Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Визвольні змагання


Окружний провідник ОУН-УПА львівського краю Василь Костик-«Дніпровий». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 5 січ. 2020 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 січ. 2020 р., 09:42 ]

 

Нещодавно усі ми були свідками святкових заходів у Києві до 75-ї річниці звільнення України від німецько-фашистської окупації. Все б нічого, знаменна дата важливої для держави події, але ці 75 років яскраво продемонстрували, що фашистська окупація змінилась на «рашистську». І ця, остання, окупація настільки міцно впилась в тіло нашої держави, що навіть через 28 років Незалежності ми не можемо внутрішньо зорганізуватись, висунути зі своїх лав достойних лідерів для керівництва країною, виробити свій власний, специфічний для України напрямок розвитку.

 

Уже шостий рік продовжується неоголошена війна з Росією, яка є правонаступницею «Імперії зла», себто Радянського Союзу, і все тому, що без України, без її славної історії, без Київської Русі, Росія почуває себе тільки Московією, спадкоємицею Золотої Орди.

 

Жовтень пам’ятний для нас і іншою, трагічною датою для дуже багатьох родин українців – 15 жовтня 1959 року рукою зрадника за вказівкою КГБ в Мюнхені було підступно вбито Провідника ОУН, нашого національного Героя – Степана Бандеру. Тому моя сьогоднішня оповідь про його сподвижника, менш відомого широкому загалу нашого земляка, відомого у збройному підпіллі керівника ОУН-УПА, котрий у розквіті сил був знищений, знову ж таки, зрадниками-яничарами, і не без участі карателів з Москви.

 

Василь Костик-«Дніпровий»

 

У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина-середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917р.н., Анна – 1922р.н., Йосип – 1924р.н., Павло – 1926р.н., Стефан – 1928р.н., Ольга – 1931р.н., Любомир – 1933р.н., Зеновій – 1935р.н., Надія – 1939р.н., Ігор – 1941р.н.

 

Під час Першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям.

 

У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним.

 

В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками.

 

В липні 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю: у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.

 

Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько та дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію.

 

Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник Першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні-серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час Першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.

 

Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці. З часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.

 

З досягненням шкільного віку, Василь навчається у початковій сільській школі, де проявляє себе, як здібний учень, маючи хороші задатки до малювання. Зауваживши синові таланти та бажання вчитися, батьки влаштовують його на подальше навчання у «Рідну школу» в м. Ходорів.

 

Варто зазначити, що в інтелектуальному розвитку Василя, крім набутих шкільних знань, важливу роль відіграло патріотичне виховання в сім’ї та самоосвіта в хаті та в читальні «Просвіти», в роботі котрої він приймає активну участь. На всебічний розвиток здібностей Василя мали наставники: їмость Стефанія Крвавич – керівник гуртків «Просвіти», членкиня управи «Рідна школа»; Іван Сярик – голова читальні, які всесторонньо підтримували талановитого хлопця, передбачаючи його велике майбутнє.

 

В цей період для Василя найбільшим захопленням були книги. Він міг годинами сидіти в бібліотеці за художніми творами. В юнацьких роках перечитав увесь бібліотечний фонд, а дізнавшись про домашню бібліотеку місцевого пароха Крвавича – знаходить спільну мову з їмостю Стефанією та отцем Омеляном, котрі радо видавали йому твори українських і зарубіжних митців.

 

Початок тридцятих років сколихнув Галичину буремними подіями, які відбувались на очах юного Василя – це пацифікація українського населення польською владою; смерть українських патріотів Василя Біласа, Дмитра Данилишина, сотника Юліана Головінського; щорічні багатолюдні походи українських громад в час Зелених свят до могили січових стрільців в м.Ходорів. Все це послужило атмосферою формування зрілого світогляду та патріотичних настроїв Василя, котрі все яскравіше проявлялись у його характері і досить скоро стали сутністю його життя.

 

У 1934-35 роках Василь навчається в приватній гімназії у Дмитра Гулея в сусідньому селі Городище Королівське. В цей період активізує свою роботу серед молоді ОУН, її члени в умовах підпілля працюють з молодими людьми, залучаючи до своїх лав тих, хто був готовий жити і працювати за заповітами «Декалогу». Василь одним із перших поринув у політичне життя, вступивши в ряди ОУН, і це сталось в час його навчання у гімназії.

 

Село Городище Королівське, на той час, було осередком антипольського спротиву. Тут Василь зближується з націоналістичним підпіллям, знайомиться з відомими членами ОУН, досвідченими підпільниками, котрі повернулись з польських тюрем: Нестором та Миколою Пухаль, Стефаном, Григорієм та Василем Балук, Дмитром Умблята. Їх польська влада одними з перших запроторила в тюрми як членів УВО. Пройшовши тюремні застінки, вони багато чого бачили і багато чого навчились. Перебуваючи в їхньому оточенні, Василь переймав їхній досвід та знання, котрі використовував в майбутній підпільній роботі. Його близькими друзями по підпіллю ОУН стали уже молоді люди, близькі йому по віку: Григорій Гамкало з Городища Королівського, Дмитро Гулей, Михайло та Стефан Кравець, Володимир Бардан, Іван Яворський, Людвіг Сярик з Отиневич.

 

Василь Костик (праворуч) з товаришем

 

За дорученням підпілля Василь активізує культурно-просвітницьку роботу в районі. Одним з напрямків діяльності ОУН було проведення тематичних вечорів в будинках «Просвіти» присвячених до видатних дат в історії нашого народу: «Свято дня Злуки», «Героїв Крут», «Вечори до Шевченківських днів» і ін. Такі заходи організовувались в багатьох селах Ходорівщини, де Василь виступає перед зацікавленою аудиторією з доповідями та рефератами. Він відчуває, що не можна зупинятись на досягнутому, задумується про подальше навчання і вибір близької до душі професії. В цьому йому допомагає місцевий лікар Олександр Білинський, з яким у Василя складаються близькі стосунки. Мабуть його захоплення і переконання спонукають Василя поступити в сільськогосподарський ліцей, що в Миловані Станіславівської області, на ветеринарне відділення. Тут він навчається зі своїм товаришем Заборським Стефаном, родом з Городища Королівського та по закінченні навчання отримує диплом лікаря-ветеринара.

 

У 2015 році автор мав змогу поспілкуватись з учасницею української революції 40-х років, жителькою с. Отиневичі Гулей Анною, в дівоцтві Вернер, 1925 р.н., в підпіллі «Іскра», членкинею ОУН з 1942 року. Ця жінка поважного віку, мабуть була єдиним живим свідком того революційного періоду, хто працював під керівництвом провідника Василя Костика. На її очах він зростав, набирався сил та знань, проявив свій талант організатора в громадській та політичній діяльності. Дев’ятий десяток не зумів стерти з її пам’яті буремні події тих літ та світлу пам’ять про одного із сподвижників Степана Бандери, її наставника та провідника Василя Костика-«Дніпрового».

 

В кожному її слові автор відчув глибоку пошану, захоплення та вдячність до цієї людини: «Василя я запам’ятала ще зі шкільних років, бо мої батьки проживали по сусідству з сім’єю Костиків, тому в дитинстві я приходила бавитись до сестер Василя. З роками я підростала, але Василь, як і в дитинстві, називав мене «мала». В школі він вчився на відмінно, в цьому, напевно, мав талант від Бога. Його батьки жили не дуже заможно, тому Василь не вимагав від них неможливого – сам, зі шкільної парти, прокладав собі життєву дорогу. Був він працьовитий та наполегливий, любив жартувати, був досить симпатичний як чоловік. Іноді дивував оточуючих своїми вчинками. Пам’ятаю один такий випадок: підходило Різдво Христове, батько дав йому гроші щоби придбав собі щось з одягу, а Василь поїхав до Ходорова та привіз подарунок для молодших братів і сестер – дуже гарні ялинкові прикраси. Я була в захопленні і трохи шкодувала, що в мене таких немає.

 

Василь багато працював над собою, займаючись і самоосвітою, з поміж своїх ровесників вирізнявся гострим розумом та організаторськими здібностями. Громада, парафіяни, «Просвіта» вбачали в ньому людину з великим майбутнім. Своїми досягненнями Василь випереджав свій вік і це було, коли він навчався у школі, і коли приймав участь в роботі «Просвіти», навіть у політичну боротьбу він вступив дуже рано».

 

Необхідно зазначити, що Василь Костик в житті завжди поспішав, ніби відчуваючи, що на реалізацію задуманого у нього часу небагато. Це стосується і особистого життя нашого героя. Ще в юнацькі роки він закохався в свою односельчанку Анну Щуйко, виявилось, що їхні почуття взаємні. В свої сімнадцять років Василь вирішив поєднати свою долю з Анною, та змушений був дочекатись свого повноліття. В 1937 році двоє закоханих отримують батьківське благословення. Вінчання відбувалось у церковці села Отиневичі, де отець Омелян Крвавич благословив молоде подружжя на довге та щасливе життя, а молодята поклялись у вічній любові та вірності. Та в їхньому короткому спільному житті найпрекрасніше почуття зазнало багато страждань, розлук, поневірянь та погасло передчасно, так і не вичерпане до кінця.

 

Ні створення нової сім’ї, ні захоплення молодою дружиною не відволікло Василя від думки та бажання здобути вищу освіту. За твердженням брата Зеновія, свій вибір Василь зробив на користь одного з вузів Чехословаччини, а саме «Технічного господарчого інституту» у Празі з заочною формою навчання. Проте, подальше політичне переслідування та події, що охопили Чехословаччину у 1938 році, перешкодили його науці.

 

В 1938 році у молодої сім’ї Василя та Анни народилася дочка Леся.

 

В тому ж році українсько-польські стосунки опинились у глухому куті. До цього спричинилась радикальна політика польського уряду, спрямована на зміцнення польськості «кресув всходніх» (східних територій – авт.). Для укріплення своїх позицій польська влада вдалася до проведення широкомасштабних операцій з ліквідації осередків ОУН у Західній Україні протягом осені 1938р. і до вересня 1939р.

 

Не оминуло цієї участі і підпілля ОУН Ходорівщини. Уже в листопаді 1938 року відбувся суд над арештованим районним провідником ОУН Олександром Радкевичем, а в жовтні було арештовано так звану Сугрівську групу разом із заступником Радкевича – Іваном Лукавецьким. До кінця року було затримано за звинуваченням у приналежності до ОУН ще 28 українських патріотів, серед яких був і Василь Костик, котрого утримували в Ходорівській тюрмі протягом місяця. Спільними зусиллями родини та з допомогою товариша Василя, відомого лікаря Білинського, котрий користувався авторитетом у польської влади, арештованого було викуплено із застінків.

 

На початку 1939 року, остерігаючись нового арешту, Василь переходить на нелегальне становище. Організація завчасно подбала про його місце укриття, направивши в надійну сім’ю Матія та Акулини Сидор в селі Чартореї (Кам’яне), а дружина Анна з дочкою Лесею переїхала до своїх батьків. В той же час батько Василя продає в селі житловий будинок, підсобні будівлі з майстернею по виготовленню черепиці та частину земельної ділянки, передчасно домовившись про купівлю земельної ділянки з будинком у місті Ходорові, за яку господарю переводить кошти.

 

Почалась німецько-польська війна, яка перешкодила оформленню документів про купівлю-продаж майна. Щоби компенсувати вкладені кошти, батько Василя отримує взамін дизельну машину – молотарку вартістю 4 тисячі злотих, вона і послужила основним джерелом доходів сім’ї в найближчі роки.

 

З анексією Західної України більшовиками у вересні 1939 року, Василь повертається до сім’ї в Отиневичі і деякий час проживає із дружиною у своїх батьків, яких радянська влада, як багатодітну сім’ю що залишилась без даху над головою, поселила в панському маєтку. Тут на першому поверсі розмістили декілька сільських родин, а на другому відкрили сільську семирічну школу. Так тривало до початку сорокового року. В цей час дружина Василя народжує другу дитину – сина Бориса.

 

З настанням весни батько Василя, порадившись з родиною, вирішує будувати житловий будинок на земельній ділянці, що залишилась у їхній власності. Від весни до пізньої осені уся сім’я дружно працювала на будові, а з похолоданням, на Святу Покрову поселились в ново освяченому будинку.

 

Прихід більшовицької влади, котра з перших днів представляла себе, як «визволителька», було зустрінута частиною населення з квітами і хлібом-сіллю. Та Провід ОУН, володіючи інформацією про соціальний та економічний стан простих українців на Великій Україні, співставляючи факти голодомору 30-х років і насильницьку колективізацію селян, розгледів справжнє лице тоталітарного режиму, тому не змінив свого курсу на боротьбу за побудову Української Самостійної Соборної Держави.

 

Василь продовжує підпільну діяльність разом з однодумцями-патріотами, хоча частина з них, передбачаючи початок більшовицького терору, котрий очікував галичан, подались на Захід. І це було зроблено досить своєчасно, адже більшовизм, по своїй природі, не терпів «інакомислія», вбачаючи в ОУН найлютішого ворога Радянського Союзу.

 

В кінці 1939 року почались арешти запідозрених у приналежності до націоналістичного підпілля, а з лютого 1940 року до травня населення Західної України пережило чотири депортації у Сибір та Казахстан. Цей період детально описав один з істориків: «Страх витав у повітрі і повільно проникав у кожного, а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД». 

 

Зважаючи на виклики, що постали перед організацією, керівництво ОУН, цінуючи свої кращі кадри, вимагає від Василя не піддавати себе невиправданому ризику при зміні окупаційної влади і відійти на нелегальне становище. Звичайно, Василь турбувався і про своїх найближчих – дружину і малолітніх дітей, остерігаючись їхнього арешту і депортації. Сім’я в повному складі повертається в село Чартореї, де родина Сидора стала для них, по суті, рідною. Там вони таємно проживають до початку Другої світової війни.

 

Перейшовши на нелегальне становище, Василь разом із своїми товаришами проводить роботу по розбудові націоналістичного підпілля. В даному напрямку вже активно працює його молодший брат Йосип, котрий очолює осередок в рідному селі Отиневичі, про що оповідала за життя учасниця тих подій Анна Гулей-Вернер: «Ця зустріч відбулась в період першої більшовицької окупації, в травні 1940 року. Я ішла з храму після відправи, коли мене наздогнав житель Отиневич Володимир Бардак, мабуть він в той час працював в організації та повідомив, що зі мною хоче зустрітись один чоловік, запропонував підійти в садок до Коцовського. Я погодилась, нас вже чекав незнайомий юнак високого зросту, досить приємної зовнішності. Коли ми привітались та завели розмову, Бардак залишив нас на одинці. Він представився Григорієм і сказав, що зустрічається зі мною по дорученню Василя Костика. З того часу Григорій почав виходити зі мною на зв’язок, поступово готуючи мене до вступу в підпільну українську організацію. Крім живого спілкування, він приносив мені підпільну літературу, зокрема «Декалог українського націоналіста», опитував мене по засвоєних матеріалах. Так тривало кілька місяців. Григорій, як і Василь, перебував на нелегальному становищі. В час підготовчого періоду, ближче познайомившись із своїми наставниками, я довідалась, що прізвище Григорія Гамкало, родом він з с. Городище Королівське. В майбутньому Григорій став відомим керівником підпілля ОУН Львівщини під псевдонімом «Майський». З його висловлювань, я була доброю ученицею і за короткий час засвоїла основи програми організації. Зважаючи на мою готовність до напруженої і небезпечної роботи в підпіллі, Григорій рекомендував прийняти мене в ряди ОУН».

 

З початком німецько-російської війни Василь з дружиною та дітьми повертається до рідного села Отиневичі, поселившись в одному з єврейських будинків, що пустували після переселення господарів у Ходорів. В той час багато провідних членів ОУН повернулись до рідного краю з еміграції і зразу втягнулись в державотворчі процеси. Це був один з найактивніших періодів організаційної роботи для Василя Костика.

 

ОУН створила в Ходорові повітове бюро, самого Василя було введено до повітового проводу. В міста і селах Бібрецького повіту, як і по всій Галичині, привселюдно проголошується Акт відновлення Української Державності. Василь постійно перебуває в роз’їздах, на святкових заходах з патріотичними промовами. Ще сьогодні його брат Зеновій згадує, що на урочистому проголошенні Акту в м. Ходорові Василь стояв на почесній трибуні поряд з відомими магістрами права та шанованими в місті людьми, такими як лікар Олександр Білинський, котрий був з дружиною Меланією.

 

На освяченні символічної могили «Борцям за волю України» у волості Піддністряни він мав патріотичну промову. Наш дім, продовжує п. Зеновій, після відходу більшовиків, до осені 1941 року став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя Костика по організації, між ними були провідні члени ОУН, бувші в’язні польських в’язниць: Богдан Прокопів з Дуліб; Нестор Пухаль з Городища Королівського, наші односельчани: Сярек Іван та Людвиг, Кравець Михайло, Курчаба Богдан – син священика з Чорного Острова. Часом бували і незнайомі мені чоловіки».

 

Паралельно з проголошенням відновлення Української Державності ОУН створює в містечках і селах державні управи, де необхідна була допомога Василя і його товаришів. Робота проводилась вдень і вночі, створювалась українська міліція, українське військо, проходили військові вишколи організації «Січ».

 

Бажання українців відновити свою державність не співпадали з планами гітлерівців, котрі не хотіли ні з ким ділити владу на захопленій території. Розпочались арешти членів Українського тимчасового уряду та провідних членів Проводу ОУН разом із Провідником Степаном Бандерою. І знову, уже вдруге за короткий час, іноземці, що прийшли ніби як визволителі української землі, були визнані українськими націоналістами-самостійниками та народом України як окупанти.

 

Переслідувані нацистами українські патріоти ОУН(б) змушені були іти в підпілля та готуватись до всенародної збройної боротьби за свою незалежність. Ось як характеризував нашого героя в цей період його товариш Дмитро Гулей у своїй книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»:

 

«З Отиневич мусив іти в підпілля Василь Костик. Це був дуже талановитий хлопець, провідний член ОУН. Він був моїм шкільним товаришем, близьким другом. Ми просто захоплювались його здібностями. Був добрим художником, міг взяти олівець і за кілька хвилин намалювати портрет, мав чудовий почерк, був знаменитим промовцем, декламатором, актором і режисером, публіцистом і журналістом. Коли б більшовики були його не знищили, нині він міг би стати видатним політиком». Ось така красномовна характеристика очевидця.

 

Перебуваючи на нелегальному становищі в період німецької окупації, Василь має декілька підготовлених конспіративних квартир, одна з яких була в селі Городище Королівське в сім’ї Йосипа Гулея, про що розповів автору його син Микола Гулей, 1929р.н., учасник визвольних змагань, член ОУН з 1944 року, політичний в’язень таборів ГУЛАГу:

 

«Василь Костик був мені добре знайомий як близький товариш мого наставника по організації Григорія Гамкала-«Майського». Василь деякий час перебував у домі моїх батьків. Йому для роботи була облаштована кімната на стриху стодоли, замаскована купою сіна. Із середини кімната була обшита дошками, до неї був таємний вхід. «Дніпровий» мав із собою печатну машинку та невелику історичну бібліотеку видавництва «Ляйнцик». Час від часу його провідували по організаційних справах Григорій Гамкало-«Майський» та Нестор Пухаль-«Хмурий». В цей час я належав до організації «Юнаки» та навчав молодь в організації «Доріст». Василь, дізнавшись про це, подарував мені навчальний посібник «Історія України» – Івана Крип’якевича. Я був радий його подарунку. Та, мабуть, більше часу «Дніпровий» перебував на своїй перевіреній, надійній квартирі в сім’ї Сидора з Чартореї (Кам’яне)».

 

У другій половині 1943 року ОУН повела активну підготовку до збройного повстання, і тому послужило рішення III Конференції ОУН весною 1943 року. Військова референтура, що діяла в структурі ОУН, розпочала військові вишколи членів та симпатиків організації, забезпечуючи ці заходи зброєю, боєприпасами та спорядженням. Новостворені військові загони отримали назву «Українська народна самооборона» (УНС), яка в кінці 1943 року прийняла назву УПА-Захід. Тоді ж на її основі у Львівській області було створено Військовий округ «Буг» (ВО «Буг), в яку увійшли Городоцька (Львівська сільська), Золочівська, Равська, Сокальська і Холмська округи. Окружним провідником Городоцької округи на початку 1944 року було призначено Василя Костика-«Дніпрового». Його окружним військовиком (організаційно-мобілізаційним референтом) призначено Василя Лялюка-«Савича», уродженця с. Прибілля, котрий в структурі ОУН підпорядковувався окружному провіднику ОУН «Дніпровому».

 

Велику увагу проводом ОУН в той час приділялось організації санітарно-медичного навчання, до якого залучались членкині та симпатики ОУН, що мали певний нахил до медицини, в основному жінки та дівчата.

 

Як відомо, тільки на Ходорівщині підпільні медичні курси були організовані: в селі Чартореї, які проводили два лікарі-євреї; в Черемхові – проводила студентка Львівського медичного інституту Ольга Масловська; в Підлісках – два лікарі-євреї; в Бортниках – підпільниця УЧХ (Український червоний хрест - авт.) Галина Ілечко-«Заграва»; в Калинівці, Лучанах – провідниця УЧХ Львівщини Козак Ірина-«Лада»; в Ляшках-Горішніх – два лікарі-євреї.

 

Із спогадів Анни Гулей-Вернер, псевдо «Іскра»: В першій половині 1943 року згідно вказівки Василя Костика я відійшла для проходження медичних курсів у селі Калинівка, їх читала дочка священика з Ліщина провідниця «Лада». Зі мною проходили навчання більше тридцяти дівчат з Бібрецького повіту. Після закінчення курсу я була направлена на Бібреччину в село Підгородище, де працювала більше року під керівництвом провідниці УЧХ – «Жені» (Марія Шудрава – авт.), вона походила з м. Ходорів».

 

У другій половині 1943 року Василь забирає дружину та дітей і відходить з рідних теренів. Як відомо із спогадів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Миколи Сидора-Чарторейського у книзі «Між молотом і кувадлом», видавництва «Говорля», Нью-Йорк, 1968р., з 1943 року в масиві лісів від Миколаєва до Львова з осідком в селах Ілів, Поляна, розпочалось створення військових баз та вишкільних таборів відділів майбутньої УПА. А весною 1944 року, в березні, створюються сотні куреня «Льви».

 

Вишкільний табір часто відвідує Василь Костик як окружний провідник Городоцької округи.

 

Із спогадів Сидора-Чарторейського:

 

«Весною 1944 року я захворів ангіною та пригадую, як мене відвідав в хаті одного господаря в Ілові друг Василь Костик-«Дніпровий» та бажав мені «много літ», одночасно потішаючись, що то «перейде». Мною заопікувалися, так як лише щиро могли в тому часі серед тих обставин. Навіть спровадили аж з під Перемишля до мене нашого лікаря Юрія Липу. Моя недуга перекреслила деякі плани, що були для мене призначені і я замість прибиратися на схід, був призначений до місцевої спеціальної бойової частини як її політ-виховник. З того дуже радів друг «Андрій» (Кость Цмоць – авт.), який керував даною частиною і заопікувався мною як рідний брат, а також друг «Дніпровий» радів, що я буду в його оточенні. Він уже був так зі мною зжився, що почував себе наче членом нашої сім’ї. Походив «Дніпровий» із с. Отиневич і перебував у нашій сім’ї ще перед війною, бо укривався ще з часів, як польська поліція хотіла його запроторити в Березу Картузьку. Моя мама годувала і переховувала його як свого сина більше як чотири роки, за Польщі, за першої більшовицької окупації, та за часів німецького насильства. Він мав із собою дружину і двоє малих діточок. Навіть серед тих невигід і частих пересувів і перебувань раз серед дощу, то знову у бункері під землею, люди вживалися і творили дружбу між собою та помагали одні одним, щоб легше переносити тягар війни».

 

Важливо зазначити, що на пост окружного провідника Городоччини Василь прийшов, як сьогодні кажуть, зі своєю командою вірних друзів-однодумців з Ходорівщини, котрі були призначені на відповідальні пости. Зокрема Нестор Пухаль-«Хмурий», загинув у 1945 році на посту надрайонного провідника ОУН Городоччини; його ад’ютант Думашівський Дмитро в бою з більшовиками біля Бартатова втратив кисть руки, повернувся на Ходорівщину та з 1946 року очолив Ходорівський районний провід ОУН; Гамкало Григорій-«Майський» – організаційний референт окружного проводу ОУН Городоччини; Кецало Богдан-«Шрам» – заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта Городоччини; Коваль Степан-«Скорич» – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини; Кадюк Михайло-«Семченко» – окружний господарчий референт ОУН Городоччини; Грек Микола-«Гайдар» – окружний референт СБ Городоччини.

 

Василь Костик (зліва) і Михайло Кравець-«Клим»

 

Цей перелік можна доповнити іменами героїв з Ходорівщини, Новострілищанщини, котрі продовжили визвольну боротьбу на Городоччині і полягли смертю героїв, це – Микола Мошанчук-«Бор», уродженець с. Підліски, загинув 28.11.1950р. на посту окружного провідника Городоччини; Микола Бариляк-«Фелікс», «Зорян», загинув 1949р., будучи заступником надрайонного провідника ОУН Городоччини.

 

Стосовно батьків та рідних Василя Костика – брат Йосип в 1942 році був направлений на військовий вишкіл у Карпати. З 1943 року він виконував боєві доручення у складі відділів ОУН на Холмщині, Любачівщині, Томашівщині, Грубешівщині (т. зв. Закерзоння – авт.), захищаючи наших співвітчизників від польських погромів і де перебував до весни 1944 року. Коли Йосипа скерували з донесенням на Західну Україну, несподіванкою для нього було те, що адресувалось воно брату Василю. З того часу Василь залишив брата у своєму підпорядкуванні, як кур’єра та охоронця під псевдо «Каня». Підпільниця Анна Вернер-«Іскра» згадувала, що в першій половині 1944 року зустрічала брата Василя – Йосипа в селі Жабокруки.

 

Сестра Анна з першої більшовицької окупації працювала в підпільній сітці ОУН. В кінці 1943 року перейшла у збройне формування, працювала у віддалених теренах, там же підпільно обручилась з воїном УПА, котрий незабаром загинув у бою з більшовиками. Восени 1945 року Анна, перебуваючи вагітною, повернулась додому, була арештована енкаведистами та засуджена на 5 років тюремного ув’язнення.

 

Брат Павло весною 1944 року відійшов у збройне підпілля ОУН, працював у районній референтурі СБ ОУН, котру очолював Ілля Головчак, уродженець с. Отиневичі. До складу боївки СБ входив також брат дружини Василя – Володимир Щуйко. В перших числах листопада 1944 року боївка заквартирувала в домі своїх побратимів з СБ Сташків Івана та Михайла в селі Ляшки Долішні (Долішне), де була виявлена загоном червоних партизанів (загін ім. Сталіна, командир Куницький – авт.). Прийнявши нерівний бій, знешкодивши більшовицького лейтенанта та рядового, перебуваючи в безвихідному становищі через те, що вороги підпалили стодолу – повстанці прийняли героїчну смерть. Тільки одному з п’яти боєвиків вдалось вирватися з оточення. Після загибелі командира Іллі Головчака, Павло працює під началом новопризначеного референта СБ Йосипа Миговича-«Ігоря». У 1945 році районний провідник ОУН «Крига» призначає Павла станичним ОУН.

 

Після відходу разом з дружиною та дітьми на Городоччину, Василь навідується до батьківського дому зрідка, лише тоді, коли перебував недалеко в організаційних справах. Брат Зиновій згадує: «Ще за німецької окупації Василь приходив у супроводі повстанців-охоронців, в одного з них було псевдо «Бомба». Восени, уже за більшовиків, Василь прийшов до батьків щоби попередити про небезпеку, що загрожує родині у зв’язку з захопленням енкаведистами воїна УПА з Отиневич Салтана Йосипа, котрий дав свідчення про підпільну діяльність його і рідних. Через декілька днів так і сталось, прийшли енкаведисти та арештували батька, утримуючи його в Ходорівській тюрмі та піддаючи допитам. Одного вечора, попросившись до туалету, батькові вдалось втекти і прибути додому. Сім’я негайно залишила двір та деякий час переховувалася по чужих людях».

 

Останній раз Василь прийшов з братом Йосипом, охоронцем «Бомбою» та ще двома повстанцями в кінці грудня 1944 року, перед Різдвяними Святами. Відходячи з батьківського дому зауважив, що не знає, чи ще прийде. А весною, перед Великоднем, до батьків донеслася страшна звістка від підпільників, що їх сини Василь та Йосип загинули. Коли в кінці року до батьківського дому повернулася сестра Анна, що перебувала у підпіллі, то їй було відомо про смерть братів. Незабаром прибули енкаведисти і арештували Анну, не дивлячись на її вагітність. З того часу сім’я жила в постійній тривозі. Брати Павло та Степан з’являлись вдома зрідка, мати з дітьми ночувала, в основному, по сусідах.

 

У 1946 році більшовикам вдалося затримати Павла. Після слідства він був засуджений на 15 років тюремного ув’язнення, яке відбував у таборах Мордовії.

 

Через декілька місяців у Львові був затриманий брат Степан. Звинувативши його у співпраці та допомозі українському збройному підпіллю, засудили до семи років ув’язнення.

 

Батьки, залишившись з п’ятьма малолітніми дітьми, були впевнені, що більшовики сім’ю у спокої не залишать, тому очікували найгіршого. І це сталося у жовтні 1947 року – вони приїхали і зачитали постанову, згідно якої сім’я Костиків з дітьми Ольгою, Любомиром, Зеновієм, Надією та Ігорем виселяються у віддалені райони Сибіру з конфіскацією майна.

 

Та повернемось до обставин загибелі провідника Василя Костика-«Дніпрового», його брата Йосипа, псевдо «Каня» та двох побратимів «Бомби» (Мота Микола, уродженець с. Милошевичі – зі слів Любомири Кулик) і «Грушки».

 

Протягом сімдесяти чотирьох років рідним загиблих та їх близьким були невідомі відомості про трагедію. Тільки з відкриттям державних архівів та завдяки допомозі відомого київського історика-дослідника Володимира Мороза, автор має змогу донести до читача прикру правду зради, що була причиною загибелі згаданих повстанців. Ще на початку двохтисячних років було знайдено один з архівних документів – номінаційний список старшин СБ ОУН, в якому значився заступник крайового референта СБ «Гайдар» (Грек Микола, уродженець с. Нові Стрілища – авт.), котрий пропонувався до присвоєння звання майора. В короткій характеристиці було відзначено, що під час розслідування він допоміг викрити групу агентів, які ліквідували окружного провідника «Дніпрового». Даний документ опублікований в «Літопису УПА», том 13 нової серії в 2008 році. Уже в той час появилась іскра надії, що подальше вивчення архівних документів приведе до деталей розслідування даного злочину. Так і сталося, але для цього знадобилось кілька років пошукової праці. Єдиний документ ОУН-УПА, що зберігся в архівах, пролив світло на дану подію. Цим документом є свідчення, що дав службі безпеки один з підозрюваних у вбивстві «Дніпрового» та його побратимів. Допит проводив слідчий СБ ОУН «Байрак», зізнавався – Голубець Яків, в підпіллі «Куба».

 

Короткі витяги з протоколу зізнання Якова Голубця (мова оригіналу):

 

«Півтора тижня перед Різдвом в хаті Дереша на Берегах були Сидор (повітовий провідник ОУН Городоччини, 1944-поч.1945рр. – авт.), Марко та Кукуруза. Крім мене, там ще були командир Крук, Ігор, Рубай та інші бойовики. Сидор мені сказав, що він іде в Городеччину, а мене залишає під опікою Марка. З Берегів ми через Милошовичі пішли в Містки, де я з Марком лишився в хаті Врублевського Йосифа. Сидор і інші пішли на захід. Вечором я змінив квартиру, пішов до Врублевської Геленки, де стрінувся з Доротою Василем-«Явором» з Місток, що був ройовим в відділі Крука. Перед святвечором ми з Явором заквартирували в хаті Врублевського Михайла. Нас ранком збудили і сказали, щоб ми вбиралися, бо зі сторони Малого Любіня дуже стріляють, мабуть облава. Ми пішли в сторону Полянки. Треба було перейти поле і залізничний тор. Лісом зайшли на Королівку, там зустріли Кукурузу, був Марко з Ігорем. Я зайшов до хати, де жив брат жінки Кукурузи. В хаті був станичний Полянки Юзьо, Хмара і місцеві хлопці. З Королівки ми вийшли близько четвертої години на схід. Нас було вісім: я, «Марко» (Дуліба Осип з Малого Любіня), «Явір» (Дорота Петро з Місток), «Ярема» (Рейтер Василь з Полянки), «Хмара» (Коваль Микола з Полянки), «Юзьо» (Рейтер Осип з Полянки), «Кукуруза» (Рейтер Володимир з Полянки), Ігор з Гуменця. З Королівки лісом попри Містки, полем попри Лісневичі, перейшли шосу, тор та через Семенівку, пішли в Милошовичі. Там були в сьомій-восьмій годині вечора.

 

… Зараз ми пішли полем до Лісневич. Під Лісневичами на городах ми стояли. «Ярема», «Кукуруза» та «Марко» пішли в село. По якомусь часі всі вернулись. З ними були також: провідник «Дніпровий», його брат «Каня», «Бомба» і «Грушка»… (Вирішили прориватись на Бартатів, бо там більші ліси).

 

… В Сердиці провідник «Дніпровий» разом з «Грушкою», «Канею» та «Бомбою» зайшли до хати Феджори…

 

(Ми домовились вбити їх чотирьох). З Сердиці всі пішли через Деб’янку і містківський ліс до Королівки, а звідти до Комина (колись була цегельня – авт.).  

 

… «Ярема» свиснув і всі разом кинулися на них. «Юзьо» закинув шнурок і ми повалили «Грушку». Він ще встиг сказати: «Куба, та ми так собі добре жили, а ти тепер мене вбиваєш». Ми сильніше стягнули шнурок, «Юзьо» стрілив в груди зі «Штаєра». Провідника «Дніпрового» душив «Ярема» з «Кукурузою». Його брата «Каню» – «Явір» та Ігор, «Бомбу» – «Марко» і «Хмара». Всі вони просилися. Я чув як провідник «Дніпровий» сказав: «Чому я гину від вас, а не від більшовиків». Ми познимали шнурки, вони були довжиною 90 см, шорсткі та тверді. Опісля познимали убрання та білля. Штанів з «Грушки» не знімали, бо були вони дуже значні, роблені з більшовицького коца. Всіх їх опісля постріляли ще в груди, щоб посторонні думали, що погинули вони від стрілів на засідці. Наприкінці «Ярема» з «Кукурузою» великими ножами, блиск яких я бачив, відрізували кожному побитому голову та скидали в мішок. (…) Убрання та зброю «Ярема» з «Кукурузою» десь сховали, мішок з головами «Марко», «Ярема» та «Кукуруза» занесли в місто. (…)

 

В Лісневичах на хаті зустріли Ворона, питали за Сидором. Прийшов потім Рубай і Ігор. По двох днях прийшов Сидор.

 

(…) Сидор викликав «Марка» та «Кукурузу» набік та про щось оба говорили. Я чув, як Сидор сказав: «Щоб про те ніхто не довідався». (…)

 

(Пішли за Дністер, Хоросно, Карбінівка. Пішли до Лісневич. На другий день зайшли до Якимчиць). 

 

… З Гуменця ми пішли до Хоросна і довідалися, що Сидор впав. Точніше що Сидора зловили, Рубая ранили, а «Явора» вбили…

 

Я пішов додому, звідси мене викликав «Майський» до себе до Чолович. Звідси мене післав в Якимчиці в хату Прута, де мав бути «Майський». Його не було, а Прут сказав що бере мене до себе на роботу. Я мав списати всіх підозрілих в Пустомитівському районі вивежених і спалені господарства.

 

Незадовго «Кукуруза» загинув. Люди казали що його вбили більшовики, але «Ярема» сказав що його вбив Володимир Стець через особисті порахунки.

 

…Одного разу командир Тиміш хотів забрати кулемета з Полянки та сказав, шо зайде по нього за кілька днів. Цю розмову чув «Ярема» та повідомив на Полянку, де більшовики мали зробити на нього засідку. Тиміш туди не пішов і це йому не вдалося. «Ярема» сказав, шо ми мусимо вислідити всі дороги, якими ходить Тиміш. Під час квартирування групи Прута в Чоловичах, «Ярема» повідомив через свою сестру більшовиків, які зробили засідку.

 

(Прут вислав до хати Якима, Нечая, Баса, Хмарку і Славка. Була засідка. Всі втекли. В Містках я квартирував з «Яремою», Васильком і Карим. В підпіллі я мав псевдо «Куба»).

 

Заввага: Під час слідства не було примусу. Часто навідувався «Ярема» та радив застрелити «Кубу», бо він і так нічого не скаже. Коли ми «Кубі» сказали, що «Ярема» казав його застрелити, то той признався».

 

В дев’яностих роках, пройшовши більшовицькі табори, дружина районного провідника ОУН Городоччини «Запорожця» (Івана Микитки) – Любомира Кулик, псевдо «Андрейка», проживаючи у Львові, згадувала, що в 1945 році, перебуваючи з дорученням в Ілівських лісах, в с. Стільсько бачила «Кубу» в кайданках.

