Рубрики‎ > ‎Історія‎ > ‎

Визвольні змагання


1971 рік – жовто-синій прапор над Новим Роздолом. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 20 лист. 2020 р., 08:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2020 р., 05:02 ]

1971-й рік: хто і за яких обставин здійснив подвиг – вивісив синьо-жовтий прапор на водонапірній башті міста

 

День 30 квітня 1971 року для жителів міста Новий Розділ та навколишніх сіл ознаменувався надзвичайною подією. Ранком на самій висотній міській споруді – водонапірній башті замайорів український національний жовто-синій прапор. 

 

 

 

Для російського компартійного керівництва цей акт українського національного прояву став ложкою дьогтю у бочці меду і це напередодні їх величного свята Дня солідарності трудящих. Та для багатьох жителів міста, а особливо тих хто повернувся із радянських ГУЛАГів та сибірських заслань і осівши на всесоюзній будові гірничого гіганта, побачений український національний символ став наче ковток цілющої води для спраглого в пустелі.

 

Від того дня незабаром сповниться пів століття, а дана подія все живе у пам'яті та на устах багатьох її очевидців. Роками її обговорювали напів голосом, захоплюючись героями та їх відважним вчинком.

 

Необхідно зазначити на важливості даного політичного факту в той важкий тоталітарний період російської окупації, на який спромоглись 16-ти річні юнаки, щоб підняти національний, український дух жителів міста та околиці, висловити своїм поступком московській владі, що не усі поділяють комуністичну ідеологію завтрашнього свята, творіння радянської людини, що не погас дух свободи українців у досягненні віковічної мети – здобуття Незалежної української держави, символом якої був, є і буде національний прапор та герб-тризуб.

 

На жаль у 30-ий рік Незалежності України мало кому відомі імена героїв даної події, їх обставини та наслідки. Сьогодні, в час нелегкий для українського народу, коли сьомий рік гинуть кращі її сини на східному фронті, захищаючи рідну землю від московського окупанта, автор пропонує читачу розповідь про почин молодих патріотів, який заслуговує на достойну народну оцінку та послужить гідним прикладом відданості та любові до своєї матері України.

 

Ранок 30-го квітня 1971 року віщував гарну сонячну погоду. Сонце повільно, у всій своїй красі, сходило із-за обрію, обпікаючи яскравим промінням щедру, іскристу росу, що рясно оповила землю. Ще задовго до сходу сонця із недалекого лісу доносилось відлуння пташиного співу, сповіщаючи жителів міста про початок нового дня. Мабуть у ранковій метушні і поспіху на роботу, а ще діточок провести в садочок, інших в школу, не усі жителі північно-східної частини міста, біля села Малехів, побачили жовто-синій український національний стяг, що золотистим кольором, виблискуючи на сонячному промінні, майорів на міській водонапірній башті, кварталу міської індивідуальної забудови. Та в короткому часі поголос про надзвичайну подію уже блискавично поширився містом та виробничими дільницями роздільського гіганта, у школах та ближніх і дальших селах. Його не можна було зупинити заходами, до яких вдавалась влада та її правоохоронні органи отримавши гучного «ляпаса» напередодні святкувань Першого травня.

 

Забивши сполох в усі дзвони на місце події прибули місцеві та районні представники міліції та органів КГБ. Про дане ч.п. було повідомлено обласне керівництво. Секретар львівського обкому поставив задачу перед силовиками в короткий час викрити зловісне гніздо українських націоналістів, а їх організаторів та виконавців віддати до суду. Розслідування доручили досвідченим «асам» з обласного управління КГБ. А тим часом юні націоналісти спокійно спостерігати за розвитком подій.

 

Недавно автор розшукав одного з учасників гучної події, ним виявився на сьогодні житель с.Рудники Миколаївського району, який радо погодився на зустріч та поділився своїми спогадами. Розмова була довготривалою, надзвичайно захопливою, яку б автор передав словами пана Богдана Спаса.

 

На запитання, що саме спонукало їх юних до такого небезпечного на той час вчинку, пан Богдан відповів: «Уже в шкільному віці мене та моїх товаришів-однокласників об'єднало захоплення українською ідеєю, а саме Василя Нагребного, на сьогодні нажаль покійного, Михайла Турчина та третього товариша, імені якого назвати не можу по складу його життєвих обставин проживання.

 

Зліва направоПетро Медвідь, Михайло Горін і Богдан Спас

У нас було багато мрій і задумів на їх втілення, як би сьогодні парадоксально не звучало – була і клятва на крові, не зрадити один одного при будь-яких життєвих обставинах. Але мабуть це почуття передалось нам з материнським молоком із самими генами наших батьків.

 

Я народився у 1955 році у Казахстані в Чінкенській області у політично репресованій сім'ї. Мій дідусь і бабуся Спас Микола і Магдалина проживали із синами і дочками у селі Гранки-Кути. За націоналістичну діяльність синів Василя, Григорія та Михайла були депортовані російською владою в травні місяці 1941 року.

 

Їх син Василь Спас, провідний член УВО-ОУН, ще в 1932 році був засуджений польською владою на сім з половиною років тюрми, які відбував у місті Ломжі.

 

У 1942 та 1943 роках дідусь та бабуся померли з голоду в таборах Казахстану. Мій батько Володимир та його сестра Катерина чудом вижили. Там батько познайомився із моєю матір’ю та створили сім'ю. Мати була також із сім'ї репресованих із Волині. Її брат Хаба Іван приймав активну участь в українській визвольній боротьбі займаючи пост районного референта СБ ОУН-УПА.

 

У 1959 році батьки переїхали та поселилися у Новому-Роздолі. На формування мого світогляду великий вплив мала родинна атмосфера та батьківське виховання. Від мене в домі ніколи не ховали книжок, навчаючись у 6-7 класах я уже читав твори Барвінського, в оригіналі «Не пора, не пора» Івана Франка, де в дужках було зазначено Український національний гімн – видавництво Лейпцих 1939 рік.

 

Мене виховували у пошані до національних героїв, видатних політичних, духовних та культурних діячів, в любові до української землі її культури і традиції. Аналогічне виховання отримували мої товариші-однодумці. Крім того, нам було відомо про дисидентський рух, який розпочався в Україні в 1965 році. Їх учасників називали шестидесятниками. Один із відомих дисидентів руху був моєї матері племінник Михайло Осадчий, який із В'ячеславом Чорновіл в 1967 році перебували у нас в батьківському домі. У Львові мабуть було небезпечно для них, тому саме приїхали в Новий  Розділ. Знаю, що писали чи друкували важливі підпільні матеріали.

 

Осадчий працював у нас в одній із кімнат, батьки забороняли нам туди заходити і про це не повинен був ніхто знати.

 

Для В'ячеслава Чорновола необхідна була окрема кімната, якою забезпечити його у нас не було можливості, тому батько домовився із недалеким сусідом по вулиці Горін Іваном (стрийком автора). Чорновола батько запевнив, що це надійна українська сім'я, додавши, що сестра господаря на той час із чоловіком перебувають у Воркуті де відбували тюремне ув'язнення як члени ОУН та учасники українських визвольних змагань 40-х років.

 

Тому родинна атмосфера та події, що відбувалися навкруги не проходили даремно повз юнака, а формували у його свідомості велике почуття на гідні життєві вчинки.

 

Зближалася дата помпезного радянського свята – 1 травня, саме в цей день ми вирішили здійснити патріотичний почин, щоб висловити російській владі думку українців за яку пролили кров мільйони наших співвітчизників – це прагнення жити в Незалежній українській державі. Уважаючи, що наш поступок стане краплиною у її втілення та запалить в серцях інших іскру надії до її здійснення.

 

Це була цілком виважена, обдумана патріотична акція, а не юнацькі бешкетні розваги, до якої ми готувалися заздалегідь, обдумуючи кожен наш крок щоб запобігти небезпеці яка очікувала нас та наших батьків.

 

Для здійснення нашого задуму необхідно було пошити національний прапор. В той час полотна синього та жовтого кольорів у продажі не було, тому ми купили в магазині «Культовари» дві спортивні футболки цих кольорів, вибравши найбільших розмірів. Купляли по одній в різний час. Тепер постало питання ким і де прапор пошити. Передбачали, що житловий квартал в районі водонапірної башти, яку ми обрали за об'єкт встановлення прапора, стане під особливою підозрою силових органів. Які під час розслідування, у пошуках швейної машинки, будуть там проводити обшуки у кожній сім'ї.

 

Та втіленню нашого задума сприяла сама фортуна, яка супроводжувала нас. Один із товаришів Василь Нагребний проживав у центрі міста, у його батьків була швейна машинка, якою Василь умів користуватися, тому саме йому ми доручили пошиття прапора.

 

Василь Нагребний

 

Дискусійним стало рішення про послідовне розміщення кольорів прапора. Я цитував друзям вірші та пісні, які завчив від батька.

 

«А наш прапор жовто-синій як сонце на небі

Ми за нього все, що маєм віддамо в потребі...»

 

Були і пісні в яких звучали слова:

 

«А колір стягу жовта нить по синім полі мов блакить...»

 

Усі ми читали твори відомого поета Володимира Сосюри в яких були рядки

 

«Бій відлунав... жовто-сині знамена

Затріпотіли на станції знов».

 

Нам були знайомі і інші твори радянських письменників, як Петра Панча, Олександра Корнійчука, в яких висвітлюючи період УНР 1918 року. У них український прапор відображено жовто-блакитний, тому сумнівів у нас не виникало у визначеній послідовності.

 

Не відкидали ми і припущення, що під час розслідування та пошуків виконавців слідчі органи можуть задіяти пошукові собаки, тому на передодні купили 6 пачок цигарок «Гуцульських».

 

Підготовчою роботою ми були задоволені, тільки засмутила нас одна обставина, що виконати свій задум ми не можемо саме на 1 травня, хоча цього усі дуже бажали. Вийшло так, що мої батьки і тітка Катерина, що проживала з нами з 29 на 30 квітня працювали в нічну зміну, а 1 травня були усі дома, тому ми змушені були перенести свої плани на 30 квітня.

 

В ту ніч у мене заночував мій товариш, а два інші – Василь Нагребний та Михайло Турчин вийти в нічний час з батьківської квартири не мали можливостей.

 

Як моя сестра Оксана добре заснула, то о 3 годині ночі ми з товаришем вирушили з дому. Перед виходом на взуття одягнули шкарпетки, достатньо насипавши під підошви тютюну із «Гуцульських».

 

Ніч була спокійна, тиха тільки доносився виробничий шум із заводу.

 

Водопостачання міста із башти в той час уже не проводилось. Вона не працювала, тому її ніхто не охороняв. Ми з товаришами та інша молодь не один раз підіймались на її верхню площадку, тому були знайомі з її облаштуванням.

 

В нижній, круглої форми, мурованій частині із цегли були змонтовані гвинтові металеві сходи, які вели вверх до відмітки розміщення водяного резервуару, кругом якого була змонтована площадка обслуговування. Корпус бака з площадкою був обшитий дерев'яним каркасом із дощок. Був також передбачений вихід із площадки на балкон, з якого здіймалась драбина, по якій підіймались на дерев'яний дах, який був покритий руберойдом та засмолений. Водяна ємкість в діаметрі була 10 метрів, конічної форми із встановленим по центрі громовідводом. Від громовідводу вниз до землі була прокладена металева катанка до контуру заземлення. Тримаючись катанки я повзцем дістався громовідводу, на який розгорнувши закріпив у двох місцях український національний прапор в пропорції 1:2.

 

Ми також застереглись, що в час розслідування будуть шукати за аналогічним дротом, яким закріплено знамено.

 

Виконавши нашу спільну місію я благополучно спустився з даху башти на балкон, де очікував мене мій товариш, який в той час спостерігав за прилеглою територією. Ми потисли один одному руки і з душевним піднесенням зберігаючи обачність повернулися до батьківського дому.

 

Сон не надходив до ранку, так і не зімкнули очей. Коли ранком прийшли у третю школу, де навчалися у дев'ятому класі, то наші однокласники між собою уже обговорювали подію, що на водяній вежі міста висить жовто-блакитний прапор.

 

Не викликаючи у присутніх надзвичайної цікавості ми відповіли, що поспішаючи на уроки не зауважили. З настанням великої перерви багато учнів школи побігли до місця події, щоб побачити український прапор, приєднались до них і ми з товаришами. Коли прибігли до місця, то близько не підходили до башти, там було багато міліції та людей в цивільному, які опитували жителів, що проживали поряд.

 

Із спогадів жителя Нового-Роздолу Святослава Ключника:

 

«30 квітня 1971 року ранком о годині 10 я вийшов з магазину «Галантерея», на вулиці зустрів свого знайомого Курильця Петра. Поздоровавшись зі мною він запитав мене: «Святослав, хочеш побачити український національний прапор?» Я спочатку не сприйняв всерйоз його запитання та Петро Олексійович продовжив: «Я не жартую, іди до водонапірної башти». Коли підходячи з-за будинків показалась мені верхівка башти, то на її громовідводі я побачив як майорить жовто-блакитний прапор. Я не підходив близько, бо здалеку біля башти побачив міліцейську машину УАЗик та декілька міліціянтів і людей в цивільному. Уже потім ішли розмови між жителями міста, що силові органи не могли оперативно зняти прапор, побачивши дроти біля нього і невідомий предмет, боячись, що заміновано».

 

В той час неподалік нашого житлового кварталу, зі сторони лісу, стояла бурильна вишка, мабуть в пошуках газу і нафти. Частину свого обладнання, ця організація зберігала на території водяної вежі, за яким спостерігав сторож п.Токар, що проживав поряд. Прибувши на місце слідчі міліції та КГБ запитали сторожа: «Хто встановив прапор і коли?» – та почули таку відповідь: «Довгий час там висів ваш прапор, а сьогодні раненько я глянув на башті висить наш».

 

Але чи достовірні ці слова, які ще сьогодні на устах багатьох жителів міста та околиці, важко стверджувати оскільки п.Токар давно покійний. Що стосується його слів, «що висів ваш прапор», то в дійсності хлопець з цього кварталу Роман Король повісив на громовідводі піонерський галстук, який висів довгий час.

 

З першого дня міліція та КГБ активізували свої дій. Слідство велось обласним управлінням КГБ за кількома напрямками. Основна їх задача була відшукати виконавця який вважали був юного віку, бо на їхню думку старшій людині було б важко дістатись громовідводу.

 

Друга зачіпкою для їх успіху була б швейна машинка.

 

В перших днях слідчі отримали інформацію мабуть від жителів кварталу, що на вежі не раз бачили хлопця з кварталу Петра Медведя, батьки якого проживали недалеко башти. Тому він став першою жертвою силовиків, які у поспіху отримати додаткові зірочки на погонах уже третього дня затримали його та взяли під слідство, тримаючи в ізоляторі протягом двох місяців.

 

Крім Петра допитували і інших хлопців, це Івана та Михайла Любінських, Михайла Горіна, Михайла Зозулю і багато інших хто проживав у межах кварталу башти.

 

Та особливо наполегливо слідчі працювали зі мною (Богданом Спасом), намагаючись зробити спільником Петра Медведя. Не відкидаю що така «увага» мені була пов'язана із недалеким минулим моїх батьків, які вважалися як не благонадійні, оскільки в свій час були політично репресовані російською владою.

 

На одному з допитів мене запитували чи відомо мені за що батьків було депортовано. З протоколів допитів запам'яталися мені такі прізвища хто проводив слідчі дії та був присутній під час допитів, це Кириленко – старший слідчий КГБ по Львівській області, Абрамчук Павло Пилипович – співробітник КГБ Новороздільського міського відділення міліції, Ульянов – представник обласного управління КГБ (азіатської національності). 

 

Допитували мене у школі, в кабінеті директора. Неодноразово забирали з дому у міське відділення міліції, а також у місто Миколаїв. Застосовували різні методи під час слідства, були так звані «перехресні», коли проводили їх два слідчі. Вдавались до методів шантажу, коли зачитували протоколи, в яких Петро Медвідь дає зізнання, що він вивісив прапор, а спільником називає мене. Та все ж їхні намагання довести мою вину були марними.

 

Своїми спогадами про дану подію поділився і Михайло Горін – житель Нового Роздолу:

 

«В той час я навчався в Новороздільському професійному училищі №5. 30 квітня я перебував на виробничій практиці в цеху очистки сірки гірничого комбінату. Ранком у майстерню зайшов один із робітників і в піднесеному настрої сказав: «Хлопці! Хтось на водонапірній міській башті повісив український жовто-блакитний прапор». Ми усі піднялися на дах виробничого приміщення і побачили в далині башту, на якій майорів прапор. Оскільки віддаль була велика то кольорів розпізнати було неможливо. Коли після обіду я прийшов до дому, то прапора уже на башті не було, але в кварталі жителі тільки про те говорили. Під вечір до сім'ї Медведя Степана, що проживали напроти нашого будинку по вулиці, привезла машина мінеральну воду "Кнісельчанку".

 

Його син Петро покликав мене допомогти розвантажити воду. Під час перенесення він почав розпитувати мене про жовто-блакитний прапор, чи в дійсності це український національний. З його слів я зрозумів, що в українській історії він не обізнаний, тому коротко поділився з ним тими знаннями якими володів, від княжих часів та до періоду УНР. При цьому була присутня його мати, яка усе чула.

 

Коли через день Петра затримали органи то його мати слідчим доводила, що її син не міг вчинити того поступку, бо після випадку з прапором, вона чула як він розпитував про символи кольорів українського національного прапора у Михайла Горіна. Цього було достатньо щоб наступного дня я уже сидів в кабінеті слідчого КГБ у місті Миколаєві. Одне з перших запитань слідчого було, звідки мені відомі символи кольорів так званого українського національного прапора. Я відповів, що потрібно читати книжки радянських письменників і назвав декілька творів та авторів. Один із них «Луна чорного лісу», авт. Білінський. Допит тривав до двох годин. Через декілька днів я отримав знову повістку з’явитися до слідчого в Миколаїв. Одночасно також викликали Івана Любінського та Богдана Спаса.

 

Паралельно органи проводили пошуки швейної машинки. Це була спеціальна оперативна група в кількості шести чоловік, які маючи список родин в яких проживала молодь-юнаки виявляла наявність швейних машинок та експертизу шва. Усе це відбувалося за участю понятих з оформленням протоколу та підписами. На дослідницькому шві взірцевого полотна ставили печатку.

 

Коли слідча група прибула до нашого дому (Богдана Спаса), то мати глянувши на нитки якими сказали заправити швейну машинку сказала присутнім, що наша машинка такою ниткою шити не буде. Одна з ниток була тонка, а друга товста. На що їй відповіли: «Ваша справа шити». Після виконаного мамою взірцевого шва, усі побачили що з нижньої сторони тканини, шов пошкоджений, одна нитка була порвана. А тим часом присутній із групи, представник обласного управління КГБ, Ульянов уважно оглядав кімнати та з іронією запитав батька: «Ну, що Спас під якими прапорами хочете жити?».

 

Пригадую один випадок, що стався в той час в нашому домі. Моя сестра Оля навчалася в технікумі у Львові, любила займатись спортом. На вихідні приїхавши до дому привезла попрати дві футболки, одна була жовта, а друга синя. Як мати побачила їх то з остраху «заламала» руки. Прийшлось Олі тут же футболки забрати з хати.

 

Спогадами пережитого батьками та багатьма жителями міста поділилась Анна Щепна в дівоцтві Горін:

 

«Після наявності українського національного прапора на башті міліція та чоловіки в цивільному довгий час тероризували жителів нашого району в околиці башти. У моїх батьків була також швейна машинка, яку перевіряли на ідентифікацію шва. Однак приходили інші, які порушуючи усі людські права, цинічно чинили обшуки в домі перевертаючи усе вверх дном, розшукуючи якісь зачіпки. У нашому домі це відбувалося два рази, але це ще не все на що спроможні були кагебисти. Та сам Господь нас охороняв. Сталося так, що після їхнього першого візиту в кладовій, що межувала з кухнею, замість дверей була заслінка з тканини, ми виявили замаскований підслуховуючий пристрій. Це велике наше щастя, бо на кухні велись усякі розмови, що могли накликати велику біду. Порадившись з батьком після виявленої знахідки мати спеціально інсценувала розмову, де висловлювалась з докором в адресу виконавця встановленого прапора, який своїм вчинком завдав такої біди багатьом людям. Після їхнього другого візиту пристрій пропав.

 

Як згадує пан Богдан Спас, такий підслуховуючий пристрій було встановлено в стодолі, де на сіні спали два брати Іван і Михайло Любінські.

 

Слідство затягувалось, а обласне компартій керівництво вимагало від правоохоронців результатів та прізвища виконавців, тому справу було передано у суд, звинувативши Петра Медведя у його хуліганських правопорушеннях, що були зафіксовані слідством в час його навчання у профтехучилищі №5. Його справу розглядав миколаївський районний суд. Перше виїзне засідання відбулося по місці його навчання, у так званому приміщенні «червоний куток». Воно проходило у відкритій формі, щоб надати справі широкого розголосу. Та плани правоохоронців і суду не увінчалися успіхом. Уже в той час в 1971 році на його засідання прийшло багато небайдужих Новороздольчан. Сьогодні мабуть ще проживають ті хто був присутній. Як згадують очевидці, під час судових слухань та звинувачень підсудного, люди почали висловлювати незадоволення, зчинявся шум, суддя не раз зупиняючи ведення суду, заспокоював присутніх, а в кінцевому – змушений був судове засідання закрити. Воно було продовжене в Миколаєві в районному суді.

 

Петра Медведя звинувачували у хуліганських діях. Під час слухань його справи перераховувались дрібні хуліганські правопорушення, які він вчинив протягом періоду навчання у профтехучилищі, а саме: закинув однокурснику недопалок в кишеню; під час лінійки викрикував, що майстер у стані алкогольного сп'яніння; на стінах навчального корпусу писав нецензурні слова; вибив скло у вікні та ін.

 

Після дводенного судового слухання, на якому були присутні як свідки Богдан Спас, Михайло Горін, Іван Любінський, головуючий зачитав Вирок:

 

«Миколаївський районний суд розглянувши матеріали справи та провівши судове слідство по звинуваченні неповнолітнього гр. УРСР Медведя Петра Степановича передбачених ст. 206 п.2 УК УРСР виніс вирок заключити у ВТК терміном на 2 роки.» Відбував покарання Петро Медвідь у Луганській області в місті Старобильск. Звільнився через 1.5 року з урахуванням терміну утримання під слідством.

 

Про важливу подію 1971 року, що відбулась у Новому Роздолі автор нещодавно почув і від 93-и річного жителя Миколаєва Зіновія Волощака – відомого громадського та політичного діяча з початку 90-х років на Миколаєвщині. Під час зустрічі напередодні Державного свята Дня Прапора та 29 річниці проголошення Української Незалежної Держави він відзначив, що дана подія в той час набула розголосу не тільки у Новому Роздолі але й за межами Миколаївського району:

 

«У 1971 році я був присутній на урочистому засіданні присвяченому Дню Перемоги (9 травня), яке відбулось в палаці «Цементник» міста Миколаєва. Урочистості розпочались з виступу першого секретаря райкому Сідорова, який у своєму слові привітав ветеранів війни з Днем Перемоги, та продовжуючи свій виступ він згадав подію, що сталася напередодні 30 квітня 1971-го року у м. Новий Розділ, заявивши присутнім, що сьогодні українські націоналісти піднімають голови не тільки за океаном, але це відбувається уже в нас про що засвідчує націоналістичний прояв. Вони дозволили собі підняти, так званий, Національний прапор у місті Новий Розділ. Але ми впевнені у своїх доблесних чекістах, які на їхньому сліду. Та завершуючи свій виступ Сідоров визнав: «К сожалению праздник они нам испортили».

 

Ще довго після цієї події за розповідями свідків органи КГБ та міліції шукали ниточку через свою агентуру, щоб відшукати зловісних націоналістів та старання «доблесных» були марними.

 

Тільки через 19 років український національний синьо-жовтий прапор назавжди замайорів в м. Новий Розділ. Це відбулося 12 березня 1990р. за рішенням першої сесії міської ради Першого демократичного скликання. Коли першим питанням порядку денного сесії стояло Національні символи. Присутні у залі 53 депутати виконали волю своїх виборців, одноголосно проголосували за урочисте встановлення українського національного прапора на приміщенні міської ради.

 

Хотілось би згадати, що в 1953р. невідомими патріотами було встановлено український національний прапор, на високій осиці в саду жителя с. Берездівці Петришина Михайла.

 

Аналогічний мужній поступок здійснено і в 1961р. За с. Малихів в урочищі «Голятин», при центральній дорозі, що вела на Старий Розділ, де дорога повертала у гірничий цех видобутку сірчаної руди росла велетенська липа, на вершині якої було встановлено невідомими український національний синьо-жовтий прапор.

 

Кому щось відомо про дані події, їх учасників, прошу відгукнутись за телефоном (+380679159864) або у редакцію Новороздільського вісника.

 

Дослідник українських національних визвольних змагань 20-го ст Зіновій Горін

Богдан-Ярослав Кецало – наш герой. (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 7 черв. 2020 р., 22:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лист. 2020 р., 08:18 ]

 «Українець з великої букви», – такими словами завершила свою розповідь членкиня ОУН з 1941 року, кущова жіночої сітки українського збройного підпілля Медвідь Михайліна (в дівоцтві Садоха, уродженка села Добрівляни) про громадського та політичного діяча 30-40-х років Ходорівщини Богдана-Ярослава Кецала.

 

Богдан-Ярослав Кецало

 

Кецало Богдан-Ярослав, псевдонім «Шрам», народився 1917 року в селі Добрівляни Бібрецького повіту в інтелігентній українській сім’ї. Його батько Антін (1880р. – 1952р.) і мати Анна-Марія (1889р. – 1967р.), з роду Ореховських, виховували шестеро дітей: Романа – 1906 р.н., Олександру – 1907р.н., Теофіля – 1910р.н., Євгена – 1911р.н., Богдана – 1917р.н. та Бориса – 1920р.н.

 

Мати Анна-Марія Кецало (Ореховська)

 

У Добрівлянах також проживали два брати Антіна – Євстах Кецало, син якого Зеновій став відомим художником, та молодший Володимир.

 

Євстах за польського правління працював залізничником, Володимир – особистим водієм директора цукрового заводу.

 

Батько Антін в період німецької окупації займав посаду директора лісового господарства.

 

Батько Антін Кецало

 

Закінчивши початкову школу в Добрівлянах, Богдан продовжує навчання у Ходорівській державній гімназії №623.

 

У першій половині тридцятих років батько продає свій житловий будинок у Добрівлянах брату Євстаху та переїжджає із сім’єю на проживання до Ходорова, де купує земельну ділянку з будинком.

 

Про громадську діяльність Богдана в цей період поділилась своїми спогадами Михайліна Медвідь (Садоха):

 

«Навчаючись у старших класах державної гімназії, де програмою було передбачено посилене виховання учнів в дусі польських традицій, Богдан залишається палким прихильником українства. Ще з юнацьких років він захоплюється ідеєю незалежності, за яку продовжили боротьбу українські революціонери-націоналісти з УВО, ОУН.

 

Політичні судилища над членами організації, вихідцями з Ходорівщини, котрі відбувались у Ходорові та Бережанах, героїчна смерть Біласа та Данилишина, сотника Головінського, щорічні походи під час Зелених свят українських громад Ходорівщини до могил Січових стрільців у м. Ходорові – усе це формувало в юнакові патріотичну свідомість.

 

Богдан розпочав свою просвітницьку діяльність у рідному селі Добрівляни, де народився і зростав, де було коріння його роду та залишились надійні друзі. Під час навчання, по приїзду до села, він радо ділився набутими знаннями з молоддю.

 

Не зважаючи на молодий вік, Богдан уже був вмілим організатором. У першій половині 30-х років у селі не було будинку читальні. Збудували його пізніше силами громади, а тим часом ми винаймали для репетицій та виступів господарське приміщення – стодолу в односельця. В ній Богдан нас навчав, там же готували святкові програми, фестини, вечори до видатних дат в історії українського народу та пошанування громадсько-політичних та культурних діячів.

 

Молодь на природі. Спереду Богдан Кецало

 

Молодь села глибоко поважала та любила Богдана Кецала. Слід відмітити, що крім світлого розуму та організаторських здібностей, він мав надзвичайно привабливу зовнішність – середнього зросту, з гарною поставою, мав темне волосся. При спілкуванні завжди був уважний, прихиляв до себе співрозмовника.

 

Ще й сьогодні пам’ятаю свій перший публічний виступ, коли Богдан доручив мені продекламувати вірш «Було колись на Вкраїні ревіли гармати» до свята вшанування роковин смерті нашого Кобзаря Тараса Шевченка.

 

Коли наближалось світле свято Христового Воскресіння, Богдан навчав нас гаївок, серед яких були і патріотичного змісту, присвячені українським героям. Одна з них так звучала:

 

«Сьогодні сумні свята,

Коновальця кров пролита.

Пішла звістка по Вкраїні –

Згинув вождь наш на чужині»

 

Після Богослужіння Богдан разом з нами, молоддю та односельцями старшого віку, водив хороводи навколо храму, співаючи гаївок. Це були кращі дні мого життя.

 

Збереглася у пам’яті ще одна подія, пов’язана з Богданом Кецалом. Коли у 1941 році вибухнула війна між німцями і Совіцьким Союзом, українські патріоти проголосили Українську Державу. Богдан, працюючи в українській управі в Ходорові, вирішив разом із керівниками освітницького відділу та народного дому підготувати для ходорівчан виставу «Маруся Богуславка».

 

У той час в Ходорові працював знаний вчитель Дмитро Макогін, син якого Борис, в минулому артист професійної сцени, одружився з двоюрідною сестрою Богдана Іванною, дочкою Євстаха Кецала. Вони проживали в Добрівлянах, Борис вчителював у школі, а Іванна навчала молодь у «Просвіті», вела дитячий садочок та була дуже активною організаторкою громадського життя села.

 

Коли постало питання, хто буде виконувати головну роль – Марусі, Борис запропонував Богдану, що приведе дівчину з Добрівлян. При зустрічі він вмовив мене піти на відбірковий конкурс, запевняючи, що маю добрі задатки артистки. Вислухавши його, я дала згоду. У визначений день ми разом пішли у Ходорів на прослуховування. Була там ще одна дівчина, з міста, гарна та вродлива, із світлим волоссям. У комісії був присутній і Богдан Кецало, котрий після прослуховування підійшов до мене і сказав, що вибір випав на мене. Почувши таке рішення, я була рада та почала швидко одягатись, бо вже вечоріло. Борис тим часом пішов до батька, але затримався, тому я змушена була іти додому сама. Дорога вела через ліс, було досить страшно, особливо коли проходила біля цукрового заводу, який охороняли поляки, що вороже ставились до українців, та, Богу дякувати, все обійшлося добре.

 

У час збройної боротьби Богдана я зустрічала в Добрівлянах декілька разів у вечірній час, коли він приходив в організаційних справах, але це було зрідка. Під час зустрічі він доручень нам не давав. Нашим провідником був Іван Калинець з Ходорова. Коли Калинець загинув від німецької кулі, провідником призначили Михайла Кравця із Отиневич.

 

У жовтні  1944 року надійшла трагічна звістка, що Богдан Кецало загинув, і це було дуже важким ударом для всього підпілля ОУН, особливо для його побратимів, тих, хто знав його протягом багатьох років. Всі усвідомлювали, що втрачено великого патріота, доброго організатора, котрий міг принести багато користі в побудові нової української держави. У моїй пам’яті він назавжди залишиться як Українець з великої букви».

 

Архівних документів, які би засвідчили дату вступу Богдана в ОУН, на сьогодні не встановлено, але є підстави стверджувати, що це середина 30-х років. Із спогадів його товариша по організації Дмитра Гулея, котрий відвідав Україну в 1991 році та зустрічався з дружиною Богдана Стефанією, відомо, що Богдан був добре відомий у середовищі провідних членів ОУН Ходорівщини та Бібрецького повіту, підтримував організаційні зв’язки з Миколою Левицьким, Ярославом Радкевичем, Богданом Прокопівим, Василем Вишиваним, Василем Костиком, Григорієм Гамкалом, Ярославом Дякуном, Степаном та Григорієм Ковалями й іншими українськими патріотами.

 

Під кінець 30-х років настав час активної підтримки Карпатської України, яка почала утверджувати свою автономію у зв’язку з окупацією Судетської області Чехії нацистською Німеччиною. Такі кроки наших співвітчизників на Закарпатті спонукали ОУН Західної України активізувати боротьбу як в підпіллі, так і офіційно в парламенті, де лідером УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) був Василь Мудрий, його фракція стала домагатись у польської влади самоуправління для Західноукраїнських земель.

 

Восени 1938 року побратими Богдана Кецала по ОУН з Ходорівщини – Богдан Прокопів, Микола Левицький, Антін Хомусяк – також вирушили на допомогу Карпатській Січі.

 

У цей час поляки, побоюючись революції в Західній Україні, розпочали масові переслідування та арешти членів ОУН. На Ходорівщині під кінець 1938 року було арештовано 28 українських патріотів, над якими весною наступного року відбувся судовий процес в Бережанському окружному суді. При цьому було долучено справи арештованих чеською жандармерією та переданих польським властям Левицького, Прокопіва та Хомусяка, котрих засудили на довготривалі терміни ув’язнення.

 

До травня 1939 року тривала боротьба Карпатської України за свою незалежність, проголошену 15 березня 1939 року. Та нацистська Угорщина за підтримки Польщі, Гітлерівської Німеччини, Італії і ганебної поведінки Чехословаччини – потопили її в крові.

 

Подальший політичний розклад двох головних воєнних гравців у Європі – Німеччини та Радянського Союзу, привели до нового поневолення Західної України, яка після капітуляції Польщі з вересня 1939 року опинилася в новому, російському ярмі.

 

Українські націоналісти, передбачаючи російському терор на своїй території, вимушено покидали свою землю, щоби з часом знову повернутись та очолити національно-визвольну революцію.

