, яку звичайно тримали у сховку під ліжком. Цура часто приходив ще з деякими товаришами і забирав ту літературу. Одного разу по літературу прийшов брат Володимира Лабая – Євген в мундирі шуцмана.

 

18 листопада 1942 року, пізнім вечором, коли ми вже були в ліжку, хтось сильно постукав у двері і гукнув ззовні: «Чи тут живе Дмитро Цура?». Цури в той час не було в хаті. Я відгукнув: «Не знаю». Тоді в нашу кімнату ввалився безцеремонно «Капусь»-Капустянський, а з ним троє гестапівців. Вони брутально зірвали нас з ліжка, з криком «Генде Гох!» поставили лицем до стінки і відразу «пальнули» кожного «в вухо». Повезли нас гестапівці до своєї управи на вул. Пелчинського, а біля 1-ї години вночі нас перевезли до тюрми на Лонцького.

 

Ми ще давніше були умовились, що «в разі чого» ми всього віднєкуємось. З Цурою ми мешкали разом, але зовсім не знали, що він там тримає під ліжком. Так нас за кожним разом били і наганяли до камери…».

 

Дмитро був змушений покинути навчання та переховуватись у Львові у своїх друзів по організації, на підпільній квартирі.

 

Зимою 1943 року він повертається до батьківського дому на Перемишльщину. Приїзд Дмитра добре пам’ятає сестра Дарія, жителька м. Києва, яка поділилась спогадами з автором:

 

«Було це зимою1943 року. Однієї погожої днини на подвір’я нашого дому зайшов чоловік. Він був одягнутий у звичайну селянську одежу, в капелюсі, з вусами, мав при собі кошика. Я вийшла з хати йому назустріч і була вкрай здивована, упізнавши в тому чоловікові свого брата – студента Дмитра. Я засміялось, запитавши Дмитра, що за сценарій він нам припідносить. Він також усміхнувся, поздоровався та зайшов у хату, зняв маскування. За обіднім столом розповів родині, що йому загрожує небезпека. В батьків Дмитро проживав до весни 1943 року. Коли трохи потепліло, він залишив батьківський дім і довгі роки не давав про себе вістей. За цей час батьки чого тільки не передумали, адже настав період дуже неспокійний. Крім того, перебігло багато подій, що торкались безпосередньо сім’ї.

 

В 1942 році найстаршу сестру Марію було забрано на примусові роботи в Німеччину. Після закінчення Другої світової війни вона виїхала за океан, в Америку.

 

В 1943 році брат Михайло вступив добровольцем в українську дивізію «Галичина», а в 1944 році батьки отримали трагічну звістку, що він загинув в Югославії».

 

Та 1945 рік став найдраматичнішим для рідних, коли сім’ю із споконвічно українських земель, де жили з діда-прадіда, під дулом автомата змусили переселитись під час так званої операції «Вісла». Новим місцем проживання стала Львівська область, Куликівський район (тепер Кам’янка-Буський район), село Велике-Колодно (тепер Колодно), де батьки із дочками Ярославою та Дарією і сином Омеляном розпочали облаштовувати своє нове помешкання.

 

У Львівську область були також переселені батькова та матері родини, які поселились в Дублянах, Сокільниках та Зимній Воді біля Львова.

 

В 1947 році неочікувано прийшла радісна звістка у Велико-Колодно – завітав чоловік, у формі залізничника, повідомив, що приїхав з с. Бориничі, Новострілищанського району (тепер Жидачівський), із звісткою від їх сина Дмитра. Як достовірний доказ – пред’явив його фотографію і зразу заспокоїв батьків, що Дмитро живий і здоровий, біля нього все добре і скоро рідні будуть мати можливість побачитись з ним.

 

 

Як з часом стало відомо рідним, в 1945 році в селі Бориничі в садибі Ковальчука Василя була збудована повстанська криївка. За архівними документами ОУН, його син Яків, псевдо «Байка», в 1944 році став стрільцем СНВ, відтак працює в охороні командира відтинку, а в 1945 році – зв’язковим надрайонного проводу ОУН.

 

Із розповіді сестри Якова Ковальчука – Ганни, яка з 1947 року проживала у Львові під чужим прізвищем в період переслідування та вивезення батьків. На зустрічі з братом Дмитра – Омеляном в 1950 році, розповіла йому, що Дмитро, маючи псевдо «Михайло», уже в 1945 році приходив із братом Яковом до її батьківського дому, користуючись криївкою, яка була розміщена в стайні. А в 1946 році, розширяючи мережу підпільних криївок, з рекомендації Якова-«Байки» в його тітки Анастасії, котра проживала з трьома дітьми в селі Бринці Церковні, було збудовано криївку для провідника «Михайла» та його кур’єрів. У цій криївці зимою 1947-48 року відбулась зустріч між «Михайлом» та його сестрою Ярославою, яка приїздила до сім’ї Яндви. Не довго довелось підпільникам користуватись цією криївкою – 15 квітня 1948 року по чийомусь доносу вона була атакована гарнізоном більшовиків. «Михайлу», на цей раз, вдалось зберегти життя, за два дні до події прийшов кур’єр і він відійшов у справах. В криївці залишались Яків-«Байка» та боєвик «Кузьмич». Повстанці прийняли бій, та сили були не рівними – при спробі прориву оточення Якова було вбито, а «Кузьмич», будучи пораненим, потрапив до рук більшовиків. Через два тижні, при спробі втечі з районної лікарні, «Кузьмич» був вбитий біля села Кнісова.

 

З архівних документів ОУН відомо, що «Кузьмич» – це Бойчук Іван Семенович, 1918 р.н., уродженець околиці Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Був дивізійником, відтак перейшов в УПА, де в одному з відділів виконував функції ройового, чотового, опісля працює в охороні командира відтинку, в подальшому – на зв’язку в надрайоні.

 

Про підпільну діяльність «Михайла» дізнаємось з протоколу допиту затриманого більшовиками референта СБ Миколаївського надрайону Мирона Гельнера-«Остапа» під час слідства 22 жовтня 1950р. Він стверджував: «Михайло» – керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН. Фамілію і ім’я не знаю, очевидно 1921 р.н. До 1944 року учився в одному з інститутів Львова, потім перейшов в підпілля ОУН. До 1945 року являвся господарчим референтом, пізніше – організаційним референтом надрайонного проводу ОУН. А з 1947 року зайняв положення керівника цього проводу. Послідній раз я з «Михайлом» зустрічався в жовтні 1948 року в Стільському лісі, в час його зустрічі з референтом СБ Львівського крайового проводу ОУН «Степаном». Його прикмети: середнього зросту, фігура тонка, волосся чорне, обличчя продовгувате, овальне, губи товсті, сутулий, ходьба скора».

 

На підконтрольному «Михайлові» терені Бібрецького надрайону, до складу якого входило чотири райони, станом на кінець 1947 року була зосереджена значна кількість повстанців збройного підпілля ОУН, яке поповнилось за рахунок відділів УПА, що розформувались протягом 1947-48рр. Ряди підпільників поповнились, також, за рахунок повстанців, що перейшли із Закерзоння.

 

На світлині стоять зліва направо: перший – Гірний Володимир-«Ткачук» з села Глібовичі Великі , третій – Дмитро Цура-«Михайло», четвертий – Мазовський Павло-«Варнак» з Старих Стрілищ, п’ятий – Терлецький Микола-«Беркут» з села Волощина Перемишлянського району, восьмий – Горбатий Іван-«Сірко», сидить крайній справа – Степанюк Василь-«Зябрик». Решту повстанців невпізнані.

 

Підконтрольний «Михайлу» терен, а це географічно територія, що охоплює обласний центр та навколишні лісові масиви, створювали умови, де часто дислокувались члени Львівського крайового та Центрального проводу ОУН. В Бібрецьких та Бориницько-Ілівських лісах неодноразово проводив наради Головнокомандувач УПА Роман Шухевич-«Чупринка». Наприклад, одна з таких нарад відбулась літом 1949 року, в 10-15-ти кілометрах від Бібрки в районі сіл Лопушна, Вільховець та Суходоли за участю Р.Шухевича, П.Федуна-«Полтавця», Р.Кравчука-«Петра» та О.Дяківа-«Наума».

 

Як бачимо, на «Михайла» лягала велика відповідальність за створення відносно безпечних умов проведення таких зустрічей. І це при умові десятикратної переваги більшовиків в живій силі та техніці, адже тільки по Львівській області станом на 1949 рік війська МГБ та МВД складали більше 15 тисяч озброєних осіб. Та «Михайло», як керівник з багатим підпільним досвідом, зумів протягом тривалого періоду, з найменшими втратами, проводити антибільшовицьку діяльність по вирішенню завдань, які ставились перед підпільниками проводом ОУН. В своїй діяльності він активно співпрацює з керівниками як крайової референтури, так і референтури СБ проводу ОУН.

 

Ось як про це згадує під час зустрічі з автором в 2008 році дружина референта СБ проводу ОУН Ярослава Дякона-«Дмитра» п.Стефа:

 

«Що стосується «Михайла», та оцінюючи їх взаємні стосунки під час зустрічей, в мене склалась думка, що «Михайло» входив до тієї невеликої кількості людей підпілля ОУН, які користувались в Ярослава особливою довірою, їх можна перераховувати по пальцях. Це були члени проводу, його співпрацівники «Степан», «Земко» і «Гриць» – з охорони та «Сталевий», «Довбач». Одного разу мені довелось разом з Ярославом бути у криївці «Михайла», в Дев’ятниківському лісі. Мабуть, на запит Ярослава, «Михайло» передав шуфляду, яка мала значні розміри та була заповнена акуратно складеними паперами. Можливо це була якась картотека, бо Ярослав її уважно перечитав. Стосовно взаємних відносин з «Михайлом», то вони були завжди стримані, виважені, відверті та щирі. Запам’яталась мені одна розмова з Ярославом, під час якої він висловив думку: «Стефо, ти знаєш, з якою повагою я відношусь до Марії Кучер, я впевнений, що вона була б хорошою дружиною для «Михайла». Марія була його односельчанкою, походила з сім’ї господарів, працювала вчителькою в Дев’ятниках, допомагала підпіллю ОУН. І з часом так і сталось. Незабаром Ярослав їх познайомив, молоді люди сподобались одне одному та побрались. На превеликий жаль, Ярослав не дожив до їхнього вінчання.

 

Зі слів брата «Михайла» – Омеляна, вінчання відбулось 22 жовтня 1949 року в лісі біля Дев’ятник. Шлюбний обряд провів та благословив подружжя молодий священик з передмістя Львова, з Підголоско. При взятті шлюбу була присутня мати «Михайла», в якої молодята попросили батьківського благословення. На час урочистостей повстанцями було забезпечено посилену охорону території. Після цього Марія неодноразово приїздила до батьків у Велике-Колодно, та в 1950 році батьків Марії, її саму та брата Йосипа більшовики вивезли до Сибіру».

 

В підпільній роботі Дмитро Цура, з точки зору сьогодення, одним з головних пріоритетів вважав підбір та правильну розстановку кадрів, розцінюючи це як основу майбутньої результативної роботи підпілля ОУН.

 

До керівництва надрайонного проводу, крім «Михайла», входив референт пропаганди надрайону Феденяк Володимир-«Хмель», уродженець Перемищини, член ОУН з 1934 року, з багатим ідеологічним та військовим досвідом.

 

Після його загибелі 11 квітня 1948 року, його заступив Терлецький Микола-«Беркут» з Волощини, який попередньо займав керівні посади в районах Львівщини та Дрогобиччини. До керівництва надрайонного проводу входив теж референт СБ надрайону Мазовський Павло-«Варнак», уродженець Нових Стрілищ.

  

Справа Дмитро Цура-«Михайло» і Мазовський Павло-«Варнак»

 

Та основою підпілля ОУН надрайону були районні провідники зі своїм особовим складом.

 

«Михайло» дорожив кожним боєвиком та ставився з увагою та турботою до кожного підлеглого. Про це згадував повстанець з Ходорівщини Іван Лисак-«Стефко»:

 

«Довгі роки боротьби «Михайло» працює з відданими українській революції патріотами: провідником Бібреччини «Донцем», родом з Рогатинщини; «Дарієм» – в 1948 році був переведений на терени Судової Вишні; Федором Кононовичем-«Павлом»; референтом СБ району Миколою Раком-«Зенком»; провідником Новострілишанського районного проводу ОУН Петром Диким-«Одисеєм» та Остапом Вересом-«Доктором»; провідником Ходорівського районного проводу Дмитром Думашівським-«Чугайстром», Василем Краївським-«Легінем», Йосипом Миговичем-«Ігорем».

 

Всі вони до кінця боротьби були вірними побратимами, з їх участю в підпорядкованих районах було проведено сотні боєвих акцій та акцій саботажу супроти радянської влади – це були підпали будівель колгоспів, спиртзаводів, ліквідація працівників партійних органів, працівників МГБ і МВД, агентів та радянських активістів».

 

Особливо активізувалась ця робота в період колективізації. Ще сьогодні зберігаються оповіді очевидців про відчайдушні вчинки самого провідника «Михайла» в той період. Так, під час однієї акції по створенню колгоспів, більшовики зігнали на зібрання людей в селі Сокільники. Щоб здобути інформацію, «Михайло» серед дня, роздягнутий до сорочки, під пахвою мав дерев’яні колодки до чобіт, створюючи враження, що він місцевий селянин – побував на вказаних зборах, оцінив ситуацію і побачив реакцію населення. Аналогічний випадок був у Старому Селі під час проведення зборів «активу», які охороняв гарнізон. «Михайло» босий, оголений до пояса, з пістолетом в кишені пройшов більшовицьку «стійку» і деякий час пробув на зборах.

 

Значного розголосу серед населення набуло виконання замаху 8 травня 1950 року на другого секретаря Новострілищанського райкому КП(б)У Луку Мазура, який було здійснено під керівництвом «Михайла».

 

Такі акти піднімали бойовий дух підпільників, а в свідомого населення укріплювалось переконання, що з більшовиками можна і треба боротись. Однак, з роками боротьби співвідношення сил зменшувалось на користь окупантів, ряди повстанців все більше ріділи. На осінь 1950 року кількісний склад підпілля надрайону, разом з технічною ланкою, складав 8 чоловік.

 

Новострілищанське та Бібрецьке збройне підпілля нараховувало по 10 боєвиків, Ходорівське – 11 чоловік. Незважаючи на це, підпілля продовжує боротьбу.

 

Уже в той час «Михайло» зосереджує основну увагу на збереженні кадрів та надає перевагу ідеологічній роботі з інтелігенцією: вчителями, медичними працівниками, священиками. На цьому наголошував і крайовий провідник Львівського краю Осип Дяків-«Горновий». Також налагоджувались контакти з населенням східних та південних областей України, де на той час проживали десятки тисяч переселенців з Закерзоння та Галичини. Як відомо автору зі слів учасників підпілля, ця робота була налагоджена «Михайлом» на Ходорівщині, але, імовірно, вона охоплювала і інші райони області.

 

Ось як охарактеризував «Михайла», як провідника, боєвик ОУН Іван Лисак-«Стефко»: «Це була надлюдина, великим політиком міг би стати сьогодні, якби його не знищили більшовики. Перебуваючи часто на теренах Ходорівщини, він ніколи не засиджувався на місці – вимагав від місцевого провідника ОУН вести його в гущу народу, особливо до вчителів-східняків, господарів, які мали авторитет в односельців. З ними він проводив досить багато часу, обмінюючись думками. Він умів переконливо і доступно донести до людей програмні засади, завдання і перспективи української революції, пояснити політичні і міжнародні реалії того часу, передбачити перспективи майбутньої світової політики і роль у світі України, якщо вона стане вільною і незалежною. Таких політиків нам так не вистачає зараз» (сказано в жовтні 2008 року, с. Загіричко, Жидачівського району).

 

Із спогадів дружини референта СБ Рогатинської округи ОУН Марії Малої-«Смереки», уродженки с. Букавина, Жидачівського району:

 

«По своїх підпільних обов’язках під час зустрічей з провідником «Смерекою», я неодноразово в колі його бойових друзів зустрічала провідника «Михайла». Він добре до мене ставився, був радий таким зустрічам, котрі відбувались на теренах Букавини, що звались «Гіркою». Мені було відомо, що повстанці налагодили зв’язок з Євдокією Тітин, уродженкою Східної України, котра на сьогодні проживала в нашому селі. З нею декілька разів зустрічався «Михайло». Тітин була насильно вивезена зі східних теренів на примусові роботи до Німеччини. Там вона зустріла такого ж остарбайтера і повернулась жити на батьківщину чоловіка, в Букавину. Тепер Євдокія працювала з підпіллям ОУН, перевозячи необхідну літературу в східні області».

 

В с. Букавина працювала фельдшером Маруся-«фронтовичка», також родом зі Сходу України. До свого приїзду сюди вона наслухалась різних страшилок про бандерівців та боялась, що її «лишуть життя тії з лісу», але під час зустрічей та знайомства з ними щиро дивувалась, бо побачила доброзичливих, досить інтелігентних українських воїнів. Маруся співпрацювала з ними довгий час, забезпечуючи необхідними ліками. Таких прикладів можна привести немало і по інших районах.

 

Автору вдалось поспілкуватись, мабуть, з одним із останніх живих підпільників, що був знайомий з провідником «Михайлом» по спільній боротьбі. Це був уродженець міста Бібрки Перемишлянського району Євген Черкас, 1928р.н., на сьогодні уже покійний. За співпрацю зі збройним підпіллям ОУН в жовтні 1951 року п. Євген був арештований органами МГБ та засуджений. Ось короткий зміст його спогадів:

 

«В 1946 році на одній із організаційних зустрічей, яка була запродана більшовикам, було арештовано мого старшого брата Романа, 1922р.н., воїна УПА, члена збройного підпілля ОУН. Прихід партизан до нашого двору, зберігання підпільної літератури, листівок в домі стало небезпечним. На той час я уже співпрацював з підпіллям, тому моїм зверхником було призначено нове місце зустрічей, які відбувались в урочищі Бучено Підмонастирського лісу. Там я отримував інструкції, завдання та підпільні листівки для розповсюдження від кущового провідника Тищишина Йосипа-«Вихора» із с. Гринів, іноді і від Паливоди Адама-«Довбуша», уродженця с. Глібовичі.

 

Моя співпраця із провідником «Вихором» і його боївкою тривала до кінця 1949 року. В період Різдвяних свят 1950 року мені стало відомо, що в селі Глібовичі 5 січня смертю героїв загинули «Вихор» та його чотири побратими.

 

Після смерті «Вихора» я отримав нові координати зв’язкового пункту в районі сіл Глібовичі – Лани, в так званому Лановецькому дубовому лісі. Там я вперше зустрів та познайомився із провідником ОУН «Михайлом», котрий був у супроводі своєї охорони. Після розмови мені стало відомо, що провідник знає про мене та моїх рідних, відомо йому і про доручення, які я виконував у підпіллі. В подальшій роботі я отримував нові завдання від «Михайла». Одне з них – поїхати до Львова та придбати радіоприймач для підпілля. Протягом двох днів, без усяких пригод, я привіз додому радіолу «Дніпро» та акумуляторну батарею до неї. Тепер необхідно було все доправити до лісу. Ситуація ускладнювалась тим, що неподалік батьківського двору базувався більшовицький гарнізон, тому, визначивши безпечний маршрут, я вирішив іти в обідню пору. Дорога пролягала біля цвинтаря і далі житнім полем. Видолинком я дістався лісу і таким шляхом обминув висотки, по яких часто робили засідки більшовики. За виконання важливого доручення провідник мені подякував від імені проводу. Мною було виконано ще ряд завдань, наприклад: на свято Покрови в річницю створення УПА було вивішено національний синьо-жовтий прапор на каплиці в Бібрці. Проводив розповсюдження «бофонів» – підпільних облігацій, звертаючись при цьому до надійних жителів міста – столяра Стельмаха, Миколи Грабовського та інших. Бувало що сума, яку передавав підпільникам, досягала і 250 рублів. Одним з особливо небезпечних завдань, до якого мене залучив провідник «Михайло», була участь у визволенні з більшовицького полону одного з боєвиків ОУН Бібреччини, якого емгебісти пораненим привезли на лікування до однієї з лікарень на Сиховському масиві у Львові.

 

Моя співпраця із провідником «Михайлом» могла продовжуватись ще досить довго, але, на жаль, мій товариш по підпіллю Володимир Серкіз із Бібрки в Лановецькому лісі піддався на більшовицьку провокацію. Недооцінивши підступність ворога, знехтувавши інструкцію та вказівки зверхників ОУН, він повірив, що зустрів та спілкується із боєвиками українського підпілля. При цьому Володимир не взяв до уваги, що серед них не було ні однієї знайомої йому людини та розповів дані про себе, свого товариша Євгена Черкаса та багато інших речей. Це була його фатальна помилка, що мала дуже важкі наслідки. В ту ж ніч, а це був жовтень місяць 1951 року, п’ятниця, о 3-й годині ночі більшовики оточили батьківський дім, мене було арештовано заступником начальника райвідділу МГБ Череповим. Далі були довготривалі допити і слідство в Бібрці, у Львові на Лонцького та вирок – 25 років таборів, Воркута, 40-а шахта. Після більшовицької неволі десять років не проживав у рідних краях, постійно був під особливим наглядом репресивних органів КГБ, кілька разів викликали на співбесіди для визначення лояльності до радянської влади. В час розвалу Радянського Союзу я взявся викривати вчинені більшовиками криваві злочини на території Бібрецького краю супроти нашого народу, проводячи розкопки таємних поховань закатованих та убієнних українських патріотів на території міської тюрми, де базувався райвідділ НКВД, а потім МГБ. Навіть приїзд прокурора та начальника відділу КГБ з Перемишлян не зупинив мене. З проголошенням Незалежності нашої держави став ініціатором та організатором заходів по вшануванню пам’яті загиблих воїнів ОУН-УПА. На місцях масових поховань та загибелі українських патріотів проводили встановлення та освячення пам’ятних хрестів та дошок, символічних могил. В даний період доля звела мене з молодшим братом провідника «Михайла» – Омеляном Цурою, жителем м. Львова, котрий розшукував людей, що знали та працювали в підпіллі з братом. З моєю допомогою та інших живих очевидців та учасників антибільшовицького спротиву, Омелян дізнався про трагічну долю свого брата. З того часу ми з ним поріднились, стали добрими друзями, я завжди радо його зустрічаю у своїй домівці в рідній Бібрці».

  

На світлині зліва – Собенко Богдан-«Орлик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – Гірний Володимир «Ткачук»

  

Зліва і справа від Михайла, використовуючи фотомонтаж, співробітники НКВД. Очевидно світлина використовувалась з провокативною метою  

 

Та повернемось до продовження оповіді. Попри те, що «Михайло» був поглинутий повсякденними турботами підпілля, а їх, зважаючи на вороже оточення, було дуже багато, його не полишали думки про своїх батьків та рідних. В 1947 році, поновивши зв’язок з переселеною із Перемищини родиною, що тепер проживала в Сокільниках та дізнавшись про місце проживання батьків, він організовує поїздку довіреної особи з Боринич, призначивши батькові побачення у Старому Селі, в родині Василя Кравця.

 

В 1948 році відбулась зустріч із сестрою Ярославою в Бринцях Церковних, а в 1949 році «Михайло», нарешті, зустрічається з матір’ю у Глібовичах, в родині Хомуляка Івана. Чергова зустріч з рідними відбулась влітку 1951 року. Як згадує його брат Омелян, до батьківського дому у Велике-Колодно прибула жінка, яка передала прохання від «Михайла» приїхати сестрі Дарії та брату Омеляну на зустріч у Старе Село. Не вагаючись, брат і сестра зібрались в дорогу і під вечір, в супроводі тієї жінки, прибули до її дому. На жаль, ім’я та прізвище добродійки не збереглось в пам’яті рідних. До їх появи «Михайло» вже був на місці. Коли Омелян та Дарія зайшли до стодоли та піднялись по драбині на тік стайні – побачили брата і його товариша. Обійми їхні були дуже міцними, адже не бачились протягом довгих семи років. Далі було багато запитань з боку «Михайла», відповіді на які він уважно слухав. При спілкуванні рідних був присутній товариш «Михайла» – охоронець «Орлик», що було відмічено Омеляном і Дарією, він весь світлий період дня читав газети. З настанням ночі «Михайло» прощався з братом і сестрою, просив передати вітання батькам і повідомити, що в нього все добре. Це була його остання зустріч з рідними.

  

 Зліва – Степанюк Василь-«Зябрик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – невпізнаний

 

Уже в цей час підпілля ОУН Бібрецького надрайону понесло значні втрати, загинули на полях боїв десятки «Михайлових» соратників і побратимів. Так, 2 квітня 1949 року в бою з більшовиками загинув один з кращих керівників ОУН, провідник Новострілищанського районного проводу Петро Дикий-«Одісей», соратник і родич крайового провідника Львівського краю Миколи Кондрата. 10 травня 1950 року загинув ветеран ОУН кущовий провідник, співробітник вищого осередку СБ Василь Заставний-«Шершень», автор музики до відомої повстанської пісні «Лента за лентою».

 

Осінню 1950 року та весною 1951 року значних втрат зазнало підпілля Бібрецького районного проводу ОУН. Загинули одні з кращих синів України, ветерани визвольних змагань.

 

23 жовтня – боєвики: Фіцик Ярослав-«Чорний»; Степанюк Василь-«Зябрик», уродженець Сокальщини; «Лисий».

 

5 січня 1951 року – кущовий Тищишин Йосип-«Вихор» із п’ятьма побратимами. 3 березня 1951 року загинув референт СБ Рогатинського проводу ОУН Пацевко Євстах-«Смерека», уродженець с. Заліски та увесь Ходорівський провід ОУН з провідником, ветераном ОУН Василем Краївським-«Легінем», уродженцем с. Загіричко.

 

19 березня 1951 року – Володимир Гірний-«Ткачук», уродженець с. Глібовичі.

 

21 квітня 1951 року – Паливода Адам-«Довбуш», Шіпний Василь-«Горський», уродженець с. Чижичі.

 

Це були невідновні втрати. Більшість підпільників загинули не у відкритому бою, а були підступно вбиті із засідок більшовицькими вбивцями.

 

З кожним роком збільшувалась більшовицька агентурна сітка, яка охоплювала значну частину несвідомого і обманутого населення. Каральними органами створювались десятки спеціальних боївок, які діяли під виглядом боївок ОУН. Їх завданням було входження в контакти з підпільниками з метою знищення або захоплення останніх, а також провокаційні дії, скеровані проти цивільного населення для дискредитації визвольного руху. В таких умовах продовжувати боротьбу було надзвичайно складно.

 

Більшовики залучали до боротьби з ОУН кращих пошуковців, щоби першочергово обезголовити підпілля, підступно знищивши його керівний склад.

 

Це явно видно з протоколів допиту арештованого провідника ОУН Львівського крайового проводу Євгена Пришляка. Впродовж кількох допитів емгебісти прагнуть за всяку ціну отримати дані про місце перебування керівника Бібрецького надрайонного проводу ОУН Дмитра Цури-«Михайла». Під час допитів Пришляк всіляко заперечує, що йому відоме місце знаходження провідника, надаючи лише інформацію про останню зустріч з ним в кінці серпня 1951 року, в двох кілометрах на схід від села Підмонастир, Бібрецького району, в Підмонастирському лісі. Сюди «Михайло» приходив з провідником ОУН Бібреччини «Павлом» разом з боєвиками охорони, прямуючи на зустріч з провідником Рогатинського окружного проводу ОУН «Вишнею».

 

Звістка, отримана «Михайлом» в липні 1952 року про вбивство батька та висилку рідних до Сибіру, гірко вразила його, але не зменшила запалу продовжувати боротьбу з озвірілим окупантом. Із розповіді брата Омеляна, це трапилось при наступних обставинах. 1 липня 1952 року біля третьої години ночі до їхнього дому прийшов знайомий повстанець Євген Гладковський-«Мар’ян», односельчанин з с. Велике-Колодно, котрий входив до боївки районного провідника Степана Стоцького-«Романа». Підпільники боївки «Романа» були частими гостями батьків «Михайла». Тієї ночі Омелян з батьком ночували у стодолі, на сіні. «Мар’ян» постукав в вікно хати, розбудив господиню, забрав спечені для повстанців хлібини та спитав за Омеляном. Дізнавшись, що той ночує в стодолі, розбудив та запропонував іти з ним, бо за селом, в чагарнику, їх чекає поранений провідник «Роман», якому необхідно буде придбати ліки. Обидва полишили будівлю, за стайнею зупинились на хвилю часу, прислухаючись до нічної тиші, кругом все ніби було спокійно. Та в одну мить тишу пронизала автоматна черга. «Мар’ян», відскочивши в сторону, відкинув приклад автомата і зробив серію пострілів в сторону можливого супротивника. В цей час Омелян уже біг сусідським подвір’ям, а постріли лунали все густіше, в небі мерехтіли освітлювальні ракети. На виході з сусіднього двору він завмер на декілька секунд біля хвіртки, остерігаючись засади за нею. Прибіг і «Мар’ян», в одній руці тримаючи автомата, іншою звільняючи плече від заплічника з хлібом. Усе відбувалось дуже швидко, напевно кожна секунда вирішувала їхню долю. Почулась притишена розмова більшовиків на подвір’ї батьківського дому. Для них був єдиний шлях до порятунку. Не вагаючись, «Мар’ян» відкрив хвіртку і побіг вперед. На щастя, тут більшовиків не було, Омелян кинувся за ним. Пробігши садом поміж дерев, а далі полем, він дістався залізничної колії та попрямував в сторону станції Колодно, де дочекався потягу та вирушив до родини в Дубляни. А тим часом, як в селі вщухла стрілянина – приїхала вантажівка, мабуть кулі повстанця досягли цілі. З настанням світанку у батьківський двір «Михайла» прибув додатковий загін більшовиків, люті та озлоблені, вони розпочали тотальний обшук в будівлях садиби, розшукуючи партизан та криївку. Побачивши в стодолі батька, силою витягли його у двір і без пояснень, на очах дружини та дочок розстріляли, не зважаючи на благання жінок. Через два тижні непрошені гості знову прийшли та наказали протягом двох годин зібрати речі на висилку. Рідним «Михайла» було вже не звикати до більшовицького насильства. З клунками в руках матір Теклю, дочок Ярославу і Дарію та сина Омеляна привезли до Львова, на пересильний пункт, що був розміщений по вулиці Калініна (тепер Замарстинівська), де їх утримали протягом трьох тижнів. Далі всіх затриманих завантажили в товарні вагони і відправили в сторону м. Рівне. На станції Клевань Рівненської області, їх завели до старовинного замку, де була раніше розміщена військова частина, та протримали аж до середини жовтня. Після цього частину родин відправили на поселення в Казахстан, іншу – відправили додому. В числі повернутих були і рідні «Михайла» – емгебісти, напевно, вже знали, чий він син, бо в наступні місяці біля їхнього двору неодноразово робили нічні засідки.