 

В двох тисячних роках автор, спілкуючись з колишньою підпільницею ОУН Салій Мартою-«Орисею», що проживала у Жидачеві, почув від неї розповідь, що в її домі в с. Заліски в 1945 році відбувся суд над одним із зрадників, якого звинувачували у вбивстві провідника ОУН-УПА, в якого була підрізана чи відрізана голова. Суд проводили представники з СБ, їх керівник мав псевдонім «Гайдар».

 

Обезголовлені чотири тіла були виявлені повстанцями ранньою весною, як почав танути сніг. Сумнівів під час їхньої ідентифікації не було. В той час підпіллям ОУН-УПА було заплановано багаточисельне перепоховання повстанців та мирних жителів, які загинули і були вбиті більшовиками під час військової акції на село Малий Любінь в час Різдвяних свят 1945 року. Внаслідок каральної операції з 6 по 8 січня більшовиками було спалено половину житлових і господарських будівель села. Усіх, хто, рятуючись, втікав у напрямку лісу – карателі вбивали. Облава та обшуки в селі тривали три дні, протягом яких було вбито до 50-ти чоловік. Із показів Голубця Якова відомо, що більшовицькі погроми в Малому Любені було чути аж до Містків. Є твердження старожилів села, що після облави в селі побував сам Микита Хрущов, котрий дав вказівку зібрати вбитих і закопати неподалік лісу. Це місце в народі називають «біля чотирьох дубів».

 

Під час зустрічі автора з жителем Городка Іваном Ковчем, уродженцем Малого Любеня, 1932 року народження, він розповів:

 

 Церква в селі Малий Любінь

 

«Мабуть саме перепоховання убієнних з під лісу до церкви було завчасно організовано провідниками збройного підпілля ОУН-УПА, бо сама робота проходила злагоджено і оперативно. Кругом села були виставлені повстанські військові дозори. Одночасно копалась братня могила біля церкви і відкопувались тіла загиблих біля чотирьох дубів, котрі перевозили до церкви. Всю основну роботу виконували незнайомі чоловіки, повстанці, бо в селі мало хто залишився, хіба люди старшого віку. Перепоховання відбулось в перші дні тижня перед Великоднем 1945 року».

 

Брат Василя – Зеновій після повернення з сибірської висилки розпитував його дружину Анну, чи відомо їй де похований брат. Від Анни довідався, що на захороненні чоловіка вона була, її привезли повстанці. Просила їх щоби показали його тіло, бо могла пізнати по сорочці, та його не показали. Про місце, де похований Василь вона Зеновію не повідомила – розмова велась у шістдесятих роках, тому її можна зрозуміти. Незабаром, за кілька років, Зеновію стало відомо деталі про поховання брата, правда, від чужих людей. Ось що він пригадував:

 

 Брат Зеновій та дружина Василя (справа)

 

«Так сталося, що в шістдесятих роках мені довелося працювати певний період в Великому Любені. Там, під час роботи, я познайомився з жінкою, котра була з тих же теренів. Розмовляючи з нею про життя, ми обоє відчули спільний біль, котрий зазнала як її, так і моя родина від більшовиків. Це послужило більшій відвертості та довірі при спілкуванні між нами. Вона розповіла, що її чоловік загинув у повстанцях, я розповів про свою родину, згадавши, що два мої брати загинули також десь у їхніх теренах, а їхні тіла були обезголовлені, мабуть як доказ їхньої смерті перед більшовиками (про це сім’я довідалась по приїзду із заслання). Почувши таке, жінка відповіла, що їй відомо про чотири обезголовлені тіла, які виявили повстанці, а поховали їх у Малому Любені у братній могилі біля церкви». Це для Зеновія було вкрай несподівано, почути таку новину у випадковій розмові, але в той час йому було не до пошуків.

 

Братня могила в селі Малий Любінь в якій спочивають убієнні енкаведистами українці села та Василь Костик-«Дніпровий», Йосип Костик-«Каня», Микола Мота-«Бомба» і «Грушка»

 

Після смерті Василя Костика-«Дніпрового», його дружина Анна, під прізвищем Шиманська, з дочкою Лесею, під ім’ям Марія та сином Борисом багато років переховуються по чужих родинах в селах Городоччини. Автору вдалось дослідити, що на перших порах дочка Леся перебувала в селі Хишевичі, у родині Салечко. В цій сім’ї зростав хлопчина Михайло, що в подальшому став пілотом, літав на літаку Ан-2 («кукурузнику»). Проживав він у Львові, на сьогодні уже покійний та похований в Хишевичах. Мати у той час переховувалась у другому селі разом з сином Борисом. Як пригадує дочка Лесі – Оксана Медяна, жителька Жидачева, що коли мати мала зустріч із бабусею Анною, то бігла їй назустріч два кілометри по снігу. Мабуть підпілля ОУН часто змінювало конспіративні квартири перебування Анни і її дітей, бо в подальшому вони перебували там же, в Хишевичах, але в сім’ї Околот Івана і Анни, котрі мали двох своїх дітей – Марію, 1942р.н., та сина Василя, 1948р.н. Сім’я Околот в підпільників мала велику довіру, адже їх стрийко (брат батька – авт.), Околот Богдан, був відомим лікарем в підпіллі ОУН під псевдонімом «Скобович Околот». Він був арештований гестапо і висланий у концтабір «Освенцім», та через певний час провід ОУН допоміг йому звільнитись і переїхати в Швейцарію, де став відомим професором медицини. В кінці 80-х років він писав листи-звернення від імені української діаспори на ім’я Михайла Горбачова.

 

 Діти Василя Костика – Леся і Борис

 

В родині Околот Анна з дітьми перебувала не один рік, її діти були записані в цій сім’ї, пішли в початкову школу. Але в 1950-му році стало відомо, що за агентурними даними більшовики знають, що в сім’ї Околот переховується жінка з двома дітьми, Анна була змушена залишити гостинну родину. Дуже швидко більшовики наскочили з обшуком, але Анни там вже не було. Не дивлячись на це, сім’ю Околот звинуватили у зв’язках з націоналістичним підпіллям і вислали в Хабаровський край.

 

Із спогадів Анни Вернер-Гулей, псевдонім «Іскра»:

 

«У п’ятдесятому році дружина Василя Костика – Анна появилась у рідному селі Отиневичі і деякий час разом з дітьми переховувалась у моїх батьків, в хаті Вернера Михайла. Пізніше двоюрідний брат Анни – Семен Клемкович покликав її проживати в батьківський дім, де вони перебували деякий час. Про це знову дізнались більшовики, схопили Анну та повезли до Ходорова на допит. Анна ж, рятуючи себе і дітей, імітувала божевілля. Протримавши її в застінку кілька днів та нічого не довідавшись, вони відпустили затриману. Після цього випадку Анна ще довгий час імітувала хворобу, остерігаючись «доброзичливців» і енкаведисти залишили її у спокої. Про те, що Анна цілком здорова, не здогадувались навіть близькі родичі, з якими спілкувався автор. Нещодавно, спілкуючись з родиною Околот з Хишевич, дізнався, що Анна, проживаючи в їхній сім’ї до 1950 року, була цілком здоровою жінкою. Ось такий не простий, тернистий шлях довелось пройти дружині Василя Костика. Останні роки життя вона провела в Отиневичах, де і спочила з Богом 21 вересня 1981 року.

 

Дочка Василя і Анни – Леся вийшла заміж за Степана Коцовського, разом збудували дім в Отиневичах, виростили двоє дітей – Оксану і Василя. Померла Леся 3 липня 2001 року. Брат Лесі, Борис, після школи навчався в Дрогобичі, заочно закінчив економічний факультет Тернопільського університету, поселився у Яворові, де проживав із сім’єю.

 

Із заслання, з сім’ї Костиків, до рідного краю першим повернувся в 1957 році брат Зеновій. Проживав у селі нелегально, поки в кінці року, з допомогою дружини голови колгоспу Галиченко (родом зі Сходу України – авт.), йому не вдалось прописатися до родини Клемковича Семена. За фахом Зеновій був кравець, роботу підшукав у Львові. У 1958 році його було призвано в ряди Радянської армії, службу проходив в будівельному батальйоні. Після демобілізації Зеновій поселився у Львові, де створив сім’ю, виховав двоє дітей – дочку і сина. На даний час проживає там же.

 

Михайло, батько Василя, з донькою Надією, сестра Василя, повернулись із заслання у 1958 році. Сестру з допомогою друзів Зеновія вдалось приписати недалеко від Львова, а батько протягом року проживав в селі без прописки.

 

В 1959 році в рідні краї повернулась мати сімейства Розалія з сином Ігорем, возз’єднана сім’я поселилась в одного з родичів.

 

Брат Любомир поміняв квартиру в Омську на Житомир.

 

Сестра Ольга з чоловіком Стахом та двома дітьми у 1959 році переїхали на наші терени, поселилась біля Стрия, в селі Ходовичі.

 

Ось така складна, драматична доля випала сім’ї Костиків, котра з великими труднощами, з ярликом «бандерівської родини», змушена була облаштовувати своє життя з нуля на прабатьківській землі, яка для них була завжди дорогою, рідною, бо скроплена кров’ю їх братів та сотень і тисяч відомих і безіменних героїв.

 

Дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.     Зіновій Горін

Армія УНР у Першому Зимовому поході (грудень 1919 – травень 1920 р.). (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 січ. 2020 р., 05:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 січ. 2020 р., 05:05 ]

 6 грудня 1919 р. частини Дієвої Армії УНР вирушили під проводом Михайла Омеляновича-Павленка у Перший зимовий похід (6 грудня 1919 р. 6 травня 1920 р.) тилами Добровольчої та Червоної армій.

 

Командувач Першого зимового походу Армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко

ЦДКФФА УКРАЇНИ ІМ. Г. С. ПШЕНИЧНОГО, ОД. ОБЛ. 0-183093

 

Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (1878—1952), визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник. Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія) у дворянській родині. Батько Володимир Омелянович Павленко генерал від артилерії, син Омеляна Павленка сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі. Генерал-хорунжий Армії УНР Іван Омелянович-Павленко-молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка. Свої книжки та посібники (1905 р. перший посібник для старшин) почав підписувати «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака.

 

Восени 1919 року Галицька армія та Дієва армія УНР були у стані війни на кілька фронтів: проти російських червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків.

 

«Наприкінці листопада 1919 року рештки Надднiпрянської Армії УНР опинилися у так званому «трикутнику смерті» між Любарем, Чорториєю та Мирополем в оточенні трьох ворожих армій: Червоної, Добровольчої та польської (з останньою на той час тривали переговори, але це жодним чином не гарантувало ненападу польської сторони). Галицька армія, через замирення С.Петлюри з поляками, які не полишали надії на поновлення Речі Посполитої кордонів 1772 року, після 6 листопада 1919 року перейшла в підпорядкування білогвардійської російської армії «Півдня Росії» генерала Антона Денікіна» (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Після «листопадової катастрофи» на початку грудня 1919 р. армія УНР вже не могла протистояти Червоній та Добровольчій арміям без набоїв, медикаментів, харчів, теплого одягу, в нестерпній холоднечі і в розпал епідемії плямистого тифу. У той же час уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. До цього додалися і внутрішні зради, зокрема перехід на бік більшовиків отамана Волоха, який прихопив із собою військову скарбницю.

 

Перед командуванням армією УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати збройну боротьбу.

 

Залишилось лише 3 тис. вояків, здатних до ведення бойових дій та подальшого утримування фронту. У таких умовах продовжувати боротьбу регулярними військовими силами було неможливо.

 

 

У таких умовах 4-6 грудня 1919 року в Новій Чорториї відбулася нарада представників уряду та вищого командування армії УНР за участю С.Петлюри, В.Тютюнника, Ю.Тютюнника, М.Омеляновича-Павленка, Є.Коновальця та ін.

 

Василь Тютюнник, командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував, щоб зберегти армію, пройти боєздатними частинами армії УНР рейдом по українській території, окупованій білими та червоними, а навесні підняти повстання. Тютюнника підтримав Михайло Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командувача Армії УНР (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Уряд прийняв рішення про від'їзд С.Петлюри до Варшави.

 Командувач Армією УНР Василь Тютюнник

 

Василь Никифорович Тютюнник (1890-1919) український військовий діяч, генерал-хорунжий. Проявив себе як найталановитіший полководець УНР, виступав за ведення бойових дій до останньої можливості.

 

Останнє розпорядження своєму заступнику отаману М.Омельяновичу-Павленко в Зимовий похід отаман В.Тютюнник писав у гарячці при температурі 40 градусів. І, тільки зробивши всі розпорядження, здавши армію своєму наступнику, провалився в безпам'ятство. Хворий на тиф, він був евакуйований до Рівного, де невдовзі помер.

 

Ад'ютантом Тютюнника в Україні був відомий український поет-націоналіст Євген Маланюк. (Наталія Марчук. Недооцінений отаман. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/20/156759/)

 

4 грудня 1919 р. на нараді у Чорториї за головуванням Головного отамана військ і флоту УНР С.Петлюри було одностайно прийнято рішення про те, що армія повинна перейти до партизанських форм боротьби в тилу Добровольчої армії генерала А.Денікіна, тобто здійснити партизанський рейд в тил денікінців. Цей партизанський рейд згодом в українській історичній літературі дістав назву «Зимовий похід». Зимовий похід був найвищою точкою організованої акції, на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи 1919 р.) наше громадянство.

 

Лінією прориву мав бути район розташування Галицької армії в смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмільник. Полковникові А. Долудові було доручено негайно від'їхати до міста Вінниці дислокації НКУГА і порозумітися в тій справі з генералом О. Микиткою, передавши йому особистого листа від генерала М. Омеляновича-Павленка.

 

Найголовнішими завданнями партизанського рейду української армії були збереження армії на українській території та налагодження стійких зв’язків з українськими повстанськими угрупованнями, прихильними до відновлення влади УНР на усіх українських теренах, а, фактично, для підготовки Всеукраїнського повстання. Армія УНР, перебуваючи у Зимовому поході, повинна була чинити збройний опір до того часу, поки український уряд не проведе політичну роботу серед держав Антанти стосовно отримання допомоги повсталій Україні і, нарешті, визнання її як незалежної держави (Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. 3 / Упор. В. Сергійчук. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – С. 49.)

 

Це був єдиний варіант зберегти як саму армію так і її дух. На початок походу налічувалося близько 5000 осіб, безпосередньо бойовий склад становив 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. 50% загальної кількості складали штаби частин, нестройові частини, обози. Присутність української армії на окупованій території мала для населення  неабияке значення.

 

Учасників Першого зимового походу було поділено на чотири умовні групи:

 

Запорізьку – на чолі з отаманом М. Омеляновичем-Павленком (Запорізький корпус, з усіма частинами, що до нього раніше входили, за винятком Гайдамацької Бригади Волоха, яка перейшла на бік Червоної армії);

 

Київську – на чолі з отаманом Ю. Тютюнником (5-та та 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти, частини Залізничної  дивізії та залишки Корпусу Січових Стрільців);

 

Волинську – на чолі з отаманом О. Загродським (1-й збірний полк, 2-й збірний піший полк з решток 2-ї дивізії («Запорізької Січі»), 4-й полк сірожупанників, 2-й кінний полк ім. М.Залізняка, кінний полк ім. гетьмана Мазепи та Волинська гарматна бригада);

 

3-тю дивізію або групу на чолі з отаманом Трутенком (3-тя стрілецька дивізія та Спільна Юнацька школа).

 

Очолив армію генерал М. Омелянович-Павленко. Також у поході взяли участь відомі діячі армії УНР Юрко Тютюнник, Михайло Білинський, Всеволод Петрів, Марко Безручко, Петро Дяченко, Олександр Загродський, Степан Самійленко, Панас Феденко та інші.

 

Цей рейд діючої армії УНР, в який вона вирушила 6 грудня 1919 р., увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Перехід через лінію фронту відбувся в ніч з 6 на 7 грудня 1919 р. на одному з відтинків смуги оборони Галицької армії (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С. 18.).

 

«На початках об’єднана армія УНР вирушила тилами Добровольчої Армії Антона Денікіна в напрямку Козятина-Гайсина-Вінниці-Хмільника, завдаючи несподіваних і відчутних ударів з мінімальними для себе втратами. Цьому сприяв і той факт, що Українська Галицька армія не лише дотримувалася 6-го параграфа угоди з Денікіним, де зазначалося, що вона не воюватиме з військом Петлюри, але й подекуди надавала допомогу зброєю та кіньми. Далі учасники походу взяли курс на Київщину. Для денікінців поява у їхньому тилу регулярних українських частин викликала паніку» (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Армія УНР у Першому Зимовому поході


 

 

Мапа Першого Зимового походу Армії УНР

 

У 50-РІЧЧЯ ЗИМОВОГО ПОХОДУ АРМІЇ УНР. 1919-1920 = 50TH ANNIVERSARY WINTER MARCH OF THE UKRAINIAN ARMY. DEC. 6, 1919 - MAY 6, 1920 / ПІД РЕД. М. КРАТА Й Ф. ГРІНЧЕНКА. – НЬЮ-ЙОРК, 1973.

 

Здійснюючи рейд у Таращанському повіті (20-25 грудня 1919 р.), командування армії налагодило зв’язки з місцевими отаманами Цвітковським та Сидоренком, які фактично контролювали Звенигородський, Таращанський та Канівський повіти (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С. 12, 142, 182).

 

Український командарм прагнув скерувати увесь повстанський рух в один загальний напрямок. По території України розповсюджувалися відозви від керівництва УНР про підготовку до Всеукраїнського повстання (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. С. 302.).

 

На Уманщині командування армії скріпило зв’язки з отаманом Дерещуком (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. С. 302).

 

 

 

Для більшої безпеки командармом було прийнято рішення на подальше пересування окремими групами. Так, Київська група отамана Ю. Тютюнника попрямувала на Звенигородку; Волинська група отамана Загродського, розбивши 42-й денікінський полк біля Романівки, рушила на Тальне; Запорізька, на чолі з отаманом М. Омеляновичем-Павленко, зосередилась на Уманщині.

 

26 грудня в бою з денікінською Київською «Сводной» дивізією князя Голіцина армія УНР втратила майже увесь склад 3-ї Залізної дивізії, що змусило командарма із її решток створити 3-й кінний полк.

 

В той час російські більшовики втретє намагалися захопити Україну. Їх армія стрімко витісняла білогвардійців на південь. Зв'язку з урядом в армії УНР на той момент не було, а підтримку у постачанні надавало місцеве населення.

 

 Грудень 1919 року перед Різдвом. «Гордієнківці» по дорозі в околиці м. Умані після здобуття Ставища Запорожською групою від денікінців

 

Фоторепродукція картини Федора Грінченка АРХІВ ОУН В УІС-ЛОНДОН. Ф. 30, ОП. 3, ОД. ЗБ. 29, ОД. ОБЛ. 1

 

30 грудня Волинська група, координуючи свої дії з повстанським відділом отамана А.Волинця, розбила полк Добровольчої армії у районі залізничної станції Тамянка-Легезино. А в ніч з 30 на 31 грудня разом з повстанським відділом отамана Шепеля кінний полк ім. Костя Гордієнка звільнив Умань. Поява Української армії викликала велике патріотичне піднесення серед місцевого населення.

 

Після звільнення Умані армія УНР розпочала в місті активну просвітницьку видавничу агітаційну роботу. Редакція газети «Україна» видала п’ять номерів загальною кількістю до 20 тис примірників, було надруковано до 200 тис відозв: «До інтелігенції України», «Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчої армії» і «До селян», підписаних особисто отаманом Ю. Тютюнником (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 36).

 

Саме в Умані армія УНР реорганізувалася із партизанської в три регулярні дивізії: Запорізьку, Київську і Волинську (Шатайло О. Л. Генерал Юрко Тютюнник. – С. 45).

 

Не бажаючи втягувати Дієву армію під Уманню в бої з міцними червоноармійськими частинами 14-ї армії, командарм відвів 10 січня свої дивізії до Нової Українки, провівши в районі Тишківки ряд успішних боїв з денікінцями. А вже 11 січня до Умані вдерся авангард 44-ї російської червоної дивізії зі складу 14-ї армії (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. –  С. 125).

 

У другій половині січня 1920 р. Добровольча армія серйозно потерпала від ударів Червоної армії, але її невдачі були пов'язані не тільки з наступом червоних, а й з активними бойовими діями армії УНР і українських повстанців в тилу. Перший зимовий похід пришвидшив остаточну ліквідацію Добровольчої армії, залишки якої спішно евакуйовувались в Крим. Вже 21 січня 1920 р. армія УНР припинила бої проти білогвардійців і розпочала боротьбу проти Червоної армії. Український командарм вивів свої частини в район Черкаси-Чигирин-Канів в тилу Червоної армії, розділивши армію на дві армійські групи: Південну на чолі з командармом (Запорожці, 3-тя дивізія і штаб армії) та Північну на чолі з отаманом Ю. Тютюнником (Волинська та Київська дивізії) (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. –  С. 125).

 

21 січня 1920 року в селі Гусівка, Єлисаветського повіту (Кропивнянського району - Авт.) відбулася нарада командирів дивізій армії Зимового походу, вирішено прорвати більшовицьке запілля окремими колонами, рухаючись до району Черкаси-Чигирин-Канів. До складу південної колони отамана М. Омеляновича-Павленка увійшла Запорізька дивізія, 3-й кінний полк і штаб армії; до складу північної колони отамана Ю. Тютюнника — Київська та Волинська дивізії. Колони рухались різними маршрутами, дезорганізуючи комунікації Червоної армії (Перший зимовий похід. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%B4).

 

«Перед українським військом стояло завдання уникати прямих зіткнень з ворогом, адже матеріальне становище було вкрай складним. В першу чергу вони займалися інформаційною кампанією, адже радянська пропаганда запевняла населення, що української армії вже не існує і схиляла прийняти російську окупацію.

 

У лютому 1920 року ситуація загострилася. Радянське керівництво цілеспрямовано застосовувало спецчастини для боротьби з «петлюрівськими бандами», як вони називали українські війська (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Між іншим, 25 січня 1920 р. Південна група вийшла на зв’язок, на території Єлисаветградщини (Кіровоградщини - Авт.), з повстанськими відділами отамана А. Гулого-Гуленка (Коваль Р. М. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – К.: «Діокор», 2001. – С. 44.).

 

Разом з тим, отаман Ю. Тютюнник встановлює зв’язки з отаманом Мордалевичем під Каневом.

 

Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Зимового Походу 1919-1920рр. (Федір Грінченко)

 

Угруповання отамана А. Гулого-Гуленка було «влито» до складу Запорізької групи, яку він невдовзі сам і очолив (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 24, 53, 452).

 

12 лютого за наказом командарма Північна і Південна українські групи з’єдналися в районі Медведівки, де на нараді було вирішено перейти на лівий берег Дніпра для агітації і організації повстання.

 

Армія УНР перейшла на лівий берег Дніпра. На той момент все Лівобережжя знаходилося під більшовицькою окупацією. Впродовж чотирьох днів українське військо призупинило грабунки місцевого населення окупантами та провело потужну агітаційну роботу.

 

Рейд армії УНР з боями протягом 13-15 лютого 1920 р. в районі Золотоноші дав можливість українському командуванню налагодити зв’язки і взаємодіяти з місцевими отаманами Гонтою, Христовим, Левченком та іншими. Саме через них було надіслано агітаційну літературу на Харківщину та Катеринославщину. Отаманам Полтавщини також наказано координувати свої дії з армією УНР й активніше збирати сили на весну, чекаючи  надходження директив від С. Петлюри про Всеукраїнське повстання (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 74).

 

Хоча 17 лютого й було звільнено Золотоношу, але все ж нечисленній українській армії довелося повернутися на Правобережжя під захист лісосмуги Холодного Яру, яка контролювалася повстанським отаманом В. Чучупакою (до 4 тис повстанців) (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. – С. 355).

 

Командування Першого Зимового походу мало великі сподівання на повстанський рух. Перебуваючи у Холодному Яру, було налагоджено контакти з братами Чучупаками та іншими отаманами.

 

До кінця березня був встановлений зв'язок майже з усіма повстанцями, що підтримували ідею відновлення незалежної української держави і діяли у центральній Україні. Отамани, які підтримували УНР, чекали наказу від Симона Петлюри про початок всеукраїнського антибільшовицького повстання. Зв'язок між штабом армії і регіональними та місцевими комітетами тримали спеціальні агенти. Штаб армії координував дії отаманів аж до завершення Зимового походу. (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

За час перебування Дієвої армії УНР у Холодному Яру (17-21 лютого 1920 р.), в ніч з 18 на 19 лютого Запорізька дивізія, координуючи свої дії з «холодноярцями», знищила в селі Кам’янці кінну сотню повстанців «коцурівців», які виступали на боці Червоної армії (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 79).

 

Армія УНР успішно вела бойові дії в запіллі «червоної» 14-ї російської армії, адже її (армію УНР) всебічно підтримувало місцеве населення, особливо селяни, називаючи «своєю рідною армією» (ЦДАВОВУ. –  Ф.1075. – Оп. 4. – Спр. 25. – Арк.48. – Арк. 48).

 

28 лютого командарм веде Дієву армію в район Тишківка-Липняжка, а 2 березня зосереджує її в районі Ольвіополя. Під час цього маршу кінний полк Запорізької дивізії на чолі з полковником Дяченком з боєм бере Голованівське, а 4 березня звільняє Хощевате (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. – С. 88).

 

Здійснюючи рейд в бік Забужжя, протягом березня командування армії УНР встановило зв’язки майже з усіма отаманами Правобережжя (Кульчицький Ю. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у визвольних змаганнях. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 181).

 

Вже наприкінці березня армійське командування через кур’єра отримало наказ від С. Петлюри про спрямування руху армії у напрямку зосередження українських частин на лінії польського фронту (Українсько-московська війна в документах (оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки) / З передмовою і під редакцією Генерального штабу генерала В. Сальського. Документи впорядкував генерал П. Шандрук. – Ч. І. – Варшава, 1933.– С.1).

 

А на початку квітня Дієва армія УНР вже прямувала до Вознесенська, щоб переправитися у Забужжя (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. – С. 357).

 

Пересування армії в західному напрямку знову здійснювалося окремо розведеними дивізіями. Це надавало можливість швидше пересуватись і при необхідності успішно маневрувати, дозволило майже одночасно звільнити: Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний вузол Христинівку (Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919–1920 рр. / Матеріали і замітки до історії визвольної боротьби. Кн.1. Сер.: Студійно-наукові матеріали. – Ч. 8 / Ч. 1. – 3-тє вид.: Політичний огляд з документами в тексті. – Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1966.– С. 58).

 

Під час походу командування Армії УНР намагалося вийти на зв'язок з Галицькою армією, яка після поразки білогвардійців приєдналась до Червоної армії. Окремим галицьким відділам вдалося перейти на бік Армії УНР.

 

25 березня біля Тального Київська дивізія спільно з повстанцями отамана Заболотного розбили 60-ту російську червоноармійську дивізію. Під час цих боїв на бік тютюнниківців перейшов 3-й кавалерійський полк 3-ї Червоної Галицької бригади (в минулому 1-ої кавалерійської бригади УГА) під командуванням отамана Е. Шепаровича у складі 400 шабель та 150 багнетів, маючи на озброєнні 30 кулеметів.

 

Старшини штабу 3-го червоного українського кінного полку (в минулому 1-ої кавалерійської бригади УГА) напередодні протибільшовицького виступу, березень 1920, колонія Кассель (с.Комарівка), Херсонщина. ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

 

Кіннота Шепаровича була в основі бойових сил українського війська під час Зимового походу, в  першу чергу через маневрові можливості бригади.

 

«У складі Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка бригада Шепаровича пройшла близько 800 км, провела більше десятка вагомих боїв, розбила та здійснила захоплення штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї більшовицьких червоноармійських дивізій. Її бійці та командири виявляли добрий вишкіл та майстерність» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Після переходу фронту колишні червоноармійські галицькі частини влилися переважно в 5-ту Херсонську дивізію, яку очолював полковник А. Долуд.

 

Невдовзі Київська дивізія звільнила Тальне, Вапнярку і Тульчин. У Тульчині потрапили до полону штаби червоноармійських 41-ї, 45-ї та 46-ї дивізій 14-ї російської армії (Шатайло О. Л. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: Вид-во “Світ”, 2000. – С. 48).

 

 

Прапор Першого Зимового походу Армії УНР

 

Прапор, виявлений під час проведення дослідницько-пошукових робіт у Канаді. Вважається, що прапор призначався для штабу командувача армії. Після інтернування підрозділів Армії УНР поляками він переховувався українськими військовиками в таборі у Каліші. (Гречило А. Надруковано: Знак. – 2018. – Ч. 75. – С. 5-6. http://vijsko.milua.org/Grechylo_prapor_1_zym_pokh.htm)

 

Весною 1920р. частини армії УНР перебували в постійних боях з червоноармійськими частинами. Виник брак зброї, боєприпасів та продовольства. Генерал М. Омелянович-Павленко вирішив взяти штурмом Вознесенськ (Миколаївська обл.), де були великі склади зброї ще з часів світової війни. Це був необхідний ризик, адже на південь України прибували червоноармійські військові частини для ліквідації повстанського руху.

 

16 квітня відбувся один з головних боїв Зимового походу. Наступ розпочався о третій годині ночі. Цей бій мав вирішальне значення для українського війська в Зимовому поході. Червоноармійці мали на початку значну перевагу. Стояв густий туман, який ускладнював орієнтування.

 

Того дня збройні формування УНР здійснили відчайдушний, майже рукопашний штурм вузлової станції Вознесенськ, зайнятої військами Червоної армії й повної запасів супротивника. Цією відчайдушною атакою чорні запорожці, якими командував Петро Дяченко, відкрили дорогу до Вознесенська (Вознесенськ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA).

 

16 квітня було взято Вознесенськ. Близько 700 червоноармійців залишилось на полі бою, втекло лише 15 кіннотників з генералом Урсовим. Між тим, здобуто: 2 млн набоїв для рушниць, 32 тис. гарматних набоїв, дві важкі гармати і 18 легких, вісім горних і 12 мітральєз, 5 тис рушниць, 48 кулеметів, чотири ешелони військового майна (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 101).

 

«Українські частини захопили базу боєприпасів 14-ї радянської армії. Армія УНР суттєво переозброїлася. У дивізіях поновили артилерію та кулеметні частини. Піхоту озброїли новими рушницями з багнетами. Кінноту забезпечили сідлами, острогами, легкими кулеметами. Навіть візники, урядові особи та капелани мали на руках рушниці та ручні гармати» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Переможний бій під Вознесенськом закріпив віру у власні сили та успіх операції.

 

Внаслідок Першого Зимового походу Армії УНР навесні 1920 р. виникли унікальні можливості для створення антибільшовицького фронту на півдні України. Добігала свого кінця історія денікінської армії. Але не всі це розуміли. Денікінський генерал Шілінг постійно тягнув переговори, аж поки під Одесу не підійшла Червона армія. Він сповідував іншу ідеологію, воював під іншими прапорами, але за ту ж «единую Россию». Вдруге ця можливість повторилася тоді, коли 1-ша Кінна бригада, піднявши проти більшовицький зрив, узяла Тирасполь (до неї приєднався Чорноморський курінь, що входив до складу Червоної армії і стояв гарнізоном в місті), а учасники Зимового походу взяли Вознесенськ (Якимович Б. Збройні Сили України. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996. — С. 141).

 

Повсталі частини після невдалих спроб приєднати до повстання інші галицькі частини ЧУГА, що стояли на Херсонщині, вирушили на з’єднання з Армією УНР, яка перебувала в Зимовому поході.

 

«Селяни Ананьївського та Балтського повітів, отримавши інформацію про наближення Армії УНР, підняли повстання проти радянської влади під проводом отамана Семена Заболотного. Щоб придушити повстання, більшовики почали палити села, зокрема повністю спалили Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

18 квітня армія УНР форсувала ріку Буг і рушила до району Ананьїв-Балта-Бірзула-Любашівка, де розташовувались безпосередньо частини Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) і поширювалось повстання (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002.– С. 369).

 

Ананьїв було звільнено силами армії УНР і повстанського угруповання отамана Пшонника. На допомогу своєчасно підійшов із Тирасполя партизанський полк Чорноморців (150 багнетів та 90 шабель) на чолі з полковником Здобудьволею (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002.– С. 372).

 

А 24 квітня Київська дивізія отамана Ю. Тютюнника спільно з отаманом Заболотним провела успішні бої з частинами 41-ї російської дивізії й взяла Балту. Саме під час цих боїв на її бік перейшла галицька сотня (170 осіб) (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С.106).

 

У боях з 22 до 25 квітня армії УНР вдалося розбити усі російські «червоні» частини, які спрямовувались до району Ананьїв-Бірзула-Балта, охопленого масовими повстаннями.

 

5 травня 1920 р. армія УНР підійшла до червоноармійської лінії фронту в район Ямполя для його прориву і негайного з’єднання з українськими і польськими союзними військами (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001.  –  С.117).

 

6 травня 1920 р. проривом через фронт 14-ї російської червоної армії закінчився Зимовий похід. Армія УНР увійшла до району розташування української 2-ї стрілецької дивізії, що діяла на правому фланзі польського фронту.

 

 

 Командири і рядові охорони генерала Михайла Омеляновича-Павленка

ЦДКФФА УКРАЇНИ ІМ. Г.С. ПШЕНИЧНОГО, ОД. ОБЛ. 0-181841

 

Перший Зимовий похід завершився 6 травня 1920 року. Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 року налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Протягом п’яти місяців Армія УНР з боями подолала близько 2,5 тисяч кілометрів, провела більше 50 великих боїв і 100 сутичок з ворогом.

 

Маршрут Першого Зимового походу пролягав територіями нинішніх Житомирської (Романівський, Любарський, Чуднівський р-ни), Київської (Тетіївський р-н), Черкаської (майже всі райони), Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (Врадіївський, Доманівський, Вознесенський, Єланецький, Новобугський, Казанський р-ни), Одеської (Миколаївський, Любашівський, Ананіївський, Балтський р-ни), Вінницької (в 1919 — Хмільникський, Калинівський, Козятинський, Липовецький, Погребищенський, Оратівський, закінчення походу — Чечельницький, Бершадський, Тростянецький, Крижопільський, Томашпільський, Ямпільський, Тульчинський, Піщанський р-ни).

 

Основні бої були під Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьївом і Балтою (Перший зимовий похід. Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%B4).

 

Учасники Першого Зимового походу були нагороджені Залізним хрестом за Зимовий похід і бої. Пізніше в еміграції була створена Орденська рада лицарів Зимового походу.

 

 

 

Орден «Залізний хрест» одна з нагород часів української визвольної війни 1917—1921 років. Водночас — це єдиний бойовий орден Армії УНР. Його повна назва: «Залізний хрест за зимовий похід і бої».

 

Цією відзнакою нагороджували вояків армії Української Народної Республіки, які брали участь в Першому зимовому поході. Відзначені іменувалися «Лицарями Ордена Залізного Хреста». Військове свято відзнаки Залізного Хреста ухвалено відзначати 6 грудня (Залізний хрест УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%85%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82_%D0%A3%D0%9D%D0%A0).

 

За оцінками воєнних істориків Перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольної боротьби в Україні в 1917–1921 рр. Ідея Першого Зимового походу мала глибокий сенс. Армія УНР, якій загрожувало цілковите знищення була збережена і знову піднявся дух Українського війська.

 

Зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за українську національну державність та спричинився до значного піднесення національної свідомості серед широких мас українського населення. Вперше Українська армія вдало застосувала партизанські методи боротьби проти ворога, який значно перевищував чисельністю та озброєністю.

 

Перший Зимовий Похід витворив і залишив назавжди традиції української збройної боротьби в запіллі ворога, традиції, що пізніше воскресли в ділах і чинах різних повстанських груп в Україні та успішно застосовувала Українська Повстанська Армія.

 

Завдяки Першому зимовому походові в українській державності не було перерви між роками 1919 і 1920. Бойові дії армії УНР в Зимовому поході значно посилювали переговорні позиції Української держави.

 

І сьогодні, через 100 років, коли Україна обороняє свою Незалежність у війні з агресором, чин Першого Зимового походу залишається важливим прикладом у справі захисту української державності.

 

У 2014 році РФ розпочала війну проти України, анексувавши Крим та щоденно і нині руйнує український Донбас, нищачи все українське. Українці вже майже 6 років воюють з російським агресором боронячи Незалежність української держави.

 

І все більше українців повертається до своєї ідентичності, адже, насамперед, це за неї і точиться війна. За те що маємо залишитись собою – українцями, а Україна – Україною.

 

Нині пам’ять про Лицарів Зимового Походу займає непересічне місце в суспільній свідомості. Героїчний чин українських вояків Першого Зимового походу, традиції збройної боротьби за Українську державність є могутнім духовним заборолом перед нинішніми геополітичними викликами. Завдячуючи і цьому відбувається піднесення національної свідомості в Збройних Силах України і, зокрема, у Південній та Центральній Україні. Відбувається вшанування військового чину українських вояків Першого Зимового походу на гідному рівні. Зокрема на Одещині відкрито перший в Україні пам’ятник із зображенням Залізного Хреста Лицарів Зимового Походу.