 

У числі провідних членів ОУН, що відійшли на Захід, був і Кецало Богдан. Дуже важко було йому залишати рідну домівку, та ще й напередодні важливої родинної події – весілля старшого брата Романа, котрий 24 жовтня 1939 року в Ходорові у церкві Косьми і Дем’яна брав шлюб із своєю нареченою Марією-Мотриною Угорчак, але атмосфера небезпеки, яку спричинили репресивні органи НКВД, та організаційна дисципліна були понад усе.

 

Так Богдан з побратимами опинилися на території Польщі, окупованої Німеччиною. Про його діяльність протягом двох років перебування за кордоном мало що відомо, та збереглася фотографія того часу, дарована Богдану з дарчим підписом: «Друзякові Богданови та близькому краянови в доказ щирої приязні та спільних надій та мрій, дарую на пам’ятку, «Осип». Краків 24 II – 1940р.».

 

 «Осип». Краків 24 II – 1940р.

 

Як відомо, в той час Краків став одним з політичних центрів, де відбувалось багато організаційних подій, учасником яких був Провід ОУН Бандери.

 

З 1 по 3 квітня 1941 року в Кракові відбувся другий Великий Збір ОУН (революційне крило), на якому було розроблено програму дій, стратегію, методи та тактику революційної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД), на якому було обрано Провід та Провідника ОУН Степана Бандеру.

 

На Великому Зборі були присутні 75 делегатів від усіх організаційних клітин Західноукраїнських земель і деяка частина закордонних осередків, серед яких був присутній відомий політичний діяч ОУН 30-х років, багаторічний в’язень польських тюрем, наш краянин Пухаль Микола Романович, уродженець села Городище Королівське, що біля Ходорова.

 

Тому можна вважати, що Богдан Кецало, якого керівництво ОУН відправило в еміграцію, під час першої російської окупації виконував у Кракові певні організаційні доручення і перебував у вирі політичного життя.

 

Перед членами ОУН, що перебували в еміграції, стояло першочергове завдання – з початком воєнних дій з боку Німеччини та просуванням фронту на схід невідкладно повертатись в Україну для реалізації постанов другого Великого Збору ОУН. При цьому формувались похідні групи, котрі організовано переходили на нашу територію. Одна з них під керівництвом Ярослава Стецька 30 червня 1941 року прибула у Львів для виконання завдання особливої ваги – проголошення акту відновлення Української Державності.

 

Тому в перших числах липня друзі по ОУН уже зустрічали Богдана Кецала на Ходорівській землі. Частина з них також повернулась з еміграції, інші – вийшли з підпілля. Їх серця були сповнені радості від почуття, що вони знову вдома, серед рідних та друзів, кожен жив відчуттям великих подій і сподівань і був готовий до активної праці в ім’я побудови Незалежної Української Держави.

 

З перших днів після повернення Богдан активно включився у державотворчі процеси, які ініціювала ОУН. Він – учасник підготовки святкових заходів з оприлюднення акту відновлення Української Державності, які відбулись 6 липня 1941 року в м. Ходорові.

 

Із спогадів його товариша по організації Дмитра Гулея у книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»:

 

«У святковій процесії Почесна четвірка представляла ОУН. У ній були Богдан Кецало, який щойно повернувся з еміграції з Німеччини, Гриць Гамкало з Городища Королівського, Гриць Коваль з Молодинча і я».

 

Цей факт засвідчує, що на той час Богдан Кецало уже мав певні заслуги в організації та в повітовім проводі ОУН.

 

На сьогодні поки що не знайдено письмового хронологічного опису цієї знаменної події у м. Ходорів, крім хіба що кількох рядків спогадів Дмитра Гулея. Та при спілкуванні з політв’язнем російських таборів Гулеєм Миколою, уродженцем села Городище Королівське, автор почув спогади про один з епізодів тих урочистостей:

 

«Біля входу в будинок «Сокольня» на почесній варті я побачив воїнів українського війська, в котрих пізнав своїх односельчан Володимира Іванціва та Федора Ілечка. Вони були при крісах «Манліхер», австрійського виробництва (на той час я цікавився зброєю і знав багато її взірців). Від побаченого моє серце сповнилось гордістю за своїх земляків, я горів бажанням стати поряд з ними».

 

Після святкування у місті, як і в усьому повіті, розпочалось бурхливе державотворче життя. Було створено міську управу, до складу якої ввійшли магістр Гуцало, Групський із Стрия, Стасишин, Олесь Радкевич, Олекса Білінський.

 

Бюро проводу ОУН очолив Богдан Прокопів, яке на короткий час отримало статус повітового. Український національний комітет очолив отець Василь Сайкевич із Васючина.

 

Директором школи було призначено Сончишина, керівником освітнього відділу – Кузьмяк. У школі учителювали Молотюк Іванна, Михаць, Геванецька, Левицький Володимир, Коваль Степан та його дружина Лисечко, Макогін Дмитро.

 

Богдан Кецало, крім членства в повітовому проводі ОУН, був призначений директором кінотеатру (бувший будинок «Сокольня», де збирались місцеві поляки). За короткий час було придбано кіноапаратуру та організовано роботу кінотеатру. Він також організував досить об’ємну бібліотеку на другому поверсі кінотеатру, завідуючою бібліотекою і касиркою запросив свою добру подругу Стефанію Б’єгу, з якою був добре знайомий ще з другої половини 30-х років.

 

Стефанія Б’єга

 

Це була скромна, спокійного характеру, інтелігентна дівчина. З 1932 по 1938 роки Стефанія навчалась у Рідній школі в Ходорові. Збереглись з того часу декілька шкільних свідоцтв, які засвідчують її високі здібності до наук – усі засвоєні дванадцять навчальних предметів оцінені «дуже добре».

 

Її батько Василь (1887 – 1953 рр.) та матір Марія (1889 – 1972 рр.), з роду Копичин, походили із села Дев’ятники. Батько ще парубком, у двадцять років, подався за океан у пошуках кращого життя. Та звикнути до чужини він не міг, як писав в одному із своїх віршів на схилі життя:

 

«В Америці добре було,

Пам’ятаю нині,

Та жалував, що всі дома,

А я на чужині».

 

Туга за рідними змусила Василя через два роки повернутись на батьківщину. Він одружився, але зароблені доляри вдома швидко розійшлися і тому знову подався в Америку. Тільки через чотири роки Василь остаточно повернувся до рідного дому, і це була осінь 1919 року. На той час сину Мирославу уже виповнилось чотири з половиною роки.

 

Весь цей час із рідними не було листування через війну у Європі, тому коли Василь ступив на поріг рідного дому, рідні були безмежно щасливі, що він повернувся до них живий та здоровий. Від рідних почув гірку звістку – з війни не повернулись живими його брати Йосип та Іван.

 

За короткий час Василь знову перетворився з робітника на сільського господаря «..та до ріллі і плуга скоренько вчепився». Спливали роки у праці і турботах, діти підростали: «.. та нівроку всіх шестеро ми ся дочекали».

 

У 1937 році сім’я Василя Б’єги переїхала на постійне проживання до Ходорова. Дочка Стефанія у 1938 році закінчила Рідну школу. На той час вона була добре знайома з Богданом Кецалом – збереглась фотографія, підписана 1938 роком, на якій зображені Стефанія, Богдан та невідома жінка.

 

 Зліва направо. 1 ряд: Стефанія Кецало (Б’єга), Богданчик Кецало, Марія Б’єга (мати), Василь Б’єга (батько), Андрусяк (Б’єга) Катерина із сином. 2 ряд: Б’єга Іван, Б’єга Анастасія (дружина Йосифа), Б’єга Йосиф, Б’єга Агафія, Андрусяк Іван

 

Поступово між молодими людьми зародились душевні почуття, але з розповіді Стефанії дочці Галині, вона по можливості уникала зустрічей з Богданом та не давала волі своїм почуттям, бо знала, що її сім’я не могла порівнятись із знатною та заможною родиною Кецало.

 

Повертаючись до подій 1941 року, коли Богдан повернувся з еміграції, варто відзначити, що в його особистому житті два роки розлуки із Стефанією лише зміцнили прекрасне почуття. Зустрівшись з коханою, він відчув і радість, і душевний спокій – вони знову разом. З перших днів свого призначення директором кінотеатру Богдан прагнув, щоби Стефанія була поряд з ним, тому запропонував їй залишити роботу телефоністки міської залізничної станції та перейти працювати завідуючою бібліотеки та в кінотеатр касиром. Стефанія прийняла його пропозицію.

 

Активна позиція Богдана в державотворчих процесах, що розпочались в Україні з ініціативи ОУН після 30 червня 1941 року, та нова загроза для України зі сторони гітлерівської Німеччини, в плани якої не входило надання незалежності нашій державі, мимоволі стримували молодих людей від оформлення своїх стосунків, і мрії про спокійне сімейне життя поки що відводились на другий план.

 

Українське державне правління на Ходорівщині тривало два місяці. Нацистська Німеччина, котра напередодні загравала з українцями та пропагувала звільнення Європи та Сходу від більшовицької загрози, тепер сама чинила геноцид, взявши напрямок на знищення мільйонів людей, які у її хворобливій уяві були нижчою расою ніж вони, арійці.

 

Так розпочалась нова сторінка боротьби українського народу з німецьким фашизмом, яку очолили націоналісти-революціонери на чолі з провідником Степаном Бандерою, надіючись лише на власні сили та активну підтримку свого народу.

 

Попри всі труднощі, які постали перед ОУН в складних умовах окупації, всупереч намаганням гітлерівців знищити бандерівців-революціонерів, Проводом була організована і проведена гігантська робота по створенню української революційної армії, яка незабаром отримала назву УПА.

 

У нових умовах діяльності проводом ОУН на Богдана Кецала покладалось виконання ряду відповідальних завдань. Важливим фактором його успішної діяльності слід вважати можливість Богдана легально працювати і жити в місті разом з батьками.

 

З часу проголошення відновлення Української Державності багато членів ОУН і просто українських патріотів працювали в адміністративних структурах окупаційної влади, тому референтурою СБ ОУН використовувалась унікальна можливість отримувати від них цінну інформацію, яка допомагала часом зберегти життя десятків і сотень людей. При цьому значно полегшувався зв’язок та контакти з потрібними людьми, що сприяло успішній діяльності підпільників.

 

Нещодавно у спілкуванні з жителькою міста Ходорів п. Іриною Чоловською, 1925 р.н., автор почув спогади про важливі події, що відбувались в Ходорові в період німецької окупації, один із них стосувався безпосередньо Богдана Кецала:

 

«Був це 1942 рік, я на той час працювала в «лянцкомісаріаті» (військовий комісаріат) в м. Ходорові, знаходився він по вулиці Третього травня (вулиця Шевченка) в будинку, де сьогодні розміщується гуртожиток Ходорівського відділення технічного коледжу університету «Львівська політехніка». На першому поверсі розміщувалось управління «легеншафту» (за польської влади – управління фільварків), на другому – «лянцкомісаріат». Одного разу, виглянувши у вікно робочого приміщення, котре виходило на центральну вулицю, я побачила Богдана Кецала, котрий ішов тротуаром в напрямку центру міста (Богдана я знала як директора кінотеатру). У цей час із нашої управи вийшло кілька німецьких офіцерів. Богдан, порівнявшись із ними, підняв праву руку в привітанні. Такий жест викликав у мене глибоке обурення, я була здивована його поведінкою. Та сьогодні його дії можна виправдати, знаючи його справжню позицію, його громадську та політичну діяльність на той час. З метою конспірації була необхідність створювати видимість лояльного ставлення до окупаційної влади, і все для того, щоби безперешкодно виконувати завдання своєї організації».

 

Відповідно до рішення III Конференції ОУН було активізовано військово-організаційну діяльність. У результаті цього у Львівській області почали створюватись відділи Української Народної Самооборони. Одним із перших відділів на Ходорівщині Львівського краю була сформована сотня «Сіроманці», що базувалась у лісі біля села Молодинче.

 

У грудні 1943 року УНС змінила назву на «УПА-Захід», увійшовши до складу воєнної округи «Буг». У цей період перед керівництвом воєнної округи гостро стояло питання комплектації новостворених відділів підстаршинами та старшинами, яких явно не вистачало.

 

Одночасно весною 1943 року при підтримці Українського Центрального Комітету (УЦК), в особі його голови професора В. Кубійовича, розпочався процес створення стрілецької дивізії «Галичина». Дану ідею підтримувала ОУН під проводом полковника А. Мельника, комбатантські організації колишніх офіцерів УСС та УГА, а також український уряд в екзилі (УНР), котрі неодноразово звертались до німецьких властей з пропозиціями про створення Української армії для боротьби з більшовиками.

 

Та переважна частина ОУН під керуванням Степана Бандери гостро критикувала ідею створення дивізії. При цьому, попри критику, в дивізію направлялись і члени ОУН, котрі мали пройти солідний військовий вишкіл і одночасно поширювати серед вояцтва свої політичні ідеї. У той час в ряди дивізійників вступили сотні наших земляків з Ходорівщини, багато з них після вишколу та битви під Бродами продовжили збройну боротьбу в відділах УПА, займаючи різні командні пости. Десятки з них можна сьогодні назвати поіменно, але сотні – поклали свої голови за волю України.

 

У книзі Л. Калинця «Місто над ставом» є спогади про одного з дивізійників – Ярослава Климковича (1925р. – 1948р.), уродженця Ходорова, котрий під час формування дивізії вступив у її ряди із Мироном Демківим та Богданом Кецалом. До речі, Мирон Демків походив з Жидачева, де проживає сьогодні його дочка, а син – у Ходорові. За дружину мав Євгенію Климкович. Після Бродів вступив в УПА, воював у сотнях «Жубри» та «Сурмачі». Під псевдонімом «Дошка» виконував обов’язки військового інструктора. Його сотенним політвиховником був «Січовик» – Степан Стешин, родом з Тернопільщини, а одним із чотових – «Гайдук» із Зимноводки під Львовом. Усі вони пройшли шлях воїнів-дивізійників «Галичини».

 

Стосовно нашого героя Богдана Кецала, то в липні 1943 року він отримав вказівку від керівників проводу ОУН вступити в ряди дивізії, щоб одержати старшинський вишкіл.

 

Деякі відомості про події, що відбувались у Ходорові під час добровільної мобілізації в дивізію, автору вдалось отримати поспілкувавшись з довгожителями міста.

 

Микола Гулей, уродженець с. Городище Королівське, уже неодноразово згадуваний своїми спогадами, розповідав:

 

«Весною 1943 року я із своїми товаришами повертались після шкільних занять у село. На виході з міста ми почули оркестрову музику, що лунала з центру міста. Через цікавість ми вирішили повернутись у місто та дізнатись, що там відбувається. Коли підійшли до «Народного дому» то побачили оркестр біля входу на площу, а на фасаді будівлі висів великий плакат із написом: «Ми підемо, щоб славу і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі». На площі біля «Народного дому» зібралось багато жителів Ходорова, котрі залюбки слухали українські маршові пісні у виконанні оркестру, що приїхав із Стрия. Ми дізнались, що урочисті заходи в «Народному домі» відбуваються з нагоди початку роботи комісії по запису добровольців в дивізію «Галичина»».

 

Пані Ірина Чоловська з Ходорова доповнила розповідь своїми спогадами:

 

«Після завершення запису у дивізію у місті відбулись урочистості з нагоди відправки добровольців у Львів за участі управи міста, членів мобілізаційної комісії та представників військового комісаріату. Самі урочистості відбувались на площі біля будинку «Сокіл», де завчасно було підготовлено підвищення та вівтар для представників влади і духовенства. Усе дійство розпочалось із служби Божої за здоров’я і щасливе повернення майбутніх українських воїнів, яку провели три священики. Від представників влади лунали слова подяки та побажання бути гідними воїнами і щасливо повернутись до рідного краю».

 

Про свої враження сімдесятишестирічної давнини про урочисте прощання з воїнами-добровольцями з Ходорівщини поділився з автором учасник свята, житель м. Ходорів Євген Курилас:

 

«Під час відвідин громадських заходів, що відбувались у місті, мій батько часто брав мене з собою. Так було і того дня, коли ми прийшли до будинку «Сокіл», на площі уже було багато людей. Спочатку правилась Служба Божа, яку відслужило три священики. На підвищенні, що правило за сцену, між невідомими мені урядовцями я побачив лікаря Білинського, його в Ходорові знали всі. Біля сцени стояв стіл, на якому щось записували. Там же був Богдан Кецало, він проживав на нашій вулиці, недалеко батьківського дому. Як закінчились промови, то усі присутні колоною, з патріотичними українськими піснями попрямували вулицями міста у напрямку залізничного вокзалу».

 

Восени, в час свята обжинок, тридцять воїнів-дивізійників прибули у Ходорів у короткочасну відпустку під опікою німецького офіцера. Як зустрічали своїх земляків ходорівчани, також поділилась спогадами п. Ірина Чоловська:

 

«Традиційно масові святкування, що проводились у Ходорові, на які з’їжджалось багато освітянських колективів з навколишніх сіл, відбувались на площі біля лікарні. Одним з таких багатолюдних святкувань було свято обжинок. Мабуть, уже в час підготовки до свята стало відомо, що в той день у відпустку приїжджають воїни-дивізійники, тому організатори старались, щоб усе відбулось урочисто. Був запрошений духовий оркестр зі Стрия. Хлопці з Добрівлян під його супровід виконали танець «Аркан», а учитель Дмитро Макогін організував школярів, котрі пройшли маршем, тримаючи в руках палички, розфарбовані в синьо-жовтий колір. Після культурної частини воїнів запросили на гостини в кінотеатр, де на другому поверсі знаходилось німецьке касино (їдальня). Друга частина відпускників пригощалась у приміщенні м’ясокомбінату. А під вечір у Народному домі розпочалась вечірка з танцями. Хлопці організували музику, було багато дівчат, всі співали, танцювали, почували себе щасливими від теплоти зустрічі. Та раптом, у розпалі вечірки, двері відчинились і до приміщення зайшов наряд кримінальної поліції, в рядах якої служило багато поляків (фольксдойчів). На сцену піднялись два воїни брати на прізвище Богдан з Чорного Острова, в минулому студенти Львівської політехніки, та звернулись до прибулих зі словами: «Просимо в цій хвилі залишити зал та не перешкоджати нашій забаві». Поки поліцаї вийшли, їм довелось повторити це кілька разів. Не минуло і години, як поліцаї знову прийшли до зали. Ми побачили, що наші хлопці уже готові випровадити їх силою, але, Богу дякувати, цього не сталося. Відчувши тверду рішучість у словах українців, поляки були змушені вийти».

 

Між прибулими дивізійниками Богдана Кецала не було, та в перших числах грудня 1943р. він прибув у Ходорів. Із спогадів Стефанії Б’єги, розказаних своїй дочці Галині:

 

«Коли ми вперше побачились з Богданом в час його відпустки, я була в захопленні, як йому личив офіцерський мундир».

 

По прибутті до Ходорова Богдан зустрівся із зверхниками проводу ОУН, від яких отримав вказівку після закінчення відпустки до військової частини не повертатись, а перейти на нелегальне становище, оскільки існувала гостра потреба у військових фахівцях для організації мобілізації патріотичної молоді у відділи Української Повстанської армії.

 

Такий перебіг подій спонукав Богдана зважитись на важливий крок – при першій же зустрічі зі Стефанією, він попросив її руки. Дівчина дала згоду стати з ним під вінець, тільки запитала, як його вчинок сприймуть батьки. Її вагання не мало підстав, батьки Богдана не заперечували, знаючи про багаторічні почуття сина до нареченої Стефанії, однак розуміли складність цього періоду і небезпеки, що можуть впасти на молоде подружжя.

 

Як засвідчує архівний запис в метричній книзі реєстрації шлюбів церкви Косьми і Дем’яна м. Ходорова, їх одруження відбулось 12.12. 1943р. Ось виписка з книги:

 

«Ярослав-Богдан Кецало, син Антона і Марії, з роду Орихівська, рожденний в Добрівлянах, замешканий в Ходорові Ходорівської парафії, греко-католицького обряду, народжений 26. VII – 1917р., стану вільного.

 

Невіста Стефанія Б’єга, донька Василя і Марії, з роду Копичин, рожденна в Дев’ятниках, замешкана в Ходорові, парафії Ходорівської, греко-католицького обряду, народжена        2.ІХ – 1920р.

 

Свідки: Константин Собчишин – управитель школи в Ходорові,

Григорій Михаць – управитель ремісницької школи в Ходорові.

 

Звінчав: Долгий, греко-католицький парох Ходорова».

 

 Весільна світлина: Стефанія Б’єга і Богдан Кецало

 

Із спогадів дружини Богдана – Стефанії, весілля було досить помпезним, Службу Божу під час весільного обряду супроводжував хор під керівництвом знаного регента Степана Прокоп’яка. Після весілля молоде подружжя проживало у її батьків, та через деякий час, оберігаючись розшуку з військової частини, Богдан з дружиною переселились у село Дев’ятники до сім’ї брата Стефанії.

 

Згідно архівних документів ОУН-УПА з 1944 року Богдан Кецало, псевдонім «Шрам», був призначений військовим організаційно-мобілізаційним референтом Бібрецького повітового проводу ОУН.

 

Досить цікаву історію про порятунок Богданом у травні 1944 року дев’яти безневинних людей від німецької сваволі розповіла Стефанія дочці Галині:

 

«На той час я проживала у селі Дев’ятники у брата Мирослава, час від часу мене провідував Богдан, але більшість часу він був зайнятий підпільною роботою. В один із травневих днів біля села на пасовиську було поранено німецького солдата, мабуть партизанами. Наступного дня, вранці, із Ходорова приїхали німці та підпалили декілька дворів неподалік нашого будинку. В цей час Богдан був у селі. Побачивши у вікно німецьких солдат на подвір’ї, він вистрибнув через затильне вікно в сад і зник між деревами. Усіх, хто був у хаті, німці вивели з двору – забрали брата Мирослава, його дружину Стефанію, брата Івана, сусіда Куляша Михайла, тестя Ярослава Дякона – відомого провідника ОУН, Хомуляка Миколу, Хміля, Тульбу Івана і мене. Усіх нас дев’ятьох заложників німці повели за село та зупинились під високим берегом. Ми зрозуміли, що будуть в нас стріляти. А тим часом Богдан повернувся до хати, взяв невідомий мені документ і сказав шестирічній доньці Мирослава – Марійці, швиденько бігти до тата і мами та віддати той документ німцям. Побачивши дитину, яка прибігла, німці, готуючись до розстрілу, не хотіли її допускати до заложників, але Стефанія звернулась до них на німецькій мові, щоби пустили дитину, бо тут стоять її батьки. Коли Марійка наблизилась та віддала німецькому старшині документ, він його прочитав, підступив до неї та погладив по голівці».

 

Через шість років після війни батько Стефанії описав ту подію у віршованій формі:

 

«То Марійка хоч маленька,

Та вона щаслива,

Врятувала всіх нещасних

Що напасть вчепилась.

То Богдан послав Марійку,

Хоч мала й не може.

Кат, що мав таку охоту,

Щоби всіх побити,

Усміхнувся і по-польськи

Почав говорити».

 

Так було врятовано від неминучої смерті тільки з родини Б’єга четверо дорослих і Марійку п’яту.

 

Із наближенням російсько-німецького фронту Богдан появлявся вдома все рідше. 9 жовтня 1944 року він отримав нове призначення, про що свідчить архівний документ.

 

З листа командирові УПА-Захід щодо організаційної та оперативної діяльності групи «Буг»:

 

«На терені округи 21 (Городоцька Львівська сільська, в яку входили повіт Бібрка, Городок, Новий Яричів, Яворів) назначаємо оргмоба (організаційно-мобілізаційного референта – авт.) друга «Савича» (Василь Лялюк, уродженець Прибілля – авт.), а його заступником «Шрама» (Богдан Кецало – авт.) і окружного розвідчика «Кармелюка».

 

Окружна екзекутива вже зараз не буде мала причини нарікати, що не має командного складу».

 

З отриманням нового призначення, як гласить інший архівний документ, опублікований в Літописі УПА, том 13 нової серії, дізнаємось:

 

«12. Х – 1944р. друг «Шрам»-Кецало Богдан – робив контролю в районі (Ходорів – авт,) зі своїми друзями і окружним командиром по самооборонних кущових відділах. В часі контролі в селі Букавині був легко ранений в ногу під час облави, з якої він вихопився. 12. Х – 1944р. д. Чайка зістав забитий, а одного більшовики зловили живцем і забрали до Ходорова (жандарма «Заграву» – авт.). По облаві друг Шрам ніччю вернувся з своїми хлопцями до села Демидова, та заквартирував в того господаря, що мешкав, коли йшов до села Букавини.

 

13.Х – 44р. в 15 год. з Букавини набігло коло 50 більшовиків, яких вів зловлений жандарм Шрама (його пізнали жінки, в яких він скорше ночував). Більшовики разом з жандармом прибігли до Демидова і окружили тих господарів, в яких квартирували вище згадані. В одній криївці не було нікого, в другій (у Хоми Анни) сидів друг Шрам ще з одним жандармом. Тоді більшовики закликали Хому Анну, наказали її лізти до криївки. Жінка не хотіла, але в кінці більшовики присилували її і вона полізла. Звідти витягла кулемет МГ та скриньку набоїв і сказала, що в криївці нема більше нікого. Більшовики не повірили жінці і післали одного із своїх бійців, щоб провірив, чи в дійсності там нема нікого. Боєць як поліз, так звідти вже не вернувся, бо д. Шрам з своїм жандармом його задушили. Тоді решта більшовиків почали кричати та кидати гранати до криївки, при цьому підпалили стодолу. Другу стодолу у Цимбрана також більшовики спалили, хоча в його криївці не було нікого. Більшовики вертаючи з Демидова через Букавину, арештували Хому Анну».

 

Після відходу більшовиків, ввечері, повстанці забрали тіла загиблих «Шрама» - Богдана Кецала та його побратима, поховавши їх у братській могилі біля церкви села Молотів. 

 

 Церква Преображення Господнього у селі Молотів

 

З настанням незалежної України на могилі було встановлено хрест з пам’ятною дошкою, на якій викарбувано імена тридцяти п’яти українських героїв, полеглих у боротьбі за свободу і незалежність нашої країни.

 

 

Хрест на могилі полеглих борців за волю України у селі Молотів

 

 

Пам’ятна дошка з викарбуваними іменами героїв

 

Стосовно рідних Богдана Кецала. З наближенням російсько-німецького фронту брати та сестра Богдана з батьками та сім’ями вирішили емігрувати на Захід, передбачаючи репресії проти них і пам’ятаючи гіркий досвід в час так званого «возз’єднання» у вересні 1939 року. Спакувавши необхідні та цінні речі, залишивши у Ходорові житло, вони виїхали до Устрик Долішніх (на даний час адміністративний центр ґміни Устрики-Долішні в Польщі, а в той час – місто було райцентром Нижньо-Устріцького району Дрогобицької області), де формувався потяг з майбутніми емігрантами. Майже перед самою відправкою потяга, практично в останні хвилини сестра Олександра з чоловіком Григорієм Михацем та маленькою піврічною донечкою Дарією передумали і вирішили залишитись в Україні. До сім’ї дочки долучились батьки та неодружений брат Борис. Чоловік Олександри походив із села Раневичі з Дрогобиччини, куди вони і переїхали.

 

Зліва направо. 1 ряд: Олександра Михаць (Кецало), Анна-Марія Кецало, Зінаїда Кецало (дружина Бориса). 2 ряд: Славко Дмитришин, Дарія Михаць (дочка Олександри), Ірина Кецало (дочка Теодозія Кецало), Борис Кецало

 

У період радянської влади сім’я Олександри переїхала до Дрогобича, за місцем роботи її чоловіка Григорія, який працював завучем механічного технікуму. З ними проживали і батьки Богдана – Антін Кецало та мати Анна-Марія, які і поховані у Дрогобичі. Із рідних Олександри на сьогодні залишилась дочка Дарія Юревич, яка зі сім’єю проживає у м. Львові і є відомим лікарем, хірургом-офтальмологом.

 

Брат Борис також пов’язав свою подальшу долю з Дрогобичем, де працював, створив сім’ю і прожив до кінця життя. 

 

Брати Роман, Теофіль та Євген добрались до Австрії, з просуванням фронту переїхали до Німеччини, де перебували в таборі для біженців. Через деякий час сім’ї Романа та Євгена емігрували до США, а Теофіль з сім’єю – до Канади.

 

Дружина Богдана Кецала – Стефанія, після смерті чоловіка проживала з батьками в Ходорові. У лютому 1945 року народила сина, давши йому ім’я в честь батька – Богдан. Так як Стефанія була невеликого зросту, це, напевно, вплинуло на роди, під час яких дитина зазнала родової травми, були пошкоджені тазові суглоби. Щоби запобігти повній інвалідності, рідні були змушені організувати три хірургічні операції під наркозом. Більше пів року Богданчик перебував у гіпсі. Та, Богу дякувати, з роками він одужав, зростав розумним, з багатьма хорошими задатками хлопчиком, мав веселу вдачу, гарно співав і готувався іти до школи.

 

Стефанія з сином Богданом

 

Та 22 серпня 1951 року у сім’ю прийшло велике горе, що нанесло родині важку рану на все життя. Цей погожий літній день не віщував нічого тривожного, Богданчик, як завжди життєрадісний, щось собі майстрував на подвір’ї біля хати, і ніхто з домашніх не зауважив, що два старші знайомі хлопці покликали його з собою на річку, а там сталось непоправиме – він втопився.

 

Ось що розповіла дідусеві Богдана одна з дівчат, котра була з мамою на річці недалеко:

 

«Хлопці проходили біля нас, Богданчик повернувся і усміхнувся до мене. А через якісь хвилини я бігла до мами щоби його рятувати – хлопці  кинули Богдана у річку».

 

Родичі шукали тіло дитини в четвер і лише у п’ятницю знайшли, а в суботу був похорон. Що спонукало підлітків на такий вчинок – важко сказати: нерозсудливість, пустощі чи доля, котра ще раз, в останнє, випробувала це слабке тіло? Про це знає лише один Господь.

 

Дідусь Б’єга присвятив трагічній загибелі онука декілька віршів, в яких висловив всю тугу та біль рідних, і особливо матері, благаючи Матінку Божу дати їй сили винести цей важкий хрест.

 

Перечитуючи слова співчуття в листах чоловікової сестри Олександри Михаць з Дрогобича, що надходили протягом десяти років і на які Стефанія не мала сили відповідати, стає зрозумілим, наскільки важким був її душевний стан. Крайнє нервове виснаження спричинило у неї захворювання легень.

 

Багато води перетекло за 15 років після смерті любимого чоловіка Богдана, але Господь розпорядився так, що в житті Стефанії появився чоловік, котрий розділив з нею біль минулих втрат та допоміг повернутись до життя. Ним став уродженець села Отиневичі Василь Яворський, котрий також пережив немало, втративши дружину і залишившись з шестирічним сином.

 

Стефанія дала згоду на одруження з Василем. У 1961 році у них народився син Ігор, а незабаром, у 1964 році – донечка Галина.

 

Огорнута турботою чоловіка, в оточенні дітей, котрим дала життя – все це сприяло зменшенню душевного болю, що переслідував Стефанію у попередній період.

 

У 1978 році вона дізналась, де поховано її чоловіка Богдана і відвідала його могилу у селі Молотів.

 

Ще цілих тридцять сім років Стефанія прожила у новоствореній сім’ї, оточена любов’ю та піклуванням. Разом з чоловіком Василем виростили, виховали та вивели в люди трьох дітей – Романа, Ігоря та Галину, благословили їх під вінець та дочекались онуків.

 

Мабуть, під кінець свого життя Стефанія дякувала Богу, що допоміг їй пережити важкі випробування, повернутись до життя та дочекатись щасливої старості в оточенні дорогих їй людей.

 

Її подружнє життя з Богданом Кецалом було коротке, як спалах зірки на небосхилі, але в її спогадах він залишив світлу пам’ять, як вірний та люблячий чоловік, достойний син української землі, борець за незалежність України.

 

Зберігся ще один архівний документ часів ОУН-УПА, це реєстр старшин воєнної округи УПА-Захід ВО «Буг»:

 

«Постій 1 січня 1948р.

У списку старшин, номінованих після смерті, за №7 читаємо: Присвоїти звання хорунжого «Шраму» – повітовий оргмоб».

 

Богдан Кецало. Художник Зеновій Кецало

 

Слава героям, що полягли в боротьбі за свободу і незалежність нашої багатостраждальної землі і тим їх послідовникам, що сьогодні продовжують боронити східні рубежі нашої держави від одвічного супротивника, все того ж російського «брата».

 

Дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.        Зіновій Горін

 

Відкрити меморіял. (Автор: Сеник Володимира)

опубліковано 28 лют. 2020 р., 08:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2020 р., 01:24 ]

 

Нижче публікую статтю учасника боєвих дій УПА, громадської діячки, політв'язня Володимири Сеник (дівоче прізвище Кобрин) збережену в її архіві. Статтю під назвою «Бій під Стоками» на Бібречені Перемишлянського району Львівської області. Тут в оточенні енкаведистських відділів загинуло майже 300 повстанців. Їхні могили зберігалися в лісі під Стоками ще в час відновлення незалежності. Але голова сільради Дзвиняч вже в час Української держави зрівняв з лицем землі могили героїв, що віддали свої життя за нашу свободу, вирубав ліс, створивши пустир. Зруйнування могил карається Законом України. Мабуть, зараз нема кого карати, але...

 

Закликаю молодше сучасне покоління, в кого не погас вогонь патріотизму і пам'яті про героїзм синів і дочок України за нашу свободу до чину. На місці трагічного бою створити меморіял. На мій погляд, необхідно організувати Комітет, обов'язком якого мало б стати підготовлене юристом звернення до Головного прокурора Львівської області з приводу зруйнування могил. Відтак силами громадськості і за відповідними дозволами компетентних установ провести ексгумацію та останки бійців підпілля перезахоронити в братській могилі, на якій поставити величний Хрест Посвяти Батьківщині Героїв УПА. Не стане проблемою зібрати серед громадян кошти на спорудження Меморіялу. Заради всього святого відкрити Меморіял.