 

«Михайло», станом на друге півріччя 1952 року, продовжує очолювати підпілля надрайону, підтримуючи тісний зв’язок з останнім членом крайового проводу ОУН Львівського краю Любомирою Гайовською-«Рутою», провідником сусіднього Рогатинського надрайону ОУН Олексієм Демським-«Шуваром», на території якого в той час перебуває член Проводу ОУН Василь Охримович-«Кузьма», що був призначений відповідальним за Львівський край ОУН керівником підпілля Василем Куком-«Лемішем».

 

Наближалась видатна дата в історії визвольних змагань – 10-та річниця створення УПА. «Михайло» веде активну організаційну підготовку, плануючи цей святковий день провести з друзями, адже він поєднувався з духовним святом – Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки та берегині українського війська.

 

На урочисте зібрання, крім повстанців Бібрецького надрайону, прибули також повстанці з Миколаївсько– Городоцького та Перемишлянського надрайонів ОУН.

 

В 90-х роках автору вдалось знайти учасника цієї події, одного з останніх живих воїнів ОУН-УПА, багаторічного в’язня більшовицьких тюрем та таборів Степана Янкевича-«Крука», уродженця м. Миколаєва Львівської області. Він поділився своїми спогадами:

 

«Мабуть наша боївка, яку очолював Михайло Гнатів-«Скорий», однією з перших була попереджена про запланований захід на теренах Бібреччини, оскільки в той час при нашій боївці перебувала секретар Львівського крайового проводу ОУН «Рута». На зібрання нас вирушило троє – командир Микола Гнатів-«Скорий», Степан Петрів і я. Місце зустрічі нам було знайоме, це Підмонастирський ліс біля села Підмонастир. Там в попередні роки неодноразово відбувались весняні зібрання повстанців після зимового постою, іноді це відбувалось біля села Суходіл. Ми прибули завчасно і мали можливість спостерігати за своїми побратимами, які прибували на святкування зі своїми провідниками з теренів Перемишлянщини, Новострілещанщини, Ходорівщини, Бібреччини. Це були невеликі боївки в декілька чоловік, тому згадались попередні роки, коли в час весняних зібрань тут, на цьому місці, ліс був насичений такою кількістю повстанців, а це декілька сотень, що відгомін від радісного спілкування лунав далеко навкруги. Душу огортає щімкий жаль за всіма, хто сьогодні не з нами, хто загинув у жорстокій борні. Коли збірка прибулих завершилась – поступила команда шикуватись у стрій в два ряди. Провідник даного терену «Павло» доповів провіднику «Михайлу» про готовність воїнів ОУН-УПА до відкриття урочистостей з нагоди 10-ї річниці створення УПА. Урочистості розпочались з молитви «Отче наш», після хвилиною мовчання вшанували пам’ять славних синів України, провідників ОУН-УПА, побратимів, що полягли на полі Слави, були закатовані в польських, німецьких та більшовицьких тюрмах та концентраційних таборах в боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Далі зі словом до вояцтва звернувся провідник «Михайло», який від імені головнокомандувача УПА, проводу ОУН, особисто від себе подякував присутнім воїнам за жертовну працю, яку вони віддавали протягом років і віддають сьогодні в боротьбі з ворогами в ім’я побудови Української Держави. В кінці промови провідник «Михайло» урочисто вручив кожному посвідчення про нагороду ювілейною медаллю «Х річчя УПА». Зустріч тривала до кінця дня і повстанці мали можливість поспілкуватись з побратимами, обмінятись спогадами про повстанські будні за скромним святковим столом. Вже вечоріло, коли повстанці, попрощавшись, повертались на свої терени. Це була остання зустріч повстанців даної округи».

 

З наближенням зими 1953 року «Михайло» завчасно із своїми побратимами підготували криївку для зимового постою, вибравши терен Бібреччини, село Глібовичі в господарстві Ковалик Ксенії та Ольги. Мабуть «Михайло» з вибором місця криївки прислухався до пропозицій провідника «Павла», з яким підтримував тісний зв’язок і хотів бути поряд.

 

На початку лютого 1953 року, повертаючись до двору Ковалик після чергового рейду, повстанці були помічені інформатором МГБ, але він не знав, до кого вони зайшли і вказав емгебістам на сусіда. Цілий день більшовики чинили обшук в того сусіда, та нічого не знайшли. Опинившись в критичній ситуації, «Михайло» приймає рішення залишити криївку і перейти на маршрутний режим.

 

Ввечері 27 лютого «Михайло» з товаришами перебував в селі Лопушна, дізнавшись про це, більшовики оточили село, виставивши кругові застави. Та повстанцям під покровом ночі, вранці, вдалось вийти з оточення. Надворі розвиднялось, був сильний мороз, який змусив їх податись в село Волощина. Підходили крадькома долиною, порослою чагарником, прямуючи до двору Валько Катерини – цій жінці вони довіряли, але, на жаль були помічені одним з більшовицьких прислужників. Він разом з двома спільниками подався на пошту в с. Глібовичі і передав в Бібрку інформацію про наявність в селі повстанців. Незабаром в село прибув начальник гарнізону Черепов з загоном і почав перевіряти двори в тій частині, де були помічені повстанці. Це побачила Катерина Валько, яка попросила «Михайла» залишити її двір і сховатись в сусідньому, наполовину зруйнованому будинку, в якому ніхто не проживав. Повстанці погодились і перейшли до нього, сховавшись в пивниці, а Валько замела за ними сліди на снігу. Прийшли більшовики і до Валько, зробили обшук та нічого не знайшли. Яким чином вони виявили повстанців – залишилось таємницею, яку Валько забрала з собою. Між супротивниками розпочався запеклий бій. Чотири повстанці протистояли цілому загону карателів. Бій тривав протягом кількох годин, поки в них не залишилось по одному патрону. Повстанці загинули всі, заспівавши на прощання національний гімн «Ще не вмерла Україна».

 

З оперативного зведення МГБ відомо, що 28 лютого 1953 року в селі Волощина внаслідок військово-чекістської операції ліквідовано чотирьох повстанців. Під час впізнання ними виявились:

1. Цура Дмитро-«Михайло», надрайонний провідник ОУН Бібреччини;

2. Собенко Богдан-«Орлик», боєвик ОУН, уродженець с. Волощина;

3. Михайлина Іван Семенович, боєвик ОУН, влився в підпілля в 1950р., переселенець;

4. Невідомий.

 

З інших джерел автором встановлено, що четвертий, невідомий повстанець, – Євген Бодак, 1931р.н., родом зі Східниці.

 

Рівно через 40 років, 28 лютого 1993 року на місці загибелі героїв ОУН-УПА відбулось урочисте відкриття меморіальної таблиці. Їхні імена відлиті в бронзі і відтепер назавжди нагадуватимуть прийдешнім поколінням про звитяжну боротьбу воїнів ОУН-УПА проти московських загарбників, за волю і незалежність України.

 

Сповнились слова «Михайла», сказані в 1951 році дружині референта СБ Рогатинської округи Марії Малій-«Смереки» з Букавини Жидачівського району, які вона повторила в 2008 році на урочистому відкритті меморіальної таблиці в гаю с. Чорний Острів Жидачівського району на місці загибелі районного провідника ОУН Ходорівщини Дмитра Думашівського-«Чугайстра», його дружини і трьох побратимів:

 

«Маріє, ми усі загинемо в полум’ї Української революції, та нехай Господь Бог збереже тебе, щоби розповіла про нашу боротьбу майбутнім поколінням».

 

Автором в даній публікації відображена невелика частинка фактів з життя і боротьби Дмитра Цури-«Михайла» та його побратимів, але окремі риси героя, безумовно, підкреслюють думку, що він був неординарною особистістю з багатьма талантами. З нього був би хороший лікар, бо мав в душі співчуття і співпереживання до оточуючих та рідних. Дмитро своєю вимушеною діяльністю в підпіллі проявив хороші якості організатора, за яким тягнулись люди. Його жертовна праця була достойно оцінена. Ще за життя нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

 

Але московські більшовики перервали його політ, як забрали життя в тисяч ні в чому не винних українців, єдиною провиною котрих було бажання жити у своїй вільній, незалежній державі.

 

Історія досить часто повторюється. Знову на порозі нашого дому той же ворог, і хоче він перервати наш рух до кращого, більш цивілізованого життя. Знову проливається кров наших братів і сестер, синів, батьків на Сході України. Ще більш витонченими методами московіти хочуть розвалити нашу монолітну єдність, котра почала кріпнути в часи Майдану. Надто сильний і підступний ворог ось уже три роки намагається загнати нас під своє ординське начало. Без допомоги та активної підтримки світової спільноти нам буде важко в боротьбі з Москвою.

 

Європа повинна зрозуміти, що ми перебуваємо на передньому краї між Добром і Злом. Якщо переможе Зло – воно не зупиниться саме, піде далі в Європу з маніакальними фантазіями про новітню імперію.

 

Слова, сказані в першій половині 20-го століття відомим поетом і письменником Олександром Олесем (Кандибою), тлінні останки котрого нещодавно перенесені в рідну землю, звучать актуально і сьогодні:

 

«Коли Україна в нерівній борбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі

Європа мовчала».

 

Дай Боже мудрості нашим і світовим політикам, щоби слова О.Олеся не стали пророчими в першій половині 21-го століття.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

Червень 2017р.

Всеукраїнські військові з'їзди 1917 року як чинник творення української держави. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 20 черв. 2017 р., 09:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 вер. 2017 р., 09:56 ]

 

 

 

2017 рік Президент Петро Порошенко проголосив Роком Української революції 1917-1921 рр., а Кабінет Міністрів затвердив План заходів аж до 2021року. Є Постанова Верховної Ради України «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році» від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII та Додаток до неї.

 

З цієї нагоди відбувається чимало заходів на офіційному рівні Зокрема, відзначення 100 років з часу утворення Першого українського полку імені Богдана Хмельницького та початку формування українських збройних сил (01.05.1917); Президент України Петро Порошенко 01.05.2017р. присвоїв ім'я Богдана Хмельницького одній з частин ЗСУ (Національній академії Державної прикордонної служби України вже раніше присвоєно ім'я Богдана Хмельницького - авт.). Про це сказано у зверненні президента в честь 100-річчя цієї події з моменту створення Першого українського козачого ім. Богдана Хмельницького полку – першої української військової частини, сформованої на добровільних засадах. У зверненні президента також зазначено, що проявом поваги до борців за незалежність є утвердження символічного зв'язку між українськими воїнами минулого і сьогодення.

 

«Всеукраїнські військові з'їзди творили особливий феномен української революції, який надавав українським подіям іншого характеру, як вони мали в Московщині».

Яків Зозуля, делегат II Всеукраїнського військового з'їзду,

член Української Центральної Ради

 

Доба Центральної Ради є першою спробою започаткування і становлення Української держави та її Збройних сил у XX столітті. Це був час бурхливих революційних подій у колишній Російській імперії. За декілька місяців український народ відновив свою державність та домігся її міжнародного визнання. У досягненні цієї мети особливу роль відіграли багатомільйонні маси українського селянства, одягнені в солдатські шинелі та матроські бушлати.

 

Процеси відновлення української державності розпочалися в екстремальних умовах воєнного часу. Уже три роки тривала Перша світова війна. У переломні моменти розвитку суспільства позиція армії може докорінно вплинути на хід революційних перетворень. Вона може підтримати ці перетворення, гарантуючи їх незворотність та перемогу, або ж завдати їм поразки. Саме військо було тією реальною першопричиною і надало той поштовх, який урухомив нашу українську історію. Саме тому в національному русі українського народу за відновлення своєї державності в 1917 – першій чверті 1918 рр. військовий рух як форма участі багатомільйонних солдатських та матроських мас у державотворчих процесах, є надзвичайно важливою сторінкою історії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917- 1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.9-10)

 

Насамперед це проявилось в оформленні його організаційних структур та тенденції до творення національних військових частин. Адже одним із найважливіших атрибутів будь-якої суверенної держави є наявність національної армії.

 

Територією України проходив найбільший фронт російської армії – Південно-Західний. Він простягався на 615 км від річки Прип'яті до буковинського містечка Кимполунгу. У 1916р. був створений ще й Румунський фронт, який частково проходив Україною.

 

На початку 1917 р. українців було понад 3,5 млн. із 6798 тисяч військовиків діючої російської армії і 2260 тисяч, що перебували в запасних частинах. Отже, царська російська армія майже на 40% складалася з українців. Саме українці переважали в деяких військових частинах, зокрема, у лавах лейб-гвардії Волинського полку 80% становили українці, 194-й піхотний полк у Москві за своїм складом також був українським. Тисячі українців проходили службу в частинах, розташованих по всій Росії, а також на Кавказі, у Фінляндії та Китаї. А три полки російської армії – Волинський, Гренадерський та Ізмайлівський– мали традиційно український склад.

 

До війни в Україні був сформований 10-й армійський корпус, який комплектувався переважно з українців.

 

Демократичні ініціативи Тимчасового уряду викликали в українських вояків прагнення до організації на національному підґрунті. Почали організовуватися українські військові комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі українські частини. Ініціаторами українського руху в армії переважно були молодші та старші офіцери – українці, а представників вищого офіцерства було мало.

 

Український військовий рух спочатку проявлявся здебільшого стихійно. У численних постановах і резолюціях вимагалось, щоб усі військові частини, які дислокувалися в Україні, формувалися винятково з українців, а українські частини за межами української території негайно перевести в Україну. Віча, маніфестації, демонстрації, мітинги, з'їзди та збори, що відбувалися на фронті та в тилу, сприяли пробудженню національної свідомості солдатів-українців.

 

Зокрема, в березні в Чернівцях відбулися установчі збори солдатів-українців 8-ї армії, на яких було вирішено організувати комісію у складі 12 осіб, яка б зайнялась згуртуванням солдат-українців у масштабах усієї армії.

 

Проводилась активна робота щодо створення української ради у 36-й армійській бригаді, яка дислокувалась у районі Острога (там само. – С.89-10).

 

Вище військове командування, різноманітні загальноросійські військові організації та російська революційна демократія загалом поставилися до українського руху в армії вороже.

 

Безперервні конфлікти, непорозуміння, а подекуди й відкриті образи з боку противників українського руху викликали зворотну реакцію – велику активність серед українських військових мас. У кінці березня в Одесі гімназистами та семінаристами було засновано «Союз української молоді», який нараховував 500 осіб. У квітні з нього виокремилась група, яка заклала «Одеську Січ», що вела військову підготовку серед української молоді. На той час в Одесі вже діяв Український військовий комітет, який очолював доктор І. Луценко. Він мав значний вплив серед солдатів-українців Одеського гарнізону та військового округу, а також Румунського фронту.

 

Виникла «Українська громада» в березні 1917 р. і в Сімферопольському гарнізоні. До неї входило 200 осіб, а очолював її учитель гімназії Клименко. В Сімферопольському гарнізоні було майже 7 тисяч солдатів-українців, серед яких Рада громади розгорнула активну діяльність і незабаром здобула популярність та визнання (там само. – С. 38-39).

 

Початок весни 1917 р. засвідчив швидкий розвиток українського військового руху, який став одним із найважливіших чинників у відновленні українцями своєї держави.

 

Після повалення російського самодержавства в армії почали виникати національні організації, які мали великий моральний вплив на солдатів-українців. А це в ситуації, яка виникла в Україні, було вагомою силою в боротьбі з армійським командуванням, шовіністичною політикою Тимчасового уряду і всіх загальноросійських партій. Український військовий рух став значною мірою каталізатором загальнонаціональної боротьби.

 

У середовищі найвпливовіших українських партій панували антимілітаристські настрої, але й з утворенням Центральної Ради її лідери також не надавали належної уваги українському рухові в армії оскільки політика Центральної Ради ґрунтувалась на федералістській концепції, що заперечувала наявність національної армії. В колах, близьких до Центральної Ради, панували думки, що в крайньому разі сам народ збиратиметься в «народну міліцію». У ліпшому випадку український рух в армії визнавався як складова частина національно-визвольної боротьби. Такою ситуацією скористався самостійницький табір. Національно-визвольний рух в армії з самого початку значною мірою розвивався під їхнім ідейним впливом (там само. – С. 39).

 

Поступово центром українського військового руху став Київ. У березні 1917 р. тут з'являються дві військові організації, що ініціюють створення перших збройних формувань Збройних Сил України: Організаційний комітет для формування Українського Війська під проводом полковника М. Глинського і Військовий клуб ім. гетьмана Полуботка. Власне діяльність цих організацій можна віднести до передісторії національних збройних сил і на загал українського військового руху.

 

9 березня 1917 р. в Києві відбулося Військове Українське Віче, на якому в полках, де українці переважали, було висловлене побажання наказом запровадити вживання української урядової мови, і щоб такі полки поповнювались українцями та призначалися офіцери-українці (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упор. В. Верстюк. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. – С. 48-49 [№13. Оголошення про створення Установчої української військової ради]).

 

Організаційному комітетові, за пропозицією М. Міхновського (Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Промова М. Міхновського на Шевченківському святі 1900 р. в Полтаві і Харкові, надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна», стала програмою Революційної української партії. У 1917 р. – член Центральної Ради та Генерального військового комітету, один з ініціаторів організації українського війська. Ідеолог державної самостійності України. Див.: Новий довідник: Історія України. – К.: «Казка», 2006. – С.453), було дано доручення з вимогами негайного формування українського Полку ім. Б. Хмельницького, делегування зі його складу представників до Центральної Ради, розгортання енергійної пропаганди українського військового руху серед солдатів фронту і тилу, а також підготовки до скликання Всеукраїнського військового з'їзду. Саме з'їзд мав би визначити основні засади побудови Української Армії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.40).

 

Цього ж дня в аудиторії Київського комерційного інституту відбулися установчі збори військовиків-українців, на яких розглядалось питання про утворення українського національного війська. Актуальним став принцип українізації з'єднань і частин російської армії. Він передбачав насамперед виділення і згуртування на регулярній основі із загальноросійських угруповань солдатів-українців в окремі формування. Його підтримували всі без винятку національні політичні сили, але кожна вкладала свій зміст. Самостійники, прихильники М. Міхновського, вважали українізацію першим кроком у створенні Української національної армії. Більшість представників національних партій у Центральній Раді бажала обмежитися лише культурницькими рамками.

 

Український Військовий Організаційний комітет одразу після свого створення в березні 1917 р. зіткнувся із протидією вищого військового керівництва Російської республіки та ворожою позицією більшості загальноросійських військових організацій. На їхню думку, формування окремих українських військових частин було неприпустимим через технічні умови, а головне, це вважалося «порушенням об'єднаного революційного фронту». Хоча на той час у складі російської армії вже були національні формування – польський корпус Довбур-Мусніцького, чехословацький легіон та батальйони латиських стрільців.

 

Проте український національній рух продовжував поширюватися серед солдатів-українців наперекір усім перешкодам. Через негативну реакцію з боку і вищого військового керівництва Російської республіки і загалом представників «російської демократії» Український військовий клуб ім. наказного гетьмана П. Полуботка та Організаційний комітет провадив тактику «доконаних фактів». Організація першого українського збройного формування почалася без відповідної санкції російської влади та військового командування.

  

 

Знак учасника Третього всеукраїнського війскового з'їзду. Надпис на звороті: «Українці мусять лучитися як українці для оборони прав українського народу. Михайло Грушевський. В році волі України 1917»

 

Солдати на фронті легко сприймали лозунги «боротьби за вільну Україну». Хоча розуміння солдатами своєї «вільної України» не завжди співпадало з тим змістом, якій вкладали в нього керівники в прийнятих постановах і резолюціях українських вояків. У вищому офіцерському складі армії була певна кількість українців, і це деякою мірою впливало на їх відношення до формування українських національних частин. Революційний вибух, розвиток національно-визвольного руху вплинули і на них, змусивши їх згадати про своє національне походження. Ставлення українського вищого офіцерського складу до національно-визвольного руху було різним.

 

Голова Організаційного комітету полковник М. Глинський, в середині березня, надав до штабу Київського округу проект організації полку. Члени Комітету були готові погодитись на будь-які обмеження з боку влади. Головне – створити прецедент, створивши першу українську військову частину, а чисельність в подальшому можна було збільшити через поповнення. В разі відмови, полк мав бути сформований самочинно як охочекомонний та іменуватись Першим козацьким ім. гетьмана Б. Хмельницького. Задовго до офіційного звернення до російських властей, таємно проводилось його формування. Найактивнішу участь в цьому узяли полковник М. Глинський (командир резервної частини  з 10-12тис. військовиків, з якої поповнювались фронтові частини) та полковник П. Волошин (начальник штабу запасної ополченської бригади). Обидві частини дислокувались в Києві. Полковник П. Волошин надсилав М. Глинському наряди щодо відправки його підлеглих на фронт або на роботи. Це надавало можливість позбутися неукраїнського елементу і завершилося це тоді, коли частина цілком українізувалася. Вже наприкінці березня вона нараховувала 3 тисячі військовиків, які стали основою першого українського полку. Водночас серед солдатів-українців тилових і фронтових частин Клуб ім. гетьмана Полуботка проводив агітацію щодо вступу до цієї української частини. Тільки після цього організатори зробили офіційне звернення до військової влади про дозвіл на формування. Відповідь військових властей була негативною.

 

У середині квітня 1917 р. члени клубу ім. Гетьмана Полуботка організували в околиці Києва-Святошині «Свято білої квітки», де зібралось майже 10 тисяч вояків-українців з різних частин Київського гарнізону. Організатори свята скористалися з настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зламати опір «Ради Робочих і Солдатських Депутатів», яка складалася з шовіністично налаштованих есерів та меншовиків. На заклик М. Міхновського солдати попрямували до будинку, в котрому засідала «Рада». Вона покликала собі на допомогу представників військової влади. Командувач Київського військового округу генерал М. Ходорович погодився на формування українських національних частин. При ухваленні такого рішення неабияку роль відіграло українське походження генерала та його симпатії до українського національно-визвольного руху. «Рада» звинуватила командувача, який, мовляв, братається з українцями і таким чином «підтримує бунт в армії» і вимагала його відставки. Тоді, з ініціативи М. Міхновського, солдати київського етапного пункту (командир полковник М. Глинський) провели мітинг, на якому 3 тисячі військовиків заявили, що відбудуть на фронт за умови, якщо вони підуть туди як окрема українська частина – Козачий полк ім. Б. Хмельницького (там само. – С.45).

 

Таким чином був зламаний опір організаційним планам щодо створення окремої військової частини з боку військової влади. Російська преса здійняла великий галас, чим сприяла поширенню серед вояків-українців російської армії ідеї створення українського війська.

 

Центральна Рада спочатку намагалася дистанціюватися від процесу творення першого українського збройного формування. Від її імені у квітні 1917 р. було підготовлено інформаційне повідомлення до київських газет, де зазначалось, що рух за формування українського полку з 3 тис солдатів виник стихійно, без будь-якої участі організованої частини українського суспільства.

 

Лідери Центральної Ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, не мали чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси – орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» та ідеологічна боротьба із самостійницькою течією всередині українського руху, зокрема серед військовиків.

 

Найпослідовніше такої позиції дотримувався В. Винниченко. Підтримавши створення Першого українського полку, він виступив проти постійної, регулярної армії. В. Винниченко бачив його не полком постійної армії, а народної міліції.

 

Згодом об'єктивні політичні обставини змусили командувача Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова врешті-решт дати дозвіл на формування українського полку з 500 солдатів-добровольців. При цьому формування полку мало проходити в будь-якому місці, окрім Києва. Решту вояків негайно відправили на фронт. Це рішення викликало протест солдатів-українців. (Генерал О. Брусилов завершив свою військову службу у більшовиків головним інспектором кавалерії в РККА в 1923 році – авт.). Але поки йшли переговори про подальшу долю полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, він був уже фактично сформований і озброєний. В цьому допоміг начальник Київського артилерійського складу полковник Сокира. Він співпрацював з Організаційним військовим комітетом.

 

Полк отримав від Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П. Полуботка малиновий прапор з портретом Б. Хмельницького, вишитий черницями Фролівського монастиря, і прийняв під ним присягу. За кілька днів було проведено організацію полку, а також утворено кадри: гарматні, кінноти, кулеметні та воєнної інженерії з тим, щоб пізніше полк розгорнути в дивізію.

  

Проголошення III Універсалу Української Центральної Ради (1917)

 

Полк нараховував 16 сотень – 3574 особи. Командиром його став сотник Путник-Гребенюк (за В. Голубком – штабс-капітан С. Ластівченко (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48)), а сотенними: Ярошенко, Дмитраченко, Лук'яненко, Ізбицький та Мичко (Лазуренко С. Богданівський полк // Календар «Свободи». На рік 1960. – Нью-Йорк: Видання Українського народного союзу, 1959. – С.108).

 

Була думка призначити самого М. Міхновського командиром полку ім. гетьмана Б. Хмельницького, але була залишена, бо полуботківці дивилися на цей полк тільки, як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керівника.

 

Згодом командиром полку став викликаний із Симбірська (Росія) підполковник Ю. Капкан, який, приїхавши, на всіх полуботківців справив добре враження. Решту командного складу доповнили українські офіцери з російських частин.

 

Зі створенням першої української частини змушений був погодитися і військовий міністр Російської республіки О.Керенський, хоча й визнавав неприпустимим переведення українських військових одиниць із однієї частини в іншу для утворення окремих українських корпусів у межах російської армії.

 

Згода Тимчасового уряду переконала Центральну Раду в силі українського військового руху. Але замість того, щоб твердо стояти на позиції створення національних Збройних Сил, вони продовжували говорити про «збереження єдиного революційного фронту». Козаки полку ім. гетьмана Б. Хмельницького до українських соціалістів ставилися прихильно, але не могли їм пробачити лояльність і нерішучість супроти російського уряду(Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48).

 

За наказом Центральної Ради, 26 липня 1917 р. «богданівці» відряджалися на фронт. Перед відправленням на них здійснили провокативний напад кірасири та донські козаки. 16 українських вояків було вбито, а 30 поранено. Українські організації на чолі з Центральною Радою вимагали від російської влади вивести кірасирів і донських козаків з Києва та усунути з посади начальника Київського округу полковника К. Оберучева.

 

На фронті полк «богданівців» був у складі 10-ї піхотної дивізії 5-го армійського корпусу як однієї з найкращих бойових частин, а 1 листопада 1917р. його повернули до Києва. У подальшому він брав активну участь у війні з більшовиками.

 

Полк ім. Б. Хмельницького – найстаріше українське національне збройне формування, що проіснувало до кінця 1920p., зокрема, з квітня 1918 р. воювало у складі Запорізького Корпусу як 3-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк.

  

Чота Першого Запорізького полку імені Тараса Шевченка (Синьожупанників) в місті Парчеві на Підляшші. 1917 рік.

 

З почину Українського військового клубу ім. наказного гетьмана П.Полуботка постала ще ціла низка українських частин: Полуботківський полк, Дорошенківський полку Чернігові, Гайдамацькі загони в Одесі та Катеринославі й багато інших. Це також дало поштовх до створення перших українських частин на фронті.

 

Те, що робилося в Києві, мало загальноукраїнське значення. Всі погляди звернені були на Київ і всюди, де був активний український військовий елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином витворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були військовики-українці. (У Москві пройшла багатолюдна маніфестація, в якій прийняло участь майже 10 тисяч військовиків).

 

На з’їзді солдатів-українців в Мінську було утворено українську фронтову раду Західного округу, яку очолив С. Петлюра. Такі ж з'їзди відбулися у Саратові, Пензі, Казані. У Саратові зорганізувався полк ім. І. Мазепи, а в Москві – Український запорізький полк (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.48).

 

Офіцери та матроси (українці) Петроградської Морської школи 20 квітня 1917р. ухвалили звернення до місцевої Ради робітничих та солдатських депутатів негайно висунути вимоги до Тимчасового уряду щодо виділення всіх солдатів, офіцерів і урядовців (українців) тилових військових формувань в окремі українські частини, та не відправляти їх на фронт, поки не почнеться формування українських частин. Зважаючи на технічні умови, вони мали переводитися на територію України. Частини та з'єднання Південно-Західного фронту мали поповнюватися українськими кадрами в запасі, а офіцери-українці та випускники військових навчальних закладів призначатися до сформованих частин.

 

Станом на початок травня 1917 р. в російській армії було створено 1337 українських організацій, більшість з них (685) – на Південно-Західному фронті та майже 300 – у Київському військовому окрузі. Така ситуація спонукала Центральну Раду до формування інституцій, здатних керувати українізацією в армії (Верстюк В. Українська Центральна Рада й українізація військових частин Російської Армії / В. Верстюк // Український історичний журнал. – 2012. – №3).

 

Непересічну роль у процесі творення Української національної армії відіграли три Всеукраїнські військові з'їзди, які відбулись впродовж Української революції 1917-1921 рр.

 

«Ґенеза самих з'їздів лежала в т. зв. наказі ч. 1, що його видав військовий міністр Тимчасового Уряду Гучков 1(14) березня 1917 року. На підставі того наказу кожна військова частина російської армії повинна була вибрати для себе комітет солдатських депутатів, до компетенції якого належала контроля уживання зброї, без порушення військової дисципліни та втручання в компетенцію командного складу. Організація комітетів з їх контролею поширилася на всі військові з'єднання, від найнижчих до найвищих, від сотень аж до Всеросійського з'їзду військових депутатів у Петрограді. Цей наказ давав право користування безплатним транспортом обраних депутатів і утримання їх на кошт держави в часі виконування ними обов'язків. Цим правом негайно скористалися також українські вояки російської армії для свого національного об'єднання» (Проф. Яків Зозуля. Всеукраїнські військові з'їзди в 1917 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://komba-ingwar.blogspot.com/2009/05/1917.html).

 

Якось непоміченою минула в четвер, 18 травня 2017р., 100-а річниця Першого всеукраїнського військового з'їзду, який сколихнув масову свідомість малоросів в одностроях, і не тільки, та закликав до творення свого національного Українського війська. Може тому, що ані в Указі президента, ані в плані Кабміну, ані в Додатку до постанови Верховної Ради жодного разу не зустрічаємо окремої згадки про військові з'їзди, які проголосили ідеї збройного захисту української державності та заклали підвалини для творення Української національної армії.