 

 15 вересня 2018 р. у м. Ананьєві урочисто відкрили перший в Одеській області військовий меморіал, присвячений воякам Армії Української Народної Республіки

 

«Землякам — учасникам Першого Зимового походу Армії УНР». Почесну варту біля пам’ятника несли військові Збройних Сил України та реконструктори, вбрані в однострої Армії УНР. Військовий оркестр Військової академії (м.Одеса) виконав гімн нової армії «Зродились ми великої години». Меморіал розташовується на в’їзді до міста. На білій колоні височіє орден Армії УНР Залізний Хрест «За Зимовий похід і бої» (На Одещині відкрили меморіал землякам, які воювали за УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/short/2018/09/15/152932/).

 

Меморіальний комплекс збудовано на пожертви зібрані благодійним фондом "Героїка" (голова правління фонду Павло Подобєд). Автором проекту та виконавцем робіт став учасник бойових дій, доброволець Олег Собченко з Черкащини. У будівництві допомагали місцеві волонтери. Цим меморіалом було увінчано серію переможних боїв, що відбулись 16-19 квітня 1920 р. Результатом узгоджених бойових дій ананьївських повстанців та підрозділів Армії УНР стало звільнення українцями міста Ананьєва та довколишніх сіл від окупантів-російських більшовиків.

 

Як зауважив О.Собченко «Цей бій уславив Одещину як місце перемоги української зброї».

 

На пам’ятнику викарбувані імена 106 вояків, які походять з Ананьївського повіту Херсонської губернії і в лавах Армії УНР боролись за незалежність України проти білих і червоних окупантів (На Одещині відкрили меморіал землякам, які воювали за УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/short/2018/09/15/152932/).

 

Подвиг Лицарів Зимового походу вшановано і в Збройних Силах України. 23 серпня 2019 року 28-ма окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ отримала почесну назву: «імені Лицарів Зимового походу» на честь учасників Першого зимового походу, рейдових дій Дієвої Армії УНР тилами російських Червоної та Добровольчої армій

 

Вшанували пам’ять учасників Першого зимового походу і на Кіровоградщині…

 

 

До Дня Державного прапора України та 28-ї річниці Незалежності України в Помічнянській ОТГ (Кіровоградська обл.) в місці перетину шляху Полтава-Кишинів (траса М13) з річкою Помічна встановлений пам’ятний хрест героям легендарного Зимового походу Армії УНР 1919 – 1920 років під керівництвом генерала М.Омелянович-Павленка. Хрест є відображенням Залізного хреста Симона Петлюри, яким нагороджувалися учасники походу (Встановлення пам’ятного хреста героям легендарного Зимового походу Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pomichnamr.gov.ua/wp-content/uploads/2019/08/IMG-741361.jpg).

 

Такі заходи на державному та громадських рівнях під час російсько-української війні надзвичайно важливі.

 

Агресор знову заговорив про територіальні претензії до України. Президент Росії Володимир Путін на прес-конференції 19 грудня 2019 року заявив, що все Причорномор'я і східна частина України – це споконвічно російські території, і тепер РФ з цим розбирається (Путін назвав частину України російською територією, з якою РФ розбереться. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2019/12/19/7235325/).

 

Така заява президента країни-агресора викликала в Україні шквал обурення. Майже весь час свого існування наша держава виборює право спокійно жити, як в давнину так і тепер. Українці впевнені, що всі намагання Путіна будувати Московію за рахунок чужої історії та території призведуть до повномасштабної руїни РФ.

 

Південь України, усупереч заявам президента РФ Володимира Путіна, завжди був і є українським в етнічному, географічному, ментальному і культурному аспектах. Відповідне звернення ухвалила 26 грудня 2019 р. Херсонська міська рада з ініціативи мера Володимира Миколаєнка. Він, зокрема, зазначив:

 

«Мені здається, ми маємо нагадати Путіну і всім його прибічникам, що споконвічні російські території — це болота під Москвою. Все інше — це території, якими московити заволоділи завдячуючи власній тваринній жорстокості і підступності. Порушуючи домовленості, нехтуючи обіцянками, використовуючи моменти слабкості сусідів, власноруч створюючи внутрішні кризи в сусідніх державах…».

 

А далі продовжив:

 

«Причорномор’я настільки прекрасне і далеке від московських боліт, що мені важко уявити собі, як Путіну могло спасти на думку, що Росія має до нас якийсь стосунок. Південь України — етнічно, ментально географічно, культурно український. Завжди був українським і завжди буде. Буде українським тоді, коли Росії вже не буде» (Володимир Миколаєнко: Південь України завжди був і буде українським . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.city.kherson.ua/news_detail/volodimir-mikolayenko:-pivden-ukrayini-zavzhdi-buv-i-bude-ukrayinskim).

 

Теперішнє відзначення 100-річчя чину Лицарів Першого Зимового походу це і вшанування пам’яті воїнів які боронили нашу землю в усі часи і без сумніву шана теперішнім героям українсько-російської війни на Сході. Це також є і символом багатовікової боротьби українського народу за Незалежність та готовності протистояти мілітарним національним викликам.

 

Петро Костюк,полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України 

Чортківська офензива Української Галицької армії. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 вер. 2019 р., 08:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2019 р., 08:46 ]

100 років тому, 7 червня 1919 року, під час польсько-української війни 1918–1919 років почалася Чортківська наступальна операція (офензива) Української Галицької армії. Офензива УГА під командуванням генерала Олександра Грекова тривала до 28червня 1919 року і принесла значні успіхи.

 

В українській мілітарній історії є знакові перемоги української зброї, які творять код ідентичності української нації. Це, зокрема, Дорогичин, Орша, Конотоп, Маківка, Крути, Гурби, бій за Космач, а в ХХІ столітті оборона Донецького і Луганського летовищ, Рейд 95-ї окремої аеромобільної бригади з 19 липня по 10 серпня 2014 під час російсько-української війни на сході України. 

 

Серед мілітарних українських звитяг є наступальна операція Української Галицької Армії, відома під назвою «Чортківськаофензива».

 

Поняття офензива належить до військових термінів минулого, який використовувався у багатьох європейських арміях. В перекладі воно означає переможний наступ, атаку, напад.

 

Складову назви «Чортківська», наступальна операція УГА отримала від стартової локації. Саме з під міста Чорткова (а точніше – з під тодішнього містечка Ягільниці) розпочався несподіваний для польської армії контрнаступ українського війська.

 

Слід наголосити, що офензива розпочалась у той момент, коли  її не очікували не лише вороже військо, але вже майже не сподівалось і наше, українське.

 

Наприкінці травня початку червня 1919 року тривав відступ УГА. На початку червня 1919 року уряд ЗУНР і більша частина УГА опинилися на півдні нинішньої Тернопільщини. Тимчасовою столицею став Бучач.

 

Відтіснивши Галицьку Армію, ввівши в бої дивізії генерала Юзефа Галлєра, маючи трикратну перевагу в живій силі та в озброєнні, поляки спочивали на лаврах.

 

Не зважаючи на чіткі вказівки Антанти, поляки, усупереч зобов'язанням озвучених головою польського уряду Ігнацієм Падеревським перед Антантою, кинули проти УГА добре озброєні дивізії генерала Юзефа Галлера. 15 травня 1919, маючи під своїм командуванням за різними даними від 50 до 80 тисяч солдатів, Ю.Галлєр розпочав загальний наступ на позиції українців.

 

Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід. На додаток, 24 травня 1919 року румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Л. Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином.

 

Уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, яка відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. 

 

Але безплановий відступ українських військ перетворювався у пружину, що стискається до небезпечної межі і ось-ось вивільнить акумульовану потенційну енергію. Треба зазначити, що перегрупувавшись і трохи відпочивши, ядро УГА зміцніло: всі слабкодухі і малоідейні відійшли з армії під час відступу [Якимович Б. Збройні Сили України. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996. — С. 129].

 

5 червня 1919 року було прийнято кардинальне рішення: припинити відступ і розпочати стрімку офензиву. У своєму наказі полковник Віктор Курманович дослівно написав: «Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з'явитись до своїх військ на фронт і сказати воякам від мене таке: „кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї Батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам'ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий. Я подаюсь водночас до фронту, щоб особисто повторити свій наказ» [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С. 22-23].

 

Старшини (офіцери) та стрільці Української Галицької Армії з готовністю прийняли цей наказ.

 

Перед початком наступу частини УГА були затиснуті в невеликий трикутник на південному сході Галичини, замкнений річками Збруч і Дністер. Метою операції було відкинути польські війська за річку Золота Липа (притока Дністра), щоб отримати більший плацдарм для розгортання наступу на Львів –столицю Західної Області УНР. Діяти доводилося в умовах переваги поляків у живій силі, артилерії, набоях.

 

Офензиву розпочали 7 Львівська та 3-я Бережанська [«3-тя Бережанська бригада булла комбінованою бригадою: в ній тільки один курінь був бережанський. Крім нього в склад бригади входило два курені полку ім. кн. Льва, що вів свій родовід з частин Львівської залоги, головно кол.15пп, а два інші курені були станіславівські». Шанковський. Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. — Львів, 1999 р. — С. 40.] бригади II корпусу, які 7 червня здобули Ягільницю. Генерал  М.Тарнавський зазначав, що план атаки на Ягільницю був розроблений підполковником А.Вольфом (командир 3-ї Бережанської бригади) і майором А.Бізанцом (командир 7-ї Львівської бригади УГА) [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С.17].

 

Загальний наступ по всьому фронту почався 8 червня. Зранку почалася артпідготока. Пополудні 7, 3-я бригади та 1-ша бригада УСС заатакували Чортків-Вигнанку, а 5-та і 10-та бригади здобули Копичинці. В полон було забрано кілька сот полонених, гармати й великий обоз.

 

ЧОРТКІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (ОФЕНЗИВА) УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ  (7-28 червня 1919р.)

 

 (Микитюк Д.Чортківська офензива. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 419.)

 

В цей час сталися важливі зміни в політичному проводі держави. 9 червня 1919 Державний Секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національна Рада передала Євгену Петрушевичу всю законодавчу і виконавчу владу як уповноваженому диктаторові. У той самий день командувачем 25-тисячної (за іншими даними — 19 000 старшин і вояків у бойовому стані і до 50 батарей) Галицької армії був призначений генерал ОлександрГреків.

 

Сили III корпусу розбили поляків під Язлівцем. Фронт просунувся на лінію Монастирська-Нижнів. 11 червня УГА осягнула лінію Хоростків-Янів-Ласківці-Трибухівці-Язлівець-Золотий потік.

 

Поляки впродовж тижня замовчували інформацію про реальні події на фронті.

 

Тимчасом I-й корпус наступав по лінії Теребовля-Тернопіль-Збараж-Зборів, II-й корпус на лінії Бучач-Ходорів, а III-й корпус на лінії Нижнів-Монастирська-Галич-Станіславів-Стрий.

 

15 червня УГА оволоділа Тернополем.

 

Успіх стрілецтва Чортківської Офензиви сколихнув увесь край. Що найменше 90 тисяч добровольців зголосилися до війська. Є історичні приклади, коли представники інших національностей організовували бойові підрозділи на теренах ЗУНР та долучались до боротьби на боці українців. У Тернополі поручник колишнього австрійського 15-го полку піхоти (на його базі було сформовано в УГА полк ім. князя Лева) Соломон Ляйнберг організував із єврейського населення міста курінь, ядром якого стала єврейська міліція міста Тернополя. Він звернувся до полковника О. Микитки, командувача І корпусу УГА, з проханням зарахувати курінь до Української Галицької Армії, попросив надати їм зброю та відіслати на фронт. Командування прийняло позитивне рішення, курінь отримав назву "Жидівський Пробоєвий Курінь І Корпусу", а командиром призначено поручника Ляйнберга. Незабаром у курені числилося 1200 військовиків включно з приділеними інструкторами і старшинами-українцями [Микитюк Д. Жидівський курінь. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 257-258].

 

Саме в цей час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками. 16 червня 1919 року делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом уклала з представниками Польщі договір про припинення боїв.

 

Перемовини відбувалися без консультації та згоди з урядовими колами ЗО УНР, а перемир'я дало можливість полякам перекинути проти УГА сили, зв'язані Дієвою Армією УНР. Є. Петрушевич цього договору не визнав, і офензива УГА продовжувалася.

 

З 17 червня велися запеклі бої за Бережани. Була можливість оточити там польські частини  та здобути значні запаси амуніції, якої катастрофічно не вистачало в УГА (особливо снарядів для артилерії). Галичани 21 червня здобули місто, але більшість військового спорядження поляки встигли вивезти.

 

Наступаючі українські частини дійшли до лінії Галич-Перемишляни-Золочів-Олесько, на якій зупинились і в силу нестачі амуніції та боєприпасів, і через рішення держав Антанти визнати право Польщі на територію Галичини.

 

25 червня Найвища рада Антанти дозволила польському урядові "окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч". Що правда така військова окупація, на чому особливо наголошував британський міністр закордонних справ Артур Бальфур, мала стати тимчасовою і лише з огляду на необхідність захисту краю від неминучого вторгнення більшовиків.

 

Майбутній статус Галичини мала за результатами плебісциту вирішити Антанта. Однак офіційна Варшава на те не зважала.

 

Чортківська офензива була найуспішнішою наступальною операцією Української Галицької армії, проведеною на завершальному етапі польсько-української війни. Фронт поляків було прорвано під Чортковом, українські війська звільнили значні території Східної Галичини, включно з містами Теребовля, Бучач, Тернопіль, Підгайці, Бережани, Зборів, Золочів, Рогатин, Броди. Однак катастрофічний брак зброї і набоїв зрештою призвів до невдачі операції. 28 червня польські війська перейшли в контрнаступ. УГА довелося з боями відступати до річки Збруч, а 16–17 липня разом із державними інституціями ЗО УНР перейти на територію Наддніпрянської України. За підрахунками сучасного історика Олександра Дєдика, втрати УГА в Чортківській офензиві становили від 4 до 7 тисяч убитих, поранених і зниклих безвісти, поляків – понад 3 тисячі. Однак безсумнівним позитивом було те, що під час наступу лави УГА поповнили понад 30 тисяч мобілізованих і добровольців.

 

 Мілітарний успіх  проведення Чортківської офензиви, став символом перемоги української зброї. Цей факт визнали усі. Зокрема, польський історик Міхал Клімецький, автор книги "Чортків 1919" писав: «Переможний, хоча порівняно короткий, марш Галицької Армії на захід мав натомість величезне значення для процесу формування української нації. Чортківська офензива з її блискучими успіхами створила новий, привабливий для українського суспільства образ жовніра УГА. Без цього війна 1918–1919 рр. перейшла би до історії українського війська лише як пасмо наступальних і оборонних операцій, позбавлених блиску великих перемог» [Klimecki M. Czortkow 1919. – Warszawa. 2000. – S. 205].

 

Фото з  допису  (https://golos.te.ua/do-storichchia-chortkivs-koi-ofenzyvy-vypustyly-iuvileynu-medal-foto-2/)

 

До сторіччя Чортківської офензиви виготовлено ювілейну медаль «Чортківська офензива – 100 років». Автором пам’ятної медалі є художник, ілюстратор, графік Олег Кіналь. Медаль викарбувано на замовлення народного депутата України Олега Барни. Також презентовано марку та конверт, створення яких приурочили до цієї дати.

 

Чортківська наступальна операція (офензива) була останньою спробою докорінно змінити результат польсько-української війни. Здійснена незначними силами проти переважаючих сил противника, за дефіциту набоїв і відсутності стратегічних резервів, а найважливіше союзників, вона не змогла переломити хід війни. Однак, Чортківська офензива вписала яскраву сторінку в історію українських визвольних змагань, продемонструвавши справжню військову вартість і моральну силу УГА, що згодом знайшли вияв на Наддніпрянщині в боях проти більшовиків і білогвардійців.

 

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

ОКРУЖНИЙ РЕФЕРЕНТ СБ ОУН «СМЕРЕКА». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 8 вер. 2019 р., 10:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 січ. 2020 р., 08:30 ]

Євстахій Пацевко, пс. «Смерека», «Оршан», народився 1922 року в селі Заліски Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район, Львівської області) у селянській сім’ї Степана та Ганни Пацевко. Коли Євстахію було три роки – в сім’ї з’явилось поповнення, народилася дівчинка, котру нарекли Ольгою. В батьківському домі їх зростало тільки двоє, і це було не характерно для тодішніх сільських сімей, але у випадку родини Пацевків на це були певні причини. Євстахій народився з фізичною вадою – одна ніжка була тоншою за іншу, розвивалась з відставанням, тому батьки хвилювались щоб син не зростав калікою і звертались до всіх відомих в окрузі лікарів за допомогою. Але, підростаючи, він зумів перебороти недугу і це не позначилось на його фізичному стані у зрілому віці.

 

Євстахій Пацевко

 

Батько Євстахія належав до активної верстви населення, пройшов дорогами Першої Світової війни, був за кордоном, бачив життя людей в інших краях. Під кінець війни був важко поранений і втратив ногу. Своїх дітей виховував в любові та повазі до Бога та української землі. За отриману інвалідність під час війни Степан отримував від Австрійської держави солідну щомісячну грошову винагороду – сто злотих. Це давало змогу утримувати достатній матеріальний рівень сім’ї і навчати дітей. По своєму фізичному стану він не міг обробляти землю, тому в Залісках заснував свою крамницю, де торгував продовольчими товарами.

 

Євстахій, досягнувши семирічного віку, навчається у сільській школі. Про цей період свідчить фотографія у його шкільної товаришки Марти Підлісецької – Салій, на котрій зображено їхній клас із своїм вчителем на подвір’ї школи. Після закінчення сільської школи батьки посилають Євстахія на подальше навчання до «Рідної школи» в м. Ходорів, де він долучається до діяльності гуртків читальні «Просвіта».

 

По своєму географічному розташуванню село Заліски знаходиться між двома промисловими та культурними центрами – провінційним містечком Ходорів та повітовим – Жидачів. Зі Львова через Ходорів до Станіславова та Чернівець, із Стрия через Рогатин до Тернополя проходили важливі залізничні магістралі. Жителі Залісок та навколишніх сіл працювали в названих містах на підприємствах, що сприяло їх зближенню через спілкування, обмін думками про ситуацію в краї. Про почуте вони ділились з односельцями.

 

За панської Польщі життя і праця українців була не з легких. Українці, зазвичай, отримували важчу роботу, яка і оплачувалась нижче. Для отримання кращої роботи нашим землякам часто ставилась умова про перенесення свідоцтва про народження в костел і перхід в католицизм, це означало зречення своєї української національності. Слід відмітити, що на той час ще досить свіжими були спогади про ЗУНР і Січових стрільців, котрі боронили молоду державу українців. Пам’ятали галичани, також, про роль Польщі у ліквідації української самостійності у 1919 році, коли вона знехтувала перемир’ям на час Паризької мирної конференції і відтіснила Галицьку армію на схід, до Збруча.

 

Мовчазна згода провідних країн Заходу дала змогу Польщі повернути у своє володіння Галичину і закріпити це право у заключному документі конференції. Тому в 20-30-ті роки продовжувалась боротьба галичан за свої права та свободу. Підростало нове покоління українських патріотів, котрі не боялись польських тюрем і були готові пожертвувати і своїм життям в ім’я високої цілі – здобуття Незалежності. З початку 30-х років по всій Західній Україні не припинялись судові розправи над патріотами, членами УВО-ОУН, очолюваних на той час полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем. (УВО – Українська військова організація).

 

В той час на Ходорівщині діяла потужна мережа підпільних осередків УВО-ОУН, які поширювали свої ідеї через читальні «Просвіта», де навчали молодь історії України, мови, математики, пропагували українську культурну спадщину у театралізованих гуртках; організовували фестини, вечорниці, читання рефератів по вшануванню пам’ятних дат в історії українського народу, видатних політичних та культурних діячів.

 

Підпільний осередок також діяв і в Залісках. До його складу входили Олекса Сомик, Осип Пастернак, Василь Телішевський, Петро Салій та інші. Їхня підпільна діяльність була тісно пов’язана із членами ОУН сусіднього села Бородчиці: Антіном, Михайлом та Стефаном Николин, Олексою Шальвірою, Петром Дубовським, Григорієм Пухалем, Дмитром Кучерою. Очолював районну організацію ОУН уродженець с. Чортореї, випускник гімназії Парадовський Теодор, син Йозефа і Марії Басумак.

 

Весною 1939 року польською владою були проведені масові арешти по усій Галичині. В числі 28 українських політв’язнів з Ходорівщини були і названі члени ОУН з Залісок і Бородчиць. 20 березня 1939 року вони предстали перед окружним судом в Бережанах, який тривав дванадцять днів. Над усіма в’язнями було вчинено розправу, звинувативши їх у тому, що в період 1935-39 років на території Ходорівщини розгорнули діяльність ОУН. На одному із судових засідань ув’язнений Василь Телішевський із Залісок не признав своєї вини і заперечив звинувачення, ніби мав бути боєвим референтом при повітовім проводі ОУН. На щастя, того разу багатьох ув’язнених обминули вироки на багаторічне перебування в польських тюрмах – розпочалася німецько-польська війна, далі капітуляція Польщі і анексія більшовиками Західної України на основі пакту Молотова-Ріббентропа, договору про початок переділу Європи між фашистською Німеччиною і більшовицьким Росією.

 

З перших днів більшовицької окупації стало ясно, що нова влада «братнього» народу нічого доброго не несе галичанам. Після приходу «совітів» органами НКВД у Львові було арештовано польських і єврейських урядовців та політичних діячів, а через два тижні після виборів у березні 1940 року почались арешти проукраїнськи налаштованої еліти та членів ОУН. Як свідчать архівні документи – 80% арештованих українців отримали смертні вироки. Їх вважали найзапеклішими вороги радянської влади, чого не можна сказати про вироки засудженим полякам та євреям.

 

Зосереджуючи увагу на політичних подіях в Галичині перших десятиліть минулого століття, автор прагне донести до читача, що послужило ідеологічним фундаментом в патріотичному вихованні нового покоління української молоді двадцятих років. Уже в сорокових роках значна її частина стала під боєвий стяг Степана Бандери в час Української революції та прославила свій народ у двобої із зловісними силами – фашистською Німеччиною та більшовицькою Московією як армія безсмертних. До когорти сласних героїв належить і герой нашої оповіді Євстахій Пацевко.

 

Як стає відомо з розповіді його соратниці по підпіллю, члена ОУН з 1941 року, політв’язня російських таборів (ГУЛАГів) Марти Підлісецької-Салій, підпільна діяльність Євстахія розпочалася рано, ще в кінці 30-х років, коли йому було 16-17 років. «Із школи, де ми разом навчались, мене більше вабило товариство юнаків, ніж дівчат. Тому моя громадська участь в роботі читальні «Просвіта» і підпільна діяльність в ОУН була тісно пов’язана з Євстахієм Пацевком. До того ж, дружні стосунки скріплювали і родинні зв’язки: брат його батька Атанас мав за дружину мою рідну сестру Ганну.

 

 Марта Салій, пс. «Орися», 1921 р.н.

 

Нашу активну участь у роботі «Просвіти», як осередку патріотичного виховання молоді села, запримітили наші майбутні наставники – Олекса Сомик та мій двоюрідний брат Петро Салій, котрі часто відвідували читальню, зустрічаючись та спілкуючись з молодими людьми. Вони були дуже цікавими співрозмовниками. Олекса Сомик міг годинами переповідати книги з історії України, що викликало неприховане захоплення молоді. Ділячись своїми думками стосовно тих чи інших подій, вони зацікавлювали та прихиляли на свою сторону дуже багатьох співрозмовників».

 

Переконавшись у тому, що Євстахій правильно розуміє політичну ситуацію і готовий до активних дій, наставники почали знайомити його з забороненою літературою національно-патріотичного спрямування. Звичайно, все відбувалось з урахуванням вимог конспірації. З того часу в житті Євстахія наступив період переосмислення того, що діялось навколо і розуміння націоналістичного вчення як керівництва до дії в ім’я досягнення найвищої мети – побудови Української самостійної соборної держави.

 

Навчаючись у старших класах «рідної школи», Євстахій під час літніх вакацій допомагає батькові по торгівлі, тому цілком логічною здається пропозиція поглибити його знання у торгівельній школі м. Ходорів. І це був 1938 рік, заняття проходили у приміщенні державної (повшехної) школи, сьогодні це школа №1. На третьому поверсі з однієї сторони був окремий клас для юнаків, в іншому крилі – для дівчат. Та не довго довелось Євстахію засвоювати ази торгівельної справи – восени 1939 року розпочалась німецько-польська війна і зразу на рідні терени вступили війська Червоної армії, почався новий етап в історії Галичини, який змінив долі більшості населення краю: одних возвеличив до рівня національних героїв, інших прирік до забуття.

 

Зважаючи на небезпеку бути схопленими органами НКВД, багато провідників ОУН різного рівня відходили на Захід щоби перегрупувати сили, виробити єдину стратегію дій. Перед своїм відходом за кордон Олекса Сомик зустрічається з Євстахієм Пацевком і, як співробітник референтури СБ ОУН, дає йому важливе організаційне доручення – вступити в совіцьку молодіжну ленінську спілку. Для дачі такого завдання були свої підстави. Зважаючи на події в Європі, націоналісти передбачали, що і Україну очікують великі потрясіння, тому перебудовували свою діяльність виходячи з перспективи настання воєнних дій. Передача Карпатської України під мадярську окупацію, анексія Західноукраїнських земель російським режимом свідчили про антиукраїнську політику гітлерівської Німеччини. Необхідно було готуватись до діяльності в різних умовах.

 

З початком Другої Світової війни Олекса Сомик повертається до рідного краю і очолює в рідному селі українські державотворчі процеси, котрі розпочались з підготовки до величного свята: оприлюднення Акту відновлення Української Державності. Свято відбулось 6 липня 1941 року і розпочиналось урочистою Літургією у сільському храмі, яку відправив о. Іван Литвин. Після молитви уся громада, молодь та діти у вишиванках, з національними прапорами, виконуючи національні та духовні пісні попрямували до місця урочистостей, яке було підготовлене у вигляді сцени на толоці біля старого річища Дністра.

 

За дорученням Олекси Сомика, Марта Салій перед односельцями та гостями зачитала Акт, який був прийнятий з ініціативи ОУН та провідника Степана Бандери Народними зборами у Львові 30 червня 1941 року. Олекса Сомик у своєму слові вшанував пам’ять українських героїв, що поклали життя за Україну, вітав усіх з історичною подією, побажав усім щасливої долі і закликав долучатись до починів у побудові своєї Української Держави. Після урочистої частини відбулись культурні заходи, в котрих сільські аматори з «Просвіти» виконували ряд патріотичних, стрілецьких та народних пісень.

 

Навіть сьогодні, згадуючи той святковий день, житель с. Заліски Кравець Іван висловлював своє захоплення від танцю «Аркан» у виконанні парубків села: Пацевка Євстахія, Кука Степана, Парадовського Богдана, Білинського Романа, Пацевка Йосипа та ін.

 

На превеликий жаль, більшість з тих молодих людей поклали свої голови в часи збройної боротьби з німецькими та російськими окупантами. У той же день було обрано сільську управу, яку очолив Пшик Іван. У селі завирувало життя, кожний відчув, що став вільною людиною на своїй землі. Євстахій часто відвідує читальню, яку очолює Марта Підлісецька, обговорюючи з нею підготовку та проведення громадських та культурних заходів. Було відновлено роботу самодіяльних та драматичного гуртків, якими керував Артим Йосафат, що приїздив із віддаленого села Черемхів.

 

В загарбницькі плани німців не входило надання українцям можливості будувати незалежну державу, вони вбачали в Україні територію, котра буде їм постачати продовольство, дешеву робочу силу та природні ресурси, тому вкрай вороже поставились до бажання українців бути незалежними. Уже на третій день після проголошення Акту із Берліна до Львова приїхала спеціальна група СД. Було арештовано в Кракові Провідника ОУН Степана Бандеру, у Львові голову Українського Правління Ярослава Стецька, а отримавши від них відмову про відкликання Акту відновлення Незалежності, німці розпочали арешти провідників та членів ОУН бандерівців-революціонерів по всій Україні.

 

Ще не загоїлись рани в галичан від більшовицького нашестя, як знову настала пора смути, терору та переслідування патріотів. Провідні члени ОУН змушені були переходити в підпілля, щоб мати можливість готувати населення до збройної боротьби з німецькими окупантами. Тим часом окупаційна влада почала втілювати в життя свої людиноненависницькі плани по перетворенню українців в рабів: розпочались спочатку добровільні заходи, а з часом масові облави і захоплення молоді для примусової праці на території Німеччини та її сателітів.

 

Тільки із Залісок було вивезено в час окупації 32 молодих людей. Молодь заганяли в так звані будівельні служби, без права вибору. Юнаків мобілізували в допоміжні німецькі військові формування, тому ОУН бандерівців-революціонерів із 1942 року розпочала збройну боротьбу з окупантами.

 

Євстахій Пацевко перебуває у постійному зв’язку з провідником Олексою Сомиком, що перебуває на підпільному становищі, виконує його організаційні завдання та доручення. Сестра Євстахія – Ольга за польського правління закінчила «Рідну школу», у 1941 році пройшла курси садівничок (виховательки дітей дошкільного віку) у Ходорові при освітньому відділі, організовані Українським комітетом та була направлена у волость Піддністряни, де очолювала дитячий садочок. Крім того, працювала в підпільній сітці ОУН. У 1942 році разом із Мартою Підлісецькою була направлена провідником «Славком» - Олексою Сомиком на медичні курси, що були організовані в селі Чортореї (Кам’яне), де групу підпільниць навчають медицини два лікарі-євреї. Вони читають лекції та навчають практичним навикам медичних сестер при наданні допомоги пораненим та хворим. Курси відбувались в підпільних умовах, дівчата проводили конспектування теоретичних питань, а на завершення – було проведено екзаменування на засвоєння курсу навчання.

 

Створений кущовий осередок ОУН жіночої сітки очолювала Марія Слівінська з Піддністрян, до його складу входили підпільниці із Залісок: Марта Підлісецька, Ольга Пацевко, Стефанія Могильна, Марта Тихович, Стефанія Яремко, Катерина Сомик. Ніхто з односельців не догадувався, що молоді дівчата готуються до виконання важкої і відповідальної роботи.

 

Однією з важливих ділянок роботи в підпіллі вважалось налагоджування зв’язку. Вона вимагала надзвичайної зосередженості, кмітливості, витримки у складних ситуаціях, а в додаток сміливості і впевненості у собі. Пошта, повідомлення, накази, все проходило по зв’язку, здебільшого «грипсами» (естафетами). Неодноразово доводилось супроводжувати через свій терен провідників, воїнів та підпільників ОУН, а в час постою розквартировувати по довірених сім’ях. Не менш вагомою була ділянка розвідки та отримання необхідних даних. Крім того, опіка за пораненими – нагляд та перев’язування, заготівля лікарських рослин та медикаментів, перев’язочних матеріалів, яких завжди не вистачало. І це не повний перелік важкої повсякденної праці, яка лягала на тендітні дівочі та жіночі плечі, і так протягом довгих років.

 

Для ведення партизанської боротьби необхідна була зброя, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти та продовольство. Майже усе діставалось самотужки, в більшості випадків в бойових операціях, при роззброюванні німецьких постів та захопленні ворожих складів. Багато необхідного нелегально скуповувалось або обмінювалось в німецьких сателітів. Готувалась мережа підпільних баз з запасами зброї, боєприпасів, медичних засобів та продовольства. І все це без тилових служб, централізованого забезпечення, з розрахунку тільки на свої власні сили та допомогу свідомого населення.

 

Одна із операцій по заволодінню зброєю відбулась в 1942 році, учасником якої був і Євстахій Пацевко. Вона була спланована повітовим проводом, і одним з її організаторів був провідник «Славко» - Олекса Сомик. Отримавши інформацію від надійних людей із ст. Стрий, що в одному із потягів, що слідує на ст. Ходорів буде перевозитись зброя і боєприпаси, керівники підпілля оперативно розробили план перехоплення. Згідно його зустріти потяг намічено на відтинку залізниці в лісі біля села Добрівляни. Сформовано бойову групу, керівником якої призначено провідника «Славка», до її складу ввійшли бойовики Забавчук Степан, Пацевко Євстахій, Кравець Василь, Качараба Василь та члени підпілля ОУН з Бородчиць, Демидова та Чортореї. Також було підготовлено підводи для перевезення зброї та місце складування. Термін виконання самої операції був дуже обмежений в часі і вимагав віддачі всіх сил. Здавалось, що все в операції передбачено. Була нічна пора, коли наблизився потяг, кілька підпільників заскочили на підніжку останнього вагона, змогли відкрити його і почали викидати зброю та боєприпаси на обочину колії. Все ж таки військова охорона, що супроводжувала потяг, запримітила щось підозріле і через лічені хвилини його було зупинено, німці відкрили вогонь, розпочався бій. В результаті підпільники понесли втрати – загинули два їхні побратими – сусід провідника «Славка» Забавчук Степан із Залісок і Завадюк Григорій з Чортореї. Вони стали першими жертвами бойового протистояння підпільників ОУН і німецьких загарбників на Ходорівщині і геройськи загинули в бою за свою землю, свій народ. Тіла їх спочили в братській могилі в м. Ходорів, а приклад самопожертви покликав сотні патріотів до лав відділів української самооборони, які незабаром заклали основу регулярної Української повстанської армії.

 

На кінець 1943р. – початок 1944р. на Ходорівщині було сформовано шість самооборонних кущових відділів чисельністю по 20-30 бійців, які суттєво поповнили уже вишколені українські патріоти, котрі перебували в допоміжних німецьких військових формуваннях і, будучи у відпустках, не повернулись до своїх частин, та перейшли в боєві українські загони. Інші, ризикуючи життям, самовільно залишали службу в німцях і повертались в рідні краї. Значне поповнення рядів повстанців відбулось за рахунок української поліції, службовці котрої масово, із зброєю та спорядженням, перейшли на сторону повстанців. Так зароджувалась і формувалась українська армія.

 

В 1943 році на теренах нашого повіту Бібрка почала діяти підстаршинська школа ОУН «Горинь», а в Карпатах – старшинська «Олені». Їхні випускники старшини, підстаршини стали командним ядром Української Революційної армії. Згадавши про підстаршинську школу «Горинь», хочеться відзначити, що з 1943 року одним з її військових інструкторів був наш краянин з Ходорівщини, уродженець с. Молодинче Степан Коваль, в підпіллі «Скорич». Мабуть його підпільна діяльність була досить утаємничена, бо його прізвища автору не вдалось відшукати ні в одному з мартирологів, виданих за період визвольної боротьби 40-х – 50-х років Ходорівщини та Жидачівщини. Та несподівано, спілкуючись з живим учасником визвольних змагань, членом ОУН, політв’язнем радянських концтаборів, дев’яносторічним Миколою Гулей з с. Городище Королівське автор почув розповідь про Степана Коваля і для збереження пам’яті про славного земляка пропонує її читачам:

 

«В 1942 році я навчався у п’ятому класі Ходорівської школи (сьогодні школа №1). На першому поверсі навчалися діти польських родин, на другому і третьому – діти українців. Нашим класним керівником був Степан Коваль, уродженець с. Молодинче. Він навчав нас математики, та маючи підстаршинське звання у польській армії, викладав і військову підготовку, яка на той час у школі була обов’язковим предметом. Займаючись на пляцу біля школи строєвою підготовкою під його керівництвом, ми під час маршу виконували і патріотичні пісні. В приспіві однієї з них говорилось: «Смерть, смерть ляхам, смерть, смерть московським комунякам». Польські вчителі вороже сприймали наші пісні і написали листа в гестапо. Степана Коваля і наш увесь клас викликали до гестапівської управи. Коли ми прийшли, вийшов німецький офіцер – начальник управи і наказав виконати пісню, котру ми співали на пляцу. Разом із учителем ми її заспівали. Гестапівець вислухав не перебиваючи і спокійним тоном сказав іти продовжувати уроки. На цей раз полякам не вдалось руками гестапо розправитися з нашим учителем».

 

Степан Коваль до 1946 року займав відповідальні керівні пости у збройному підпіллі ОУН. Після діяльності в роботі школи підстаршин його було призначено організаційно-мобілізаційним референтом ОУН Бібреччини (1944 рік). Далі він – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини (Львівський сільський округ) (1945 рік), надрайонний провідник ОУН Бібреччини (1946 рік). Дата і місце, де загинув «Скорич» - Степан Коваль поки що автором не встановлені.

 

Його брат Коваль Григорій, в підпіллі «Перський», відомий керівник українського підпілля ОУН, за часів німецької окупації у центрі Ходорова мав господарський магазин, з 1944 року у збройному підпіллі ОУН. Його функції – контрольний референт обласної господарчої референтури Львівщини (1944 рік), крайовий господарчий референт ОУН Львівщини, член Львівського крайового проводу ОУН (1945-46 роки). Його життя обірвала більшовицька куля неподалік рідного села в 1946 році при виконанні службового доручення.