Любомир Сеник

 

Бій під Стоками

Був вересень 1945 року. Війна закінчилася, але не для повстанців. В містах і селах видніли транспаранти: «Дамо останню відсіч оунівським бандитам!» На селах тут же їх зривали, а в містах висіли довго. Тривожно було. Облави в селах почастішали, населення стероризоване, поверталися зрідка ті, хто воював на фронтах, і вони вербувалися в «истребительные батальйоны». Появилось чимало сексотів, які доносили про переміщення повстанців, про допомогу їм з боку населення, про все те, що не повинні говорити. Важко було здобувати харчі. Хлопці рідко появлялися в селах, щоб не наражати населення. Частіше доводилось сидіти в добре обладнаних криївках, частіше приймали на себе бій. Після кожної облави були вбиті з обидвох сторін. Своїх енкаведисти хоронили з почестями, як героїв, а повстанців привозили в районні центри на людне місце для опізнання і постраху населення. Вночі їх закопували, а нерідко ніхто не знав місця їх поховання.

 

Щоправда, під покривом ночі люди узнавали, переборюючи страх, тоді викравши, й привозили мертвих героїв і нишком хоронили на сільському цвинтарі. І тільки сьогодні ці могили освячуються .

 

Бібрецькі ліси — надійний сховок повстанців. Хлопці з навколишніх сіл прагнули бути ближче до лісу, бо кожна стежка тут, у лісі, відома їм.

 

У вересні 1945 року в Любешці був збір. Було дуже багато хлопців. Більшовики тісним кільцем оточили села і ліси. Розвідка донесла, що більшовики стягують танки, кулемети та бетеери і багато війська. Був наказ малими групами покидати ліс між Любешками і Стоками. Вийшла з оточення група Сіроманців, а Романівський Кущ, який очолили два брати Гонта і Струс — за національністю євреї, прізвище Ментель, родом з Гаїв, зосталися. Перед тим, як створити Кущ, вони пройшли вишкіл у дивізії «СС Галичина».

 

Бій тривав два дні з московськими скорострілами, на деревах не лишилося листя. Розповідають селяни сіл Стрілець, Стоків, що це був страшний бій, що люди молились і з хат не виходили. Бій був нерівний. З одної сторони важка артилерія, досвідчені вояки, які повернулися з фронту, а з другої – не вишколені юнаки. Були випадки, коли політвиховник Котинський кидав клич: «Хлопці, за що воюєте? За злидні в колгоспі?» І червоноармійці переходили на сторону повстанців, але тут же лунало: «За родіну, за Сталіна».

 

Вийти з оточення вже було неможливо. Загинули хороброю смертю, не залишивши жодного стрільна, два брати Гонта і Струс, політвиховник Котинський, Орлик, Яструб, Крук. Всього загинуло 298 хлопців

 

Своїх загиблих енкаведисти забрали, а повстанці залишались на полі бою більше тижня. Хто з рідні не знав страху, знаючи, що там лежить вбитий син чи брат, уночі тайком забирали убитого і хоронили на цвинтарі в своєму селі, а більше залишилось лежати в лісі, поки голова сільради, боячись пошесті, примусив селян закопати вбитих. Селяни і селянки пішли на поле бою Трупи вже розкладалися, ворони їх клювали. З плачем і молитвами викопували ями і туди скидали вбитих. Носити було неможливо, то закопували там, де лежали. Робили невеликі могили і ставили березові хрести з зарубками. Де поховано п'ять хлопців, ставили 5 зарубок, де десять — 10 зарубок. Це полегшало підрахунок вбитих. Отже, загинуло тоді 298 хлопців.

 

Сьогодні важко встановити їх імена, необхідно провести ексгумацію. Живих свідків цього бою залишилось мало, вони вже не молоді і не можуть все пригадати. На цьому місці могил уже нема, ліс зрубали два роки тому. Мало хто пам'ятає це місце.

 

Боляче слухати, коли селянин із Стрілець розповідає, що він бачив ці могили, часто назначав місце зустрічі, коли йшов на полювання, біля могили, де поховано п'ять хлопців, чи три, чи десять. А тепер нема могил, нема лісу. Є зруб. Та селянин Максимович твердить: «Тут була могила. Якби я знав, що так буде, то доглянув би ці могили. Якби знав...»

 

А обов'язок де? Звичайна людяність де?

 

Не шумлять навіть віти дерев, які могли б розказати про нерівний бій з окупантом. Я закликаю всіх, хто пам'ятає про цей бій, може, є ще уцілілі учасники, пригадати і розповісти наступникам про цих юнаків, які загинули в боротьбі на Стоцькій долині у вересні 1945 року, і закликаю до участі в упорядкуванні місця, де проходила битва, поставити високий Хрест, щоб був видний навкруги.

 

Хлопці загинули, бо безмежно любили Батьківщину, а любити Батьківщину – це не геройський чин, а обов'язок.

Володимира Сеник

Галицькі Крути

(Любомир Сеник)

Нас тут триста, як скло,

товариства лягло.

П.Тичина

Нас тут триста, як скло.

Триста воїв в рідну землю ввійшло...

Ми посвячені вмерти за неньку

під шаленими кулями й гуком заліза...

Нас тут триста бійців --- не жменька, 

за матір померти ніколи не пізно...

 

Нас тут триста, як скло...

Ми — живі! Не історії тло,

а безсмертні віками Галицькі Крути,

світ любові в УПА --- стояти до смерти,

щоби вічно нашій Вкраїні бути,

і нашої слави нікому не стерти.

 

Нас тут триста, як скло,

проти вражої сили меч підняло.

На прийдешні всі дні і століття

за Вкраїну вільну рядами стояти,

вродившись безсмертним мітом,

з нами повставши, сестро наша, наш брате!

2 березня 2020.

Окружний провідник ОУН-УПА львівського краю Василь Костик-«Дніпровий». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 5 січ. 2020 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 черв. 2020 р., 21:42 ]

 

Нещодавно усі ми були свідками святкових заходів у Києві до 75-ї річниці звільнення України від німецько-фашистської окупації. Все б нічого, знаменна дата важливої для держави події, але ці 75 років яскраво продемонстрували, що фашистська окупація змінилась на «рашистську». І ця, остання, окупація настільки міцно впилась в тіло нашої держави, що навіть через 28 років Незалежності ми не можемо внутрішньо зорганізуватись, висунути зі своїх лав достойних лідерів для керівництва країною, виробити свій власний, специфічний для України напрямок розвитку.

 

Уже шостий рік продовжується неоголошена війна з Росією, яка є правонаступницею «Імперії зла», себто Радянського Союзу, і все тому, що без України, без її славної історії, без Київської Русі, Росія почуває себе тільки Московією, спадкоємицею Золотої Орди.

 

Жовтень пам’ятний для нас і іншою, трагічною датою для дуже багатьох родин українців – 15 жовтня 1959 року рукою зрадника за вказівкою КГБ в Мюнхені було підступно вбито Провідника ОУН, нашого національного Героя – Степана Бандеру. Тому моя сьогоднішня оповідь про його сподвижника, менш відомого широкому загалу нашого земляка, відомого у збройному підпіллі керівника ОУН-УПА, котрий у розквіті сил був знищений, знову ж таки, зрадниками-яничарами, і не без участі карателів з Москви.

 

Василь Костик-«Дніпровий»

 

У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина-середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917р.н., Анна – 1922р.н., Йосип – 1924р.н., Павло – 1926р.н., Стефан – 1928р.н., Ольга – 1931р.н., Любомир – 1933р.н., Зеновій – 1935р.н., Надія – 1939р.н., Ігор – 1941р.н.

 

Під час Першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям.

 

У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним.

 

В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками.

 

В липні 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю: у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.

 

Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько та дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію.

 

Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник Першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні-серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час Першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.

 

Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці. З часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.

 

З досягненням шкільного віку, Василь навчається у початковій сільській школі, де проявляє себе, як здібний учень, маючи хороші задатки до малювання. Зауваживши синові таланти та бажання вчитися, батьки влаштовують його на подальше навчання у «Рідну школу» в м. Ходорів.

 

Варто зазначити, що в інтелектуальному розвитку Василя, крім набутих шкільних знань, важливу роль відіграло патріотичне виховання в сім’ї та самоосвіта в хаті та в читальні «Просвіти», в роботі котрої він приймає активну участь. На всебічний розвиток здібностей Василя мали наставники: їмость Стефанія Крвавич – керівник гуртків «Просвіти», членкиня управи «Рідна школа»; Іван Сярик – голова читальні, які всесторонньо підтримували талановитого хлопця, передбачаючи його велике майбутнє.

 

В цей період для Василя найбільшим захопленням були книги. Він міг годинами сидіти в бібліотеці за художніми творами. В юнацьких роках перечитав увесь бібліотечний фонд, а дізнавшись про домашню бібліотеку місцевого пароха Крвавича – знаходить спільну мову з їмостю Стефанією та отцем Омеляном, котрі радо видавали йому твори українських і зарубіжних митців.

 

Початок тридцятих років сколихнув Галичину буремними подіями, які відбувались на очах юного Василя – це пацифікація українського населення польською владою; смерть українських патріотів Василя Біласа, Дмитра Данилишина, сотника Юліана Головінського; щорічні багатолюдні походи українських громад в час Зелених свят до могили січових стрільців в м.Ходорів. Все це послужило атмосферою формування зрілого світогляду та патріотичних настроїв Василя, котрі все яскравіше проявлялись у його характері і досить скоро стали сутністю його життя.

 

У 1934-35 роках Василь навчається в приватній гімназії у Дмитра Гулея в сусідньому селі Городище Королівське. В цей період активізує свою роботу серед молоді ОУН, її члени в умовах підпілля працюють з молодими людьми, залучаючи до своїх лав тих, хто був готовий жити і працювати за заповітами «Декалогу». Василь одним із перших поринув у політичне життя, вступивши в ряди ОУН, і це сталось в час його навчання у гімназії.

 

Село Городище Королівське, на той час, було осередком антипольського спротиву. Тут Василь зближується з націоналістичним підпіллям, знайомиться з відомими членами ОУН, досвідченими підпільниками, котрі повернулись з польських тюрем: Нестором та Миколою Пухаль, Стефаном, Григорієм та Василем Балук, Дмитром Умблята. Їх польська влада одними з перших запроторила в тюрми як членів УВО. Пройшовши тюремні застінки, вони багато чого бачили і багато чого навчились. Перебуваючи в їхньому оточенні, Василь переймав їхній досвід та знання, котрі використовував в майбутній підпільній роботі. Його близькими друзями по підпіллю ОУН стали уже молоді люди, близькі йому по віку: Григорій Гамкало з Городища Королівського, Дмитро Гулей, Михайло та Стефан Кравець, Володимир Бардан, Іван Яворський, Людвіг Сярик з Отиневич.

 

Василь Костик (праворуч) з товаришем

 

За дорученням підпілля Василь активізує культурно-просвітницьку роботу в районі. Одним з напрямків діяльності ОУН було проведення тематичних вечорів в будинках «Просвіти» присвячених до видатних дат в історії нашого народу: «Свято дня Злуки», «Героїв Крут», «Вечори до Шевченківських днів» і ін. Такі заходи організовувались в багатьох селах Ходорівщини, де Василь виступає перед зацікавленою аудиторією з доповідями та рефератами. Він відчуває, що не можна зупинятись на досягнутому, задумується про подальше навчання і вибір близької до душі професії. В цьому йому допомагає місцевий лікар Олександр Білинський, з яким у Василя складаються близькі стосунки. Мабуть його захоплення і переконання спонукають Василя поступити в сільськогосподарський ліцей, що в Миловані Станіславівської області, на ветеринарне відділення. Тут він навчається зі своїм товаришем Заборським Стефаном, родом з Городища Королівського та по закінченні навчання отримує диплом лікаря-ветеринара.

 

У 2015 році автор мав змогу поспілкуватись з учасницею української революції 40-х років, жителькою с. Отиневичі Гулей Анною, в дівоцтві Вернер, 1925 р.н., в підпіллі «Іскра», членкинею ОУН з 1942 року. Ця жінка поважного віку, мабуть була єдиним живим свідком того революційного періоду, хто працював під керівництвом провідника Василя Костика. На її очах він зростав, набирався сил та знань, проявив свій талант організатора в громадській та політичній діяльності. Дев’ятий десяток не зумів стерти з її пам’яті буремні події тих літ та світлу пам’ять про одного із сподвижників Степана Бандери, її наставника та провідника Василя Костика-«Дніпрового».

 

В кожному її слові автор відчув глибоку пошану, захоплення та вдячність до цієї людини: «Василя я запам’ятала ще зі шкільних років, бо мої батьки проживали по сусідству з сім’єю Костиків, тому в дитинстві я приходила бавитись до сестер Василя. З роками я підростала, але Василь, як і в дитинстві, називав мене «мала». В школі він вчився на відмінно, в цьому, напевно, мав талант від Бога. Його батьки жили не дуже заможно, тому Василь не вимагав від них неможливого – сам, зі шкільної парти, прокладав собі життєву дорогу. Був він працьовитий та наполегливий, любив жартувати, був досить симпатичний як чоловік. Іноді дивував оточуючих своїми вчинками. Пам’ятаю один такий випадок: підходило Різдво Христове, батько дав йому гроші щоби придбав собі щось з одягу, а Василь поїхав до Ходорова та привіз подарунок для молодших братів і сестер – дуже гарні ялинкові прикраси. Я була в захопленні і трохи шкодувала, що в мене таких немає.

 

Василь багато працював над собою, займаючись і самоосвітою, з поміж своїх ровесників вирізнявся гострим розумом та організаторськими здібностями. Громада, парафіяни, «Просвіта» вбачали в ньому людину з великим майбутнім. Своїми досягненнями Василь випереджав свій вік і це було, коли він навчався у школі, і коли приймав участь в роботі «Просвіти», навіть у політичну боротьбу він вступив дуже рано».

 

Необхідно зазначити, що Василь Костик в житті завжди поспішав, ніби відчуваючи, що на реалізацію задуманого у нього часу небагато. Це стосується і особистого життя нашого героя. Ще в юнацькі роки він закохався в свою односельчанку Анну Щуйко, виявилось, що їхні почуття взаємні. В свої сімнадцять років Василь вирішив поєднати свою долю з Анною, та змушений був дочекатись свого повноліття. В 1937 році двоє закоханих отримують батьківське благословення. Вінчання відбувалось у церковці села Отиневичі, де отець Омелян Крвавич благословив молоде подружжя на довге та щасливе життя, а молодята поклялись у вічній любові та вірності. Та в їхньому короткому спільному житті найпрекрасніше почуття зазнало багато страждань, розлук, поневірянь та погасло передчасно, так і не вичерпане до кінця.

 

Ні створення нової сім’ї, ні захоплення молодою дружиною не відволікло Василя від думки та бажання здобути вищу освіту. За твердженням брата Зеновія, свій вибір Василь зробив на користь одного з вузів Чехословаччини, а саме «Технічного господарчого інституту» у Празі з заочною формою навчання. Проте, подальше політичне переслідування та події, що охопили Чехословаччину у 1938 році, перешкодили його науці.

 

В 1938 році у молодої сім’ї Василя та Анни народилася дочка Леся.

 

В тому ж році українсько-польські стосунки опинились у глухому куті. До цього спричинилась радикальна політика польського уряду, спрямована на зміцнення польськості «кресув всходніх» (східних територій – авт.). Для укріплення своїх позицій польська влада вдалася до проведення широкомасштабних операцій з ліквідації осередків ОУН у Західній Україні протягом осені 1938р. і до вересня 1939р.

 

Не оминуло цієї участі і підпілля ОУН Ходорівщини. Уже в листопаді 1938 року відбувся суд над арештованим районним провідником ОУН Олександром Радкевичем, а в жовтні було арештовано так звану Сугрівську групу разом із заступником Радкевича – Іваном Лукавецьким. До кінця року було затримано за звинуваченням у приналежності до ОУН ще 28 українських патріотів, серед яких був і Василь Костик, котрого утримували в Ходорівській тюрмі протягом місяця. Спільними зусиллями родини та з допомогою товариша Василя, відомого лікаря Білинського, котрий користувався авторитетом у польської влади, арештованого було викуплено із застінків.

 

На початку 1939 року, остерігаючись нового арешту, Василь переходить на нелегальне становище. Організація завчасно подбала про його місце укриття, направивши в надійну сім’ю Матія та Акулини Сидор в селі Чартореї (Кам’яне), а дружина Анна з дочкою Лесею переїхала до своїх батьків. В той же час батько Василя продає в селі житловий будинок, підсобні будівлі з майстернею по виготовленню черепиці та частину земельної ділянки, передчасно домовившись про купівлю земельної ділянки з будинком у місті Ходорові, за яку господарю переводить кошти.

 

Почалась німецько-польська війна, яка перешкодила оформленню документів про купівлю-продаж майна. Щоби компенсувати вкладені кошти, батько Василя отримує взамін дизельну машину – молотарку вартістю 4 тисячі злотих, вона і послужила основним джерелом доходів сім’ї в найближчі роки.

 

З анексією Західної України більшовиками у вересні 1939 року, Василь повертається до сім’ї в Отиневичі і деякий час проживає із дружиною у своїх батьків, яких радянська влада, як багатодітну сім’ю що залишилась без даху над головою, поселила в панському маєтку. Тут на першому поверсі розмістили декілька сільських родин, а на другому відкрили сільську семирічну школу. Так тривало до початку сорокового року. В цей час дружина Василя народжує другу дитину – сина Бориса.

 

З настанням весни батько Василя, порадившись з родиною, вирішує будувати житловий будинок на земельній ділянці, що залишилась у їхній власності. Від весни до пізньої осені уся сім’я дружно працювала на будові, а з похолоданням, на Святу Покрову поселились в ново освяченому будинку.

 

Прихід більшовицької влади, котра з перших днів представляла себе, як «визволителька», було зустрінута частиною населення з квітами і хлібом-сіллю. Та Провід ОУН, володіючи інформацією про соціальний та економічний стан простих українців на Великій Україні, співставляючи факти голодомору 30-х років і насильницьку колективізацію селян, розгледів справжнє лице тоталітарного режиму, тому не змінив свого курсу на боротьбу за побудову Української Самостійної Соборної Держави.

 

Василь продовжує підпільну діяльність разом з однодумцями-патріотами, хоча частина з них, передбачаючи початок більшовицького терору, котрий очікував галичан, подались на Захід. І це було зроблено досить своєчасно, адже більшовизм, по своїй природі, не терпів «інакомислія», вбачаючи в ОУН найлютішого ворога Радянського Союзу.

 

В кінці 1939 року почались арешти запідозрених у приналежності до націоналістичного підпілля, а з лютого 1940 року до травня населення Західної України пережило чотири депортації у Сибір та Казахстан. Цей період детально описав один з істориків: «Страх витав у повітрі і повільно проникав у кожного, а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД». 

 

Зважаючи на виклики, що постали перед організацією, керівництво ОУН, цінуючи свої кращі кадри, вимагає від Василя не піддавати себе невиправданому ризику при зміні окупаційної влади і відійти на нелегальне становище. Звичайно, Василь турбувався і про своїх найближчих – дружину і малолітніх дітей, остерігаючись їхнього арешту і депортації. Сім’я в повному складі повертається в село Чартореї, де родина Сидора стала для них, по суті, рідною. Там вони таємно проживають до початку Другої світової війни.

 

Перейшовши на нелегальне становище, Василь разом із своїми товаришами проводить роботу по розбудові націоналістичного підпілля. В даному напрямку вже активно працює його молодший брат Йосип, котрий очолює осередок в рідному селі Отиневичі, про що оповідала за життя учасниця тих подій Анна Гулей-Вернер: «Ця зустріч відбулась в період першої більшовицької окупації, в травні 1940 року. Я ішла з храму після відправи, коли мене наздогнав житель Отиневич Володимир Бардак, мабуть він в той час працював в організації та повідомив, що зі мною хоче зустрітись один чоловік, запропонував підійти в садок до Коцовського. Я погодилась, нас вже чекав незнайомий юнак високого зросту, досить приємної зовнішності. Коли ми привітались та завели розмову, Бардак залишив нас на одинці. Він представився Григорієм і сказав, що зустрічається зі мною по дорученню Василя Костика. З того часу Григорій почав виходити зі мною на зв’язок, поступово готуючи мене до вступу в підпільну українську організацію. Крім живого спілкування, він приносив мені підпільну літературу, зокрема «Декалог українського націоналіста», опитував мене по засвоєних матеріалах. Так тривало кілька місяців. Григорій, як і Василь, перебував на нелегальному становищі. В час підготовчого періоду, ближче познайомившись із своїми наставниками, я довідалась, що прізвище Григорія Гамкало, родом він з с. Городище Королівське. В майбутньому Григорій став відомим керівником підпілля ОУН Львівщини під псевдонімом «Майський». З його висловлювань, я була доброю ученицею і за короткий час засвоїла основи програми організації. Зважаючи на мою готовність до напруженої і небезпечної роботи в підпіллі, Григорій рекомендував прийняти мене в ряди ОУН».

 

З початком німецько-російської війни Василь з дружиною та дітьми повертається до рідного села Отиневичі, поселившись в одному з єврейських будинків, що пустували після переселення господарів у Ходорів. В той час багато провідних членів ОУН повернулись до рідного краю з еміграції і зразу втягнулись в державотворчі процеси. Це був один з найактивніших періодів організаційної роботи для Василя Костика.

 

ОУН створила в Ходорові повітове бюро, самого Василя було введено до повітового проводу. В міста і селах Бібрецького повіту, як і по всій Галичині, привселюдно проголошується Акт відновлення Української Державності. Василь постійно перебуває в роз’їздах, на святкових заходах з патріотичними промовами. Ще сьогодні його брат Зеновій згадує, що на урочистому проголошенні Акту в м. Ходорові Василь стояв на почесній трибуні поряд з відомими магістрами права та шанованими в місті людьми, такими як лікар Олександр Білинський, котрий був з дружиною Меланією.

 

На освяченні символічної могили «Борцям за волю України» у волості Піддністряни він мав патріотичну промову. Наш дім, продовжує п. Зеновій, після відходу більшовиків, до осені 1941 року став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя Костика по організації, між ними були провідні члени ОУН, бувші в’язні польських в’язниць: Богдан Прокопів з Дуліб; Нестор Пухаль з Городища Королівського, наші односельчани: Сярек Іван та Людвиг, Кравець Михайло, Курчаба Богдан – син священика з Чорного Острова. Часом бували і незнайомі мені чоловіки».

 

Паралельно з проголошенням відновлення Української Державності ОУН створює в містечках і селах державні управи, де необхідна була допомога Василя і його товаришів. Робота проводилась вдень і вночі, створювалась українська міліція, українське військо, проходили військові вишколи організації «Січ».

 

Бажання українців відновити свою державність не співпадали з планами гітлерівців, котрі не хотіли ні з ким ділити владу на захопленій території. Розпочались арешти членів Українського тимчасового уряду та провідних членів Проводу ОУН разом із Провідником Степаном Бандерою. І знову, уже вдруге за короткий час, іноземці, що прийшли ніби як визволителі української землі, були визнані українськими націоналістами-самостійниками та народом України як окупанти.

 

Переслідувані нацистами українські патріоти ОУН(б) змушені були іти в підпілля та готуватись до всенародної збройної боротьби за свою незалежність. Ось як характеризував нашого героя в цей період його товариш Дмитро Гулей у своїй книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»:

 

«З Отиневич мусив іти в підпілля Василь Костик. Це був дуже талановитий хлопець, провідний член ОУН. Він був моїм шкільним товаришем, близьким другом. Ми просто захоплювались його здібностями. Був добрим художником, міг взяти олівець і за кілька хвилин намалювати портрет, мав чудовий почерк, був знаменитим промовцем, декламатором, актором і режисером, публіцистом і журналістом. Коли б більшовики були його не знищили, нині він міг би стати видатним політиком». Ось така красномовна характеристика очевидця.

 

Перебуваючи на нелегальному становищі в період німецької окупації, Василь має декілька підготовлених конспіративних квартир, одна з яких була в селі Городище Королівське в сім’ї Йосипа Гулея, про що розповів автору його син Микола Гулей, 1929р.н., учасник визвольних змагань, член ОУН з 1944 року, політичний в’язень таборів ГУЛАГу:

 

«Василь Костик був мені добре знайомий як близький товариш мого наставника по організації Григорія Гамкала-«Майського». Василь деякий час перебував у домі моїх батьків. Йому для роботи була облаштована кімната на стриху стодоли, замаскована купою сіна. Із середини кімната була обшита дошками, до неї був таємний вхід. «Дніпровий» мав із собою печатну машинку та невелику історичну бібліотеку видавництва «Ляйнцик». Час від часу його провідували по організаційних справах Григорій Гамкало-«Майський» та Нестор Пухаль-«Хмурий». В цей час я належав до організації «Юнаки» та навчав молодь в організації «Доріст». Василь, дізнавшись про це, подарував мені навчальний посібник «Історія України» – Івана Крип’якевича. Я був радий його подарунку. Та, мабуть, більше часу «Дніпровий» перебував на своїй перевіреній, надійній квартирі в сім’ї Сидора з Чартореї (Кам’яне)».

 

У другій половині 1943 року ОУН повела активну підготовку до збройного повстання, і тому послужило рішення III Конференції ОУН весною 1943 року. Військова референтура, що діяла в структурі ОУН, розпочала військові вишколи членів та симпатиків організації, забезпечуючи ці заходи зброєю, боєприпасами та спорядженням. Новостворені військові загони отримали назву «Українська народна самооборона» (УНС), яка в кінці 1943 року прийняла назву УПА-Захід. Тоді ж на її основі у Львівській області було створено Військовий округ «Буг» (ВО «Буг), в яку увійшли Городоцька (Львівська сільська), Золочівська, Равська, Сокальська і Холмська округи. Окружним провідником Городоцької округи на початку 1944 року було призначено Василя Костика-«Дніпрового». Його окружним військовиком (організаційно-мобілізаційним референтом) призначено Василя Лялюка-«Савича», уродженця с. Прибілля, котрий в структурі ОУН підпорядковувався окружному провіднику ОУН «Дніпровому».

 

Велику увагу проводом ОУН в той час приділялось організації санітарно-медичного навчання, до якого залучались членкині та симпатики ОУН, що мали певний нахил до медицини, в основному жінки та дівчата.

 

Як відомо, тільки на Ходорівщині підпільні медичні курси були організовані: в селі Чартореї, які проводили два лікарі-євреї; в Черемхові – проводила студентка Львівського медичного інституту Ольга Масловська; в Підлісках – два лікарі-євреї; в Бортниках – підпільниця УЧХ (Український червоний хрест - авт.) Галина Ілечко-«Заграва»; в Калинівці, Лучанах – провідниця УЧХ Львівщини Козак Ірина-«Лада»; в Ляшках-Горішніх – два лікарі-євреї.

 

Із спогадів Анни Гулей-Вернер, псевдо «Іскра»: В першій половині 1943 року згідно вказівки Василя Костика я відійшла для проходження медичних курсів у селі Калинівка, їх читала дочка священика з Ліщина провідниця «Лада». Зі мною проходили навчання більше тридцяти дівчат з Бібрецького повіту. Після закінчення курсу я була направлена на Бібреччину в село Підгородище, де працювала більше року під керівництвом провідниці УЧХ – «Жені» (Марія Шудрава – авт.), вона походила з м. Ходорів».

 

У другій половині 1943 року Василь забирає дружину та дітей і відходить з рідних теренів. Як відомо із спогадів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Миколи Сидора-Чарторейського у книзі «Між молотом і кувадлом», видавництва «Говорля», Нью-Йорк, 1968р., з 1943 року в масиві лісів від Миколаєва до Львова з осідком в селах Ілів, Поляна, розпочалось створення військових баз та вишкільних таборів відділів майбутньої УПА. А весною 1944 року, в березні, створюються сотні куреня «Льви».

 

Вишкільний табір часто відвідує Василь Костик як окружний провідник Городоцької округи.

 

Із спогадів Сидора-Чарторейського:

 

«Весною 1944 року я захворів ангіною та пригадую, як мене відвідав в хаті одного господаря в Ілові друг Василь Костик-«Дніпровий» та бажав мені «много літ», одночасно потішаючись, що то «перейде». Мною заопікувалися, так як лише щиро могли в тому часі серед тих обставин. Навіть спровадили аж з під Перемишля до мене нашого лікаря Юрія Липу. Моя недуга перекреслила деякі плани, що були для мене призначені і я замість прибиратися на схід, був призначений до місцевої спеціальної бойової частини як її політ-виховник. З того дуже радів друг «Андрій» (Кость Цмоць – авт.), який керував даною частиною і заопікувався мною як рідний брат, а також друг «Дніпровий» радів, що я буду в його оточенні. Він уже був так зі мною зжився, що почував себе наче членом нашої сім’ї. Походив «Дніпровий» із с. Отиневич і перебував у нашій сім’ї ще перед війною, бо укривався ще з часів, як польська поліція хотіла його запроторити в Березу Картузьку. Моя мама годувала і переховувала його як свого сина більше як чотири роки, за Польщі, за першої більшовицької окупації, та за часів німецького насильства. Він мав із собою дружину і двоє малих діточок. Навіть серед тих невигід і частих пересувів і перебувань раз серед дощу, то знову у бункері під землею, люди вживалися і творили дружбу між собою та помагали одні одним, щоб легше переносити тягар війни».

 

Важливо зазначити, що на пост окружного провідника Городоччини Василь прийшов, як сьогодні кажуть, зі своєю командою вірних друзів-однодумців з Ходорівщини, котрі були призначені на відповідальні пости. Зокрема Нестор Пухаль-«Хмурий», загинув у 1945 році на посту надрайонного провідника ОУН Городоччини; його ад’ютант Думашівський Дмитро в бою з більшовиками біля Бартатова втратив кисть руки, повернувся на Ходорівщину та з 1946 року очолив Ходорівський районний провід ОУН; Гамкало Григорій-«Майський» – організаційний референт окружного проводу ОУН Городоччини; Кецало Богдан-«Шрам» – заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта Городоччини; Коваль Степан-«Скорич» – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини; Кадюк Михайло-«Семченко» – окружний господарчий референт ОУН Городоччини; Грек Микола-«Гайдар» – окружний референт СБ Городоччини.

 

Василь Костик (зліва) і Михайло Кравець-«Клим»

 

Цей перелік можна доповнити іменами героїв з Ходорівщини, Новострілищанщини, котрі продовжили визвольну боротьбу на Городоччині і полягли смертю героїв, це – Микола Мошанчук-«Бор», уродженець с. Підліски, загинув 28.11.1950р. на посту окружного провідника Городоччини; Микола Бариляк-«Фелікс», «Зорян», загинув 1949р., будучи заступником надрайонного провідника ОУН Городоччини.

 

Стосовно батьків та рідних Василя Костика – брат Йосип в 1942 році був направлений на військовий вишкіл у Карпати. З 1943 року він виконував боєві доручення у складі відділів ОУН на Холмщині, Любачівщині, Томашівщині, Грубешівщині (т. зв. Закерзоння – авт.), захищаючи наших співвітчизників від польських погромів і де перебував до весни 1944 року. Коли Йосипа скерували з донесенням на Західну Україну, несподіванкою для нього було те, що адресувалось воно брату Василю. З того часу Василь залишив брата у своєму підпорядкуванні, як кур’єра та охоронця під псевдо «Каня». Підпільниця Анна Вернер-«Іскра» згадувала, що в першій половині 1944 року зустрічала брата Василя – Йосипа в селі Жабокруки.

 

Сестра Анна з першої більшовицької окупації працювала в підпільній сітці ОУН. В кінці 1943 року перейшла у збройне формування, працювала у віддалених теренах, там же підпільно обручилась з воїном УПА, котрий незабаром загинув у бою з більшовиками. Восени 1945 року Анна, перебуваючи вагітною, повернулась додому, була арештована енкаведистами та засуджена на 5 років тюремного ув’язнення.

 

Брат Павло весною 1944 року відійшов у збройне підпілля ОУН, працював у районній референтурі СБ ОУН, котру очолював Ілля Головчак, уродженець с. Отиневичі. До складу боївки СБ входив також брат дружини Василя – Володимир Щуйко. В перших числах листопада 1944 року боївка заквартирувала в домі своїх побратимів з СБ Сташків Івана та Михайла в селі Ляшки Долішні (Долішне), де була виявлена загоном червоних партизанів (загін ім. Сталіна, командир Куницький – авт.). Прийнявши нерівний бій, знешкодивши більшовицького лейтенанта та рядового, перебуваючи в безвихідному становищі через те, що вороги підпалили стодолу – повстанці прийняли героїчну смерть. Тільки одному з п’яти боєвиків вдалось вирватися з оточення. Після загибелі командира Іллі Головчака, Павло працює під началом новопризначеного референта СБ Йосипа Миговича-«Ігоря». У 1945 році районний провідник ОУН «Крига» призначає Павла станичним ОУН.

 

Після відходу разом з дружиною та дітьми на Городоччину, Василь навідується до батьківського дому зрідка, лише тоді, коли перебував недалеко в організаційних справах. Брат Зиновій згадує: «Ще за німецької окупації Василь приходив у супроводі повстанців-охоронців, в одного з них було псевдо «Бомба». Восени, уже за більшовиків, Василь прийшов до батьків щоби попередити про небезпеку, що загрожує родині у зв’язку з захопленням енкаведистами воїна УПА з Отиневич Салтана Йосипа, котрий дав свідчення про підпільну діяльність його і рідних. Через декілька днів так і сталось, прийшли енкаведисти та арештували батька, утримуючи його в Ходорівській тюрмі та піддаючи допитам. Одного вечора, попросившись до туалету, батькові вдалось втекти і прибути додому. Сім’я негайно залишила двір та деякий час переховувалася по чужих людях».

 

Останній раз Василь прийшов з братом Йосипом, охоронцем «Бомбою» та ще двома повстанцями в кінці грудня 1944 року, перед Різдвяними Святами. Відходячи з батьківського дому зауважив, що не знає, чи ще прийде. А весною, перед Великоднем, до батьків донеслася страшна звістка від підпільників, що їх сини Василь та Йосип загинули. Коли в кінці року до батьківського дому повернулася сестра Анна, що перебувала у підпіллі, то їй було відомо про смерть братів. Незабаром прибули енкаведисти і арештували Анну, не дивлячись на її вагітність. З того часу сім’я жила в постійній тривозі. Брати Павло та Степан з’являлись вдома зрідка, мати з дітьми ночувала, в основному, по сусідах.