 

В Україні у цей час почалися активні соціально-політичні процеси, спрямовані на вирішення проблем створення власної національної армії.

 

«У нас тоді фактично не було ніякої збройної сили, але сама ідея збройної сили, що може опинитися в українських руках, викликала страх у московських рядах і змушувала їх шукати порозуміння. Приблизно через два тижні після сформування Богданівського полку був на 5(18) травня 1917р., скликаний 1-ий Всеукраїнський Військовий З'їзд до Києва» (там само).

 

З'їзд було скликано з ініціативи Товариства ім. гетьмана П. Полуботка. Цей з'їзд мав служити також для поборюваня ворожих до української військової акції впливів. Організація українського військового руху – за вийнятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським – відбувалась революційним шляхом, тобто наперекір легальній військовій владі. Організовані за таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярні, дисципліновані збройні сили. Для виконання такого завдання необхідно було створити відповідну організацийну інституцію. Це і спонукало Полуботківців до скликання Першого всеукраїнського військового з'їзду.

 

«Метою з'їзду було зробити зовнішню демонстрацію українських збройних сил, а внутрішньо створити керуючий центр для української військової ініціятиви, що спонтанно виявлялася в різних кінцях великого простору Росії. Обидва завдання досягнуто. Приїзд коло 700 делегатів від 1,580,702 українських вояків (Вістник УВГК Ч. 1) зробив пригноблююче враження на москалів» (там само).

 

Представники Центральної Ради розглядали з'їзд як засіб опанування стихією українського військового руху шляхом нав'язування їй автономії України у складі Росії. М. Міхновський та представники Полуботківського товариства вважали єдиним шляхом до відбудови української державності негайне утворення могутньої власної армії. Вони сподівалися на розуміння серед делегатів з'їзду, але значна частина вояцтва ще була під значним впливом російських федералістських ідей.

 

Українська Армія мала бути регулярна. Створювати цю мілітарну силу потрібно було методом «доконаних фактів» як полк ім. Б. Хмельницького. М. Міхновський не відкидав відновлення в Україні гетьманату. Передбачалося що на з'їзді буде йти боротьба між самостійницькою (державницькою), представлену М. Міхновським та прихильниками, та демократичною течіями, носіями якої виступали більшість соціалістичних партій, які входили до Центральної Ради. Головне завдання з'їзду, наполягав М. Міхновський, – створити авторитетний орган, що уможливить формування українських військових частин, не потребуючи дозволу від Петрограда. Робота з'їзду проходила під сильним впливом самостійницької течії, прихильники якої серед делегатів з'їзду становили 45 відсотків (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.51).

 

Певним чином М. Міхновський та його група вплинули на рішення з'їзду.

 

На з'їзді було ухвалено резолюції про організацію українського війська шляхом українізації російських частин. Серед інших питань, розглянутих і виділених у постанові з'їзду, варто згадати про такі: про автономію України, про Українське військо, про українські клейноди, про перший Український Козацький полк ім. БогданаХмельницького, про українську народну міліцію, про українізацію військової освіти.

 

Делегати з'їзду затвердили полк ім. Богдана Хмельницького як регулярну українську національну військову одиницю, а всіх записаних до нього солдатів і офіцерів ухвалили вважати його особовим складом.

 

Було також окреслено організацію адміністрації в Україні, яка мала формуватися на пропорційній основі відповідно до чисельності тих націй, що проживають на її території (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С.284).

 

Для того, щоб очолити та координувати національне військове будівництво, було обрано Тимчасовий Український генеральний військовий комітет (УГВК), який очолив С. Петлюра. По суті УГВК став прообразом військового міністерства України. В ухвалі з'їзду «Про українське народне військо і Український генеральний військовий комітет» була вимога щодо негайної «націоналізації армії на національно-територіальному принципі», а також потреба створення Української Армії (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.51).

 

На противагу самостійникам на з'їзді виступив В. Винниченко. Він став переконувати делегатів в тому, що Україні ні за що воювати, адже вона нікого не збирається поневолювати. Вона має закінчити війну й разом з російськими працюючими класами улаштувати нове життя у спільній державі – Росії. Під тиском УСДРП і УПСР у підсумковій резолюції з'їзд записав, що постійне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, адже всяка війна є справою не народів, а імперіалістичної політики пануючих класів. Тому український військовий з'їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб по війні Українська Армія стала армією всього народу – народною міліцією (там само. – С. 51-52).

 

Так марнувався український національний порив у військах, пропускався найзручніший момент для формування Української Армії.

  

Перша Українська дивізія Синьожупанників Армії УHP

 

М. Міхновський і полуботківці завзято боронили ідею сильної дисциплінованої Української Армії, але не могли встояти проти напору демагогічної більшості. На хвилі демократичних настроїв, які панували і серед солдат-українців, відродження Збройних Сил очолили далекі від армії люди. Часто вони були вороже наставлені до неї. І в цьому затаїлася небезпека для створення основ самої державності України. Голова УГВК С.Петлюра був одним із небагатьох зі свого партійного оточення, який незабаром усвідомив необхідність створення регулярної Української Армії (там само. – С. 52).

 

Перший всеукраїнський військовий з'їзд підняв в очах всеросійського петербурзького уряду значення і питому вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада значення української військової сили не хотіла розуміти. Її зусилля і в подальшому спрямовувались в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Думка про українізацію війська була неприйнятною для росіян. Та й багато українських діячів не особливо підтримували її. Їхньою політичною програмою передбачалася автономія в межах великої Росії, а для цього військо не було потрібне. Крім того, в самому Генеральному Комітеті не було спільного погляду на рішучість прагнень перед тимчасовим російським урядом. Але бажання виокремити українців в окремі сотні, курені, полки, дивізії і навіть корпуси вже набрало виразних форм.

 

Тимчасовий уряд практично відкинув всі вимоги українців. Фактично він зігнорував ухвали Першого всеукраїнського військового з'їзду і не визнав Генерального військового комітету. Адже цей уряд сповідував принцип єдиної і неподільної Росії.

 

Незважаючи на спротив командування і проросійських партій, які організували шалену антиукраїнську кампанію, Перший всеукраїнський військовий з'їзд спонукав до подальшого розвитку українського військового руху та національно-визвольної боротьби в Україні загалом.

 

Практично всі частини, особовий склад яких складався бодай наполовину з українців, завжди висловлювався за українізацію армії. А ті заходи, які проводили прихильники єдиної армії та централізованої Російської держави,як наприклад проведення спеціальних зборів, що засуджували національний рух в армії, мали незначний вплив. Український військовий рух набув найбільшого розмаху у тилових запасних частинах. Переважно їх комплектували з українців.

 

У Вінницькому гарнізоні збори солдатів і офіцерів вимагали від Тимчасового уряду виконання ухвал Першого всеукраїнського військового з'їзду. А Український генеральний військовий комітет вони визнали своїм найвищим органом влади.

 

В кінці травня 1917р. солдати і офіцери Одеського гарнізону виступили з вимогою утворення окремого українського полку. В цей же час, Рада Всеукраїнської юнкерської спілки звернулася до юнкерів із закликом вступати до Української Армії.

 

24 травня 1917р. в Сімферополі відбулося Шевченківське свято, в якому взяло участь понад 10 тис солдатів і офіцерів місцевого гарнізону. На цьому святі були українські делегації Чорноморського флоту, а також із Севастополя та Феодосії. Саме тут проголосили про створення Українського полку ім. гетьмана П. Дорошенка під командуванням Шиманського(Полк перестав існувати після боїв з переважальною силою червоногвардійців під командуванням підполковника М. Муравйова у грудні 1917 р. під Олександрівськом і Синельниковим).

 

У травні активізувався український військовий рух і на Чорноморському флоті, де координатором виступив Чорноморський український комітет. Це сприяло і розгортанню в Криму національно-визвольної боротьби татар. За підтримки українців тут у травні було сформовано татарський курінь. Командування Полку ім. гетьмана П. Дорошенка мало дружні взаємини із сімферопольським мусульманським, очолюваним муфтієм Ч. Челебієвим (там само. – С. 54.).

 

Створення українських частин відбувалось і на етнічних російських землях. Так, у червні 1917 р. в Комишині (Росія) на базі запасного полку був утворений батальйон ім. М. Грушевського, який мав відбути в діючу армію через Харків.

 

Розвиток українського військового руху мав вплив і на українських військовополонених, які перебували в таборах Німеччини та Австро-Угорщини. Вони були обізнані про події в Україні завдяки Союзу Визволення України (СВУ), який проводив роботу щодо організації українських частин з полонених українців російської армії.

 

 

 

 

Пам’ятник загиблим полоненим українцям.

«Синам України їх земляки» а Раштадті (Німеччина)

 

Результатам діяльності СВУ в Німеччині стало переміщення українців полонених в окремі табори – Раштадт, Вецляр та Зацведель, а в середині травня усіх полонених офіцерів-українців російської армії до табору Ганновермюнден. Згодом сюди прибув генерал-майор В. Зелінський, колишній командир 6-ї Сибірської артилерійської бригади. Так розпочалася конкретна військова робота щодо підготовки кадрів для частин, які належало сформувати в Німеччині, і починалася історія дивізії Синьожупанників.

 

В Австро-Угорщині українські табори військовополонених були у Вільзербурзі, Зальцведелі, Домбчевську, Турулі, Йозефштадті.

 

СВУ також проводив тут аналогічну роботу, але навесні 1917р. австрійське військове командування не давало офіційного дозволу чи обіцянок на формування з військовополонених окремих частин (там само. – С. 56).

 

Тимчасовий уряд і дальше робив усе можливе, щоб не допустити українізації армії. І хоча на початку українського військового руху автономістська течія виявилася сильнішою та впливовішою, ніж самостійницька, проте сила цього руху змусила Центральну Раду підтримати ідею українізації армії.

 

У червні 1917р. силами Військового клубу імені Полуботка була сформована військова частина – Другий український ім. гетьмана Павла Полуботка козачий полк. Він не був визнаний ані російською владою, ані Центральною Радою. Останню налякала поява у Києві самостійницького війська.

 

Розпочалася активна підготовка до Другого Всеукраїнського військового з'їзду. Український генеральний військовий комітет розробив положення щодо представництва українців-військових на ньому. А російські військові власті докладали чималих зусиль, щоб приховати від солдат-українців інформацію про скликання військового з'їзду.

 

Військовий міністр О. Керенський надіслав до всіх частин телеграму із забороною під карою притягнення до військово-польового суду їхати на з'їзд. Таким чином він мимоволі сам довів інформацію, яка приховувалася. Також О. Керенський надіслав телеграму Генеральному військовому комітету, в якій заявив про несвоєчасність проведення з'їзду, який буде відволікати солдатів та офіцерів від виконання їхнього прямого обов'язку перед Вітчизною, а питання про національні війська негайно виноситься на розгляд Тимчасового уряду (там само. – С57).

 

Та Центральна Рада, наперекір Тимчасовому уряду, скликала Другий всеукраїнський військовий з'їзд, який 5 червня (18-23 червня) 1917 року розпочав свою роботу в Києві. На з'їзд прибуло 1976 делегатів, що представляли 1 732 444 організованих українських вояків (там само. – С.58).

 

Перший день з'їзду проходив бурхливо. Депутати вимагали від Центральної Ради припинити будь-які переговори з Тимчасовим урядом та не посилати до нього депутацій. Особливо по-самостійницьки налаштовані були представники дорошенківців з Чернігова та полуботківці з Києва. Така радикальність вимог відбилася і на позиції лідерів Центральної Ради та Генерального військового комітету. Але це було не стільки зміною їх поглядів на творення Української Армії, скільки бажання зберегти контроль в ситуації, що склалася.

 

Центральним питанням в роботі з'їзду було організаційне оформлення українського військового руху. Знову між прихильниками та противниками створення Української Армії відбулася суперечка. В. Винниченко намагався довести непотрібність національної армії. Про це йшлося в його статтях у «Робітничій газеті» та виступах на з'їзді. «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій, – зазначав він. – Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати – українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С. 192-193).

 

Але ця позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, бо, як писав той же В. Винниченко, «їм хочеться ... дійсно армію, таку саму армію, якою пишаються всі імперіалісти всіх держав і націй» (там само. – С.192).

 

Цікаво, що вже перебуваючи в еміграції, невдачу за створення Української Армії В. Винниченко намагався перекласти на С. Петлюру.

 

Як і на Першому військовому з'їзді, найвпливовіші українські політичні партії надавали пріоритет соціальним, а не державотворчим питанням, серед яких чільне місце посідало творення національних збройних сил. Це призвело в подальшому до того, що той військовий матеріал, який всеукраїнські з'їзди давали Центральній Раді, так і не оформився в боєздатну національно-свідому Українську Армію.

 

Центральна Рада значною мірою спричинилася до нейтралізації саме тих радикальних військових елементів, які хотіли надати чітко окреслених організаційних форм українському військовому рухові. Якби-то прислухалися тоді до національно свідомих військовиків, а зокрема М. Міхновського, то не було б страшних голодоморів 1921-1923 та 1932-1933 рр., репресій проти українського народу, бо було б кому його захистити. Адже на той час російське військове командування уже було не спроможне приборкати український військовий рух. Це зазначав і генерал А. Денікін (Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – С.61).

 

А першопричиною цього була саме масовість цього руху, і власне це вберегло його, а заодно і Центральну Раду, від розгрому з боку Тимчасового уряду і особливо чорносотенного офіцерства.

 

До найважливіших здобутків Другого військового з'їзду можна віднести оформлення прообразу штабу майбутніх Збройних Сил – Українського генерального військового комітету. В червні 1917 р. УГВК складався з дев'яти відділів: інструкторського, агітаційно-просвітницького і організаційного, мобілізаційного та військової комунікації, канцелярії, комендатури та комітету для організації Вільного козацтва, юристконсульського, стройового, що перебрав на себе функції розробки військових статутів, комісії спеціальних служб, санітарно-медичного відділу з ветеринарною секцією. Така структура залишалась до листопада 1917 р., тобто до того часу, коли було сформовано Генеральний і Головний штаби Армії УНР (там само. – С. 63).

 

Однією із важливих проблем, яку прийшлося вирішувати УГВК, – проблема офіцерських кадрів. Це більше стосувалось генералітету. Українців серед генералів тогочасної російської армії було мало. І на перших порах вони зголошувались на українську службу під тиском певних обставин, а саме масових протестів революційно настроєних солдатів, у разі не вибору на командну посаду А пізніше декотрі просто втікали від більшовицьких порядків в армії.

 

Переважна ж більшість російських генералів вбачала смертельну небезпеку для майбутнього Російської держави в українізації армії.

 

УГВК мав підстави на недовіру до таких військових фахівців. Але як для українського військового центру в УГВК бракувало військових фахівців. Виходячи з цього, Другий військовий з'їзд створив допоміжний орган – Всеукраїнську Раду військових у складі 132 осіб (60% солдати, а 40% офіцери), які увійшли і до Центральної Ради. В окремих випадках вона могла за ухвалою Центральної Ради давати певні директиви УГВК.

 

На Другому військовому з'їзді були представники Вільного козацтва. З'їзд власне легалізував цю військову формацію. Створення загонів Вільного козацтва розпочалося навесні 1917р., і записувались у них цілі села й повіти. Ця нова військова формація започаткувалася у Звенигородському повіті на Полтавщині, а звідти швидко поширилась на Лівобережну та Правобережну Україну. Ці загони відзначалися самовідданістю і дисциплінованістю, а їхні делегати на Другому військовому з'їзді виділялися своїми радикальними виступами. Центральну Раду Вільне козацтво зацікавило як військова формація міліцейського типу, що змогла б замінити регулярну армію.

 

Проте, влітку 1917 р. Українська Центральна Рада не виробила відповідного ставлення до Вільного козацтва, тому воно провадило свою роботу, значною мірою, самостійно. Представники національних меншин в Українській Центральній Раді ставились до Вільного козацтва надзвичайно вороже (В середині жовтня 1917 р. в Чигирині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва. На цей з'їзд не прибули представники соціалістичних партій, а генерал Скоропадський прибув разом з усім штабом).

 

Другий військовий з'їзд підтримав наступ на фронті, але вимагав від уряду широкомасштабної українізації армії та флоту. З’їзд ухвалив низку постанов, у яких констатувалося:

 

1. Тимчасовий Російський уряд не розуміє процесів, які відбуваються, що породжує загострення суспільно-політичної обстановки в Україні.

2. Підтримуючи постанови І Всеукраїнського військового з'їзду про українізацію війська, з'їзд доручає Українському Військовому Генеральному Комітетові (УВГК) якнайскоріше розробити детальний план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного впровадження його в життя (Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року. – С. 116).

 

Всі рішення з'їзду з поточних політичних та військово-організаційних питань виходили за межі автономістської політики Центральної Ради. Відсутність твердих державницьких позицій у провідних політичних партій та і тогочасному українському суспільстві загалом призвело на тому етапі до обмеження українського військового руху рамками автономії. Це спричинило його значне послаблення.

 

На Другому військовому з'їзді 10 червня Центральною Радою було оголошено 1-й Універсал про автономію України у складі Росії. По всій Україні люди святкували, виконували «Ще не вмерла», зачитували «Заповіт» Тараса Шевченка. Але, на жаль,тодішні політики, не мислили Вільної України без Росії. На все, що відбувалось в Україні вони дивились через призму російських, а не українських процесів. За такої політики в майбутньому Української Держави не було місця для своїх збройних сил.

 

Всі загальноросійські партії, окрім більшовицької, виступили з його різкою критикою та звинуваченням військового з'їзду і Центральної Ради у зраді революції.

 

15 червня був створений виконавчий орган Центральної Ради – Генеральний Секретаріат, практично уряд автономії. В подальшому до його складу на правах секретарства мав увійти Генеральний військовий комітет на чолі з С. Петлюрою (там само. – С.65).

 

До подій, які були в першому періоді творення українського війська, належить Третій всеукраїнський військовий з'їзд, який проходив 20-30 жовтня (2-12 листопада) 1917 р. у Києві за участі трьох тисяч делегатів. Делегати обговорили стан українізації у військах та ухвалили відповідну резолюцію. З'їзд наполягав на негайному проголошенні Центральною Радою демократичної республіки в українських етнографічних межах, узяття Центральною Радою і Генеральним секретаріатом усієї повноти влади у свої руки, скликання суверенних Установчих зборів, які повинні ствердити республікансько-демократичні форми правління в Україні.

 

В цей час вся влада в Росії перейшла до рук більшовиків.

 

Делегати Третього всеукраїнського військового з’їзду ухвалили постанову «Про курінь з'їздовий», у якій, зокрема, постановили залишити частину членів з'їзду в Києві до стабілізації політичного становища, зорганізувавши їх в окремий курінь і підпорядкувавши його Центральній Раді. Пізніше курінь був переформований у Перший український полк охорони революції. 26 жовтня (8 листопада) делегати ухвалили рішення на певний час припинити роботу з'їзду.

  

 

 

«Скориставшись цілковитою анархією, що панувала на фронті і в тилу, 7 листопада 1917 більшовики на чолі з Леніним повалили Тимчасовий уряд і захопили владу в Росії (окрім Кубані та Дону). УЦР не визнала більшовицький переворот і засудила його» ([Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=33971).

 

20 листопада Українська Центральної Рада проголосила Третій Універсал, в якому проголошувалось, що Україна стає Українською Народною Республікою, зберігаючи федеративні зв'язки між УНР і Росією. Хоча залишалося неясним, про яку Росію йдеться, оскільки Україна не визнавала більшовицької влади, а демократична Росія на той час уже перестала існувати. На тому етапі влада боялася думати про державну самостійність. На зібраннях і з'їздах зацитькували самостійницькі голоси. Владна еліта не мислила національними категоріями. Вона все ще очікувала спрямування з колишньої імперської столиці.

 

Це був час найбільшого розкладу тієї української військової сили, що витворилась сама собою. Більшовики проводили агітацію серед українських частин Київського гарнізону, щоб запобігти утворенню Української армії. Це підривало авторитет української влади та розхитувало дисципліну. Водночас більшовики намагалися надати процесам демобілізації і одночасного формування своїх частин і з'єднань більш організованих форм.

 

Внаслідок українізації або через самовільне відокремлювання від російських частин з березня 1917 р. до січня 1918 р. (проголошення державної самостійності України), з'явилося дуже багато українських збройних формувань. Але вже восени та взимку 1917-1918 рр. майже всі ці угруповання були деморалізовані або їх вояки розійшлися по домівках чи під впливом більшовиків перейшли на їх бік. В найкращому випадку українізовані частини залишилися нейтральними.

 

Що ж спричинило такі процеси? Більшість провідників українського військового руху вважали, що в основі устрою будь-якої армії має бути не військова дисципліна, а «свобода»; у козакуванні мусить проходити червоною ниткою не дисципліна, а легкість у чинах, що межувало з анархією та низькім рівнем відповідальності, а часом призводило до невиконання наказів.

 

Практично всі керівники політичних партій основи Центральної Ради виступали за створення народної міліції. Вони вважали, що армія в XX ст. не потрібна, а народної міліції достатньо для виконання всіх функцій. І це незважаючи на те, що на фронтах Першої світової тривали бої, а в Росії один за одним відбувались збройні конфлікти.

 

Наскільки це серйозна помилка керівників Центральної Ради, стало зрозуміло після захоплення більшовиками влади в Росії в жовтні 1917 р. (Точно так же легковажили обороною України керівники української держави до 2014 р. – авт.).

 

Над Україною нависла загроза російською агресії, яку більшовики розпочали 17.12.1917 р. В стані відсутності української армії, а лише з деякими її зародками, як Богданівці, Січові Стрільці, Юнацька Школа – захопила Україну війна з Московщиною. (Подібне відбувалось і в2014р. – авт.).

 

Все, що було тоді, стало на відбиття агресії. Українську національну збройну силу прийшлось творити під вогнем ворога. В найкритичнішому моменті виявилося, що вояки з російської армії були ненадійними і відмовлялися вести війну з москалями. Тільки добровольці могли бажати української держави.

 

Тому назріла потреба створювати вже не українізовані, а українські частини. У своїх працях В. Петрів обстоював думку, що держава – це територія + народ + військо. Військо є міцним тільки тоді, коли воно будується з урахуванням традицій народу, який проживає на цій Богом даній землі і вихідці з нього складають основу його збройних сил. Тільки при врахуванні цього можна говорити про створення справді національних Збройних Сил (Петрів В. Про значіння селянства в житті держави // Петрів В. Військово-історичні праці. Листи. – К., Українська Видавнича Спілка, 2004. – С. 86).

 

Тогочасна ініціатива українських військовиків у боротьбі за творення української держави спонукала Центральну Раду до рішучих дій, а опертя на мілітарну українську силу – додавало впевненості. Без згуртованих українських військовиків, без такої активності та ініціативи українського військового руху Україна не отримала б чотирьох Універсалів Центральної Ради.

 

Та багато часу було втрачено і нароблено багато помилок...

 

Варто пам'ятати, що останній універсал – Акт 22 січня 1918 р. – фактично був продиктований нагальною потребою часу. Влада була силою примушена до Четвертого універсалу самою історією: абсолютно очевидно, що іншого виходу, як суверенність тодішня ситуація не давала. Пригадаймо слова Універсалу: «Нас примушено творити свою долю». Істинно так... (Маланюк Є. Крути. Народини нового українця. Крути: Збірка у пам'ять героїв Крут. – С. 188).

 

Минуло 100 років... (27-28 липня 1991 р. в Києві в актовому залі Будинку вчителя (колишній Будинок Центральної Ради) відбувся І (IV) з'їзд офіцерів – громадян України. На цьому з'їзді було створено ВГО «Спілка офіцерів України» та поставлене питання про створення Збройних Сил України шляхом законодавчих ухвал Верховної Ради України).

 

Недооцінка значення військової потуги в захисті держави поставила в 2014 році Українську державу на межі катастрофи...

 

Ті ж вороги з Московщини, що і в 1917 р., воюють супроти України...

 

Українським політикам хочу нагадати слова Вінстона Черчилля: «Вчіть історію, вчіть історію. В історії знаходяться усі таємниці політичної прозорливості».

Петро Бухтяк-«Петро» – охоронець крайового провідника Осипа Дяківа. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 1 трав. 2017 р., 03:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2017 р., 05:56 ]

 

За останні роки відкрито доступ до архівних документів минулої епохи і це дає можливість історикам і краєзнавцям ідентифікувати багатьох борців за свободу і незалежність нашої батьківщини – бійців, командирів та провідників ОУН-УПА. Це стосується і нашого краю – Бібрецького надрайону ОУН.

 

Зокрема стало відомим прізвище зв’язкового та охоронця крайового провідника Осипа Дяківа, котре довгі роки було утаємничене через умови конспірації. Ним виявився наш земляк, уродженець села Піддністряни Жидачівського району Петро Бухтяк. Він один з небагатьох, хто довгі роки співпрацював з першими керівниками воюючої України.

 

 Петро Бухтяк-«Петро»

 

До уваги читачів пропонується дослідження, яке проливає світло на цікаві та досі невідомі сторони діяльності підпільників ОУН.

 

Петро Бухтяк народився 1922 року в селі Піддністряни Ходорівського району (тепер Жидачівського району). Батько Ілько та матір Анна походили з роду землеробів, для котрих земля була основною годувальницею. До появи на світ Петра у сім’ї зростало троє його братів: Іван 1907р.н., Стефан 1911р.н. та Василь 1914р.н.

 

Про народження третього синочка батько довідався з листа дружини, перебуваючи на італійському фронті Першої світової війни.

 

Збереглася фотографія, на якій зображений фельдфебель Ілько Бухтяк в колі сім’ї після повернення з війни.

 

 Батьки Петра Бухтяка. 1918 рік

 

Через чотири роки по тому сім’я поповнилась ще одним сином – Петром. На цей час найстаршому з них, Івану, виповнилось п’ятнадцять років і для батьків він ставав опорою і помічником. Молодший син, Стефан, також допомагав батькам, доглядаючи за найменшим братом, Петром. Так влаштоване життя, і всі повинні були вносити свою частку праці в добробут сім’ї.

 

В 1926 році сім’я поповнилась ще одним сином, Миколою, та мати Анна все надіялась на народження доньки і Господь, напевно, почув її молитви, бо в 1928 році народилась дівчинка, яку нарекли Софією.

 

Сестра Софія з автором на місці загибелі Петра. 2012 рік

 

 

Проходив рік за роком, велика сім’я жила в злагоді та любові, старші брати допомагали молодшим в засвоєнні шкільних наук.

 

Важливу роль в їхньому вихованні відіграли батьківські настанови та особистий життєвий приклад, а також школа і читальня «Просвіта».

 

Як відомо з історії села, з початку дев’ятисотих років минулого століття при читальні та школі було організовано хорові колективи. Мабуть варто відзначити роль хорового об’єднання жителів села, адже народна думка, перенесена в пісню, розкривала героїчні сторінки життя українського народу, сприяла згуртуванню громади, виховувала в молоді правильне світосприйняття та почуття патріотизму.

 

За довгі роки діяльності «Просвіти», її керівники сприяли духовному становленню десятків, сотень молодих людей, серед яких були і брати Бухтяки: Іван, Василь, Петро – багаторічні активісти читальні тридцятих років. Усіх їх об’єднувала любов до рідної землі, бажання прикласти свої сили та енергію для покращення життя простого народу. Багато з них пронесли ці почуття через усе своє життя та, на жаль, не всі дожили до глибокої старості, бо незабаром за покликом серця взяли до рук зброю, щоб виконати найсвятіший обов’язок – захистити свою землю від ворожих посягань.

 

Свої імена в літописі героїчної боротьби вписали і патріоти-націоналісти, брати Бухтяки – Василь і Петро. Вони стали учасниками національно-визвольного руху, який в тридцятих роках започаткували в селі вчитель Корчинський та студент Львівської духовної семінарії Роман Хомин, в майбутньому польовий капелан старшинської школи УПА «Олені» на Долинщині, де загинув у 1944 році.

 

Та, мабуть, для Петра період другої половини тридцятих років став особливо плідним, коли роботу «Просвіти» очолили молоді студенти Роман Олійник та Іван Пшик. Їхня діяльність була тісно пов’язана з підпіллям ОУН і опиралась, в основному, на легальні громадські організації, зокрема на «Просвіту», активісти якої і ставали членами ОУН.

 

 Доріст 1937 рік. В третьому ряді третій зліва Петро Бухтяк. В першому ряді четвертий зліва Роман Олійник

 

Тут Петро відвідує щотижневі читання газет та журналів, стає учасником драматичного та хорового гуртків. Сільські аматори щорічно проводили фестини, на яких виступали не тільки свої художні колективи, але і запрошені гості із сусідніх сіл.

 

Ще сьогодні старожили, живі учасники того періоду, житель с.Станківці – Василь Медвецький, с.Тужанівці – Марія Ратич та Софія Убога з Піддністрян, згадуючи роки своєї молодості називають їх щасливими та життєрадісними, всупереч існуючим труднощам, владним заборонам, матеріальним нестаткам, які переживала більшість українських сімей.

 

Тут, у читальні, вони пізнавали незнані сторінки історії, перевтілювались в образи національних героїв, багатіли духовно і кріпились фізично. А збережені пам’ятні світлини того періоду спільних святкувань громад є підтвердженням прагнення відродити в народу дух українства.

 

В такій повсякденній, наполегливій праці ріс, учився, формував свою особистість Петро Бухтяк. Слід додати, що 1935 рік в житті Петра залишив важкий слід. Спочатку він наполовину осиротів – важко захворіла мати, ефективних ліків на той час не було і вона померла від хвороби горла.

 

Ще не пройшов біль від важкої втрати, як нове горе завітало в родину – при важких пологах помирають дружина з дитятком найстаршого брата Івана. Таку ж участь розділив і дев’ятирічний брат Миколка через ускладнення, спричинені травмою хребта.

 

Той родинний біль і тугу необхідно було подолати кожному з членів сім’ї, та особливо важко було батьку Ільку та наймолодшій семирічній Софійці, котра залишилась єдиною жінкою в сім’ї. А життя, тим часом, готувало нові випробування.