 

Та повернемось до нашого героя Євстахія Пацевка. З початком збройної боротьби Євстахій перебуває у підпіллі під псевдо «Смерека». Не зважаючи на його молоді роки, керівництво довіряє йому досить відповідальні функції. Більш детально про його діяльність довідуємось із наявних архівних документів. Ось витяг з протоколу допиту МГБ надрайнного референта СБ ОУН Миколаївщини «Остапа» - Мирона Гельнера від 20 жовтня 1950 року: «Смерека», фамілії та імені не знаю, приблизно 1921р.н., уродженець одного з сіл Ходорівського району Дрогобицької області, із селян, має середню освіту, політично розвинений. У підпіллі ОУН з 1944 року. До 1947 року був фінансистом Львівського окружного проводу ОУН, потім архіваріусом Львівського крайового проводу ОУН. В 1950 році пропонувалось послати його референтом СБ Рогатинського окружного проводу ОУН, але мені не відомо, чи був він призначений туди, чи ні».

 

 Євстахій Пацевко «Смерека»

 

Інший, повстанський документ доповнює та уточнює свідчення Мирона Гельнера. Витяг із «Номінаційного списку старшин СБ 27.11.1947р.» (опублікований в 13-ому томі нової серії «Літопису УПА», с.908):

«Псевдо: Смерека (125)

Освіта: неповна середня

Функції: співробітник осередку 125

Стаж в СБ: 1 ½ року

Характеристика: Відбув 2 ½ - місячний теоретичний і практичний вишколи. Працьовитий, перевів ряд справ під керівництвом 125.

Пропонується до: хоружого

                                                                        Подав: Дмитро

Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смок – майор СБ

Пропозиції прийнято в дні 6.06.48р.

Не підлягають оголошенню

                                                                                      Чупринка»

 

Даний документ чітко стверджує, що «Смерека» з половини 1946 року співробітник осередку крайової референтури СБ ОУН Львівського краю. Попередні дослідження показують, що довірі йому відповідальних функцій у підпіллі ОУН сприяла співпраця з першим наставником, досвідченим підпільником з 30-х років, співробітником референтури СБ ОУН Олексою Сомиком, котрий був близьким товаришем «Степана» - Богдана Прокопіва, одного із керівників СБ ОУН.

 

Богдан Прокопів розпізнав у молодого підпільника задатки вмілого керівника, йому імпонували високий інтелектуальний рівень Євстахія, політична зрілість та відданість положенням Декалогу націоналіста. Про його високі людські якості та професійне вміння автору неодноразово доводилось чути від його близьких, друзів, побратимів по боротьбі – Марти Підлісецької (Салій), Івана Лисака з Підлісок – одного з останніх воїнів ОУН-УПА Ходорівщини, дружини «Смереки» – Марії Малої з Букавини.

 

На формування Євстахія Пацевка як неординарної особистості мало вплив оточення: це і шкільні друзі, патріотично налаштовані учителі, односельці, в т.ч. підпільники ОУН. Незаперечною є і заслуга сім’ї – батьки виховували його в дусі побожності, прищепили інтерес до пізнання суспільних процесів і дали досить хорошу на той час освіту. Ці фактори сприяли тому, що коли настала пора робити вибір: з ким бути?, –  Євстахій вибрав боротьбу, добре усвідомлюючи, що цей шлях буде дуже важким, тернистим і на всіх підпільників чатує смертельна небезпека.

 

З другої половини 1946 року «Смерека» працює під керівництвом заступника референта СБ ОУН Львівського краю «Степана» - Богдана Прокопіва, уродженця Дуліб. Цей період приніс і великий смуток – окружне підпілля ОУН і Євстахій Пацевко особисто понесли болючу втрату, загинув його наставник, професійний революціонер «Славко» - Олекса Сомик. Трагедія сталась у двобої з більшовиками в масиві Бориницьких лісів.

 

Неодноразово згадуючи в даній публікації Олексу Сомика, видатного громадського і політичного діяча із Залісок, автор пропонує ще одну історію з повстанських буднів, яку почув на початку 90-х років від політв’язня російських ГУЛАГів, підпільниці-зв’язкової ОУН-УПА, жительки с. Волощино Перемишлянського району, уродженки с. Бориничі Жидачівського району Газди Стефанії, в дівоцтві Дребут , псевдо «Зоряна»:

 

«Під час однієї з масштабних більшовицьких облав 1945 року, котра тривала декілька днів, я перебувала із двома старшинами ОУН-УПА в криївці у Бориницькому лісі. Час спливав надто повільно, душу не полишало відчуття тривоги. Один із старшин, старший по віку чоловік, видно досить начитаний, щоб звільнити присутніх від важких роздумів, запропонував послухати історії про життя та боротьбу українського народу в період козаччини. Розповідав він дуже цікаво, вражала його пам’ять, він називав імена і прізвища героїв, дати подій. Ми так захопились, чекаючи розвитку подальших подій з оповіді, що не помітили, як сплинув час, облава закінчилась, а ми б і далі слухали цього розумного чоловіка».

 

Познайомившись в двотисячних роках з Мартою Підлісецькою (Салій) із Жидачова, автор почув від неї подібну розповідь, і знову оповідачем був Олекса Сомик. Це наводить на думку, що обоє жінок-підпільниць згадують одну і ту ж особу, славного земляка, героя визвольних змагань, про діяльність якого ми сьогодні знаємо надто мало.

 

Не зважаючи на специфіку відомства, в котрому працював «Смерека» та виклики, що стояли перед ним та його побратимами, він старався були в постійному зв’язку зі своєю малою батьківщиною: родичами, односельцями, що пов’язали свою долю з підпіллям і при цьому продовжував розбудову мережі підпілля ОУН та відомства СБ ОУН в межах округи. Тільки з перших місяців української національної революції у її збройні лави вступило тридцять п’ять його односельців.

 

Багато родин, яким довіряло керівництво підпілля, співпрацювали із «Смерекою». Так, у сім’ї Якиляшека Миколи було збудовано розгалужену мережу криївок. Одна з них складалась із трьох приміщень, де була розміщена підпільна типографія ОУН, на котрій протягом 1944-45рр. працювало семеро підпільників. Із спогадів Якиляшек Іванни, це були молоді, освічені українські патріоти. Вагому допомогу надавав брат батька «Смереки» – Атанас Пацевко. На превеликий жаль, перебуваючи у криївці 28 лютого 1946 року разом із братами Чаплак – Григорієм та Михайлом, вони були виявлені та затримані емгебістами Ходорівського райвідділу МГБ за участю військових 330-ого стрілецького полку внутрішніх військ МГБ, що дислокувались у м. Стрий. Під час супроводу у Ходорів затримані зазнали важких побоїв, їхнє життя обірвали енкаведисти біля заліщанського лісу. Як свідчать архівні документи КГБ, учасниками цього вбивства були військовослужбовці МВД: Шранко Яків Олексійович, 1919р.н.; Гріщенко Карп Кирилович, 1910р.н.; Басацький Олександр Семенович, 1910р.н. На інших учасників злочину установчих документів не знайдено.

 

Із спогадів жителя с. Заліски Ілечка Атанаса своєму внуку Бабію Богдану: «В 40-х роках я працював шевцем і в наш дім приходило багато різних людей – бували українські партизани, заходили і військові, енкаведисти із своїми замовленнями та потребою ремонту взуття. Не дивлячись на те, що багатьох з них я знав особисто, в той тривожний час такі візити несли реальну загрозу для родини. Наведу лише один із випадків. Це було зимою 1945-46рр., приходить в хату наш односельчанин Раделіцький Юліан та просить полагодити йому взуття. Я взявся до того ремонту, а він чекає – розігрівся біля пічки та почав кашляти, мабуть був простуджений. Як на біду, чуємо тупотіння чобіт біля хати. Юліан схопив автомата та швидко забрався на пічку-бабку, а хатні прикрили його периною. У цей час входить до хати начальник гарнізону з Ходорова – Грішін, також полагодити чоботи його «ребятам». А мені руки не стоять до роботи, хвилююсь, щоб Юліан не закашляв, бо буде всім кінець. Але Господь милував, Грішін посидів і пішов із своїми душогубами. І таке потрібно було пережити».

 

Напередодні затримання Пацевка Атанаса та братів Чаплаків прийшов Грішін та говорить мені: «Дядьку Атанасе, передай Чаплакам і Пацевку, що мені відомо, де вони переховуються, нехай приходять з повинною. Бо коли не з’являться, я їх дістану і розстріляю. Я його погрозу передав рідним. Через кілька днів, раненько (28 лютого 1946р.) бачу, що більшовики оточили подвір’я Пашка Степана, його родина проживала неподалік нашого дому. Із собою вони привели чоловіка з мішком на голові. Через деякий час у супроводі військових побачив Пацевка Атанаса і братів Чаплаків. Більшовики приводили із села людей щоби підтвердили їх особи. Незабаром підпалили хліва і повели затриманих до Ходорова. Через кілька годин приносить Грішін три пари чобіт, щоб підремонтувати. Я впізнав ті чоботи і мурашки побігли по тілу». Батьків та дружин вбитих з малолітніми дітьми в жовтні 1947 року більшовики вивезли у віддалені райони Сибіру.

 

У 1946 році «Смерека» на обійсті Вербовської Надії організовує побудову криївки для керівника СБ ОУН «Степана» - Богдана Прокопіва, в котрої на нелегальному становищі перебувала його дружина Ганна Стахів, уродженка с. Городище Королівське разом із трьома дітьми: Зенком, Олегом та Ярославою. Ганна Стахів була сестрою Надії Вербовської. Із спогадів Марти Підлісецької-Салій: «У Вербовської я зустрічалась із «Смерекою» та його товаришем «Семченком» (Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, в той час надрайонний провідник ОУН Бібреччини – авт.) та «Степаном» - Богданом Прокопівим. Літом 1947 року емгебістам за агентурними даними стало відомо місце проживання Ганни Стахів. Під час проведення тотального обшуку було виявлено криївку, але вона була порожньою. В той же день було арештовано Надії Вербовської дочку Віру, її чоловіка Степана Пашка. Їх було обвинувачено у співпраці з націоналістичним підпіллям та на довгі роки запроторено до в’язниці.

 

Боротьба з більшовиками була важкою і проводилась у надзвичайно складних умовах, коли супротивник мав дуже багато переваг, і це призводило до болючих втрат. Іноді у Євстахія наставали періоди, коли необхідно було сконцентрувати думки, розслабити душевну напругу для прийняття зважених рішень, тоді він подавався в улюблений куточок з чудовою природою, це межиріччя річки Луг та ріки Дністер. Мова іде за село Букавина, в народі це місце називали «Кут» або «Льондон». Там проживало до десяти дружніх, патріотично налаштованих родин, які щиро уболівали за українську ідею. До п’ятдесятих років там існувала своя маленька українська незалежна республіка, яка упродовж десяти років давала притулок і допомогла вижити багатьом українським патріотам, бійцям збройного підпілля. Це була рідна сторона одного з побратимів «Смереки» – «Моряка» - Василька Малого, так називали його рідні. Із членами цієї родини Євстахій Пацевко познайомився ще кілька років тому. Його сестра Ольга навчалась у «Рідній школі» м. Ходорова із сестрою Василька – Марією Малою, а в 1941 році проходили курси садівничок (виховательок дітей дошкільного віку). Вони подружились і Марія неодноразово приїздила до подруги у с. Заліски, де «Смерека» познайомився з Марією. І не думав тоді, що доля в недалекому майбутньому дуже зблизить його з родиною Малих. Уже в 1943 році «Смерека» познайомиться із братами Марії – Іваном та Васильком, котрі в 1944 році перейшли у збройне підпілля щоби боронити рідну землю. Василька «Смерека» залучає у відомство СБ ОУН, в рядах якого вони протягом довгих шести років борються проти ворогів України. «Смерека» завжди був бажаним гостем у родині Малих. Від Марії дізнався, що їхні батьки добре знають один одного, бо в одній команді пройшли дорогами Першої Світової війни. Це була хороша українська родина, де діти одержали правильне виховання і у важкий для народу час не стали осторонь доленосних подій. Марія з 1943 року була залучена до підпільної роботи. З її слів автору, виконувала найрізноманітніші доручення, які диктувались обставинами та вимогами часу, це і передача «грипсів» по зв’язку, опіка над пораненими партизанами, поїздки до Львова за медикаментами та медичними засобами. Марія неодноразово допомагала у лікуванні районного провідника ОУН Ходорівщини «Чугайстра» (Дмитро Думашівський, уродженець с. Городище Королівське, котрий підліковувався у «Льондоні» - авт.) під час загострень хвороби шлунку. Доводилось готувати та доставляти їду для повстанців, а також для тих, хто перебував під слідством. При цьому згадала учителя з Івано-Франківської області, який був під слідством на «Гирках», біля Букавини. Коли приносила йому їду, мусила дбати за власну безпеку: часто міняла одяг та наносила на обличчя доступний грим, створюючи образ старшої жінки. Чула, як одного разу учитель запитував «Смереку», де він навчався і набув досвіду, що так професійно веде слідство та грамотно записує протоколи.

 

Протягом довгого періоду Євстахій боровся з душевними почуттями, що зародились до Марії, вважаючи, що це трапилось не до часу. Однак, серцю не накажеш, вони обвінчались в 1949 році в підпільних умовах, отримавши батьківське та Боже благословення. Детально ця подія описана автором окремою статтею «Повстанське весілля».

 

 

Марія Мала

 

Під час зимового постою 1949-50рр. «Смерека» перебував у бункері лісового масиву біля села Добрівляни. В осінній період з підпільними дорученнями до нього приходила і його дружина Марія, яка розповіла автору про облаштування бункера. Підземне приміщення було обладнане усіма побутовими зручностями, наскільки це було можливо – дві кімнати, криниця, туалет та ін. зручності для перебування та роботи. Згадала Марія і досить трагікомічний момент при перебуванні Євстахія в цьому бункері. Незабаром після їхнього одруження «Смерека», перебуваючи в бункері працював з документами. Напередодні його охорона та кур’єри відійшли з дорученнями. Під вечір другого дня він почув підозрілі звуки – шурхотіння, глухі удари, що доносились ніби з зовні. Усе свідчило, що хтось добирається до лазу і це могли бути енкаведисти. Зваживши ситуацію, Євстахій не гаючи часу почав знищувати документи. Потім зняв з пальця освячену шлюбну обручку, на котрій було вигравірувано ім’я та прізвище нареченої, дата вінчання і вкинув її у криницю. Після цього приготував зброю, щоби гідно зустріти супротивника. З кожною хвилиною наростала напруга, та через деякий час все стихло. Підпільник уважно прислухався, прикладаючи вухо до вентиляційного стояка, але зовні було чути лише пориви вітру в кроні дерев. Ніч минула в тривожному очікуванні. Тільки ввечері почув умовний сигнал, це прийшли побратими: «Снігур», «Моряк» та «Зозулька», тоді повністю спала напруга. Привітавшись із друзями, запитав, чи не бачили на поверхні щось підозріле. Ті, уважно обстеживши довколишню територію, виявили винуватця тривоги – ним виявився борсук, котрий поряд будував собі зимову нору. Це була одна з небагатьох партизанських пригод, котра закінчилась так несподівано і довгий час викликала у слухачів щире пожвавлення. У той же день було піднято з криниці обручку. Розповідаючи дружині цю дивну пригоду, Євстахій пообіцяв їй ні за яких обставин не знімати з руки обручку.

 

З того часу минуло три місяці і саме тут «Смереці довелось пережити болючу втрату – загибель трьох побратимів з відомства СБ ОУН: «Снігура» - Миколи Озарка, уродженця с. Підгірці, котрий обрав за псевдонім прізвище відомого футболіста української команди 30-х років із Жидачева Євгена Снігура, замордованого енкаведистами у 1941р.; «Моряка» - Василя Малого із Букавини, брата дружини Марії та «Зозульки» - Антіна Коваля із с. Бортники. Це були віддані національній ідеї патріоти, які перебували на самому передовому рубежі боротьби з ворогами України, вони не уникали відкритих боїв і, одночасно, розгадували хитрі та підступні комбінації карателів в червоних погонах проти тих, хто бажав лише одного – щоби українцям ніхто і ніщо не мішало вільно будувати свою державу.

 

Це сталося 4 лютого 1950 року, усі троє ввечері перебували в с. Бортники на господарстві Стефанії Русиник, де була облаштована криївка в будівлі стодоли. Це місце вважалось надійним, повстанці протягом довгого періоду нею користувались. Ось що про цю подію згадувала після сибірських таборів сама Стефанія в розмові з жителем с. Бортники Степаном Крегенбільд, деталі якої він розповів автору:

 

«Ввечері 4 лютого у мене в домі було багато партизан, серед яких я знала тільки свого односельця – Антона Коваля. Після обговорення своїх справ частина із них подалась до криївки, яка знаходилась у стодолі. Як тільки закрився за ними люк, я його замаскувала. Дуже рано у двір несподівано заїхав загін енкаведистів на санях. Мене підняли і не давши одягнутися, в одній сорочці, вивели у двір, а самі зайшли до стодоли. Пострілів не було чути, але коли відкрили криївку то витягли трьох мертвих повстанців. Їх завантажили на сани, прихопили і мене та повезли до Ходорова».

 

«Смерека» був неабияк збентежений та вражений цією втратою, адже загинули досвідчені працівники референтури СБ, котрі були загартованими воїнами і виходили не раз із складних ситуацій і ось, потрапили у більшовицьку пастку. Їхня загибель насторожувала та задавала багато запитань, було зрозуміло, ворог іде по сліду. Чи вдалось «Смереці» розслідувати причини даної трагедії та встановити, хто причетний до провалу і де були допущені помилки – поки що невідомо. Можливо про цю подію і багато інших можна було б довідатись, якби віднайти два бідони з архівними документами СБ, про які розповіла автору дружина «Смереки» Марія Мала, але де їх заховали підпільники їй було невідомо.

 

Сьогодні ж, розмовляючи з живими свідками тих подій та ознайомившись із матеріалами книги «Поєдинок на переправі», одним із авторів якої є бувший співробітник КДБ Якименко (із Івано-Франківщини – авт.), правдоподібною виглядає версія, що до загибелі повстанців на садибі Стефанії Русиник причетні три агенти МГБ, що діяли в той час на Ходорівщині у структурах ОУН-УПА. Двоє з них були чекістами під псевдонімами «Крук» і «Малиш» («Малиш» також значиться в архівних документах, як учасник диверсійної групи МГБ «Тайфун», що діяла на території Львівської округи під виглядом «повстанців-націоналістів»), третім був зрадник – перевертень «Шпак» - Зіновій Благий із Голодівки Рогатинського району. Перебуваючи у діючих органах ОУН-УПА, він займав посаду фінансового референта Головного Проводу. Благий знав багатьох оунівців із Ходорівщини, котрі учились разом з ним у Рогатинській гімназії. Приїжджаючи для координації дій ОУН на терени Ходорівщини як зверхник Рогатинського окружного проводу, він тісно співпрацював із Миколою Левицьким з Молодинча – обласним референтом пропаганди ОУН Львівського краю та був одружений на його сестрі Марії.

 

Навесні 1948 року чекісти спланували і більше місяця готувались до проведення каральної операції у лісових масивах Рогатинського району по ліквідації головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Перед відправкою оперативників на кожному інструктажі був особисто присутній заступник міністра МГБ України Дрозда. Це вказувало на надзвичайну важливість цієї операції для репресивного органу, штаб котрої розташувався у Рогатинському районі. На третій день пошуків в одному із десяти квадратів лісових масивів Рогатинщини, де в кожному із них діяла окрема оперативна група МГБ, біля невеликого струмка, котрий витікав із пагорба, енкаведисти виявили бункер. Допоки шукали вхідний лаз до нього, запасним виходом вискочило троє повстанців. У перестрілці двоє загинуло, а третій, отримавши кулю в ногу вище коліна, не міг пересуватись, то ж прихилився до дерева. Побачивши офіцера, що приближався, кинув йому до ніг пістолет і промовив: «Поклич свого начальника, я «Шпак», член Головного Проводу ОУН, провідник Рогатинського окружного проводу… Прошу зберегти мені життя… Можу повідомити вашому начальству важливі речі…». До Рогатина викликали санітарний літак, яким «Шпака» доставили у Львівський госпіталь. Так «Шпак» пішов на шлях зради і ганебну співпрацю з катами українського народу.. Після декількох невдач по виходу на слід Шухевича, чекісти задумали іще один підступний план. Коли «Шпак» одужав, його вирішили повернути до лав УПА, але не самого – на допомогу посилають двох чекістів: «Малиша» і майора Хоменка, під псевдонімом «Крук», з центрального апарату держбезпеки, з Києва. Отож, щоб увійти в довіру повстанців із своїми помічниками-емгебістами, «Шпак» запропонував заслати його з «Круком» і «Малишом» у село Молодинче на Ходорівщину, де проживала його дружина Марія з родиною. Через них він вийшов на підпільників і повідомив їм розроблену енкаведистами легенду про те, як після зіткнення у лісі з чекістами поранений заховався, а потім перебрався до родичів у Ходорівський район. Відтак, два енкаведисти-карателі і зрадник-перевертень проникають у лави ОУН-УПА і діють поряд з повстанцями. «Шпак» мав, найперше, повернути собі довіру керівників Проводу, вийти на зв’язок із ними і ліквідувати генерала «Чупринку» - Романа Шухевича. Та не все із задуманого їм вдалось реалізувати – не було довіри у керівників Проводу і до «Шпака», і до його легенди, котрі так і не вийшли на зв’язок із ним. Все ж таки, у нижніх ланках підпілля, використавши своє минуле становище в ОУН, «Шпак» вчинив багато підлих діянь, що привело до загибелі цілий ряд українських патріотів. Серед них був і його колишній начальник охорони, відомий командир ОУН-УПА, член проводу ОУН Ходорівщини «Сосонка» - Володимир Хрущ із Сугрова. Йому було вручено в с. Підбір’я Рогатинського району записку, написану рукою «Шпака», про зустріч в с. Підліски. Знаючи почерк «Шпака», він пішов на неї разом із двома зрадниками, що її принесли. Тут його в засаді очікувала оперативна група МГБ на чолі із лейтенантом Громовим. Під час перестрілки «Сосонка» загинув як герой, знешкодивши шістьох енкаведистів.

 

Попри усі труднощі підпільної боротьби з досвідченим і підступним супротивником, явні і завуальовані загрози та болючі втрати, протягом довгих років протистояння антинародному режиму «Смерека» та його побратими не перейшли в глибоке, глухе підпілля. Своїми діями вони засвідчували окупаційній російській владі, що боротьба не завершена, вона триває і навіть переважаючі сили ворога не в силі зупинити спротив українського народу. Про це свідчать і архівні документи МГБ, наприклад довідка, складена оперативним уповноваженим Ходорівського РВ МГБ лейтенантом Грішиним своєму керівництву. В ній зазначено, що протягом 1949 року кущовим відділом ОУН «Зорян» (керівник групи) було здійснено чотири партизанські акції. В числі інших повстанців цієї групи було названо і Пацевка Євстахія, псевдонім «Смерека»:

 

2 липня 1949 року під час бойового зіткнення з даною групою збройного підпілля ОУН був поранений старший уповноважений Ходорівського РВ МГБ лейтенант Гвоздьов.

 

В липні ц.р. даною групою повстанців було спалено колгоспний двір у селі Жирова та сільська рада в селі Демидів.

 

21 вересня 1949 року у селі Демидів здійснено теракт на секретаря парторганізації, завклубом Шерстнева А.Д.

 

24 вересня 1949 року під час бою з даною групою підпілля був поранений рядовий Ігошин А.Г.

 

Та це не повний перелік бойових та протестних акцій під керівництвом «Смереки», про інші замовчувало більшовицьке керівництво, несучи суттєві втрати. Один із таких боїв відбувся весною 1949 року біля Залісок, учасником якого був Євстахій. Його описав повстанець «Явір» в розповіді під назвою «Небажана стріча», яка була опублікована в Літописі УПА, том 13 Нової серії. В даній публікації описано відчуття навколишнього світу тими, «…хто примушено довготривало сидів у сонячні погожі дні у криївці і побачений хоча і не білий, а темний, та все ж таки «світ Божий» здавався раєм, а смак весняного вечірнього повітря, вдихнутого на повні груди був кращий за найкращі присмаки».

 

Далі «Явір» продовжує: «Ми скоро натягли на себе зброю і один по одному зникли у вході. Перший виліз «Сойка», потім Павло і я, в кінці «Смерека». Друзі «Чугайстер» та «Марко» залишились у криївці. Небо засіяли зорі, а в ліску було тихо, святочно – це було свято Вознесіння 1949 року. В селі Залісці було спокійно, ми повечеряли, залагодили усі справи, забрали харчі й подалися назад, до своєї лісової «хати». Та коли ми переходили дорогу Залісці – Чорторея, «Смерека» здержав нас: «Слухайте ви, добре було б скочити при нагоді по ці замовлені в Чортореях речі». Собаки мовчать, виходить там спокійно. І ми дорогою подались до села. Та не довго ішли, як на раз до моїх вух долетів притишений, але зовсім виразний тупіт кількох пар чобіт. Я з витягнутим автоматом заліг під житом, те саме зробили мої друзі. Ми затаїли подих і напружено вдивлялись вперед. І ось з поза закрути, на якихось десять метрів від нас появились темні, озброєні постаті. Сумнівів не було – це могли бути тільки енкаведисти. Найменший рух міг нас тепер зрадити. І тому, не вагаючись ні секунди, потягнув за спуск автомата. Довгі серії перервали нічну тишу. Енкаведисти попадали на землю, між ними почулись крики. Оглянувшись за друзями, ми побігли в протилежний від криївки напрямок. Незабаром на цьому місці знялась сильна стрілянина. Не вгавав довгими серіями кулемет, вибухали гранати. Але стріли до нас не зближалися.

 

На другий день ми повернулись на «Зет», де зустрілись з рештою друзів, оживлена Оленка оповідала нам про відгуки нашої «зустрічі» з енкаведистами: «Знаєте, ми як почули стріли, – місця не могли знайти. Щойно ви були в нас, щойно вийшли веселі та здорові, і вже стріляють. І б’ють, і б’ють – ми були певні, що вже вас всіх нема в живих. І так до рання: плачемо і молимось, в хаті не всидимо. Скоро рано прибігла Стефка, головою до столу товче: «Ой вже нема наших соколиків, нема нашого Павлика, напевно всіх побили». Аж тут по полудні приходить Петро з району та й говорить: «Заспокійтесь баби. Та не наших побили, везли лиш енкаведистів. Там нині ховали двох, а третього, старшого – наші тяжко ранили, то до шпиталю повезли». Ну, хвала Богу, ми віддихнули легше». Оленка не докінчила, але в її погляді було море радості. Вона світилася теж ясним блиском на обличчях всіх домашніх… І ми були певні, що подібно радіють сьогодні не в одній цій хаті, а в сотках – по всіх довколишніх селах. Бо в боротьбі проти загарбника – народ з нами».   

 

Автору вдалось частково ідентифікувати псевдоніми та імена, які згадані повстанцем «Явором» у вище наведеній публікації: «Смерека» - уже відомий нам Пацевко Євстахій; «Сойка» - Степан Забавчук, уродженець с. Тужанівці, кущовий провідник ОУН; «Чугайстер» - Думашівський Дмитро, 1921р.н., уродженець с. Городище Королвське. З 1946 року провідник ОУН Ходорівського району. Загинув 14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів. Згадана підпільниця Олена, на прізвище Філіпчук, уродженка с. Букавина, вийшла заміж в 1949р. в підпільних умовах за Куку Степана, кущового провідника ОУН. В 1950р. була засуджена більшовиками за підпільну діяльність. В тюремних застінках народила дочку Галину, яка на сьогодні проживає у Тернопільській області. Чоловік Олени – Кука Степан, 1924р.н., уродженець с. Заліски, загинув у бою з енкаведистами 6 вересня 1951р. за мостом р. Дністер біля Залісок. Також згадана підпільниця Стефа, на прізвище Могильна, уродженка с. Заліски, активна учасниця жіночої сітки ОУН. Її брат Федір, учасник збройного підпілля ОУН, був одружений з сестрою Степана Куки, загинув у більшовицьких таборах під Норильськом. Петро, на прізвище Кука, 1934р.н., уродженець с. Заліски, брат кущового провідника ОУН «Завзятого» - Степана Куки.

 

Іще одну історію з повстанських буднів «Смереки» і його побратимів розповіла автору уже згадувана «Орися» - Марта Підлісецька-(Салій):

 

«З приходом весни 1950р. «Смерека» проводив перевірку стану кущових відділів після зимового постою на Ходорівщині. Супроводжували його побратими «Завзятий» та «Стефко» - Іван Лисак. Повертаючись із терену куща «Сойки» села Тужанівці, у с. Чортореї (Кам’яне) їх повідомили про облаву у с. Заліски. Вирішили направитись до найближчої криївки у лісок за заліщанським цвинтарем, мабуть це та криївка, яку описав повстанець «Явір». Через два дні раптом почули на поверхні біля вхідного люку шум та собачий гавкіт. Було зрозуміло, то енкаведисти, вирішили прориватись з боєм, навіть взуватись не було часу. Не гаючи ні хвилини, «Смерека» поспіхом знищував документи, а «Завзятий» і «Стефко» в цей час виривали затвор люка. Як тільки в очі вдарило сонячне світло, що потрапило у криївку, «Завзятий» зірвав кільце з гранати та жбурнув її у відкритий отвір. Пролунав вибух, за кілька секунд всі були на поверхні, по колу поливаючи простір автоматним вогнем. Напружуючи зір від сліпучого сонячного проміння, побачили неподалік куща мертвого енкаведиста, а біля люка криївки в смертельній агонії корчився собака. Уже далеченько між деревами, в сторону Ходорова біг ще один енкаведист. На дворі був березень місяць, ще подекуди лежав сніг. Не зважаючи на те, що були босі – швидко побігли в сторону поромної переправи на ріці. Діставшись берега Дністра «Завзятий» і «Стефко» пустились іти у брід, але «Смерека» не ризикнув з хворою ногою слідувати за ними, подався до порому і без перешкод дістався другого берега. Група направилась в сторону с. Рогізне, де партизани зігрілись у надійної родини, а з настанням ночі подались до своєї повстанської столиці – «Льондон», хутора поблизу Букавини. Рано вранці «Смерека» відрядив зв’язкового у Заліски до станичного Матвія Сомика (брата «Славка» - Олекси Сомика) з донесенням про небезпеку, яка загрожує Марті - «Орисі». «Смерека» поспішав, бо у криївці, з якої вдалось вирватися, залишилась частина документів, котрі свідчили про підпільну діяльність саме «Орисі». Отримавши повідомлення, Матвій Сомик через племінницю Стефу Гошовську передав наказ «Смереки» негайно залишити село, сховатись у надійному місці та чекати зв’язку. Повернувшись із Залісок, зв’язковий розповів «Смереці» що почув від станичного Сомика про енкаведистів, котрі викрили партизанську криївку. У цей день двоє енкаведистів з Жирова, прогулюючись із службовою собакою, забрели у лісок. Там вона почула запах криївки і це було початком її кінця і провідника. Військовий, що залишився живий, прибігши до Жирова повідомив Ходорівський райвідділ МГБ. Швидко прибула оперативна група, прочесала лісок, обстежила криївку, опитала людей із Залісок, але повернулась до Ходорова ні з чим. Застереження стосовно «Орисі» були не даремними, незабаром у Заліски прибула група МГБ, яку очолював оперуповноважений Грішін, розшукували Марту, та вона була уже недосяжна.

 

П’ятдесятий рік для «Смереки», як і всього підпілля ОУН, став роком важких випробувань. До липня місяця 1950р. Євстахій Пацевко – співробітник референтури СБ ОУН Львівського краю, виконує обов’язки канцеляриста при референтові СБ ОУН «Степанові» - Богданові Прокопіву, а після його загибелі, з 9 листопада перейшов у підпорядкування новопризначеного референта «Яреми» - Євгена Пришляка. У липні 1950р. із «Смерекою» зустрічається провідник ОУН-УПА Львівського краю «Горновий» - Осип Дяків, він же «Цьвочок», при поверненні з Рогатинського району. Про свої враження від зустрічі та спілкування із нашим героєм «Горновий» розповів референту СБ ОУН Львівського краю «Яремі». Вони прийшли до думки про доцільність призначення «Смереки» референтом СБ ОУН Рогатинської округи, до складу якої входили три надрайони – Бібрка, Перемишляни та Рогатин, в сукупності це десять районів.

 

Євстахій розумів усю глибину відповідальності перед Проводом, що лягала на його плечі у зв’язку із цим призначенням. Впевненості у своїх силах, що справиться з дорученням, надавав багаторічний досвід роботи у даному відомстві. Він досконало вивчив підпорядковану територію, особисті якості провідників ОУН надрайонів, районів, включно до кущових відділів. З іншого боку, супротивник в образі каральної машини МГБ намагався будь якою ціною фізично знищити осередки опору непокірних українців, патріотів, готових віддати навіть життя в ім’я свободи свого народу. Для цього виділялись величезні військові та матеріальні ресурси, залучались до розробки каральних операцій найкращі професіонали, що набили руку на придушенні народного опору, починаючи з 20-30-х років. Створювались агентурні мережі сексотів і зрадників, формувались боєві відділи та боївки МГБ, котрі чинили масові злочини проти місцевого населення під виглядом українських націоналістів з метою скомпрометувати істинно народний спротив червоним окупантам, посіяти недовіру в народні маси. Результатом такого протистояння стали десятки тисяч убієнних галичан, в основному селян, що у вирішальний для нації момент поміняли плуга на гвинтівку. Нищили непокірних українців не тільки із зброї, ними заповнювали все нові і нові табори ГУЛАГу, де жахливими умовами і непосильною працею старались зламати до кінця дух свободи в жінок, старих і нащадках тих, хто поліг у відкритому бою.

 

Зважаючи на складність ситуації, «Смерека» як ніколи розумів важливість своєї ролі командира і наставника, старався реалізувати всі можливі заходи для збереження життя своїх побратимів по зброї та продовження спротиву. На жаль, сили були явно не рівними, періодично поступають болючі повідомлення про втрати найкращих товаришів.

 

Так, 22 січня 1950р. на рідній Ходорівщині, у селі Руда (тепер Рудківці) загинув один із багаторічних борців за свободу, член районного проводу ОУН, бувший співробітник СБ ОУН, кущовий провідник «Бук» - Вибранівський Гаврило із трьома побратимами. Як свідчать архівні документи МГБ, за отриманою інформацією від агента (н) із села Руда.

 

9 травня 1950р. була арештована в селі Черемхів близька соратниця по ОУН, підпільниця «Орися» - Марта Салій.

 

В травні «Смереку» повідомили про депортацію у Сибір батька-інваліда, матері та сестри Ольги. На засланні батько незабаром помер.

  

Сидить справа мати Євстахія – Анна, у верхньому ряді друга справа його сестра – Ольга. Хабаровський край 1952 рік

 

14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів смертю героя загинув районний провідник ОУН «Чугайстер» - Дмитро Думашівський із дружиною, котра була друкаркою районного проводу, та кущовий ОУН «Карпо» - Шарабура Дмитро з двома побратимами.

 

6 вересня 1950р. у селі Бовшів на Івано-Франківщині загинув надрайонний провідник ОУН Рогатинщини «Семченко» - Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, близький товариш «Смереки», котрий з 1944 року займав відповідальні посади у Львівському окружному проводі ОУН.

 

Як свідчать архівні документи МГБ, усі перераховані жертви з боку повстанців були наслідком донесень агентів-сексотів. Мабуть і сьогодні на них і їхніх нащадках висить карма важкого гріха за невинно пролиту кров.

 

Завершуючи життєпис та спогади очевидців про Євстахія Пацевка – «Смереку», «Євшана» варто наголосити, що історія визвольних змагань 40-50-х років минулого століття знає сотні, тисячі українських родин, сини і дочки котрих в лиху годину, годину вибору: з ким бути?, – вибрали боротьбу з ворогами свого народу, взявши за основу гасло: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї».

 

Село Заліски дало багато таких родин, це сім’я Боднарчуків – батька Івана, синів Євстахія та Василя; родина Дубовських – братів Стефана, Григорія, Семена, Мирона; родина Салій – Дмитра, Володимира, Стефана, Петра; родина Куки – братів Стефана, Йосипа та усіх тридцяти одного героя-односельчан «Смереки», що віддали своє життя за Свободу і Незалежність України. Низький уклін Вам від вдячних нащадків!

 

Салій Петро, пс «Мороз», 1913 р.н.

 

Значна частина українських родин за активну допомогу збройному підпіллю зазнала переслідувань та утисків від радянської влади, включно і тривалої висилки до Сибіру. Така доля не оминула уже згадувані родини Чаплаків – Василя і Михайла, сім’ї Степана Пацевка, Данила Олійника, Олексія Куки, Переговської Анни, Стефанії Ронської, Лашка Дмитра, Цибулі Володимира, родину Могильних. За співпрацю з підпіллям ОУН були запроторені у російські тюрми на довгі роки Марта Салій, Катерина Сомик, Кость Фенчин, Степан та Віра Пашко, Дарія Кебало, Дмитро Ляшко, Йосип Дубовський, Андрій Стручинський, Семен Чаплак, Олійник Микола. Усі вони заслужили на світлу історичну пам’ять та пошану від нашого народу.