 

У 1946 році більшовикам вдалося затримати Павла. Після слідства він був засуджений на 15 років тюремного ув’язнення, яке відбував у таборах Мордовії.

 

Через декілька місяців у Львові був затриманий брат Степан. Звинувативши його у співпраці та допомозі українському збройному підпіллю, засудили до семи років ув’язнення.

 

Батьки, залишившись з п’ятьма малолітніми дітьми, були впевнені, що більшовики сім’ю у спокої не залишать, тому очікували найгіршого. І це сталося у жовтні 1947 року – вони приїхали і зачитали постанову, згідно якої сім’я Костиків з дітьми Ольгою, Любомиром, Зеновієм, Надією та Ігорем виселяються у віддалені райони Сибіру з конфіскацією майна.

 

Та повернемось до обставин загибелі провідника Василя Костика-«Дніпрового», його брата Йосипа, псевдо «Каня» та двох побратимів «Бомби» (Мота Микола, уродженець с. Милошевичі – зі слів Любомири Кулик) і «Грушки».

 

Протягом сімдесяти чотирьох років рідним загиблих та їх близьким були невідомі відомості про трагедію. Тільки з відкриттям державних архівів та завдяки допомозі відомого київського історика-дослідника Володимира Мороза, автор має змогу донести до читача прикру правду зради, що була причиною загибелі згаданих повстанців. Ще на початку двохтисячних років було знайдено один з архівних документів – номінаційний список старшин СБ ОУН, в якому значився заступник крайового референта СБ «Гайдар» (Грек Микола, уродженець с. Нові Стрілища – авт.), котрий пропонувався до присвоєння звання майора. В короткій характеристиці було відзначено, що під час розслідування він допоміг викрити групу агентів, які ліквідували окружного провідника «Дніпрового». Даний документ опублікований в «Літопису УПА», том 13 нової серії в 2008 році. Уже в той час появилась іскра надії, що подальше вивчення архівних документів приведе до деталей розслідування даного злочину. Так і сталося, але для цього знадобилось кілька років пошукової праці. Єдиний документ ОУН-УПА, що зберігся в архівах, пролив світло на дану подію. Цим документом є свідчення, що дав службі безпеки один з підозрюваних у вбивстві «Дніпрового» та його побратимів. Допит проводив слідчий СБ ОУН «Байрак», зізнавався – Голубець Яків, в підпіллі «Куба».

 

Короткі витяги з протоколу зізнання Якова Голубця (мова оригіналу):

 

«Півтора тижня перед Різдвом в хаті Дереша на Берегах були Сидор (повітовий провідник ОУН Городоччини, 1944-поч.1945рр. – авт.), Марко та Кукуруза. Крім мене, там ще були командир Крук, Ігор, Рубай та інші бойовики. Сидор мені сказав, що він іде в Городеччину, а мене залишає під опікою Марка. З Берегів ми через Милошовичі пішли в Містки, де я з Марком лишився в хаті Врублевського Йосифа. Сидор і інші пішли на захід. Вечором я змінив квартиру, пішов до Врублевської Геленки, де стрінувся з Доротою Василем-«Явором» з Місток, що був ройовим в відділі Крука. Перед святвечором ми з Явором заквартирували в хаті Врублевського Михайла. Нас ранком збудили і сказали, щоб ми вбиралися, бо зі сторони Малого Любіня дуже стріляють, мабуть облава. Ми пішли в сторону Полянки. Треба було перейти поле і залізничний тор. Лісом зайшли на Королівку, там зустріли Кукурузу, був Марко з Ігорем. Я зайшов до хати, де жив брат жінки Кукурузи. В хаті був станичний Полянки Юзьо, Хмара і місцеві хлопці. З Королівки ми вийшли близько четвертої години на схід. Нас було вісім: я, «Марко» (Дуліба Осип з Малого Любіня), «Явір» (Дорота Петро з Місток), «Ярема» (Рейтер Василь з Полянки), «Хмара» (Коваль Микола з Полянки), «Юзьо» (Рейтер Осип з Полянки), «Кукуруза» (Рейтер Володимир з Полянки), Ігор з Гуменця. З Королівки лісом попри Містки, полем попри Лісневичі, перейшли шосу, тор та через Семенівку, пішли в Милошовичі. Там були в сьомій-восьмій годині вечора.

 

… Зараз ми пішли полем до Лісневич. Під Лісневичами на городах ми стояли. «Ярема», «Кукуруза» та «Марко» пішли в село. По якомусь часі всі вернулись. З ними були також: провідник «Дніпровий», його брат «Каня», «Бомба» і «Грушка»… (Вирішили прориватись на Бартатів, бо там більші ліси).

 

… В Сердиці провідник «Дніпровий» разом з «Грушкою», «Канею» та «Бомбою» зайшли до хати Феджори…

 

(Ми домовились вбити їх чотирьох). З Сердиці всі пішли через Деб’янку і містківський ліс до Королівки, а звідти до Комина (колись була цегельня – авт.).  

 

… «Ярема» свиснув і всі разом кинулися на них. «Юзьо» закинув шнурок і ми повалили «Грушку». Він ще встиг сказати: «Куба, та ми так собі добре жили, а ти тепер мене вбиваєш». Ми сильніше стягнули шнурок, «Юзьо» стрілив в груди зі «Штаєра». Провідника «Дніпрового» душив «Ярема» з «Кукурузою». Його брата «Каню» – «Явір» та Ігор, «Бомбу» – «Марко» і «Хмара». Всі вони просилися. Я чув як провідник «Дніпровий» сказав: «Чому я гину від вас, а не від більшовиків». Ми познимали шнурки, вони були довжиною 90 см, шорсткі та тверді. Опісля познимали убрання та білля. Штанів з «Грушки» не знімали, бо були вони дуже значні, роблені з більшовицького коца. Всіх їх опісля постріляли ще в груди, щоб посторонні думали, що погинули вони від стрілів на засідці. Наприкінці «Ярема» з «Кукурузою» великими ножами, блиск яких я бачив, відрізували кожному побитому голову та скидали в мішок. (…) Убрання та зброю «Ярема» з «Кукурузою» десь сховали, мішок з головами «Марко», «Ярема» та «Кукуруза» занесли в місто. (…)

 

В Лісневичах на хаті зустріли Ворона, питали за Сидором. Прийшов потім Рубай і Ігор. По двох днях прийшов Сидор.

 

(…) Сидор викликав «Марка» та «Кукурузу» набік та про щось оба говорили. Я чув, як Сидор сказав: «Щоб про те ніхто не довідався». (…)

 

(Пішли за Дністер, Хоросно, Карбінівка. Пішли до Лісневич. На другий день зайшли до Якимчиць). 

 

… З Гуменця ми пішли до Хоросна і довідалися, що Сидор впав. Точніше що Сидора зловили, Рубая ранили, а «Явора» вбили…

 

Я пішов додому, звідси мене викликав «Майський» до себе до Чолович. Звідси мене післав в Якимчиці в хату Прута, де мав бути «Майський». Його не було, а Прут сказав що бере мене до себе на роботу. Я мав списати всіх підозрілих в Пустомитівському районі вивежених і спалені господарства.

 

Незадовго «Кукуруза» загинув. Люди казали що його вбили більшовики, але «Ярема» сказав що його вбив Володимир Стець через особисті порахунки.

 

…Одного разу командир Тиміш хотів забрати кулемета з Полянки та сказав, шо зайде по нього за кілька днів. Цю розмову чув «Ярема» та повідомив на Полянку, де більшовики мали зробити на нього засідку. Тиміш туди не пішов і це йому не вдалося. «Ярема» сказав, шо ми мусимо вислідити всі дороги, якими ходить Тиміш. Під час квартирування групи Прута в Чоловичах, «Ярема» повідомив через свою сестру більшовиків, які зробили засідку.

 

(Прут вислав до хати Якима, Нечая, Баса, Хмарку і Славка. Була засідка. Всі втекли. В Містках я квартирував з «Яремою», Васильком і Карим. В підпіллі я мав псевдо «Куба»).

 

Заввага: Під час слідства не було примусу. Часто навідувався «Ярема» та радив застрелити «Кубу», бо він і так нічого не скаже. Коли ми «Кубі» сказали, що «Ярема» казав його застрелити, то той признався».

 

В дев’яностих роках, пройшовши більшовицькі табори, дружина районного провідника ОУН Городоччини «Запорожця» (Івана Микитки) – Любомира Кулик, псевдо «Андрейка», проживаючи у Львові, згадувала, що в 1945 році, перебуваючи з дорученням в Ілівських лісах, в с. Стільсько бачила «Кубу» в кайданках.

 

В двох тисячних роках автор, спілкуючись з колишньою підпільницею ОУН Салій Мартою-«Орисею», що проживала у Жидачеві, почув від неї розповідь, що в її домі в с. Заліски в 1945 році відбувся суд над одним із зрадників, якого звинувачували у вбивстві провідника ОУН-УПА, в якого була підрізана чи відрізана голова. Суд проводили представники з СБ, їх керівник мав псевдонім «Гайдар».

 

Обезголовлені чотири тіла були виявлені повстанцями ранньою весною, як почав танути сніг. Сумнівів під час їхньої ідентифікації не було. В той час підпіллям ОУН-УПА було заплановано багаточисельне перепоховання повстанців та мирних жителів, які загинули і були вбиті більшовиками під час військової акції на село Малий Любінь в час Різдвяних свят 1945 року. Внаслідок каральної операції з 6 по 8 січня більшовиками було спалено половину житлових і господарських будівель села. Усіх, хто, рятуючись, втікав у напрямку лісу – карателі вбивали. Облава та обшуки в селі тривали три дні, протягом яких було вбито до 50-ти чоловік. Із показів Голубця Якова відомо, що більшовицькі погроми в Малому Любені було чути аж до Містків. Є твердження старожилів села, що після облави в селі побував сам Микита Хрущов, котрий дав вказівку зібрати вбитих і закопати неподалік лісу. Це місце в народі називають «біля чотирьох дубів».

 

Під час зустрічі автора з жителем Городка Іваном Ковчем, уродженцем Малого Любеня, 1932 року народження, він розповів:

 

 Церква в селі Малий Любінь

 

«Мабуть саме перепоховання убієнних з під лісу до церкви було завчасно організовано провідниками збройного підпілля ОУН-УПА, бо сама робота проходила злагоджено і оперативно. Кругом села були виставлені повстанські військові дозори. Одночасно копалась братня могила біля церкви і відкопувались тіла загиблих біля чотирьох дубів, котрі перевозили до церкви. Всю основну роботу виконували незнайомі чоловіки, повстанці, бо в селі мало хто залишився, хіба люди старшого віку. Перепоховання відбулось в перші дні тижня перед Великоднем 1945 року».

 

Брат Василя – Зеновій після повернення з сибірської висилки розпитував його дружину Анну, чи відомо їй де похований брат. Від Анни довідався, що на захороненні чоловіка вона була, її привезли повстанці. Просила їх щоби показали його тіло, бо могла пізнати по сорочці, та його не показали. Про місце, де похований Василь вона Зеновію не повідомила – розмова велась у шістдесятих роках, тому її можна зрозуміти. Незабаром, за кілька років, Зеновію стало відомо деталі про поховання брата, правда, від чужих людей. Ось що він пригадував:

 

 Брат Зеновій та дружина Василя (справа)

 

«Так сталося, що в шістдесятих роках мені довелося працювати певний період в Великому Любені. Там, під час роботи, я познайомився з жінкою, котра була з тих же теренів. Розмовляючи з нею про життя, ми обоє відчули спільний біль, котрий зазнала як її, так і моя родина від більшовиків. Це послужило більшій відвертості та довірі при спілкуванні між нами. Вона розповіла, що її чоловік загинув у повстанцях, я розповів про свою родину, згадавши, що два мої брати загинули також десь у їхніх теренах, а їхні тіла були обезголовлені, мабуть як доказ їхньої смерті перед більшовиками (про це сім’я довідалась по приїзду із заслання). Почувши таке, жінка відповіла, що їй відомо про чотири обезголовлені тіла, які виявили повстанці, а поховали їх у Малому Любені у братній могилі біля церкви». Це для Зеновія було вкрай несподівано, почути таку новину у випадковій розмові, але в той час йому було не до пошуків.

 

Братня могила в селі Малий Любінь в якій спочивають убієнні енкаведистами українці села та Василь Костик-«Дніпровий», Йосип Костик-«Каня», Микола Мота-«Бомба» і «Грушка»

 

Після смерті Василя Костика-«Дніпрового», його дружина Анна, під прізвищем Шиманська, з дочкою Лесею, під ім’ям Марія та сином Борисом багато років переховуються по чужих родинах в селах Городоччини. Автору вдалось дослідити, що на перших порах дочка Леся перебувала в селі Хишевичі, у родині Салечко. В цій сім’ї зростав хлопчина Михайло, що в подальшому став пілотом, літав на літаку Ан-2 («кукурузнику»). Проживав він у Львові, на сьогодні уже покійний та похований в Хишевичах. Мати у той час переховувалась у другому селі разом з сином Борисом. Як пригадує дочка Лесі – Оксана Медяна, жителька Жидачева, що коли мати мала зустріч із бабусею Анною, то бігла їй назустріч два кілометри по снігу. Мабуть підпілля ОУН часто змінювало конспіративні квартири перебування Анни і її дітей, бо в подальшому вони перебували там же, в Хишевичах, але в сім’ї Околот Івана і Анни, котрі мали двох своїх дітей – Марію, 1942р.н., та сина Василя, 1948р.н. Сім’я Околот в підпільників мала велику довіру, адже їх стрийко (брат батька – авт.), Околот Богдан, був відомим лікарем в підпіллі ОУН під псевдонімом «Скобович Околот». Він був арештований гестапо і висланий у концтабір «Освенцім», та через певний час провід ОУН допоміг йому звільнитись і переїхати в Швейцарію, де став відомим професором медицини. В кінці 80-х років він писав листи-звернення від імені української діаспори на ім’я Михайла Горбачова.

 

 Діти Василя Костика – Леся і Борис

 

В родині Околот Анна з дітьми перебувала не один рік, її діти були записані в цій сім’ї, пішли в початкову школу. Але в 1950-му році стало відомо, що за агентурними даними більшовики знають, що в сім’ї Околот переховується жінка з двома дітьми, Анна була змушена залишити гостинну родину. Дуже швидко більшовики наскочили з обшуком, але Анни там вже не було. Не дивлячись на це, сім’ю Околот звинуватили у зв’язках з націоналістичним підпіллям і вислали в Хабаровський край.

 

Із спогадів Анни Вернер-Гулей, псевдонім «Іскра»:

 

«У п’ятдесятому році дружина Василя Костика – Анна появилась у рідному селі Отиневичі і деякий час разом з дітьми переховувалась у моїх батьків, в хаті Вернера Михайла. Пізніше двоюрідний брат Анни – Семен Клемкович покликав її проживати в батьківський дім, де вони перебували деякий час. Про це знову дізнались більшовики, схопили Анну та повезли до Ходорова на допит. Анна ж, рятуючи себе і дітей, імітувала божевілля. Протримавши її в застінку кілька днів та нічого не довідавшись, вони відпустили затриману. Після цього випадку Анна ще довгий час імітувала хворобу, остерігаючись «доброзичливців» і енкаведисти залишили її у спокої. Про те, що Анна цілком здорова, не здогадувались навіть близькі родичі, з якими спілкувався автор. Нещодавно, спілкуючись з родиною Околот з Хишевич, дізнався, що Анна, проживаючи в їхній сім’ї до 1950 року, була цілком здоровою жінкою. Ось такий не простий, тернистий шлях довелось пройти дружині Василя Костика. Останні роки життя вона провела в Отиневичах, де і спочила з Богом 21 вересня 1981 року.

 

Дочка Василя і Анни – Леся вийшла заміж за Степана Коцовського, разом збудували дім в Отиневичах, виростили двоє дітей – Оксану і Василя. Померла Леся 3 липня 2001 року. Брат Лесі, Борис, після школи навчався в Дрогобичі, заочно закінчив економічний факультет Тернопільського університету, поселився у Яворові, де проживав із сім’єю.

 

Із заслання, з сім’ї Костиків, до рідного краю першим повернувся в 1957 році брат Зеновій. Проживав у селі нелегально, поки в кінці року, з допомогою дружини голови колгоспу Галиченко (родом зі Сходу України – авт.), йому не вдалось прописатися до родини Клемковича Семена. За фахом Зеновій був кравець, роботу підшукав у Львові. У 1958 році його було призвано в ряди Радянської армії, службу проходив в будівельному батальйоні. Після демобілізації Зеновій поселився у Львові, де створив сім’ю, виховав двоє дітей – дочку і сина. На даний час проживає там же.

 

Михайло, батько Василя, з донькою Надією, сестра Василя, повернулись із заслання у 1958 році. Сестру з допомогою друзів Зеновія вдалось приписати недалеко від Львова, а батько протягом року проживав в селі без прописки.

 

В 1959 році в рідні краї повернулась мати сімейства Розалія з сином Ігорем, возз’єднана сім’я поселилась в одного з родичів.

 

Брат Любомир поміняв квартиру в Омську на Житомир.

 

Сестра Ольга з чоловіком Стахом та двома дітьми у 1959 році переїхали на наші терени, поселилась біля Стрия, в селі Ходовичі.

 

Ось така складна, драматична доля випала сім’ї Костиків, котра з великими труднощами, з ярликом «бандерівської родини», змушена була облаштовувати своє життя з нуля на прабатьківській землі, яка для них була завжди дорогою, рідною, бо скроплена кров’ю їх братів та сотень і тисяч відомих і безіменних героїв.

 

Дослідник українських визвольних змагань ХХ ст.     Зіновій Горін

Армія УНР у Першому Зимовому поході (грудень 1919 – травень 1920 р.). (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 3 січ. 2020 р., 05:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 черв. 2020 р., 11:59 ]

 6 грудня 1919 р. частини Дієвої Армії УНР вирушили під проводом Михайла Омеляновича-Павленка у Перший зимовий похід (6 грудня 1919 р. 6 травня 1920 р.) тилами Добровольчої та Червоної армій.

 

Командувач Першого зимового походу Армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко

ЦДКФФА УКРАЇНИ ІМ. Г. С. ПШЕНИЧНОГО, ОД. ОБЛ. 0-183093

 

Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (1878—1952), визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник. Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія) у дворянській родині. Батько Володимир Омелянович Павленко генерал від артилерії, син Омеляна Павленка сотника Задунайського козацтва, яке в 1829 р. повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі. Генерал-хорунжий Армії УНР Іван Омелянович-Павленко-молодший брат Михайла Омеляновича-Павленка. Свої книжки та посібники (1905 р. перший посібник для старшин) почав підписувати «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака.

 

Восени 1919 року Галицька армія та Дієва армія УНР були у стані війни на кілька фронтів: проти російських червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків.

 

«Наприкінці листопада 1919 року рештки Надднiпрянської Армії УНР опинилися у так званому «трикутнику смерті» між Любарем, Чорториєю та Мирополем в оточенні трьох ворожих армій: Червоної, Добровольчої та польської (з останньою на той час тривали переговори, але це жодним чином не гарантувало ненападу польської сторони). Галицька армія, через замирення С.Петлюри з поляками, які не полишали надії на поновлення Речі Посполитої кордонів 1772 року, після 6 листопада 1919 року перейшла в підпорядкування білогвардійської російської армії «Півдня Росії» генерала Антона Денікіна» (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Після «листопадової катастрофи» на початку грудня 1919 р. армія УНР вже не могла протистояти Червоній та Добровольчій арміям без набоїв, медикаментів, харчів, теплого одягу, в нестерпній холоднечі і в розпал епідемії плямистого тифу. У той же час уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. До цього додалися і внутрішні зради, зокрема перехід на бік більшовиків отамана Волоха, який прихопив із собою військову скарбницю.

 

Перед командуванням армією УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати збройну боротьбу.

 

Залишилось лише 3 тис. вояків, здатних до ведення бойових дій та подальшого утримування фронту. У таких умовах продовжувати боротьбу регулярними військовими силами було неможливо.

 

 

У таких умовах 4-6 грудня 1919 року в Новій Чорториї відбулася нарада представників уряду та вищого командування армії УНР за участю С.Петлюри, В.Тютюнника, Ю.Тютюнника, М.Омеляновича-Павленка, Є.Коновальця та ін.

 

Василь Тютюнник, командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував, щоб зберегти армію, пройти боєздатними частинами армії УНР рейдом по українській території, окупованій білими та червоними, а навесні підняти повстання. Тютюнника підтримав Михайло Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командувача Армії УНР (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Уряд прийняв рішення про від'їзд С.Петлюри до Варшави.

 Командувач Армією УНР Василь Тютюнник

 

Василь Никифорович Тютюнник (1890-1919) український військовий діяч, генерал-хорунжий. Проявив себе як найталановитіший полководець УНР, виступав за ведення бойових дій до останньої можливості.

 

Останнє розпорядження своєму заступнику отаману М.Омельяновичу-Павленко в Зимовий похід отаман В.Тютюнник писав у гарячці при температурі 40 градусів. І, тільки зробивши всі розпорядження, здавши армію своєму наступнику, провалився в безпам'ятство. Хворий на тиф, він був евакуйований до Рівного, де невдовзі помер.

 

Ад'ютантом Тютюнника в Україні був відомий український поет-націоналіст Євген Маланюк. (Наталія Марчук. Недооцінений отаман. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/20/156759/)

 

4 грудня 1919 р. на нараді у Чорториї за головуванням Головного отамана військ і флоту УНР С.Петлюри було одностайно прийнято рішення про те, що армія повинна перейти до партизанських форм боротьби в тилу Добровольчої армії генерала А.Денікіна, тобто здійснити партизанський рейд в тил денікінців. Цей партизанський рейд згодом в українській історичній літературі дістав назву «Зимовий похід». Зимовий похід був найвищою точкою організованої акції, на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи 1919 р.) наше громадянство.

 

Лінією прориву мав бути район розташування Галицької армії в смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмільник. Полковникові А. Долудові було доручено негайно від'їхати до міста Вінниці дислокації НКУГА і порозумітися в тій справі з генералом О. Микиткою, передавши йому особистого листа від генерала М. Омеляновича-Павленка.

 

Найголовнішими завданнями партизанського рейду української армії були збереження армії на українській території та налагодження стійких зв’язків з українськими повстанськими угрупованнями, прихильними до відновлення влади УНР на усіх українських теренах, а, фактично, для підготовки Всеукраїнського повстання. Армія УНР, перебуваючи у Зимовому поході, повинна була чинити збройний опір до того часу, поки український уряд не проведе політичну роботу серед держав Антанти стосовно отримання допомоги повсталій Україні і, нарешті, визнання її як незалежної держави (Петлюра Симон. Статті, листи, документи. – Т. 3 / Упор. В. Сергійчук. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – С. 49.)

 

Це був єдиний варіант зберегти як саму армію так і її дух. На початок походу налічувалося близько 5000 осіб, безпосередньо бойовий склад становив 2000 багнетів, 1000 шабель і 14 гармат. 50% загальної кількості складали штаби частин, нестройові частини, обози. Присутність української армії на окупованій території мала для населення  неабияке значення.

 

Учасників Першого зимового походу було поділено на чотири умовні групи:

 

Запорізьку – на чолі з отаманом М. Омеляновичем-Павленком (Запорізький корпус, з усіма частинами, що до нього раніше входили, за винятком Гайдамацької Бригади Волоха, яка перейшла на бік Червоної армії);

 

Київську – на чолі з отаманом Ю. Тютюнником (5-та та 12-та селянські дивізії, полк морської піхоти, частини Залізничної  дивізії та залишки Корпусу Січових Стрільців);

 

Волинську – на чолі з отаманом О. Загродським (1-й збірний полк, 2-й збірний піший полк з решток 2-ї дивізії («Запорізької Січі»), 4-й полк сірожупанників, 2-й кінний полк ім. М.Залізняка, кінний полк ім. гетьмана Мазепи та Волинська гарматна бригада);

 

3-тю дивізію або групу на чолі з отаманом Трутенком (3-тя стрілецька дивізія та Спільна Юнацька школа).

 

Очолив армію генерал М. Омелянович-Павленко. Також у поході взяли участь відомі діячі армії УНР Юрко Тютюнник, Михайло Білинський, Всеволод Петрів, Марко Безручко, Петро Дяченко, Олександр Загродський, Степан Самійленко, Панас Феденко та інші.

 

Цей рейд діючої армії УНР, в який вона вирушила 6 грудня 1919 р., увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Перехід через лінію фронту відбувся в ніч з 6 на 7 грудня 1919 р. на одному з відтинків смуги оборони Галицької армії (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С. 18.).

 

«На початках об’єднана армія УНР вирушила тилами Добровольчої Армії Антона Денікіна в напрямку Козятина-Гайсина-Вінниці-Хмільника, завдаючи несподіваних і відчутних ударів з мінімальними для себе втратами. Цьому сприяв і той факт, що Українська Галицька армія не лише дотримувалася 6-го параграфа угоди з Денікіним, де зазначалося, що вона не воюватиме з військом Петлюри, але й подекуди надавала допомогу зброєю та кіньми. Далі учасники походу взяли курс на Київщину. Для денікінців поява у їхньому тилу регулярних українських частин викликала паніку» (Сто років тому розпочався Перший зимовий похід армії УНР 1919-1920 років.  [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/sto-rokiv-tomu-rozpochavsya-pershyy-zymovyy-pohid-armiyi-unr-1919-1920-rokiv).

 

Армія УНР у Першому Зимовому поході


 

 

Мапа Першого Зимового походу Армії УНР

 

У 50-РІЧЧЯ ЗИМОВОГО ПОХОДУ АРМІЇ УНР. 1919-1920 = 50TH ANNIVERSARY WINTER MARCH OF THE UKRAINIAN ARMY. DEC. 6, 1919 - MAY 6, 1920 / ПІД РЕД. М. КРАТА Й Ф. ГРІНЧЕНКА. – НЬЮ-ЙОРК, 1973.

 

Здійснюючи рейд у Таращанському повіті (20-25 грудня 1919 р.), командування армії налагодило зв’язки з місцевими отаманами Цвітковським та Сидоренком, які фактично контролювали Звенигородський, Таращанський та Канівський повіти (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С. 12, 142, 182).

 

Український командарм прагнув скерувати увесь повстанський рух в один загальний напрямок. По території України розповсюджувалися відозви від керівництва УНР про підготовку до Всеукраїнського повстання (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. С. 302.).

 

На Уманщині командування армії скріпило зв’язки з отаманом Дерещуком (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. С. 302).

 

 

 

Для більшої безпеки командармом було прийнято рішення на подальше пересування окремими групами. Так, Київська група отамана Ю. Тютюнника попрямувала на Звенигородку; Волинська група отамана Загродського, розбивши 42-й денікінський полк біля Романівки, рушила на Тальне; Запорізька, на чолі з отаманом М. Омеляновичем-Павленко, зосередилась на Уманщині.

 

26 грудня в бою з денікінською Київською «Сводной» дивізією князя Голіцина армія УНР втратила майже увесь склад 3-ї Залізної дивізії, що змусило командарма із її решток створити 3-й кінний полк.

 

В той час російські більшовики втретє намагалися захопити Україну. Їх армія стрімко витісняла білогвардійців на південь. Зв'язку з урядом в армії УНР на той момент не було, а підтримку у постачанні надавало місцеве населення.

 

 Грудень 1919 року перед Різдвом. «Гордієнківці» по дорозі в околиці м. Умані після здобуття Ставища Запорожською групою від денікінців

 

Фоторепродукція картини Федора Грінченка АРХІВ ОУН В УІС-ЛОНДОН. Ф. 30, ОП. 3, ОД. ЗБ. 29, ОД. ОБЛ. 1

 

30 грудня Волинська група, координуючи свої дії з повстанським відділом отамана А.Волинця, розбила полк Добровольчої армії у районі залізничної станції Тамянка-Легезино. А в ніч з 30 на 31 грудня разом з повстанським відділом отамана Шепеля кінний полк ім. Костя Гордієнка звільнив Умань. Поява Української армії викликала велике патріотичне піднесення серед місцевого населення.

 

Після звільнення Умані армія УНР розпочала в місті активну просвітницьку видавничу агітаційну роботу. Редакція газети «Україна» видала п’ять номерів загальною кількістю до 20 тис примірників, було надруковано до 200 тис відозв: «До інтелігенції України», «Офіцерам, козакам і солдатам Добровольчої армії» і «До селян», підписаних особисто отаманом Ю. Тютюнником (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 36).

 

Саме в Умані армія УНР реорганізувалася із партизанської в три регулярні дивізії: Запорізьку, Київську і Волинську (Шатайло О. Л. Генерал Юрко Тютюнник. – С. 45).

 

Не бажаючи втягувати Дієву армію під Уманню в бої з міцними червоноармійськими частинами 14-ї армії, командарм відвів 10 січня свої дивізії до Нової Українки, провівши в районі Тишківки ряд успішних боїв з денікінцями. А вже 11 січня до Умані вдерся авангард 44-ї російської червоної дивізії зі складу 14-ї армії (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. –  С. 125).

 

У другій половині січня 1920 р. Добровольча армія серйозно потерпала від ударів Червоної армії, але її невдачі були пов'язані не тільки з наступом червоних, а й з активними бойовими діями армії УНР і українських повстанців в тилу. Перший зимовий похід пришвидшив остаточну ліквідацію Добровольчої армії, залишки якої спішно евакуйовувались в Крим. Вже 21 січня 1920 р. армія УНР припинила бої проти білогвардійців і розпочала боротьбу проти Червоної армії. Український командарм вивів свої частини в район Черкаси-Чигирин-Канів в тилу Червоної армії, розділивши армію на дві армійські групи: Південну на чолі з командармом (Запорожці, 3-тя дивізія і штаб армії) та Північну на чолі з отаманом Ю. Тютюнником (Волинська та Київська дивізії) (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. –  С. 125).

 

21 січня 1920 року в селі Гусівка, Єлисаветського повіту (Кропивнянського району - Авт.) відбулася нарада командирів дивізій армії Зимового походу, вирішено прорвати більшовицьке запілля окремими колонами, рухаючись до району Черкаси-Чигирин-Канів. До складу південної колони отамана М. Омеляновича-Павленка увійшла Запорізька дивізія, 3-й кінний полк і штаб армії; до складу північної колони отамана Ю. Тютюнника — Київська та Волинська дивізії. Колони рухались різними маршрутами, дезорганізуючи комунікації Червоної армії (Перший зимовий похід. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%B4).

 

«Перед українським військом стояло завдання уникати прямих зіткнень з ворогом, адже матеріальне становище було вкрай складним. В першу чергу вони займалися інформаційною кампанією, адже радянська пропаганда запевняла населення, що української армії вже не існує і схиляла прийняти російську окупацію.

 

У лютому 1920 року ситуація загострилася. Радянське керівництво цілеспрямовано застосовувало спецчастини для боротьби з «петлюрівськими бандами», як вони називали українські війська (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Між іншим, 25 січня 1920 р. Південна група вийшла на зв’язок, на території Єлисаветградщини (Кіровоградщини - Авт.), з повстанськими відділами отамана А. Гулого-Гуленка (Коваль Р. М. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – К.: «Діокор», 2001. – С. 44.).

 

Разом з тим, отаман Ю. Тютюнник встановлює зв’язки з отаманом Мордалевичем під Каневом.

 

Розвідники полку ім. Костя Гордієнка під час Зимового Походу 1919-1920рр. (Федір Грінченко)

 

Угруповання отамана А. Гулого-Гуленка було «влито» до складу Запорізької групи, яку він невдовзі сам і очолив (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 24, 53, 452).

 

12 лютого за наказом командарма Північна і Південна українські групи з’єдналися в районі Медведівки, де на нараді було вирішено перейти на лівий берег Дніпра для агітації і організації повстання.

 

Армія УНР перейшла на лівий берег Дніпра. На той момент все Лівобережжя знаходилося під більшовицькою окупацією. Впродовж чотирьох днів українське військо призупинило грабунки місцевого населення окупантами та провело потужну агітаційну роботу.

 

Рейд армії УНР з боями протягом 13-15 лютого 1920 р. в районі Золотоноші дав можливість українському командуванню налагодити зв’язки і взаємодіяти з місцевими отаманами Гонтою, Христовим, Левченком та іншими. Саме через них було надіслано агітаційну літературу на Харківщину та Катеринославщину. Отаманам Полтавщини також наказано координувати свої дії з армією УНР й активніше збирати сили на весну, чекаючи  надходження директив від С. Петлюри про Всеукраїнське повстання (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 74).

 

Хоча 17 лютого й було звільнено Золотоношу, але все ж нечисленній українській армії довелося повернутися на Правобережжя під захист лісосмуги Холодного Яру, яка контролювалася повстанським отаманом В. Чучупакою (до 4 тис повстанців) (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. – С. 355).

 

Командування Першого Зимового походу мало великі сподівання на повстанський рух. Перебуваючи у Холодному Яру, було налагоджено контакти з братами Чучупаками та іншими отаманами.

 

До кінця березня був встановлений зв'язок майже з усіма повстанцями, що підтримували ідею відновлення незалежної української держави і діяли у центральній Україні. Отамани, які підтримували УНР, чекали наказу від Симона Петлюри про початок всеукраїнського антибільшовицького повстання. Зв'язок між штабом армії і регіональними та місцевими комітетами тримали спеціальні агенти. Штаб армії координував дії отаманів аж до завершення Зимового походу. (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

За час перебування Дієвої армії УНР у Холодному Яру (17-21 лютого 1920 р.), в ніч з 18 на 19 лютого Запорізька дивізія, координуючи свої дії з «холодноярцями», знищила в селі Кам’янці кінну сотню повстанців «коцурівців», які виступали на боці Червоної армії (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 79).

 

Армія УНР успішно вела бойові дії в запіллі «червоної» 14-ї російської армії, адже її (армію УНР) всебічно підтримувало місцеве населення, особливо селяни, називаючи «своєю рідною армією» (ЦДАВОВУ. –  Ф.1075. – Оп. 4. – Спр. 25. – Арк.48. – Арк. 48).