 

В другій половині 30-х років Петро стає членом першої ланки ОУН «Доріст», його наставник і вихователь – академічний гімназист Роман Олійник. Пройшовши глибоку підпільну підготовку, Роман відповідав високим критеріям націоналіста, відзначався добрими знаннями пропагандиста і був вмілим організатором, тому його зверхники – районний провідник ОУН Ходорівщини Теодор Парадовський та його заступник Микола Сидор, уродженець сусіднього села Чарториї (Кам’яне), доручають Роману відповідальну роботу в селі – підготовку і навчання молоді основним засадам ОУН.

 

Разом з тим, «Просвіта» була чудовим прикриттям націоналістичного підпілля. Створена Романом група налічувала тридцять сім юнаків і дівчат. Підготовка велась до вступу в «Юнацтво ОУН». Петро Бухтяк був в числі тих, хто витримав важливий іспит – жити і працювати за положеннями «Декалогу українського націоналіста».

 

На той час на Ходорівщині існувала добре розгалужена організаційна сітка ОУН. Зрозуміло, що в умовах польської окупації організація діяла строго підпільно. Зміст її боротьби складала культурно-виховна і політична робота через структуру «Просвіти».

 

Особливо ефективними заходами, організованими ОУН, політичними партіями та громадськими організаціями були народні маніфестації по вшануванню «культу стрілецьких могил». Вони відбувались в багатьох селах в період Зелених свят, та особливо багатолюдними були в м. Ходорові, коли жителі навколишніх сіл збирались в багатотисячні колони з церковними процесіями, з хоругвами і патріотичними піснями прямували на кладовище до братньої могили січовиків.

 

В Піддністрянах душею таких заходів був провідник Петра – Роман Олійник та просвітянські організатори Степан Олійник, Іван Пшик, Федір Федиш, Микола Пшик. Після храмового Богослужіння усе село, молодь в українських одностроях з церковною процесією на чолі з о. Тарнавським ішли до Хреста скасування панщини, після молитви процесія продовжувала свій шлях польовою дорогою до двох козацьких могил, що височіли за селом немов козацькі сторожові вежі.

 

В період урочистостей, в колі своїх товаришів, Петро згадує минулі дитячі роки, коли разом зі своїми друзями Володимиром Убогим, Іваном Олійником, Мироном Кравсом босоніж, полями навпростець бігали сюди до могил, піднімались на вершину та мріяли, годинами вдивляючись в синю далечінь, що простяглася аж до Карпат. Будучи уже юнаком, Петро продовжував навідуватись на це пам’ятне місце, особливо коли ставало важко на душі, і це допомагало, туга проходила. Тут була якась особлива енергетика, за переказами, на цьому місці благословлялись багатотисячні полки, що ішли на боротьбу з татарськими ордами, а сотні років по тому – з польськими та російськими поневолювачами.

 

Сьогодні на тому місці стояло нове покоління українців, майбутніх воїнів, готових боротись за національну ідею. З почуттям гордості за своїх предків, Петро жадібно вслухався у кожне слово промовців – отця Тарнавського, племінника командуючого УГА Мирона Тарнавського, та свого учителя – провідника ОУН Романа Олійника. Палкі промови про героїчне минуле краю викликали в присутніх почуття патріотичного піднесення. Молодь була готова наслідувати справу своїх попередників, а десятирічний досвід боротьби ОУН стверджував, що на підході нові, ще важчі випробування, котрі сколихнуть весь український народ.

 

В кінці тридцятих років Петро отримав атестат про закінчення семикласної школи в рідному селі. В період німецько-польської війни та першої більшовицької окупації 1939 року він проживає з родиною.

 

З приходом радянської влади в селі, як і по всій Галичині, відбулись корінні зміни – закрито усі українські громадські організації. Очікуючи репресій, частина провідних членів ОУН перейшла у підпілля, дехто подався на Захід, в їх числі і провідник Петра – Роман Олійник.

 

Незабаром, весною 1940 року виповнилось передбачення націоналістів – репресивні органи більшовиків вислали в Сибір та Казахстан десятки сімей патріотично настроєних українців з Ходорівщини. Та весною 1941 року стало ще гірше, люди жили в постійному страху, очікуючи візиту непроханих гостей з НКВД.

 

Батько Петра – Ілько Бухтяк, як і раніше, продовжував дякувати в сільському храмі. За довгі роки служби він набув доброї слави не тільки як дяк, але і як розумний співрозмовник та порадник, бо пройшовши баталії Першої світової війни та побувавши за кордоном, набув багатий життєвий досвід.

 

Події, що сколихнули Європу в 1939-40році, були в центрі уваги і галичан, всі говорили про потрясіння, які не минуть і наш край. Переживши лихоліття війни, Ілько хвилювався за долю своїх синів, і час показав, що не даремно. Гітлерівська Німеччина пішла війною на Схід.

 

Після перенесених репресій більшовиків українці Галичини повірили, що розпочалась визвольна війна проти радянських окупантів, що поневолені ними народи, в тім числі і українці, стануть вільними, тому населення зустрічало німців як визволителів,з хлібом – сіллю.

 

Українські націоналісти, частина яких вийшла з тюрем та повернулась із Заходу, розпочали державотворчі процеси. На місцях закладались органи влади, в містечках створювались українські комітети, для підтримання громадського порядку формувалась українська поліція та військо.

 

Сім’я Бухтяків однією з перших відгукнулась на заклик ОУН. Брат Василь вступив в українське військо, частина якого проходила вишкіл у м.Ходорів. Після закінчення навчання його прийнято в ряди поліції.

 

Петро також приймає активну участь в заходах, що проводить організація. 6 липня 1941 року на майдані біля церкви відбулось багатолюдне віче, присвячене визначній події – проголошення Акту відновлення української державності. Сам акт зачитав Роман Олійник, котрий на той час повернувся до села, після цього відбувся святковий концерт.

 

Незабаром в центрі села було насипано і посвячено символічну могилу Борцям за волю України, в яку закладено капсулу зі зверненням до майбутніх поколінь, яка була підписана о.Тарновським, директором школи Кекішом та багатьма авторитетними односельчанами.

 

В селі було створено волосну управу, секретарем якої було обрано колишнього січовика – підпоручика УГА, бувшого в’язня російських та польських таборів Івана Вовчука, уродженця с. Ляшки Горішні.

 

Розпочав свою роботу дитячий садок, яким керувала Стефанія Пацевко з Залісок, сестра знаного діяча українського визвольного руху Євстаха Пацевка. Але, незабаром, нацистська Німеччина продемонструвала свої справжні наміри стосовно України.

 

В плани нових «визволителів» не входило створення українських владних структур, адже вони бачили Україну лише як джерело дешевої робочої сили та постачання сировини і продуктів харчування. Німці закривали українські представництва, переслідували активних учасників та керівників ОУН.

 

З осені 1941 року розпочалось масове вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. В числі перших відправлених був і Петро та його друзі – Володимир Кравс, Володимир Убогий, Яким Сомик, Потап Сорока.

 

Під час розподілу на роботу Петро та його друзі потрапили в м. Лябант на будову заводу по переробці металобрухту. Будівництво розпочали з виконання земляних робіт та встановлення комунікацій, а через рік завод був готовий до пуску. Весь період працівники проживали в спеціально виділених приміщеннях, зі щоденною контрольною відміткою. Оскільки неподалік був розміщений концентраційний табір, для працівників існувала загроза потрапити в нього при вияві непокори або саботажі.

 

За час перебування в неволі Петро з земляками добре вивчив німецькі порядки та вимоги, тому, освоївшись, почали думати, як позбутись непосильної праці та повернутись додому. Першим, хто зважився на такий крок, був Володимир Кравс, але, не володіючи добре німецькою мовою та слабко орієнтуючись в дорозі, не наважувався робити це в одиночку. Допомогти йому погодився Петро. Дорога мала бути довгою та складною, попереду їх очікувало багато небезпек, але Петро був людиною відчайдушною, тому, обдумавши все до дрібниць, товариші вирушили в дорогу.

 

Без особливих пригод вони досягнули території Польщі і, незабаром, їхні ноги ступили на рідну землю. Це був перший успішний перехід Петра з території Німеччини, відбувся він в другій половині 1942 року.

 

В 1943 році, мабуть виконуючи завдання організації, Петро аналогічно переводить в Україну десяток українських юнаків, між ними і свого товариша Володимира Убогого.

 

Після першого повернення Петро деякий час побув з рідними і знову подався до Німеччини. Як обминув небезпеки та покарання, він з часом розповів сестрі Софії, котра поділилась спогадами брата з автором:

 

«Коли Петро повернувся до місця своєї праці, його запитали, де він був протягом двох тижнів? На це він відповів, що була поважна причина, бо отримав повідомлення про смерть матері, тому їздив на її похорон. Вислухавши Петра та взявши до уваги факт добровільного повернення до Німеччини, керівники заводу повірили йому, знову допустили до роботи та, не очікувано, поклали робочі дні за той період.

 

Будівництво заводу завершувалось, тому всіх працюючих призначили на нові об’єкти – Петро потрапив на будову залізниці, його товариш Володимир Убогий в м. Берлін. Восени 1943 року Петро виконав свою обіцянку, дану при відправці з Лябанта, він знайшов Володимира в Берліні, де той працював в одному з ресторанів. Володимир був приємно здивований такій зустрічі, тому запитав, як Петру вдалось знайти його в такому багатолюдному місті? На що той відповів: «Я тебе, друже, знайду і під землею!». Незабаром вони у складі групи земляків прямували додому».

 

Це був останній перехід Петра з території Німеччини.

 

В той час на рідних теренах формувались збройні боївки ОУН та відділи народної самооборони.

 

В Карпатах, Миколаївських лісах та на Бібреччині запрацювали військові вишколи.

 

Ранньою весною 1944 року старший брат Петра – Василь пішов у збройне підпілля ОУН і був призначений кущовим провідником ОУН під псевдонімом «Вихор».

 

Не забарився з таким же рішенням і Петро. Розмова з батьком була важкою, бо Петро добре розумів його почуття і старався знайти потрібні слова щоби менше вразити батькове серце. На схвильовані слова батька, що не пройшло і десяти років, як поховали двох його братів – Стефана і Миколу, а тепер покидають рідний поріг і вони з Василем, Петро спокійно, але твердо відповів, що його місце зараз поряд з товаришами, а свій вибір він зробив не сьогодні.

 

 

Петро Бухтяк

 

Під час цієї розмови була присутня сестра Софія, котра з глибоким хвилюванням згадує пам’ятну розмову батька з сином, що відбулась сімдесят два роки тому.

 

Відійшовши у підпілля, брати Василь і Петро Бухтяки рідко відвідують батьківську домівку. В цей період відбулись визначні події – радянсько-німецький фронт просунувся на захід. На зміну коричневій чумі знову прийшов не менш жорстокий режим, більшовицький.

 

В період 1945 року, перебуваючи на Ходорівщині, Петро іноді появляється в селі в оточенні своїх друзів. Щоби не наражати на небезпеку рідних, Петро на зустрічі приходить до батьків свого товариша Володимира Убогого та сусідів Володимира Кравса. Був випадок, коли він захотів побачити дітей старшого брата Івана, тоді сестра Софія вивела їх біля хати, а Петро, зробивши отвір в солом’яному даху, з горища споглядав за своїми племінниками Богданом, Стефаном та Ігорем, котрі бавились на подвір’ї.

 

Часто з Петром приходив повстанець на псевдо «Приймак», він був родом з с. Бортники. Сестра Софія, яка працювала листоношею і по роботі бувала в Ходорові, переносила естафети до Бортник на зв’язкову квартиру і рідним «Приймака».

 

Весною 1945 року, 3 березня, родину сколихнула трагічна звістка про загибель старшого брата Василя – «Вихора». Ось як про це згадує сестра Софія:

 

 Зліва Петро Бухтяк. В центрі Михайло Дендерис-«Дмитро» охоронець Романа Шухевича

 

«Напередодні трагедії в нашому домі квартирувала група військових більшовицького гарнізону. Вночі з 2 на 3 березня солдати з гарнізону десь вештались цілу ніч, а ранком, награбувавши в односельчан курей, принесли їх до нашого дому щоби приготувати на сніданок. Поснідавши, вони відійшли з двору, мабуть подались у Ходорів, та після обіду знову повернулись до нас. Їхній старший покликав мене та показав фотографію, запитуючи, чи не відомий мені цей чоловік. Глянувши на фотографію, я впізнала у вбитому чоловікові свого брата Василя. Та, ледве стримуючи себе, відповіла енкаведисту, що не знаю його. Мабуть, йому вже було відоме ім’я повстанця, інакше чому він показав фотографію мені? Проте до Ходорова, куди звозили вбитих повстанців, нас не викликали на впізнання. На наступний день, щоби переконатись остаточно, я подалась сама у Ходорів та пройшлась біля муру будівлі НКВД, де виставляли вбитих, там брата я не побачила, а заходити у двір – побоялась. Повернувшись до села, я зустріла знайомого односельчанина, котрий чергував в НКВД, він і розповів, що привезли до НКВД двох убитих партизан і в одному з них він упізнав мого брата. Як стало відомо пізніше, Василь загинув разом зі своїм побратимом на псевдо «Пугач» біля с. Городище, в лісі.

 

Протягом зими 1945-46 року Петро довший час не давав про себе звістки. Батько та родина почали хвилюватись, і тільки перед Великодніми святами до нашого дому прибула жінка з Бринець Церковних, її звали Наталя. Вона повідомила, що від Петра, і він просить сестру Софію приїхати на зустріч до Бринець, котра має відбутись в її домі у вказаний день. Перед відходом жінка повідомила, як доїхати та віднайти їхній двір у селі.

 

Дочекавшись дня зустрічі, а це був другий день Великодня, 22 квітня, Софія попросила подругу Ольгу, сестру Володимира Убогого, поїхати з нею. Та погодилась.

 

Раненько обоє пішки вирушили до Ходорова, звідтіля поїздом доїхали до станції Вибранівка, зійшовши – направились дорогою до Бринець Церковних та по відомому опису відшукали садибу Наталії.

 

У дворі їх зустріла привітна господиня, відповівши на християнське привітання, запросила дівчат до хати. В кімнаті господиня познайомила їх з донькою Ганною, по віку вона була їхньою ровесницею. Розпитавши, як доїхали, Наталія попередила Софію, що брат Петро прийде не раніше вечора, а це була після обідня пора, тому подругам прийдеться, напевно, переночувати.

 

Непомітно, при святочних розмовах в колі дочки господині, підійшов і вечір. Присутні сіли до вечері, підчас якої почули шум за вікном, всі піднялись, очікуючи приходу гостей з лісу, та через хвилину зайшла господиня і повідомила, що це сільські хлопці заглядали у вікна, довідавшись, що до них прийшли в гості дівчата.

 

Повечерявши, Софія та Ольга облаштувались на нічліг. Мабуть десь серед ночі їх солодкий сон перервала господиня. Розплющивши очі, Софія побачила серед кімнати брата. Він, усміхаючись, привітався і, як це і раніше було, заговорив до них жартома:

 

«А ну вставайте дівчата, нехай подивлюся я на вас, чи ви виросли у своїй жіночій красі!». «Ми стрепенулись, – згадує п. Софія, зіскочили з ліжка та, прямо в сорочках, кинулись до Петра, котрий міцно нас обійняв. Нас огорнула приємна прохолода, наповнена запахом лісу. Так, мовчки, ми простояли якусь хвилю часу, але ця довго очікувана мить зустрічі з рідною людиною залишилась у пам’яті на все життя. Це була мить душевної радості, яку зараз переживають лише ті, хто в тривозі і молитві сьогодні очікує своїх синів, братів та чоловіків зі східного фронту неоголошеної війни з «братнім» російським народом», наголошує 88-ми річна п. Софія.

 

Софія, сестра Петра Бухтяка, з автором 2012 року. Великополе

 

Години розмови торкались рідних, близьких, друзів, подій у селі, вони пролетіли так швидко, що вони і незчулись, як на дворі почало сіріти. Петро поспішав та щиро шкодував, що не виконав свого задуму – зробити сестрі подарунок, який замовив напередодні, але за браком часу не встиг забрати. Тому просив її поїхати в с. Юшківці, на вказану адресу, і взяти на пам’ять вишивану блузку.

 

Сестра дякувала брату, котрий поза зайнятістю куди важливішими справами, знаходить час та пам’ятає про меншу сестру. Вони попрощались, побажали Петру щасливої дороги, і ніхто з присутніх не допускав думки, що сьогоднішня зустріч брата з сестрою буде останньою.

 

Перший зліва Петро Бухтяк

 

Тільки через три роки, в 1949-му, «Петро» в черговий раз організовує зустріч з сестрою в с. Холодновідка, що біля Львова, але у зв’язку з тим, що в неї на руках була півторамісячна дитина, Софія не змогла прибути, про що шкодувала все життя.

 

В цей час, перебуваючи у Бринцях Церковних, «Петро» виконує в підпіллі ОУН-УПА важливу функцію. В терені лісових масивів від Миколаєва до Львова базувався Львівський крайовий та центральний провід ОУН. Із протоколу допиту зв’язкової головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Дарії Гусяк від 14 листопада 1950 року, опублікованого в Літописі УПА, том 17 нової серії, ми дізнаємось, що «Петро» був боєвиком в охороні «Федора» – Зиновія Тершаковця, крайового провідника Львівського краю, а після його загибелі в листопаді 1948 року поступив у підпорядкування новопризначеного провідника Львівщини «Цвочка», «Горнового» – Осипа Дяківа.

 

 

Осип Дяків зачитує наказ. Другий зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

Затримана описала прикмети «Петра»: «Примірно 27 років, середнього зросту, нормальної будови тіла, шатен, лице продовгувасте, ніс довгий, спинка носа випукла».

 

Виконуючи важливі підпільні доручення, «Петро» в домі рідних не буває, але, щоби дати заспокійливу звістку про себе – надсилає з надійними людьми короткого змісту естафети.

 

8листопада 1947 року Софія вийшла заміж за товариша «Петра» – Володимира Убогого, котрого не призвали до війська через короткозорість. Весною 1948 року у двір до Убогих, де уже проживала Софія, прибув незнайомий чоловік з дорученням від «Петра», брат просив виготовити чоловічі чоботи – гольфи.

 

Таке взуття не кожний швець міг виготовити, але свекор Софії – Петро Убогий ще за часів панської Польщі мав свою шевську артіль у Піддністрянах та славився, як добрий майстер. По його стопах пішов син Володимир, і про це знав «Петро». Та, на передодні, сталася прикра подія – під час більшовицької облави у селі один із жителів, що ухилявся від призову в армію, втікаючи, забіг у двір Убогих, а їхня хата розміщена на краю села. Це помітили енкаведисти, зробили обшук у дворі, хлопця затримали, а господаря разом з дочкою забрали до Ходорова, в МГБ.

 

Володимир Убогий був змушений пояснити посланцеві «Петра», що нижню частину чобіт він виготовить сам, а самі гольфи може зробити лише батько, який на даний час є затриманий. Мабуть, чоботи були призначені для високопосадовця в керівництві ОУН-УПА, бо використавши певні зв’язки підпілля ОУН вдалось визволити Убогого Петра та його дочку.

 

Незабаром, чоботи були виготовлені і як було попередньо домовлено, Софія їх повезла у Бринці Церковні, до п. Наталії, в котрої зустрічалась з братом. Підходячи до знайомої оселі, Софія ледь не потрапила в руки емгебістів – ще здалеку побачила, як з двору Наталії виходили солдати.

 

В 2011 році, під час ідентифікації архівної фотографії «Петра» та встановлення окремих фактів його життя, автор познайомився з сестрою Софією, яка під час однієї з зустрічей побажала поїхати до Бринець Церковних щоби дізнатись про долю родини, в якій зустрічалась з братом.

 

З сорокових років село невпізнанно змінилось, та, з допомогою не байдужих до цієї історії людей, вдалось відшукати дану родину. Нею виявилась сім’я Альфавіцького Михайла. За німецької окупації Михайло очолював сільську громаду, разом із своєю дружиною всебічно підтримував українську визвольну революцію.

 

За це в другій половині сорокових років був засуджений більшовиками. Його дружину Наталю також вивезли до Сибіру. Їхній син Іван, на псевдо «Соловей», «Прикрий», був учасником збройного підпілля.

 

За даними дослідника з Жидачівшини Олексія Данилишина, Іван Альфавіцький-«Прикрий», був районним провідником ОУН. З повстанських документів, опублікованих в Літопису УПА, том 12 нової серії, в числі повстанців Рогатинської округи 125, до складу якої входив Бібрецький підрайон, значиться старший булавний «Прикрий» з охоронно-екзекутивного відділу, який відзначений Бронзовим Хрестом заслуги від 30.06.1947р.

 

За припущенням жителів села, Іван Альфавіцький в кінці української революції легалізувався, і це, напевно, було зроблено з відома керівництва ОУН, проте проживав під чужим прізвищем. Його сестру Ганну неодноразово арештовували емгебісти та брали на допити в Нові Стрілища, під час яких вона зазнала побоїв, зокрема травми голови. Автору разом з п. Софією вдалось застати її живою, але жінка була важко хворою.

 

З осені 1948 року основним місцем перебування «Петра» разом з провідником «Горновим» були Миколаївські ліси в околицях сіл Ілів, Стільсько, Поляна, а також околиці Львова з осадком сіл Холодновідка, Барташів, Мшани, Ставчани та Янівські ліси, сьогодні Яворівщина, околиці сіл Страдч, Великополе, Добростани. Про це свідчить зустріч, призначена «Петром» сестрі Софії в с. Холодновідка в 1949 році в листопаді місяці, про яку сповістила Софія Лісна, утримувачка конспіративної квартири крайового провідника «Горнового»-ОсипаДяківа, приїхавши в Піддністряни.

 

 Осип Дяків зачитує наказ. Перший зліва Петро Бухтяк. Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

В 2011 році автор побував в Холодновідці, розшукав родину Лісних та поспілкувався з Лісним Іваном, 1916р.н., чоловіком Софії Лісної, на той час уже покійної, котрий поділився своїми спогадами:

 

«Не легка доля спіткала нас, українців на споконвічно українських землях, які Москва подарувала польському сателіту з метою повного винищення там українського населення. Проживаючи у своїх рідних Гнатковичах Перемишлянського повіту ще до початку так званої акції «добровільного» переселення, мої рідні та сім’я моєї дружини Софії активно підтримували українську збройну боротьбу, яка стала єдиним правильним засобом оборони українців як проти польського, так і московського окупанта.

 

Під час переселення в 1945 році мене з дружиною Софією і дочкою Надією поселили в село Холодновідка біля Львова, поряд, через один двір, поселили і батьків дружини – Лісного Василя з дружиною Катериною та дочками Юлею та Дарією. Моїх батьків – вітчима Славінського Петра з матір’ю Анастасією, моїми братами Миколою та Мироном, сестрами Анною, Марією та Пелагією поселили в Городоцькому районі, в с. Вовчухи. Там же осіла і сім’я Лісного Осипа – стрийка моєї дружини.

 

Незабаром, мій брат Микола пішов у партизани, був у підпорядкуванні провідника Майхера Івана, котрий був другом і кумом родича – Осипа Лісного. Сім’я моїх батьків всебічно допомагала українському збройному підпіллю, за це в 1947 році всі члени сім’ї були арештовані більшовиками і відправлені в тюрми та табори:

- вітчим Петро помер від голоду в таборах Уфи,

- моя мати в 1952 році померла в Мордовських таборах,

- брат Мирон пройшов Магадан,

- а сестри Анна та Пелагія – Мордовію.

 

Брат Микола воював у збройному підпіллі на теренах Городоччини до кінця збройного опору і загинув в бою з більшовиками у 1952 році.

 

Мабуть, як постало питання в проводі ОУН вибору місця побудови неподалік Львова конспіративних криївок для перших керівників воюючої України, вибір було зроблено на нашій родині Лісних в Холодновідці.

 

На той час частина сіл Брюховецького району разом з Холодновідкою по територіальному розподілу ОУН відносилась до Городоцького районного проводу ОУН, яким з 1948 року керував провідник «Юрко». Він, зустрічаючись з місцевими підпільниками та братом Миколою, мав контакти і з нашою родиною.

 

А в Холодновідці, в 1948 році, з його пропозиції, у батька моєї дружини Лісного Василя було погоджено побудову криївки. Місцем її знаходження було вибрано одну з бічних частин горища житлового будинку, яка була відділена додатковою стінкою – фаціятом. Під таємною кімнатою знаходилась комора, з якої був зроблений вхід – прикладалась драбинка, знімалось кілька дощок на вхідний лаз. Одночасно проводилась і побудова другої криївки, у моєму будинку, місцем якої послужило підвальне приміщення – пивниця, в якій було споруджено стінку, що відсувалась на роликах. За нею були східці вниз до кімнати, висота якої була на зріст людини, а розміром – квадрат до трьох метрів.

 

Про дані криївки знала обмежена кількість людей з підпілля. Вони були призначені для провідника «Горнового». З його ближнього оточення перебував у них його боєвик «Петро», під час зустрічей приходили, також, охоронці головного провідника Романа Шухевича «Зенко» та «Владко», районний провідник «Юрко» та «Чорний» з СБ.

 

Постійно підтримував зв’язок з «Горновим» головнокомандувач Роман Шухевич через своїх зв’язкових: Дидик Ганну-«Анну» та Гусяк Дарію-«Дарку», але дівчата про криївки не знали, хіба що догадувались.

 

З 1947 року Гусяк Дарія перебувала на нелегальному становищі, тому керівники проводу Шухевич та «Горновий» вирішили її легалізувати, для чого в квітні 1949 року вона фіктивно обручилась з Мельником Михайлом, переселенцем з с. Вишитичі. Про все завчасно було домовлено і їх офіційно розписали в сільраді Холодновідки, а ми з дружиною Софією були свідками їх одруження.

 

Приходили на зустрічі, також, провідник «Лицар» (Олекса Гасин), родом зі Стрийщини, с.Конюхів, та його дружина Текля. В той день, коли «Лицар» загинув, в кінці січня 1948 року, він прийшов до нашого дому і сказав моїй дружині, що має таємну зустріч з високим керівником МГБ в центрі Львова, тому просить Софію супроводжувати його для конспірації.

 

Як розповідала Софія, коли підходила домовлена година зустрічі, вони обоє вирушили з дому, на вулиці Городоцькій сіли в трамвай, доїхали до Привокзальної, там пересіли на трамвай №1. Під’їжджаючи до Головпошти, «Лицар» сказав Софії вийти і чекати його на розі перехрестя вулиць Коперника – Стефаника, а сам зійшов на наступній зупинці, Дорошенка (колишня Жовтнева), де зустрів офіцера МГБ.

 

Під час розмови «Лицар», мабуть, зауважив, що їх оточують люди в цивільному і зрозумів, що більшовики влаштували йому пастку, тому кинувся бігти в напрямку Головпошти. На повороті вулиць Стефаника – Дорошенка Софія побачила, як «Лицар» на ходу заскочив до трамвая, але і там його чекали, тому, розуміючи, що це безвихідне становище, підпільник вчинив самогубство. Трамвай зупинився. Софія побачила метушню і багато військових та цивільних, котрі бігли з усіх напрямків, а пасажири виходили з трамвая. Вона зрозуміла, що сталася непоправна біда, про що вдома розповіла провідникові «Горновому».

 

Протягом довготривалого періоду перебуваючи в нашому домі, хлопці із збройного підпілля тісно зблизились з нашою родиною. Ми стали ніби однією сім’єю, в котрій панувала атмосфера взаємної довіри.

 

Зліва Петро Бухтяк-«Петро»

 

В кінці 1949 року боєвик «Петро» попросив Софію поїхати до його сестри та домовитись про приїзд до Холодновідки, на зустріч, котра, на жаль, не здійснилась.

 

З погляду сьогодення здається, що партизанське життя було насичене тільки політичними акціями та боєвими операціями, але це далеко не так. Пам’ятаймо, що це були в основному молоді люди, які прагнули і душевних почуттів. Так склалось між боєвиком «Петром» та сестрою моєї дружини – Дарією, що на основі дружніх стосунків між ними зародились більш тонкі та ніжні почуття один до одного. Та, на жаль, їхні мрії про щасливе життя були передчасно обірвані та скалічені ворогами».

 

Про один з епізодів взаємних відносин між «Петром» та Дарією розповів один із жителів с. Піддністряни, Дмитро Мандрик його сестрі Софії:

 

«В 1949 році, одного дня проходячи вулицями Львова, мені на очі потрапила молода пара – щасливо усміхаючись одне одному, молоді люди прямували до приміщення театру. Юнак був у військовій формі, його груди прикрашали нагороди, супутниця молодого чоловіка була одягнена в осінній приталений костюм. Коли я порівнявся з парою, то у військовому впізнав твого брата Петра, котрого в селі давно вважали загиблим».

 

 Зліва Петро Бухтяк, справа Михайло Пілан-«Осип» – керівник зв’язку Львівського крайового проводу ОУН

 

Про деякі деталі з життя та особисті дані «Петра» довідуємось з архівних документів, зокрема з протоколу допиту Мирона Гельнера, псевдо «Остап» –надрайонного референта СБ ОУН Миколаївщини та Городоччини, котрий живим потрапив до рук більшовиків 4 травня 1950 року.

 

На вимогу назвати боєвиків Львівського крайового провідника «Горнового», Гельнер відповів, що «Горновий» має тільки одного боєвика «Петра». Далі він вказує, що прізвища «Петра» не знає, приблизно 1921 р.н., уродженець Ходорівського району, в підпіллі ОУН з 1944 року і весь час являвся боєвиком крайового провідника. На озброєнні мав ППД, пістолет та гранати. Зустрічався з ним в 1949 році на пункті за селом Воля Бартатівська. Його прикмети: середнього зросту, середньої будови тіла, лице продовгувате, худорляве, чоло високе, ходить зігнутий, походка швидка, відважний.

 

Під час допиту 14 листопада 1950 року дає свідчення про «Петра» та родину Лісних затримана більшовиками зв’язкова Романа Шухевича – Галина Дидик:

 

«В травні 1949 року в селі Зубра Винниківського району Львівської області на конспіративній квартирі жителя Довбуша Івана, куди вона принесла продукти для Шухевича, вночі явились Шухевич із своїм боєвиком «Влодком» та Дяків із боєвиком «Петром», всі вони прибули з Бібрецького лісу.

 

 Перший зліва Зенко» керівник охорони Шухевича. Третій зліва Петро Бухтяк. В центрі Петро Михайлишин-«Влодко». Крайня справа Люба Гайовська-«Рута»

 

У вересні-жовтні місяці 1949 року «Горновий» в супроводі керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка» і боєвика Шухевича – «Влодка», зустрівся з Шухевичем на конспіративній квартирі Конюшик Анни в Білогорщі, де, на той час, знаходилась Дидик. Там «Горновий» перебував чотири дні разом з Шухевичем. Опісля, вночі Дидик супроводжувала «Горнового» до невеликого ліска, де їх зустрів його боєвик «Петро» і вони разом направились в село Холодновідка.