 

Життя нашого героя «Смереки» - Пацевка Євстахія обірвалось у розквіті сил, коли природа очікувала життєдайного оновлення – 3 березня 1951р. недалеко від села Тужанівці, Ходорівського району (тепер Миколаївський). Згідно розробленої комбінованої операції МГБ, місцеві енкаведисти отримали агентурні дані про місцезнаходження криївки, де перебувала група повстанців. Операція розпочалась о 12-00 год 3 березня під керівництвом заступника начальника обласного управління МГБ полковника Литвинова, командира стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковника Лашманова, начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Буток. В результаті зав’язався запеклий двобій. Повстанці чинили відчайдушний опір, зробили спробу прорвати кільце оточення, та сили і диспозиція були не на їх користь. Прийнявши нерівний бій, всі вони загинули геройською смертю. Віддаючи за свободу і незалежність свого народу найдорожче – життя, вони сподівались, що їхня жертва не буде даремною, прийде час і їхні нащадки таки реалізують мрію попередніх поколінь про Незалежну Соборну Державу Україну.

 

Серед загиблих героїв були:

1. «Смерека», «Оршан» - Пацевко Євстахій, окружний референт СБ ОУН Рогатинської округи. 2. «Легінь» - Краївський Василь Купріянович, 1916р.н., уродженець с. Загіричко Ходорівського району, районний провідник ОУН Ходорівщини. 

3. «Вірний» - Балук Олексій Микитович, 1920р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1943р., референт СБ Ходорівського проводу ОУН.

4. «Сойка» - Забавчук Степан Дмитрович, 1921р.н., уродженець с. Тужанівці. В підпіллі з 1943р., кущовий провідник ОУН.

5. «Змієнко» - Сомик Петро Васильович, 1926р.н., уродженець с. Піддністряни Ходорівського району, бойовик куща ОУН.

6. «Андрій» - Вербовський Григорій Гнатович, 1930р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1949р., бойовик куща ОУН.

 

Даним дослідженням автор віддає глибоку шану землякам, що героїчно загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Держави.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX ст.

Іван Вовчук (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 10 трав. 2019 р., 08:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лист. 2019 р., 09:04 ]

 

До 100-річчя утворення Західно-Української народної республіки факультетом історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника готується трьохтомне видання «ЗУНР 1918-1923 - енциклопедія». Презентація 1-го тому відбулася 30 жовтня 2018р. на святковій конференції у Львівській обласній раді. В дане видання увійшло дослідження про відомого діяча ЗУНР яке автор пропонує читачу.

 

Іван Вовчук (псевдо "Граб"), (13.06.1886р. – 10.08.1955р.) громадсько-політичний та військовий діяч, старшина УГА, сотник УПА, народився у с.Ляшки Горішні (нині с.Горішнє Миколаївського району Львівської області) у національно-свідомій багатодітній українській сім"ї Григорія та Анни Вовчуків. Батько Григорій (1855р.-05.07.1927р.) та мати Анна (1862р.-10.12.1919р.) з діда-прадіда були хліборобами, вирощували хліб, ростили дітей, з малих літ прививали їм свою любов до праці, землі Української з її глибокими традиціями і звичаями. Навчали законам і чеснотам Божим.

 

Надзвичайно вагомим фактором у вихованні і формуванні особистості Івана відіграла громадська діяльність батька. Він користався повагою і авторитетом у громади села, часто спілкувався з парохом села о. Долинським, директором школи Калиновичем у вирішенні громадських і соціальних потреб жителів села. Був зачинателем просвітницької роботи в селі. У 1894році Григорій Вовчук – один з ініціаторів заяви в намісництво у Львові з проханням дозволити заснувати в селі читальню товариства "Просвіта". З одержанням дозволу став фундатором, активним організатором і її читачем. З жителем с. Ляшки, ідейним однодумцем Гнатевичем, організував і завіз камінь на будівництво будинку "Просвіти" в місто Ходорів. Під час відкриття будівництва заклали перший камінь під забудову. На початку двадцятого століття Григорій Вовчук вступає в Українську Національну-Демократичну партію, в яку входили видатні діячі Галичини: М. Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Іван Франко та інші. Також варто зазначити, що господар Григорій Вовчук був обраний до складу Ширшого народного комітету УНДП на з’їзді партії 25 грудня 1912 року. Даний комітет став осередком, який керував усім життям краю – політичним, господарчим і культурним. Виступав як активний оборонець національних прав, був делегатом до Відня від громадськості та УНДП до Австрійського цісаря Франца Йосипа із посланням про надання народу Галичини вільних прав і автономії. У духовному житті був добрим християнином і захисником своєї церкви. Із своїх заощаджень за життя пожертвував для храму села позолочену оправу на Святе Євангеліє. У час проголошення ЗУНР у 1918-му році мав промову на народному вічі у місті Ходорові. Був впевнений і жив з вірою, що прийде час і здійсниться омріяна сотнями років мета українського народу – бажана Воля. Розумів, що за неї треба боротися, і дорогу прокладуть покоління освічених українців, які своїми ідеями згуртують, поведуть народ на боротьбу за незалежність.

 

У сім’ї Вовчуків зростало тринадцятеро дітей. Батьки докладали усіх зусиль, щоб діти отримали освіту, ідучи у світ, і були потрібні своєму народу.

 

Іван був першою дитиною. Навчаючись у школі, показав здібності до наук, які продовжував освоювати у Перемишльській гімназії.

 

На даному періоді життя велику увагу приділяє просвітницькій роботі. У період вакацій, перебуваючи у рідному селі Ляшках, він постійний відвідувач читальні, яка в той час налічувала до ста книг. Організатор голосних читань та спільних обговорень. Його улюблені автори: Т.Шевченко, І.Франко, М.Шашкевич, М.Гоголь. У селі так і звали його –«читальник».

 

Після успішного закінчення гімназії Іван наслідує своїх батьків, і майбутній вибір професії пов’язує з годувальницею-землею. Їде на Волинь і продовжує навчання в Агрономічному сільсько-господарському училищі у Дубно.

 

Іван знайомиться із студентами-однодумцями, зокрема, майбутнім науковцем і літератором Б. І. Стипанишеним, запалює їх ідею національно-державного будівництва.

 

28 грудня 1913 року у Львові Іван Вовчук присутній на привселюдному вшануванні 40-річного ювілею творчої і громадської діяльності великого Каменяра, Івана Франка і зачитує організований привітальний лист від селян Ляшок Долішніх.

 

«Великий наш учителю! І я, син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує.

 

Та проте ми розуміємо, чим ти був для нас. Ти нас учив, Ти нас провадив, Ти за нас і терпів, Ти все дав нам, що лише мав, – тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маємо на наших убогих нивах. Ось в сім вінку, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, і овес, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба.

 

А Ти, за інший хліб дбав, на іншій ниві працював – Ти трудився для духа – та однако терпів, як кожний з нас селян у своїй чорній солом’яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів для всіх. Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаємо за сю твою працю для нас та з серця желаем Тобі прожити еще «многих літ» серед нас та тішиться овочами Своєї гарної праці».

 

Лист був зустрінутий бурхливими оплесками в залі.

 

Молодший брат Івана, Микола (1892р. – 13.01.1913р.) року народження, в той час навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. Був вельми активний у студентських колах. Його політичний світогляд – це протистояння полякам як головному ворогові Галичини. Він належав до нового покоління, яке не випрошувало в уряду соціальних реформ та культурних прав, а протистояло ворогові, готове пожертвувати власним життям, незабаром ставши у ряди Січових Стрільців.

 

Напередодні Першої Світової війни Микола помер в 20 років у Львові внаслідок отруєння, при загадкових обставинах. Були твердження, що трагічний випадок спричинила рука шовініста з польських військових таємних організацій. Це перше горе, яке прийшло у сім’ю Вовчуків. Вшанувати пам’ять Миколи прийшли всі жителі села і навколишньої околиці, приїхали його друзі студенти зі Львова. Панахиду відправляли 12 священників з Бібрецького повіту.

 

У 1908р. Івана Вовчука було мобілізовано на службу в Австрійську армію, де він перебував безпосередньо до 1915року. Був учасник Першої Світової війни, воював на Італійському і Східному фронтах в якості фельдфебеля артилерії. У 1915р. потрапив у Російський полон, перебував у таборі військово-полонених у Туркестані. В Галичину повернувся в 1918р. У період Листопадового Чину 15 листопада 1918р. Іван вступив до УГА, в чині чотового (лейтенанта) воював у складі 3-ї Бережанської бригади в полку артилерії під командуванням генерала Крауса. В кінці грудня 1918р. формував добровольців у місті Ходорові, де знаходилась начальна Верховна команда УГА і супроводжував поїзд з новобранцями під місто Городок, де проходили запеклі бої з поляками. Більше восьми місяців існування ЗУНР Іван Вовчук на передовій лінії в боях з ворогом.

 

Його брат Андрій (1887р. – 1919р.) та чоловік сестри Палани – Шоробура Іван в 1918р. з Австрійської армії перейшли добровольцями у збройні сили УГА, воювали в ім’я незалежної ЗУНР. На початку 1919р. брат Андрій загинув в боях з поляками у складі групи (Старе село) в районі міста Бібрка. Шоробура Іван загинув в кінці 1918р. біля села Вибранівка Бібрецького повіту. 

 

У липні 1919 року Іван Вовчук з УГА відійшов за Збруч, де Галицька армія злучилася з Добровольчою армією УНР. Він приймає участь в боях з більшовиками в липні та серпні 1919р. за визволення столиці – Києва. В УГА до 19.04.1919р. був у чині унтер-офіцера по постачанню артилерійських військ, до квітня 1920р. – хорунжим в чині чотового артилерійських військ. У квітні 1920р. в період відступу УГА був захоплений поляками, перебував у концтаборі військово-полонених у Щеціні до січня 1921р.

 

Із розповіді Івана Вовчука рідним, в таборі щоденно помирало декілька десятків військово-полонених українців в наслідок тифу. Їх масово закопували у вириті траншеї довжиною триста метрів та шириною п’ять метрів. Не обминув тиф і Вовчука, його, важко хворого, без ознак життя було скинуто у траншею до мертвих. Тільки чудом він залишився живим, в ночі прийшовши до тями, виповз із траншеї. Небайдужі люди надали Вовчуку допомогу та прихисток.

 

З відходом УГА за Збруч і окупації Галичини поляками, родина Івана Вовчука зазнала важких переслідувань. Батько змушений був переховуватись два з половиною роки у лісі у «вовчих дебрях», в печерах біля села Ілова. Польські військові, жандармерія робили часті напади на двір, проводячи обшуки, погрожуючи матері, братам і сестрам фізичною розправою. У пошуках забороненої літератури, зброї зрізали єдину столітню грушу, що росла на подвір’ї.

 

У листопаді 1919р. сім’ю Вовчуків спіткало ще одне горе –  тяжко захворіла мати Івана – Анна. Постійні хвилювання за чоловіка і дітей, напруга під час візитів польської жандармерії, привели до ослаблення організму та спричинили захворювання на тиф. 10 грудня 1919р. мати померла.

 

У 1921р. Іван Вовчук повернувся із польського полону до батьківського дому, де зустрів подавленого втратами та знесиленого сухотами батька Григорія. У 1924р. Іван створює сім’ю, дружину взяв з роду Лотоцьких, звали  її  Аполінарією. Вінчальний обряд проводили в одному з храмів міста Львова. Іван Вовчук, поріднившись із сім’єю Лотоцьких, відчув атмосферу спільних думок, взаєморозуміння, ідейну і духовну підтримку від батька дружини і полинув у політичні процеси того часу. Відновлює зв’язки із своїми друзями на Волині і виїжджає в Дубно, працює там протягом двох років. Дружина в той час жила зі своїми батьками в Ляшках. Тільки постійні листові прохання змусили Івана залишити Волинь і повернутись у своє село до сім’ї. Працює у тестя в млині. У зв’язку з передчасною смертю тридцяти п’ятирічної сестри Марії, Іван і Аполінарія взяли її дочку Ганну,1926 року народження, на виховання.

 

У 1927р. помирає батько Григорій. Громадськість достойно оцінила його життєвий вклад в національне відродження і боротьбу за утвердження української державності. В останню дорогу проводжали усім селом, панахиду відправили священик о. Богдан Курчаба з парафії с.Чорний Острів та о. В.Андрухів.

 

Із тверджень довгожителя с. Гранки-Кути Гулія Федора та його дружини. У 1931 році Іван Вовчук, Микола Федорів, Микола Люзан розповсюджували антипольські політичні «летучки». У 1933р. Івана Вовчука обрано головою читальні в Гранках-Кутах, яка знаходилася у господаря Колодія Григорія, по-сільському називали «до Гошка». У 1934 році Іван між симпатиками української ідеї сіл Гранок-Кутів і Ляшок поширював заборонену літературу (газети), де висвітлювався атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького.

 

В цей період над Іваном Вовчуком нависла небезпека і тільки завдяки запевненням польської влади Лотоцькою Юзефою, що Іван не займається антипольською політичною діяльністю, йому вдалось уникнути кари під час каральної акції – «пацифікації» у 1930 році та арешту в 1934р. Юзефа була братовою жінки Івана, працювала директором трикласної школи із семи відділів у Гранках-Кутах, користувалась повагою і авторитетом у влади і жителів села.

 

У 1939р. у селі Гранки-Кути почав діяти український дитячий садок, фундатором та меценатом якого став Іван Вовчук, завідувала садочком українська патріотка, вчителька Петронела Шпак.

 

У 1941 році Іван Вовчук був призначений секретарем земельної управи в місті Ходорові, підтримував відновлення Української Державності 30.06.1941р. В лютому 1942р. призначений секретарем повітової управи в місті Ходорові. З середини 1942р. до квітня 1944р. Іван Вовчук працював секретарем збірної громади волості Підністряни, володів чотирма іноземними мовами: німецькою, польською, єврейською і російською. З серпня 1943 р. до 19 квітня 1944р. Іван Вовчук у підпіллі ОУН виконує обов’язки організаційно-мобілізаційного референта повітового проводу ОУН Бібреччини. 19 квітня 1944р. під виглядом арештованого німцями був вивезений у Миколаївські ліси в повстанський вишкільний табір сотні «Льви». До 20.07.1944р. очолював сотні “Льви-ІІ” і “Льви-ІІІ”.

 

Із споминів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Львівської округи Миколи Сидора – Чарторейського: «У 1943 я отримав завдання від зверхників вивезти в «поле» секретаря волості в Підністрянах Івана Вовчука. В той час це була вже немолода людина, але ми мали про Івана найкращі відомості, що це був дуже добрий в минулому підстаршина артилерії. Якраз командування спеціальної охорони Львівської області  пошукувало за таким старшиною, що міг би негайно розпочати вишкіл воїнів УПА».

 

Про виконану операцію “арешту” Івана Вовчука розповів автору у 90-х роках її учасник, воїн УПА, уродженець с.Долішнє Бариляк Василь, псевдо. «Сич»:

 

“Я був у команді повстанців під час вивозу Івана Вовчука у Миколаївські ліси. Щоб відвернути увагу підозрілого його зникнення та запобігти небезпеці для рідних, керівниками УПА був розроблений план дій, яким імітувався арешт Вовчука німцями. Затримання Вовчука вирішено було провести у волосній управі села Підністряни, щоб присутні очевидці могли засвідчити, що Вовчука арештувала німецька поліція. Наша команда в кількості шести чоловік була одягнена в німецькі мундири, в склад групи входили повстанці, які володіли, або могли висловлюватися фразами на німецькій мові. Для Івана Вовчука приїзд “німців” та своє затримання було несподіванкою, але як в минулому чоловік військовий, він поводився спокійно та підкорився наказу нашого керівника. Коли ми виїхали за село Піддністряни, то в районі козацьких могил зупинились та зробили декілька пострілів у повітря. Після вирушили у напрямок лісу між селом Гранки-Кути – Горішнє, прямуючи в глиб Ілівського лісу” .

 

 

 

Прибувши у повстанський табір Іван Вовчук очолив сотню куреня «Льви», який був сформований одним із перших в березні місяці 1944р. на території Львівщини. Сотня Івана Вовчука-«Граба» була однією із складових повстанського куреня, та своєрідною школою воїнів УПА. За даний період Вовчук вишколив три сотні новобранців по одномісячній програмі, викладаючи стройову підготовку, стрілецьку тактику та топографію. Іван Вовчук-«Граб» був прикладом для всіх курсантів школи, яку він проводив і одночасно із своїми учнями брав активну участь у боях, які незабаром відбулися.

 

За німецької окупації сотні «Льви» звели ряд великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками на території Львівської області. В цих боях брала участь сотня Івана Вовчука- «Граба».

 

Про партизанські будні та командира УПА “Граба” розповів автору в 90-х роках воїн УПА Сотні «Льви» – Михайло Кравець, псевдо «Сербен», житель с.Кнісело Жидачівського р-ну :

 

«У 1943р. на поклик ОУН я вступив у самооборонний кущовий відділ. Перед українською патріотичною молоддю стояло важливе завдання – захистити українське населення від німецького насильства, нападів та розбою шовіністичних польських загонів Армії Крайової та червоних партизан Ковпака, які рухались з Полісся до Карпат. Свій перший військовий вишкіл я пройшов у 1941р. в час відновлення української Державності у формації українського війська «Січ». Горін Степан очолював курінь, а я був секретарем. Весною 1944р. поступила команда виділити з кожного кущового відділу по чотири стрільці для формування сотень УПА. Із Кнісела був Валюта і я. Так продовжувався мій військовий шлях в регулярній УПА куреня «Льви», який організовувався у миколаївських лісах. Мене призначили в третю сотню, її очолював та вишколював сотенний «Граб». Це був чоловік старшого віку, досвідчений військовик, один із кращих знавців військової справи, старшина УГА, учасник багатьох фронтових баталій Першої Світової. Він вміло та професійно навчав військового ремесла своїх курсантів. По характеру був спокійний, виважений та розважливий, як батько турбувався про кожного свого стрільця. Його поважну постать високого зросту підкреслювали штани-помпи, з якими він не розлучався. Наші активні бойові дії з німецькими відділами, поблизу важливих залізничних магістралей Львів-Стрий і Львів-Ходорів, стурбувало німецьке командування. Воно вбачало нашу боєздатність небезпекою для своїх відступаючих військових частин з наближенням більшовицького фронту, тому вирішили будь-якою ціною знищити наші відділи УПА. Та наша розвідка завчасно отримала інформацію про німецькі плани, які добре та хитро готувались до цієї операції.

 

Це сталося одного червневого дня 1944р. Василь Лебедь, який працював у відомстві розвідки, повідомив, що сьогодні німецькі війська приступають до виконання операції і до ранку наступного дня оточать лісові масиви нашої дислокації. Негайно поступила команда від сотенного «Граба» чотовим та ройовим готувати військо на збірку та евакуацію табору. На той час в таборі знаходилося дві сотні, які займались вишколом та охороною лічниці. Перша сотня відійшла у Карпати. Першочергово приступили до евакуації поранених, які знаходились на лікуванні, дві гарматки – «полкоушки» 76мм, які були на озброєнні нашої сотні прийшлось закопати неподалік табору. Курінний «Вільха» з сотенним «Грабом» та «Вороном» та іншими командирами оперативно мобілізовували відділи, щоб як найшвидше вивести військо з небезпечної зони, поки замкнеться перстень оточення німецькими військами. Тому майно та медикаменти госпіталю через екстремальні умови та брак часу було залишено.

 

По команді сотенного «Граба» сотня вирушила у східному напрямку, під вечір ми досягнули окраїни лісу в районі с.Ляшки Горішні, та розвідка доповіла, що у селі хазяйнують німецькі військові калмицької національності. Ми почекали вечора, до того часу ще підтягнулися вояки з відділу та з настанням темряви, обминувши стороною с.Ляшки, ми подались в напрямку с.Чорний-Острів, пройшли Лучани, Ліщин та зайшли в Кнісело. Там уже чекала нас підмога, це вісім запряжених кіньми возів, на які було завантажено частину вантажу, що облегшило стрільцям подальший перехід. Незабаром ми досягнули місця нашого призначення, це перша лісничівка хутора Любешки Перемишлянського району. Там відділи зупинилися та затаборились на постій. Наша сотня ночувала по стайнях, наш сотенний «Граб» не полишав нас, ночував з нами, за це стрільці його поважали та любили, та на жаль він захворів і наші партизанські шляхи розійшлися. Замість нього призначили кремезного сотенного «Чорногору»: розпочалось переформування, на основі двох сотень було створено чоту розвідки та три бойові чоти, які очолили «Максим», «Сокіл» та «Панчо». Незабаром нас чекали нові випробування, перехід лінії фронту, де сотня зазнала важких втрат». 

 

У той час Іван Вовчук-«Граб» за станом здоров’я був скерований Проводом ОУН на тимчасове проживання у Львів, потім переїхав до родини у село Дроховичі Жидачівського району. Поселився у сім"ї Пастернака, де проживало двоє людей похилого віку. Змінив свою зовнішність, запустив бороду, перебував у сім’ї до серпня 1945 року. Потім знову переїхав до Львова. 12 серпня 1945р. влаштувався на роботу завідуючого складом тресту «Міськкомунжитлобуд». У Львові проживав без документів по вулиці Стрийська, 12.

 

15 червня Іван Вовчук переніс іще одну втрату, померла його дружина Аполонія. Боліла душа: не попрощався (так вимагали обставини підпільного життя).

 

16 серпня 1947 року його було заарештовано УМДБ Львівської області, як учасника Бандерівського визвольного руху – за свідченням Ленишина Михайла. 29 вересня 1947 року Військовим трибуналом прикордонним військ МВД по Львівській обл. засуджений за статтями 54-1а, 54-11 до 10 років позбавлення волі, 5 років виселки, без конфіскації майна. По даній справі проходили ув’язненні Марія Набайко і Іван Козак. Перебував у таборах Дубровлагу. Це сталося на шістдесят другому році життя Івана Вовчука. Покарання відбував у Молдовській АСРР, Зубово, Полянського району, в сел. Явас,(п/я ЖХ 385-7).

 

Про цей період його життя поділився з автором спогадами сімдесятирічної давності Микола Гулей, політв’язень Гулагу, 1929р.н., уродженець с. Городище Королівське Жидачівського району Львівської області. На сьогодні він є єдиним із живих політв’язнів, хто перебував в Мордовських таборах разом з Іваном Вовчуком. Не зважаючи на поважний вік, п. Микола зумів відтворити чітку послідовність далеких подій, іноді до найменших деталей описав свої враження від знайомства та подальшого спілкування з Іваном Вовчуком та іншими видатними особами, навів декілька епізодів з табірного життя політв’язнів:

 

«У Мордовії наш ешелон, а це два пульмани та двадцять сім вагонів з політв’язнями, зупинився на станції «Молочная». Це була кінцева зупинка, з якої нас мали доправити до табору №8. Хто був фізично міцніший – зібрали в команду і конвоїри вели пішки, для ослаблених і хворих виділили три автомобілі «Студебеккер». Мене та мого товариша, земляка Василя Макуха з с. Карова, 1927р.н., (після звільнення, в знак протесту проти існуючого політичного устрою, в Києві здійснив акт самоспалення в 1968 році – авт.) призначили для допомоги при перевезенні хворих. В дорозі ми стали свідками однієї події, котра засвідчила, скільки коштувало життя в’язня в радянських концтаборах. Наш автомобіль в дорозі несподівано зупинився, конвоїри закричали: «Что, заело?», а через якусь мить: «Кончай его, пристрели!». Та почули у відповідь: «Не положено». Ми з тривогою виглянули з машини і побачили чоловіка, що лежав на обочині дороги, а біля нього конвоїра. Один з наших охоронців стрибнув з кузова і допоміг завантажити напівживого в’язня. Я нахилився над непритомним і почав звільняти його від наплічника, бажаючи полегшити йому дихання, та почув відбірну московську лайку на свою адресу. У таборі наглядачі наказали нам занести хворого до лазарету. Через день ми з Василем пішли під лазарет та питали наших хлопців санітарів: «Як там чоловік, чи живий, що поступив з нашого етапу?». Та самі побачили нашого попутника, він у вікні махав нам рукою. У спілкуванні стало відомо, що це був отець Іван Чорняк – ректор Львівської духовної семінарії. З ним я мав щастя зустрітись після таборів у Львові в 1962 році. Зустрічаючись зі своїми товаришами після таборів, ми завжди згадували добрим словом о. Чорняка, о.Зарицького, які у важкі хвилини нашого життя були поряд з нами. Вони знаходили слова, якими вселяли нам віру і надію, що переживемо більшовицьке лихоліття, залишимось вірними християнським завітам.

 

По прибутті до табору мене призначили у восьмий барак. Це була величезна дерев’яна будівля, яка ділилася на кілька секцій. В бараку проживало 120 політв’язнів різних національностей. Після розселення кожен з нас розпочав пошук своїх земляків. Першими, з ким я познайомився, був Степан Артим з с. Дроховичі та його близькі друзі Михайло Троцько та пан Костишин, чоловік поважного віку, з с. Бориничі.  Через декілька днів Степан, а він був хлопець досить активний, підводить мене для знайомства: «Друже Миколо, це пан Вовчук». Наш земляк простягнув мені руку, його рукостискання було міцним, але не болючим. Не відпускаючи моєї руки, він промовив: «Юначе, який же ти молодий». В його словах я відчув батьківський біль. Я відмітив, що Вовчук уже літня людина, йому років шістдесят. Але пройшовши у підпіллі юнацький військовий вишкіл, я визначив по його поставі та жестах, що це досвідчений військовик. Хоча на той час про минуле кожного з нас ніхто не знав. Іван Вовчук перебував у другому бараку. Переходити з барака в барак нам було заборонено, тим більше, що в нас було введено карантин. Але ми не зважали на можливе покарання, а це був карцер, знаходили можливість поспілкуватись. Українці жили надзвичайно дружно між собою.

 

Івана Вовчука та пана Костишина можна було часто бачити разом. Вони товаришували бо, мабуть, по віку були ровесниками, а народились і зростали у сусідніх селах, пережили багато спільного і при цьому не стояли осторонь українських процесів. Тепер, відчуваючи біль та душевне спустошення від чергової невдачі в боротьбі за краще майбутнє для свого народу, їм було про що спілкуватись та дискутувати. Наші старші наставники, як Іван Вовчук, пан Костишин, Іван Молодій – учасник похідної групи УПА «Південь», духовні отці та багато інших ставились до нас, молоді, надзвичайно доброзичливо, старались якнайскоріше передати нам свої знання та життєвий досвід. В свою чергу, молодь навіть в таких умовах продовжувала навчатись. Багато наших хлопців таємно вивчали математику, історію України, англійську мову, «Декалог» націоналіста, «12 прикмет», «44 правила життя». У самому тісному колі ми завжди відзначали славні дати: 22 січня (День Злуки), «Крути», «Базар», 1 листопада, роковини створення ЗУНР та УПА. З цього приводу хочу згадати одну подію, коли із своїми друзями вирішили відзначити одне з славних християнських свят. Цей вечір ще тісніше зблизив мене з Іваном Вовчуком.

 

Настав січень 1949 року, наближались величні свята Різдва Христового, кожен згадував свою домівку, веселу коляду тому, порадившись, ми вирішили в тісному колі своїх друзів відсвяткувати Святу Вечерю. Хоча це було суворо заборонено. Начальником режиму був Швед, полтавчанин, розжалуваний, офіцер РА, строгий та безжалісний до політв’язнів – за найменше порушення карав карцером. Та ми твердо вирішили: зійдемось до Святої Вечері. Найбільше до приготування приклався Степан Артим, він на той час працював на кухні, дістав свічку та деякі продукти. Куті, як такої не було, це була суміш з пшона, макаронів, пшеничної та ячмінної крупи. В цей час сніг випав страхітливий, до їдальні та інших бараків прокопали тунелі. Як настав час вечері та зійшла зірка на сході, що сповіщала про народження Спасителя, ми почали готувати стіл. Нас було десятеро, замість стола приклали декілька тумбочок, днювального попередили, щоби слідкував, хто виходить – заходить по «потребі». Запалили свічку, усі встали та змовили молитву. Після молитви Іван Вовчук звернувся до присутніх з словом, згадавши рідну Україну і ті добрі часи, коли кожен з нас в родинному колі в радості та коляді славили новонародженого Сина Божого. І уявляєте, в бараку, де присутні 120 чоловіків різної національності, запанувала мертва тиша. Усі висловлювали повагу та здивування нашому вчинку. Як це запалити свічку в дерев’яному бараку? За це могли засудити, не те, що посадити в карцер. Після слів Вовчука всі сіли до приготовленої страви, коли почули: «Встать, что здесь творится?». Мов з під землі виріс начальник режиму Швед із двома наглядачами, які зразу почали записувати прізвища присутніх і терміни карцеру. «Это Тайная вечеря? А Иуда кто?», – запитав Швед. Іван Вовчук спокійно відповідає: «Це уже начальству видніше». На кілька секунд запала тиша. «Да, начальство все знает», – відповів Швед, немов відгукнувшись на жарт Вовчука. «Не положено. Вы что, не ужинали? Заканчивайте, а дневальному проследить, чтобы до отбоя был порядок». Ви знаєте, якщо у світі буває чудо, то воно тут здійснилося. Усі були здивовані: Швед нікого не покарав, щось зрушилось в його душі. Ще кілька днів політв’язні обговорювали подію. А Вовчук зробив своє припущення: «Усе таки Швед – українець».

 

Незабаром було організовано цех по плетінню сіток для військових потреб, взаємні зустрічі були обмежені і наші шляхи з Іваном Вовчуком розійшлися.  

 

Завершуючи нашу розмову, не можу не згадати видатну духовну особу – політв’язня, який своєю присутністю в совіцьких таборах піднімав дух тисячам політв’язнів, в тому числі і «Дубровлагу». В жовтні 1947 року до нас прибув етап з Воркути, в якому перебував митрополит Йосип Сліпий. Звістка про його приїзд блискавично розійшлась по бараках, кожен хотів його побачити та одержати благословення. Йосипа Сліпого було направлено у 5-й табір, де був деревообробний цех. Там виготовляли шахи, шашки, точені деталі до меблів. Через місяць його Святість в числі 50-ти в'язнів перевели до нас, у 8-й табір. Коли я вперше його побачив, він був одягнений у хутро поверх суконного плаща, на ногах – валянки. Мабуть в час формування етапу на півночі уже була зима. Неодноразово з Йосипом Сліпим я бачив о. Чорняка, о. Зарицького, Івана Вовчука, композитора Барвінського. Один раз випало мені щастя бути серед політв’язнів у розмові з митрополитом Сліпим. Мої наставники відзначили мене серед молодих людей, як здібного до навчання, зокрема відмітили, що успішно вивчаю англійську мову та передаю знання своїм товаришам. Митрополит поцікавився, з яких джерел черпаю знання у таборі. Я відповів: «Ваша Святосте, я започаткував вивчення англійської мови у Підкамінській ВТК №32 біля Бродів, де перебував дев’ять місяців з угорським в’язнем, від якого щодня вивчав по 76 англійських слів». Митрополит схвально поблагословив мене на щасливе майбутнє. Десь у грудні місяці наш табірний лікар, що походив з Львівщини, прізвища не пам’ятаю, а фельдшером був Мороз – забрали Йосипа Сліпого до лазарету. Там було тепліше, та й харчі були трохи кращі. З того часу я його більше не зустрічав».             

 

Із рідних Івана Вовчука на той час залишились живими брат Петро та наймолодша сестра Розалія. Брат мешкав у Зашкові. Він був у 1945 році арештований за політичну діяльність Івана і відбував тюремне ув’язнення в Караганді. Розалія, 1907 року народження, яка проживала в Ляшках, була заміжня за Дяківським, виховувала трьох доньок. Іван Вовчук турбується життям рідних, знайомих і друзів, радіє одержаною звісткою про їхнє життя, просить поздоровити усіх, «кому що належало» в Горішньому, Львові і Зашкові. Щиро радіє підростаючим поколінням, успішним закінченням школи племінницею Іванкою. І звертається до неї з майбутнім наставлянням: «Дорога дитино, тішуся, що Ти гарно закінчила школу. Але зараз же скажу, що це не може бути вже для тебе «точкою». Як із чим продовжувати науку – думай сама, думай днями і ночами, обов’язково вперед, без утоми, без сумнівів. Всю енергію, всю спроможність, ціле своє «я» включи в одне, ані на мить невмовкаюче – «хочу, мушу». Для Тебе не сміє бути нічого неможливого».

 

Листувався Іван з сестрою зрідка, в одному із листів писав: «Справді, і я не писав нікому з рідних, з не від мене залежних причин. Не стану писати, наразі, до рідних і знайомих, що ж, думав: хай живуть і другі спокійно, яке у мене право порушувати комусь спокій. Надіюся, що ви вірите в успіх цієї справи так беззастережно, як вірю в неї я».

 

І це, незважаючи на невільницькі табірні умови, 69-ий рік життя, стан здоров’я, аритмію серця, часті докучання ознак старості, брак потрібних старому умов і моральні почуття, які діють несприятливо на загальний стан! Поза тим, Іван Вовчук пише книгу, на жаль, її рукопис пропав у таборі після його смерті. Він у постійній душевній боротьбі, роздумах, які висловлює у листі найдорожчій людині, яка залишилась живою із їх «гнізда».

 


10 серпня 1955 року зупинилось серце незламного борця за Українську державність. Людини з великої літери, одного із славних синів роду Вовчуків. Його прах томиться далеко в чужині, як десятків, сотень, тисяч йому подібних дітей Української землі, яких російсько-більшовицькою системою було знищено, бо прагнули жити вільно на своїй землі, ростити дітей, вирощувати хліб, розмовляти своєю рідною мовою у вільній Українській державі.

 

Вічна Вам слава, наші Герої! Ваші імена повік-віку будуть жити у пам’яті народу України.

 

Спілкуючись з нащадками роду Вовчуків: пані Марією Вовчук, яка проживала в селі Горішнє, її братом паном Андрієм, жителем міста Ходорова, з пані Марією Біленко, донькою Розалією, учителькою Новороздільської спеціалізованої школи №3, я відчув ту велич духу вольності, патріотизму, любові до рідного краю, який не згасає до сьогоднішніх днів, іде відлунням від засновників роду Вовчуків через їх нащадків до сучасників.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX cт.

ПЕРЕД ЛИСТОПАДОВИМ ЗРИВОМ. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 28 жовт. 2018 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

До сторіччя становлення незалежної Української держави

 

«Універсум» (9-10, 2018)
http://universum.lviv.ua

 

                                                                      Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,

                                                                 і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

    В. Липинський

 

Перебування західноукраїнських земель під короною Австрії становить важливий історичний період в історії України. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. створювалися політико-правові передумови на шляху становлення незалежної Української держави, які в подальшому мали вплив на державне будівництво ЗУНР в 1918 р.

 

Формування перших федеративних ідей українців виникли в роки «Весни народів» 1848–1849 рр. В Австрійській державі українців представляла тоді Головна Руська Рада, заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Маніфестом від 10 травня 1848 р. Рада проголосила належність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії.

 

На той час частина оточення правлячого австрійського імператора Франца- Йосифа І підтримувала його в намаганні зберегти імперію без змін, а інша підтримувала наступника австрійського престолу Франца-Фердинанда, обговорювала питання федеративного устрою Австрії.

 

1867 р. Австрійська імперія, згідно з австро-угорською угодою, перетворена на двоєдину монархію – Австро-Угорщину, що ділилася на землі австрійської та угорської корони, як і раніше, зі спільним монархом – австрійським імператором з династії Габсбургів, який автоматично отримував титул короля угорського.

 

У цей час в Галичині з’являються праці, які відобразили національні прагнення українців, – утворення самостійної Української держави: «Ukrainа irredenta» Юліана Бачинського (1895), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900) і «Русь-Україна і Московщина-Росія» Лонгина Цегельського (1901). Тільки так українці могли в перспективі зберегти свою ідентичність.

 

Польська еліта була не проти приєднати Галичину до майбутньої Польської держави. Політика царської Росії була аналогічна польській. Урядовий табір Австрії розділився на два протилежні табори. З одного боку, вони боялися приєднання Галичини до Росії, а з іншого – було розуміння того, що з часом вони змушені будуть іти на певні поступки українцям.

 

На початку ХХ ст. питанням федерації від української сторони займалися посли-українці до австрійського парламенту: отець Й. Фолис, М. Василько, д-р О. Романчук, д-р І. Горбачевський, д-р Є. Петрушевич, д-р К. Левицький, д-р Л. Цегельський, Галицький митрополит УГКЦ А. Шептицький та ін. (Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Й. Грицак. — К.: Генеза, 2000. — С. 194.)

 

«Варто звернути особливу увагу на вплив капітана австрійського Генерального штабу Василя Урбановича (уродженця Галичини) на формування українофільських позицій в австрійського принца Франца-Фердинанда, який був "завзятим українофілом". Документи австрійського архіву свідчать, що коли архікнязь Фердинанд почав викладати у Вищій військовій академії у Відні, то заприятелював з капітаном Урбановичем. Ця дружба закінчилася в 1914 р., коли Урбанович побачив з другої машини смерть свого друга Франца-Фердинанда в Сараєві.