 

28 лютого командарм веде Дієву армію в район Тишківка-Липняжка, а 2 березня зосереджує її в районі Ольвіополя. Під час цього маршу кінний полк Запорізької дивізії на чолі з полковником Дяченком з боєм бере Голованівське, а 4 березня звільняє Хощевате (Удовиченко О. І. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. – С. 88).

 

Здійснюючи рейд в бік Забужжя, протягом березня командування армії УНР встановило зв’язки майже з усіма отаманами Правобережжя (Кульчицький Ю. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у визвольних змаганнях. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 181).

 

Вже наприкінці березня армійське командування через кур’єра отримало наказ від С. Петлюри про спрямування руху армії у напрямку зосередження українських частин на лінії польського фронту (Українсько-московська війна в документах (оперативні документи штабу армії Української Народної Республіки) / З передмовою і під редакцією Генерального штабу генерала В. Сальського. Документи впорядкував генерал П. Шандрук. – Ч. І. – Варшава, 1933.– С.1).

 

А на початку квітня Дієва армія УНР вже прямувала до Вознесенська, щоб переправитися у Забужжя (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002. – С. 357).

 

Пересування армії в західному напрямку знову здійснювалося окремо розведеними дивізіями. Це надавало можливість швидше пересуватись і при необхідності успішно маневрувати, дозволило майже одночасно звільнити: Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний вузол Христинівку (Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919–1920 рр. / Матеріали і замітки до історії визвольної боротьби. Кн.1. Сер.: Студійно-наукові матеріали. – Ч. 8 / Ч. 1. – 3-тє вид.: Політичний огляд з документами в тексті. – Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1966.– С. 58).

 

Під час походу командування Армії УНР намагалося вийти на зв'язок з Галицькою армією, яка після поразки білогвардійців приєдналась до Червоної армії. Окремим галицьким відділам вдалося перейти на бік Армії УНР.

 

25 березня біля Тального Київська дивізія спільно з повстанцями отамана Заболотного розбили 60-ту російську червоноармійську дивізію. Під час цих боїв на бік тютюнниківців перейшов 3-й кавалерійський полк 3-ї Червоної Галицької бригади (в минулому 1-ої кавалерійської бригади УГА) під командуванням отамана Е. Шепаровича у складі 400 шабель та 150 багнетів, маючи на озброєнні 30 кулеметів.

 

Старшини штабу 3-го червоного українського кінного полку (в минулому 1-ої кавалерійської бригади УГА) напередодні протибільшовицького виступу, березень 1920, колонія Кассель (с.Комарівка), Херсонщина. ДЖЕРЕЛО: ГДА СБУ

 

Кіннота Шепаровича була в основі бойових сил українського війська під час Зимового походу, в  першу чергу через маневрові можливості бригади.

 

«У складі Армії УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка бригада Шепаровича пройшла близько 800 км, провела більше десятка вагомих боїв, розбила та здійснила захоплення штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї більшовицьких червоноармійських дивізій. Її бійці та командири виявляли добрий вишкіл та майстерність» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Після переходу фронту колишні червоноармійські галицькі частини влилися переважно в 5-ту Херсонську дивізію, яку очолював полковник А. Долуд.

 

Невдовзі Київська дивізія звільнила Тальне, Вапнярку і Тульчин. У Тульчині потрапили до полону штаби червоноармійських 41-ї, 45-ї та 46-ї дивізій 14-ї російської армії (Шатайло О. Л. Генерал Юрко Тютюнник. – Львів: Вид-во “Світ”, 2000. – С. 48).

 

 

Прапор Першого Зимового походу Армії УНР

 

Прапор, виявлений під час проведення дослідницько-пошукових робіт у Канаді. Вважається, що прапор призначався для штабу командувача армії. Після інтернування підрозділів Армії УНР поляками він переховувався українськими військовиками в таборі у Каліші. (Гречило А. Надруковано: Знак. – 2018. – Ч. 75. – С. 5-6. http://vijsko.milua.org/Grechylo_prapor_1_zym_pokh.htm)

 

Весною 1920р. частини армії УНР перебували в постійних боях з червоноармійськими частинами. Виник брак зброї, боєприпасів та продовольства. Генерал М. Омелянович-Павленко вирішив взяти штурмом Вознесенськ (Миколаївська обл.), де були великі склади зброї ще з часів світової війни. Це був необхідний ризик, адже на південь України прибували червоноармійські військові частини для ліквідації повстанського руху.

 

16 квітня відбувся один з головних боїв Зимового походу. Наступ розпочався о третій годині ночі. Цей бій мав вирішальне значення для українського війська в Зимовому поході. Червоноармійці мали на початку значну перевагу. Стояв густий туман, який ускладнював орієнтування.

 

Того дня збройні формування УНР здійснили відчайдушний, майже рукопашний штурм вузлової станції Вознесенськ, зайнятої військами Червоної армії й повної запасів супротивника. Цією відчайдушною атакою чорні запорожці, якими командував Петро Дяченко, відкрили дорогу до Вознесенська (Вознесенськ. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B5%D1%81%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA).

 

16 квітня було взято Вознесенськ. Близько 700 червоноармійців залишилось на полі бою, втекло лише 15 кіннотників з генералом Урсовим. Між тим, здобуто: 2 млн набоїв для рушниць, 32 тис. гарматних набоїв, дві важкі гармати і 18 легких, вісім горних і 12 мітральєз, 5 тис рушниць, 48 кулеметів, чотири ешелони військового майна (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – С. 101).

 

«Українські частини захопили базу боєприпасів 14-ї радянської армії. Армія УНР суттєво переозброїлася. У дивізіях поновили артилерію та кулеметні частини. Піхоту озброїли новими рушницями з багнетами. Кінноту забезпечили сідлами, острогами, легкими кулеметами. Навіть візники, урядові особи та капелани мали на руках рушниці та ручні гармати» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

Переможний бій під Вознесенськом закріпив віру у власні сили та успіх операції.

 

Внаслідок Першого Зимового походу Армії УНР навесні 1920 р. виникли унікальні можливості для створення антибільшовицького фронту на півдні України. Добігала свого кінця історія денікінської армії. Але не всі це розуміли. Денікінський генерал Шілінг постійно тягнув переговори, аж поки під Одесу не підійшла Червона армія. Він сповідував іншу ідеологію, воював під іншими прапорами, але за ту ж «единую Россию». Вдруге ця можливість повторилася тоді, коли 1-ша Кінна бригада, піднявши проти більшовицький зрив, узяла Тирасполь (до неї приєднався Чорноморський курінь, що входив до складу Червоної армії і стояв гарнізоном в місті), а учасники Зимового походу взяли Вознесенськ (Якимович Б. Збройні Сили України. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996. — С. 141).

 

Повсталі частини після невдалих спроб приєднати до повстання інші галицькі частини ЧУГА, що стояли на Херсонщині, вирушили на з’єднання з Армією УНР, яка перебувала в Зимовому поході.

 

«Селяни Ананьївського та Балтського повітів, отримавши інформацію про наближення Армії УНР, підняли повстання проти радянської влади під проводом отамана Семена Заболотного. Щоб придушити повстання, більшовики почали палити села, зокрема повністю спалили Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали» (Тетяна Швидченко. Крізь бурю та сніг. Перший Зимовий похід Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2019/12/5/156676/).

 

18 квітня армія УНР форсувала ріку Буг і рушила до району Ананьїв-Балта-Бірзула-Любашівка, де розташовувались безпосередньо частини Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) і поширювалось повстання (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002.– С. 369).

 

Ананьїв було звільнено силами армії УНР і повстанського угруповання отамана Пшонника. На допомогу своєчасно підійшов із Тирасполя партизанський полк Чорноморців (150 багнетів та 90 шабель) на чолі з полковником Здобудьволею (Омелянович-Павленко М. В. Спогади українського командарма. – К., 2002.– С. 372).

 

А 24 квітня Київська дивізія отамана Ю. Тютюнника спільно з отаманом Заболотним провела успішні бої з частинами 41-ї російської дивізії й взяла Балту. Саме під час цих боїв на її бік перейшла галицька сотня (170 осіб) (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. – С.106).

 

У боях з 22 до 25 квітня армії УНР вдалося розбити усі російські «червоні» частини, які спрямовувались до району Ананьїв-Бірзула-Балта, охопленого масовими повстаннями.

 

5 травня 1920 р. армія УНР підійшла до червоноармійської лінії фронту в район Ямполя для його прориву і негайного з’єднання з українськими і польськими союзними військами (Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 – 6.V.1920). – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001.  –  С.117).

 

6 травня 1920 р. проривом через фронт 14-ї російської червоної армії закінчився Зимовий похід. Армія УНР увійшла до району розташування української 2-ї стрілецької дивізії, що діяла на правому фланзі польського фронту.

 

 

 Командири і рядові охорони генерала Михайла Омеляновича-Павленка

ЦДКФФА УКРАЇНИ ІМ. Г.С. ПШЕНИЧНОГО, ОД. ОБЛ. 0-181841

 

Перший Зимовий похід завершився 6 травня 1920 року. Бойовий склад Дієвої армії УНР Зимового походу на 6 травня 1920 року налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Протягом п’яти місяців Армія УНР з боями подолала близько 2,5 тисяч кілометрів, провела більше 50 великих боїв і 100 сутичок з ворогом.

 

Маршрут Першого Зимового походу пролягав територіями нинішніх Житомирської (Романівський, Любарський, Чуднівський р-ни), Київської (Тетіївський р-н), Черкаської (майже всі райони), Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (Врадіївський, Доманівський, Вознесенський, Єланецький, Новобугський, Казанський р-ни), Одеської (Миколаївський, Любашівський, Ананіївський, Балтський р-ни), Вінницької (в 1919 — Хмільникський, Калинівський, Козятинський, Липовецький, Погребищенський, Оратівський, закінчення походу — Чечельницький, Бершадський, Тростянецький, Крижопільський, Томашпільський, Ямпільський, Тульчинський, Піщанський р-ни).

 

Основні бої були під Липовцями, Жашковом, Уманню, Каневом, Черкасами, Смілою, Золотоношею, Ольвіополем, Голованівськом, Гайсином, Вознесенськом, Ананьївом і Балтою (Перший зимовий похід. Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B8%D0%B9_%D0%B7%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D1%96%D0%B4).

 

Учасники Першого Зимового походу були нагороджені Залізним хрестом за Зимовий похід і бої. Пізніше в еміграції була створена Орденська рада лицарів Зимового походу.

 

 

 

Орден «Залізний хрест» одна з нагород часів української визвольної війни 1917—1921 років. Водночас — це єдиний бойовий орден Армії УНР. Його повна назва: «Залізний хрест за зимовий похід і бої».

 

Цією відзнакою нагороджували вояків армії Української Народної Республіки, які брали участь в Першому зимовому поході. Відзначені іменувалися «Лицарями Ордена Залізного Хреста». Військове свято відзнаки Залізного Хреста ухвалено відзначати 6 грудня (Залізний хрест УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%85%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82_%D0%A3%D0%9D%D0%A0).

 

За оцінками воєнних істориків Перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольної боротьби в Україні в 1917–1921 рр. Ідея Першого Зимового походу мала глибокий сенс. Армія УНР, якій загрожувало цілковите знищення була збережена і знову піднявся дух Українського війська.

 

Зимовий похід сприяв поширенню селянських повстань в Україні, показав силу духу і жертовність вояків Армії УНР в боротьбі за українську національну державність та спричинився до значного піднесення національної свідомості серед широких мас українського населення. Вперше Українська армія вдало застосувала партизанські методи боротьби проти ворога, який значно перевищував чисельністю та озброєністю.

 

Перший Зимовий Похід витворив і залишив назавжди традиції української збройної боротьби в запіллі ворога, традиції, що пізніше воскресли в ділах і чинах різних повстанських груп в Україні та успішно застосовувала Українська Повстанська Армія.

 

Завдяки Першому зимовому походові в українській державності не було перерви між роками 1919 і 1920. Бойові дії армії УНР в Зимовому поході значно посилювали переговорні позиції Української держави.

 

І сьогодні, через 100 років, коли Україна обороняє свою Незалежність у війні з агресором, чин Першого Зимового походу залишається важливим прикладом у справі захисту української державності.

 

У 2014 році РФ розпочала війну проти України, анексувавши Крим та щоденно і нині руйнує український Донбас, нищачи все українське. Українці вже майже 6 років воюють з російським агресором боронячи Незалежність української держави.

 

І все більше українців повертається до своєї ідентичності, адже, насамперед, це за неї і точиться війна. За те що маємо залишитись собою – українцями, а Україна – Україною.

 

Нині пам’ять про Лицарів Зимового Походу займає непересічне місце в суспільній свідомості. Героїчний чин українських вояків Першого Зимового походу, традиції збройної боротьби за Українську державність є могутнім духовним заборолом перед нинішніми геополітичними викликами. Завдячуючи і цьому відбувається піднесення національної свідомості в Збройних Силах України і, зокрема, у Південній та Центральній Україні. Відбувається вшанування військового чину українських вояків Першого Зимового походу на гідному рівні. Зокрема на Одещині відкрито перший в Україні пам’ятник із зображенням Залізного Хреста Лицарів Зимового Походу.

 

 15 вересня 2018 р. у м. Ананьєві урочисто відкрили перший в Одеській області військовий меморіал, присвячений воякам Армії Української Народної Республіки

 

«Землякам — учасникам Першого Зимового походу Армії УНР». Почесну варту біля пам’ятника несли військові Збройних Сил України та реконструктори, вбрані в однострої Армії УНР. Військовий оркестр Військової академії (м.Одеса) виконав гімн нової армії «Зродились ми великої години». Меморіал розташовується на в’їзді до міста. На білій колоні височіє орден Армії УНР Залізний Хрест «За Зимовий похід і бої» (На Одещині відкрили меморіал землякам, які воювали за УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/short/2018/09/15/152932/).

 

Меморіальний комплекс збудовано на пожертви зібрані благодійним фондом "Героїка" (голова правління фонду Павло Подобєд). Автором проекту та виконавцем робіт став учасник бойових дій, доброволець Олег Собченко з Черкащини. У будівництві допомагали місцеві волонтери. Цим меморіалом було увінчано серію переможних боїв, що відбулись 16-19 квітня 1920 р. Результатом узгоджених бойових дій ананьївських повстанців та підрозділів Армії УНР стало звільнення українцями міста Ананьєва та довколишніх сіл від окупантів-російських більшовиків.

 

Як зауважив О.Собченко «Цей бій уславив Одещину як місце перемоги української зброї».

 

На пам’ятнику викарбувані імена 106 вояків, які походять з Ананьївського повіту Херсонської губернії і в лавах Армії УНР боролись за незалежність України проти білих і червоних окупантів (На Одещині відкрили меморіал землякам, які воювали за УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/short/2018/09/15/152932/).

 

Подвиг Лицарів Зимового походу вшановано і в Збройних Силах України. 23 серпня 2019 року 28-ма окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ отримала почесну назву: «імені Лицарів Зимового походу» на честь учасників Першого зимового походу, рейдових дій Дієвої Армії УНР тилами російських Червоної та Добровольчої армій

 

Вшанували пам’ять учасників Першого зимового походу і на Кіровоградщині…

 

 

До Дня Державного прапора України та 28-ї річниці Незалежності України в Помічнянській ОТГ (Кіровоградська обл.) в місці перетину шляху Полтава-Кишинів (траса М13) з річкою Помічна встановлений пам’ятний хрест героям легендарного Зимового походу Армії УНР 1919 – 1920 років під керівництвом генерала М.Омелянович-Павленка. Хрест є відображенням Залізного хреста Симона Петлюри, яким нагороджувалися учасники походу (Встановлення пам’ятного хреста героям легендарного Зимового походу Армії УНР. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pomichnamr.gov.ua/wp-content/uploads/2019/08/IMG-741361.jpg).

 

Такі заходи на державному та громадських рівнях під час російсько-української війні надзвичайно важливі.

 

Агресор знову заговорив про територіальні претензії до України. Президент Росії Володимир Путін на прес-конференції 19 грудня 2019 року заявив, що все Причорномор'я і східна частина України – це споконвічно російські території, і тепер РФ з цим розбирається (Путін назвав частину України російською територією, з якою РФ розбереться. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2019/12/19/7235325/).

 

Така заява президента країни-агресора викликала в Україні шквал обурення. Майже весь час свого існування наша держава виборює право спокійно жити, як в давнину так і тепер. Українці впевнені, що всі намагання Путіна будувати Московію за рахунок чужої історії та території призведуть до повномасштабної руїни РФ.

 

Південь України, усупереч заявам президента РФ Володимира Путіна, завжди був і є українським в етнічному, географічному, ментальному і культурному аспектах. Відповідне звернення ухвалила 26 грудня 2019 р. Херсонська міська рада з ініціативи мера Володимира Миколаєнка. Він, зокрема, зазначив:

 

«Мені здається, ми маємо нагадати Путіну і всім його прибічникам, що споконвічні російські території — це болота під Москвою. Все інше — це території, якими московити заволоділи завдячуючи власній тваринній жорстокості і підступності. Порушуючи домовленості, нехтуючи обіцянками, використовуючи моменти слабкості сусідів, власноруч створюючи внутрішні кризи в сусідніх державах…».

 

А далі продовжив:

 

«Причорномор’я настільки прекрасне і далеке від московських боліт, що мені важко уявити собі, як Путіну могло спасти на думку, що Росія має до нас якийсь стосунок. Південь України — етнічно, ментально географічно, культурно український. Завжди був українським і завжди буде. Буде українським тоді, коли Росії вже не буде» (Володимир Миколаєнко: Південь України завжди був і буде українським . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.city.kherson.ua/news_detail/volodimir-mikolayenko:-pivden-ukrayini-zavzhdi-buv-i-bude-ukrayinskim).

 

Теперішнє відзначення 100-річчя чину Лицарів Першого Зимового походу це і вшанування пам’яті воїнів які боронили нашу землю в усі часи і без сумніву шана теперішнім героям українсько-російської війни на Сході. Це також є і символом багатовікової боротьби українського народу за Незалежність та готовності протистояти мілітарним національним викликам.

 

Петро Костюк,полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України 

Чортківська офензива Української Галицької армії. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 18 вер. 2019 р., 08:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 трав. 2020 р., 10:48 ]

100 років тому, 7 червня 1919 року, під час польсько-української війни 1918–1919 років почалася Чортківська наступальна операція (офензива) Української Галицької армії. Офензива УГА під командуванням генерала Олександра Грекова тривала до 28червня 1919 року і принесла значні успіхи.

 

В українській мілітарній історії є знакові перемоги української зброї, які творять код ідентичності української нації. Це, зокрема, Дорогичин, Орша, Конотоп, Маківка, Крути, Гурби, бій за Космач, а в ХХІ столітті оборона Донецького і Луганського летовищ, Рейд 95-ї окремої аеромобільної бригади з 19 липня по 10 серпня 2014 під час російсько-української війни на сході України. 

 

Серед мілітарних українських звитяг є наступальна операція Української Галицької Армії, відома під назвою «Чортківськаофензива».

 

Поняття офензива належить до військових термінів минулого, який використовувався у багатьох європейських арміях. В перекладі воно означає переможний наступ, атаку, напад.

 

Складову назви «Чортківська», наступальна операція УГА отримала від стартової локації. Саме з під міста Чорткова (а точніше – з під тодішнього містечка Ягільниці) розпочався несподіваний для польської армії контрнаступ українського війська.

 

Слід наголосити, що офензива розпочалась у той момент, коли  її не очікували не лише вороже військо, але вже майже не сподівалось і наше, українське.

 

Наприкінці травня початку червня 1919 року тривав відступ УГА. На початку червня 1919 року уряд ЗУНР і більша частина УГА опинилися на півдні нинішньої Тернопільщини. Тимчасовою столицею став Бучач.

 

Відтіснивши Галицьку Армію, ввівши в бої дивізії генерала Юзефа Галлєра, маючи трикратну перевагу в живій силі та в озброєнні, поляки спочивали на лаврах.

 

Не зважаючи на чіткі вказівки Антанти, поляки, усупереч зобов'язанням озвучених головою польського уряду Ігнацієм Падеревським перед Антантою, кинули проти УГА добре озброєні дивізії генерала Юзефа Галлера. 15 травня 1919, маючи під своїм командуванням за різними даними від 50 до 80 тисяч солдатів, Ю.Галлєр розпочав загальний наступ на позиції українців.

 

Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід. На додаток, 24 травня 1919 року румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Л. Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином.

 

Уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, яка відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була стиснена більшовиками на маленькому клаптику території між річками Збруч, Смотрич і Дністер. 

 

Але безплановий відступ українських військ перетворювався у пружину, що стискається до небезпечної межі і ось-ось вивільнить акумульовану потенційну енергію. Треба зазначити, що перегрупувавшись і трохи відпочивши, ядро УГА зміцніло: всі слабкодухі і малоідейні відійшли з армії під час відступу [Якимович Б. Збройні Сили України. — Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996. — С. 129].

 

5 червня 1919 року було прийнято кардинальне рішення: припинити відступ і розпочати стрімку офензиву. У своєму наказі полковник Віктор Курманович дослівно написав: «Я, полковник Курманович, як шеф Штабу Армії, даю вам – командувачам корпусів – наказ відразу з'явитись до своїх військ на фронт і сказати воякам від мене таке: „кожний вояк окремо, і всі разом, повинен дати собі ясну відповідь, чи він іще справді посідає національну й вояцьку честь, чи вояки є готові битись аж до останньої краплини крови і захищати цей останній шмат своєї Батьківщини, чи вони є рішені розпочати новий переможний похід, щоб звільнити своїх батьків, матерів і сестер. Скажіть воякам, щоб вони – пам'ятаючи свою вояцьку присягу – відразу припинили дальший відступ, а я наказую їм бути готовими до вирішального вдару. Це є мій останній наказ, і я вимагаю, щоб він виконувався, доки хоч один український вояк є живий. Я подаюсь водночас до фронту, щоб особисто повторити свій наказ» [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С. 22-23].

 

Старшини (офіцери) та стрільці Української Галицької Армії з готовністю прийняли цей наказ.

 

Перед початком наступу частини УГА були затиснуті в невеликий трикутник на південному сході Галичини, замкнений річками Збруч і Дністер. Метою операції було відкинути польські війська за річку Золота Липа (притока Дністра), щоб отримати більший плацдарм для розгортання наступу на Львів –столицю Західної Області УНР. Діяти доводилося в умовах переваги поляків у живій силі, артилерії, набоях.

 

Офензиву розпочали 7 Львівська та 3-я Бережанська [«3-тя Бережанська бригада булла комбінованою бригадою: в ній тільки один курінь був бережанський. Крім нього в склад бригади входило два курені полку ім. кн. Льва, що вів свій родовід з частин Львівської залоги, головно кол.15пп, а два інші курені були станіславівські». Шанковський. Л. Українська Галицька Армія: Воєнно-історична студія. — Львів, 1999 р. — С. 40.] бригади II корпусу, які 7 червня здобули Ягільницю. Генерал  М.Тарнавський зазначав, що план атаки на Ягільницю був розроблений підполковником А.Вольфом (командир 3-ї Бережанської бригади) і майором А.Бізанцом (командир 7-ї Львівської бригади УГА) [Чортківська офензива. – Мюнхен, 1953. – С.17].

 

Загальний наступ по всьому фронту почався 8 червня. Зранку почалася артпідготока. Пополудні 7, 3-я бригади та 1-ша бригада УСС заатакували Чортків-Вигнанку, а 5-та і 10-та бригади здобули Копичинці. В полон було забрано кілька сот полонених, гармати й великий обоз.

 

ЧОРТКІВСЬКА НАСТУПАЛЬНА ОПЕРАЦІЯ (ОФЕНЗИВА) УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ  (7-28 червня 1919р.)

 

 (Микитюк Д.Чортківська офензива. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 419.)

 

В цей час сталися важливі зміни в політичному проводі держави. 9 червня 1919 Державний Секретаріат склав свої повноваження, а Українська Національна Рада передала Євгену Петрушевичу всю законодавчу і виконавчу владу як уповноваженому диктаторові. У той самий день командувачем 25-тисячної (за іншими даними — 19 000 старшин і вояків у бойовому стані і до 50 батарей) Галицької армії був призначений генерал ОлександрГреків.

 

Сили III корпусу розбили поляків під Язлівцем. Фронт просунувся на лінію Монастирська-Нижнів. 11 червня УГА осягнула лінію Хоростків-Янів-Ласківці-Трибухівці-Язлівець-Золотий потік.

 

Поляки впродовж тижня замовчували інформацію про реальні події на фронті.

 

Тимчасом I-й корпус наступав по лінії Теребовля-Тернопіль-Збараж-Зборів, II-й корпус на лінії Бучач-Ходорів, а III-й корпус на лінії Нижнів-Монастирська-Галич-Станіславів-Стрий.

 

15 червня УГА оволоділа Тернополем.

 

Успіх стрілецтва Чортківської Офензиви сколихнув увесь край. Що найменше 90 тисяч добровольців зголосилися до війська. Є історичні приклади, коли представники інших національностей організовували бойові підрозділи на теренах ЗУНР та долучались до боротьби на боці українців. У Тернополі поручник колишнього австрійського 15-го полку піхоти (на його базі було сформовано в УГА полк ім. князя Лева) Соломон Ляйнберг організував із єврейського населення міста курінь, ядром якого стала єврейська міліція міста Тернополя. Він звернувся до полковника О. Микитки, командувача І корпусу УГА, з проханням зарахувати курінь до Української Галицької Армії, попросив надати їм зброю та відіслати на фронт. Командування прийняло позитивне рішення, курінь отримав назву "Жидівський Пробоєвий Курінь І Корпусу", а командиром призначено поручника Ляйнберга. Незабаром у курені числилося 1200 військовиків включно з приділеними інструкторами і старшинами-українцями [Микитюк Д. Жидівський курінь. // Українська Галицька Армія (матеріали до історії). – Вінніпег: Вид-во “Канадійський фермер”, 1958. – С. 257-258].

 

Саме в цей час Директорія УНР розпочала з польським урядом переговори про перемир'я, сподіваючись у випадку припинення наступу галицьких частин отримати військову допомогу у війні з більшовиками. 16 червня 1919 року делегація УНР на чолі з генералом Сергієм Дельвігом уклала з представниками Польщі договір про припинення боїв.

 

Перемовини відбувалися без консультації та згоди з урядовими колами ЗО УНР, а перемир'я дало можливість полякам перекинути проти УГА сили, зв'язані Дієвою Армією УНР. Є. Петрушевич цього договору не визнав, і офензива УГА продовжувалася.

 

З 17 червня велися запеклі бої за Бережани. Була можливість оточити там польські частини  та здобути значні запаси амуніції, якої катастрофічно не вистачало в УГА (особливо снарядів для артилерії). Галичани 21 червня здобули місто, але більшість військового спорядження поляки встигли вивезти.

 

Наступаючі українські частини дійшли до лінії Галич-Перемишляни-Золочів-Олесько, на якій зупинились і в силу нестачі амуніції та боєприпасів, і через рішення держав Антанти визнати право Польщі на територію Галичини.

 

25 червня Найвища рада Антанти дозволила польському урядові "окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч". Що правда така військова окупація, на чому особливо наголошував британський міністр закордонних справ Артур Бальфур, мала стати тимчасовою і лише з огляду на необхідність захисту краю від неминучого вторгнення більшовиків.

 

Майбутній статус Галичини мала за результатами плебісциту вирішити Антанта. Однак офіційна Варшава на те не зважала.

 

Чортківська офензива була найуспішнішою наступальною операцією Української Галицької армії, проведеною на завершальному етапі польсько-української війни. Фронт поляків було прорвано під Чортковом, українські війська звільнили значні території Східної Галичини, включно з містами Теребовля, Бучач, Тернопіль, Підгайці, Бережани, Зборів, Золочів, Рогатин, Броди. Однак катастрофічний брак зброї і набоїв зрештою призвів до невдачі операції. 28 червня польські війська перейшли в контрнаступ. УГА довелося з боями відступати до річки Збруч, а 16–17 липня разом із державними інституціями ЗО УНР перейти на територію Наддніпрянської України. За підрахунками сучасного історика Олександра Дєдика, втрати УГА в Чортківській офензиві становили від 4 до 7 тисяч убитих, поранених і зниклих безвісти, поляків – понад 3 тисячі. Однак безсумнівним позитивом було те, що під час наступу лави УГА поповнили понад 30 тисяч мобілізованих і добровольців.

 

 Мілітарний успіх  проведення Чортківської офензиви, став символом перемоги української зброї. Цей факт визнали усі. Зокрема, польський історик Міхал Клімецький, автор книги "Чортків 1919" писав: «Переможний, хоча порівняно короткий, марш Галицької Армії на захід мав натомість величезне значення для процесу формування української нації. Чортківська офензива з її блискучими успіхами створила новий, привабливий для українського суспільства образ жовніра УГА. Без цього війна 1918–1919 рр. перейшла би до історії українського війська лише як пасмо наступальних і оборонних операцій, позбавлених блиску великих перемог» [Klimecki M. Czortkow 1919. – Warszawa. 2000. – S. 205].

 

Фото з  допису  (https://golos.te.ua/do-storichchia-chortkivs-koi-ofenzyvy-vypustyly-iuvileynu-medal-foto-2/)

 

До сторіччя Чортківської офензиви виготовлено ювілейну медаль «Чортківська офензива – 100 років». Автором пам’ятної медалі є художник, ілюстратор, графік Олег Кіналь. Медаль викарбувано на замовлення народного депутата України Олега Барни. Також презентовано марку та конверт, створення яких приурочили до цієї дати.

 

Чортківська наступальна операція (офензива) була останньою спробою докорінно змінити результат польсько-української війни. Здійснена незначними силами проти переважаючих сил противника, за дефіциту набоїв і відсутності стратегічних резервів, а найважливіше союзників, вона не змогла переломити хід війни. Однак, Чортківська офензива вписала яскраву сторінку в історію українських визвольних змагань, продемонструвавши справжню військову вартість і моральну силу УГА, що згодом знайшли вияв на Наддніпрянщині в боях проти більшовиків і білогвардійців.

 

Петро Костюк, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

 

ОКРУЖНИЙ РЕФЕРЕНТ СБ ОУН «СМЕРЕКА». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 8 вер. 2019 р., 10:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 січ. 2020 р., 08:30 ]

Євстахій Пацевко, пс. «Смерека», «Оршан», народився 1922 року в селі Заліски Бібрецького повіту (тепер Жидачівський район, Львівської області) у селянській сім’ї Степана та Ганни Пацевко. Коли Євстахію було три роки – в сім’ї з’явилось поповнення, народилася дівчинка, котру нарекли Ольгою. В батьківському домі їх зростало тільки двоє, і це було не характерно для тодішніх сільських сімей, але у випадку родини Пацевків на це були певні причини. Євстахій народився з фізичною вадою – одна ніжка була тоншою за іншу, розвивалась з відставанням, тому батьки хвилювались щоб син не зростав калікою і звертались до всіх відомих в окрузі лікарів за допомогою. Але, підростаючи, він зумів перебороти недугу і це не позначилось на його фізичному стані у зрілому віці.

 

Євстахій Пацевко

 

Батько Євстахія належав до активної верстви населення, пройшов дорогами Першої Світової війни, був за кордоном, бачив життя людей в інших краях. Під кінець війни був важко поранений і втратив ногу. Своїх дітей виховував в любові та повазі до Бога та української землі. За отриману інвалідність під час війни Степан отримував від Австрійської держави солідну щомісячну грошову винагороду – сто злотих. Це давало змогу утримувати достатній матеріальний рівень сім’ї і навчати дітей. По своєму фізичному стану він не міг обробляти землю, тому в Залісках заснував свою крамницю, де торгував продовольчими товарами.

 

Євстахій, досягнувши семирічного віку, навчається у сільській школі. Про цей період свідчить фотографія у його шкільної товаришки Марти Підлісецької – Салій, на котрій зображено їхній клас із своїм вчителем на подвір’ї школи. Після закінчення сільської школи батьки посилають Євстахія на подальше навчання до «Рідної школи» в м. Ходорів, де він долучається до діяльності гуртків читальні «Просвіта».

 

По своєму географічному розташуванню село Заліски знаходиться між двома промисловими та культурними центрами – провінційним містечком Ходорів та повітовим – Жидачів. Зі Львова через Ходорів до Станіславова та Чернівець, із Стрия через Рогатин до Тернополя проходили важливі залізничні магістралі. Жителі Залісок та навколишніх сіл працювали в названих містах на підприємствах, що сприяло їх зближенню через спілкування, обмін думками про ситуацію в краї. Про почуте вони ділились з односельцями.

 

За панської Польщі життя і праця українців була не з легких. Українці, зазвичай, отримували важчу роботу, яка і оплачувалась нижче. Для отримання кращої роботи нашим землякам часто ставилась умова про перенесення свідоцтва про народження в костел і перхід в католицизм, це означало зречення своєї української національності. Слід відмітити, що на той час ще досить свіжими були спогади про ЗУНР і Січових стрільців, котрі боронили молоду державу українців. Пам’ятали галичани, також, про роль Польщі у ліквідації української самостійності у 1919 році, коли вона знехтувала перемир’ям на час Паризької мирної конференції і відтіснила Галицьку армію на схід, до Збруча.

 

Мовчазна згода провідних країн Заходу дала змогу Польщі повернути у своє володіння Галичину і закріпити це право у заключному документі конференції. Тому в 20-30-ті роки продовжувалась боротьба галичан за свої права та свободу. Підростало нове покоління українських патріотів, котрі не боялись польських тюрем і були готові пожертвувати і своїм життям в ім’я високої цілі – здобуття Незалежності. З початку 30-х років по всій Західній Україні не припинялись судові розправи над патріотами, членами УВО-ОУН, очолюваних на той час полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем. (УВО – Українська військова організація).

 

В той час на Ходорівщині діяла потужна мережа підпільних осередків УВО-ОУН, які поширювали свої ідеї через читальні «Просвіта», де навчали молодь історії України, мови, математики, пропагували українську культурну спадщину у театралізованих гуртках; організовували фестини, вечорниці, читання рефератів по вшануванню пам’ятних дат в історії українського народу, видатних політичних та культурних діячів.