 

В грудні місяці 1949 року Дидик доставила грипс (естафету) від Шухевича в село Холодновідка на конспіративну квартиру, утримувачем котрої являвся Лісний Іван, там вона зустріла, крім «Горнового», керівника Брюховецького районного проводу ОУН «Юрка», боєвика «Горнового» – «Петра» і боєвика Шухевича – «Влодка».

 

19 січня 1950 року Дидик супроводжує Шухевича в село Холодновідка, в дім Лісного, де він зустрівся з «Горновим». В момент їхнього приходу в той дім, крім подружжя Лісних і «Горнового», там нікого не було. Та, через деякий час, в дім Лісних зайшов боєвик «Горнового» – «Петро».

 

В центрі Петро Бухтяк. Справа «Славко» охоронець крайового провідника

 

На запитання, хто з інших осіб, крім «Петра», входили до складу охорони «Горнового», Дидик відповіла, що із боєвиків «Горнового» знає тільки «Петра».

 

Як бачимо і з попередніх архівних матеріалів та спогадів, «Петро» довгий час працював біля перших двох провідників Львівського краю, тому його постать варто розглядати не тільки, як охоронця та зв’язкового, але і як довірену особу, надійного товариша, котрому провідник «Горновий» давав доручення, котрі стосувались діяльності ОУН в цілому по Львівському краю.

 

Та повернемось знову до спогадів Лісного Івана, який зазначив:

 

«До весни 1950 року, виконуючи посилені вимоги конспірації, наша сім’я не давала основи для підозри у зв’язках зі збройним підпіллям ОУН. Але всі члени сім’ї зберігали граничну обачність, бо іноді виникали непередбачені ситуації. Так, одного дня гарнізон більшовиків зайшов у наш дім і квартирував протягом трьох днів, а в цей час у криївці перебували «Горновий» із «Петром». Був випадок, коли, ідучи до нас на обшук, гарнізон зайшов помилково до сусідів. Це дало змогу нашим хлопцям швидко з приміщення дому перейти до криївки. Але, в поспіху, вони залишили в пивниці карабін, котрий завчасно зауважила дружина та накрила його картоплею».

 

6 березня 1950 року «Горновий» з «Петром» перебували в Лісного Василя, коли прийшов боєвик Шухевича «Зенко» і повідомив, що немає уже найдорожчих – Шухевич загинув, а Дидик взяли живою, не давши можливості прийняти отруту, заливши її протиотрутною рідиною.

 

Гусяк Дарію було арештовано 3 березня 1950 року. Нависла велика загроза і над нашою конспіративною квартирою. Підпільники залишили наш дім в той же день, а дружина Софія, передбачаючи прихід непроханих гостей, просила підпільників якнайскоріше забрати літературу та архівні документи, що було завчасно зроблено.

 

«Наші застереження не були даремні, 11 листопада мов коршуни налетіли емгебісти. Двома загонами обступили наш двір та Лісного Василя і розпочали обшук».

 

Ось як про це згадує дочка Лісного Івана – Надія:

 

«У дворі та в житлових будівлях протягом шести годин перевертали все вверх дном, зірвали підлогу, розбивали стіни, піками пробивали кожну п’ядь землі, знищили побутове майно, а продукти змішали з землею.

 

Від такої жорстокості та злоби, якій не було меж, я, шестирічна дитина, отримала нервове потрясіння, після якого не пізнавала ні матері, ні рідних. Моя тітка Анна, дружина Осипа Лісного, возила мене по знахарях та лікарях декілька років».

 

Склалося так, що під час обшуку більшовики одночасно виявили обидві криївки, як в Івана Лісного, так і в Василя. Господарі стояли на своєму, що коли їх поселили в дані будинки, вони не знали про таємні приміщення.

 

В цей день Лісного Івана було затримано, а 14 березня пред’явлено звинувачення і арештовано.

 

В послідуючі дні більшовики, отримавши додаткові свідчення, затримують 24 березня Лісного Василя, його дружину Катерину, дочок Юлію та Дарію, а також Лісну Софію.

 

Коли емгебісти вивели Софію з діточками на подвір’я, то привели сусіда, уже старшого чоловіка, і наказали йому забрати від Софії дітей. Сина Левка мати міцно пригортала до грудей, а поряд, обнявши її ноги, стояла шестирічна донька Надія. Сусід, побачивши таку картину, з розпачу клякнув на коліна перед карателем і промовив: «Пане офіцер, я не можу від матері забрати її дітей!». Тоді емгебіст наказав солдатам насильно забрати дітей, а Софію силоміць заштовхали в автомашину. Ще довго лунав дитячий плач по окрузі.

 

Після від’їзду солдатів і арештованих прийшли сусіди і приютили осиротілих дітей. Меншому, Левкові тоді виповнилось один рік і дев’ять місяців.

 

29 березня затриманим було пред’явлено звинувачення та заарештовано. А з часом, приїхала з Городоччини дружина Осипа Лісного, Анна, та забрала дітей до себе, в с. Вовчухи.

 

В той же час на Городоччині були заарештовані Лісний Осип та родич Лісного Івана – Шило Михайло, чоловік його сестри Марії.

 

Арештованих утримували у тюрмі на Лонцького у Львові, слідство вели слідчі Клемйонов та Сологуб. Восени відбувся суд, на якому Лісну Софію було засуджено до вищої міри покарання, мабуть за те, що проявила високу духовну стійкість, не підписала ні одного протоколу допиту і не визнала звинувачення. Та, з часом, «гуманний» радянський суд, зважаючи на її вагітність, пом’якшив вирок до 25 років тюремного ув’язнення.

 

5 листопада в тюрмі на Лонцького Софія народила сина Богдана. 31 липня 1950 року військовим трибуналом було засуджено її чоловіка Івана Лісного до 25 років тюремного ув’язнення. Лісного Василя, його дружину Катерину та дочку Юлію – на десять років таборів кожного, дочку Дарію – на сім років, Лісного Осипа та Михайла Шила – на 10 років ув’язнення. Всі вони пройшли табори Іркутська, Мордовії, Інти та Караганди.

 

Після смерті Шухевича, «Петро» разом з провідником «Горновим» перебазувались на Щиреччину, а 2 травня 1950 року, перебуваючи в Миколаївських лісах, потрапили в більшовицьку облаву внутрішніх і прикордонних військ, котра тривала до 8 травня.

 

Під час боєвих зіткнень біля с. Ілів на Миколаївщині загинуло 11 їхніх побратимів.

 

Стоять: другий зліва Петро Бухтяк-«Петро», в центрі Осип Дяків, другий справа – «Зенко» керівник охорони Шухевича. Сидять – Петро Михайлишин-«Влодко» і Люба Гайовська-«Рута»

 

Перебувши до кінця облаву в надійному місці в селі Берездівці, в садибі Горбіль, «Горновий» перейшов на Яворівщину і уже 23 травня разом із своїм боєвиком «Петром» в лісі с.Добростани, в колі місцевих підпільників святкували День героїв.

 

Там вони перебували до пізньої осені, готуючи надійний схрон на зимовий період. В той же час, в жовтні 1950 року при управлінні МГБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були створені спеціальні оперативні групи по пошуку крайового провідника «Горнового».

 

В листопаді місяці, отримавши дані про можливі місця його перебування, де раніше фіксувалась його поява, МГБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістської операції. 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Янівське, Роттерган та Великополе.

 

Операція розпочалась 24 листопада 1950 року. Ввечері цього дня, о 21-45 на одну із засідок військ МГБ біля с. Страдч потрапили два підпільники. В перестрілці окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-«Крук» загинув, другий боєвик Павло Леус-«Орест», через село Великополе, поранений, зумів пробитись до своїх.

 

Війська МГБ зразу ж блокували даний лісовий масив. Другого дня, 25 листопада, від 24-00 до 0-15 на узліссі біля с. Страдч на секрет 1-ї роти 3-го окремого батальйону потрапив наш герой, Петро Бухтяк-«Петро», котрий ніс пошту своєму провіднику «Горновому» та 21 тисячу рублів.

 

Під час перестрілки «Петро» загинув. В ту ж ніч тіло «Петра» привезли у Львівську тюрму на Лонцького.

 

Як згадує Лісний Іван: «Під ранок мене розбудили і вивели з камери у двір тюрми. На подвір’ї стояв грузовик, коли більшовики відкрили борт машини, я побачив на кузові мертвого чоловіка. Емгебісти наказали подивитись на труп і вказати його особистість. Коли освітили ліхтарями вбитого, я пізнав у ньому боєвика «Горнового» – «Петра».

 

Виявивши пошту при вбитому «Петрові», емгебісти переконались про перебування в даній місцевості крайового провідника ОУН. Блокаду лісу було посилено. До прочісування території було залучено 300 бійців МГБ. При посилених 3-х денних пошуках 28 листопада о 16-30 більшовики відшукали капітально облаштований бункер, в якому при вчиненні опору було вбито чотирьох підпільників:

 

- Осипа Дяківа-«Горнового», «Цьвочка»;

- Миколу Мощанчука-«Бар»;

- кущового провідника Петра Зубрицького-«Петро», «Вибух»

та боєвика Павла Леуса-«Бор», «Орест».

 

У вбитих було вилучено 3 автомати, 2 карабіни, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи та видання. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі та багато речей. Тіла вбитих були доставлені у Львів для впізнання, яке здійснювали колишні зв’язкові Романа Шухевича – Катерина Зарицька-«Монста», Галина Дидик-«Анна», Дарія Гусяк-«Дарка» і надрайонний референт СБ ОУН Городоччини Мирон Гельнер-«Остап».

 

Наказом ГВШ УПА ч.1/51 від 25 липня 1951 року на підставі рішення УГВР від 5 липня 1951 року за видатні заслуги для справи визволення українського народу, за жертовну організаційно-політичну роботу, за мужність і геройство проявлені в боях з більшовицькими окупантами, зв’язкового при крайовому проводі Львівського краю Петра Бухтяка-«Петра» та поручика Миколу Мошанчука-«Бора», уродженця с. Підліски, відзначено Срібним Хрестом заслуги УПА.

 

Тим же наказом на підставі рішення УГВР від 1 листопада 1950 року провідника Львівського краю Осипа Дяківа-«Цьвочка», «Горнового», нагороджено Золотим Хрестом заслуги УПА.

 

Тільки через 61 рік історику з Миколаївського району Львівської області Роману Сколоздрі та автору публікації за архівними фотографіями вдалось ідентифікувати двох героїв – «Вихора» та «Петра», що полягли з 23 по 28 листопада 1950 року біля с. Добростан, ними виявились Петро Зубрицький, уродженець с. Острів Миколаївського району та наш герой, Петро Бухтяк з Піддністрян.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

В 2012 році, з ініціативи громадських організацій та політичних партій, крайового братства УПА на місці загибелі Петра Бухтяка та його побратимів, в селі Великополе на Яворівщині встановлено пам’ятний знак з іменами загиблих героїв та відновлено криївку, в якій довгий час вели підпільну діяльність загиблі воїни.

 

 22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

22 серпня 2012 року відбулось великолюдне святкування з участю духовенства та церковних громад, місцевої, обласної влади та народних депутатів України. Багатолюдний потік з усіх куточків Яворівщини, Львова та сусідніх районів прямував до місця вшанування пам’яті полеглих борців за волю України. На свято приїхала з автором публікації і вісімдесяти чотири річна сестра Петра Бухтяка – Софія.

 

 

22 серпня 2012 року. Село Великополе

 

Тут, на місці пролитої братом крові, в молитві сестра заспокоїла свою душу, бо шістдесят років жила відчуттям провини перед братом за те, що не зуміла приїхати на останню зустріч у 1949 році.

 

 Крайня справа зв’язкова Катерина Пилат-«Ластівка». Друга справа дочка Петра Шатинського-«Крук». В центрі Софія Убога-Бухтяк. Другий зліва чоловік Катерини Пилат. Крайній зліва автор статті – дослідник визвольних змагань Горін Зіновій

 

Ось і підійшла до кінця оповідь про славні діла справжнього героя, доблесного сина України, нашого з вами земляка Петра Бухтяка, котрий зробив свій нелегкий вибір на користь боротьби за свободу і незалежність рідної землі, знаючи, що ця боротьба буде вимагати нелюдських зусиль, крові, а то і самого життя.

Символічна могила на місці упавши героїв

 

Вічна пам’ять полеглим героям!.

 

Дослідник визвольних змагань   Зіновій Горін

  2 березня 2017р.

Останній бій бойового загону УПА села Пісочна на хуторі Острів. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 9 квіт. 2017 р., 04:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:11 ]

 

Це був звичайний осінній день для місцевих жителів. Місцевий партизанський загін, по вказівці із центру стільської сотні у цей час готувався до передислокації в Карпати. На цей час загін нараховував 11 стрільців.

 

У суботу 20 листопада 1947 року місцеві жителі готувалися до святкування св. Михайла. У цей день загін повинен був вирушити у Карпати. Переночувавши у домі черницького господаря Михайла Фика, який був кравцем і пошив для партизанів маскувальні білі халати.

 

Ще у сутінках на світанку 21 листопада загін вирушив на хутір Колонія. Був морозний світанок, земля покрита невеликим шаром снігу. Партизани були одягнуті у білі маскувальні халати, ішли слідом один за одним з інтервалом 5 – 10 метрів.

 

Маршрут пролягав долиною вздовж річки Черничка. З першу партизан Микола Федик вирішив зайти у свій рідний будинок та попрощатися з батьками, які проживали на Колонії, незабаром він повернувся.

 

Першою недовготривалою зупинкою загону був будинок господаря Синюти на Колонії. Із спогадів Стефанії Сенюти 1936 року народження, дійсно 21 листопада 1947 року у їхній будинок зайшло вісім партизанів, а троє, які були на подвір’ю, їх охороняли. Партизани часто навідувались до їхнього будинку, а деколи і ночували. В ньому вони планували дочекатись провідника, який мав прибути із Стільська.

Наші хлопці (партизанка)

 

По дорозі партизани вирішили також зайти до господаря, жителя Колонії, Михайла Дорговизького, щоб поздоровити з патроном, в якого теж  досить часто ночували. Проте партизанському загону до господаря М. Дорговизького дійти так і не вдалося. Їм на зустріч вийшов один із членів цієї родини і попередив, що у Хлопському лісі навпроти їхнього будинку появились невідомі у воєнній формі. Партизани здогадались, що це на них готується пастка. Неподалік господарства був невеликий сосновий лісок. Вони вирішили заховатися у цей лісок.

 

Оцінивши ситуацію, партизани зрозуміли, що прорвати таку кільцеву засаду неможливо. Загін прийняв рішення пробиватись краєм лісу в сторону Боральового лісу. До цього лісу було не більше 1,5 кілометра, там знаходилась криївка із зброєю та набоями, чим можна було доозброїтись.

 

У цей час із Хлопського лісу пролунало декілька автоматних вистрілів. Пройшовши майже половину віддалі помітили, що з боку Черницького технікуму на підмогу облавцям наближається невелика група озброєних студентів під керівництвом директора Івана Козеренка. Догадуючись, що і в Боральовому лісі може бути на них засідка загін передислокувався і відстрілюючись став пробиватися у напрямку хутора Острів.

 

Із сторони хуторка Острів була випущена біла ракета, у партизанів це був умовний знак порятунку, який указував напрямок прориву, де їх могла чекати підтримка. Фактично білу ракету випустили облавці з того місця, де була надійна та міцна засада. Відстрілюючись переслідуваний загін на підході до хутора Острів розбився на дві групи.

 

Одна група із п’яти чоловік – Антін Федик, Микола Федик, Степан Проців, Михайло Кучминда і Микола Овсяник – пішли ліворуч на хутір Острів у напрямку лісу Березник.

 

Друга група із шести чоловік – Іван Грабович, Степан Богоніс, Андрій Струк, Михайло Кучминда, Ілько Шейгец та невідомий на псевдо «Кармазін» – праворуч, у напрямку Белецького лісу.

 

На підході до хутора Острів був важко поранений Антін Федик. Молодший брат Микола став допомагати своєму братові дійти до хутора. Але на п’яти уже наступали НКВД-исти. На прохання Антона, Микола залишив йому пістолет, а сам продовжував пробиватись до житлових будинків, а після них – в урочище Березники. Пройшовши весь ліс, побачив, що на виході з нього стояло ще одне кільце облави. Облавці майже в притул із кулемета прорешетили тіло Миколи. Оцінивши усю трагічну ситуацію Антін при наближенні облавців з револьвера вистрелив собі кулю у серце.

 

Перша група уже входила на хутір. Степан Проців мав прикрити відступ своєї групи і залишився із кулеметом біля садиби Ганни Городницької. Кулеметними чергами він на деякий час затримав переслідування облавцями, які буквально по п’ятах переслідували загін. Довго він їх утримувати не зміг, бо закінчились кулеметні набої. За цей час його група зайшла на хутір. Степан Проців піднявся і вирішив доганяти побратимів. Тільки ступив декілька кроків, як йому автоматною чергою перебили ноги. Він зрозумів, що відступати не зможе, а здаватись живим у партизан не прийнято, – тож вистрелив собі у серце з пістолета.

 

Микола Овсяник перебіжками теж пробивався до Березника. Ворожа куля перед самим лісом тяжко поранила його. Переслідувачі незабаром взяли його в щільне кільце. Коли кільце облоги наблизилось в притул, М.Овсяник власноруч підірвав себе гранатою.

 

Кучминда Михайло зайшов до стайні одного господаря, вивів коня і на ньому поїхав у напрямку села Держів. Очевидець з хутора Острів Ганна Городницька розказала, що М.Кучминда білий халат не скинув. Коли він їхав на коні за ним стріляли, але кулі у нього не попадали. Не доїжджаючи села Держів на городі господаря Звіринського, до фруктового дерева було зложено багато тичок від квасолі. Кучминда на ходу заскочив та заховався між тичками, а кінь побіг дальше. Дочекавшись вечора він вибрався та повернувся у своє село. Деякий час він переховувався у селі.

 

Друга група із шести чоловік, яка пробивалася у напрямку Белецького лісу, теж наткнулася на засаду, де в нерівному бою полягли Степан Богоніс, Андрій Струк, Іван Грабович, Щепаняк Михайло.

 

Шейгец Ілько родом із села Київець, був ранений але зумів заховатися у одному з будинків на хуторі. Шостий партизан на псевдо «Кармазин» вийшов з бою живим, скоріш за все він теж заховався у одному з будинків на хуторі.

 

Після цього бою тіла вісьмох героїв облавці примусили жителя хутора Острів на прізвище Петровський позвозити кіньми в урочище «Кривуля» на краю Белецького лісу. Тоді усіх погрузили на одного воза і польовою дорогою повезли у напрямку Черницького технікуму, пізніше повернули у напрямку Пісочнянського склозаводу, де і залишили тіла ночувати.

 

Наступного дня тіла партизанів погрузили на вантажну машину і завезли у місто Миколаїв. Там їх потримали ще один день, вивезли за місто і закопали у канаві. Це сталося приблизно у тому місці, де у даний час розташований автобусний парк.

 

На третій день Парасковія Федик, мати партизанів Антона і Миколи, босоніж пішла ввечері до Миколаєва, дізналась про місце захоронення усіх вісьмох партизанів. Прийшла на їхню могилу. Тіла усіх партизанів були покладені у канаву, зверху присипані невеликим шаром землі, чиясь нога навіть не була прикрита. Парасковія руками нагорнула ще більше землі, і цілу ніч в сльозах провела на цій могилі. Ранком зболена-зморена, повернулася додому. Дальше біля могили своїх синів залишатись було небезпечно, бо могли і її арештувати.

 

У цей час головою сільської Ради був Степан Швед (вуличне Гиляк). Він вимушено працював на дві сторони. Через три тижні після вбивства партизанів, у ночі Гиляк підпільно організував їх пере захоронення на цвинтар села Пісочна, а також не давав згоди на арешт кого небудь з родини партизан.

 

Місце поховання партизанів на цвинтарі знали ще дві особи але мовчали до 1989 року. Один з них перед своєю смертю Михайло Кос розказав родичам загиблих та показав місце їхнього поховання. У цьому ж році могилу обгородили та установили великий металевий хрест, помальований під березовий, з написами покійних.

 

У 2007 році родичі загиблих за власні кошти, в знак шани та 60 річниці останнього бою, замовили та установили надгробний пам’ятник з граніту у вигляді тризуба, на вершині якого височіє партизанський хрест. По середині гранітного тризуба викарбовано імена та прізвища убієнних.

  

 

У день св. Михайла 21 листопада 2007 року була проведена, з усіма церковними атрибутами, поминальна панахида та освячення цього пам’ятника за участю священика та громади села Пісочна. На урочистостях були присутні родичі погиблих, а місцеві мисливці організували трьох разовий традиційний салют з мисливської зброї. На цій могилі тепер постійно майоріє два прапори – партизанський та український.

 

Операція по ліквідації партизанського загону була дуже ретельно спланована та організована. Звідси напрошується висновок, хтось про все добре знав і відповідно повідомив в органи НКВД.

 

В цьому є три версії всипи. Перший варіант це – інформація від місцевих Черницьких сексотників. Керував групою сексотників житель села Черниця С.Фик. Допомагали йому С.Кучминда, Ю. Федьків та інші.

 

Другий варіант це – у цей час серед партизанів був стрілець на псевдо «Кармазин». З розповідей очевидців він був низького росту та білявий. Серед місцевих партизанів, а також з навколишніх сіл, такого псевдо немає. Можливо це був засланий спеціально агент-сексотник.

 

Не виключений і варіант, що міг співпрацювати з НКВД і партизан Кучминда Михайло на псевдо «Шандер», який залишився живим. Підозра на нього виникає через те, що він на коні утікав єдиний і білому маскувальному халаті. Із свідчень місцевих жителів хутора Острів, з лісу було чути команду не стріляти – це жінка. В його сторону летіло велика кількість куль, але ні одна в нього не попадала.

 

Згідно доповідної записки невідомого підпільного автора СБ УПА, ім’я якого Микола, написано:

 

21. листопада 1947 року.

На Кольонії пішли большевики на «всипу» де квартирувало 11 повстанців в господарстві «Дуба». Друга група большевиків розставились попід Черницький ліс і о 10 годині обскочили господарство. При цім вив’язався бій.

 

Повстанці відступили в ліс і коли стрінулися знову з большевиками, залягли і почали битися.

 

В бою впало 8 повстанців, а саме: (прізвищ у записці не вказувалося, це автор статті з’ясував)

 

Друзі: «Орлик» – Іван Грабович

«Дуб» – Микола Федик

«Деркач» – Степан Проців

 

Сотник «Москаль», «Чорногуз» – Микола Овсяник

«Вуйко» – Степан Богоніс (Гризілів)

«Бурлака» – Андрій Струк (Дусяків)

«Хитрий» – Михайло Щепаняк

«Лебід» – Антін Федик

 

Друзі «Шандар» (Кучминда Михайло) і «Сиротюк» (Шейгец Ілько із села Київець) ранені, а «Кармазин» вийшов ціло.

27.12.1947 року. Микола.

 

Судьба уцілілих партизанів така.

 

Шейгец Ілько переховувався у навколишніх селах. Підчас чергового рейду НКВД у 1949 році його арештували. Покарання відбував у Львівській тюрмі, де його часто викликали на допити з побиттям. Не витримавши довготривалих побоїв та знущань Шейгец Ілько помер у Львівській тюрмі в 1950 році.

 

Кучминда Михайло приблизно рік теж переховувався у навколишніх селах. Для того щоб його ввести до списку убитих НКВД зробили підставу. Підчас однієї облави біля села Черниця було убито трьох чоловік. Серед яких було два партизани із села Рудники, а третім записали М.Кучминду. Фактично – це була чужа людина. Через рік М. Кучминда пропав із зору місцевих жителів. Фактично він перебрався у місто Стрий, де декілька років працював робочим на колії під чужим прізвищем. Через декілька років Кучминда виїхав у місто Мостисько, де останні роки працював на митниці. У 80-х роках він помер, де і похоронений на місцевому цвинтарі.

 

Судьба партизана «Кармазин» залишається невідомою.

ПРАВИЛЬНА ВІЙНА. (Джерело: ar25.org)

опубліковано 25 бер. 2017 р., 07:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 трав. 2017 р., 03:10 ]

 

За Вільну Україну №11, 23 березня 2017 року

 

Ми вже знаємо, хто наш ворог, і здебільшого нам не потрібні полонені окупанти.

 

На скільки ми змінилися за ці три роки, вони скоро дізнаються. Ми такими не хотіли бути, але вже стали, і цього вже ніщо не змінить, окрім смерті останнього загарбника.

 

Україна – як держава і як суспільство – зазнала суттєвих змін в найкоротший історичний термін. Власне кажучи, за роки незалежності наша державність оцінювалася за кулінарними стандартами: ні риба, ні м'ясо. Ми пішли в ілюзію дивного нейтралітету і якоїсь незрозумілої «дружби» з Росією, яка у нас на очах точила ніж для нашого ж горла, а ми навіть допомагали їй у цьому. Так що держава пливла за течією «позаблоковості», а суспільство настільки втратило орієнтири, що вже насилу ідентифікувало себе як українців.

 

І ось минуло три роки, за які ми пройшли неймовірний шлях. Так, ще багато залишилося аморфних і байдужих співвітчизників, а частина з них – залишилася частиною вже протухлого совка. Проте в будь-якому суспільстві основний тренд задають 10-20 % активної частини населення, його настрої визначають напрямок руху всієї маси народу. Так ось, ця лідируюча частина виявилася настільки заведеною, що наслідки цього будуть відчуватися десятиліттями.

 

В принципі, українці були досить інертні й миролюбні. Навіть воюючи, і добре воюючи, у складі російської або австро-угорської армії, або і в армії Османської імперії, самі ніколи не ініціювали воєн і конфліктів, уникаючи кровопролиття до найостаннішої можливості.

 

Путін і його прихильники вчинили з нами те, що мало хто міг вчинити. Три роки даремно не минули. Українці серйозно взялися за зброю. А все, за що вони беруться, стає дуже серйозним і вдалим інструментом. Ми добре будуємо, добре вирощуємо хліб, але і воюємо ми теж добре, тільки весь час – за когось, а ось тепер – за себе. Так ось, Путін розбудив вмілого, сильного і розумного хижака.

 

Указ Президента про введення в дію Доктрини інформаційної безпеки України – це не що інше, як початок справжньої інформаційної війни. Росія здійснювала жорсткий інформаційний тиск, майже не зустрічаючи опору, а тепер матиме не тільки відсіч, а й буде отримувати удари. Між іншим, цей указ збігся з випуском офіцерів і сержантів з відповідних училищ. Найцікавіший – випуск сержантів. Тут за зразок взято стандарти армії США, де статус сержанта неймовірно високий і абсолютно непорівнянний зі статусом сержанта совкової армії. Національна академія сухопутних військ здійснила випуск професійних сержантів, які посилять армію, яка і без того набирає обертів. Україна більше ніколи не буде мати жалюгідної подоби армії.

 

Уже зараз фактично сталося те, чого раніше просто неможливо було уявити. Практично вся армія, і вже точно – вся діюча армія укомплектована на професійній основі. Ми маємо контрактну армію, з дуже серйозним обстріляним резервом. Війська, які стоять у тилу, поповнюються випускниками навчальних закладів України, а також військовими фахівцями, які пройшли підготовку за кордоном. Самі підрозділи не вилазять з полігонів і навчань. Армія вже починає грати м'язами, а її ударна складова – рветься в бій. Ті, які поки що стоять з того боку розмежування, ще не бачили цих військ, але обов'язково побачать. І тоді їм слід дивитися дуже уважно, бо такої війни, до якої вони звикли, – не буде, і треба буде встигнути помітити хоч щось перед тим, як дивитися вже буде нічим.

 

Ось ця купа клоунів, які називають себе «армійськими корпусами», підуть на фарш так швидко, що багато хто навіть не встигне застрелитися. Але це ще не все. Окупанти навіть не уявляють, скільки людей чекають наступу ЗСУ. Причому ці люди чекають не просто звільнення від окупації, а сигналу до того, щоб відплатити за все. Багато наших, що перебувають в окупації, вже готові до «ночі довгих ножів». Тож коли почнеться наступ, ховатися буде ніде. Місцеві жителі вже знають, кого ліквідують ще до того, як наші війська повністю відновлять контроль над їх місцевістю. Люди вже запаслися усім необхідним і чекають.

 

Так, ми мілітаризовані, і мілітаризуємось далі. Причому робимо ми це не абстрактно. Ми знаємо, хто наш ворог і здебільшого нам не потрібні полонені окупанти. На скільки ми змінилися за ці три роки, вони скоро дізнаються. Ми такими не хотіли бути, але вже стали, і цього вже ніщо не змінить, окрім смерті останнього окупанта.

"НА ГРАНІ ДВОХ СВІТІВ…" Частина V. (Автор: ПАВЛИШИН Лука)

опубліковано 23 лют. 2017 р., 08:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2017 р., 06:44 ]

 

СПОМИНИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗНАЛИ ЛУКУ ПАВЛИШИНА

 

Очищення сльозою пам'яті. (Автор: ДУЖИНСЬКИЙ Веніамін)

Стаття, надрукована у газеті "За вільну Україну"за 26-27 квітня 2002р., скорочено

 

...На Великодні свята 1944р. Організація відрядила групу львівських студентів, серед яких був і я, у "ліс" із святковими розважальними заходами для "хлопців" (так ласкаво називали повстанців). "Лісом виявилось с. Дениска Рава-Руського повіту. В колишній панській садибі розташувався курінь "Сіроманців", який прибув з Волині для зміцнення місцевої самооборони (польські "аківці" продовжували тероризувати українське населення)...

 

Десь у той час полковник УПА "Ігор" уже попрощався з друзями по боротьбі і пробирався до Львова...Курінь Верещаки з боями проривався з оточення і тоді дав доброго прочухана ватутінцям, а самого генерала було смертельно поранено. Цю акцію енкаведисти-емгебісти згодом вішали на Л.С.Павлишина (полк. "Ігоря"), з допомогою страшних катувань вимагаючи його зізнання.

 

Трохи пізніше в бою біля Сяну наші повстанці вбили польського генерала-українофоба Сверчевського ("Вальтера"). І ця подія зачепила мою скромну персону...