 

Саме через капітана фон Урбановича, як іменує його віденський архів, тягнулися ниточки неофіційних переговорів, які вели українці з австрійськими урядовими чиновниками. Під час Балканської війни в 1912 р. Франц-Фердинанд вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словенцями, хорватами тощо. Зрештою, його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинанд вирішив дізнатися про неї. Посол Фолис доручив це зробити авторові праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послові з Галичини Лонгинові Цегельському. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинандові. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту вирівнюються в правах з парламентарями інших народів, дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками та інше. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому генерала Станіслава Шептицького.

 

Архікнязь із задоволенням погодився на кандидатуру генерала Шептицького. Почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький у ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії й мав велику довіру архікнязя Фердинанда і австрійського генерального штабу» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.).

 

Та ці плани незабаром стали відомі в Росії, яка боялася будь-яких поступок українцям в Австро-Угорщині. Адже тоді подібних привілеїв могли вимагати й українці на Наддніпрянщині.  Ще більше загострилося питання про федеральну перебудову Австро-Угорщини під час Балканських воєн 1912- 1913 і 1913р..  В 1913 р. імператор видав декрет про заснування Українського університету у Львові з 1 вересня 1916 року.   Росія виступала проти будь-яких поступок Австрії українцям.

«На рішення австрійської влади дозволити відкриття українського університету в Східній Галичині з 1 вересня 1916 р. російський посол у Відні в ноті протесту заявив, що в разі відкриття такого університету для українців у Львові, Росія оголосить Австрії війну» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.)Через Першу світову війну заснування університету було відкладено 

 

Достатньо цікавий та красномовний факт мав місце у фашистській Італії, де в 30-і роки ХХ ст. заходами українського громадського та політичного діяча, ученого-енциклопедиста Є. Д. Онацького було створено кафедру української мови та літератури у Вищому східному інституті в Неаполі, де він у 1936–1940 рр. працював професором і викладав українську мову. Є. Д. Онацький написав граматику української мови для італійців, видав перший в Італії українсько-італійський словник, домігся вивчення української мови як обов’язкової дисципліни в італійських вищих школах (у 1940–1943 рр. викладав у Римському університеті до арешту 29 вересня 1943 р. німецькою окупаційною адміністрацією в Італії за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму як визначного українського націоналістичного діяча). Проти видання цього українсько-італійського словника виступили посольства Польщі та Радянського Союзу (Яремчук В. Д. Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща в 1919–1939 рр. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://radnuk.info/statti/250-istoriuaprava/14976---------1919-1939-.html.).

 

На початку вересня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про освіту». Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.

 

Реакція Російської Федерації на цей закон була передбачувано незмінною. Голова ради Федерації федеральних зборів Російської Федерації заявила, що Росія не допустить, щоб Закон України «Про освіту» набрав чинності. (Россия не допустит, чтоб закон об образовании в Украине вступил в силу. — Совфед РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.facenews.ua/news/2017/379543/.) Подібну позицію зайняв уряд Угорщини.

 

Також небезпечною для російських планів щодо Галичини була особа наступника престолу Франца-Фердинанда. Дослідник цієї проблеми в діаспорі І. Кузич- Березовський писав: «Уже добре відомо, що вбивство Франца-Фердинанда в Сараєві було здійснено з наказу Москви й за російські гроші» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

В австрійській армії на початку Першої світової війни було небагато старшин (офіцерів) українців, які служили в різних військових частинах. Багато українських політиків хотіли бачити командиром українських військових частин в австрійській армії Станіслава Шептицького, який за української державності міг обійняти посаду головнокомандувача української армії. Окрім цього, він був братом митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, мав титул графа.

 

Хоча були й противники такого призначення. Є декілька версій, чому не відбулося це призначення, існували об’єктивні й суб’єктивні причини.

 

Але в історії залишився факт, що за пропозицією К. Трильовського українські військові частини в австрійській армії очолив директор Рогатинської гімназії М. Галущинський – старшина (офіцер) у запасі.

 

Ситуація загострилася ще більше зі смертю Франца-Фердинанда. Українські урядовці втратили вплив на австрійські офіційні кола. Українцям дали дозвіл на створення  тільки одного легіону Українських Січових Стрільців, чисельністю 2 тис. 500 осіб. Перша світова війна перекреслила плани українців.

 

Перша світова війна – глобальний збройний конфлікт, який проходив у Європі від 28 липня 1914 р. до 11 листопада 1918 р. Участь у цій війні взяло 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців. Під час неї загинуло понад 10 млн солдатів і цивільних мешканців. Перша світова війна мала вирішальний вплив на історію XX ст.

 

Після смерті цісаря Франца-Йосифа І австрійський престол зайняв його син Карл Габсбург, який мав постійні контакти з українськими парламентарями у Відні. Тому вже із середини 1916 р. знову почалися напівофіційні переговори щодо ідеї федералізму на теренах імперії. 5 листопада 1916 р. українські парламентарі у Відні самоліквідували Українську загальну раду, а «керівництво українськими парламентарями у Відні К. Левицький передав послові д-ру Євгену Петрушевичу, який більше орієнтувався на свої власні сили, тобто на самостійницький, але досить обережний курс» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62.).

 

Приводом до цього стала домовленість німецького кайзера Вільгельма II та австрійського цісаря Франца-Йосифа І про відновлення Польської держави та її формальне проголошення. Після формального проголошення держави польські політичні лідери повели шалену агітацію проти ідеї Української держави, унаслідок чого почалася боротьба всіх польських сил і засобів за прилучення Східної Галичини до складу Польщі (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 61.).

 

Залишаючись усе ще в складі Австро-Угорщини, українські посли, які діяли в австрійському парламенті, почали активніше захищати українську ідею. 30 травня 1917 р. Є. Петрушевич зробив у парламенті заяву, що землі колишнього Галицько- Волинського королівства є українськими, а тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде явним насиллям над принципом самовизначення народів. Приводом до цього стало взяття влади в Києві Центральною радою, яка довго не мала визначеного політичного курсу. Власне після цієї події політична ситуація круто змінилася. Остаточно до ідеї федералізму австрійське керівництво повернулося весною 1918 р. Заслугою цього стали декілька факторів. Після проголошення автономії УНР у складі Росії посол К. Левицький 19 грудня 1917 р. наголосив, що «Галичина творить неподільну й непозбутню спадщину української нації, тому може або в цілості залишитися при Австрії, або так само в цілості з’єднатися з Українською Народною Республікою, що відповідало б ідеалові української нації» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 63.)

 

Виявив рішучу позицію й посол митрополит А. Шептицький. У Палаті панів він заявив, що якщо Австрія не врахує прав українського народу, то українці будуть приневолені звернутися до міжнародного трибуналу. На переговорах, які проходили у Бресті, ішлося про визнання незалежної України, але за певних умов. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що «коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки» (Україна та Брестський мир [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.com/1615110743280/pravo/ukrayina_brestskiy_mir.)

 

Проголошення IV Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені.

 

 Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», органу Українського Нар. Союза в Америці». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (https://www.radiosvoboda.org/a/28691091.html)

 

Переговори делегації Української Центральної ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини й Німеччини передати велику частину Холмщини та Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх на окремий край. 8 лютого 1918 р. був підписаний таємний додаток, у якому Австрія погодилася до 20 липня 1918 р. внести до Державної ради проект закону про перетворення Галичини й Буковини на окремий коронний край.

 

Молодий цісар Карл, вирішуючи питання майбутньої перебудови держави, неодноразово вів переговори з українськими послами, зокрема з віце-президентом австрійського парламенту І. Романчуком, міністром охорони здоров’я І. Горбачевським, Є. Петрушевичем, К. Левицьким, членом Палати панів митрополитом А. Шептицьким тощо. Усі представники від різних народів рекомендували цісареві Карлові І змінити державний устрій, увівши цісарським едиктом федеральну конституцію. Цю ідею підтримали представники словенців, хорватів, українців та інших народів (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: f https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

Проте вже на кінець вересня цього ж року ситуація в самій Австрії щодо плану її мирної перебудови погіршилася. Проти такої перебудови виступив чеський посол Масарик, а французький прем’єр Клемансо почав тиснути на президента Вільсона, щоб розділити Австро-Угорщину.

 

Тільки 16 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів». Він передбачав федеративну перебудову держави. 

 

Відповідно до цього маніфесту, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини й Північної Буковини, керівники політичних партій та церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади – Українську національну раду.

 

19 жовтня Рада, ґрунтуючись на засадах самовизначення народів, ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава. До неї входила Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та Закарпаття. І зробити це планувалося мирним шляхом.

 

На такий хід подій на західноукраїнських землях безперечно вплинув прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського в Наддніпрянщині, де ситуація була вкрай нестабільною. Виходячи з цього, важко було передбачити, якою буде реакція австрійської влади на проголошення самовизначення українців, а також вплинула на прийняття такого рішення й політична еліта Східної Галичини. Вона готова була радше залишитися на правах автономії в складі Австрії, ніж потрапити під владу більшовиків.

 

Посли-українці добре знали, що на території Галичини під різними приводами було багато польських військових, стояла 150-тисячна австрійсько-мадярська армія, яку непросто було нейтралізувати нашим малочисельним військом. До того ж мадярські частини вже залишили після себе в 1917 р. таку кількість невинно страчених і замордованих, що після виступу українського посла в австрійському парламенті д-ра В. Загайкевича про ці звірства заговорила вся Європа (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62).

 

Зважаючи на те, що про мирну перебудову Австрії вже не йшлося, українські військовики розпочали підготовку до іншого варіанта подій. «Військовий керівник перевороту в Галичині поручник Петро Бубела з помічником сотником Любомиром Огоновським і підхорунжим УСС Дмитром Палієвим перевірили всі склади, розіслали на місця військових кур’єрів з усними інструкціями, перевірили стан усіх військових частин, призначили всіх військових комендантів на місцях, організували й підтримували зв’язок із сотнями січових стрільців, які стояли на той час у Буковині, готували детальний план захоплення Львова й околиць» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

До січових стрільців на Буковину було вислано кур’єра з наказом негайно прибути до Львова. Архікнязь Вільгельм Габсбург переконав Дмитра Вітовського із стрільцями їхати до Львова.

  

Вільгельм Габсбург

(Василь Вишиваний) (1914–1915 рр.)

 

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен (Василь Виш́иваний) (нім. Wilhelm Franz von HabsburgLothringen;10 лютого 1895, Пула, Австрійське Примор’я, Австро-Угорщина – 18 серпня 1948, Київ, Українська РСР, СРСР) – український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного – під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої світової війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом.

 

У Відні Є. Петрушевичу таки вдалося добитися того, що прем’єр-міністр Австрії Лямаш відіслав телеграмою до австрійського намісника Львова наказ передати владу українцям, але поляки його перехопили.

 

Д. Вітовському запропонували взяти на себе командування українськими військовими формуваннями, які були організовані в австрійських полках Львівського гарнізону. Д. Вітовський прибув до Львова й очолив команду 30 жовтня, а вже в ніч 1 листопада українці перебрали владу.

 

1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок Листопадового зриву (збройного повстання) прийшла Українська Національна Рада.

 

Листопадовий чин, також – Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання.

 

Це повстання було організоване Українською Національною Радою в Королівстві Галичини й Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії, з метою встановлення влади Української держави. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км².

 

Вона прийняла 13 листопада тимчасовий основний закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Герб Західноукраїнської народної республіки

 

Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату. Його очолив К. Левицький (президент Ради державних секретарів). Державним секретарем військових справ ЗУНР став Дмитро Вітовський.

  

Дмитро Вітовський

 

Дмитро Дмитрович Вітовський (літ. псевдонім – Гнат Буряк; 8 листопада 1887, с. Медуха, Станіславський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (тепер Галицький район, Івано-Франківська область) – † 2 серпня 1919, Рацибуж, Сілезьке воєводство, Польща) – український політик і військовик, сотник легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР. Похований у Берліні 14 серпня 1919 р. на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада 2002 р. його прах урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова.

 

Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Польща розв’язала українсько-польську війну 1918–1919 рр. з метою захоплення Східної Галичини.

 

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно й у присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Похід на Москву. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 14 жовт. 2018 р., 06:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» «невдобна» тема». Участь українських козаків у походах на Москву протирічила нав'язуваній совєтською історіографією тезі про братність українського та російського народів.

 

Верховна Рада України ухвалила проект постанови №7274 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2018 році. Постанова визначає найважливіші події в суспільно-політичному житті України та ювілеї видатних осіб, які у 2018 році мають відзначатися на загальнодержавному рівні. Цьогоріч на державному рівні відзначатимуть, зокрема, 400 років походу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву (1618 р.),

 

11 жовтня 1618 року українське козацьке військо очолюване Гетьманом Петром Сагайдачним здійснило штурм Москви.

 

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Худ.Наталія Павлусенко

 

Московський похід 1618р.  (червень – грудень, Південна і Центральна Росія) – сторінка історії, яка не популяризувалася в Російській імперії і замовчувалася в СРСР. Сьогодні, ці події є відомими як в Україні, так і в Росії, та достатньо обговорені в колах прихильників європейського вибору України. Ті ж, хто ще прагне зближення з Росією потрактовують цей факт як трагічне протистояння братніх народів.

 

Упродовж тривалого часу замовчувалася і Конотопська битва ( 7-9 липня (27-29 червня за старим стилем) 1659 р.) – битва між військом Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку й московським військом з іншого. Це один із ключових епізодів російсько-української війни 1658-1659 рр., що залишалася ледве не забороненою темою в російській, а особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, зокрема, про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення історичної пам'яті в Україні, конкретніше, відзначення українцями перемоги під Конотопом. Для росіян ‑ це одна з найчорніших сторінок їхньої воєнної історії.

 

Похід відбувся під час польсько-московської війни 1609-1618 років (у Росії ці події відомі як «Смутное время»). 1610 року московський боярський уряд («Семибоярщина»), остерігаючись Лжедмитрія II, передав московський престол польському королевичу Владиславу. Значна частина міст Московської держави не визнала цього рішення. Для звільнення Москви від поляків було сформовано нове військо. Перше ополчення зазнало поразки і розкололося, друге 1612 р. взяло Москву.

 

1613 р. Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова, однак, Річ Посполита цього не визнала. Московське військо очолюване Дмитром Черкаським та Михайлом Бутурліним розпочало рейд під Смоленськ. Упали Вязьма, Дорогобуж, Біла. Річ Посполита втрачала завоювання, здобуті в попередні роки.

 

Королевич Владислав почав готуватися до повернення «законної спадщини». Сейм Речі Посполитої 1616 р. ухвалив виділити королевичу гроші на війну. У квітні 1617 року (майбутній король Речі Посполитої Владислав IV), заохочуваний обіцянками частини московських бояр, вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний Земським Собором Михайло Федорович Романов, перший цар із династії Романових.

 

Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось із військом Яна Ходкевича. 11 жовтня об'єднане польсько-литовське військо без бою здобуло Дорогобуж. До кінця року польським підрозділам вдалось завоювати ще декілька міст. У грудні 1617 року бойові дії припинились. Польсько-литовське військо розмістилось у таборі поблизу м. Вязьми.

 

Не дочекавшись підкріплень, навесні 1618 р. значна частина жовнірів залишила табір і чисельність війська скоротилась до п'яти тисяч чоловік. Аби врятувати королевича і військо, виправити ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся по допомогу до Війська Запорозького.

 

Саме українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного відіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв розважливість та поміркованість. Він розумів до яких наслідків може призвести ведення одночасної боротьби проти Туреччини, Криму та Польщі. 

 

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі [Похід Сагайдачного на Москву. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// borova.org/poxid-sagajdachnogo-na-moskvu/].

 

Розуміючи складність становища королевича Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю наступні вимоги: розширення козацької території в Речі Посполитій; свобода православної віри в Україні; збільшення реєстрового козацького війська; визнання судової та адміністративної автономії України.

 

Король Зигмунд III обіцяв їх виконати. Відтак, Петру Сагайдачному було надіслано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор. Українські козаки обіцяли привести 20-тисячне військо. У червні 1618 р. на Московщину вирушили 20 тис. козаків на чолі з Петром Сагайдачним.

 

 

«Перша Європейська миротворча місія походу на Москву під проводом гетьмана Петра Сагайдачного 1618-го року». Худ. Євген Равський

Фото: asv.gov.ua з презентації картини 21 грудня 2016 р. у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м.Львів) .

 

Для Московії залучення до військових дій козацтва мало катастрофічні наслідки. Розпочався рейд зі знищення Лівен «головного прикордонного міста». Козаки оволоділи цим містом після короткого штурму 9 липня того ж року. Після нього упав Єлець, П. Сагайдачний узяв його хитрістю. Гетьман залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з рештою підійшов до міста. Тутешні воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов вирішили, що це всі нападники й самовпевнено наказали своєму війську виходити за мури. Козаки ще трохи подалися назад, а тоді вже з укриття вийшли основні сили. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалася в острозі, який козаки «з турами всю ніч штурмували». Залога тричі відбивала атаки, проте на зорі нападникам вдалося увірватися в острог. Налаштовані вони були дуже рішуче, бо на ворота «по своїх вбитих залізли». Оборонці не витримали й кинулися навтьоки. Козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Багато хто втопився в річці. Наклав головою й необачний воєвода І. Хрущов [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.71].

 

За Єльцем невтішний жереб випав Ярославу, Данкову, Лебедяні, Скопину, Шацьку, Касимову, Михайлову, Романову. В такий спосіб П. Сагайдачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини. Власне, для того гетьман і не пішов із Ливен відразу на Москву, а взяв східніше. Про це він відверто писав у своєму листі до королевича Владислава: «Багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

У Москві рейд П. Сагайдачного викликав справжній шок. Цар кинув проти козаків військо князя Д. Пожарського, героя другого ополчення, рятівника Москви. Планували не дати козакам переправитися через Оку й наблизитися до столиці. Та Пожарський не ризикнув стати до бою проти П. Сагайдачного вдав, що нібито захворів. Змінив Д. Пожарського інший князь, Григорій Волконський. Не знаючи, куди перше підуть козаки, новий суперник Сагайдачного розпорошив військо між Коломною, Кашиною та Зарайськом. Цим гетьман і скористався. 1 вересня козаки двічі штурмували Зарайськ. Надвечір сюди підійшли московити, прислані Г. Волконським. За кілька кілометрів до міста вони зав'язали переможний бій з невеличким козацьким загоном чисельністю 50 чол. Розпалені перемогою, московити залишили полонених козаків у Зарайську, а самі знову подалися шукати вояцького щастя. Це рішення стало для них фатальним. Наспів інший козацький загін. Козаки «розігнали їх і топтали до острога й утоптали в остріг, і багато козаків до острога увійшли». Лише ціною неймовірних зусиль залозі вдалося вибити сміливців з міста й не допустити того, щоб до нього увірвалися основні сили [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

3 вересня П. Сагайдачний отримав королівського листа з проханням негайно прямувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці. 6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за мурів саме вийшло військо під орудою Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава та П. Сагайдачний не дав противникові цього шансу.

 

«Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях ‑ індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж ‑ 100. А сам П. Сагайдачний поглумився над М. Бутурліним. Український гетьман вирвав з його рук списа і шарахнув супротивника булавою по голові. Удар виявився настільки потужний, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня, як лантух» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73-74].

 

8 жовтня козаки  підійшли до табору Владислава під Тушином, де їх зустріли з великим ентузіазмом. Ще з-під Коломни П. Сагайдачний надіслав до королевича послів Михайла Дорошенка (дід гетьмана Петра Дорошенка) та Богдана Коншу.

 

Наміри П. Сагайдачного стосовно Москви були дуже рішучими. Після з’єднання з польськими силами, союзники розробили план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атаковою силою виступали війська Речі Посполитої та найманці. Військо запорожців було розділене на декілька частин, одна з яких ішла на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

 

Проте генеральний штурм Москви 10-11 жовтня був безуспішним. Часами здавалося, що шальки терезів схиляться на користь польсько-козацького війська. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, підрозділи Речі Посполитої відступили від міста. Після цього українські козаки здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя до переговорів.

 

Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир’я, за яким Польща отримувала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон.

 

Частина істориків вважає, що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно погіршить становище України [І. К. Рибалка. Історія України. – Харків, 1995. – С. 161.].

 

Справді, виникають сумніви в тому, що козацьке військо, одне з найбоєздатніших у Європі, не змогло б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

 

Річ Посполита була для Сагайдачного потенційним ворогом – адже саме її комісари чинили каральні акції на території України та приборкували козацькі повстання. Тому її посилення у випадку захоплення Московщини було б гетьману ні до чого. Адже у плані литовського канцлера Лева Сапіги про Річ Посполиту трьох держав (Польщі, Литви та Московії) не було місця українським територіям як окремому утворенню.

 

Проблема маневрування між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою привела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва. Предвічна українська Чернігово-Сіверщина була визволена з московської неволі й знову долучилась до ядра українських земель. Війна продемонструвала різке зростання значення козацького війська. Козаки, щоправда, не отримали збільшення реєстру.

 

Під час московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожці під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що будувалася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійснювали шляхом відповідних експропріацій на території противника [Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: Молоді роки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – С. 241]..

 

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км без серйозного опору і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

 

Очоливши неординарний і знаковий похід запорізьких козаків на Москву, Петро Конашевич-Сагайдачний як досвідчений політик і військовий  діяч отримав важливе підтвердження визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. З того походу він уже не пішов на Січ. Після повернення в Україну, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві.

 

Сьогоднішні захисники України повинні знати історичний досвід та усвідомлювати, що у їхніх руках майбутнє українського народу. Уроки історії свідчать про те, що нинішня російська агресія не вічна, а на підступних окупантів чекає відповідне покарання. Україна захистить свою Незалежність у нинішній російсько-українській війні, яку розпочала в 2014році РФ.

 

«Всього через три роки після походу на Москву у 1621 році в нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Сагайдачний отримав з рук королевича Речі Посполитої Владислава бойового старовинного меча. Цей нагородний меч був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою – «Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Один з найповажніших на той час монарших дворів Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України, Польщі та Литви та інших європейських країн від турецької та московської загрози» [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208]..

 

Вручення Петру Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі, згідно тогочасних звичаїв, означало ніщо інше як визнання високого суспільно-правового становища гетьмана та очолюваного ним Війська Запорізького. За козаками нарешті визнавалися права лицарського люду!

 

Вручена зброя як найголовніший лицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Саме цей золотий нагородний меч Петра Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії в Україні, посилення Київського Православного братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні – Києво-Могилянської академії [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208].. 

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Сотник СБ ОУН «Зенко»: Повернення з небуття. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 26 серп. 2018 р., 06:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 лист. 2018 р., 04:52 ]

Однією зі складових структур Організації українських націоналістів (ОУН) була Служба безпеки (СБ). Необхідно зазначити, що навіть їхні вороги відмічали високу ефективність роботи СБ ОУН. На жаль, в історії визвольних змагань залишаються недослідженими багато цікавих сторінок діяльності СБ ОУН і її безпосередніх учасників – командирів і рядових співробітників. І цьому є пояснення – специфічність функцій СБ, дуже строгий підхід до підбору кадрів і необхідність дотримання глибокої конспірації її особовим складом. На цьому тлі історикам і краєзнавцям доводиться докладати чимало зусиль для вивчення архівних документів, пошуку людей, причетних до тих подій – учасників збройного спротиву, їх рідних та знайомих, що ще зберігають свідчення, фотографії та інші матеріали, котрі допомагають відтворити події тих буремних років.

 

Знаковою постаттю в ряду кращих бійців «утаємничого фронту» був співробітник референтури СБ Львівського краю ОУН, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів. Багаторічні дослідження автора статті та напрацювання відомого київського історика Володимира Мороза дали можливість відтворити сторінки життя нашого Героя.

 

Теофіль Михайлів. 1940 рік.

 

Теофіль-Володимир Михайлів, в підпіллі – «Зенко», народився 6 грудня 1920 року в селі Верин Миколаївського району Дрогобицької (тепер – Львівської) області. Його батько Іван Михайлів, 1883 р.н., уродженець села Попеляни Щирецького району (тепер Пустомитівський район Львівської області), в 1909 році прийняв сан священика УГКЦ. Мати Ірина, 1884 р.н., в дівоцтві – Любінецька, народилася в місті Бережани Тернопільської області і походила з сім’ї, де всі чоловіки з діда-прадіда були священиками.

 

За період душпастирської праці батька сім’я часто змінювала місце проживання, тому діти народжувались в парафіях Львівської та Тернопільської областей. Сім’я була багатодітною: старша сестра Теофіля – Дарія, 1909 р.н., народилась в містечку Щирець, де батько працював помічником пароха о.Теофіля Любінецького (він був батьком дружини отця Івана Михайліва), який упокоївся з дружиною Кларою й похований на Щирецькому цвинтарі. Далі ішли:

 

сестра Ірина 1911 р.н. народилась у селі Плавуче Тернопільської області;

 

Стефанія-Зеновія 1913 р.н., Іванка-Олена 1914 р.н. та брат Мирон 1916 р.н. – народились у селі Вороців на Яворівщині;

 

Ярослав 1918 р.н., Богдан 1922 р.н., Євген 1924 р.н., Юрій 1926 р.н. народились у селі Верин Миколаївського району, де батько служив парохом з 1918 року по травень 1927 року.

 

Початок 1920-х років для батьків Теофіля став періодом перших важких випробувань та душевних страждань – внаслідок отруєння незрілими плодами у дворічному віці помирає Ярослав, від запалення легень помирає восьмирічна Стефанія. У 1930 році сім’ю знову спіткало горе – інфекційна скарлатина прикувала до ліжка Теофіля і брата Богдана: організм Теофіля поборов недугу, а Богдан помер.

 

Наймолодша сестра – Марія народилась в 1929 році в селі Добряни, де сім’я проживала до 1936 року – знову ж таки, по місцю служби о.Івана. В Добрянах Теофіль закінчив початкову школу, а з 1931 року продовжив навчання у Львівській академічній гімназії.

 

Проживаючи в селах Верин і Добряни, родина Михайлівих підтримувала приязні стосунки з сім’єю о.Володимира Федусевича з Миколаєва. Їх сім’ї часто відвідували одна одну. О.Володимир неодноразово пішки приходив до Верина, а їмосць о.Федусевича стала хресною матір’ю для Євгена та Марії Михайлівих.

 

В 1936 році сім’я з Добрян Щирецького деканату переїхала у Долинський, де батько отримав парафію у селі Велдіж (тепер Шевченкове), обслуговуючи водночас і парафію сусіднього села Новошина.

 

 

Хата в якій проживала сімя о.Івана Михайліва впродовж 1927-1936 років, коли він був парохом в селі Добряни Щирецького деканату.

 

Крім душпастирської праці, о. Михайлів очолював і читальню «Просвіти» як в Добрівлянах, так і в Велдіжі, а його діти: Дарія, Ірина, Іванна, навчаючись у Львівській першій приватній жіночій гімназії сестер Василіян; сини Мирон, Теофіль та Євген під час навчання в академічній гімназії, приїжджаючи на літні вакації проводили національно-просвітню роботу: організовували фестини, театралізовані вистави, приймали участь в церковному та світському хорах, якими керував дяк місцевого храму Іван Брич. Котрий за німецької окупації, за свої патріотичні переконання, був запроторений до концтабору. Сестра Ірина при «Просвіті» вела підлітковий гурток «Доріст».

 

 Сім’я о.Івана Михайліва на фоні церкви в селі Велдіж (тепер Шевченкове) Долинського деканату. 1936 рік.

 

Польська влада не була лояльно налаштована до національно свідомих сестер Теофіля, тому після здачі випускних іспитів в гімназії вони так і не змогли влаштуватись на роботу вчителями.

 

В Долинському деканаті о. Іван входив до складу маєткової ради разом з о.Андрієм Бандерою, парохом с. Тростянець. Їхні сім’ї мали дружні стосунки. Як згадує вісімдесятивосьмирічна сестра Теофіля – Марія, що нині проживає у США, за німецької окупації в 1942 році, коли за політичну діяльність Степана Бандери нависла небезпека над його рідними, дружина Степана – Ярослава разом із незнайомою їм жінкою декілька днів проживала у її батьків у Велдіжі.

 

У другій половині тридцятих років Теофіль навчаючись в старших класах гімназії вступив в ОУН та як вмілий організатор був призначений керівником підпільного гуртка, в якому проводилась підготовка студентів гімназій до вступу в організацію. Про це розповів сестрі Марії товариш Теофіля по гімназії Михайло Майовський, з яким вона познайомилося в 1950-х роках в США.

 

Варто зазначити, що на формування світогляду Теофіля мала вплив активна громадсько-політична діяльність сестер Іванни, Ірини та брата Мирона, котрі започаткували свій патріотичний порив перебуваючи у лавах Пласту.

 

В 1933 році сестра Іванна була арештована польською поліцією у Львові в часі політичній акції з вшанування пам’яті полеглих Січових Стрільців. Ідучи з процесією на Янівський цвинтар Іванна була поруч брата Мирона, котрий ніс терновий вінок, коли поліція обступила процесію. Нависла пряма загроза арешту брата. Не роздумуючи за можливі наслідки Іванна вихопила в нього вінок. Її затримала поліція, а під час слідства була відрахована з гімназії.

 

Та Мирона не обминуло політичне переслідування поляками: в 1937 році він був арештований за приналежність до ОУН та ув’язнений до Стрийської тюрми. Напередодні німецько-польської війни була також арештована і сестра Ірина. Тільки капітуляція Польщі врятувала їх від тюремних застінків. Вийшовши на волю Мирон, остерігаючись уже більшовицького переслідування, в 1939 році подався на Захід, а незабаром підпіллям ОУН була переправлена до нього і дружина Марія.

 

У 1936 році, внаслідок освітньої реформи та змінами у статуті гімназії, Теофіль продовжив дворічне навчання і закінчив в 1939 році повний курс, однак не був допущений до матури – випускних іспитів по причині незадовільної оцінки з польської мови, яку виставила вчителька-полька. Це була відверто ворожа відплата Теофілю за його проукраїнську позицію та політичні антипольські погляди.

 

З приходом до влади більшовиків, Теофіль стає абітурієнтом 15 державного ліцею у Львові з фізико-математичним напрямком, а 23 жовтня 1939 року він перездав екстерном іспити і отримав атестат про середню освіту.

 Фото гімназії-ліцею

 

У 1942 році під час вступу на факультет агрономії Теофіль у вступній анкеті вказує, що під час більшовицького періоду 1939 – 1941-го років працював та практикував на господарстві парафії с. Велдіж. Однак сестра Марія спростовує ці дані, стверджуючи, що в період першої більшовицької окупації Теофіль перебував в підпіллі, на нелегальному становищі. В той час сестра Іванна вчителювала в с. Новоселиця, а сестра Ірина – в с. Княжолука біля Гошева, там вони таємно зустрічались з Теофілем, котрий з метою конспірації одягав просту селянську одежу.

 

З початком німецької окупації та відходом більшовиків Теофіль повернувся до батьківського дому і активно включився в державотворчі процеси у своїй окрузі. В час проголошення відновлення Української Державності в липні 1941 року садиба Михайлівих у Велдіжі стала організаційним центром, а Теофіль та його брати і сестри – організаторами написання доповідей, звернень; складання плану організаційних заходів по підготовці до святкування оприлюднення Акту. Саме дійство відбулося на початку липня 1941 року у містечку Вигода (тепер Долинського району Івано-Франківської області), куди прибули жителі ближніх і віддалених сіл зі своїми церковними процесіями. На святкуванні сестра Теофіля – Іванна по дорученню громади Велдіжа виступила з патріотичною відозвою до українського народу.

 

В цей період часу, як згадує сестра Марія, Теофілю та його товаришам по організації була вкрай необхідна друкарська машинка і якою великою була радість, коли вони отримали її від місцевого лісничого Жлямая, чеха по національності.

 

Одночасно з проголошенням незалежності України та створенням Українського Державного Правління, брат Мирон із дружиною повернулись з еміграції. Його соратники з Українського Революційного комітету запропонували йому очолити металеву фабрику по виготовленню сільськогосподарського реманенту у Велдіжі.

 

Одночасно в сім’ї відбулась ще одна радісна подія, найстарша сестра Теофіля – Дарія, уже в зрілому віці, заявила про своє бажання обвінчатись в цей історичний момент зі своїм возлюбленим односельчанином Гнатом Балазюком, котрий дякував у Тлумачі. Протягом літа тут же, на горі Крем’янець була насипана п’ятиметрова символічна могила та встановлено хрест – «Борцям за волю України», яку урочисто освятив о.Іван Михайлів.

 

Та піднесений настрій в народі панував недовго: в планах нацистів ніякої Самостійної України не було. Гестапо розпочало арешти провідних членів ОУН(б) – бандерівців. Це змусило Теофіля знову полишити батьківський дім, перейти на нелегальне становище та переховуватись у с. Новошин.

 

У 1942 році у зв’язку з підготовкою ОУН до збройної боротьби дім Михайлівих часто відвідує по організаційній роботі провідний член ОУН з часів її заснування Іван Клим - «Митар», «Бурмач», уродженець села Старий Мізунь. Брат Мирон, сестри Ірина та Іванна працювали з Климом у підпіллі з часу приїзду сім’ї у Велдіж. На той час Іван Клим очолював повітовий провід ОУН Долинщини.

 

Була ще одна поважна обставина, що притягувала Клима до дому Михайлівих – глибоке почуття до дочки Іванни, воно зміцнювало сили та підтримувало надію на краще майбутнє у важкі хвилини життя. На жаль, їхньому омріяному щастю не судилось відбутися. У 1937 році Клима знову заарештували поляки та засудили до п’яти років, і тільки на початку німецько-польської війни він вийшов із тюремних казематів.

 

У 1941 році Іван Клим відійшов на Схід України у складі Похідних груп ОУН(б), організовуючи підпільні осередки в Запорізькій області та Донбасі. Переслідуваний гестапо, в кінці 1942 року він повернувся у рідні терени. Як згадує сестра Теофіля – Марія, Іван Клим різко вирізнявся серед оточуючих червонясто-рудим волоссям. Його неодноразово застерігали, що це небезпечно, що ця зрадлива зовнішня прикмета може призвести до біди, та на себе в нього часу не було. Під час однієї з поїздок, при виході з вагона потяга Іван був арештований гестапівцями. 9 березня 1944 року в м. Дрогобичі Івана Клима - «Бурмача» було прилюдно страчено нацистами через повішання.

 

Після арешту Клима гестапівці разом із фольксдойчами приїздили у с. Велдіж арештувати брата Теофіля – Мирона, та він своєчасно побачив їх через вікно та заховався разом із дружиною і дитям на горищі, забарикадувавши вхід важкими предметами. Обшукавши двір та не виявивши нікого, німці з поляками подались до батьківського дому.

 

«Ми закрили на ключ декілька покоїв, – згадує сестра Марія, – та непрошені гості виламали двері не зважаючи на запевнення батька, що Мирон у нього не проживає. Озлоблені невдачею, фольксдойчі пообіцяли пустити наш будинок з димом. Брат Мирон того ж дня разом із сім’єю виїхав із села.»

 

«Хочеться згадати, – продовжує п. Марія, – вірного товариша моїх братів та сестер – Кольмана Антіна, про якого в доступних джерелах є дуже мало інформації. Антін зростав у патріотичній українській родині Шашкевичів, його тітка Ольга була вчителькою. Після закінчення школи Антін став студентом Львівського медичного інституту. З публікацій мені відомо, що в період 1942 – 1943 років він лікував у Львові та на Дрогобиччині пораненого гестапівцями члена Крайового проводу ОУН Дмитра Маївського - «Тараса». В період збройної боротьби був лікарем в лавах УПА під псевдо «Вугляр». На превеликий жаль, його життя рано обірвала більшовицька куля. Це сталося у 1945 році на Долинщині поблизу села Мала Тур’я, під час надання медичної допомоги воїнам УПА».

 

У селі Шевченкове на Івано-Франківщині проживає, напевно, останній зі свідків, що бачив Антіна живим востаннє – це Ньофер (Онуфрій) Малиновський, 1926 р.н., котрий зустрічав Кольмана 1 вересня 1944 року на збірному призовному військовому пункті у тодішньому райцентрі Вигода, де Антін, як лікар, провадив огляд новобранців.

 

В літературних спогадах Кольмана Антіна визначають як єврея, що воював на стороні УПА, та п. Марія спростовує це твердження, наголошуючи на тому, що Антін був українцем. Разом із братом Олександром він рано залишився сиротою; виховувала братів сестра по матері, тітка Ольга Антонівна Шашкевич, 1880 р.н., котра була незаміжня. Батько Антіна походив з німецької родини. В 1944 році з наближенням фронту брат Антіна – Олександр, за фахом інженер, виїхав із сім’єю на Захід, проживав у Західній Німеччині. Там його дружина захворіла і померла, після чого Олександр з двома дітьми переїхав у США.

 

В період 1942 року, мабуть, виникла необхідність направити Теофіля до Львова, де раніше він навчався протягом восьми років, добре знав місто та мав зв’язки по лінії організації. Тому 8 вересня 1942 року він подав документи на державні професійні сільськогосподарські курси в Дублянах, що діяли від Львівської політехніки, та був зарахований на другий курс.