 

Підпільний осередок також діяв і в Залісках. До його складу входили Олекса Сомик, Осип Пастернак, Василь Телішевський, Петро Салій та інші. Їхня підпільна діяльність була тісно пов’язана із членами ОУН сусіднього села Бородчиці: Антіном, Михайлом та Стефаном Николин, Олексою Шальвірою, Петром Дубовським, Григорієм Пухалем, Дмитром Кучерою. Очолював районну організацію ОУН уродженець с. Чортореї, випускник гімназії Парадовський Теодор, син Йозефа і Марії Басумак.

 

Весною 1939 року польською владою були проведені масові арешти по усій Галичині. В числі 28 українських політв’язнів з Ходорівщини були і названі члени ОУН з Залісок і Бородчиць. 20 березня 1939 року вони предстали перед окружним судом в Бережанах, який тривав дванадцять днів. Над усіма в’язнями було вчинено розправу, звинувативши їх у тому, що в період 1935-39 років на території Ходорівщини розгорнули діяльність ОУН. На одному із судових засідань ув’язнений Василь Телішевський із Залісок не признав своєї вини і заперечив звинувачення, ніби мав бути боєвим референтом при повітовім проводі ОУН. На щастя, того разу багатьох ув’язнених обминули вироки на багаторічне перебування в польських тюрмах – розпочалася німецько-польська війна, далі капітуляція Польщі і анексія більшовиками Західної України на основі пакту Молотова-Ріббентропа, договору про початок переділу Європи між фашистською Німеччиною і більшовицьким Росією.

 

З перших днів більшовицької окупації стало ясно, що нова влада «братнього» народу нічого доброго не несе галичанам. Після приходу «совітів» органами НКВД у Львові було арештовано польських і єврейських урядовців та політичних діячів, а через два тижні після виборів у березні 1940 року почались арешти проукраїнськи налаштованої еліти та членів ОУН. Як свідчать архівні документи – 80% арештованих українців отримали смертні вироки. Їх вважали найзапеклішими вороги радянської влади, чого не можна сказати про вироки засудженим полякам та євреям.

 

Зосереджуючи увагу на політичних подіях в Галичині перших десятиліть минулого століття, автор прагне донести до читача, що послужило ідеологічним фундаментом в патріотичному вихованні нового покоління української молоді двадцятих років. Уже в сорокових роках значна її частина стала під боєвий стяг Степана Бандери в час Української революції та прославила свій народ у двобої із зловісними силами – фашистською Німеччиною та більшовицькою Московією як армія безсмертних. До когорти сласних героїв належить і герой нашої оповіді Євстахій Пацевко.

 

Як стає відомо з розповіді його соратниці по підпіллю, члена ОУН з 1941 року, політв’язня російських таборів (ГУЛАГів) Марти Підлісецької-Салій, підпільна діяльність Євстахія розпочалася рано, ще в кінці 30-х років, коли йому було 16-17 років. «Із школи, де ми разом навчались, мене більше вабило товариство юнаків, ніж дівчат. Тому моя громадська участь в роботі читальні «Просвіта» і підпільна діяльність в ОУН була тісно пов’язана з Євстахієм Пацевком. До того ж, дружні стосунки скріплювали і родинні зв’язки: брат його батька Атанас мав за дружину мою рідну сестру Ганну.

 

 Марта Салій, пс. «Орися», 1921 р.н.

 

Нашу активну участь у роботі «Просвіти», як осередку патріотичного виховання молоді села, запримітили наші майбутні наставники – Олекса Сомик та мій двоюрідний брат Петро Салій, котрі часто відвідували читальню, зустрічаючись та спілкуючись з молодими людьми. Вони були дуже цікавими співрозмовниками. Олекса Сомик міг годинами переповідати книги з історії України, що викликало неприховане захоплення молоді. Ділячись своїми думками стосовно тих чи інших подій, вони зацікавлювали та прихиляли на свою сторону дуже багатьох співрозмовників».

 

Переконавшись у тому, що Євстахій правильно розуміє політичну ситуацію і готовий до активних дій, наставники почали знайомити його з забороненою літературою національно-патріотичного спрямування. Звичайно, все відбувалось з урахуванням вимог конспірації. З того часу в житті Євстахія наступив період переосмислення того, що діялось навколо і розуміння націоналістичного вчення як керівництва до дії в ім’я досягнення найвищої мети – побудови Української самостійної соборної держави.

 

Навчаючись у старших класах «рідної школи», Євстахій під час літніх вакацій допомагає батькові по торгівлі, тому цілком логічною здається пропозиція поглибити його знання у торгівельній школі м. Ходорів. І це був 1938 рік, заняття проходили у приміщенні державної (повшехної) школи, сьогодні це школа №1. На третьому поверсі з однієї сторони був окремий клас для юнаків, в іншому крилі – для дівчат. Та не довго довелось Євстахію засвоювати ази торгівельної справи – восени 1939 року розпочалась німецько-польська війна і зразу на рідні терени вступили війська Червоної армії, почався новий етап в історії Галичини, який змінив долі більшості населення краю: одних возвеличив до рівня національних героїв, інших прирік до забуття.

 

Зважаючи на небезпеку бути схопленими органами НКВД, багато провідників ОУН різного рівня відходили на Захід щоби перегрупувати сили, виробити єдину стратегію дій. Перед своїм відходом за кордон Олекса Сомик зустрічається з Євстахієм Пацевком і, як співробітник референтури СБ ОУН, дає йому важливе організаційне доручення – вступити в совіцьку молодіжну ленінську спілку. Для дачі такого завдання були свої підстави. Зважаючи на події в Європі, націоналісти передбачали, що і Україну очікують великі потрясіння, тому перебудовували свою діяльність виходячи з перспективи настання воєнних дій. Передача Карпатської України під мадярську окупацію, анексія Західноукраїнських земель російським режимом свідчили про антиукраїнську політику гітлерівської Німеччини. Необхідно було готуватись до діяльності в різних умовах.

 

З початком Другої Світової війни Олекса Сомик повертається до рідного краю і очолює в рідному селі українські державотворчі процеси, котрі розпочались з підготовки до величного свята: оприлюднення Акту відновлення Української Державності. Свято відбулось 6 липня 1941 року і розпочиналось урочистою Літургією у сільському храмі, яку відправив о. Іван Литвин. Після молитви уся громада, молодь та діти у вишиванках, з національними прапорами, виконуючи національні та духовні пісні попрямували до місця урочистостей, яке було підготовлене у вигляді сцени на толоці біля старого річища Дністра.

 

За дорученням Олекси Сомика, Марта Салій перед односельцями та гостями зачитала Акт, який був прийнятий з ініціативи ОУН та провідника Степана Бандери Народними зборами у Львові 30 червня 1941 року. Олекса Сомик у своєму слові вшанував пам’ять українських героїв, що поклали життя за Україну, вітав усіх з історичною подією, побажав усім щасливої долі і закликав долучатись до починів у побудові своєї Української Держави. Після урочистої частини відбулись культурні заходи, в котрих сільські аматори з «Просвіти» виконували ряд патріотичних, стрілецьких та народних пісень.

 

Навіть сьогодні, згадуючи той святковий день, житель с. Заліски Кравець Іван висловлював своє захоплення від танцю «Аркан» у виконанні парубків села: Пацевка Євстахія, Кука Степана, Парадовського Богдана, Білинського Романа, Пацевка Йосипа та ін.

 

На превеликий жаль, більшість з тих молодих людей поклали свої голови в часи збройної боротьби з німецькими та російськими окупантами. У той же день було обрано сільську управу, яку очолив Пшик Іван. У селі завирувало життя, кожний відчув, що став вільною людиною на своїй землі. Євстахій часто відвідує читальню, яку очолює Марта Підлісецька, обговорюючи з нею підготовку та проведення громадських та культурних заходів. Було відновлено роботу самодіяльних та драматичного гуртків, якими керував Артим Йосафат, що приїздив із віддаленого села Черемхів.

 

В загарбницькі плани німців не входило надання українцям можливості будувати незалежну державу, вони вбачали в Україні територію, котра буде їм постачати продовольство, дешеву робочу силу та природні ресурси, тому вкрай вороже поставились до бажання українців бути незалежними. Уже на третій день після проголошення Акту із Берліна до Львова приїхала спеціальна група СД. Було арештовано в Кракові Провідника ОУН Степана Бандеру, у Львові голову Українського Правління Ярослава Стецька, а отримавши від них відмову про відкликання Акту відновлення Незалежності, німці розпочали арешти провідників та членів ОУН бандерівців-революціонерів по всій Україні.

 

Ще не загоїлись рани в галичан від більшовицького нашестя, як знову настала пора смути, терору та переслідування патріотів. Провідні члени ОУН змушені були переходити в підпілля, щоб мати можливість готувати населення до збройної боротьби з німецькими окупантами. Тим часом окупаційна влада почала втілювати в життя свої людиноненависницькі плани по перетворенню українців в рабів: розпочались спочатку добровільні заходи, а з часом масові облави і захоплення молоді для примусової праці на території Німеччини та її сателітів.

 

Тільки із Залісок було вивезено в час окупації 32 молодих людей. Молодь заганяли в так звані будівельні служби, без права вибору. Юнаків мобілізували в допоміжні німецькі військові формування, тому ОУН бандерівців-революціонерів із 1942 року розпочала збройну боротьбу з окупантами.

 

Євстахій Пацевко перебуває у постійному зв’язку з провідником Олексою Сомиком, що перебуває на підпільному становищі, виконує його організаційні завдання та доручення. Сестра Євстахія – Ольга за польського правління закінчила «Рідну школу», у 1941 році пройшла курси садівничок (виховательки дітей дошкільного віку) у Ходорові при освітньому відділі, організовані Українським комітетом та була направлена у волость Піддністряни, де очолювала дитячий садочок. Крім того, працювала в підпільній сітці ОУН. У 1942 році разом із Мартою Підлісецькою була направлена провідником «Славком» - Олексою Сомиком на медичні курси, що були організовані в селі Чортореї (Кам’яне), де групу підпільниць навчають медицини два лікарі-євреї. Вони читають лекції та навчають практичним навикам медичних сестер при наданні допомоги пораненим та хворим. Курси відбувались в підпільних умовах, дівчата проводили конспектування теоретичних питань, а на завершення – було проведено екзаменування на засвоєння курсу навчання.

 

Створений кущовий осередок ОУН жіночої сітки очолювала Марія Слівінська з Піддністрян, до його складу входили підпільниці із Залісок: Марта Підлісецька, Ольга Пацевко, Стефанія Могильна, Марта Тихович, Стефанія Яремко, Катерина Сомик. Ніхто з односельців не догадувався, що молоді дівчата готуються до виконання важкої і відповідальної роботи.

 

Однією з важливих ділянок роботи в підпіллі вважалось налагоджування зв’язку. Вона вимагала надзвичайної зосередженості, кмітливості, витримки у складних ситуаціях, а в додаток сміливості і впевненості у собі. Пошта, повідомлення, накази, все проходило по зв’язку, здебільшого «грипсами» (естафетами). Неодноразово доводилось супроводжувати через свій терен провідників, воїнів та підпільників ОУН, а в час постою розквартировувати по довірених сім’ях. Не менш вагомою була ділянка розвідки та отримання необхідних даних. Крім того, опіка за пораненими – нагляд та перев’язування, заготівля лікарських рослин та медикаментів, перев’язочних матеріалів, яких завжди не вистачало. І це не повний перелік важкої повсякденної праці, яка лягала на тендітні дівочі та жіночі плечі, і так протягом довгих років.

 

Для ведення партизанської боротьби необхідна була зброя, боєприпаси, військове спорядження, медикаменти та продовольство. Майже усе діставалось самотужки, в більшості випадків в бойових операціях, при роззброюванні німецьких постів та захопленні ворожих складів. Багато необхідного нелегально скуповувалось або обмінювалось в німецьких сателітів. Готувалась мережа підпільних баз з запасами зброї, боєприпасів, медичних засобів та продовольства. І все це без тилових служб, централізованого забезпечення, з розрахунку тільки на свої власні сили та допомогу свідомого населення.

 

Одна із операцій по заволодінню зброєю відбулась в 1942 році, учасником якої був і Євстахій Пацевко. Вона була спланована повітовим проводом, і одним з її організаторів був провідник «Славко» - Олекса Сомик. Отримавши інформацію від надійних людей із ст. Стрий, що в одному із потягів, що слідує на ст. Ходорів буде перевозитись зброя і боєприпаси, керівники підпілля оперативно розробили план перехоплення. Згідно його зустріти потяг намічено на відтинку залізниці в лісі біля села Добрівляни. Сформовано бойову групу, керівником якої призначено провідника «Славка», до її складу ввійшли бойовики Забавчук Степан, Пацевко Євстахій, Кравець Василь, Качараба Василь та члени підпілля ОУН з Бородчиць, Демидова та Чортореї. Також було підготовлено підводи для перевезення зброї та місце складування. Термін виконання самої операції був дуже обмежений в часі і вимагав віддачі всіх сил. Здавалось, що все в операції передбачено. Була нічна пора, коли наблизився потяг, кілька підпільників заскочили на підніжку останнього вагона, змогли відкрити його і почали викидати зброю та боєприпаси на обочину колії. Все ж таки військова охорона, що супроводжувала потяг, запримітила щось підозріле і через лічені хвилини його було зупинено, німці відкрили вогонь, розпочався бій. В результаті підпільники понесли втрати – загинули два їхні побратими – сусід провідника «Славка» Забавчук Степан із Залісок і Завадюк Григорій з Чортореї. Вони стали першими жертвами бойового протистояння підпільників ОУН і німецьких загарбників на Ходорівщині і геройськи загинули в бою за свою землю, свій народ. Тіла їх спочили в братській могилі в м. Ходорів, а приклад самопожертви покликав сотні патріотів до лав відділів української самооборони, які незабаром заклали основу регулярної Української повстанської армії.

 

На кінець 1943р. – початок 1944р. на Ходорівщині було сформовано шість самооборонних кущових відділів чисельністю по 20-30 бійців, які суттєво поповнили уже вишколені українські патріоти, котрі перебували в допоміжних німецьких військових формуваннях і, будучи у відпустках, не повернулись до своїх частин, та перейшли в боєві українські загони. Інші, ризикуючи життям, самовільно залишали службу в німцях і повертались в рідні краї. Значне поповнення рядів повстанців відбулось за рахунок української поліції, службовці котрої масово, із зброєю та спорядженням, перейшли на сторону повстанців. Так зароджувалась і формувалась українська армія.

 

В 1943 році на теренах нашого повіту Бібрка почала діяти підстаршинська школа ОУН «Горинь», а в Карпатах – старшинська «Олені». Їхні випускники старшини, підстаршини стали командним ядром Української Революційної армії. Згадавши про підстаршинську школу «Горинь», хочеться відзначити, що з 1943 року одним з її військових інструкторів був наш краянин з Ходорівщини, уродженець с. Молодинче Степан Коваль, в підпіллі «Скорич». Мабуть його підпільна діяльність була досить утаємничена, бо його прізвища автору не вдалось відшукати ні в одному з мартирологів, виданих за період визвольної боротьби 40-х – 50-х років Ходорівщини та Жидачівщини. Та несподівано, спілкуючись з живим учасником визвольних змагань, членом ОУН, політв’язнем радянських концтаборів, дев’яносторічним Миколою Гулей з с. Городище Королівське автор почув розповідь про Степана Коваля і для збереження пам’яті про славного земляка пропонує її читачам:

 

«В 1942 році я навчався у п’ятому класі Ходорівської школи (сьогодні школа №1). На першому поверсі навчалися діти польських родин, на другому і третьому – діти українців. Нашим класним керівником був Степан Коваль, уродженець с. Молодинче. Він навчав нас математики, та маючи підстаршинське звання у польській армії, викладав і військову підготовку, яка на той час у школі була обов’язковим предметом. Займаючись на пляцу біля школи строєвою підготовкою під його керівництвом, ми під час маршу виконували і патріотичні пісні. В приспіві однієї з них говорилось: «Смерть, смерть ляхам, смерть, смерть московським комунякам». Польські вчителі вороже сприймали наші пісні і написали листа в гестапо. Степана Коваля і наш увесь клас викликали до гестапівської управи. Коли ми прийшли, вийшов німецький офіцер – начальник управи і наказав виконати пісню, котру ми співали на пляцу. Разом із учителем ми її заспівали. Гестапівець вислухав не перебиваючи і спокійним тоном сказав іти продовжувати уроки. На цей раз полякам не вдалось руками гестапо розправитися з нашим учителем».

 

Степан Коваль до 1946 року займав відповідальні керівні пости у збройному підпіллі ОУН. Після діяльності в роботі школи підстаршин його було призначено організаційно-мобілізаційним референтом ОУН Бібреччини (1944 рік). Далі він – співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини (Львівський сільський округ) (1945 рік), надрайонний провідник ОУН Бібреччини (1946 рік). Дата і місце, де загинув «Скорич» - Степан Коваль поки що автором не встановлені.

 

Його брат Коваль Григорій, в підпіллі «Перський», відомий керівник українського підпілля ОУН, за часів німецької окупації у центрі Ходорова мав господарський магазин, з 1944 року у збройному підпіллі ОУН. Його функції – контрольний референт обласної господарчої референтури Львівщини (1944 рік), крайовий господарчий референт ОУН Львівщини, член Львівського крайового проводу ОУН (1945-46 роки). Його життя обірвала більшовицька куля неподалік рідного села в 1946 році при виконанні службового доручення.

 

Та повернемось до нашого героя Євстахія Пацевка. З початком збройної боротьби Євстахій перебуває у підпіллі під псевдо «Смерека». Не зважаючи на його молоді роки, керівництво довіряє йому досить відповідальні функції. Більш детально про його діяльність довідуємось із наявних архівних документів. Ось витяг з протоколу допиту МГБ надрайнного референта СБ ОУН Миколаївщини «Остапа» - Мирона Гельнера від 20 жовтня 1950 року: «Смерека», фамілії та імені не знаю, приблизно 1921р.н., уродженець одного з сіл Ходорівського району Дрогобицької області, із селян, має середню освіту, політично розвинений. У підпіллі ОУН з 1944 року. До 1947 року був фінансистом Львівського окружного проводу ОУН, потім архіваріусом Львівського крайового проводу ОУН. В 1950 році пропонувалось послати його референтом СБ Рогатинського окружного проводу ОУН, але мені не відомо, чи був він призначений туди, чи ні».

 

 Євстахій Пацевко «Смерека»

 

Інший, повстанський документ доповнює та уточнює свідчення Мирона Гельнера. Витяг із «Номінаційного списку старшин СБ 27.11.1947р.» (опублікований в 13-ому томі нової серії «Літопису УПА», с.908):

«Псевдо: Смерека (125)

Освіта: неповна середня

Функції: співробітник осередку 125

Стаж в СБ: 1 ½ року

Характеристика: Відбув 2 ½ - місячний теоретичний і практичний вишколи. Працьовитий, перевів ряд справ під керівництвом 125.

Пропонується до: хоружого

                                                                        Подав: Дмитро

Дмитро – полковник СБ

Старий – поручник СБ

Смок – майор СБ

Пропозиції прийнято в дні 6.06.48р.

Не підлягають оголошенню

                                                                                      Чупринка»

 

Даний документ чітко стверджує, що «Смерека» з половини 1946 року співробітник осередку крайової референтури СБ ОУН Львівського краю. Попередні дослідження показують, що довірі йому відповідальних функцій у підпіллі ОУН сприяла співпраця з першим наставником, досвідченим підпільником з 30-х років, співробітником референтури СБ ОУН Олексою Сомиком, котрий був близьким товаришем «Степана» - Богдана Прокопіва, одного із керівників СБ ОУН.

 

Богдан Прокопів розпізнав у молодого підпільника задатки вмілого керівника, йому імпонували високий інтелектуальний рівень Євстахія, політична зрілість та відданість положенням Декалогу націоналіста. Про його високі людські якості та професійне вміння автору неодноразово доводилось чути від його близьких, друзів, побратимів по боротьбі – Марти Підлісецької (Салій), Івана Лисака з Підлісок – одного з останніх воїнів ОУН-УПА Ходорівщини, дружини «Смереки» – Марії Малої з Букавини.

 

На формування Євстахія Пацевка як неординарної особистості мало вплив оточення: це і шкільні друзі, патріотично налаштовані учителі, односельці, в т.ч. підпільники ОУН. Незаперечною є і заслуга сім’ї – батьки виховували його в дусі побожності, прищепили інтерес до пізнання суспільних процесів і дали досить хорошу на той час освіту. Ці фактори сприяли тому, що коли настала пора робити вибір: з ким бути?, –  Євстахій вибрав боротьбу, добре усвідомлюючи, що цей шлях буде дуже важким, тернистим і на всіх підпільників чатує смертельна небезпека.

 

З другої половини 1946 року «Смерека» працює під керівництвом заступника референта СБ ОУН Львівського краю «Степана» - Богдана Прокопіва, уродженця Дуліб. Цей період приніс і великий смуток – окружне підпілля ОУН і Євстахій Пацевко особисто понесли болючу втрату, загинув його наставник, професійний революціонер «Славко» - Олекса Сомик. Трагедія сталась у двобої з більшовиками в масиві Бориницьких лісів.

 

Неодноразово згадуючи в даній публікації Олексу Сомика, видатного громадського і політичного діяча із Залісок, автор пропонує ще одну історію з повстанських буднів, яку почув на початку 90-х років від політв’язня російських ГУЛАГів, підпільниці-зв’язкової ОУН-УПА, жительки с. Волощино Перемишлянського району, уродженки с. Бориничі Жидачівського району Газди Стефанії, в дівоцтві Дребут , псевдо «Зоряна»:

 

«Під час однієї з масштабних більшовицьких облав 1945 року, котра тривала декілька днів, я перебувала із двома старшинами ОУН-УПА в криївці у Бориницькому лісі. Час спливав надто повільно, душу не полишало відчуття тривоги. Один із старшин, старший по віку чоловік, видно досить начитаний, щоб звільнити присутніх від важких роздумів, запропонував послухати історії про життя та боротьбу українського народу в період козаччини. Розповідав він дуже цікаво, вражала його пам’ять, він називав імена і прізвища героїв, дати подій. Ми так захопились, чекаючи розвитку подальших подій з оповіді, що не помітили, як сплинув час, облава закінчилась, а ми б і далі слухали цього розумного чоловіка».

 

Познайомившись в двотисячних роках з Мартою Підлісецькою (Салій) із Жидачова, автор почув від неї подібну розповідь, і знову оповідачем був Олекса Сомик. Це наводить на думку, що обоє жінок-підпільниць згадують одну і ту ж особу, славного земляка, героя визвольних змагань, про діяльність якого ми сьогодні знаємо надто мало.

 

Не зважаючи на специфіку відомства, в котрому працював «Смерека» та виклики, що стояли перед ним та його побратимами, він старався були в постійному зв’язку зі своєю малою батьківщиною: родичами, односельцями, що пов’язали свою долю з підпіллям і при цьому продовжував розбудову мережі підпілля ОУН та відомства СБ ОУН в межах округи. Тільки з перших місяців української національної революції у її збройні лави вступило тридцять п’ять його односельців.

 

Багато родин, яким довіряло керівництво підпілля, співпрацювали із «Смерекою». Так, у сім’ї Якиляшека Миколи було збудовано розгалужену мережу криївок. Одна з них складалась із трьох приміщень, де була розміщена підпільна типографія ОУН, на котрій протягом 1944-45рр. працювало семеро підпільників. Із спогадів Якиляшек Іванни, це були молоді, освічені українські патріоти. Вагому допомогу надавав брат батька «Смереки» – Атанас Пацевко. На превеликий жаль, перебуваючи у криївці 28 лютого 1946 року разом із братами Чаплак – Григорієм та Михайлом, вони були виявлені та затримані емгебістами Ходорівського райвідділу МГБ за участю військових 330-ого стрілецького полку внутрішніх військ МГБ, що дислокувались у м. Стрий. Під час супроводу у Ходорів затримані зазнали важких побоїв, їхнє життя обірвали енкаведисти біля заліщанського лісу. Як свідчать архівні документи КГБ, учасниками цього вбивства були військовослужбовці МВД: Шранко Яків Олексійович, 1919р.н.; Гріщенко Карп Кирилович, 1910р.н.; Басацький Олександр Семенович, 1910р.н. На інших учасників злочину установчих документів не знайдено.

 

Із спогадів жителя с. Заліски Ілечка Атанаса своєму внуку Бабію Богдану: «В 40-х роках я працював шевцем і в наш дім приходило багато різних людей – бували українські партизани, заходили і військові, енкаведисти із своїми замовленнями та потребою ремонту взуття. Не дивлячись на те, що багатьох з них я знав особисто, в той тривожний час такі візити несли реальну загрозу для родини. Наведу лише один із випадків. Це було зимою 1945-46рр., приходить в хату наш односельчанин Раделіцький Юліан та просить полагодити йому взуття. Я взявся до того ремонту, а він чекає – розігрівся біля пічки та почав кашляти, мабуть був простуджений. Як на біду, чуємо тупотіння чобіт біля хати. Юліан схопив автомата та швидко забрався на пічку-бабку, а хатні прикрили його периною. У цей час входить до хати начальник гарнізону з Ходорова – Грішін, також полагодити чоботи його «ребятам». А мені руки не стоять до роботи, хвилююсь, щоб Юліан не закашляв, бо буде всім кінець. Але Господь милував, Грішін посидів і пішов із своїми душогубами. І таке потрібно було пережити».

 

Напередодні затримання Пацевка Атанаса та братів Чаплаків прийшов Грішін та говорить мені: «Дядьку Атанасе, передай Чаплакам і Пацевку, що мені відомо, де вони переховуються, нехай приходять з повинною. Бо коли не з’являться, я їх дістану і розстріляю. Я його погрозу передав рідним. Через кілька днів, раненько (28 лютого 1946р.) бачу, що більшовики оточили подвір’я Пашка Степана, його родина проживала неподалік нашого дому. Із собою вони привели чоловіка з мішком на голові. Через деякий час у супроводі військових побачив Пацевка Атанаса і братів Чаплаків. Більшовики приводили із села людей щоби підтвердили їх особи. Незабаром підпалили хліва і повели затриманих до Ходорова. Через кілька годин приносить Грішін три пари чобіт, щоб підремонтувати. Я впізнав ті чоботи і мурашки побігли по тілу». Батьків та дружин вбитих з малолітніми дітьми в жовтні 1947 року більшовики вивезли у віддалені райони Сибіру.

 

У 1946 році «Смерека» на обійсті Вербовської Надії організовує побудову криївки для керівника СБ ОУН «Степана» - Богдана Прокопіва, в котрої на нелегальному становищі перебувала його дружина Ганна Стахів, уродженка с. Городище Королівське разом із трьома дітьми: Зенком, Олегом та Ярославою. Ганна Стахів була сестрою Надії Вербовської. Із спогадів Марти Підлісецької-Салій: «У Вербовської я зустрічалась із «Смерекою» та його товаришем «Семченком» (Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, в той час надрайонний провідник ОУН Бібреччини – авт.) та «Степаном» - Богданом Прокопівим. Літом 1947 року емгебістам за агентурними даними стало відомо місце проживання Ганни Стахів. Під час проведення тотального обшуку було виявлено криївку, але вона була порожньою. В той же день було арештовано Надії Вербовської дочку Віру, її чоловіка Степана Пашка. Їх було обвинувачено у співпраці з націоналістичним підпіллям та на довгі роки запроторено до в’язниці.

 

Боротьба з більшовиками була важкою і проводилась у надзвичайно складних умовах, коли супротивник мав дуже багато переваг, і це призводило до болючих втрат. Іноді у Євстахія наставали періоди, коли необхідно було сконцентрувати думки, розслабити душевну напругу для прийняття зважених рішень, тоді він подавався в улюблений куточок з чудовою природою, це межиріччя річки Луг та ріки Дністер. Мова іде за село Букавина, в народі це місце називали «Кут» або «Льондон». Там проживало до десяти дружніх, патріотично налаштованих родин, які щиро уболівали за українську ідею. До п’ятдесятих років там існувала своя маленька українська незалежна республіка, яка упродовж десяти років давала притулок і допомогла вижити багатьом українським патріотам, бійцям збройного підпілля. Це була рідна сторона одного з побратимів «Смереки» – «Моряка» - Василька Малого, так називали його рідні. Із членами цієї родини Євстахій Пацевко познайомився ще кілька років тому. Його сестра Ольга навчалась у «Рідній школі» м. Ходорова із сестрою Василька – Марією Малою, а в 1941 році проходили курси садівничок (виховательок дітей дошкільного віку). Вони подружились і Марія неодноразово приїздила до подруги у с. Заліски, де «Смерека» познайомився з Марією. І не думав тоді, що доля в недалекому майбутньому дуже зблизить його з родиною Малих. Уже в 1943 році «Смерека» познайомиться із братами Марії – Іваном та Васильком, котрі в 1944 році перейшли у збройне підпілля щоби боронити рідну землю. Василька «Смерека» залучає у відомство СБ ОУН, в рядах якого вони протягом довгих шести років борються проти ворогів України. «Смерека» завжди був бажаним гостем у родині Малих. Від Марії дізнався, що їхні батьки добре знають один одного, бо в одній команді пройшли дорогами Першої Світової війни. Це була хороша українська родина, де діти одержали правильне виховання і у важкий для народу час не стали осторонь доленосних подій. Марія з 1943 року була залучена до підпільної роботи. З її слів автору, виконувала найрізноманітніші доручення, які диктувались обставинами та вимогами часу, це і передача «грипсів» по зв’язку, опіка над пораненими партизанами, поїздки до Львова за медикаментами та медичними засобами. Марія неодноразово допомагала у лікуванні районного провідника ОУН Ходорівщини «Чугайстра» (Дмитро Думашівський, уродженець с. Городище Королівське, котрий підліковувався у «Льондоні» - авт.) під час загострень хвороби шлунку. Доводилось готувати та доставляти їду для повстанців, а також для тих, хто перебував під слідством. При цьому згадала учителя з Івано-Франківської області, який був під слідством на «Гирках», біля Букавини. Коли приносила йому їду, мусила дбати за власну безпеку: часто міняла одяг та наносила на обличчя доступний грим, створюючи образ старшої жінки. Чула, як одного разу учитель запитував «Смереку», де він навчався і набув досвіду, що так професійно веде слідство та грамотно записує протоколи.

 

Протягом довгого періоду Євстахій боровся з душевними почуттями, що зародились до Марії, вважаючи, що це трапилось не до часу. Однак, серцю не накажеш, вони обвінчались в 1949 році в підпільних умовах, отримавши батьківське та Боже благословення. Детально ця подія описана автором окремою статтею «Повстанське весілля».

 

 

Марія Мала

 

Під час зимового постою 1949-50рр. «Смерека» перебував у бункері лісового масиву біля села Добрівляни. В осінній період з підпільними дорученнями до нього приходила і його дружина Марія, яка розповіла автору про облаштування бункера. Підземне приміщення було обладнане усіма побутовими зручностями, наскільки це було можливо – дві кімнати, криниця, туалет та ін. зручності для перебування та роботи. Згадала Марія і досить трагікомічний момент при перебуванні Євстахія в цьому бункері. Незабаром після їхнього одруження «Смерека», перебуваючи в бункері працював з документами. Напередодні його охорона та кур’єри відійшли з дорученнями. Під вечір другого дня він почув підозрілі звуки – шурхотіння, глухі удари, що доносились ніби з зовні. Усе свідчило, що хтось добирається до лазу і це могли бути енкаведисти. Зваживши ситуацію, Євстахій не гаючи часу почав знищувати документи. Потім зняв з пальця освячену шлюбну обручку, на котрій було вигравірувано ім’я та прізвище нареченої, дата вінчання і вкинув її у криницю. Після цього приготував зброю, щоби гідно зустріти супротивника. З кожною хвилиною наростала напруга, та через деякий час все стихло. Підпільник уважно прислухався, прикладаючи вухо до вентиляційного стояка, але зовні було чути лише пориви вітру в кроні дерев. Ніч минула в тривожному очікуванні. Тільки ввечері почув умовний сигнал, це прийшли побратими: «Снігур», «Моряк» та «Зозулька», тоді повністю спала напруга. Привітавшись із друзями, запитав, чи не бачили на поверхні щось підозріле. Ті, уважно обстеживши довколишню територію, виявили винуватця тривоги – ним виявився борсук, котрий поряд будував собі зимову нору. Це була одна з небагатьох партизанських пригод, котра закінчилась так несподівано і довгий час викликала у слухачів щире пожвавлення. У той же день було піднято з криниці обручку. Розповідаючи дружині цю дивну пригоду, Євстахій пообіцяв їй ні за яких обставин не знімати з руки обручку.

 

З того часу минуло три місяці і саме тут «Смереці довелось пережити болючу втрату – загибель трьох побратимів з відомства СБ ОУН: «Снігура» - Миколи Озарка, уродженця с. Підгірці, котрий обрав за псевдонім прізвище відомого футболіста української команди 30-х років із Жидачева Євгена Снігура, замордованого енкаведистами у 1941р.; «Моряка» - Василя Малого із Букавини, брата дружини Марії та «Зозульки» - Антіна Коваля із с. Бортники. Це були віддані національній ідеї патріоти, які перебували на самому передовому рубежі боротьби з ворогами України, вони не уникали відкритих боїв і, одночасно, розгадували хитрі та підступні комбінації карателів в червоних погонах проти тих, хто бажав лише одного – щоби українцям ніхто і ніщо не мішало вільно будувати свою державу.

 

Це сталося 4 лютого 1950 року, усі троє ввечері перебували в с. Бортники на господарстві Стефанії Русиник, де була облаштована криївка в будівлі стодоли. Це місце вважалось надійним, повстанці протягом довгого періоду нею користувались. Ось що про цю подію згадувала після сибірських таборів сама Стефанія в розмові з жителем с. Бортники Степаном Крегенбільд, деталі якої він розповів автору:

 

«Ввечері 4 лютого у мене в домі було багато партизан, серед яких я знала тільки свого односельця – Антона Коваля. Після обговорення своїх справ частина із них подалась до криївки, яка знаходилась у стодолі. Як тільки закрився за ними люк, я його замаскувала. Дуже рано у двір несподівано заїхав загін енкаведистів на санях. Мене підняли і не давши одягнутися, в одній сорочці, вивели у двір, а самі зайшли до стодоли. Пострілів не було чути, але коли відкрили криївку то витягли трьох мертвих повстанців. Їх завантажили на сани, прихопили і мене та повезли до Ходорова».