 

Організація в особі чільних керівників ОУН не залишала мене без роботи і по другому пришестю т. зв. "визволителів". Допомогла законспіруватись, виробити надійні документи, у т.ч. партійні, посісти добру посаду і, думаю, контролювала, щоб, бува, не схибив...

 

Нагадую про це для того, аби спростувати вигадки, що хтось там міг вибути з ОУН і відкрито служити ворогові. Служили хіба "тайняки" – "і нашим, і вашим".

 

Полковник "Ігор" – уже "Регент" – теж легалізувався, працював директором школи (згодом –заврайвно) і виконував підпільну роботу, будучи крайовим військовим провідником.

 

Пізніше генерал "Чупринка" (Р.Шухевич), мабуть, наблизив "Регента" до себе ще більше, бо, як мені стало відомо, той відповідав у центральному керівництві ОУН-УПА за зв'язки із закордоном.

 

Мені випала роль зв'язкового "Регента". Нам таки вдалося пробити декілька "вікон" у "залізній завісі" для зв'язку із закордонними частинами ОУН, налагодити інформування світової громадськості про нестихаючу боротьбу української нації за визволення. Доставляв у Москву депеші, листівки, брошури. У тім, що наші повідомлення знаходили свого адресата, переконався, коли з радіовисилання "Бі-Бі-Сі" (Лондон) буквально через добу почув наше повідомлення про пригоду з "Вальтером". Зв'язок діяв через дипломатичну пошту.

 

Одного дня 1947р. (тоді вбили Міхаельсона – голову єврейської антифашистської організації) літак, у якому я добирався зі Львова у Москву, через несприятливі погодні умови зробив вимушену посадку в Мінську. Відповідні служби на білоруському летовищі почали перевіряти документи і багаж усіх вимушенопосаджених. А зі мною був солідний чемодан з "вибуховою начинкою", тобто з брошурами російською мовою "Кто такие бандеровцы и за что они борются"

 

...Тільки залізна витримка, спокійна постава і надійні документи істинного "партайгенос" врятували мене від викриття. Цей чемодан для передачі в аргентинську амбасаду (посольство) вручив мені "Регент"-Лука Павлишин, який був моїм безпосереднім зверхником. Як я згодом дізнався, між брошурами були і комунікати Проводу ОУН-УПА про останні військові операції УПА. Налагоджений не без моїх старань зв'язок через цю амбасаду проіснувавдо 1949р., часу мого арешту. Про всю цю діяльність можна написати книжку...

 

Мене було заарештовано 22 червня (фатальний збіг дат!). Схопили у Львівському університеті, де я виконував реставрацію "Дзеркальної зали". Паралельно з підпільною діяльністю мав тоді цікаву творчу роботу в Другому управлінні архітектурно-реставраційних робіт...

 

На початку 1952 р. мене доставили в пересильний Карагандинський концтабір Майкадук. "Поселили" в "лагу" №5 селища Дубовка. І одразу ж за якусь незначну провину – в карцер...

 

Ну, думаю, "одиночка" – це для мене, тут я сам собі пан. Але у темряві вловив спочатку чийсь стогін, а за ним – ледь не крик душі з грузинським акцентом: "Кто прішьол, спрашіваю?!" Можна уявити моє здивування-потрясіння, коли, підійшовши впритул до в'язня, упізнав Чабуа Аміреджібі...

 

З карцеру нас звільнив бунт в'язнів, спричинений свавіллям адміністрації. Потім була московська "комісія" від Л.Берії – і ми опинилися у Норильську. А там брали участь у гучному "Норильському повстанні" разом з 50-ма тисячами інших в'язнів. Після розгрому повстання, дальших катувань, розстрілів наші стежки-дороги знову розійшлися...

 

З курінним Федором Голубцем-"Верещакою" доля звела мене в табірній лічниці на Віхоровці Іркутської області. Він уже помирав, заробивши на каторзі цироз печінки. Знаючи, що не доживе й до вечора, зняв із шиї золотий хрестик з ланцюжком і передав його мені, кажучи: "Передай, Романе (це моє друге ім'я – В.Д.) цього хрестика, якщо зможеш, на рідну землю мою, Надвірнянщину. Хай простить вона мої гріхи..."

 

Ще встиг розповісти, як потрапив у полон до большевиків, коли проривався з оточення. Було підстрелено його коня, і він разом з ним упав, ударився головою до залізничної рейки, знепритомнів...

 

Гебісти не зразу дізналися, хто попав у їхні руки, бо на ньому був однострій рядового вояка. А коли дізналися, то закрутились "на всю котушку". Катували немилосердно, вимагаючи зізнання і зради друзів по зброї. Не добившись ніяких зізнань і показів, удалися до випробуваного засобу – провокації. Почали розпускати чутки, зокрема й на Надвірнянщині, що курінний Голубець здався і всіх "сипле". Щоби надати вірогідності таким чуткам, привезли його в Надвірну і в погідний недільний день, коли люди йшли з церкви, демонстративно провезли у відкритій автомашині вулицями містечка у відповідному товаристві. Згодом у місцевій пресі появилася скомплікована, нібито його, покаянна заява. Він усе ж не здавався і стояв на своєму. Тоді руками зрадників гебісти вбили його рідних, а йому показали світлини, пояснюючи: "Ти, Фьодор, настаіваєшь на свойом, а бандеровци вон что сдєлалі с твоімі роднимі...".

 

Коли Голубець підійшов до цього місця своєї розповіді, то почав гірко плакати. Через годину він помер на моїх руках у тяжких муках. Я і досі не впевнився, що гебісти його зламали і що він когось продав. А погана слава лишилася за людиною, воїном і борцем за нашу свободу, й досі. Чи прочитають місцеві і закордонні оунівці мою розповідь, чи змилуються хоча б над мертвими?

 

Лука Степанович Павлишин, ще будучи полковником "Ігорем" та інспектуючи разом з генералом Грицаєм військові підрозділи УПА на Волині, не раз зустрічався з "Верещакою" і, як згодом говорив мені в Норильську, високо цінував цього військовика. Характеризував його як розумного, дисциплінованого командира, чесного й незламного патріота. Такої ж думки про Ф.Голубця були його земляк і крайовий провідник М.Степаняк та П.Дужий.

 

...Аби придушити Норильське повстання у 1953р., залякати інших, кілька десятків його організаторів вирішили розстріляти. Нас поставили навпроти стіни недобудованого будинку перед ротою автоматників, уже навіть зачиталивирок. Я стояв біля Луки Степановича і раптом побачив, що він упав на коліна, звівши руки до неба. Я хотів допомогти йому встати, але він прошепотів: "Не треба. Я молюся до Гошівської Матінки Божої...". І сталося чудо – нас не розстріляли, прийшов наказ від московської комісії: "Отставіть!"

 

Багато різного, і доброго й злого, писалося і говорилося уже про Павлишина. Переважно за кордоном. Але від жодного колишнього упівця, оунівця-бандерівця я не почув, що він когось зрадив чи продав. Так, був хитрий і розважливий, як і кожен досвідчений підпільник, був скритний і не зовсім зрозумілий (приховував свою підпільну діяльність навіть перед дружиною Вірою та дітьми до самої смерті – помер у 1987р.). Здається, нікому не нашкодив (крім тих, хто того заслужив), а допоміг багатьом. Не раз дивився у вічі смерті, але таки вийшов на волю і ще багатьом допоміг вийти, багатьох урятував від смерті. Чому ж тоді не заслужив доброї пам'яті в тих, хто нині вважає себе політиком, правонаступником ОУН, чому не згадують про нього в літописах і статтях? Причина відома – ніхто із живих, крім... родичів не знав його істинної душі. Бо він був Підпільником і в цьому званні помер, не доживши до дня проголошення Незалежності України, за яку ціле життя боровся. Дбав не про власну славу, а про славу України.

 

Не мовчали тільки такі, як білоруський націоналіст Р.Клімович, який у своїх статтях і книжках називав його "професором", одним із головних організаторів повстання каторжан у Норильську, як М.Скорупський (курінний "Макс"), який дістався за кордон і там видав книжку "Туди, де бій за волю".

 

Я, нарешті, скидаю з себе тягар довготривалих роздумів та мовчання, бо є чи не єдиним свідком, який може і повинен заступитися за Л.Павлишина. Після провалу головної квартири штабу генерала "Чупринки" його теж заарештували і зробили нам "очну ставку". Він нікого не продав, не зрадив, бо навіть мене, свого зв'язкового, усіляко вигороджував. На тій "ставці" скомпонував версію, що я в Похідній групі із-за кордону йшов не за наказом Організації, а тільки скористався нагодою, аби дістатися до Львова, до рідних. Це була добра підказка для мене, як поводитися на слідстві.

 

Уже тим фактом, що перед розстрілом ми стояли разом – провідник і його зв'язковий, Л.Павлишин доказав, що смерть йому не була страшною... На жаль, Нація ще не навчилася вшановувати як належить своїх провідників...

 

...Чи можна винити радиста Магура, який намагався попередити Організацію про небезпеку і змушений був вести подвійну гру? Чи можна винити самого Миколу Лебедя, котрий керував цими операціями із-за кордону і нічого не знав про дворушництво Філбі (англійського розвідника – В.Щ.)? Чи можна винити Кука, Галасу, які, мабуть, бували в тому бункері й виконували одержані від закордонних провідників настанови, а фактично – настанови чекістів? Мабуть, Служба Безпеки ОУН, якби ще існувала, мала б свою відповідь і знайшла та покарала винних. А ми, у мирний час мирні громадяни, не маємо права виступати в таких справах суддями, тим паче – сваритися через це.

 

На цю тему я мав у Києві розмову з Василем Куком (колишнім "Лемішем"). Він поясний свою поведінку так: "Я опинився перед вибором: бути чи не бути, вибрати геройську смерть, чи залишитися живим і корисним для Нації та України. Я вибрав життя".

 

Так могли б сказати багато хто із засуджених , які, нікого не продавши, прикинувшись "ягнятками", а фактично будучи "хитрими лисами'" (за Л.Павлишиним), вижили й повернулися в Україну, передали свій багатий досвід молодим патріотам.

 

Мої брати. (Автор: Долішня Олена)

Сказати щось більше, ніж це зробив Лука у своїх спогадах, я не можу. Але з дитячих літ пам'ятаю багато деталей. Він мене бавив, як бавлять у селі старші діти молодших... Протягом усієї війни був "малим господариком", як любили приповідати мама. Його руки огрубіли від щоденної праці, а на ступнях ніг наросло декілька шкір, тому міг і взимку бігати босим по снігу. Не знаю, як ті огрубілі пальці могли згодом грати на скрипці, і то – непогано...

 

 

 

Л.Павлишин з матір’ю, дружиною брата Юрка Стефанією, сестрою Оленою та племінницею Марусею

 

На батька Степана і молодших братів упала з його пліч більша частина сільської праці у післявоєнні роки, коли Лука вчився і екстерном складав іспити за семирічку. Він мене вчив читати і писати, а згодом, коли я вже ходила до школи, до тої ж учительки Ольги Дучимінської, привозив мені зі Львова не тільки гостинці, а й цікаві книжечки з малюнками.

 

Перехворівши у дитинстві грип-іспанку, Лука надалі ріс здоровим і сильним, був середнього зросту, широкий у плечах, мускулистий. Коли став студентом, і вдома бував рідко, то мене, як найменшу в сім’ї, любив, здається, найбільше. Звичайно ж, брав на руки, підкидав, але я вже цього соромилась, бо стала школяркою. Зате ходила за ним скрізь – і на річку, і в Дуброву по гриби, і просто в поле.

 

Коли був студентом, то разом з ним приїжджав Степан Бандера, теж студент у той час. Не раз вони йдуть по гриби, чи Лука проводжає товариша додому, в с. Якубів, Тростянець або на Стрийщину, а я йду з ними поруч і слухаю їхні розмови. Говорили переважно на політичні теми – про партії і якихось "дубів", про УВО, "Просвіту", "Пласт", у якому деякий час перебували, та інші молодіжні товариства, а найчастіше – про українську національну Ідею, тобто побудову Самостійної Української Держави.

 

У тому, що я згодом стала націоналісткою-бандерівкою, його заслуга найбільша. При цьому не можна применшувати ролі інших братів, особливо Юрка, як теж і сестри Марії, яку замучили у Станіславській тюрмі в 1941 р.

 

Теодозій (до війни) та Ілько (після війни – був до смерті побитий червонопогонниками) померли у молодому віці. Після Ілька одразу ж померла його дружина Анна, яка хворіла, і їхні сини – Володимир та Богдан – залишилися з матір'ю Магдалиною та зі мною.

 

Я нині не осуджую брата за те, що після другого арешту написав "покаянну заяву", хоча мій чоловік Іван Долішній ставився до цього різко негативно.

 

Лука був далекоглядний і бачив те, про що інші навіть не здогадувались. Так, він передбачав розвал Совєтського Союзу і те, що, на жаль, не доживе до того часу. Зате хотів, щоб дожили інші, як він казав, еліта Нації, котрій уже не було потреби гинути в тюрмах і таборах наприкінці 60-х і на початку 70-х років, а треба було продовжувати боротьбу на Батьківщині іншими середниками, народжувати нову еліту. Його заява вплинула на те, що спочатку звільнили мене, а згодом – і мого чоловіка, "твердого бандерівця"...

 

Про діяльність Луки Павлишина у післявоєнному підпіллі ОУН у Львові нині, на жаль, відомо дуже мало. Доки мене і чоловіка не заарештували, ми відчували його постійну підтримку, він отримував від нас необхідну інформацію, радився з нами і дещо радив нам. Так, були у нього деякі тактичні розходження з керівництвом ОУН, так, він не схвалював надмірну жорстокість, яку після війни проявляла СБ, так, він багато що робив, аби зменшити кількість жертв,особливо серед населення і молоді зокрема.

 

Та конкретних його справ ніхто не знав і не міг знати, крім, можливо, В.Дужинського, про що він написав у своєму спогаді, який опублікувала газета "За вільну Україну".

 

Мій брат не думав про майбутню славу чи добре ім'я – він думав перш за все про майбутню Україну.

 

Свої спогади сьогодні, напевне, доповнив би або й написав по-іншому. Думаю, що треба більше сказати про брата Юрка, який теж був українським націоналістом і з яким Лука часто радився. Тому подаю основні біографічні дані про Юрія Степановича Павлишина.

 

Народився Юрій у 1897р. Успішно закінчивши сільську школу, мріяв продовжити навчання у Львові, та війна все перервала. Пішов з батьком Степаном в еміграцію, працював на різних роботах у Ростові. Коли повернувся після війни, розгорнув кипучу кооперативну діяльність у рідному селі, але – невдало Після цього виїхав на роботу в Чехію, де згодом у Празі вчився у Вільному українському університеті. Потім продовжив навчання у Карловому університеті, де здобув ступінь магістра права, і у Варшавському університеті, де вивчився на магістра теології.

 

Працював православним священиком у с.Чорне Краківського воєводства. У 1941р. був заарештований німцями за націоналістичну діяльність. Перебував у німецьких концтаборах до 1945 р. Коли прийшли "визволителі", то просто з концтабору вивезли його на спецпоселення в Комі АРСР. Там два роки перебував у тюрмі. Довго працював на заготівлі й сплаві лісу, але дозволу на повернення в Україну йому не давали. Опинився у Вологді – це теж на півночі Росії – і став працювати священиком. Там одружився, дослужився до високого сану, помер у 1958 р та похований. Його син Борис нині проживає в м. Івано-Франківську.

 

Олена Долішня, колишня політкаторжанка, сестра Л.Павлишина

 

Засів патріота. (Автор: Павлишин Володимир)

Вперше свого стрийка Луку Степановича я побачив наприкінці 50-х років минулого століття, коли він після відбуття тюрем, таборів і заслання приїхав нарешті до своєї матері, а моєї бабусі Магди в с.Тяпче. В той час я закінчував навчання у Болехівській середній школі №1. Після того він почав часто навідуватися в село. Знаю, що його дуже турбувала доля дітей наймолодшого брата Ілька, тобто моя і мого брата Богдана. Мене він постійно настановляв продовжити навчання в інституті чи університеті, бо, мовляв, тільки освіта може вирвати людину з недолі та з неволі.

 

 

 

Мати Л.Павлишина Магдалина (в центрі), її внуки Володимир (зліва) і Богдан (другий справа)

 

Турботу про нас, сиріт, проявляв і старший стрийко Юрко, доки жив і приїжджав у відпустку з Вологди, де служив священиком православної церкви. Він хотів забрати мене з собою, щоб там віддати до вищої науки і мати змогу більше опікуватися мною. Цей його намір не був здійснений, бо ще до мого закінчення школи він важко захворів і помер.

 

У 1960 р., отримавши атестат зрілості, я зібрав необхідні документи і разом із стрийком Лукою поїхав у Львів поступати. Це була моя перша в житті і найдальша поїздка з села, а Львів, звичайно, справив величезне враження як архітектурою, так і гуркотом авт, трамваїв… Ця моя перша екскурсія по древньому місту була тим більш захоплююча, що в мене був ерудований і досвідчений гід, який його добре вивчив, бо жив тут з юнацьких літ, доки його зв'язок з Галичиною не перервав арешт.

 

Поступали ми, трос тапчан – я, Долішній Іван і Диндин Богдан – у славнозвісну Політехніку. Щастя посміхнулося тільки Іванові (його життя, на жаль, обірвалося у молодому віці – В.Щ.).

 

Подальші часті зустрічі із стрийком стали можливими аж через п'ять років, коли я вже попрацював робітником у Долинському нафтопромислі, відбув службу в армії і таки поступив у Львівський політехнічний інститут.

 

За найменшої можливості почав їздити до нього в гості у Новий Розділ, де він жив разом з дружиною й дітьми і працював на сірчаному гірничо-хімічному комбінаті. Ці короткі відвідини перетворювались на глибокий політичний всеобуч. Стрийко досконало розбирався як у світовій політиці, так і в тих подіях та процесах, що відбувалися в Радянському Союзі. Вже тоді він називав більшовицький Союз "колосом на глиняних ногах" і, звичайно, прививав мені український національний патріотизм, передавав знання про національно-визвольну боротьбу українського народу, особливо галицького.

 

Наші зустрічі стали частішими тоді, коли він із сім'єю перебрався жити до Львова. Кожна така зустріч, насичена розповідями стрийка, була для мене справжнім одкровенням, пізнанням життя, тому я всотував його поради і зауваги всім своїм єством. Його розповіді про життя і пригоди в умовах війни, підпілля, таборів ГУЛАГу, про Норильське повстання можна було слухати без утоми цілими днями. Це був геніальний оповідач з інтелігентним почуттям гумору, від якого можна було сміятися аж до сліз. Такою була моя особлива, можна сказати нелегальна, школа пізнання життя, котрої не могли мені дати батьки і котру вважав своїм обов'язком дати Лука Степанович на прикладах із свого насиченого подіями, драматизму і трагізму досвіду.

 

Стрийко жартома називав наше село Тяпче "пупом землі" і часто бував у ньому. Влітку обов'язково йшов на ріку Свічу, яка протікала поруч предківської хати (згодом тітка та її чоловік Долішній І.В. збудували на місці дерев'яної нову, цегляну). Казав, що кожен раз освячується і оздоровлюється в її кришталево-чистих водах.

 

Пригадую один епізод з наших спільних відвідин рідної оселі. Крім нас з Лукою Степановичем та його сім'єю, до Долішніх приїхали доктор Володимир Горбовий з Долини і Мелетій Семенюк з Волині. Зібралися докупи старі побратими з часів визвольної боротьби та перебування в тюрмах і концтаборах "імперії зла". Це була не так гостина, як таємний політичний "круглий стіл" борців за волю України, колишніх політв'язнів, яким було про що поговорити і що згадати.

 

Таким чином, я отримав змогу ближче познайомитись із знаною в світі людиною – доктором Володимиром Горбовим. Він був уже старий, з підірваним у концтаборах здоров'ям, середнього зросту, в окулярах з товстими скельцями, при ходьбі опирався на паличку. Але яку силу духу випромінювала ця людина, котру імперським катам так і не вдалося зломити, навіть пригнути! Його боялися слуги режиму як до смерті, так і після його смерті. Це видно хоч би з того, що його житло в Долині оточували донощики, часто приїжджали кагебісти аж із Івано-Франківська. Коли я підвозив його машиною з села до його хати в Долині, де він доживав свій вік, то хвацькі молодики супроводжували нас та фіксували кожен наш крок на фотоплівку.

 

Чорною смугою в житті стрийка був Афганістан, куди з армії скерували на "виконання інтернаціонального обов'язку" його єдиного сина Ігоря. Це був жорстокий і невідворотний удар конаючої "імперії зла" в саме серце старого бандерівця, якого не виправили концтабори, удавані розстріли і постійний нагляд КГБ. Він дуже переживав за свого улюбленого сина....

 

Та й минулі війна, каторга брали своє...

 

Дещо про першу дружину Луки Степановича та їхніх дітей

Від початків нашої Незалежності я, мій брат Богдан і тітка Олена Долішня переписувались із першою дружиною Луки Степановича Наталією та їхньою дочкою Боженою. Друга дочка Роксоляна не виявила бажання підтримувані стосунки з нами.

 

  

Наталія Павлишин (Коритко) – перша дружина Л.Павлишина

 

Стрийна Наталія померла 10.10.2006 р. у США, переживши стрия на 18 років. Подаю уривок з некролога, надрукованого у газеті діаспори "Наше життя"у березні 2007 р.

 

"10 жовтня 2006 р. у Філядельфії на 98-му році життя відійшла у вічність п. Наталія Павлишин. Залишила дві дочки Божену Ольшанівську і Роксоляну Гіліцінську, п'ятеро онуків і вісім правнуків.

 

Під час свого проживання у Нью-Джерзі належала до 65-го Відділу СУА н Нью-Брансвіку і також була членкою Управи Округи СУА Нью-Джерзі. Дочки пішли слідами матері: також належать і активно працюють в СУА – Божена Ольшанівська у 86-му Відділі, Роксоляна Гіліцінська у 90-у Відділі.

 

Народилася Наталія Павлишин у селі Богатківці на Поділлі у священичій родині бл. п. Марії і о. Мирона Коритків. Закінчивши учительський семінар, працювала учителькою в сільських школах Галичини, вийшла заміж за Луку Павлишина. Під час воєнної хуртовини відважилася на героїчний чин – сама з двома малолітніми дочками почала мандрівку на Захід.

 

Розповідаючи про причини еміграції, казала: "Я втікала від сатани"..."

 

В лютому 2008 р. Божена написала мені листа, в якому різко негативно висловилась щодо свого батька, його "нешлюбної" жінки та їхніх дітей. Мовляв, Лука Степанович не мав жодного відношення до їхньої еміграції, не знав, де вони перебувають і не писав їм, своїм дочкам, листів.

 

Цитую витяги: "Справа нашого виїзду на еміграцію нічого не має спільного з моїм батьком. Їхали члени родини моєї мами і закликали її їхати з ними. Вони виїхали наперед до Криниці і переказали кузеном, щоби ми приїхали до них. Мама на скору руку спакувала валізку, ми побігли на колейову стацію і поїздом поїхали до Криниці. Там ми жили разом з вуйком і вуйною, спали на підлозі і ділили хліб. Один з вуйків мав пару коней і віз, нас дітей взяв на віз, а дорослі йшли пішки. Так зайшли до Словаччини коло Братіслави. В Словаччині, в селі Лозорно, фармери нас взяли до своїх хат і нас утримували. В одній такі хаті вуйна вродила дитину. За кілька тижнів німці прислали за нами військовий поїзд і сказали, що ми мусимо всі йти до поїзду. Ми так і зробили. Поїзд був товаровий, а ми не мали що їсти і в що вбратися. Завезли нас під Відень, де батьки ходили до фабрики працювати, а ми діти сиділи самі у залі, де ми всі на купі мешкали. Їсти давали дуже погано.Якприближався фронт і ми чули гарматні стріли, ми подалися на залізничну станцію і взяли поїзд на захід. Несли в руках кілька лахів, і знову не мали що їсти. Приїхавши до сіл в Баварії, Німеччини – нас взяли до своїх хат німецькі фармери і нами заопікувалися. В німців ми жили кілька місяців до кінця війни – ми були в американській зоні Німеччини. Як прийшли американці, зібрали нас докупи і дали до таборів, які були під опікою міжнародних організацій УНРАА і ІРО. Давали нам їсти, бараки в яких ми жили, ми зорганізували школи для дітей і так жили 5 років.

 

В 1949 р. виїхали до ЗША, тут мама пішла до роботи як прибиральниця, а ми зі сестрою пішли до школи. Це було в Нью-Йорку. Школи були задармо, на державний кошт, і в цей спосіб я і сестра дістали навчання, і потім дістали студії – я медсестри, а сестра малярство. Ціла епопея нашої еміграції абсолютно нічого не мала спільного з моїм батьком. Ми не знали де він був, а він не знав де ми...

 

Він собі зробив своє життя, а ми своє, незалежно одні від других. Його діти пробували зі мною комунікуватися... але я це відкинула без "пардону"...

 

Отже, спадок, який я одержала по батькові – це 3 книжки авторства Щеглюка. Я хотіла його брати до суду за плягіярит, але роздумалася... Нема за ким, ані за чим жалувати..."

 

У "Таємниці полковника "Ігоря" В.Щеглюк навів цитату з листа до нього Божени Ольшанівської, де вона "зрезиґнувала" у питанні видання спогадів її батька. Така ось правда.

 

Йшлося в листі й про те, що Божена хотіла отримати рукописи батька, нібито пропонувала якісь гроші за них стрийні Вірі, але та відмовилася. Лист до мене закінчувався такими словами:"... прошу прочитати лист всім в голос, щоби всі знали і не робили собі ілюзій і романтичних інтерпретацій. З привітом Божена". Що я й роблю.

 

Пожалілась вона і моєму братові Богданові у листі від 01.08.2008 р.: "...За приклад негативного можна взяти життя мого батька Луки. Він нас покинув, заложив нову сім'ю і, перед смертю, навіть до нас не написав. Щось писав до мами...".

 

Ну, по-перше, не він покинув, а його покинули без попередження, втікаючи "від сатани". Лука Степанович утікати не мав права, бо діяв за вказівками ОУН, а нову сім'ю "заложив" аж у 1947 р. Якщо писав колишній дружині, то, значить, шукав її і знайшов. Напевне, вона не бажала переписуватись і не дала адреси дочок, які (після 1962 р.) вже були дорослі і мали свої сім'ї... До того ж, треба врахувати, що за ним слідкував КГБ – не виключено, що деякі його листи були конфісковані і не попали у США...

 

Набагато толерантнішими та спокійнішими були листи від стрийни Наталії. Зацитую деякі місця з них (примітки в дужках курсивом – мої).

 

Лист від 7 жовтня 1999р.

"Дорогі Олено, Іване, Володимире, Богдане, Богданко і всі інші рідні!

...Цей мій лист пише Божена. Що я дотягнула до 90, то є воля Божа...Я свою місію мушу виконати. З кінцем війни ми були в Тяпчі, я пам'ятаю Вашу хату. Нашу маму Магдалину, Вашу маму Анну і батька Ілька (це мої та Богданові батьки), який був красенем. Мама Магдалина була свята і мучениця... Всю весну ремонтували наш будинок... 120 квартир, 10 поверхів... В Божени рух у хаті, а в Роксоляни хворий чоловік. Всі їхні діти живуть окремо, бо тут легко можна дістати квартири, або купити свої хати... Божена належить до Союзу Українок і там виконує громадську роботу. Чоловік Роксоляни дуже важко хворий на ревматичний артрит, має дуже добру лікарську опіку, багато важких операцій... Роксоляна – мисткиня... тепер малює писанки і продає їх на фестивалях. Дістає за писанки різні нагороди. Її писанка висіла на ялинці в Білому Домі в Президента Клінтона, а проект писанки на 2000-ліття був вибраний як взір і нагороджений. Вона любується в квітах на свойому городі. Ми, в Америці, маємо біля хат малі клаптики землі на яких садимо декоративні кущі, дерева і квіти. Городовини не садимо, бо можна все дістати в магазинах за відносно дешеві ціни..."

 

Лист від 30 жовтня 1999р.

"...Мій віз життя покотився на долину, хотяй духом я ще молода. Цікавить мене доля нашої Батьківщини і всіх несвідомих істот, котрі не знають, хто вони, як їм жити та що робити... Як бачиш моє письмо, я втратила зір, але серце ще б'ється до України по-давньому... землю я кохала і зараз вона – земля для мене найсвятіша. Хотіла б я вийти у чистеє поле, припасти лицем до сирої землі і так заридати, щоб зорі почули, щоб люди здригнулись на сльози мої...

 

Мої дочки активні у громадській роботі і це моя гордість і радість... На моїй дорозі життя стрічались мужчини з докторатами, але не вийшло з тим "щастям", і мені не шкода, хотяй жінка сотворена до любови.

 

Мені жаль Божени – втратила чоловіка і заміж вдруге не пішла...

 

Роксоляна у всьому докладна, точна, має хорого чоловіка, доглядає його...

 

Добре, що я живу окремо, не заважаю нікому... Сама себе догляну.

 

Олена пише... "не забудьте рідний край". Хіба ми неграмотні?

 

"Вертайте назад..." До кого, де і по що? Тут ми маємо по закону опіку-поміч.

 

В минулому я мала тут город, цвітник, посадила калину...

 

Маю добрих сусідів. Національна рівність... Українські організації. Книжок нам не бракує..."

 

Лист від 12 грудня 1999 р.

"... Таке то моє письмо. Ледве ходжу по хаті... Діти святкують ріжно: 24-го або 6-го... Ще варю і купаюся сама, бо дівчата до помочі з України дорого собі цінять...

 

Колись 1 долар мав вартість 9 або 10 пол. злотих, а нині помічниця хоче сотки...

 

Із другої еміграції всі вчені люди вимирають, а молоді до громадської роботи не цікаві...

 

Про Україну – її нещасний провід знаємо все докладно. Біда та й годі...

 

Мені і свята не милі. (Згадує, як перед війною приїжджала в село). Олена ще, може, мала 14-16 років. Богдан бігав по подвір'ю голенький. Десь… хрупали два великі бики, від котрих згинув Дозьо. Приїхав Луць і ми перейшли спати на солому до шопи... Роксоляна все пам'ятає – як їла дерев'яною ложкою. Потім... війна, скитання, жебраний хліб, бомби, і найстрашніше –Луць мене і дітей залишив (бо мусив боротись!). На цю тему зараз згадувати не годиться. Море сліз, чужі пороги, чужина...