 

Під час навчання він проживає у Львові, вул. Зоряна, 1А, кв. 7. По лінії ОУН Теофіль виконує підпільні доручення. 19 липня 1943 року на ім’я директора учбового закладу ним була написана заява про перенесення терміну здачі весняних іспитів на осінь 1943 року по причині пропуску занять в лютому – травні місяцях через хворобу легень і додана відповідна медична довідка. Сестра Марія спростовує цей факт, їй невідомо щоби брат протягом чотирьох місяців хворів на легені. Вона одночасно добре пам’ятає, що в той час він перебував у лісі на військовому вишколі в околиці Велдіжа, оскільки призначив зустріч сестрі Ірині, на яку Марія її супроводжувала. Самої розмови Марія не чула бо очікувала сестру збираючи біля лісу суниці.

 

Навесні 1943 року на Долинщині, що організаційно належала до Калуської округи ОУН, почали створюватись відділи Української народної самооборони (УНС). Їх організатором був громадсько-політичний діяч ОУН з 1920-х років член Калуського окружного проводу, а з червня 1943 р. – командир вишкільного куреня УНС «Гайдамаки» Степан Фрасуляк - «Хміль». З 1935 року він проживав в селі Новошин, де працював директором місцевої школи в 1943 – 1944 рр. Є велика ймовірність того, що Теофіль, батько якого був парохом у Велдіжі та Новошині, добре знались зі Степаном Фрасуляком по громадській та підпільній роботі, а в період створення перших відділів УНС працював під його керівництвом. Підтвердженням цього припущення служать нещодавно отримані фотографії зі США від сестри Марії, на одній із яких Теофіль Михайлів стоїть поряд зі Степаном Фрасуляком і його дружиною та двома дивізійниками.

  

На світлині: крайній справа – Євген Михайлів, біля нього Теофіль Михайлів, посередині – Степан Фрасуляк - «Хміль», його дружина Софія, крайній зліва – неопізнаний. Фото зроблене літом 1943 року у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі

 

За припущенням Петра Ганцюка, провідного наукового співробітника Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери, фотографія зроблена у військово-вишкільному таборі Гайделяґер біля міста Дембіце, на території Польщі, де проходили вишкіл вояки-добровольці української дивізії «Галичина». Ймовірно, що фото зроблене літом 1943 року під час відвідин дев’ятнадцятирічного брата Теофіля – дивізійника Євгена Степаном Фрасуляком, його дружиною Софією та самим Теофілем.

 

Євген Михайлів. 1943 рік.

 Наводжу також декілька епізодів із спогадів жителя с. Максимівки Долинського району Івана Гачка, опублікованих в літописі «Нескорена Долинщина», які засвідчують також близькість стосунків батька Теофіля – о.Івана Михайліва зі Степаном Фрасуляком:

 

«У 1943-44-му навчальному році учні Велдізької школи зустріли нового вчителя і прозвали його «німцем», бо той викладав німецьку мову. Звали того вчителя Степан Фрасуляк. Під час літніх вакацій ми, школярі, що вчились у Велдізькій школі, часто бачили вчителя Фрасуляка в Долині. Він разом з невідомими нам, дітям, панами відвідував Долинського священика о.Едуарда Косановського. Серед відвідувачів діти і дорослі бачили сина о.Косановського, Велдізького священика о.Михайліва, сина директора Велдізької школи Володимира Гуменюка. Долинські ґазди у своїх розмовах стверджували, що ці невідомі є провідниками ОУН-УПА. Одного разу ми, діти, були здивовані, коли селом пронісся мотоцикл з боковим причепом, в якому сиділи наш учитель та о.Михайлів. На самому причепі був закріплений кулемет. Це було напередодні відступу німецьких військ. З тих пір про Фрасуляка більше не говорили».

 

Весною 1944 року Степан Фрасуляк - «Хміль» за дорученням Станіславського обласного проводу ОУН організує старшинську школу УПА (на початках існувала як вишкільний курінь УПА і носила назву «ім. Героя Крут Григорія Пипського»), а з 1 березня 1944 р. стає її командиром. Надалі її було доповнено і реорганізовано у Старшинську школу УПА «Олені», що діяла по осінь 1944 року і мала два випуски курсантів. Документально не встановлено, але, ймовірно, Теофіль став курсантом даної школи і проходив підстаршинський вишкіл в окремій групі для майбутніх провідних членів референтури СБ ОУН.

 

Із спогадів курсанта старшинської школи Богдана Михальчука - «Мака» відомо, що із 120 курсантів, які закінчили школу, було 40 старшин і підстаршин СБ ОУН. Мабуть саме після закінчення того вишколу Теофіль Михайлів - «Зенко», був направлений у Львівську обласну референтуру СБ ОУН, яку на той час очолював Ярослав Дякон - «Дмитро», «Мирон».

 

Під керівництвом цього відомого діяча ОУН «Зенко» працює довгих чотири роки. Збереглись цінні спогади дружини Ярослава Дякона – пані Стефанії (записані на відео Омеляном Цурою, братом надрайонного провідника ОУН Бібреччини «Михайла» в 2008 році у Львові), в яких вона характеризує «Зенка» як людину чесну, порядну, з високим інтелектом, інтелігентну та делікатну. Зазначає і його вагому працю в підпіллі ОУН, наголошуючи, що він входив в обмежену групу людей з підпілля, які користувались особливою довірою в Ярослава Дякона.

 

«Зенко» був революціонер відданий національній ідеї, готовий на самопожертву в ім’я ідеї. Він завжди блискуче виконував завдання, що ставились перед ним його керівниками. В кінці вона відмічає, що він був родом з Карпат, син священика, мав дівчину Мандзій Ганну – студентку медичного інституту в 1946-1947 роках. Мабуть, дана характеристика «Зенка» у спогадах п.Стефанії ґрунтувалась не тільки на її власних спостереженнях, але й на оцінці свого підопічного самим Ярославом Дяконом.

 

Ще однією вдалою знахідкою на сьогодні, що стала результатом пошуків автора, мабуть, останнього живого свідка часів збройної боротьби, хто знав повстанця «Зенка» – це жителька села Чижичі колишнього Новострілищанського (тепер – Жидачівського) району Йоняк Олександра (в дівоцтві – Заставна), яка поділилась своїми спогадами:

 

«Партизан «Зенко» перебував у домі моїх батьків в с.Чижичі з 1944 року. Я тоді навчалась у четвертому класі, тому деталі, хто домовлявся з батьком про його квартирування мені невідомо, але, мабуть це був наш односельчанин Василь Заставний, член ОУН ще з 30-х років, організатор збройного підпілля в наших теренах за німецької та більшовицької окупації. Батько і наша родина користувались в нього великою довірою, тому і було запропоновано дуже важливу справу. Мабуть від нього поступила пропозиція батькові про будівництво у нашому дворі двох підпільних криївок, на що батько дав згоду. Одна з них була збудована на городі біля груші, де був вхід, друга – резервна, меншого розміру, розміщена у стайні. Перед початком будови батько нарізав пилкою-трачкою бруси, якими було укріплено бічні стіни і перекриття криївки. Всередині кімнати були облаштовані нари для чотирьох чоловік, розміщений стіл і лавка. Криївки були призначені для повстанця «Зенка» і його товаришів, які приходили до нього і приносили якісь документи. Мабуть ті документи він обробляв та упорядковував, бо більше пів року проживав в нашому домі, працюючи за друкарською машинкою. В нашому будинку було дві кімнати та кухня і такий устрій зберігся і до сьогоднішнього дня. В кімнаті зі сторони вулиці, де був хороший огляд в сторону села, за довгим столом «Зенко» друкував. Батько в цей час слідкував за обстановкою в селі, простуючи дорогою. Коли виникала якась небезпечна чи незрозуміла ситуація, «Зенка» попереджали і він переходив у криївку, а батько ховав машинку в тайник, який був облаштований на стриху перекриття будинку. Коли я приходила зі школи «Зенко» полишав свої справи та закликав мене готувати уроки, іноді, щоби мене заохотити, бавився зі мною. Мені було весело спостерігати, як він перевтілювався в різних казкових персонажів: козу, качку або півника. Ці приємні хвилини дитинства пам’ятаю і на схилі свого життя. Мій батько полюбив «Зенка», а коли дізнався, що він син священика – його прихильність стала ще більшою.

 

Моєї старшої сестри Юлії 1925р.н. чоловік – Михайло Лагодський був національно свідомою людиною, тому і користувався довірою «Зенка». Одного разу «Зенко» доручив йому поїхати до Львова на обумовлену зустріч з його батьком. Ця зустріч відбулась, і якраз під час неї Лагодський довідався, що батько «Зенка» – священик. Мені про це з часом розповіла Юлія. Деталі тієї розмови мені невідомі, – Михайло не відносився до людей багатослівних, та ще і в той напружений та тривожний час, але сказав, що батько постійно молиться за здоров’я «Зенка» і його друзів. До року часу «Зенко» залишив наш двір, але не назавжди – наша родинна допомога і співпраця з ним та його побратимами продовжувалась аж до смерті мого батька – до березня 1948 року – на той час мені виповнилось п’ятнадцять років. Кожні два тижні «Зенко» разом із трьома товаришами відвідували нашу сім’ю під час переходів з Дев’ятницького в Ілівський ліс. До їхнього приходу завчасно було приготовано чистий одяг та свіжоспечені житні хлібини. Вони мились, переодягались в чисте, брудний одяг залишали для подальшого прання. «Зенко» одягав військову форму жовтуватого відтінку, – говорили, що з англійського сукна. Був він середнього зросту та тілобудови, обличчя видовжене, волосся русяве. Про його трагічну долю я дізналась уже в період незалежної України прочитавши публікацію однієї із газет, що «Зенко» загинув у 1948 році разом з визначним керівником підпілля ОУН Ярославом Дяконом, з Дев’ятник, на горі Шпильчина біля Бібрки».

 

Командир Воєнної округи 2 «Буг» Василь Левкович - «Вороний», потрапивши до рук МДБ у грудні 1946 року, під час слідства називає серед співробітників Львівської крайової референтури ОУН молодого хлопця на псевдо «Зенко». Зберігся і архівний документ, опублікований в Літописі УПА (Нова серія, Т. 13) – «Пропозиції до призначення старшинських ступенів працівникам СБ від 27 листопада 1947 р.». Під порядковим номером 2 номінаційного списку читаємо:

 

«Псевдо: «Зенко» (125); освіта: 4 семестри агрономії; функція: член справового звена крайового осередку; стаж: 4 роки.

 

Характеристика: Відбув теоретичний і практичний вишкіл в осередку 125, веде самостійно архів, картотеку. Добрий вишкільник. Потрапить самостійно керувати розробкою справ. Пропонується до: <поручника> сотника

 

Постій 27.11.1947р.                                                                        22.1.1948 р.

 

Подав: (Дмитро) Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смак (ПЗУЗ) – майор СБ

 

Пропозицію прийнято в дні 6.6.1948 р. Не підлягають оголошенню.

(Чупринка)» .

 

Обставини загибелі «Зенка», провідників «Мирона» і «Степана», побратимів «Сталевого» та «Довбні» можна досить докладно відтворити на основі:

- спогадів дружини Ярослава Дякона – Стефанії;

- інформаційного повідомлення секретаря Львівського обкому партії Грушецького секретарю ЦК КП(б)У Хрущову М.С.;

- спогадів очевидців, які були на місці трагічної події та із літератури радянського періоду.

 

На черговій зустрічі, 30 жовтня 1948 року, Ярослав Дякон - «Мирон» повідомив дружину Стефанію, що має намір переходити в Карпати, і просив її за всяких зусиль вберегти їхніх дітей та прийти 9-10 листопада в умовлене місце, щоби показати їй місце, де буде закопаний архів СБ ОУН, який упорядковують для тривалого зберігання.

 

Тим часом, цього ж місяця, Бібрецький райвідділ МДБ за агентурними даними отримав інформацію про систематичну появу в селах Гринів, Волове, Коцурів боєвиків з охорони провідника СБ Львівського крайового проводу ОУН «Мирона». Спеціально створений підрозділ МДБ УРСР по боротьбі зі збройним підпіллям ОУН, що дислокувався у Львові (очолював його з березня 1948 року заступник міністра МДБ Дроздов), в процесі розробки отриманих даних додатково встановив, що боєвики СБ «Мирона» неодноразово зустрічались з секретарем Гринівської сільради Тищишиним. На основі сукупної інформації емдебісти передбачили, що місцем знаходження референтури СБ Львівського крайового проводу ОУН є територія Бібрецького або Новострілищанського районів Дрогобицької області. Даним спецпідрозділом МДБ була невідкладно розроблена операція під кодовою назвою «Вовчі сліди». В процесі подальших оперативних дій емдебісти конспіративно закидають спеціальну оперативно-військову групу в лісовий масив біля села Гринів. До складу групи увійшли працівники Львівського обласного та центрального управління МДБ з додачею агентів-боєвиків. Дана спецгрупа провела з секретарем сільради Тищишиним комбінований агентурний захід, в результаті якого Тимчишин дав покази про те, що охоронна боївка крайового проводу СБ ОУН перебуває в лісовому масиві біля села Гринів. В ході операції даний лісовий масив був розбитий на квадрати, в кожному з яких працювала окрема оперативна група. Як сказано в одному з радянських видань (автори Виноградський і Якименко), на шостий день пошуків лейтенант Богач на схилі одного з пагорбів лісового масиву між селами Гринів, Шпильчина, Волове, на вершині 425,5 м під невеликим кущем за допомогою металевого щупа виявив повітряну віддушину бункера, а на протилежному боці гори – під кущем, було виявлено лаз.

 

...Бій розпочався десь з обіду. Під вечір емдебісти привезли до лісу п’ятнадцятирічного Іллю Кішку, його вітчима та сусіда Івана Симечка з кіньми та возом, завантаженим соломою. Підвели їх до зруйнованої криївки і наказали лізти в неї. Звідти ішов дим, було чути паленим і вибухали набої. Першим в криївку опустили Іллю. Всередині все горіло, вогонь добирався до мертвих повстанців, що лежали один біля одного. Хлопцеві запам’ятались маленькі золоті тризуби на їхньому одязі і більші – на пряжках ременів. Нові чоботи та гарний одяг були порізані. Всі повстанці були при зброї. На столику стояли: друкарська машинка, примус, радіоприймач, фотоапарат. Навколо горіли розкидані папери, гроші. Мертвих повстанців витягли нагору і склали на возі. Один із них знищував документи, тому мав сильно обпечені кислотою руки. Тіла вбитих відвезли до села Водники, а згодом – до Бібрки. Місце їх захоронення не відоме.

 

Згідно оперативних зведень МДБ з криївки було вилучено: 5 автоматів, 4 пістолети, 6 гранат, боєприпаси і значну кількість підпільних документів СБ ОУН Львівщини. Частину документів повстанці встигли знищити, обливши фосфорною кислотою. Згідно доповідної записки секретаря обкому КПУ, серед убитих підпільників було впізнано:

 

1. Дякон Ярослав Андрійович, псевдо «Мирон», він же «Дмитро», 1912 р.н., уродженець с. Дев’ятники Новострілищанського району Дрогобицької області, полковник – референт Служби безпеки при Проводі ОУН. (В доповідній секретаря обкому вказано: референт СБ Львівського крайового проводу).

 

2. Прокопів Богдан, псевдо «Степан», 1912 р.н., уродженець с. Доліби Новострілищанського району, крайовий референт СБ Львівського краю, майор. (В доповідній – заступник «Мирона»).

 

3. Ковалик Михайло Павлович, псевдо «Сталевий», 1919 р.н., уродженець с. Гринів, керівник охоронної боївки «Мирона».

 

4. Сохан Василь Михайлович, псевдо «Довбач», 1912р.н., уродженець с. Гринів, боєвик.

 

П’ятий повстанець, у зв’язку з сильним пошкодженням обличчя не був упізнаний, але емдебісти передбачили, що це боєвик з охоронної боївки «Мирона» «Вихор». З інших достовірних джерел стало відомо, що п’ятим підпільником був наш Герой – співробітник референтури СБ проводу ОУН Львівського краю, сотник СБ «Зенко» – Теофіль Михайлів.

 

А підпільник «Вихор» – Йосип Тищишин, 1923 р.н., уродженець с. Гринів, ще більше року продовжував збройну боротьбу з більшовиками на теренах Бібрецького надрайону ОУН. Загинув «Вихор» в числі п’яти підпільників ОУН в селі Великі Глібовичі 5 січня 1950 року, в бою.

 

Стосовно батьків та рідних «Зенка», відомо, що весною 1943 року під час формування української дивізії «Галичина» його дев’ятнадцятирічний брат Євген вступив добровольцем до її лав. Напередодні завершення війни та капітуляції нацистської Німеччини військова частина, в якій перебував Євген, дислокувалась в Словаччині. При наближенні більшовицького фронту вона перейшла на підконтрольну союзникам територію і була роззброєна. Євгена в числі інших військовополонених було перевезено до Італії, в табір для інтернованих осіб в Ріміні. Після звільнення Євген розшукав рідних в Німеччині, а в 1951 році переїхав до США. Проживав у штаті Пенсильванія. Помер у 2016 році, у місті Бетлегем, на 92-му році життя.

 

Молодший брат Теофіля – Юрко, в 1943 році, навчаючись в шостому класі Стрийської гімназії, виконував доручення ОУН по зв’язку – перевозив підпільну пошту до Стрия. Для схованки використовував хлібину, з якої вибирав частину м’якоті. Коли в січні 1944 року впала зв’язкова квартира і постала загроза його арешту, Юрко в лютому місяці записується добровольцем до української дивізії «Галичина». 24 липня 1944 року у битві під Бродами Юрко загинув: на той час йому виповнилось тільки вісімнадцять років. Про обставини його смерті рідні довідались в еміграції від бойового товариша Юрка, який у час його загибелі був поряд з ним.

 

 

Юрко Михайлів. Загинув під Бродами 24 липня 1944 року.

 

Брат Мирон весною 1944 року, перед загрозою арешту німцями, виїхав з Велдіжа та проживав нелегально з сім’єю у Львові, а під час відступу німців виїхав на Захід. Весною 1948 року Мирон переїхав у США, поселився у Нью-Йорку, де й помер у 1966 році.

 

Батько сімейства, о.Іван Михайлів з наближенням німецько-більшовицького фронту до Галичини, мав аудієнцію у глави УГКЦ, митрополита Андрея Шептицького. У спілкуванні митрополит дізнався, що два сини о.Івана перебувають в лавах дивізії «Галичина», третій – у збройному підпіллі ОУН, четвертий син також на нелегальному становищі. Розуміючи ймовірну загрозу для сім’ї з черговим приходом більшовиків, митрополит дає о.Михайліву письмове звільнення з парафії Велдіж. Даний документ на майбутнє засвідчив право душпастирської праці в лоні УГКЦ на будь-якому континенті.

 

Була ще одна обставина, що вплинула на прийняття родиною Михайлівих непростого рішення – покинути рідний край. В липні місяці 1944 року офіцер однієї з відступаючих німецьких частин, що розміщались в Велдіжі, квартирував в домі Михайлівих. Побачивши на стіні військову фотографію дивізійників Євгена та Юрія, він переконував родину не відкладати з рішенням – збиратись та вирушати на захід і врятувати сім’ю від неминучих більшовицьких репресій, які незабаром ввірвуться в дуже багато українських сімей. При цьому в пам’яті родини спливали трагічні події недалеких 1940 – 1941 років, коли тисячі галичан і їх родин було виселено до Сибіру, запроторено в тюрми й закатовано більшовиками. Основною їх провиною було те, що вони любили свою землю, свою Батьківщину. Вибору не залишалось.

 

Тому родина Михайлівих у складі голови сім’ї та його дружини, дочок Іванни, Ірини, Марії, заміжньої Дарії з чоловіком Гнатом Балазюком і дітьми – дворічним Олегом та однорічним Зіновієм – почали готуватись до подорожі в невідоме. Зібравши лише необхідні речі та харчі, завантажили все на воза, що був в господарстві. Разом з ними до виїзду підготувались брат матері Ірини – Любинецький Олександр та директор місцевої школи Гуменюк Михайло з дружиною Варварою та сином Любомиром. 24 липня вони усі разом вирушили в напрямку Закарпаття й благополучно доїхали до м. Хуст. На станції Королево формувались потяги з військовими та біженцями на Захід. Одним з таких потягів родина Михайлівих дісталась території Австрії. В таборі для переміщених осіб Читразґоф під Віднем було визначено місце проживання та праці родини – один з державних фільварків.

 

З наближенням фронту до Відня, в квітні 1945 року сім’я знову змушена була податись в дорогу. Перетнувши Дунай, зупинились в Баварії, в селі Ґаґенберг, де о.Михайліва прихистив місцевий священик, в котрого сім’я прожила вісім місяців.

 

Закінчилась війна. На підконтрольній території союзники, неподалік Мюнхена, в селі Ваєрн організували табір для біженців. Там о.Івану Михайліву запропонували стати духовним настоятелем греко-католицької громади, яка отримала дозвіл на проведення Богослужінь у каплиці колишнього римо-католицького монастиря.

 

У Ваєрні Михайліви прожили до кінця 1949 року. В цей період сестра Ірина-Орися вийшла заміж і разом з чоловіком виїхала до Франції. Навесні сестра Дарія-Наталя виїхала до США, отримавши запрошення від родини чоловіка; в грудні того ж року до них долучилися батьки з дочками Іванною-Оленою та Марією. Всі поселились у штаті Пенсільванія, в місті Бетлегем. Тут більше двадцяти років о. Іван був сотрудником пароха о.Михайла Цегельського у церкві Св. Йосафата (УГКЦ).

 

26 квітня 1962 року о.Іван Михайлів відійшов у вічність. Через два роки померла і його дружина Ірина. Сестра Іванна з чоловіком замешкали у Чикаго. Сестра Ірина, проживши десять років у Франції, переїхала з сім’єю також до Чикаго. На сьогодні із сім’ї Михайлівих живою залишилась тільки сестра Теофіля Марія, котрій виповнилось 88 років.

 

Отець Іван Михайлів з дружиною на чужині

 

Сім’я о.Івана Михайліва була однією з сотень сімей священиків УГКЦ в Галичині, котрі є прикладом взірцевого служіння Богу і Україні. Їхні діти були виховані на високих духовних засадах, в любові до Бога й України, і все своє свідоме життя віддали боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

 

Вічна пам'ять Героям полеглим у боротьбі за волю України!

 

Зіновій Горін,

дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.

Потужна мережа ОУН діяла на Донбасі в роки Другої світової

опубліковано 21 трав. 2018 р., 08:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 вер. 2018 р., 09:29 ]

  • Денис Тимошенко
  • Донбас.Реалії

 

Карикатура, знайдена в архіві документів ОУН. На ній зображено Сталіна у вигляді чорта і підпис: «Каже Федь до Богдана / Наш вождь зажурився, / Бо у партію рабів / Ніхто не зловився»

 

Протягом багатьох років жителям Сходу України розповідали багато міфів про те, що ОУН та УПА не мають жодного стосунку до Донбасу. Насправді, на Донбасі була потужна мережа проукраїнського руху, зазначають історики. При цьому, націоналістичний рух став таким поширеним саме за підтримки місцевих жителів Донбасу. Звідки на Донбасі з’явилася ОУН? Як з нею взаємодіяли місцеві та прокомуністичні донбасівці? Про це в ефірі Радіо Донбас. Реалії розповіли історик, дослідниця національно-визвольного руху Аліна Понипаляк та голова громадянської ініціативи «Права справа», військовий експерт Дмитро Снєгирьов.

 

– На території Донбасу діяла Організація українських націоналістів. Розкажіть про неї детальніше.

Аліна Понипаляк: Донбас завжди був українським. Із 1940-х років мережа ОУН поширилась на Донбас. Це були люди з Центральної України, а також місцеві. Після приєднання Західної України до Радянського Союзу, багато жителів Донбасу служили в армії на території Західної України й там перейнялися ідеями ОУН. Адже ОУН там діяла дуже потужно.

 

Після повернення додому, у Донецьк, тоді Сталіно, і в Луганськ, тоді Ворошиловград, вони намагалися побудувати щось подібне на своїй території і якомога більше залучали молодь, освічених людей.

 

– А як загалом місцеві ставилися до цього руху? Як це розвивалося на Донбасі?

Аліна Понипаляк: На Донбасі без підтримки місцевого населення ОУН не охопила б таку велику кількість людей.

 

Одним з перших, хто очолив цей рух, був Володимир Болгарський, житель Сталіно. Безпосередньо під його керівництвом під час Другої світової війни були Просвіти.

 

Друга світова війна стала точкою біфуркації, коли українці вірили у те, що Радянський Союз більше не повернеться на цю територію і що у майбутньому можлива незалежна Україна.

 

На території Донбасу було багато постраждалих від сталінських репресій. Ті, хто пам’ятав визвольні змагання 1920-х років, підтримали рух Організації українських націоналістів.

 

Якщо ми звикли, що на Західній Україні ОУН-бандерівці та ОУН-мельниківці ворогували між собою, то на території Сходу та Півдня України не було ворожнечі, вони співпрацювали.

 

 Історик Аліна Понипаляк

 

– Яка точка відліку початку цього руху?

Аліна Понипаляк: Якщо говорити про всю територію Донбасу, то це 1940 рік, коли на території Донецька з’явилися перші об’єднання, українські громади. Але кожне місто має певну дату, коли безпосередньо була створена розгалужена мережа.

 

У кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа

 

Один із керівників на південних і східних землях, останній командир УПА, Василь Кук дав наказ, щоб у кожному місті серед цих 35 районів на Донбасі був розгалужений рух, щоб у кожному селі, у кожному містечку був свій осередок. Із 35 районів 18 підпорядковувалось ОУН. Це була дуже потужна мережа.

 

У 1943 році оунівців намагалися знищити німці. Відомо, що тільки в Донецьку було розстріляно 100 осіб. Німці розуміли, що ці люди борються проти радянської та нацистської систем.

 

– У місті Краснодон, зараз Сорокине, на Луганщини діяла «Молода гвардія». Для Луганщини це дуже важливий момент в історії. Наскільки мені відомо, підпільні рухи під час Другої світової війни співпрацювали. Як це все відбувалося? Також кажуть, що Євген Стахів, голова осередку визвольного руху, за його словами, був одним із героїв роману Олександра Фадєєва про «Молоду гвардію».

Аліна Понипаляк: Євген Стахів дійсно виконував функцію провідника ОУН на Донбасі. І розповідав, що коли він вперше прочитав «Молоду гвардію», то сказав, що ледь зі стільця не впав, бо впізнав себе. Фадєєв намагався описати все, що було, тільки викривлював у прорадянський бік.

 

Насправді, це все міф – «Молода гвардія» не мала такої великої підтримки у населення. Але оунівці та осередки комуністичної молоді не ворогували між собою, тому що розуміли, що роблять спільну справу – б’ються з нацистами.

 

Ця гіперболізація «Молодої гвардії» була головною метою радянської пропагандистської системи, щоб показати, що Донбас завжди був прорадянський.

 

 Євген Стахів (1918– 2014) – діяч українського підпілля на Донбасі в роки Другої світової війни. Фото 1940-х років

 

Що стосується самого Євгена Стахова, то це легендарна особа, він був лідером, міг до себе залучити людей. Він був галичанином, у 1941 році прийшов разом із похідною групою «Пума», яка рухалась з території Західної України.

 

Часто цих молодих людей-оунівців здавали місцеві жителі. Це робилося не тому, що вони мали антиукраїнські погляди, все це робилося за гроші. Здавалися конспіративні квартири.

 

Якщо ми говоримо про партизанську війну ОУН і УПА на території Західної України, то це ліси, природні умови, де можна було робити криївки, а на Донбасі це степ і терикони. Тому війну вели у містах, а це абсолютно інша тактика боротьби. Існували конспіративні квартири, де читалися лекції, проводилися літературні вечори, працювали Просвіти.

 

– Нещодавно з’явилася ініціатива надати Євгену Стахову звання героя України. Автором цієї ініціативи став Дмитро Снєгирьов. Розкажіть більш докладно про вашу ініціативу. Чому ви вважаєте, що Євгену Стахову потрібно дати це звання?

Дмитро Снєгирьов: Ініціатива з’явилася приблизно десять років тому. Я неодноразово звертався з вимогами щодо присвоєння Євгену Стахову звання героя України.

 

Це звернення мало політичний характер. Ця ініціатива виникла тому, що за часів радянського панування і за часів України істориками та політиками штучно нав’язувалася думка, що Донбас це виключно червоний пояс і комуністична ідеологія там домінуюча.

 

Присвоєння звання героя України українському підпільнику руйнувало б ці стереотипи й показало б, що в роки Другої світової війни на Донбасі був потужний проукраїнський рух, який боровся за Україну під гаслами «Геть Сталіна і геть Гітлера».

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН, яку очолював Василь Підгородецький. У 1955 році – групу в Горлівці

 

Також є думка, що тільки на Західний Україні існував збройний спротив і там були бункери. Але останній бункер ОУН на Донбасі був викритий восени 1950 року поблизу міста Горлівка. Там була знайдена зброя та агітаційний матеріал.

 

У 1953 році в Донецьку було викрито групу ОУН-бандерівців, яку очолював Василь Підгородецький.

 

У 1955 році було викрито групу Організації українських націоналістів у Горлівці.

 

Арешт останнього українського підпільника відбувся у 1958 році у сучасному Торецьку.

 

Ці факти наочно руйнують штучний міф про те, що на Донбасі не було українського підпілля, що він мав локальний характер, і що було придушено радянськими каральними органами ще у 1940 роках. Це не правда.

 

Аліна Понипаляк: Євген Стахів був очільником ОУН на Донбасі, йому таке доручення дав Вались Кук. Провід ОУН був у місті Дніпрі.

 

Василь Кук (1913–2007) – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 року (після загибелі Романа Шухевича). Навесні 1942 року Кук очолив Провід ОУН на південно-східних українських землях

 

Стахів відповідав за східні терени. Його роль була неймовірно важлива, саме під його егідою українці змогли видавати свою літературу, видавати свої газети. Із 12 газет, які видавалися по всій території Східної України, 8 контролювалися ОУН.

 

Молодь, яка входила до ОУН, бачила, що таке Радянський Союз і що з ним майбутнього бути не може.

Перерваний політ. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 16 вер. 2017 р., 03:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 07:59 ]

 

Наприкінці 1944 року внаслідок реорганізації мережі ОУН-УПА в Галичині, на базі Львівської області було створено Львівський край. Зважаючи на значні організаційно-територіальні зміни, що мали місце при цьому, представництво повітових проводів ОУН було покладено на утворені надрайони.

 

Ходорівський район, разом із Винниківським, Новострілещанським та Бібрецьким увійшов до складу Бібрецького надрайону, який з Перемишлянським та Рогатинським утворили Рогатинську округу ОУН.

 

Дана оповідь стосується яскравої особистості, організатора та провідника збройного підпілля Дмитра Цури, котрий протягом шести років на посту надрайонного провідника ОУН очолював визвольну боротьбу в нашому краї.

 

 

Народився Дмитро Цура 1920 року на присілку Холупки села Бовина Перемиського повіту (тепер територія Польщі) в селянській сім’ї Івана та Теклі Цурів. Сім’я мала середній достаток – у власності було 12 моргів поля, утримували коня та три корови. Та найдорожчим скарбом для батьків були їхні діти, і їх було семеро. В Дмитра було три сестри і три брати: Марія, 1914 р.н., Михайло, 1923 р.н., Петро, 1925 р.н., Ярослава, 1931 р.н., Дарія, 1933 р.н. та Омелян, 1936 р.н.

 

Дмитро в час навчання у сільській школі зарекомендував себе здібним учнем і батьки знайшли можливим підтримати його подальше навчання в Перемиській гімназії.

 

Як і більшість молодих українців, Дмитро тісно співпрацював з читальнею «Просвіти», а в другій половині 30-х років очолив рухунково-спортивне товариство «Луг», яке було кращим за показниками в окрузі під час повітових збіркових виступів. Про це засвідчує збережений в родині приз у вигляді позолоченого порцелянового черевичка, котрий отримав Дмитро.

 

Незабаром його активність в русі за національне відродження запримітили члени ОУН і залучили до організації.

  

 

З початком німецької окупації, восени 1941 року Дмитро вступає до Львівського медичного інституту, але не довго йому довелось вивчати медичні науки – репресії окупантів проти українського населення і, особливо, українських націоналістів породили негайний спротив. В Західній Україні розпочалась підготовка до збройної боротьби, яку започаткувала ОУН.

 

Для ліквідації революційного проводу ОУН в кінці листопада 1942 року до Львова прибуває команда німецької таємної поліції, яку очолює есесівець Вірзінг. В місті розпочались масові арешти. Дмитро в цей час проживає з трьома друзями-студентами в помешканні неподалік собору Святого Юра. Гестапівці, отримавши інформацію про Дмитра, як члена ОУН, та відомості про його місце проживання, прибули для арешту. Однак він до студентського помешкання не прийшов, скоріш за все будучи своєчасно попередженим про небезпеку. Під час проведення обшуку в помешканні німці застали двох його друзів та піддали арешту. З подальших спогадів одного з них стає відомо, що за цей період Дмитро Цура співпрацює з підпільниками ОУН в студентському секторі, підтримує зв’язок з відомими в майбутньому провідними членами ОУН, такими як Іван Шевчук, Володимир Лабай-«Вугляр», Іван Климів-«Легенда», Ярослав Старух-«Стяг» та ін.

 

Ось як один з його студентських друзів, «Мико», пройшовши німецькі тюрми та концтабори, у своїх спогадах, опублікованих Володимиром Макаром в збірці «Спомини та роздуми», том 2, Торонто – Київ, 2001р., описує даний період:

 

«Восени 1942 року я вступив до технічної школи у Львові. Вона знаходилась недалеко від катедри Святого Юра. Мешкав я, спочатку, в бурсі при церкві Святого Юра, але там житлове приміщення було переповнене, завідувач бурси Пула направив нас чотирьох до бурсової прибудівлі на площі Юра. Крім мене, був ще Дмитро Цура та Микола С. з Равщини. Ми без відома господарів створили з нашої квартири зв’язкову хату. Тут завжди було повно всілякої організаційної літератури, яку звичайно тримали у сховку під ліжком. Цура часто приходив ще з деякими товаришами і забирав ту літературу. Одного разу по літературу прийшов брат Володимира Лабая – Євген в мундирі шуцмана.

 

18 листопада 1942 року, пізнім вечором, коли ми вже були в ліжку, хтось сильно постукав у двері і гукнув ззовні: «Чи тут живе Дмитро Цура?». Цури в той час не було в хаті. Я відгукнув: «Не знаю». Тоді в нашу кімнату ввалився безцеремонно «Капусь»-Капустянський, а з ним троє гестапівців. Вони брутально зірвали нас з ліжка, з криком «Генде Гох!» поставили лицем до стінки і відразу «пальнули» кожного «в вухо». Повезли нас гестапівці до своєї управи на вул. Пелчинського, а біля 1-ї години вночі нас перевезли до тюрми на Лонцького.

 

Ми ще давніше були умовились, що «в разі чого» ми всього віднєкуємось. З Цурою ми мешкали разом, але зовсім не знали, що він там тримає під ліжком. Так нас за кожним разом били і наганяли до камери…».

 

Дмитро був змушений покинути навчання та переховуватись у Львові у своїх друзів по організації, на підпільній квартирі.

 

Зимою 1943 року він повертається до батьківського дому на Перемишльщину. Приїзд Дмитра добре пам’ятає сестра Дарія, жителька м. Києва, яка поділилась спогадами з автором:

 

«Було це зимою1943 року. Однієї погожої днини на подвір’я нашого дому зайшов чоловік. Він був одягнутий у звичайну селянську одежу, в капелюсі, з вусами, мав при собі кошика. Я вийшла з хати йому назустріч і була вкрай здивована, упізнавши в тому чоловікові свого брата – студента Дмитра. Я засміялось, запитавши Дмитра, що за сценарій він нам припідносить. Він також усміхнувся, поздоровався та зайшов у хату, зняв маскування. За обіднім столом розповів родині, що йому загрожує небезпека. В батьків Дмитро проживав до весни 1943 року. Коли трохи потепліло, він залишив батьківський дім і довгі роки не давав про себе вістей. За цей час батьки чого тільки не передумали, адже настав період дуже неспокійний. Крім того, перебігло багато подій, що торкались безпосередньо сім’ї.

 

В 1942 році найстаршу сестру Марію було забрано на примусові роботи в Німеччину. Після закінчення Другої світової війни вона виїхала за океан, в Америку.

 

В 1943 році брат Михайло вступив добровольцем в українську дивізію «Галичина», а в 1944 році батьки отримали трагічну звістку, що він загинув в Югославії».

 

Та 1945 рік став найдраматичнішим для рідних, коли сім’ю із споконвічно українських земель, де жили з діда-прадіда, під дулом автомата змусили переселитись під час так званої операції «Вісла». Новим місцем проживання стала Львівська область, Куликівський район (тепер Кам’янка-Буський район), село Велике-Колодно (тепер Колодно), де батьки із дочками Ярославою та Дарією і сином Омеляном розпочали облаштовувати своє нове помешкання.