 

«Смерека» був неабияк збентежений та вражений цією втратою, адже загинули досвідчені працівники референтури СБ, котрі були загартованими воїнами і виходили не раз із складних ситуацій і ось, потрапили у більшовицьку пастку. Їхня загибель насторожувала та задавала багато запитань, було зрозуміло, ворог іде по сліду. Чи вдалось «Смереці» розслідувати причини даної трагедії та встановити, хто причетний до провалу і де були допущені помилки – поки що невідомо. Можливо про цю подію і багато інших можна було б довідатись, якби віднайти два бідони з архівними документами СБ, про які розповіла автору дружина «Смереки» Марія Мала, але де їх заховали підпільники їй було невідомо.

 

Сьогодні ж, розмовляючи з живими свідками тих подій та ознайомившись із матеріалами книги «Поєдинок на переправі», одним із авторів якої є бувший співробітник КДБ Якименко (із Івано-Франківщини – авт.), правдоподібною виглядає версія, що до загибелі повстанців на садибі Стефанії Русиник причетні три агенти МГБ, що діяли в той час на Ходорівщині у структурах ОУН-УПА. Двоє з них були чекістами під псевдонімами «Крук» і «Малиш» («Малиш» також значиться в архівних документах, як учасник диверсійної групи МГБ «Тайфун», що діяла на території Львівської округи під виглядом «повстанців-націоналістів»), третім був зрадник – перевертень «Шпак» - Зіновій Благий із Голодівки Рогатинського району. Перебуваючи у діючих органах ОУН-УПА, він займав посаду фінансового референта Головного Проводу. Благий знав багатьох оунівців із Ходорівщини, котрі учились разом з ним у Рогатинській гімназії. Приїжджаючи для координації дій ОУН на терени Ходорівщини як зверхник Рогатинського окружного проводу, він тісно співпрацював із Миколою Левицьким з Молодинча – обласним референтом пропаганди ОУН Львівського краю та був одружений на його сестрі Марії.

 

Навесні 1948 року чекісти спланували і більше місяця готувались до проведення каральної операції у лісових масивах Рогатинського району по ліквідації головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Перед відправкою оперативників на кожному інструктажі був особисто присутній заступник міністра МГБ України Дрозда. Це вказувало на надзвичайну важливість цієї операції для репресивного органу, штаб котрої розташувався у Рогатинському районі. На третій день пошуків в одному із десяти квадратів лісових масивів Рогатинщини, де в кожному із них діяла окрема оперативна група МГБ, біля невеликого струмка, котрий витікав із пагорба, енкаведисти виявили бункер. Допоки шукали вхідний лаз до нього, запасним виходом вискочило троє повстанців. У перестрілці двоє загинуло, а третій, отримавши кулю в ногу вище коліна, не міг пересуватись, то ж прихилився до дерева. Побачивши офіцера, що приближався, кинув йому до ніг пістолет і промовив: «Поклич свого начальника, я «Шпак», член Головного Проводу ОУН, провідник Рогатинського окружного проводу… Прошу зберегти мені життя… Можу повідомити вашому начальству важливі речі…». До Рогатина викликали санітарний літак, яким «Шпака» доставили у Львівський госпіталь. Так «Шпак» пішов на шлях зради і ганебну співпрацю з катами українського народу.. Після декількох невдач по виходу на слід Шухевича, чекісти задумали іще один підступний план. Коли «Шпак» одужав, його вирішили повернути до лав УПА, але не самого – на допомогу посилають двох чекістів: «Малиша» і майора Хоменка, під псевдонімом «Крук», з центрального апарату держбезпеки, з Києва. Отож, щоб увійти в довіру повстанців із своїми помічниками-емгебістами, «Шпак» запропонував заслати його з «Круком» і «Малишом» у село Молодинче на Ходорівщину, де проживала його дружина Марія з родиною. Через них він вийшов на підпільників і повідомив їм розроблену енкаведистами легенду про те, як після зіткнення у лісі з чекістами поранений заховався, а потім перебрався до родичів у Ходорівський район. Відтак, два енкаведисти-карателі і зрадник-перевертень проникають у лави ОУН-УПА і діють поряд з повстанцями. «Шпак» мав, найперше, повернути собі довіру керівників Проводу, вийти на зв’язок із ними і ліквідувати генерала «Чупринку» - Романа Шухевича. Та не все із задуманого їм вдалось реалізувати – не було довіри у керівників Проводу і до «Шпака», і до його легенди, котрі так і не вийшли на зв’язок із ним. Все ж таки, у нижніх ланках підпілля, використавши своє минуле становище в ОУН, «Шпак» вчинив багато підлих діянь, що привело до загибелі цілий ряд українських патріотів. Серед них був і його колишній начальник охорони, відомий командир ОУН-УПА, член проводу ОУН Ходорівщини «Сосонка» - Володимир Хрущ із Сугрова. Йому було вручено в с. Підбір’я Рогатинського району записку, написану рукою «Шпака», про зустріч в с. Підліски. Знаючи почерк «Шпака», він пішов на неї разом із двома зрадниками, що її принесли. Тут його в засаді очікувала оперативна група МГБ на чолі із лейтенантом Громовим. Під час перестрілки «Сосонка» загинув як герой, знешкодивши шістьох енкаведистів.

 

Попри усі труднощі підпільної боротьби з досвідченим і підступним супротивником, явні і завуальовані загрози та болючі втрати, протягом довгих років протистояння антинародному режиму «Смерека» та його побратими не перейшли в глибоке, глухе підпілля. Своїми діями вони засвідчували окупаційній російській владі, що боротьба не завершена, вона триває і навіть переважаючі сили ворога не в силі зупинити спротив українського народу. Про це свідчать і архівні документи МГБ, наприклад довідка, складена оперативним уповноваженим Ходорівського РВ МГБ лейтенантом Грішиним своєму керівництву. В ній зазначено, що протягом 1949 року кущовим відділом ОУН «Зорян» (керівник групи) було здійснено чотири партизанські акції. В числі інших повстанців цієї групи було названо і Пацевка Євстахія, псевдонім «Смерека»:

 

2 липня 1949 року під час бойового зіткнення з даною групою збройного підпілля ОУН був поранений старший уповноважений Ходорівського РВ МГБ лейтенант Гвоздьов.

 

В липні ц.р. даною групою повстанців було спалено колгоспний двір у селі Жирова та сільська рада в селі Демидів.

 

21 вересня 1949 року у селі Демидів здійснено теракт на секретаря парторганізації, завклубом Шерстнева А.Д.

 

24 вересня 1949 року під час бою з даною групою підпілля був поранений рядовий Ігошин А.Г.

 

Та це не повний перелік бойових та протестних акцій під керівництвом «Смереки», про інші замовчувало більшовицьке керівництво, несучи суттєві втрати. Один із таких боїв відбувся весною 1949 року біля Залісок, учасником якого був Євстахій. Його описав повстанець «Явір» в розповіді під назвою «Небажана стріча», яка була опублікована в Літописі УПА, том 13 Нової серії. В даній публікації описано відчуття навколишнього світу тими, «…хто примушено довготривало сидів у сонячні погожі дні у криївці і побачений хоча і не білий, а темний, та все ж таки «світ Божий» здавався раєм, а смак весняного вечірнього повітря, вдихнутого на повні груди був кращий за найкращі присмаки».

 

Далі «Явір» продовжує: «Ми скоро натягли на себе зброю і один по одному зникли у вході. Перший виліз «Сойка», потім Павло і я, в кінці «Смерека». Друзі «Чугайстер» та «Марко» залишились у криївці. Небо засіяли зорі, а в ліску було тихо, святочно – це було свято Вознесіння 1949 року. В селі Залісці було спокійно, ми повечеряли, залагодили усі справи, забрали харчі й подалися назад, до своєї лісової «хати». Та коли ми переходили дорогу Залісці – Чорторея, «Смерека» здержав нас: «Слухайте ви, добре було б скочити при нагоді по ці замовлені в Чортореях речі». Собаки мовчать, виходить там спокійно. І ми дорогою подались до села. Та не довго ішли, як на раз до моїх вух долетів притишений, але зовсім виразний тупіт кількох пар чобіт. Я з витягнутим автоматом заліг під житом, те саме зробили мої друзі. Ми затаїли подих і напружено вдивлялись вперед. І ось з поза закрути, на якихось десять метрів від нас появились темні, озброєні постаті. Сумнівів не було – це могли бути тільки енкаведисти. Найменший рух міг нас тепер зрадити. І тому, не вагаючись ні секунди, потягнув за спуск автомата. Довгі серії перервали нічну тишу. Енкаведисти попадали на землю, між ними почулись крики. Оглянувшись за друзями, ми побігли в протилежний від криївки напрямок. Незабаром на цьому місці знялась сильна стрілянина. Не вгавав довгими серіями кулемет, вибухали гранати. Але стріли до нас не зближалися.

 

На другий день ми повернулись на «Зет», де зустрілись з рештою друзів, оживлена Оленка оповідала нам про відгуки нашої «зустрічі» з енкаведистами: «Знаєте, ми як почули стріли, – місця не могли знайти. Щойно ви були в нас, щойно вийшли веселі та здорові, і вже стріляють. І б’ють, і б’ють – ми були певні, що вже вас всіх нема в живих. І так до рання: плачемо і молимось, в хаті не всидимо. Скоро рано прибігла Стефка, головою до столу товче: «Ой вже нема наших соколиків, нема нашого Павлика, напевно всіх побили». Аж тут по полудні приходить Петро з району та й говорить: «Заспокійтесь баби. Та не наших побили, везли лиш енкаведистів. Там нині ховали двох, а третього, старшого – наші тяжко ранили, то до шпиталю повезли». Ну, хвала Богу, ми віддихнули легше». Оленка не докінчила, але в її погляді було море радості. Вона світилася теж ясним блиском на обличчях всіх домашніх… І ми були певні, що подібно радіють сьогодні не в одній цій хаті, а в сотках – по всіх довколишніх селах. Бо в боротьбі проти загарбника – народ з нами».   

 

Автору вдалось частково ідентифікувати псевдоніми та імена, які згадані повстанцем «Явором» у вище наведеній публікації: «Смерека» - уже відомий нам Пацевко Євстахій; «Сойка» - Степан Забавчук, уродженець с. Тужанівці, кущовий провідник ОУН; «Чугайстер» - Думашівський Дмитро, 1921р.н., уродженець с. Городище Королвське. З 1946 року провідник ОУН Ходорівського району. Загинув 14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів. Згадана підпільниця Олена, на прізвище Філіпчук, уродженка с. Букавина, вийшла заміж в 1949р. в підпільних умовах за Куку Степана, кущового провідника ОУН. В 1950р. була засуджена більшовиками за підпільну діяльність. В тюремних застінках народила дочку Галину, яка на сьогодні проживає у Тернопільській області. Чоловік Олени – Кука Степан, 1924р.н., уродженець с. Заліски, загинув у бою з енкаведистами 6 вересня 1951р. за мостом р. Дністер біля Залісок. Також згадана підпільниця Стефа, на прізвище Могильна, уродженка с. Заліски, активна учасниця жіночої сітки ОУН. Її брат Федір, учасник збройного підпілля ОУН, був одружений з сестрою Степана Куки, загинув у більшовицьких таборах під Норильськом. Петро, на прізвище Кука, 1934р.н., уродженець с. Заліски, брат кущового провідника ОУН «Завзятого» - Степана Куки.

 

Іще одну історію з повстанських буднів «Смереки» і його побратимів розповіла автору уже згадувана «Орися» - Марта Підлісецька-(Салій):

 

«З приходом весни 1950р. «Смерека» проводив перевірку стану кущових відділів після зимового постою на Ходорівщині. Супроводжували його побратими «Завзятий» та «Стефко» - Іван Лисак. Повертаючись із терену куща «Сойки» села Тужанівці, у с. Чортореї (Кам’яне) їх повідомили про облаву у с. Заліски. Вирішили направитись до найближчої криївки у лісок за заліщанським цвинтарем, мабуть це та криївка, яку описав повстанець «Явір». Через два дні раптом почули на поверхні біля вхідного люку шум та собачий гавкіт. Було зрозуміло, то енкаведисти, вирішили прориватись з боєм, навіть взуватись не було часу. Не гаючи ні хвилини, «Смерека» поспіхом знищував документи, а «Завзятий» і «Стефко» в цей час виривали затвор люка. Як тільки в очі вдарило сонячне світло, що потрапило у криївку, «Завзятий» зірвав кільце з гранати та жбурнув її у відкритий отвір. Пролунав вибух, за кілька секунд всі були на поверхні, по колу поливаючи простір автоматним вогнем. Напружуючи зір від сліпучого сонячного проміння, побачили неподалік куща мертвого енкаведиста, а біля люка криївки в смертельній агонії корчився собака. Уже далеченько між деревами, в сторону Ходорова біг ще один енкаведист. На дворі був березень місяць, ще подекуди лежав сніг. Не зважаючи на те, що були босі – швидко побігли в сторону поромної переправи на ріці. Діставшись берега Дністра «Завзятий» і «Стефко» пустились іти у брід, але «Смерека» не ризикнув з хворою ногою слідувати за ними, подався до порому і без перешкод дістався другого берега. Група направилась в сторону с. Рогізне, де партизани зігрілись у надійної родини, а з настанням ночі подались до своєї повстанської столиці – «Льондон», хутора поблизу Букавини. Рано вранці «Смерека» відрядив зв’язкового у Заліски до станичного Матвія Сомика (брата «Славка» - Олекси Сомика) з донесенням про небезпеку, яка загрожує Марті - «Орисі». «Смерека» поспішав, бо у криївці, з якої вдалось вирватися, залишилась частина документів, котрі свідчили про підпільну діяльність саме «Орисі». Отримавши повідомлення, Матвій Сомик через племінницю Стефу Гошовську передав наказ «Смереки» негайно залишити село, сховатись у надійному місці та чекати зв’язку. Повернувшись із Залісок, зв’язковий розповів «Смереці» що почув від станичного Сомика про енкаведистів, котрі викрили партизанську криївку. У цей день двоє енкаведистів з Жирова, прогулюючись із службовою собакою, забрели у лісок. Там вона почула запах криївки і це було початком її кінця і провідника. Військовий, що залишився живий, прибігши до Жирова повідомив Ходорівський райвідділ МГБ. Швидко прибула оперативна група, прочесала лісок, обстежила криївку, опитала людей із Залісок, але повернулась до Ходорова ні з чим. Застереження стосовно «Орисі» були не даремними, незабаром у Заліски прибула група МГБ, яку очолював оперуповноважений Грішін, розшукували Марту, та вона була уже недосяжна.

 

П’ятдесятий рік для «Смереки», як і всього підпілля ОУН, став роком важких випробувань. До липня місяця 1950р. Євстахій Пацевко – співробітник референтури СБ ОУН Львівського краю, виконує обов’язки канцеляриста при референтові СБ ОУН «Степанові» - Богданові Прокопіву, а після його загибелі, з 9 листопада перейшов у підпорядкування новопризначеного референта «Яреми» - Євгена Пришляка. У липні 1950р. із «Смерекою» зустрічається провідник ОУН-УПА Львівського краю «Горновий» - Осип Дяків, він же «Цьвочок», при поверненні з Рогатинського району. Про свої враження від зустрічі та спілкування із нашим героєм «Горновий» розповів референту СБ ОУН Львівського краю «Яремі». Вони прийшли до думки про доцільність призначення «Смереки» референтом СБ ОУН Рогатинської округи, до складу якої входили три надрайони – Бібрка, Перемишляни та Рогатин, в сукупності це десять районів.

 

Євстахій розумів усю глибину відповідальності перед Проводом, що лягала на його плечі у зв’язку із цим призначенням. Впевненості у своїх силах, що справиться з дорученням, надавав багаторічний досвід роботи у даному відомстві. Він досконало вивчив підпорядковану територію, особисті якості провідників ОУН надрайонів, районів, включно до кущових відділів. З іншого боку, супротивник в образі каральної машини МГБ намагався будь якою ціною фізично знищити осередки опору непокірних українців, патріотів, готових віддати навіть життя в ім’я свободи свого народу. Для цього виділялись величезні військові та матеріальні ресурси, залучались до розробки каральних операцій найкращі професіонали, що набили руку на придушенні народного опору, починаючи з 20-30-х років. Створювались агентурні мережі сексотів і зрадників, формувались боєві відділи та боївки МГБ, котрі чинили масові злочини проти місцевого населення під виглядом українських націоналістів з метою скомпрометувати істинно народний спротив червоним окупантам, посіяти недовіру в народні маси. Результатом такого протистояння стали десятки тисяч убієнних галичан, в основному селян, що у вирішальний для нації момент поміняли плуга на гвинтівку. Нищили непокірних українців не тільки із зброї, ними заповнювали все нові і нові табори ГУЛАГу, де жахливими умовами і непосильною працею старались зламати до кінця дух свободи в жінок, старих і нащадках тих, хто поліг у відкритому бою.

 

Зважаючи на складність ситуації, «Смерека» як ніколи розумів важливість своєї ролі командира і наставника, старався реалізувати всі можливі заходи для збереження життя своїх побратимів по зброї та продовження спротиву. На жаль, сили були явно не рівними, періодично поступають болючі повідомлення про втрати найкращих товаришів.

 

Так, 22 січня 1950р. на рідній Ходорівщині, у селі Руда (тепер Рудківці) загинув один із багаторічних борців за свободу, член районного проводу ОУН, бувший співробітник СБ ОУН, кущовий провідник «Бук» - Вибранівський Гаврило із трьома побратимами. Як свідчать архівні документи МГБ, за отриманою інформацією від агента (н) із села Руда.

 

9 травня 1950р. була арештована в селі Черемхів близька соратниця по ОУН, підпільниця «Орися» - Марта Салій.

 

В травні «Смереку» повідомили про депортацію у Сибір батька-інваліда, матері та сестри Ольги. На засланні батько незабаром помер.

  

Сидить справа мати Євстахія – Анна, у верхньому ряді друга справа його сестра – Ольга. Хабаровський край 1952 рік

 

14 серпня 1950р. в гаю біля с. Чорний Острів смертю героя загинув районний провідник ОУН «Чугайстер» - Дмитро Думашівський із дружиною, котра була друкаркою районного проводу, та кущовий ОУН «Карпо» - Шарабура Дмитро з двома побратимами.

 

6 вересня 1950р. у селі Бовшів на Івано-Франківщині загинув надрайонний провідник ОУН Рогатинщини «Семченко» - Михайло Кадюк, уродженець с. Новосільці, близький товариш «Смереки», котрий з 1944 року займав відповідальні посади у Львівському окружному проводі ОУН.

 

Як свідчать архівні документи МГБ, усі перераховані жертви з боку повстанців були наслідком донесень агентів-сексотів. Мабуть і сьогодні на них і їхніх нащадках висить карма важкого гріха за невинно пролиту кров.

 

Завершуючи життєпис та спогади очевидців про Євстахія Пацевка – «Смереку», «Євшана» варто наголосити, що історія визвольних змагань 40-50-х років минулого століття знає сотні, тисячі українських родин, сини і дочки котрих в лиху годину, годину вибору: з ким бути?, – вибрали боротьбу з ворогами свого народу, взявши за основу гасло: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї».

 

Село Заліски дало багато таких родин, це сім’я Боднарчуків – батька Івана, синів Євстахія та Василя; родина Дубовських – братів Стефана, Григорія, Семена, Мирона; родина Салій – Дмитра, Володимира, Стефана, Петра; родина Куки – братів Стефана, Йосипа та усіх тридцяти одного героя-односельчан «Смереки», що віддали своє життя за Свободу і Незалежність України. Низький уклін Вам від вдячних нащадків!

 

Салій Петро, пс «Мороз», 1913 р.н.

 

Значна частина українських родин за активну допомогу збройному підпіллю зазнала переслідувань та утисків від радянської влади, включно і тривалої висилки до Сибіру. Така доля не оминула уже згадувані родини Чаплаків – Василя і Михайла, сім’ї Степана Пацевка, Данила Олійника, Олексія Куки, Переговської Анни, Стефанії Ронської, Лашка Дмитра, Цибулі Володимира, родину Могильних. За співпрацю з підпіллям ОУН були запроторені у російські тюрми на довгі роки Марта Салій, Катерина Сомик, Кость Фенчин, Степан та Віра Пашко, Дарія Кебало, Дмитро Ляшко, Йосип Дубовський, Андрій Стручинський, Семен Чаплак, Олійник Микола. Усі вони заслужили на світлу історичну пам’ять та пошану від нашого народу.

 

Життя нашого героя «Смереки» - Пацевка Євстахія обірвалось у розквіті сил, коли природа очікувала життєдайного оновлення – 3 березня 1951р. недалеко від села Тужанівці, Ходорівського району (тепер Миколаївський). Згідно розробленої комбінованої операції МГБ, місцеві енкаведисти отримали агентурні дані про місцезнаходження криївки, де перебувала група повстанців. Операція розпочалась о 12-00 год 3 березня під керівництвом заступника начальника обласного управління МГБ полковника Литвинова, командира стрілецького полку внутрішніх військ МГБ полковника Лашманова, начальника Ходорівського райвідділу МГБ підполковника Буток. В результаті зав’язався запеклий двобій. Повстанці чинили відчайдушний опір, зробили спробу прорвати кільце оточення, та сили і диспозиція були не на їх користь. Прийнявши нерівний бій, всі вони загинули геройською смертю. Віддаючи за свободу і незалежність свого народу найдорожче – життя, вони сподівались, що їхня жертва не буде даремною, прийде час і їхні нащадки таки реалізують мрію попередніх поколінь про Незалежну Соборну Державу Україну.

 

Серед загиблих героїв були:

1. «Смерека», «Оршан» - Пацевко Євстахій, окружний референт СБ ОУН Рогатинської округи. 2. «Легінь» - Краївський Василь Купріянович, 1916р.н., уродженець с. Загіричко Ходорівського району, районний провідник ОУН Ходорівщини. 

3. «Вірний» - Балук Олексій Микитович, 1920р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1943р., референт СБ Ходорівського проводу ОУН.

4. «Сойка» - Забавчук Степан Дмитрович, 1921р.н., уродженець с. Тужанівці. В підпіллі з 1943р., кущовий провідник ОУН.

5. «Змієнко» - Сомик Петро Васильович, 1926р.н., уродженець с. Піддністряни Ходорівського району, бойовик куща ОУН.

6. «Андрій» - Вербовський Григорій Гнатович, 1930р.н., уродженець с. Городище Королівське. В підпіллі з 1949р., бойовик куща ОУН.

 

Даним дослідженням автор віддає глибоку шану землякам, що героїчно загинули в боротьбі за свободу і незалежність нашої Держави.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX ст.

Іван Вовчук (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 10 трав. 2019 р., 08:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лист. 2019 р., 09:04 ]

 

До 100-річчя утворення Західно-Української народної республіки факультетом історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника готується трьохтомне видання «ЗУНР 1918-1923 - енциклопедія». Презентація 1-го тому відбулася 30 жовтня 2018р. на святковій конференції у Львівській обласній раді. В дане видання увійшло дослідження про відомого діяча ЗУНР яке автор пропонує читачу.

 

Іван Вовчук (псевдо "Граб"), (13.06.1886р. – 10.08.1955р.) громадсько-політичний та військовий діяч, старшина УГА, сотник УПА, народився у с.Ляшки Горішні (нині с.Горішнє Миколаївського району Львівської області) у національно-свідомій багатодітній українській сім"ї Григорія та Анни Вовчуків. Батько Григорій (1855р.-05.07.1927р.) та мати Анна (1862р.-10.12.1919р.) з діда-прадіда були хліборобами, вирощували хліб, ростили дітей, з малих літ прививали їм свою любов до праці, землі Української з її глибокими традиціями і звичаями. Навчали законам і чеснотам Божим.

 

Надзвичайно вагомим фактором у вихованні і формуванні особистості Івана відіграла громадська діяльність батька. Він користався повагою і авторитетом у громади села, часто спілкувався з парохом села о. Долинським, директором школи Калиновичем у вирішенні громадських і соціальних потреб жителів села. Був зачинателем просвітницької роботи в селі. У 1894році Григорій Вовчук – один з ініціаторів заяви в намісництво у Львові з проханням дозволити заснувати в селі читальню товариства "Просвіта". З одержанням дозволу став фундатором, активним організатором і її читачем. З жителем с. Ляшки, ідейним однодумцем Гнатевичем, організував і завіз камінь на будівництво будинку "Просвіти" в місто Ходорів. Під час відкриття будівництва заклали перший камінь під забудову. На початку двадцятого століття Григорій Вовчук вступає в Українську Національну-Демократичну партію, в яку входили видатні діячі Галичини: М. Грушевський, Кость і Євген Левицькі, Іван Франко та інші. Також варто зазначити, що господар Григорій Вовчук був обраний до складу Ширшого народного комітету УНДП на з’їзді партії 25 грудня 1912 року. Даний комітет став осередком, який керував усім життям краю – політичним, господарчим і культурним. Виступав як активний оборонець національних прав, був делегатом до Відня від громадськості та УНДП до Австрійського цісаря Франца Йосипа із посланням про надання народу Галичини вільних прав і автономії. У духовному житті був добрим християнином і захисником своєї церкви. Із своїх заощаджень за життя пожертвував для храму села позолочену оправу на Святе Євангеліє. У час проголошення ЗУНР у 1918-му році мав промову на народному вічі у місті Ходорові. Був впевнений і жив з вірою, що прийде час і здійсниться омріяна сотнями років мета українського народу – бажана Воля. Розумів, що за неї треба боротися, і дорогу прокладуть покоління освічених українців, які своїми ідеями згуртують, поведуть народ на боротьбу за незалежність.

 

У сім’ї Вовчуків зростало тринадцятеро дітей. Батьки докладали усіх зусиль, щоб діти отримали освіту, ідучи у світ, і були потрібні своєму народу.

 

Іван був першою дитиною. Навчаючись у школі, показав здібності до наук, які продовжував освоювати у Перемишльській гімназії.

 

На даному періоді життя велику увагу приділяє просвітницькій роботі. У період вакацій, перебуваючи у рідному селі Ляшках, він постійний відвідувач читальні, яка в той час налічувала до ста книг. Організатор голосних читань та спільних обговорень. Його улюблені автори: Т.Шевченко, І.Франко, М.Шашкевич, М.Гоголь. У селі так і звали його –«читальник».

 

Після успішного закінчення гімназії Іван наслідує своїх батьків, і майбутній вибір професії пов’язує з годувальницею-землею. Їде на Волинь і продовжує навчання в Агрономічному сільсько-господарському училищі у Дубно.

 

Іван знайомиться із студентами-однодумцями, зокрема, майбутнім науковцем і літератором Б. І. Стипанишеним, запалює їх ідею національно-державного будівництва.

 

28 грудня 1913 року у Львові Іван Вовчук присутній на привселюдному вшануванні 40-річного ювілею творчої і громадської діяльності великого Каменяра, Івана Франка і зачитує організований привітальний лист від селян Ляшок Долішніх.

 

«Великий наш учителю! І я, син хлопського роду, стою нині перед Тобою, щоби зложити свій привіт. Ми, селяни, люди прості та не уміємо гарними словами висказати сего, що серце чує.

 

Та проте ми розуміємо, чим ти був для нас. Ти нас учив, Ти нас провадив, Ти за нас і терпів, Ти все дав нам, що лише мав, – тому і ми Тобі, нині дякуючи за се все, складаємо у ніг Твоїх все, що маємо на наших убогих нивах. Ось в сім вінку, котрий сплели ми в честь Твою, маєш і пшеницю, і жито, і овес, коло чого ми працюємо, щоб придбати насущного хліба.

 

А Ти, за інший хліб дбав, на іншій ниві працював – Ти трудився для духа – та однако терпів, як кожний з нас селян у своїй чорній солом’яній хаті. Ти більше терпів, бо терпів для всіх. Так нині ми і подяку, і честь Тобі складаємо за сю твою працю для нас та з серця желаем Тобі прожити еще «многих літ» серед нас та тішиться овочами Своєї гарної праці».

 

Лист був зустрінутий бурхливими оплесками в залі.

 

Молодший брат Івана, Микола (1892р. – 13.01.1913р.) року народження, в той час навчався у Львівському університеті на юридичному факультеті. Був вельми активний у студентських колах. Його політичний світогляд – це протистояння полякам як головному ворогові Галичини. Він належав до нового покоління, яке не випрошувало в уряду соціальних реформ та культурних прав, а протистояло ворогові, готове пожертвувати власним життям, незабаром ставши у ряди Січових Стрільців.

 

Напередодні Першої Світової війни Микола помер в 20 років у Львові внаслідок отруєння, при загадкових обставинах. Були твердження, що трагічний випадок спричинила рука шовініста з польських військових таємних організацій. Це перше горе, яке прийшло у сім’ю Вовчуків. Вшанувати пам’ять Миколи прийшли всі жителі села і навколишньої околиці, приїхали його друзі студенти зі Львова. Панахиду відправляли 12 священників з Бібрецького повіту.

 

У 1908р. Івана Вовчука було мобілізовано на службу в Австрійську армію, де він перебував безпосередньо до 1915року. Був учасник Першої Світової війни, воював на Італійському і Східному фронтах в якості фельдфебеля артилерії. У 1915р. потрапив у Російський полон, перебував у таборі військово-полонених у Туркестані. В Галичину повернувся в 1918р. У період Листопадового Чину 15 листопада 1918р. Іван вступив до УГА, в чині чотового (лейтенанта) воював у складі 3-ї Бережанської бригади в полку артилерії під командуванням генерала Крауса. В кінці грудня 1918р. формував добровольців у місті Ходорові, де знаходилась начальна Верховна команда УГА і супроводжував поїзд з новобранцями під місто Городок, де проходили запеклі бої з поляками. Більше восьми місяців існування ЗУНР Іван Вовчук на передовій лінії в боях з ворогом.

 

Його брат Андрій (1887р. – 1919р.) та чоловік сестри Палани – Шоробура Іван в 1918р. з Австрійської армії перейшли добровольцями у збройні сили УГА, воювали в ім’я незалежної ЗУНР. На початку 1919р. брат Андрій загинув в боях з поляками у складі групи (Старе село) в районі міста Бібрка. Шоробура Іван загинув в кінці 1918р. біля села Вибранівка Бібрецького повіту. 

 

У липні 1919 року Іван Вовчук з УГА відійшов за Збруч, де Галицька армія злучилася з Добровольчою армією УНР. Він приймає участь в боях з більшовиками в липні та серпні 1919р. за визволення столиці – Києва. В УГА до 19.04.1919р. був у чині унтер-офіцера по постачанню артилерійських військ, до квітня 1920р. – хорунжим в чині чотового артилерійських військ. У квітні 1920р. в період відступу УГА був захоплений поляками, перебував у концтаборі військово-полонених у Щеціні до січня 1921р.

 

Із розповіді Івана Вовчука рідним, в таборі щоденно помирало декілька десятків військово-полонених українців в наслідок тифу. Їх масово закопували у вириті траншеї довжиною триста метрів та шириною п’ять метрів. Не обминув тиф і Вовчука, його, важко хворого, без ознак життя було скинуто у траншею до мертвих. Тільки чудом він залишився живим, в ночі прийшовши до тями, виповз із траншеї. Небайдужі люди надали Вовчуку допомогу та прихисток.

 

З відходом УГА за Збруч і окупації Галичини поляками, родина Івана Вовчука зазнала важких переслідувань. Батько змушений був переховуватись два з половиною роки у лісі у «вовчих дебрях», в печерах біля села Ілова. Польські військові, жандармерія робили часті напади на двір, проводячи обшуки, погрожуючи матері, братам і сестрам фізичною розправою. У пошуках забороненої літератури, зброї зрізали єдину столітню грушу, що росла на подвір’ї.

 

У листопаді 1919р. сім’ю Вовчуків спіткало ще одне горе –  тяжко захворіла мати Івана – Анна. Постійні хвилювання за чоловіка і дітей, напруга під час візитів польської жандармерії, привели до ослаблення організму та спричинили захворювання на тиф. 10 грудня 1919р. мати померла.

 

У 1921р. Іван Вовчук повернувся із польського полону до батьківського дому, де зустрів подавленого втратами та знесиленого сухотами батька Григорія. У 1924р. Іван створює сім’ю, дружину взяв з роду Лотоцьких, звали  її  Аполінарією. Вінчальний обряд проводили в одному з храмів міста Львова. Іван Вовчук, поріднившись із сім’єю Лотоцьких, відчув атмосферу спільних думок, взаєморозуміння, ідейну і духовну підтримку від батька дружини і полинув у політичні процеси того часу. Відновлює зв’язки із своїми друзями на Волині і виїжджає в Дубно, працює там протягом двох років. Дружина в той час жила зі своїми батьками в Ляшках. Тільки постійні листові прохання змусили Івана залишити Волинь і повернутись у своє село до сім’ї. Працює у тестя в млині. У зв’язку з передчасною смертю тридцяти п’ятирічної сестри Марії, Іван і Аполінарія взяли її дочку Ганну,1926 року народження, на виховання.

 

У 1927р. помирає батько Григорій. Громадськість достойно оцінила його життєвий вклад в національне відродження і боротьбу за утвердження української державності. В останню дорогу проводжали усім селом, панахиду відправили священик о. Богдан Курчаба з парафії с.Чорний Острів та о. В.Андрухів.

 

Із тверджень довгожителя с. Гранки-Кути Гулія Федора та його дружини. У 1931 році Іван Вовчук, Микола Федорів, Микола Люзан розповсюджували антипольські політичні «летучки». У 1933р. Івана Вовчука обрано головою читальні в Гранках-Кутах, яка знаходилася у господаря Колодія Григорія, по-сільському називали «до Гошка». У 1934 році Іван між симпатиками української ідеї сіл Гранок-Кутів і Ляшок поширював заборонену літературу (газети), де висвітлювався атентат на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького.