 

Моя ідея була – зберегти дітей (якби не виїхали, то в сибірах навряд чи вижили)...

 

Але – Бог добрий! Діти покінчали школу і говорять 6 мовами. Плюс музика, брали лекції з фортеп'яна... Роксоляна пішла по мистецтву. Обидві вийшли заміж за українців. Я не знайшла пари, бо не мала розводу...

 

Тут старі живуть окремо. Вже 20 років, як мене прийняли до дому сенйорів, де живуть старі після досягнення 62-65 років... Федеральний уряд нами опікується. Є тут урядники, приходять помічники. Щодня чистять на городі і всередині – 10 поверхів. Є свій доктор, кухня... За мешкання плачу,світло, вода, газ – даром. Діти мені привозять харчі, беруть до парку... Божена від мене 100 миль, Сяня – 15... Але вже:

 

І тихне мій голос,

І гасне мій погляд,

І зморшки зорали чоло;

Поволі в неволі

Сивіє мій волос,

А серце терням поросло.

 

Мої брати – три соколи – померли. Чужа земля їх прийняла. Перший був математиком, другий – мистець, третій – теолог, Львівська академія...

 

Живу ощадно... Мої внуки працюють 16-18 годин на день...

 

Третя еміграція каже собі за все платити по дуже високій ціні. Вони вже вчать нас розуму...

 

Хто хоче робити кар'єру в Америці, мусить знати мову і мати знання.

 

Багато... тужать за домом, ріднею, землею та вертають назад. Дівчата себе продають старим вдівцям. Обікраде і виїжджає назад, зникає. Мужчини – те ж саме. Бере шлюб у церкві, "сідає" на банк жінки і втікає...

 

Очевидці розчаровані. Тут треба важко працювати.., ми тут квіти не купуємо за тяжко зароблений гріш. Шампанів не п'ємо... Хто приїде – давай телефонувати щотижня. Пани. Розмова – 100 дол...

 

У мене хаотичні думки – багато нагромадилось... Найперше, як перейшла границю, була на Холмщині 2 роки. У німецькому таборі вчила дітей – своїх і чужих, всі предмети. Співала в хорі по церквах і в громадському професійному. В Америці я малювала картини, писала писанки. Продавала різне... І їздила з рефератами, виступала перед американською публікою. Тема була: "Українська культура в минулому"...

 

Лист без дати

"Дорогий Володя!.. Я ще жива. Росла, росла – та аж мохом поросла. Люблю дивитися на гарних мужчин...

 

Твої батько Ілля і мати Анна ще стоять мені в нам'яті. І ти, немовлятко(я народився у 1943-му; мабуть, стрийна побувала в "писаровій" хаті ще й наприкінці війни), і Богдан, і Марійка(загинула у Станіславській тюрмі), і наша мама, і ріка Свіча... Була на Горі (в Гошеві) і цілувала Ікону, і все, як наяву – ті гори, хоч я подолянка. Тужу за всіма...

 

Ой піду я у зелені гори,

У зелені гаті.

Де смереки виросли високі,

Понесу я свою тугу...

Понесу я жалі одинокі

Чи не знайду другу?

І пущу їх у сині простори.

Пливуть літа рікою

Кину свої жалі

Краса минула, сили убувають,

У далекі далі,

Серце – те саме. Кину свої жалі

 

У мене правнучок уже є маленький – найгарніший і наймудріший у цілому світі..."

 

Ще один лист без дати

"Дорогі рідні! Посилаю до вас мої із серця думки, спомини.., може, останні... Листа від Володимира читала мені Божена по телефону... Вибачаюсь за письмо, але пишу напам'ять, бо не бачу... Лист із побажанням мого 90-ліття... – зміст із душі для старої стрийни, дорогий мойому серцю, бо одинокий від Родини. Всі не мають часу...

 

Дякую за пам'ять і чудовий зміст! Ваша Наталка".

 

"Скоро прийдуть за мною!" (Автор: Павлишин Віра)

передрук із газети "За вільну Україну " за 8-9 березня 2002 р., зі скороченнями

Свого чоловіка Луку Павлишина я побачила вперше в 1943 р. у Львові на похороні батька мого гімназійного товариша Плешкевича. Він тоді мав прощальне слово від друзів зі Сходу. Згодом побачила його зображення на листівці гестапо... Яким же було моє подивування, змішане з радістю, коли зустріла його, живого й неушкодженого, після війни (1946 р.) у вечірній школі, де вчилася! Совєтська влада призначила його директором цієї школи. ...Але ні з ким на цю тему не говорила, аби чого не сталося.

 

...Мій батько, священик с.Коропуж, був у 1948 р. заарештований і репресований за свої переконання...

 

Минув деякий час. Якось, будучи вдома у своєї товаришки, почула від її мами розповідь про минуле директора школи... Це збіглося з моїми здогадами про його минулу військову та політичну діяльність. Мама товаришки порадила триматися від нього якнайдалі. А я навпаки – познайомилася з ним ще ближче, ми почали зустрічатися.

 

...Одного разу... попросила розповісти про деякі факти з його минулого. ...Лука Степанович змінився до невпізнання. Він і просив, і наказував мені більше про це не згадувати, бо "можуть бути великі неприємності". Зрозумівши, що його підпільна боротьба продовжується, я звикла до того і ніколи йому не заважала, а коли виконувала якісь доручення, то ні про що не питала.

 

Того самого року його перевели на посаду завідувача райвно. Наприкінці грудня він прийшов до мене додому і сказав, що мусить іти на одну зустріч, бо є завдання готуватися до переходу кордону... (Співпадає із часом, коли йогошлюбна дружина Наталія з дітьми готувалася переїхати з німецького табору у США... – В.Щ.). Попередив: якщо на другий день зранку не прийде до мене, то його у Львові вже нема, а я повинна мовчати і всім цікавим казати, що нічого не знаю... Та він тоді повернувся до мене. У 1947 р. ми одружилися.

 

Л.Павлишин, працюючи на освітянській ниві, як міг, допомагав молоді,щопов'язала свою долю з оунівським підпіллям і національно-визвольним рухом. Багатьом, які, може, і не вчилися, допоміг одержати атестат зрілості, легалізуватись. Він дуже ризикував...

 

5 березня загинув генерал Роман Шухевич -"Чупринка". Енкаведисти знайшли в його помешканні якісь документи. Дізнавшись про це, Лука сказав: "Скоро прийдуть за мною!" Так і сталося. 10 березня його заарештували.В день арешту підселили в нашу квартиру двох своїх молодих співробітників, які тримали мене з 4-місячною донечкою під домашнім арештом два тижні.На щастя, у це "сильце" не попався ніхто. Зі мною тоді жили дві мої сестри, вони про підпільну діяльність мого чоловіка навіть не здогадувалися.

 

Поки тривало слідство, мене багато разів викликали на допити в тюрму ... Приїжджали вночі, забирали з дитиною, допитували, залякували, били, знову допитували, але я їм нічого не сказала. Засудили його на 25 років...

 

Згодом він відбував покарання у тюрмі суворого режиму за участь в організації відомою Норильського повстання. Там я разом із дочкою мала з ним побачення. У1956р. за рішенням спеціальної комісії він був звільнений і переведений на спецпоселения у Воркуту, куди за викликом переїхала і я з дитиною.

 

22 січня 1969 р Л.Павлишина було знову заарештовано за спробу організувати націоналістичне підпілля і кинуто в одну з мордовських тюрем. Аби одержати дозвіл на по бачення з ним, я мусила звертатися у КГБ у Москві, а потім знову повертатися у Воркуту, бо рахувалася виселенкою.

 

... Ще раз вертаюсь до таємних сторінок підпільної діяльності та боротьби свого чоловіка. Розумію, що він мене не втаємничував у свої справи, бо знав, що його чекає, і не хотів, аби я і наші діти через нього ще більше мучилися. Не втаємничував навіть після звільнення і повернення в Україну. На цю тему ми розмовляти тільки зі своїми, добре перевіреними, соратниками...

 

Деякі епізоди

1. Коротко про першу дружину мого чоловіка та їхніх дочок

Попередньою дружиною Луки Степановича була Наталка, дівоче прізвище – Коритко, дочка греко-католицького священика. До війни у них народилися дочки Божена і Роксолана. Як прийшли москалі і Л.Павлишину треба було втікати на Захід, аби уникнути арешту, то він сказав Наталці, щоб вона змінила місце проживання і перебралась до його мами в с.Тяпче тодішнього Болехівського району. Вона на це не згодилася і відповіла йому: "Не хочу, щоб через тебе мене в Сибір вивезли". Поїхала Наталка в село, де батько був священиком і де перебували дочки, взяла свою бабцю, маму, дочок і виїхала в Америку.

 

У 1957 р., після першого звільнення з таборів Луку дали на спецпоселення у Воркуту. Я з двома дочками в той час була на поселенні у Сибіру, в Іркутській області. Він надіслав мені виклик і я, з дозволу влади, разом з дітьми поїхала до нього у Воркуту. Нас там часто провідували його гулагівські знайомі, які з ним перебували в тюрмах і таборах. Серед них – Ілько Стойко, який був родом з того села, де був парохом о.Коритко. Ілько розказував, як то все село дивувалося з того, що Наталка з близькими поїхала в Америку, а батька лишила на служницю.

 

Багато років спливло з того часу. Дочки Луки Божена і Роксолана й досі живуть в Америці, здається, непогано, а їхня мама проживала в будинку для пристарілих і нещодавно померла. Кілька років тому Божена приїжджала в с.Тяпче, у Львів, але навіть не поцікавилась, де похований її тато, і, звісно, не побувала біля його могили на Голосківському цвинтарі...

 

2. Про Березняка Є.С., відомого з кінофільму "Майор Вихор"

Після війни Євген Степанович Березняк працював завідувачем Львівського міськвно і допоміг моєму чоловікові отримати посаду спочатку вчителя, згодом – директора школи і заврайвно. Коли ми жили на вулиці Кірова, то поруч була квартира Березняка. Вони обидва товаришували, іноді грали в шахмати, але на роботі цього не виказували.

 

Коли ми хрестили дочку, то запросили і наших сусідів Березняків. Вони того дня не прийшли, адже боялися, аби хто не доніс на них. Зате прийшли обоє – Євген Степанович з дружиною – в гості на другий день. Згодом у них теж народилась дитина і вони захотіли її охрестити. Березняк звернувся за допомогою до Луки Степановича і він організував хрещення їхньої дитини у церкві св.Юра.

 

Спілкування між нашими сім'ями тривало аж до арешту мого чоловіка.

 

Після того, як Луку Степановича забрали, я була під домашнім арештом. Потім водили мене і дочку вночі на допити. Коли дочка трохи підросла і я могла її лишити з моєю мамою, то вирішила піти на роботу, бо треба було з чогось жити. Пішла шукати помочі у міськвно, до Є.Березняка. Проте він у кабінеті навіть не захотів мене вислухати, а вивів у коридор і на сходовій клітці сказав, що нічим не може допомогти, щоб я більше не приходила. Правда, вибачився і пояснив, що за ним слідкують, тому нам треба припинити знайомство.

 

Зараз, як мені стало відомо, Є.С.Березняк проживає у Києві. Цікаво, чи пам'ятає бандерівця Луку Павлишина і що думає про нього нині?..

 

Що запам'яталося про Л. Павлишина ("Вовка"). (Автор: Давидович Ірина)

скорочено

Восени 1944р., коли я з чоловіком Еміліяном учителювала у с.Довжнів Грубешівського району в Польщі (мешкали ми на плебанії у чоловікового вуйка, пароха села о.Климента Медицького) воїни УПА привезли до нас важко пораненого командира, колишнього петлюрівського полковника Білогуба, емігранта з Великої України. За панської Польщі він жив з дружиною Анною (бандуристкою) та дітьми на Волині. У цей час їхні дочка Орися і син Юрій теж перебували в УПА.

 

Серед повстанців я побачила молодого ще (мав біля 38 років), та вже посивілого старшину на псевдо "Вовк". За деякий час привезли дружину Білогуба і ми з нею доглядали пораненого полковника. Лікував його лікар Черевко з Белза. Проте десь через місяць появилися прикордонники й енкаведисти і забрали ще хворого полковника, пообіцявши, що його лікуватимуть аж у Києві, бо це дуже відома людина, один із засновників УПА на Волині. Дружину Білогуба тоді не заарештували, бо хотіли вистежити його дітей.

 

На початку 1945р. я знов зустріла старшину "Вовка". Він прибув до нас на плебанію з провідниками УПА (їх було біля 15 чоловік, не рахуючи охорони) і цілий день про щось радився з ними. Ми з Анною подавали їм обід, а потім – вечерю. Увечері вона грала на бандурі, а ми всі співали повстанські та стрілецькі пісні. Коли вже прощалися з нами, "Вовк" запитав мене звідки я походжу і демоя родина. Я відповіла, що із Сокаля, дочка австрійця Дінтера Владислава,який одружився із моєю мамою-українкою.... Тоді "Вовк" порадив нам з Анною, щоб уникнути майбутніх небезпек, переїхати в інше місце, наприклад, уВиннички, де є школа і бракує вчителів. Так ми і зробили.

 

Упівці нами весь час опікувались: дали корову, коня, повозку. Жили ми при школі, де працювали. Школа була розташована під самим лісом і це було дужезручно для повстанців. Мене вони заангажували до своєї роботи – я стала їхзв'язковою. Часто їздила повозкою до Варяжа і Белза, щоб виміняти мішок-двапшениці за цукор, нафту й сіль. Там я мала кількох знайомих, наприклад, гімназійну товаришку Пальову. Це давало мені змогу вивідати цінну інформацію: наяке українське село поляки з Уряду Безпеки готуються нападати, щоб спалити,а людей вимордувати.

 

У мене служила молода "няня", котрій я довіряла і котрупосилала до партизанів з такими відомостями. Після цього упівці оточували ізахищали село, якому загрожувала небезпека. Таким чином удалося врятувати багато сіл Грубешівщини. Все-таки польські бойовики знищили с.Ліски вкінці1945р., як перед тим, у 1944р., с.Согринь (було вбито 800 чоловік).

 

Про напад на с.Ліски я дізналася, коли була у Варяжі, але не встигла повідомити наших партизанів, бо мене заарештували. На щастя, головою міськради у Варяжі був мій колишній гімназійний товариш Сабік, який допоміг мені втектиз-під арешту. Коли повернулася, то застала в школі отця Ріпецького з дружиною, які встигли утекти, коли польські УБ і АК палили Ліски, бо плебанія булааж під лісом.

 

Згодом я з Ріпецькими поїхала своєю повозкою у спалене с.Ліски,щоб забрати деякі їхні речі, і побачила жахливу картину: всі будівлі спалені, алюди – тортуровані і вбиті. Трупи ще валялися на дорозі, а криниці були заповнені дітьми.

 

Того ж дня воїни УПА заповнили с.Виннички. "Вовк" у школі давав розпорядження своїм підлеглим і мешканцям села. Цивільним треба було сховатися у пивницях і хатах, не виходити на подвір'я, бо готувався напад загону УПА на Варяж, де містився штаб УБ і АК, а це було близько...

 

Коли все скінчилося, командир "Вовк" зайшов до нашого з Анною житла і порадив нам виїхати на Велику Україну, бо почалась акція "Вісла"...

 

Ми далеконе поїхали, а вийшли з поїзда на станції Клепарів у Львові...

 

Одного разу дочка священика Бобровського з с. Коропуж, мого вуйка, Віра у 1947р. повідомила, що виходить заміж за директора школи зі Львова Луку Павлишина і запросила на весілля. Які ж ми з чоловіком були здивовані, колизнову побачили "Вовка" – уже в ролі молодого!..

 

У 1950р. Луку Павлишина заарештували й засудили на 25 років. Його дружину Віру з дочкою Зоряною, двома сестрами і матір'ю вивезли у Сибір. Отця Бобровського засудили раніше, десь у таборах він і помер.

 

До мене не раз приходили енкаведисти, показували світлини і питали, чи впізнаю когось. Були на світлинах і Л.Павлишин, і мій брат Славко, і двоюрідні брат і сестра Каспруки, і декілька моїх товаришів по Сокальській гімназії, які перебували в УПА (їх заарештували теж), та я нікого не впізнала і не видала.

 

Потім, уже вагітну, тримали в управлінні МВД на пл.Смольки (Перемоги), казали, що мене всі заарештовані знають, але я мовчала. Обізвавши бандерівкоюта облаявши московською лайкою, мене таки відпустили додому...

 

Л.Павлишин у юнацькі роки та в час підпілля. (Автор: ЩеглюкРоман)

(Цей спогад мого батька Романа, сина Юрка (нар. у 1913р., помер у 2003р.), який був членом ОУН і товаришував з Л. Павлишиним, я записав наприкінці 2002р. – В.Щ.)

Луку, сина сільського писаря Степана Павлишина, пам'ятаю з дитячих років, тобто з часів Першої світової війни, яка привела до розвалу й занепаду Австрії. Мій багатодітний тато в ті часи кілька разів були сільським війтом, а тато Луки, що теж любив дітей, писарював.

 

Сільську "контору" вони влаштували у нашій хаті, тому ми, діти, бачились і бавились разом майже щодня. Війни не пам'ятаю, а смерть цісаря і розвал монархії врізались у пам'ять. Саме тоді тато вернулися з фронту і знов війтували, а Писар ще був на еміграції в Росії.

 

З жалоби за цісарем мої батьки мусіли всю ніч тримати запалену свічку на вікні. Мама Луки робила те ж саме і ледь не спалила хату.

 

Коли галичани перебрали владу у Львові, то в селі було оголошено мобілізацію в українське військо. Мій тато-війт ледь не батогом заганяли молодих чоловіків у те військо. Про це Лука Павлишин написав у своїх спогадах. Пам'ятаю, як усусуси попри колію відступали з Болехова, а вгодовані польські улани наступали. Над Свічею, в Тяпчі, був великий бій...

 

Як уже та війна вляглася, я пас худобу на пасовищі біля річки Саджівки разом з Ільком і Дозьом, молодшими братами Луки. Тоді річка була ще чистою, в ній водилися щупаки, окуні, лящі, було багато раків. Лука, що готувався поступати у вчительську семінарію, іноді приходив до нас із книжкою або ще й із сачком. Він собі читав, пильнував худобину, а ми ловили рибу. Бачив його не раз із книжкою на пасовищі й тоді, коли він став студентом. Часто позичав у нього книжки й зачитувався ними.

 

Коли прийшли поляки і заборонили рибалити у Свічі та її притоках Млинівці й Саджівці, то на риболовлю ми йшли з батьками тільки уночі. Любив порибалити й Лука. Риби тоді вистачало – мав що взяти й у Львів, як ще був студентом. Десь тоді я закінчив чотирикласну шкільну науку в Ольги Дучимінської, яка і Луку вчила.

 

Зі Львова він привозив цілу валізу різної літератури, переважно москвофільської. Згодом агітував за Сельроб на виборах 1928р. і програв. Коли отримав диплом учителя, довго був без роботи, бідував. Лука разом з братом Юрком створив у селі перший кооператив, який згодом збанкрутував, виступав з доповідями в читальні, коли її збудували, брав участь у різних гуртках і створенні товариства "Просвіта".

 

У ті післявоєнні часи багато людей вірило більшовикам. Пробував бавитись у соціалізм і я у свої 16-17 років, працюючи на тартаку Гріффеля у Болехові і контактуючи з деякими соціалістами (ними були майже всі бідніші жиди). Про новий зрив національного руху тоді, крім колишніх вояків УГА, усусусів, ніхто не мав навіть гадки. А про український націоналізм Дмитро Донцов, яким Лука почав захоплюватись, у своєму часописі трубів уже на весь світ. Зі Степаном Бандерою познайомився ще в студентські роки і той не раз бував у с.Тяпче, особливо на імпрезах "Просвіти".

 

Націоналістами свідомі люди села почали ставати цілими родинами аж після 1933р., коли дізналися про більшовицький Голодомор на Великій Україні. Тоді пропало і багато відомих галичан, які емігрували у Радянський Союз. Мирозучили і ставили в Тяпчі й навколишніх селах п'єсу про Голодомор "Там, де воля кривавим цвітом". Народ плакав, а комуніст із Вигоди одного разу сказав після вистави: "Сильно зігралисте, але най би шляк трафив того поета, котрий таке написав".

 

Лука приїжджав у село все рідше. Він уже товаришував із Степаном Бандерою, адвокатом із Долини Володимиром Горбовим, з Нудами й Дяковими із с.Підбереж, дітьми директора школи Ломиша – Левком і його сестрами. Разом із Ломишами організовував різні імпрези в школі та читальні, бо добре грав на скрипці, співав, був непоганим артистом.

 

Я мріяв мати таку скрипку, як у нього. В селі був один столяр, який виготовляв скрипки, тому я ходив до нього, придивлявся до його роботи. Згодом таки змайстрував собі скрипку, яка грала не гірше ніж фабрична.

 

Будучи, як і Лука та його брати, активним і цікавим до всього, рано долучився до громадсько-політичної роботи. Був секретарем сільського осередку "Просвіти", учасником драмгуртка, спільно з Л.Павлишиним, М.Матіївим, Гірними, Долішніми, Горинськими організовував у селі фестини, на яких бували С.Бандера і В.Горбовий, згодом став членом ОУН і долучився до підпільної роботи.

 

Перед Другою світовою війною лідерство у селі захопив політичний однодумець і суперник Луки Михайло Матіїв, який очолював "Просвіту". Після війни енкаведисти застрелили його просто на вулиці нашого села.

 

Лука Павлишин, ставши членом ОУН і закінчивши польську школу підхорунжих, пішов дорогою військовика, яка згодом привела його в УПА. Після війни у чині полковника вийшов з УПА і перейшов до освітянської праці у Львові. Це йому вдалося тільки тому, що був добрим конспіратором і діяв поза межами своєї області під різними кличками. Він умів добре перевтілюватись, під час війни носив бороду і вуса, тому згодом його не могли упізнати навіть ті, хто знав. Працював у підпіллі ОУН аж до арешту в березні 1950р. Я виконував доручення підпілля ОУН до літа 1953р., тобто доти, доки нашою п'ятіркою хтось керував згори.

 

Після повернення з таборів Павлишин уже не займався жодною підривною роботою, удавав із себе песиміста щодо перспектив українців та України. Коли бував у селі, то ми зустрічалися й "політикували". Про себе багато не розповідав, дав зрозуміти, що комуністична система готова знищити усіх інакодумаючих, як знищила багато тисяч в'язнів після повстання в Норильську. Казав, що його життя не раз висіло на волосинці, але Бог його для чогось оберігав... Ще казав, що в останні роки свого перебування у підпіллі мав пост головного військового судді ОУН.

 

"Буду чекати!" (Автор: Долішній Юрій)

передрук із газети "За вільну Україну" за 30-31 травня 2003 р.

Надворі тріщав січневий мороз... Наша родина "Сорок", тобто Долішніх, та "Писарів", тобто Павлишиних, наколядувавшись під хатами, нарешті збиралася за святковим різдвяним столом... Родина була колись однією з найбільших у селі, бо породичались два великі, давні роди... Вона дала Україні кількох відомих провідників (про це можна прочитати в літописі "Нескорена Долинщина", виданому в 2002 р.).

 

...Тут усі свої, перевірені: боями із запеклими ворогами, катівнями, холодом і голодом Воркути, Комі, Іркутська, Колими, Владивостока, Караганди, Джезказгану, Кінгіру, Мордовії, Салехарду, Норильська, Тайшету... Де нас тільки лихо не било, в які куточки московсько-большевицької неволі біда не закидала!..

 

Найбільше запала мені в душу розповідь львів'янки Віри Павлишин... Подаю розповідь так, як запам'яталося...

 

"Коли я після війни познайомилася з Лукашем, а згодом стала його дружиною, то довгий час нічого не знала про його минуле... Слідство тривало весь рік, брали на допити і мене – тоді дякувала Богу, що нічого не знаю... Будучи одним із чільних провідників УПА, Л.Павлишин перейшов у підпілля. У 1944 р. з допомогою директора однієї з сільських шкіл на Тернопільщині Теодора Сеника... йому вдалося легалізуватись і одержати посаду сільського вчителя з української мови та літератури. З підпіллям він не поривав аж до арешту. Як нині свідчить його колишній зв'язковий п. В.Дужинський, він відповідав за зв'язки із закордонням, виконував безпосередні доручення Р.Шухевича...

 

Засудили Луку на 25 років і повезли аж у Казахстан. Мене з дитиною і всю родину вивезли в Ново-Чугунку (мій батько-священик там помер). Призначили на роботу в ліспромгосп. Одного разу до нас приїхав лектор-юрист з Іркутська.... Я вирішила скористатися цим для одержання дозволу на побачення з чоловіком.

 

... Л.Павлишин... перебував у Норильську, де став одним з організаторів повстання багатьох тисяч в'язнів... Як і всіх активістів та керівників повстання, його ще раз засудили і кинули в закриту тюрму. Тепер перебував в Іркутській тюрмі і звідти написав мені листа...

 

Надій на побачення було мало. Раптом через тиждень... прийшов лист від юриста Саші з Іркутська...: "Приїжджайте, я Вам допоможу отримати дозвіл на побачення з чоловіком..." Це було на початку лютого... Ми не мали теплої одежі, та про себе я не думала, а думала, у що вдягнути дочку (п'ятирічну Зоряну). За одну ніч добра сусідка з мого старого пальта пошила теплу дитячу курточку. Накупивши продуктів, ми обоє з плачем сідали на поїзд...

 

Їхав з нами похилого віку офіцер-фронтовик і, як то буває, почав розговорювати Зорянку: чи не змерзла, куди їде, як її звати... "До татка," – відповіла дитина. "А де твій татко живе і працює?"... Я слухаю і тривожусь, аби вона не проговорилась, штовхаю в бочок, а офіцер усе бачить і продовжує допитуватись. "То деж твій татко працює?" "Мій татко в тюрмі!" "Чого ж він там, за що? Чи не зробив якої аварії?" "Ніякої аварії він не робив, а сидить за політику!" Офіцер витріщив очі, а тоді погладив її по голові й каже до мене: "Мамо Віро, не вчіть Зоряну говорити неправду, вона мудра дитина". Після того пішов у вагон-ресторан і приніс звідти пакунок цукерок. Дав їх дитині, сказавши: "Це тобі, Зорянко, за те, що кажеш правду"...

 

Але все одно ліпше мовчати, бо мовчання – золото, сказала я дитині.

 

В Іркутську, біля станції... переді мною стояв елегантно вдягнутий мужчина у дорогому зимовому пальті, пухнастій шапці... "Привезли чоловікові передачу? Жити маєте де?"Я відповіла, що передачу привезла, що тут недалечко живе моя знайома Кукушкіна...

 

Тюремна адміністрація видала мені дозвіл на побачення з чоловіком тільки через три години. Лукаш про це нічого не знав і не готувався до зустрічі. Якийже він був здивований і схвильований! За роки ув'язнення схуд до невпізнання, відростив велику чорну бороду із срібними пасмами сивини, а волосся на голові було геть біле (це в 47 років!). Штани мусив підтримувати руками,бобули без ґудзиків та пояса, а на худих плечах, наче на вішаку, висів смугастий бушлат (так одягали штрафників).

 

... Дочка спочатку не впізнала батька, боялася його. Ледве повірила мені, що це й справді її рідний татко, бо уявляла його не таким. Тільки в лагідному голосі його вчувалося щось рідне. "Доню, ти мене не впізнаєш? Я твій татко!" – промовив тремтячим від хвилювання голосом. Тоді вона схлипнула і припала до його кістлявої руки гарячими вустами.

 

Лукаш довго і допитливо розглядав нас, щось випитував, а я відповідала невпопад і сама щось запитувала. А біля нього за перегородкою три години, як укопаний, стояв незворушний солдат-охоронець з автоматом... Нарешті він глянув на годинника і прочеканив: "Свіданіє акончєно!"

 

Я була у відчаї, що його знову забирають від мене і дитини, але мусила подякувати начальникові тюрми й за це... Кажу дочці: "Подякуй і ти, Зорянко, цьому дядькові, що дозволив нам побачити татка". "Нема за що дякувати.Я бйого зарізала за те, що він мого татка так мучить!" – відповіла дитина. Я омертвіла... Начальник тюрми почув... і почервонів, як рак на грані... Він раптом запитав: "То що вирішили із своїм чоловіком?" Це був натяк на якесь каяття. Мене це запитання вразило в саме серце, і я відповіла: "Як було, так і буде далі! Буду його чекати, доки не вийде з тюрми". Зоряна шарпнула мене за руку, і ми покинули це гнітюче приміщення".

 

Юрій ДОЛІШНІЙ, голова РО КУН Долинського р-ну Івано-Франківської обл.

 

Таємниця Луки Павлишина. (Автор: Щеглюк Василь)

Лука Степанович Павлишин народився у 1907 р. в с. Тяпче Долинського району Станіславської (Івано-Франківської) області, де народився і я. Він був двоюрідним братом моєї матері. Колись мої батьки і батьки інших дітей зазнали великих переживань і трагедій. Багатьох людей села – т. зв. "куркулів і підкуркульників", "бандерівців та їх пособників" – було вбито, заарештовано, вивезено.

 

Не повернувся з війни батьків брат, мій стрижко Щеглюк Василь Юркович (пропав безвісти, кажуть, загинув у лабетах "смершу"), який мав талант художника, писав вірші.

 

Загинув також молодим і невідомо де похований двоюрідний брат Луки Степановича, мій вуйко (брат мами) Павло Григорович Щеглюк ("Сагайдачний"). Він 16-річним у 1943 р. пішов добровільно в УПА, а восени 1947 р. застрелився, щоб не попасти в полон, коли його оточили енкаведисти.

 

Одразу ж після війни НКВД замучило сестру Луки Степановича Марію, брата Іллю, пізніше кинуло в концтабори сестру Олену разом з її чоловіком Іваном Долішнім, бо всі вони, бачте, були українськими патріотами, воювали в УПА.

 

Старшого брата Юрія, православного священика, теж засудили і вивезли. Постраждали й інші родичі.

 

Л.Павлишин (надалі Л.П.) виконував важливі завдання на вищих щаблях керівництва ОУН та УПА і намагався будь що вижити у післявоєнному підпіллі, в тюрмах і концтаборах. Проте, думаю, своєї честі не заплямував. Як один із чільних провідників ОУН, полковник УПА, він, після загибелі багатьох провідників, патріотів, мусив діяти, продовжувати справу побратимів, батьків, дідів і прадідів.