 

У Львівську область були також переселені батькова та матері родини, які поселились в Дублянах, Сокільниках та Зимній Воді біля Львова.

 

В 1947 році неочікувано прийшла радісна звістка у Велико-Колодно – завітав чоловік, у формі залізничника, повідомив, що приїхав з с. Бориничі, Новострілищанського району (тепер Жидачівський), із звісткою від їх сина Дмитра. Як достовірний доказ – пред’явив його фотографію і зразу заспокоїв батьків, що Дмитро живий і здоровий, біля нього все добре і скоро рідні будуть мати можливість побачитись з ним.

 

 

Як з часом стало відомо рідним, в 1945 році в селі Бориничі в садибі Ковальчука Василя була збудована повстанська криївка. За архівними документами ОУН, його син Яків, псевдо «Байка», в 1944 році став стрільцем СНВ, відтак працює в охороні командира відтинку, а в 1945 році – зв’язковим надрайонного проводу ОУН.

 

Із розповіді сестри Якова Ковальчука – Ганни, яка з 1947 року проживала у Львові під чужим прізвищем в період переслідування та вивезення батьків. На зустрічі з братом Дмитра – Омеляном в 1950 році, розповіла йому, що Дмитро, маючи псевдо «Михайло», уже в 1945 році приходив із братом Яковом до її батьківського дому, користуючись криївкою, яка була розміщена в стайні. А в 1946 році, розширяючи мережу підпільних криївок, з рекомендації Якова-«Байки» в його тітки Анастасії, котра проживала з трьома дітьми в селі Бринці Церковні, було збудовано криївку для провідника «Михайла» та його кур’єрів. У цій криївці зимою 1947-48 року відбулась зустріч між «Михайлом» та його сестрою Ярославою, яка приїздила до сім’ї Яндви. Не довго довелось підпільникам користуватись цією криївкою – 15 квітня 1948 року по чийомусь доносу вона була атакована гарнізоном більшовиків. «Михайлу», на цей раз, вдалось зберегти життя, за два дні до події прийшов кур’єр і він відійшов у справах. В криївці залишались Яків-«Байка» та боєвик «Кузьмич». Повстанці прийняли бій, та сили були не рівними – при спробі прориву оточення Якова було вбито, а «Кузьмич», будучи пораненим, потрапив до рук більшовиків. Через два тижні, при спробі втечі з районної лікарні, «Кузьмич» був вбитий біля села Кнісова.

 

З архівних документів ОУН відомо, що «Кузьмич» – це Бойчук Іван Семенович, 1918 р.н., уродженець околиці Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Був дивізійником, відтак перейшов в УПА, де в одному з відділів виконував функції ройового, чотового, опісля працює в охороні командира відтинку, в подальшому – на зв’язку в надрайоні.

 

Про підпільну діяльність «Михайла» дізнаємось з протоколу допиту затриманого більшовиками референта СБ Миколаївського надрайону Мирона Гельнера-«Остапа» під час слідства 22 жовтня 1950р. Він стверджував: «Михайло» – керівник Бібрецького надрайонного проводу ОУН. Фамілію і ім’я не знаю, очевидно 1921 р.н. До 1944 року учився в одному з інститутів Львова, потім перейшов в підпілля ОУН. До 1945 року являвся господарчим референтом, пізніше – організаційним референтом надрайонного проводу ОУН. А з 1947 року зайняв положення керівника цього проводу. Послідній раз я з «Михайлом» зустрічався в жовтні 1948 року в Стільському лісі, в час його зустрічі з референтом СБ Львівського крайового проводу ОУН «Степаном». Його прикмети: середнього зросту, фігура тонка, волосся чорне, обличчя продовгувате, овальне, губи товсті, сутулий, ходьба скора».

 

На підконтрольному «Михайлові» терені Бібрецького надрайону, до складу якого входило чотири райони, станом на кінець 1947 року була зосереджена значна кількість повстанців збройного підпілля ОУН, яке поповнилось за рахунок відділів УПА, що розформувались протягом 1947-48рр. Ряди підпільників поповнились, також, за рахунок повстанців, що перейшли із Закерзоння.

 

На світлині стоять зліва направо: перший – Гірний Володимир-«Ткачук» з села Глібовичі Великі , третій – Дмитро Цура-«Михайло», четвертий – Мазовський Павло-«Варнак» з Старих Стрілищ, п’ятий – Терлецький Микола-«Беркут» з села Волощина Перемишлянського району, восьмий – Горбатий Іван-«Сірко», сидить крайній справа – Степанюк Василь-«Зябрик». Решту повстанців невпізнані.

 

Підконтрольний «Михайлу» терен, а це географічно територія, що охоплює обласний центр та навколишні лісові масиви, створювали умови, де часто дислокувались члени Львівського крайового та Центрального проводу ОУН. В Бібрецьких та Бориницько-Ілівських лісах неодноразово проводив наради Головнокомандувач УПА Роман Шухевич-«Чупринка». Наприклад, одна з таких нарад відбулась літом 1949 року, в 10-15-ти кілометрах від Бібрки в районі сіл Лопушна, Вільховець та Суходоли за участю Р.Шухевича, П.Федуна-«Полтавця», Р.Кравчука-«Петра» та О.Дяківа-«Наума».

 

Як бачимо, на «Михайла» лягала велика відповідальність за створення відносно безпечних умов проведення таких зустрічей. І це при умові десятикратної переваги більшовиків в живій силі та техніці, адже тільки по Львівській області станом на 1949 рік війська МГБ та МВД складали більше 15 тисяч озброєних осіб. Та «Михайло», як керівник з багатим підпільним досвідом, зумів протягом тривалого періоду, з найменшими втратами, проводити антибільшовицьку діяльність по вирішенню завдань, які ставились перед підпільниками проводом ОУН. В своїй діяльності він активно співпрацює з керівниками як крайової референтури, так і референтури СБ проводу ОУН.

 

Ось як про це згадує під час зустрічі з автором в 2008 році дружина референта СБ проводу ОУН Ярослава Дякона-«Дмитра» п.Стефа:

 

«Що стосується «Михайла», та оцінюючи їх взаємні стосунки під час зустрічей, в мене склалась думка, що «Михайло» входив до тієї невеликої кількості людей підпілля ОУН, які користувались в Ярослава особливою довірою, їх можна перераховувати по пальцях. Це були члени проводу, його співпрацівники «Степан», «Земко» і «Гриць» – з охорони та «Сталевий», «Довбач». Одного разу мені довелось разом з Ярославом бути у криївці «Михайла», в Дев’ятниківському лісі. Мабуть, на запит Ярослава, «Михайло» передав шуфляду, яка мала значні розміри та була заповнена акуратно складеними паперами. Можливо це була якась картотека, бо Ярослав її уважно перечитав. Стосовно взаємних відносин з «Михайлом», то вони були завжди стримані, виважені, відверті та щирі. Запам’яталась мені одна розмова з Ярославом, під час якої він висловив думку: «Стефо, ти знаєш, з якою повагою я відношусь до Марії Кучер, я впевнений, що вона була б хорошою дружиною для «Михайла». Марія була його односельчанкою, походила з сім’ї господарів, працювала вчителькою в Дев’ятниках, допомагала підпіллю ОУН. І з часом так і сталось. Незабаром Ярослав їх познайомив, молоді люди сподобались одне одному та побрались. На превеликий жаль, Ярослав не дожив до їхнього вінчання.

 

Зі слів брата «Михайла» – Омеляна, вінчання відбулось 22 жовтня 1949 року в лісі біля Дев’ятник. Шлюбний обряд провів та благословив подружжя молодий священик з передмістя Львова, з Підголоско. При взятті шлюбу була присутня мати «Михайла», в якої молодята попросили батьківського благословення. На час урочистостей повстанцями було забезпечено посилену охорону території. Після цього Марія неодноразово приїздила до батьків у Велике-Колодно, та в 1950 році батьків Марії, її саму та брата Йосипа більшовики вивезли до Сибіру».

 

В підпільній роботі Дмитро Цура, з точки зору сьогодення, одним з головних пріоритетів вважав підбір та правильну розстановку кадрів, розцінюючи це як основу майбутньої результативної роботи підпілля ОУН.

 

До керівництва надрайонного проводу, крім «Михайла», входив референт пропаганди надрайону Феденяк Володимир-«Хмель», уродженець Перемищини, член ОУН з 1934 року, з багатим ідеологічним та військовим досвідом.

 

Після його загибелі 11 квітня 1948 року, його заступив Терлецький Микола-«Беркут» з Волощини, який попередньо займав керівні посади в районах Львівщини та Дрогобиччини. До керівництва надрайонного проводу входив теж референт СБ надрайону Мазовський Павло-«Варнак», уродженець Нових Стрілищ.

  

Справа Дмитро Цура-«Михайло» і Мазовський Павло-«Варнак»

 

Та основою підпілля ОУН надрайону були районні провідники зі своїм особовим складом.

 

«Михайло» дорожив кожним боєвиком та ставився з увагою та турботою до кожного підлеглого. Про це згадував повстанець з Ходорівщини Іван Лисак-«Стефко»:

 

«Довгі роки боротьби «Михайло» працює з відданими українській революції патріотами: провідником Бібреччини «Донцем», родом з Рогатинщини; «Дарієм» – в 1948 році був переведений на терени Судової Вишні; Федором Кононовичем-«Павлом»; референтом СБ району Миколою Раком-«Зенком»; провідником Новострілишанського районного проводу ОУН Петром Диким-«Одисеєм» та Остапом Вересом-«Доктором»; провідником Ходорівського районного проводу Дмитром Думашівським-«Чугайстром», Василем Краївським-«Легінем», Йосипом Миговичем-«Ігорем».

 

Всі вони до кінця боротьби були вірними побратимами, з їх участю в підпорядкованих районах було проведено сотні боєвих акцій та акцій саботажу супроти радянської влади – це були підпали будівель колгоспів, спиртзаводів, ліквідація працівників партійних органів, працівників МГБ і МВД, агентів та радянських активістів».

 

Особливо активізувалась ця робота в період колективізації. Ще сьогодні зберігаються оповіді очевидців про відчайдушні вчинки самого провідника «Михайла» в той період. Так, під час однієї акції по створенню колгоспів, більшовики зігнали на зібрання людей в селі Сокільники. Щоб здобути інформацію, «Михайло» серед дня, роздягнутий до сорочки, під пахвою мав дерев’яні колодки до чобіт, створюючи враження, що він місцевий селянин – побував на вказаних зборах, оцінив ситуацію і побачив реакцію населення. Аналогічний випадок був у Старому Селі під час проведення зборів «активу», які охороняв гарнізон. «Михайло» босий, оголений до пояса, з пістолетом в кишені пройшов більшовицьку «стійку» і деякий час пробув на зборах.

 

Значного розголосу серед населення набуло виконання замаху 8 травня 1950 року на другого секретаря Новострілищанського райкому КП(б)У Луку Мазура, який було здійснено під керівництвом «Михайла».

 

Такі акти піднімали бойовий дух підпільників, а в свідомого населення укріплювалось переконання, що з більшовиками можна і треба боротись. Однак, з роками боротьби співвідношення сил зменшувалось на користь окупантів, ряди повстанців все більше ріділи. На осінь 1950 року кількісний склад підпілля надрайону, разом з технічною ланкою, складав 8 чоловік.

 

Новострілищанське та Бібрецьке збройне підпілля нараховувало по 10 боєвиків, Ходорівське – 11 чоловік. Незважаючи на це, підпілля продовжує боротьбу.

 

Уже в той час «Михайло» зосереджує основну увагу на збереженні кадрів та надає перевагу ідеологічній роботі з інтелігенцією: вчителями, медичними працівниками, священиками. На цьому наголошував і крайовий провідник Львівського краю Осип Дяків-«Горновий». Також налагоджувались контакти з населенням східних та південних областей України, де на той час проживали десятки тисяч переселенців з Закерзоння та Галичини. Як відомо автору зі слів учасників підпілля, ця робота була налагоджена «Михайлом» на Ходорівщині, але, імовірно, вона охоплювала і інші райони області.

 

Ось як охарактеризував «Михайла», як провідника, боєвик ОУН Іван Лисак-«Стефко»: «Це була надлюдина, великим політиком міг би стати сьогодні, якби його не знищили більшовики. Перебуваючи часто на теренах Ходорівщини, він ніколи не засиджувався на місці – вимагав від місцевого провідника ОУН вести його в гущу народу, особливо до вчителів-східняків, господарів, які мали авторитет в односельців. З ними він проводив досить багато часу, обмінюючись думками. Він умів переконливо і доступно донести до людей програмні засади, завдання і перспективи української революції, пояснити політичні і міжнародні реалії того часу, передбачити перспективи майбутньої світової політики і роль у світі України, якщо вона стане вільною і незалежною. Таких політиків нам так не вистачає зараз» (сказано в жовтні 2008 року, с. Загіричко, Жидачівського району).

 

Із спогадів дружини референта СБ Рогатинської округи ОУН Марії Малої-«Смереки», уродженки с. Букавина, Жидачівського району:

 

«По своїх підпільних обов’язках під час зустрічей з провідником «Смерекою», я неодноразово в колі його бойових друзів зустрічала провідника «Михайла». Він добре до мене ставився, був радий таким зустрічам, котрі відбувались на теренах Букавини, що звались «Гіркою». Мені було відомо, що повстанці налагодили зв’язок з Євдокією Тітин, уродженкою Східної України, котра на сьогодні проживала в нашому селі. З нею декілька разів зустрічався «Михайло». Тітин була насильно вивезена зі східних теренів на примусові роботи до Німеччини. Там вона зустріла такого ж остарбайтера і повернулась жити на батьківщину чоловіка, в Букавину. Тепер Євдокія працювала з підпіллям ОУН, перевозячи необхідну літературу в східні області».

 

В с. Букавина працювала фельдшером Маруся-«фронтовичка», також родом зі Сходу України. До свого приїзду сюди вона наслухалась різних страшилок про бандерівців та боялась, що її «лишуть життя тії з лісу», але під час зустрічей та знайомства з ними щиро дивувалась, бо побачила доброзичливих, досить інтелігентних українських воїнів. Маруся співпрацювала з ними довгий час, забезпечуючи необхідними ліками. Таких прикладів можна привести немало і по інших районах.

 

Автору вдалось поспілкуватись, мабуть, з одним із останніх живих підпільників, що був знайомий з провідником «Михайлом» по спільній боротьбі. Це був уродженець міста Бібрки Перемишлянського району Євген Черкас, 1928р.н., на сьогодні уже покійний. За співпрацю зі збройним підпіллям ОУН в жовтні 1951 року п. Євген був арештований органами МГБ та засуджений. Ось короткий зміст його спогадів:

 

«В 1946 році на одній із організаційних зустрічей, яка була запродана більшовикам, було арештовано мого старшого брата Романа, 1922р.н., воїна УПА, члена збройного підпілля ОУН. Прихід партизан до нашого двору, зберігання підпільної літератури, листівок в домі стало небезпечним. На той час я уже співпрацював з підпіллям, тому моїм зверхником було призначено нове місце зустрічей, які відбувались в урочищі Бучено Підмонастирського лісу. Там я отримував інструкції, завдання та підпільні листівки для розповсюдження від кущового провідника Тищишина Йосипа-«Вихора» із с. Гринів, іноді і від Паливоди Адама-«Довбуша», уродженця с. Глібовичі.

 

Моя співпраця із провідником «Вихором» і його боївкою тривала до кінця 1949 року. В період Різдвяних свят 1950 року мені стало відомо, що в селі Глібовичі 5 січня смертю героїв загинули «Вихор» та його чотири побратими.

 

Після смерті «Вихора» я отримав нові координати зв’язкового пункту в районі сіл Глібовичі – Лани, в так званому Лановецькому дубовому лісі. Там я вперше зустрів та познайомився із провідником ОУН «Михайлом», котрий був у супроводі своєї охорони. Після розмови мені стало відомо, що провідник знає про мене та моїх рідних, відомо йому і про доручення, які я виконував у підпіллі. В подальшій роботі я отримував нові завдання від «Михайла». Одне з них – поїхати до Львова та придбати радіоприймач для підпілля. Протягом двох днів, без усяких пригод, я привіз додому радіолу «Дніпро» та акумуляторну батарею до неї. Тепер необхідно було все доправити до лісу. Ситуація ускладнювалась тим, що неподалік батьківського двору базувався більшовицький гарнізон, тому, визначивши безпечний маршрут, я вирішив іти в обідню пору. Дорога пролягала біля цвинтаря і далі житнім полем. Видолинком я дістався лісу і таким шляхом обминув висотки, по яких часто робили засідки більшовики. За виконання важливого доручення провідник мені подякував від імені проводу. Мною було виконано ще ряд завдань, наприклад: на свято Покрови в річницю створення УПА було вивішено національний синьо-жовтий прапор на каплиці в Бібрці. Проводив розповсюдження «бофонів» – підпільних облігацій, звертаючись при цьому до надійних жителів міста – столяра Стельмаха, Миколи Грабовського та інших. Бувало що сума, яку передавав підпільникам, досягала і 250 рублів. Одним з особливо небезпечних завдань, до якого мене залучив провідник «Михайло», була участь у визволенні з більшовицького полону одного з боєвиків ОУН Бібреччини, якого емгебісти пораненим привезли на лікування до однієї з лікарень на Сиховському масиві у Львові.

 

Моя співпраця із провідником «Михайлом» могла продовжуватись ще досить довго, але, на жаль, мій товариш по підпіллю Володимир Серкіз із Бібрки в Лановецькому лісі піддався на більшовицьку провокацію. Недооцінивши підступність ворога, знехтувавши інструкцію та вказівки зверхників ОУН, він повірив, що зустрів та спілкується із боєвиками українського підпілля. При цьому Володимир не взяв до уваги, що серед них не було ні однієї знайомої йому людини та розповів дані про себе, свого товариша Євгена Черкаса та багато інших речей. Це була його фатальна помилка, що мала дуже важкі наслідки. В ту ж ніч, а це був жовтень місяць 1951 року, п’ятниця, о 3-й годині ночі більшовики оточили батьківський дім, мене було арештовано заступником начальника райвідділу МГБ Череповим. Далі були довготривалі допити і слідство в Бібрці, у Львові на Лонцького та вирок – 25 років таборів, Воркута, 40-а шахта. Після більшовицької неволі десять років не проживав у рідних краях, постійно був під особливим наглядом репресивних органів КГБ, кілька разів викликали на співбесіди для визначення лояльності до радянської влади. В час розвалу Радянського Союзу я взявся викривати вчинені більшовиками криваві злочини на території Бібрецького краю супроти нашого народу, проводячи розкопки таємних поховань закатованих та убієнних українських патріотів на території міської тюрми, де базувався райвідділ НКВД, а потім МГБ. Навіть приїзд прокурора та начальника відділу КГБ з Перемишлян не зупинив мене. З проголошенням Незалежності нашої держави став ініціатором та організатором заходів по вшануванню пам’яті загиблих воїнів ОУН-УПА. На місцях масових поховань та загибелі українських патріотів проводили встановлення та освячення пам’ятних хрестів та дошок, символічних могил. В даний період доля звела мене з молодшим братом провідника «Михайла» – Омеляном Цурою, жителем м. Львова, котрий розшукував людей, що знали та працювали в підпіллі з братом. З моєю допомогою та інших живих очевидців та учасників антибільшовицького спротиву, Омелян дізнався про трагічну долю свого брата. З того часу ми з ним поріднились, стали добрими друзями, я завжди радо його зустрічаю у своїй домівці в рідній Бібрці».

  

На світлині зліва – Собенко Богдан-«Орлик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – Гірний Володимир «Ткачук»

  

Зліва і справа від Михайла, використовуючи фотомонтаж, співробітники НКВД. Очевидно світлина використовувалась з провокативною метою  

 

Та повернемось до продовження оповіді. Попри те, що «Михайло» був поглинутий повсякденними турботами підпілля, а їх, зважаючи на вороже оточення, було дуже багато, його не полишали думки про своїх батьків та рідних. В 1947 році, поновивши зв’язок з переселеною із Перемищини родиною, що тепер проживала в Сокільниках та дізнавшись про місце проживання батьків, він організовує поїздку довіреної особи з Боринич, призначивши батькові побачення у Старому Селі, в родині Василя Кравця.

 

В 1948 році відбулась зустріч із сестрою Ярославою в Бринцях Церковних, а в 1949 році «Михайло», нарешті, зустрічається з матір’ю у Глібовичах, в родині Хомуляка Івана. Чергова зустріч з рідними відбулась влітку 1951 року. Як згадує його брат Омелян, до батьківського дому у Велике-Колодно прибула жінка, яка передала прохання від «Михайла» приїхати сестрі Дарії та брату Омеляну на зустріч у Старе Село. Не вагаючись, брат і сестра зібрались в дорогу і під вечір, в супроводі тієї жінки, прибули до її дому. На жаль, ім’я та прізвище добродійки не збереглось в пам’яті рідних. До їх появи «Михайло» вже був на місці. Коли Омелян та Дарія зайшли до стодоли та піднялись по драбині на тік стайні – побачили брата і його товариша. Обійми їхні були дуже міцними, адже не бачились протягом довгих семи років. Далі було багато запитань з боку «Михайла», відповіді на які він уважно слухав. При спілкуванні рідних був присутній товариш «Михайла» – охоронець «Орлик», що було відмічено Омеляном і Дарією, він весь світлий період дня читав газети. З настанням ночі «Михайло» прощався з братом і сестрою, просив передати вітання батькам і повідомити, що в нього все добре. Це була його остання зустріч з рідними.

  

 Зліва – Степанюк Василь-«Зябрик», в центрі – Цура Дмитро-«Михайло», справа – невпізнаний

 

Уже в цей час підпілля ОУН Бібрецького надрайону понесло значні втрати, загинули на полях боїв десятки «Михайлових» соратників і побратимів. Так, 2 квітня 1949 року в бою з більшовиками загинув один з кращих керівників ОУН, провідник Новострілищанського районного проводу Петро Дикий-«Одісей», соратник і родич крайового провідника Львівського краю Миколи Кондрата. 10 травня 1950 року загинув ветеран ОУН кущовий провідник, співробітник вищого осередку СБ Василь Заставний-«Шершень», автор музики до відомої повстанської пісні «Лента за лентою».

 

Осінню 1950 року та весною 1951 року значних втрат зазнало підпілля Бібрецького районного проводу ОУН. Загинули одні з кращих синів України, ветерани визвольних змагань.

 

23 жовтня – боєвики: Фіцик Ярослав-«Чорний»; Степанюк Василь-«Зябрик», уродженець Сокальщини; «Лисий».

 

5 січня 1951 року – кущовий Тищишин Йосип-«Вихор» із п’ятьма побратимами. 3 березня 1951 року загинув референт СБ Рогатинського проводу ОУН Пацевко Євстах-«Смерека», уродженець с. Заліски та увесь Ходорівський провід ОУН з провідником, ветераном ОУН Василем Краївським-«Легінем», уродженцем с. Загіричко.

 

19 березня 1951 року – Володимир Гірний-«Ткачук», уродженець с. Глібовичі.

 

21 квітня 1951 року – Паливода Адам-«Довбуш», Шіпний Василь-«Горський», уродженець с. Чижичі.

 

Це були невідновні втрати. Більшість підпільників загинули не у відкритому бою, а були підступно вбиті із засідок більшовицькими вбивцями.

 

З кожним роком збільшувалась більшовицька агентурна сітка, яка охоплювала значну частину несвідомого і обманутого населення. Каральними органами створювались десятки спеціальних боївок, які діяли під виглядом боївок ОУН. Їх завданням було входження в контакти з підпільниками з метою знищення або захоплення останніх, а також провокаційні дії, скеровані проти цивільного населення для дискредитації визвольного руху. В таких умовах продовжувати боротьбу було надзвичайно складно.

 

Більшовики залучали до боротьби з ОУН кращих пошуковців, щоби першочергово обезголовити підпілля, підступно знищивши його керівний склад.

 

Це явно видно з протоколів допиту арештованого провідника ОУН Львівського крайового проводу Євгена Пришляка. Впродовж кількох допитів емгебісти прагнуть за всяку ціну отримати дані про місце перебування керівника Бібрецького надрайонного проводу ОУН Дмитра Цури-«Михайла». Під час допитів Пришляк всіляко заперечує, що йому відоме місце знаходження провідника, надаючи лише інформацію про останню зустріч з ним в кінці серпня 1951 року, в двох кілометрах на схід від села Підмонастир, Бібрецького району, в Підмонастирському лісі. Сюди «Михайло» приходив з провідником ОУН Бібреччини «Павлом» разом з боєвиками охорони, прямуючи на зустріч з провідником Рогатинського окружного проводу ОУН «Вишнею».

 

Звістка, отримана «Михайлом» в липні 1952 року про вбивство батька та висилку рідних до Сибіру, гірко вразила його, але не зменшила запалу продовжувати боротьбу з озвірілим окупантом. Із розповіді брата Омеляна, це трапилось при наступних обставинах. 1 липня 1952 року біля третьої години ночі до їхнього дому прийшов знайомий повстанець Євген Гладковський-«Мар’ян», односельчанин з с. Велике-Колодно, котрий входив до боївки районного провідника Степана Стоцького-«Романа». Підпільники боївки «Романа» були частими гостями батьків «Михайла». Тієї ночі Омелян з батьком ночували у стодолі, на сіні. «Мар’ян» постукав в вікно хати, розбудив господиню, забрав спечені для повстанців хлібини та спитав за Омеляном. Дізнавшись, що той ночує в стодолі, розбудив та запропонував іти з ним, бо за селом, в чагарнику, їх чекає поранений провідник «Роман», якому необхідно буде придбати ліки. Обидва полишили будівлю, за стайнею зупинились на хвилю часу, прислухаючись до нічної тиші, кругом все ніби було спокійно. Та в одну мить тишу пронизала автоматна черга. «Мар’ян», відскочивши в сторону, відкинув приклад автомата і зробив серію пострілів в сторону можливого супротивника. В цей час Омелян уже біг сусідським подвір’ям, а постріли лунали все густіше, в небі мерехтіли освітлювальні ракети. На виході з сусіднього двору він завмер на декілька секунд біля хвіртки, остерігаючись засади за нею. Прибіг і «Мар’ян», в одній руці тримаючи автомата, іншою звільняючи плече від заплічника з хлібом. Усе відбувалось дуже швидко, напевно кожна секунда вирішувала їхню долю. Почулась притишена розмова більшовиків на подвір’ї батьківського дому. Для них був єдиний шлях до порятунку. Не вагаючись, «Мар’ян» відкрив хвіртку і побіг вперед. На щастя, тут більшовиків не було, Омелян кинувся за ним. Пробігши садом поміж дерев, а далі полем, він дістався залізничної колії та попрямував в сторону станції Колодно, де дочекався потягу та вирушив до родини в Дубляни. А тим часом, як в селі вщухла стрілянина – приїхала вантажівка, мабуть кулі повстанця досягли цілі. З настанням світанку у батьківський двір «Михайла» прибув додатковий загін більшовиків, люті та озлоблені, вони розпочали тотальний обшук в будівлях садиби, розшукуючи партизан та криївку. Побачивши в стодолі батька, силою витягли його у двір і без пояснень, на очах дружини та дочок розстріляли, не зважаючи на благання жінок. Через два тижні непрошені гості знову прийшли та наказали протягом двох годин зібрати речі на висилку. Рідним «Михайла» було вже не звикати до більшовицького насильства. З клунками в руках матір Теклю, дочок Ярославу і Дарію та сина Омеляна привезли до Львова, на пересильний пункт, що був розміщений по вулиці Калініна (тепер Замарстинівська), де їх утримали протягом трьох тижнів. Далі всіх затриманих завантажили в товарні вагони і відправили в сторону м. Рівне. На станції Клевань Рівненської області, їх завели до старовинного замку, де була раніше розміщена військова частина, та протримали аж до середини жовтня. Після цього частину родин відправили на поселення в Казахстан, іншу – відправили додому. В числі повернутих були і рідні «Михайла» – емгебісти, напевно, вже знали, чий він син, бо в наступні місяці біля їхнього двору неодноразово робили нічні засідки.

 

«Михайло», станом на друге півріччя 1952 року, продовжує очолювати підпілля надрайону, підтримуючи тісний зв’язок з останнім членом крайового проводу ОУН Львівського краю Любомирою Гайовською-«Рутою», провідником сусіднього Рогатинського надрайону ОУН Олексієм Демським-«Шуваром», на території якого в той час перебуває член Проводу ОУН Василь Охримович-«Кузьма», що був призначений відповідальним за Львівський край ОУН керівником підпілля Василем Куком-«Лемішем».

 

Наближалась видатна дата в історії визвольних змагань – 10-та річниця створення УПА. «Михайло» веде активну організаційну підготовку, плануючи цей святковий день провести з друзями, адже він поєднувався з духовним святом – Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки та берегині українського війська.

 

На урочисте зібрання, крім повстанців Бібрецького надрайону, прибули також повстанці з Миколаївсько– Городоцького та Перемишлянського надрайонів ОУН.

 

В 90-х роках автору вдалось знайти учасника цієї події, одного з останніх живих воїнів ОУН-УПА, багаторічного в’язня більшовицьких тюрем та таборів Степана Янкевича-«Крука», уродженця м. Миколаєва Львівської області. Він поділився своїми спогадами:

 

«Мабуть наша боївка, яку очолював Михайло Гнатів-«Скорий», однією з перших була попереджена про запланований захід на теренах Бібреччини, оскільки в той час при нашій боївці перебувала секретар Львівського крайового проводу ОУН «Рута». На зібрання нас вирушило троє – командир Микола Гнатів-«Скорий», Степан Петрів і я. Місце зустрічі нам було знайоме, це Підмонастирський ліс біля села Підмонастир. Там в попередні роки неодноразово відбувались весняні зібрання повстанців після зимового постою, іноді це відбувалось біля села Суходіл. Ми прибули завчасно і мали можливість спостерігати за своїми побратимами, які прибували на святкування зі своїми провідниками з теренів Перемишлянщини, Новострілещанщини, Ходорівщини, Бібреччини. Це були невеликі боївки в декілька чоловік, тому згадались попередні роки, коли в час весняних зібрань тут, на цьому місці, ліс був насичений такою кількістю повстанців, а це декілька сотень, що відгомін від радісного спілкування лунав далеко навкруги. Душу огортає щімкий жаль за всіма, хто сьогодні не з нами, хто загинув у жорстокій борні. Коли збірка прибулих завершилась – поступила команда шикуватись у стрій в два ряди. Провідник даного терену «Павло» доповів провіднику «Михайлу» про готовність воїнів ОУН-УПА до відкриття урочистостей з нагоди 10-ї річниці створення УПА. Урочистості розпочались з молитви «Отче наш», після хвилиною мовчання вшанували пам’ять славних синів України, провідників ОУН-УПА, побратимів, що полягли на полі Слави, були закатовані в польських, німецьких та більшовицьких тюрмах та концентраційних таборах в боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Далі зі словом до вояцтва звернувся провідник «Михайло», який від імені головнокомандувача УПА, проводу ОУН, особисто від себе подякував присутнім воїнам за жертовну працю, яку вони віддавали протягом років і віддають сьогодні в боротьбі з ворогами в ім’я побудови Української Держави. В кінці промови провідник «Михайло» урочисто вручив кожному посвідчення про нагороду ювілейною медаллю «Х річчя УПА». Зустріч тривала до кінця дня і повстанці мали можливість поспілкуватись з побратимами, обмінятись спогадами про повстанські будні за скромним святковим столом. Вже вечоріло, коли повстанці, попрощавшись, повертались на свої терени. Це була остання зустріч повстанців даної округи».

 

З наближенням зими 1953 року «Михайло» завчасно із своїми побратимами підготували криївку для зимового постою, вибравши терен Бібреччини, село Глібовичі в господарстві Ковалик Ксенії та Ольги. Мабуть «Михайло» з вибором місця криївки прислухався до пропозицій провідника «Павла», з яким підтримував тісний зв’язок і хотів бути поряд.

 

На початку лютого 1953 року, повертаючись до двору Ковалик після чергового рейду, повстанці були помічені інформатором МГБ, але він не знав, до кого вони зайшли і вказав емгебістам на сусіда. Цілий день більшовики чинили обшук в того сусіда, та нічого не знайшли. Опинившись в критичній ситуації, «Михайло» приймає рішення залишити криївку і перейти на маршрутний режим.

 

Ввечері 27 лютого «Михайло» з товаришами перебував в селі Лопушна, дізнавшись про це, більшовики оточили село, виставивши кругові застави. Та повстанцям під покровом ночі, вранці, вдалось вийти з оточення. Надворі розвиднялось, був сильний мороз, який змусив їх податись в село Волощина. Підходили крадькома долиною, порослою чагарником, прямуючи до двору Валько Катерини – цій жінці вони довіряли, але, на жаль були помічені одним з більшовицьких прислужників. Він разом з двома спільниками подався на пошту в с. Глібовичі і передав в Бібрку інформацію про наявність в селі повстанців. Незабаром в село прибув начальник гарнізону Черепов з загоном і почав перевіряти двори в тій частині, де були помічені повстанці. Це побачила Катерина Валько, яка попросила «Михайла» залишити її двір і сховатись в сусідньому, наполовину зруйнованому будинку, в якому ніхто не проживав. Повстанці погодились і перейшли до нього, сховавшись в пивниці, а Валько замела за ними сліди на снігу. Прийшли більшовики і до Валько, зробили обшук та нічого не знайшли. Яким чином вони виявили повстанців – залишилось таємницею, яку Валько забрала з собою. Між супротивниками розпочався запеклий бій. Чотири повстанці протистояли цілому загону карателів. Бій тривав протягом кількох годин, поки в них не залишилось по одному патрону. Повстанці загинули всі, заспівавши на прощання національний гімн «Ще не вмерла Україна».

 

З оперативного зведення МГБ відомо, що 28 лютого 1953 року в селі Волощина внаслідок військово-чекістської операції ліквідовано чотирьох повстанців. Під час впізнання ними виявились:

1. Цура Дмитро-«Михайло», надрайонний провідник ОУН Бібреччини;

2. Собенко Богдан-«Орлик», боєвик ОУН, уродженець с. Волощина;

3. Михайлина Іван Семенович, боєвик ОУН, влився в підпілля в 1950р., переселенець;

4. Невідомий.

 

З інших джерел автором встановлено, що четвертий, невідомий повстанець, – Євген Бодак, 1931р.н., родом зі Східниці.

 

Рівно через 40 років, 28 лютого 1993 року на місці загибелі героїв ОУН-УПА відбулось урочисте відкриття меморіальної таблиці. Їхні імена відлиті в бронзі і відтепер назавжди нагадуватимуть прийдешнім поколінням про звитяжну боротьбу воїнів ОУН-УПА проти московських загарбників, за волю і незалежність України.

 

Сповнились слова «Михайла», сказані в 1951 році дружині референта СБ Рогатинської округи Марії Малій-«Смереки» з Букавини Жидачівського району, які вона повторила в 2008 році на урочистому відкритті меморіальної таблиці в гаю с. Чорний Острів Жидачівського району на місці загибелі районного провідника ОУН Ходорівщини Дмитра Думашівського-«Чугайстра», його дружини і трьох побратимів:

 

«Маріє, ми усі загинемо в полум’ї Української революції, та нехай Господь Бог збереже тебе, щоби розповіла про нашу боротьбу майбутнім поколінням».

 

Автором в даній публікації відображена невелика частинка фактів з життя і боротьби Дмитра Цури-«Михайла» та його побратимів, але окремі риси героя, безумовно, підкреслюють думку, що він був неординарною особистістю з багатьма талантами. З нього був би хороший лікар, бо мав в душі співчуття і співпереживання до оточуючих та рідних. Дмитро своєю вимушеною діяльністю в підпіллі проявив хороші якості організатора, за яким тягнулись люди. Його жертовна праця була достойно оцінена. Ще за життя нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

 

Але московські більшовики перервали його політ, як забрали життя в тисяч ні в чому не винних українців, єдиною провиною котрих було бажання жити у своїй вільній, незалежній державі.

 

Історія досить часто повторюється. Знову на порозі нашого дому той же ворог, і хоче він перервати наш рух до кращого, більш цивілізованого життя. Знову проливається кров наших братів і сестер, синів, батьків на Сході України. Ще більш витонченими методами московіти хочуть розвалити нашу монолітну єдність, котра почала кріпнути в часи Майдану. Надто сильний і підступний ворог ось уже три роки намагається загнати нас під своє ординське начало. Без допомоги та активної підтримки світової спільноти нам буде важко в боротьбі з Москвою.

 

Європа повинна зрозуміти, що ми перебуваємо на передньому краї між Добром і Злом. Якщо переможе Зло – воно не зупиниться саме, піде далі в Європу з маніакальними фантазіями про новітню імперію.

 

Слова, сказані в першій половині 20-го століття відомим поетом і письменником Олександром Олесем (Кандибою), тлінні останки котрого нещодавно перенесені в рідну землю, звучать актуально і сьогодні:

 

«Коли Україна в нерівній борбі

Вся сходила кров’ю і слізьми стікала

І дружної помочі ждала собі

Європа мовчала».

 

Дай Боже мудрості нашим і світовим політикам, щоби слова О.Олеся не стали пророчими в першій половині 21-го століття.

 

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін

Червень 2017р.

1-10 of 324