 

До арешту, який стався 10 березня 1950 р., він, перейшовши в 1944 р. з УПА на підпільну роботу (це було його таємницею аж до смерті), легалізувався і працював у Львові вчителем, директором школи, завідувачем Шевченківського райвно. Одружився тоді вдруге – з Вірою Миколаївною Бобровською, дочкою священика.. Не раз приїжджав у село, спілкувався з односельчанами, заходив до "кооперативи", де крамарував мій батько...

 

Наші свідомі селяни-одноосібники при допомозі бандерівців не дали створити у селі колгосп. Вони дружно виступили проти насильної колективізації, за що підлягали виселенню. Мій дід по матері (вуйко Л.П.) Григорій Щеглюк і ще один ґазда їздили по захист аж у Київ, до Ковпака – і виселення не відбулося.

 

Після звільнення із заслання Л.П. разом із сім'єю дозволили поселитись "на хімії" у Новому Роздолі, де розбудовувався гірничо-хімічний комбінат. Працюючи на різних роботах, він перекваліфікувався з учителя-філолога на хіміка-лаборанта і трудився на цій посаді аж до виходу на пенсію. Регулярно, іноді з дружиною й дітьми, бував у рідному селі.

 

Щороку на Різдво ми, хлопчаки, колядували, не оминаючи і старої "писарової" хатини. В час Коляди 1964 р. (я вже був студентом Львівської політехніки) відбулася моя перша "доросла" зустріч і розмова з Л.П. та І.Долішнім (теж відбував кару "на хімії"), які приїхали до рідної хати з Н.Роздолу. Іван Васильо­вич критикував хрущовщину, а Лука Степанович чомусь ніби стримував його, переводив розмову на щось інше.

 

Щодо ставлення до ОУН та її Служби безпеки (СБ), то між цими двома патріотами були певні розходження, але вони завжди були толерантні в суперечках, знаходили спільну мову. І.Долішній, який не покаявся і відбув свій термін у концтаборах майже повністю, залишився твердим націоналістом, проте він був поблажливим до інших і з розумінням ставився до брата своєї дружини, який змушений був написати покаянну заяву.

 

Л.П. мав своє кредо: нікого не видати, не зрадити, але вижити і продовжувати діяти для втілення Національної ідеї. Адже ж і вона буде знищена, якщо не залишиться в живих жодного з її носіїв! Хто прищепить її молодому поколінню, як одні зрадять, інші збайдужіють, будуть вічно в тюрмах або на поселенні в Сибіру, повмирають?.. Тому він виробив для себе допустимі в умовах неволі норми поведінки, виражені в такій формулі: "Як не зуміли стати левами, то будьмо хитрими лисами". Як пояснив мені згодом, це означало таке: колишньої Організації на рідних землях уже нема, тому дана їй клятва нині чинна тільки стосовно подальших дій для покращання долі українського народу і конкретних людей, котрих не можна зраджувати і продавати.

 

Лука Степанович під тиском обставин, загрозою отримати ще один термін тюрми, а для дружини та дітей – гибіти і гинути у Воркуті чи Магадані, змушений був піти на цей крок, але в душі ніколи не каявся. "Збережімо еліту нації, яка зуміла вижити, плекаймо разом з нею нове покоління майбутніх борців," – такі слова чув я від нього в останні роки життя. Він, як і всі справжні українці, ждав нового "слушного часу"...

 

Вийшовши з "хімії" на волю, Л.П. обміняв свою новороздільську квартиру на львівську, тому ми вже зустрічались і розмовляли на різні теми частіше. Постійна обережність, уміння конспіруватись, "правильно" поводитись навіть із заклятими ворогами рятували його у багатьох ситуаціях. Аналізуючи тепер минуле, висновую, що ходив по лезу бритви, яка в будь-який час могла покарати..,

 

Розмова з Л.П. про КГБ та його сексотів, про те, що за ним стежать, відбулася, здасться, у 1977 р. Ми зустрілись на вулиці, і я висловив декілька запитань, які мене мучили. Найперше спитав про його статтю, яка у 1964 р. була надрукована у книжці "Ті, що канули в пітьму", і про те, чому він осуджує те, що колись було і в чому брав активну участь. Відповідь була приблизно такою: "Це комусь так здається, що я осуджую. Треба чути те, що між словами, читати те, що між рядками. Так робили і роблять усі відомі українські політики, письменники, поети, починаючи від Сосюри і закінчуючи Гончаром. Невже Галанові й справді хотілося плювати на папу, а нашим землякам Павличкові та Іваничукові – вихваляти радянську владу?..

 

У тій книжці надруковані разом зі мною такі відомі письменники, як В.Лозовий, М.Олексюк, Р.Братунь. Не думаю, що вони вірять у те, що пишуть під тиском обставин. Я ж не критикував ОУН і СБ безпідставно, не вживав грубих і лайливих слів, це за мене робили і роблять редактори й КГБ. Я тільки намагався об'єктивно насвітлити те, що вже стало історією, що молодим людям невідоме.

 

Стаття в тій книжці – це конспективний виклад моїх спогадів про ОУН і УПА. Невже хтось може заперечити неспростовні історичні факти: що у Галичині в час війни піднялись на боротьбу понад мільйон українських патріотів, що в Українській Повстанській Армії було понад 200 тисяч вишколених воїнів! Нікого з нині живих я у своїй статтях і виступах не згадую, називаю лише псевда мертвих, а справжні імена й прізвища – тільки декого з тих, хто опинився за кордоном. Це нікому не може зашкодити. Дуже багато бруду вливають у мої статті видавці від КГБ. Це робиться спеціально, аби мене посварити з усіма, зробити "запроданцем" в очах націоналістів. І цього, на жаль, їм ніхто не може заборонити".

 

Наступним було питання про те, що таких як він діячів залишилось мало, тому за ним можуть стежити. Наприклад, його чомусь часто провідує Юрій Семашов, якому я маю підстави не довіряти з часу, коли розігнали міжвузівський хор "Гомін", у якому ми з ним співали.

 

У відповідь почув: "Бачиш, Юрко мені сподобався. Перший раз він прийшов із твоїм вуйком, моїм двоюрідним братом Василем, з нагоди новосілля. Розсудливий, культурний, начитаний, пише вірші, з ним цікаво спілкуватись. Але... дякую за попередження. Чим чорт не жартує!".

 

Коли гостював у Павлишиних на Різдво 1980 р. і вже збирався йти додому, Лука Степанович витягнув із шафи папку з якимись паперами і подав мені, сказавши: "Візьми з собою, прочитай оці мої спогади – хочу знати твою думку". На папці було написано його рукою: "№1. Галицька Вандея стає ренесансом (На грані двох світів)". Це була перша частина рукописних спогадів Л.П., яка охоплювала період від початку Першої світової війни і аж до її закінчення, постання ЗУНР та УНР і поразки українців.

 

Перечитав я ці пожовтілі листки, густо списані й почеркані, з великою цікавістю, як то кажуть, на одному подиху. Почувши мій схвальний відгук, Л.П. вийняв із шафи решту папок свого великого рукопису і передав їх мені з просьбою підготувати цю працю до друку. Так я почав опрацьовувати спогади Л.П.

 

До середини 1983 р. були опрацьовані всі папки рукопису. Скоротивши за згодою автора деякі місця, підготував дві теки друкованого тексту з двох частин під загальною назвою "Пам'ять". Назва була нами змінена, щоб задовольнити видавництво і цензуру. Здали цей рукопис директору "Каменяра" М.Нечаю. Він узяв його, дав комусь зареєструвати і порадив чекати... Нарешті отримали негативні редакторський висновок і рецензію разом з відмовою видавництва друкувати цю працю (обидва документи у мене збереглися).

 

Ось витяги з рецензії доктора історичних наук В.П.Чернявського: "Рукопис відзначається багатством фактичного матеріалу та особистими спостереженнями автора, бо ж він сам сучасник, учасник і співучасник багатьох подій... В цьому – неабияка цінність рецензованого рукопису..."; "Робота Л.С.Павлишина написана цікаво, лаконічно, доброю мовою, легко читається... Проте... має цілий ряд недоліків і вад. В такому вигляді... ні в якому разі не можна друкувати. Головна вада рукопису полягає в тому, що він носить об'єктивістський характер. В ньому не викривається політично політична практика українських буржуазних націоналістів... Відчувається, що автор рукопису... намагається стати на "нейтральну позицію"; "По суті, автор героїзує акції націоналістів, пропагує й прославляє їх,"; "Робота "Пам'ять".., якщо її надрукувати.., мало кого переконає, мало кого навчить класової ненависті, класової непримиренності до ворога...".

 

Витяг із редвисновку: "Враження таке: матеріал багатющий, автором пережитий, але в такому вигляді для нашого читача не годиться... основний читач був би молодь..."

 

Редактор Б.Залізняк, котрого я знав як хорошого поета, у приватній розмові висловив мені думку, що цю річ міг би "пробити" тільки маститий письменник, з яким усі рахуються, бо треба відійти від "об'єктивістських позицій", стати на позицію "осудження буржуазного націоналізму".Я сказав, що це нереально. Він продовжував: "Є й інший шлях – видати англійською мовою для закордону. Цьому може посприяти Товариство зв'язків з українцями за кордоном. Поговори з Павлишиним. У всякому разі, є добрий матеріал для написання художнього роману. За такий роман – про трагічну долю та боротьбу українського народу – ще ніхто не брався".

 

Звичайно ж, Лука Степанович на англомовний варіант згоди не дав. Стало зрозумілим, що вето на публікацію рукопису наклали "органи". Копія рукопису першої частини спогадів, яку ми дали редактору газети "Вільна Україна" Л.Ступницькому для опублікування хоч би кількох уривків, назад не отримали (публікації не відбулося, копія пропала).

 

Л.П. хворів – найбільше його мучило серце. В лютому 1982 р. Львівське телебачення транслювало інтерв'ю з ним. У 1983 р. кіностудія ім. О.Довженка зняла короткометражний документальний фільм про ОУН та проголошення Акта про незалежність України у Львові в 1941 р., де був і виступ Л.П. з критикою деяких закордонних провідників, які вміли тільки сваритися й ділитись (ця проблема актуальна й сьогодні). Звичайно, оті "деякі" тут і за кордоном зробили з нього "прислужника КГБ", не маючи для цього жодних підстав.

 

Десь наприкіці 1982 р. я дізнався від вуйка Василя (В.Г.Щеглюка – нар. у 1937 р., помер у 1992 р.), що раптово загинув його колишній товариш Ю.Семашов – нібито викинувся з балкону своєї квартири, яка була в одному з багатоповерхових будинків на вул. І.Пулюя.

 

Коли зустрівся з Л.П.він уже знав про цю трагедію. На моє запитання чому так довіряв Семашову, відповів, що той до нього дуже прив'язався, що вони тривалий час спілкувалися. Мовляв, Юрко був доброю людиною, здавався щирим українцем, не раз читав йому свої вірші... Тепер докоряє собі через те, щоне сприйняв, розкритикував не дуже вдалі вірші, атой взяв і спалив їх у лісопосадці, коли вони прогулювались. А ще Юрко незадовго до загибелі дав йому прочитати рукопис свого об'ємистого політичного антирадянського твору на тему занепаду і розвалу СРСР у ході змагання із США в галузі озброєнь. Л.П. прочитав, з деякими висновками погодився і повернув рукопис. Семашов тоді просив при нагоді передати його за кордон. Лука Степанович відмовився, сказав, що не має такої можливості та зв'язків із закордоном, що про розвал СРСР можна тільки мріяти, бо ресурси Союзу безмежні, один Сибір чого вартий.., а в гонці озброєнь успіхи має як одна, так і друга сторона. Мені ж він не раз говорив, що Союз – це "колос" на глиняних ногах, який незабаром упаде й розвалиться. Як у воду дивився...

 

До речі, про Ю.Семашова відомий львівський письменник Р.Іваничук у книзі "Благослови, душе моя, Господа" двічі згадує як про "сектота".

 

Пам'ятаю нашу останню розмову з Л.П.: "Я багато пережив, моє життя не раз висіло на волосинці, але я не так дорожу ним, як тим, що знаю і що треба передати майбутнім поколінням. Мої дочки, котрі живуть у Львові, пішли своїми дорогами, мають добру освіту, але від політики далекі. Сина Ігоря узяли в армію, закинули в Афганістан, а звідти він вернувся ледь живий. Дай Боже, аби подужав це велике моральне і психічне навантаження... Залишився ти, на тебе уся надія. Вірю, що не даси моїм спогадам пропасти. Колись, перед своєю загибеллю, Роман Шухевич поіменував мене генералом. Про це не можна зараз ні говорити, ні писати, але... так було. Отже, маю якісь заслуги перед Україною".

 

Лука Степанович був не тільки добрим підпільником, а й дипломатом, педагогом, умів притягувати до себе людей і впливати на них. Думаю, що саме він перевиховав "сексота" Семашова, посіяв сумніви щодо СРСР у його душі, які, мабуть, стали відомі КГБ, де діяв принцип: "хто не з нами, того треба знищити".

 

У 1991 р. я мав зустріч із Б.Залізняком, і він порадив підготувати до друку останню, часів війни, частину спогадів Л.П., але так, щоб було цікаво читати всім, особливо молоді. На підготовку нового тексту пішло декілька місяців. А в той час іще діяли КГБ, компартія, старі сексоти і методи тиску на інакомислячих, ще всі були дуже обережні, боялися, що з "самостійною Україною нічого не вийде", хоч і було проголошено Незалежність від Москви, розвалено СРСР, обрано Президента України.

 

Вибравши зі спогадів найцікавіші епізоди, доповнивши їх діалогами, описами природи, роздумами і вирішивши узяти на себе всю відповідальність, я назвав цей твір політичним романом-хронікою, написаним на основі спогадів колишнього відомого діяча ОУН-УПА Л.С.Павлишина. Перш ніж пропонувати до друку, отримав дозвіл Віри Миколаївни і погодив з нею текст, дав прочитати рукопис І.Долішньому, І.Губці, П.Дужому. Надіслав його копію також В.Куку (колишнє псевдо "Юрко Леміш"), який у 1944 р. був провідником краю "Схід", командуючим відповідної групи УПА і безпосереднім керівником Л.П.

 

Василь Кук запросив мене у Київ на розмову. Ми з ним зустрілися на одній з відкритих станцій метро на лівому березі Дніпра і досить довго обговорювали рукопис та боротьбу ОУН-УПА і час після війни. Він, в основному, погодився з написаним, сказав, що Павлишин мав право на свою думку, але він, Кук, напише колись по-іншому. Згодом, отримавши книжку, написав мені цікавого листа, уривки з якого подано нижче.

 

У 1991-92 pp. листувався з дочкою Л.П. від першої дружини, відомою журналісткою Боженою Ольшанівською (один з листів публікується нижче), яка проживала в Ньюарку (США). Жодної допомоги для видання рукопису вона не обіцяла. Нарешті написала, що можу друкувати цю книжку на свій страх і ризик,тобто на свою відповідальність. Вона приїжджала в Тяпче та у Львів, але з дітьми Л.П. та його другою дружиною бачитись не бажала, мабуть, і могилу батька не провідала...

 

 

 

 

Дочка Л.Павлишина Божена Ольшанівська з дочкою та внуком

 

Політичний роман-хроніка "...Як роса на сонці", відредагований Б Залізняком, з передмовою М.Косіва був виданий влітку 1992 р. за кошт видавництва "Фенікс" Лтд" 20-тисячним тиражем, розійшовся по всій Україні і навіть  за кордоном.

 

У 1997р. А.Бедрій в україномовному часописі "Америка" надрукував велику статтю, в якій звинуватив мене в "плагіатстві", "очорнюванні" СБ і деяких визначних діячів ОУН-УПА, і навіть у співпраці з КГБ. Йому розходилося доказати, що моєю рукою і рукою Л.П. водив КГБ.

 

Щодо цієї підозри, то він та іже з ним керувалися виробленим у певних колах оунівців (особливо мельниківців) за кордоном стереотипом, що Л.П. "продався", а раз так, то і я – такий же. Спростувати ці підозри і наклепи в той час я не мав змоги, а тепер, думаю, це зроблять автентичні спогади.

 

Микола Лебідь, прочитавши книжку і, мабуть, статтю А.Бедрія, приїхав у Львів, розшукав мене і запросив для розмови у свій номер готелю "Дністер". Не буду описувати вражень від цього знайомства, згадаю тільки те, що стосується Л.П..

 

Лебідь був небагатослівним, але прискіпливим, і наша розмова тривала більше години. Щодо книжки, то жодних застережень він не мав, тільки сказав, що від свого імені я маю право писати що завгодно, використовуючи спогади родича, колишнього діяча ОУН і УПА, але ці спогади колись мають бути опубліковані повністю як історичний документ, бо вони допоможуть пролити світло як на цю неоднозначну постать, так і на інших діячів та історичні події.

 

Я запитав: "Невже ви і багато інших відомих оунівців за кордоном серйозно вірите, що Павлишин міг порушити клятву, дану ОУН, піти на співпрацю з КГБ"? У відповідь почув: "До виходу з УПА жодних сумнівів щодо полковника "Ігоря" бути не могло. Я знаю, що за згодою вищого керівництва ОУН він мав перейти з Волині у Галичину на іншу роботу. Але про подальшу його діяльність, аж до арешту в 1950 році, нам нічого не відомо. Треба перевірити, чим він займався п'ять років, чи не продав когось, чи не замішаний у виявленні місця перебування Шухевича перед його викриттям і загибеллю..."

 

Надалі я розповів М.Лебедю про себе та свою родину, про сім'ю й рідню Л.П. і наше з ним спілкування і навів наступні докази того, що Лука Степанович не став зрадником, прислужником КГБ, яким його вважають за кордоном:

- покаянну заяву написав під примусом аж тоді, коли останній з живих найвищих провідників ОУН В.Кук написав звернення до "Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном", яке було опубліковане у вересні 1960 року; він цілком слушно вважав, що Організація, якій він дав клятву, після такої заяви в Україні перестала існувати;

- після війни перебував у підпіллі, був підпорядкований, мабуть, "Чупринці" і зробив багато добрих справ, про що є свідчення його зв'язкового В.Дужинського та інших людей;

- до розсекречення місця перебування Р.Шухевича (генерала "Чупринки") не міг бути причетний, бо був поза підозрою НКГБ і заарештували його ажчерез тиждень після тої трагедії; до того ж про це могли знати тільки найдовіреніші зв'язкові;

- нікого не продав, адже був засуджений аж на 25 років, з яких відбув 11, якщо не рахувати "хімії", піднімав Норильське повстання, за що був покараний тюрмою суворого режиму; у 1956 році засуджений вдруге у т.зв. "справі павлишинівців";

- після концтаборів і тюрем, працюючи на хімії, аби полегшити долю своїх дітей, удавав із себе "виправленого", лояльного до влади громадянина, будучи під постійним наглядом, вів хитру гру з КГБ, написавши відому статтю, виступаючи на телебаченні та перед населенням;

- якби продався КГБ, то ця структура не слідкувала б за ним, не прикріпляла до нього сексотів, таких як відомий Юрій Семашов, не дозволила б його єдиного сина відправити на війну в Афганістан і т. ін.

 

М.Лебідь відповів, що хочеться вірити, але й не завадить перевірити, тому він тут, тому й хоче попрацювати в архівах України.

 

Про цю зустріч я розповів В.М.Павлишин, і вона звернулася в СБУ із заявою, щоб їй дали для ознайомлення справу її чоловіка, котрий у 1992 р. був реабілітований посмертно.

 

Коли її запросили для ознайомлення з наявними документами, вона взяла мене з собою. Нам дали тоненьку папку зі справою колишнього діяча ОУН-УПА Л.С.Павлишина, у якій були тільки два чи три листки: біографічні дані, стаття КК, за якою суджений, де відбував покарання – і все. Працівник СБУ пояснив, що більше ніяких документів у них нема Напевне, вони були перевезені в Москву, як і багато інших документів, котрі стосувалися ОУН та УПА.

 

Якби в Україні провели люстрацію, то ми б дізналися багато цікавого, в т.ч. й про Ю.Семашова. Мені його жаль, бо думаю, що в "стані націоналістів" він таки справді переродився, інакше КГБ не знищувало б. Шкодував за ним і Л.П..

 

Безумовно, що не вірили Л.П. й кагебісти, тому намагалися якнайбільше спаплюжити його у своїх виданнях для широкого загалу, особливо – англійською мовою. На це й клюнули такі як Д.Шумук і А.Бедрій, а про менш відомих закордонних братів наших годі й казати.

 

Чому ж так зненавиділи деякі "діячі" автора цих спогадів? Мабуть, тому, що в них забагато об'єктивізму і правди, іноді досить гіркої. Найбільше гіркоти викликають діяльність Служби безпеки ОУН та великі жертви простих людей як у час минулої війни, так і після неї.

 

Щодо ставлення до ОУН та її Служби безпеки (СБ), то між українськими науковцями та істориками існують певні розбіжності. Я не беру до уваги тих оцінок, які давали і дають ОУН, УПА, СБ колишні радянські й теперішні прокомуністичні та промосковські писаки... Аби їх усувати, потрібні вагомі докази і документи. Думаю, одним із них стануть спогади Л.П.

 

Тривають суперечки і між колишніми оунівцями та упівцями – і всі, здається, мають слушність. Але ж не треба бути самоїдами, добивати тих, хто вижив, знеславляти загиблих і померлих, вивищувати одних і принижувати інших – мовляв, той мельниківець, а я – бандерівець, той написав покаянну заяву, а я – не написав...

 

Про це в наш час добре сказав В.Лупейко у своїй книзі політологічних нарисів "Кайдашизм, або Доки ж будемо самоїдами?". Котрий розумніший, той, хоч і залишився твердим націоналістом, є поблажливою до інших людей, з розумінням ставиться до всіх, крім, звичайно, зрадників. Щодо удаваного покаяння Луки Степановича, то він не вчинив зла для нашого сьогодення й історії. Не вчинив і зради щодо своїх побратимів та ОУН, адже більшість із них, якщо не опинилися за кордоном, не загинули, то "карались, мучились" і удавано каялись, а Організація на рідних землях перестала діяти після арешту В.Кука і вбивства С.Бандери.

 

Її, революційної та бойової, нема й сьогодні, хоча дехто з новітніх псевдо-патріотів випинає груди, горлає і розмахує кулаками, потайки шукаючи "багатого мішка", котрому можна продатись.

 

"Останні з могікан", найбільш визначні, повмирали і ніхто з них не дав для історії та дослідників такого насиченого фактами і подіями матеріалу в спогадах, як Л.П., не залишив нам стільки словесних портретів своїх сучасників та соратників.

 

Думаю, що публікація автентичних спогадів у повному обсязі тепер не викличе великих суперечок. Правда, один із епізодів досить дражливий – це вбивство О.Сеника і М.Сціборського, двох визначних провідників мельниківської ОУН (крапки у цій справі ще не поставлено). Л.П. це вбивство осуджував, як і надмірну жорстокість СБ, надто великі жертви, що їх понесли ОУН, УПА і населення Галичини.

 

Спогади, опубліковані майже повністю, дають багато документального історичного матеріалу, прізвищ та псевдонімів людей – учасників описуваних подій (їх понад 350, деякі вперше можуть потрапити у науковий обіг)…

 

Чи знали чекісти з моменту арешту Л.П. і аж до краху СРСР про те, що він, працюючи після війни на відповідальних посадах системи освіти у Львові, займав високі пости у підпіллі ОУН у 1944-1950 рр.? Мабуть, і не здогадувались. Про його та мої стосунки з КГБ, "сексотів", які стежили за нами, витяги з різних публікацій, листів, а також докази того, що Л.П. не продався КГБ, я написав у книжці-есе "Таємниця полковника "Ігоря" (2009 р.). Дещо тут повторюю.

 

Може, з публікацією спогадів, "Літопис УПА" подасть хоча б основні відомості про Павлишина, віддасть йому належне, а закордонні та місцеві "тверді націоналісти" пом'якнуть, врахувавши, що у 1945-50 рр. він не здався, а продовжував боротьбу – в підпіллі...

 

Крім Д.Шумука й А.Бедрія, ніхто більше, навіть М.Лебідь та В.Кук, не говорив і не писав нічого поганого про цього діяча.

 

Цікаві рядки про Л.П. є у книжці М.Скорупського ("Макса") "Туди, де бій за волю". Він був курінним у той час, коли полковник "Ігор" покидав УПА.

 

Деякі історики та дослідники чомусь уперто перекручують неспростовні факти минулого. Ними, наприклад, зафіксовано, що УПА-"Південь" (чому не групи "Схід" або "Кодак", як було насправді?) з весни 1944 р. командували В.Кук ("Леміш") та В.Лукащук ("Кропива"), якщо не рахувати О.Грабця ("Батька"). Мабуть, не читали книжку М.Скорупського. Там на ст. 322 написано, що в час, коли командував "Ігор", становище "Кропиви" було: "командир військового вишколу групи Південь УПА", а на ст. 224 – "начальник штабу групи Схід".

 

Вагомим доказовим джерелом у справі Л.П. служить стаття В.Дужинського (помер у Львові в 2006 р.), що була колись надрукована у газеті "За вільну Україну" і наводиться в кінці книжки. Ось декілька речень з неї: "Полковник "Ігор" – уже "Регент" – теж легалізувався, працював директором школи (згодом – заврайвно) і виконував підпільну роботу, будучи крайовим військовим провідником.

 

Пізніше генерал "Чупринка" (Р.Шухевич), мабуть, наблизив "Регента" до себе ще більше, бо, як мені стало відомо, той відповідав у центральному керівництві ОУН-УПА за зв'язки із закордоном. Я, нарешті, скидаю з себе тягар довготривалих роздумів та мовчання, бо є чи не єдиним свідком, який може і повинен заступитися за Л .Павлишина. Після провалу головної квартири штабу генерала "Чупринки" його теж заарештували і зробили нам "очну ставку". Віннікого не продав, не зрадив...", "Уже тим фактом, що перед розстрілом ми стояли разом – провідник і його зв'язковий, Л.Павлишин доказав, що смерть йому не була страшною...".

 

Є багато підтверджень того, що Л.П. у своїх спогадах писав тільки правду. Наприклад, він описав бій куреня "Кривоніс 1" на г.Магурі, біля с.Недільна, у 1943 р. Деякі не дуже компетентні історики заперечують, що загони УНС і УПА вели бої з німцями. Та ще живуть свідки. Замітка Володимира Мороза "Бій з німцями в Недільній" була надрукована у травневому, за 2004 рік, номері газети "Нескорені".

 

Про відділи УНС "Кривоніс" не знаходимо навіть згадки в літописах та історичній літературі – ніби їх і не було. А той бій (і не один!) перевів саме цей курінь, яким геройськи командував згадуваний у спогадах Л.П. "Омелян".

 

Автор замітки пише: "В кінці серпня курінь склав присягу, яку приймали Л.Павлишин (командир УНС Дрогобицької області), окружні та обласний провідники. 2 жовтня 1943 року німці проголосили в Галичині "винятковий стан"...

 

Більш ніж за півроку, влітку 1944, мешканці Недільної розмістили в себе обласний провід ОУН, там відбувся великий вишкіл референтури пропаганди, а поряд, на схилі гори Виділок – 1-й Великий Збір Української Головної Визвольної Ради. До речі, в складі відділів УПА, що охороняли цей Збір, зокрема у сотні "Сурма", були учасники бою в Недільній".

 

Багато фактів та подій, описаних Л.П., підтверджено у книжці М.Скорупського: і про перехід в УПА поліцаїв та проблеми з ними (ст.ст. 217, 223), і про кличі (лозунги) пропаганди УПА, радянських партизанів, спалення Вишнівця та постій в с. Колодно (ст .227. 228), і про групу УПА-"Схід" (ст. 223, 224), і про закупівлю у Львові ліків та "щеплянки" проти тифу (ст. 228), і про склад груп УПА «Південь» та «Схід» (ст.ст. 228, 229), і про справу курінного Крука (ст. 229) та жорстокість СБ (ст. 266, 267), і про організацію вишколів повстанців, і про переговори з німцями.

 

Цікаві епізоди з утаємниченої підпільної діяльності Л.П. описала у своєму спогаді в цій книжці подруга його дружини І.Давидович.

 

Візьмімо прикінцевий епізод спогадів Л.П,, коли він разом з Іриною Вонс перечікує пересування фронту на Захід у селах Ігровиця та Синява, у хаті вчителя Тадея Сеника. У інтерв'ю "Любомир Сеник у трьох дзеркалах" ("За вільну Україну" від 23.06.2000 р.), сказано таке: "...На евакуації в Синяві... мешкають в одній хаті з красивою жінкою та чоловіком, не знаючи, що це – полковник УПА Павлишин... вночі навідуються повстанці...". Це – документальне підтвердження спогадів.

 

Павлишина з тих часів добре пам'ятає професор і письменник Л.Т.Сеник, з яким я неодноразово мав розмову. Він у 1944-му ще був юнаком, а його батько – директором школи в с.Ігровиця. Розповідав, що його двоюрідна сестра Наталія Косовська була зв'язковою, виконувала важливі доручення Л.П. У той час до них приходив і есбіст (очевидно, "Смок"), і він з Павлишиним з невідомої причини ледь не постріляли один одного... Любомир Тадейович підтвердив, що обережному бандерівському полковникові допомагав легалізуватись на Тернопільщині і його батько.

 

Дуже важливі факти про участь Л.П. у Норильському повстанні повідомляє білорус Г.Клімович у листах до мене (див. нижче) та у своїй книзі "Конец Горлага". Ось витяги з книги (мовою оригіналу):

 

1) на ст. 242 "Но эти немногие оказавшиеся в лагерях оуновцы в Горлаге, это профессор Лука Павлишин, краевые проводники Герман Степанюк и Михаил Морушко, а также Евгений Горошко, Василий Николишин, Василь Корбут, Иван Столяр, Евгений Грицяк и другие, стали притягательной силой, и не только для украинцев, но для всех лагерников... ";

 

2) на ст. 268 "... мы стремились встретить московскую комиссию не с пустыми руками. К тому же, нам было известно, стремился и забастовочный комитет 5-го отделения (в ньому відбував покарання Л.Павлишин – В.Щ.), в состав которого входили: руководитель ОУН на Станиславщине Михаил Морушко, профессор Павлишин, уроженец Львова Евген Горошко, полковник-фронтовик Павел Фильнёв, китаец Петр Дикарев, инженер Семен Бомштейн".

 

Для істор