 

В цей період над Іваном Вовчуком нависла небезпека і тільки завдяки запевненням польської влади Лотоцькою Юзефою, що Іван не займається антипольською політичною діяльністю, йому вдалось уникнути кари під час каральної акції – «пацифікації» у 1930 році та арешту в 1934р. Юзефа була братовою жінки Івана, працювала директором трикласної школи із семи відділів у Гранках-Кутах, користувалась повагою і авторитетом у влади і жителів села.

 

У 1939р. у селі Гранки-Кути почав діяти український дитячий садок, фундатором та меценатом якого став Іван Вовчук, завідувала садочком українська патріотка, вчителька Петронела Шпак.

 

У 1941 році Іван Вовчук був призначений секретарем земельної управи в місті Ходорові, підтримував відновлення Української Державності 30.06.1941р. В лютому 1942р. призначений секретарем повітової управи в місті Ходорові. З середини 1942р. до квітня 1944р. Іван Вовчук працював секретарем збірної громади волості Підністряни, володів чотирма іноземними мовами: німецькою, польською, єврейською і російською. З серпня 1943 р. до 19 квітня 1944р. Іван Вовчук у підпіллі ОУН виконує обов’язки організаційно-мобілізаційного референта повітового проводу ОУН Бібреччини. 19 квітня 1944р. під виглядом арештованого німцями був вивезений у Миколаївські ліси в повстанський вишкільний табір сотні «Льви». До 20.07.1944р. очолював сотні “Льви-ІІ” і “Льви-ІІІ”.

 

Із споминів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Львівської округи Миколи Сидора – Чарторейського: «У 1943 я отримав завдання від зверхників вивезти в «поле» секретаря волості в Підністрянах Івана Вовчука. В той час це була вже немолода людина, але ми мали про Івана найкращі відомості, що це був дуже добрий в минулому підстаршина артилерії. Якраз командування спеціальної охорони Львівської області  пошукувало за таким старшиною, що міг би негайно розпочати вишкіл воїнів УПА».

 

Про виконану операцію “арешту” Івана Вовчука розповів автору у 90-х роках її учасник, воїн УПА, уродженець с.Долішнє Бариляк Василь, псевдо. «Сич»:

 

“Я був у команді повстанців під час вивозу Івана Вовчука у Миколаївські ліси. Щоб відвернути увагу підозрілого його зникнення та запобігти небезпеці для рідних, керівниками УПА був розроблений план дій, яким імітувався арешт Вовчука німцями. Затримання Вовчука вирішено було провести у волосній управі села Підністряни, щоб присутні очевидці могли засвідчити, що Вовчука арештувала німецька поліція. Наша команда в кількості шести чоловік була одягнена в німецькі мундири, в склад групи входили повстанці, які володіли, або могли висловлюватися фразами на німецькій мові. Для Івана Вовчука приїзд “німців” та своє затримання було несподіванкою, але як в минулому чоловік військовий, він поводився спокійно та підкорився наказу нашого керівника. Коли ми виїхали за село Піддністряни, то в районі козацьких могил зупинились та зробили декілька пострілів у повітря. Після вирушили у напрямок лісу між селом Гранки-Кути – Горішнє, прямуючи в глиб Ілівського лісу” .

 

 

 

Прибувши у повстанський табір Іван Вовчук очолив сотню куреня «Льви», який був сформований одним із перших в березні місяці 1944р. на території Львівщини. Сотня Івана Вовчука-«Граба» була однією із складових повстанського куреня, та своєрідною школою воїнів УПА. За даний період Вовчук вишколив три сотні новобранців по одномісячній програмі, викладаючи стройову підготовку, стрілецьку тактику та топографію. Іван Вовчук-«Граб» був прикладом для всіх курсантів школи, яку він проводив і одночасно із своїми учнями брав активну участь у боях, які незабаром відбулися.

 

За німецької окупації сотні «Льви» звели ряд великих і малих боїв з німецькими, угорськими, калмицькими військовими частинами та польськими боївками на території Львівської області. В цих боях брала участь сотня Івана Вовчука- «Граба».

 

Про партизанські будні та командира УПА “Граба” розповів автору в 90-х роках воїн УПА Сотні «Льви» – Михайло Кравець, псевдо «Сербен», житель с.Кнісело Жидачівського р-ну :

 

«У 1943р. на поклик ОУН я вступив у самооборонний кущовий відділ. Перед українською патріотичною молоддю стояло важливе завдання – захистити українське населення від німецького насильства, нападів та розбою шовіністичних польських загонів Армії Крайової та червоних партизан Ковпака, які рухались з Полісся до Карпат. Свій перший військовий вишкіл я пройшов у 1941р. в час відновлення української Державності у формації українського війська «Січ». Горін Степан очолював курінь, а я був секретарем. Весною 1944р. поступила команда виділити з кожного кущового відділу по чотири стрільці для формування сотень УПА. Із Кнісела був Валюта і я. Так продовжувався мій військовий шлях в регулярній УПА куреня «Льви», який організовувався у миколаївських лісах. Мене призначили в третю сотню, її очолював та вишколював сотенний «Граб». Це був чоловік старшого віку, досвідчений військовик, один із кращих знавців військової справи, старшина УГА, учасник багатьох фронтових баталій Першої Світової. Він вміло та професійно навчав військового ремесла своїх курсантів. По характеру був спокійний, виважений та розважливий, як батько турбувався про кожного свого стрільця. Його поважну постать високого зросту підкреслювали штани-помпи, з якими він не розлучався. Наші активні бойові дії з німецькими відділами, поблизу важливих залізничних магістралей Львів-Стрий і Львів-Ходорів, стурбувало німецьке командування. Воно вбачало нашу боєздатність небезпекою для своїх відступаючих військових частин з наближенням більшовицького фронту, тому вирішили будь-якою ціною знищити наші відділи УПА. Та наша розвідка завчасно отримала інформацію про німецькі плани, які добре та хитро готувались до цієї операції.

 

Це сталося одного червневого дня 1944р. Василь Лебедь, який працював у відомстві розвідки, повідомив, що сьогодні німецькі війська приступають до виконання операції і до ранку наступного дня оточать лісові масиви нашої дислокації. Негайно поступила команда від сотенного «Граба» чотовим та ройовим готувати військо на збірку та евакуацію табору. На той час в таборі знаходилося дві сотні, які займались вишколом та охороною лічниці. Перша сотня відійшла у Карпати. Першочергово приступили до евакуації поранених, які знаходились на лікуванні, дві гарматки – «полкоушки» 76мм, які були на озброєнні нашої сотні прийшлось закопати неподалік табору. Курінний «Вільха» з сотенним «Грабом» та «Вороном» та іншими командирами оперативно мобілізовували відділи, щоб як найшвидше вивести військо з небезпечної зони, поки замкнеться перстень оточення німецькими військами. Тому майно та медикаменти госпіталю через екстремальні умови та брак часу було залишено.

 

По команді сотенного «Граба» сотня вирушила у східному напрямку, під вечір ми досягнули окраїни лісу в районі с.Ляшки Горішні, та розвідка доповіла, що у селі хазяйнують німецькі військові калмицької національності. Ми почекали вечора, до того часу ще підтягнулися вояки з відділу та з настанням темряви, обминувши стороною с.Ляшки, ми подались в напрямку с.Чорний-Острів, пройшли Лучани, Ліщин та зайшли в Кнісело. Там уже чекала нас підмога, це вісім запряжених кіньми возів, на які було завантажено частину вантажу, що облегшило стрільцям подальший перехід. Незабаром ми досягнули місця нашого призначення, це перша лісничівка хутора Любешки Перемишлянського району. Там відділи зупинилися та затаборились на постій. Наша сотня ночувала по стайнях, наш сотенний «Граб» не полишав нас, ночував з нами, за це стрільці його поважали та любили, та на жаль він захворів і наші партизанські шляхи розійшлися. Замість нього призначили кремезного сотенного «Чорногору»: розпочалось переформування, на основі двох сотень було створено чоту розвідки та три бойові чоти, які очолили «Максим», «Сокіл» та «Панчо». Незабаром нас чекали нові випробування, перехід лінії фронту, де сотня зазнала важких втрат». 

 

У той час Іван Вовчук-«Граб» за станом здоров’я був скерований Проводом ОУН на тимчасове проживання у Львів, потім переїхав до родини у село Дроховичі Жидачівського району. Поселився у сім"ї Пастернака, де проживало двоє людей похилого віку. Змінив свою зовнішність, запустив бороду, перебував у сім’ї до серпня 1945 року. Потім знову переїхав до Львова. 12 серпня 1945р. влаштувався на роботу завідуючого складом тресту «Міськкомунжитлобуд». У Львові проживав без документів по вулиці Стрийська, 12.

 

15 червня Іван Вовчук переніс іще одну втрату, померла його дружина Аполонія. Боліла душа: не попрощався (так вимагали обставини підпільного життя).

 

16 серпня 1947 року його було заарештовано УМДБ Львівської області, як учасника Бандерівського визвольного руху – за свідченням Ленишина Михайла. 29 вересня 1947 року Військовим трибуналом прикордонним військ МВД по Львівській обл. засуджений за статтями 54-1а, 54-11 до 10 років позбавлення волі, 5 років виселки, без конфіскації майна. По даній справі проходили ув’язненні Марія Набайко і Іван Козак. Перебував у таборах Дубровлагу. Це сталося на шістдесят другому році життя Івана Вовчука. Покарання відбував у Молдовській АСРР, Зубово, Полянського району, в сел. Явас,(п/я ЖХ 385-7).

 

Про цей період його життя поділився з автором спогадами сімдесятирічної давності Микола Гулей, політв’язень Гулагу, 1929р.н., уродженець с. Городище Королівське Жидачівського району Львівської області. На сьогодні він є єдиним із живих політв’язнів, хто перебував в Мордовських таборах разом з Іваном Вовчуком. Не зважаючи на поважний вік, п. Микола зумів відтворити чітку послідовність далеких подій, іноді до найменших деталей описав свої враження від знайомства та подальшого спілкування з Іваном Вовчуком та іншими видатними особами, навів декілька епізодів з табірного життя політв’язнів:

 

«У Мордовії наш ешелон, а це два пульмани та двадцять сім вагонів з політв’язнями, зупинився на станції «Молочная». Це була кінцева зупинка, з якої нас мали доправити до табору №8. Хто був фізично міцніший – зібрали в команду і конвоїри вели пішки, для ослаблених і хворих виділили три автомобілі «Студебеккер». Мене та мого товариша, земляка Василя Макуха з с. Карова, 1927р.н., (після звільнення, в знак протесту проти існуючого політичного устрою, в Києві здійснив акт самоспалення в 1968 році – авт.) призначили для допомоги при перевезенні хворих. В дорозі ми стали свідками однієї події, котра засвідчила, скільки коштувало життя в’язня в радянських концтаборах. Наш автомобіль в дорозі несподівано зупинився, конвоїри закричали: «Что, заело?», а через якусь мить: «Кончай его, пристрели!». Та почули у відповідь: «Не положено». Ми з тривогою виглянули з машини і побачили чоловіка, що лежав на обочині дороги, а біля нього конвоїра. Один з наших охоронців стрибнув з кузова і допоміг завантажити напівживого в’язня. Я нахилився над непритомним і почав звільняти його від наплічника, бажаючи полегшити йому дихання, та почув відбірну московську лайку на свою адресу. У таборі наглядачі наказали нам занести хворого до лазарету. Через день ми з Василем пішли під лазарет та питали наших хлопців санітарів: «Як там чоловік, чи живий, що поступив з нашого етапу?». Та самі побачили нашого попутника, він у вікні махав нам рукою. У спілкуванні стало відомо, що це був отець Іван Чорняк – ректор Львівської духовної семінарії. З ним я мав щастя зустрітись після таборів у Львові в 1962 році. Зустрічаючись зі своїми товаришами після таборів, ми завжди згадували добрим словом о. Чорняка, о.Зарицького, які у важкі хвилини нашого життя були поряд з нами. Вони знаходили слова, якими вселяли нам віру і надію, що переживемо більшовицьке лихоліття, залишимось вірними християнським завітам.

 

По прибутті до табору мене призначили у восьмий барак. Це була величезна дерев’яна будівля, яка ділилася на кілька секцій. В бараку проживало 120 політв’язнів різних національностей. Після розселення кожен з нас розпочав пошук своїх земляків. Першими, з ким я познайомився, був Степан Артим з с. Дроховичі та його близькі друзі Михайло Троцько та пан Костишин, чоловік поважного віку, з с. Бориничі.  Через декілька днів Степан, а він був хлопець досить активний, підводить мене для знайомства: «Друже Миколо, це пан Вовчук». Наш земляк простягнув мені руку, його рукостискання було міцним, але не болючим. Не відпускаючи моєї руки, він промовив: «Юначе, який же ти молодий». В його словах я відчув батьківський біль. Я відмітив, що Вовчук уже літня людина, йому років шістдесят. Але пройшовши у підпіллі юнацький військовий вишкіл, я визначив по його поставі та жестах, що це досвідчений військовик. Хоча на той час про минуле кожного з нас ніхто не знав. Іван Вовчук перебував у другому бараку. Переходити з барака в барак нам було заборонено, тим більше, що в нас було введено карантин. Але ми не зважали на можливе покарання, а це був карцер, знаходили можливість поспілкуватись. Українці жили надзвичайно дружно між собою.

 

Івана Вовчука та пана Костишина можна було часто бачити разом. Вони товаришували бо, мабуть, по віку були ровесниками, а народились і зростали у сусідніх селах, пережили багато спільного і при цьому не стояли осторонь українських процесів. Тепер, відчуваючи біль та душевне спустошення від чергової невдачі в боротьбі за краще майбутнє для свого народу, їм було про що спілкуватись та дискутувати. Наші старші наставники, як Іван Вовчук, пан Костишин, Іван Молодій – учасник похідної групи УПА «Південь», духовні отці та багато інших ставились до нас, молоді, надзвичайно доброзичливо, старались якнайскоріше передати нам свої знання та життєвий досвід. В свою чергу, молодь навіть в таких умовах продовжувала навчатись. Багато наших хлопців таємно вивчали математику, історію України, англійську мову, «Декалог» націоналіста, «12 прикмет», «44 правила життя». У самому тісному колі ми завжди відзначали славні дати: 22 січня (День Злуки), «Крути», «Базар», 1 листопада, роковини створення ЗУНР та УПА. З цього приводу хочу згадати одну подію, коли із своїми друзями вирішили відзначити одне з славних християнських свят. Цей вечір ще тісніше зблизив мене з Іваном Вовчуком.

 

Настав січень 1949 року, наближались величні свята Різдва Христового, кожен згадував свою домівку, веселу коляду тому, порадившись, ми вирішили в тісному колі своїх друзів відсвяткувати Святу Вечерю. Хоча це було суворо заборонено. Начальником режиму був Швед, полтавчанин, розжалуваний, офіцер РА, строгий та безжалісний до політв’язнів – за найменше порушення карав карцером. Та ми твердо вирішили: зійдемось до Святої Вечері. Найбільше до приготування приклався Степан Артим, він на той час працював на кухні, дістав свічку та деякі продукти. Куті, як такої не було, це була суміш з пшона, макаронів, пшеничної та ячмінної крупи. В цей час сніг випав страхітливий, до їдальні та інших бараків прокопали тунелі. Як настав час вечері та зійшла зірка на сході, що сповіщала про народження Спасителя, ми почали готувати стіл. Нас було десятеро, замість стола приклали декілька тумбочок, днювального попередили, щоби слідкував, хто виходить – заходить по «потребі». Запалили свічку, усі встали та змовили молитву. Після молитви Іван Вовчук звернувся до присутніх з словом, згадавши рідну Україну і ті добрі часи, коли кожен з нас в родинному колі в радості та коляді славили новонародженого Сина Божого. І уявляєте, в бараку, де присутні 120 чоловіків різної національності, запанувала мертва тиша. Усі висловлювали повагу та здивування нашому вчинку. Як це запалити свічку в дерев’яному бараку? За це могли засудити, не те, що посадити в карцер. Після слів Вовчука всі сіли до приготовленої страви, коли почули: «Встать, что здесь творится?». Мов з під землі виріс начальник режиму Швед із двома наглядачами, які зразу почали записувати прізвища присутніх і терміни карцеру. «Это Тайная вечеря? А Иуда кто?», – запитав Швед. Іван Вовчук спокійно відповідає: «Це уже начальству видніше». На кілька секунд запала тиша. «Да, начальство все знает», – відповів Швед, немов відгукнувшись на жарт Вовчука. «Не положено. Вы что, не ужинали? Заканчивайте, а дневальному проследить, чтобы до отбоя был порядок». Ви знаєте, якщо у світі буває чудо, то воно тут здійснилося. Усі були здивовані: Швед нікого не покарав, щось зрушилось в його душі. Ще кілька днів політв’язні обговорювали подію. А Вовчук зробив своє припущення: «Усе таки Швед – українець».

 

Незабаром було організовано цех по плетінню сіток для військових потреб, взаємні зустрічі були обмежені і наші шляхи з Іваном Вовчуком розійшлися.  

 

Завершуючи нашу розмову, не можу не згадати видатну духовну особу – політв’язня, який своєю присутністю в совіцьких таборах піднімав дух тисячам політв’язнів, в тому числі і «Дубровлагу». В жовтні 1947 року до нас прибув етап з Воркути, в якому перебував митрополит Йосип Сліпий. Звістка про його приїзд блискавично розійшлась по бараках, кожен хотів його побачити та одержати благословення. Йосипа Сліпого було направлено у 5-й табір, де був деревообробний цех. Там виготовляли шахи, шашки, точені деталі до меблів. Через місяць його Святість в числі 50-ти в'язнів перевели до нас, у 8-й табір. Коли я вперше його побачив, він був одягнений у хутро поверх суконного плаща, на ногах – валянки. Мабуть в час формування етапу на півночі уже була зима. Неодноразово з Йосипом Сліпим я бачив о. Чорняка, о. Зарицького, Івана Вовчука, композитора Барвінського. Один раз випало мені щастя бути серед політв’язнів у розмові з митрополитом Сліпим. Мої наставники відзначили мене серед молодих людей, як здібного до навчання, зокрема відмітили, що успішно вивчаю англійську мову та передаю знання своїм товаришам. Митрополит поцікавився, з яких джерел черпаю знання у таборі. Я відповів: «Ваша Святосте, я започаткував вивчення англійської мови у Підкамінській ВТК №32 біля Бродів, де перебував дев’ять місяців з угорським в’язнем, від якого щодня вивчав по 76 англійських слів». Митрополит схвально поблагословив мене на щасливе майбутнє. Десь у грудні місяці наш табірний лікар, що походив з Львівщини, прізвища не пам’ятаю, а фельдшером був Мороз – забрали Йосипа Сліпого до лазарету. Там було тепліше, та й харчі були трохи кращі. З того часу я його більше не зустрічав».             

 

Із рідних Івана Вовчука на той час залишились живими брат Петро та наймолодша сестра Розалія. Брат мешкав у Зашкові. Він був у 1945 році арештований за політичну діяльність Івана і відбував тюремне ув’язнення в Караганді. Розалія, 1907 року народження, яка проживала в Ляшках, була заміжня за Дяківським, виховувала трьох доньок. Іван Вовчук турбується життям рідних, знайомих і друзів, радіє одержаною звісткою про їхнє життя, просить поздоровити усіх, «кому що належало» в Горішньому, Львові і Зашкові. Щиро радіє підростаючим поколінням, успішним закінченням школи племінницею Іванкою. І звертається до неї з майбутнім наставлянням: «Дорога дитино, тішуся, що Ти гарно закінчила школу. Але зараз же скажу, що це не може бути вже для тебе «точкою». Як із чим продовжувати науку – думай сама, думай днями і ночами, обов’язково вперед, без утоми, без сумнівів. Всю енергію, всю спроможність, ціле своє «я» включи в одне, ані на мить невмовкаюче – «хочу, мушу». Для Тебе не сміє бути нічого неможливого».

 

Листувався Іван з сестрою зрідка, в одному із листів писав: «Справді, і я не писав нікому з рідних, з не від мене залежних причин. Не стану писати, наразі, до рідних і знайомих, що ж, думав: хай живуть і другі спокійно, яке у мене право порушувати комусь спокій. Надіюся, що ви вірите в успіх цієї справи так беззастережно, як вірю в неї я».

 

І це, незважаючи на невільницькі табірні умови, 69-ий рік життя, стан здоров’я, аритмію серця, часті докучання ознак старості, брак потрібних старому умов і моральні почуття, які діють несприятливо на загальний стан! Поза тим, Іван Вовчук пише книгу, на жаль, її рукопис пропав у таборі після його смерті. Він у постійній душевній боротьбі, роздумах, які висловлює у листі найдорожчій людині, яка залишилась живою із їх «гнізда».

 


10 серпня 1955 року зупинилось серце незламного борця за Українську державність. Людини з великої літери, одного із славних синів роду Вовчуків. Його прах томиться далеко в чужині, як десятків, сотень, тисяч йому подібних дітей Української землі, яких російсько-більшовицькою системою було знищено, бо прагнули жити вільно на своїй землі, ростити дітей, вирощувати хліб, розмовляти своєю рідною мовою у вільній Українській державі.

 

Вічна Вам слава, наші Герої! Ваші імена повік-віку будуть жити у пам’яті народу України.

 

Спілкуючись з нащадками роду Вовчуків: пані Марією Вовчук, яка проживала в селі Горішнє, її братом паном Андрієм, жителем міста Ходорова, з пані Марією Біленко, донькою Розалією, учителькою Новороздільської спеціалізованої школи №3, я відчув ту велич духу вольності, патріотизму, любові до рідного краю, який не згасає до сьогоднішніх днів, іде відлунням від засновників роду Вовчуків через їх нащадків до сучасників.

 

Зіновій Горін, дослідник українських визвольних змагань XX cт.

ПЕРЕД ЛИСТОПАДОВИМ ЗРИВОМ. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 28 жовт. 2018 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

До сторіччя становлення незалежної Української держави

 

«Універсум» (9-10, 2018)
http://universum.lviv.ua

 

                                                                      Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо,

                                                                 і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

    В. Липинський

 

Перебування західноукраїнських земель під короною Австрії становить важливий історичний період в історії України. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. створювалися політико-правові передумови на шляху становлення незалежної Української держави, які в подальшому мали вплив на державне будівництво ЗУНР в 1918 р.

 

Формування перших федеративних ідей українців виникли в роки «Весни народів» 1848–1849 рр. В Австрійській державі українців представляла тоді Головна Руська Рада, заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Маніфестом від 10 травня 1848 р. Рада проголосила належність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії.

 

На той час частина оточення правлячого австрійського імператора Франца- Йосифа І підтримувала його в намаганні зберегти імперію без змін, а інша підтримувала наступника австрійського престолу Франца-Фердинанда, обговорювала питання федеративного устрою Австрії.

 

1867 р. Австрійська імперія, згідно з австро-угорською угодою, перетворена на двоєдину монархію – Австро-Угорщину, що ділилася на землі австрійської та угорської корони, як і раніше, зі спільним монархом – австрійським імператором з династії Габсбургів, який автоматично отримував титул короля угорського.

 

У цей час в Галичині з’являються праці, які відобразили національні прагнення українців, – утворення самостійної Української держави: «Ukrainа irredenta» Юліана Бачинського (1895), «Самостійна Україна» Миколи Міхновського (1900) і «Русь-Україна і Московщина-Росія» Лонгина Цегельського (1901). Тільки так українці могли в перспективі зберегти свою ідентичність.

 

Польська еліта була не проти приєднати Галичину до майбутньої Польської держави. Політика царської Росії була аналогічна польській. Урядовий табір Австрії розділився на два протилежні табори. З одного боку, вони боялися приєднання Галичини до Росії, а з іншого – було розуміння того, що з часом вони змушені будуть іти на певні поступки українцям.

 

На початку ХХ ст. питанням федерації від української сторони займалися посли-українці до австрійського парламенту: отець Й. Фолис, М. Василько, д-р О. Романчук, д-р І. Горбачевський, д-р Є. Петрушевич, д-р К. Левицький, д-р Л. Цегельський, Галицький митрополит УГКЦ А. Шептицький та ін. (Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Й. Грицак. — К.: Генеза, 2000. — С. 194.)

 

«Варто звернути особливу увагу на вплив капітана австрійського Генерального штабу Василя Урбановича (уродженця Галичини) на формування українофільських позицій в австрійського принца Франца-Фердинанда, який був "завзятим українофілом". Документи австрійського архіву свідчать, що коли архікнязь Фердинанд почав викладати у Вищій військовій академії у Відні, то заприятелював з капітаном Урбановичем. Ця дружба закінчилася в 1914 р., коли Урбанович побачив з другої машини смерть свого друга Франца-Фердинанда в Сараєві.

 

Саме через капітана фон Урбановича, як іменує його віденський архів, тягнулися ниточки неофіційних переговорів, які вели українці з австрійськими урядовими чиновниками. Під час Балканської війни в 1912 р. Франц-Фердинанд вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словенцями, хорватами тощо. Зрештою, його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинанд вирішив дізнатися про неї. Посол Фолис доручив це зробити авторові праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послові з Галичини Лонгинові Цегельському. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинандові. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту вирівнюються в правах з парламентарями інших народів, дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками та інше. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому генерала Станіслава Шептицького.

 

Архікнязь із задоволенням погодився на кандидатуру генерала Шептицького. Почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький у ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії й мав велику довіру архікнязя Фердинанда і австрійського генерального штабу» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.).

 

Та ці плани незабаром стали відомі в Росії, яка боялася будь-яких поступок українцям в Австро-Угорщині. Адже тоді подібних привілеїв могли вимагати й українці на Наддніпрянщині.  Ще більше загострилося питання про федеральну перебудову Австро-Угорщини під час Балканських воєн 1912- 1913 і 1913р..  В 1913 р. імператор видав декрет про заснування Українського університету у Львові з 1 вересня 1916 року.   Росія виступала проти будь-яких поступок Австрії українцям.

«На рішення австрійської влади дозволити відкриття українського університету в Східній Галичині з 1 вересня 1916 р. російський посол у Відні в ноті протесту заявив, що в разі відкриття такого університету для українців у Львові, Росія оголосить Австрії війну» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf.)Через Першу світову війну заснування університету було відкладено 

 

Достатньо цікавий та красномовний факт мав місце у фашистській Італії, де в 30-і роки ХХ ст. заходами українського громадського та політичного діяча, ученого-енциклопедиста Є. Д. Онацького було створено кафедру української мови та літератури у Вищому східному інституті в Неаполі, де він у 1936–1940 рр. працював професором і викладав українську мову. Є. Д. Онацький написав граматику української мови для італійців, видав перший в Італії українсько-італійський словник, домігся вивчення української мови як обов’язкової дисципліни в італійських вищих школах (у 1940–1943 рр. викладав у Римському університеті до арешту 29 вересня 1943 р. німецькою окупаційною адміністрацією в Італії за його постійне критичне ставлення до німецького націонал-соціалізму як визначного українського націоналістичного діяча). Проти видання цього українсько-італійського словника виступили посольства Польщі та Радянського Союзу (Яремчук В. Д. Правовий статус українських шкіл в Республіці Польща в 1919–1939 рр. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://radnuk.info/statti/250-istoriuaprava/14976---------1919-1939-.html.).

 

На початку вересня 2017 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про освіту». Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.

 

Реакція Російської Федерації на цей закон була передбачувано незмінною. Голова ради Федерації федеральних зборів Російської Федерації заявила, що Росія не допустить, щоб Закон України «Про освіту» набрав чинності. (Россия не допустит, чтоб закон об образовании в Украине вступил в силу. — Совфед РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://www.facenews.ua/news/2017/379543/.) Подібну позицію зайняв уряд Угорщини.

 

Також небезпечною для російських планів щодо Галичини була особа наступника престолу Франца-Фердинанда. Дослідник цієї проблеми в діаспорі І. Кузич- Березовський писав: «Уже добре відомо, що вбивство Франца-Фердинанда в Сараєві було здійснено з наказу Москви й за російські гроші» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму в Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

В австрійській армії на початку Першої світової війни було небагато старшин (офіцерів) українців, які служили в різних військових частинах. Багато українських політиків хотіли бачити командиром українських військових частин в австрійській армії Станіслава Шептицького, який за української державності міг обійняти посаду головнокомандувача української армії. Окрім цього, він був братом митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, мав титул графа.

 

Хоча були й противники такого призначення. Є декілька версій, чому не відбулося це призначення, існували об’єктивні й суб’єктивні причини.

 

Але в історії залишився факт, що за пропозицією К. Трильовського українські військові частини в австрійській армії очолив директор Рогатинської гімназії М. Галущинський – старшина (офіцер) у запасі.

 

Ситуація загострилася ще більше зі смертю Франца-Фердинанда. Українські урядовці втратили вплив на австрійські офіційні кола. Українцям дали дозвіл на створення  тільки одного легіону Українських Січових Стрільців, чисельністю 2 тис. 500 осіб. Перша світова війна перекреслила плани українців.

 

Перша світова війна – глобальний збройний конфлікт, який проходив у Європі від 28 липня 1914 р. до 11 листопада 1918 р. Участь у цій війні взяло 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців. Під час неї загинуло понад 10 млн солдатів і цивільних мешканців. Перша світова війна мала вирішальний вплив на історію XX ст.

 

Після смерті цісаря Франца-Йосифа І австрійський престол зайняв його син Карл Габсбург, який мав постійні контакти з українськими парламентарями у Відні. Тому вже із середини 1916 р. знову почалися напівофіційні переговори щодо ідеї федералізму на теренах імперії. 5 листопада 1916 р. українські парламентарі у Відні самоліквідували Українську загальну раду, а «керівництво українськими парламентарями у Відні К. Левицький передав послові д-ру Євгену Петрушевичу, який більше орієнтувався на свої власні сили, тобто на самостійницький, але досить обережний курс» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62.).

 

Приводом до цього стала домовленість німецького кайзера Вільгельма II та австрійського цісаря Франца-Йосифа І про відновлення Польської держави та її формальне проголошення. Після формального проголошення держави польські політичні лідери повели шалену агітацію проти ідеї Української держави, унаслідок чого почалася боротьба всіх польських сил і засобів за прилучення Східної Галичини до складу Польщі (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 61.).

 

Залишаючись усе ще в складі Австро-Угорщини, українські посли, які діяли в австрійському парламенті, почали активніше захищати українську ідею. 30 травня 1917 р. Є. Петрушевич зробив у парламенті заяву, що землі колишнього Галицько- Волинського королівства є українськими, а тому не можуть увійти до складу Польської держави проти волі українського народу, бо це буде явним насиллям над принципом самовизначення народів. Приводом до цього стало взяття влади в Києві Центральною радою, яка довго не мала визначеного політичного курсу. Власне після цієї події політична ситуація круто змінилася. Остаточно до ідеї федералізму австрійське керівництво повернулося весною 1918 р. Заслугою цього стали декілька факторів. Після проголошення автономії УНР у складі Росії посол К. Левицький 19 грудня 1917 р. наголосив, що «Галичина творить неподільну й непозбутню спадщину української нації, тому може або в цілості залишитися при Австрії, або так само в цілості з’єднатися з Українською Народною Республікою, що відповідало б ідеалові української нації» (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого столітгя. — Київ, 1994. — С. 63.)

 

Виявив рішучу позицію й посол митрополит А. Шептицький. У Палаті панів він заявив, що якщо Австрія не врахує прав українського народу, то українці будуть приневолені звернутися до міжнародного трибуналу. На переговорах, які проходили у Бресті, ішлося про визнання незалежної України, але за певних умов. Досвідчені дипломати, відкидаючи специфічний для міжнародного діалогу стиль, прямо вимагали вирішення питання щодо самостійності України. Так, німецький генерал М. Гофман радив українським дипломатам, що «коли вони хочуть мати формальне право заключати мир незалежно від того, чи заключить його Совітська Росія, то український уряд мусить формально проголосити повну самостійність Української Республіки» (Україна та Брестський мир [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.com/1615110743280/pravo/ukrayina_brestskiy_mir.)

 

Проголошення IV Універсалом Української Народної Республіки самостійною, суверенною державою стало надзвичайно важливою віхою національного державотворення, відкривало перед нацією якісно нові горизонти на міжнародній арені.

 

 Карта України 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», органу Українського Нар. Союза в Америці». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85x52 см. (https://www.radiosvoboda.org/a/28691091.html)

 

Переговори делегації Української Центральної ради з представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов’язанням Австро-Угорщини й Німеччини передати велику частину Холмщини та Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх на окремий край. 8 лютого 1918 р. був підписаний таємний додаток, у якому Австрія погодилася до 20 липня 1918 р. внести до Державної ради проект закону про перетворення Галичини й Буковини на окремий коронний край.

 

Молодий цісар Карл, вирішуючи питання майбутньої перебудови держави, неодноразово вів переговори з українськими послами, зокрема з віце-президентом австрійського парламенту І. Романчуком, міністром охорони здоров’я І. Горбачевським, Є. Петрушевичем, К. Левицьким, членом Палати панів митрополитом А. Шептицьким тощо. Усі представники від різних народів рекомендували цісареві Карлові І змінити державний устрій, увівши цісарським едиктом федеральну конституцію. Цю ідею підтримали представники словенців, хорватів, українців та інших народів (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: f https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

Проте вже на кінець вересня цього ж року ситуація в самій Австрії щодо плану її мирної перебудови погіршилася. Проти такої перебудови виступив чеський посол Масарик, а французький прем’єр Клемансо почав тиснути на президента Вільсона, щоб розділити Австро-Угорщину.

 

Тільки 16 жовтня 1918 р., коли Австро-Угорська імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів». Він передбачав федеративну перебудову держави. 

 

Відповідно до цього маніфесту, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини й Північної Буковини, керівники політичних партій та церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади – Українську національну раду.

 

19 жовтня Рада, ґрунтуючись на засадах самовизначення народів, ухвалила, що вся українська етнографічна територія проголошується як Українська держава. До неї входила Східна Галичина з Лемківщиною, північно-західна Буковина та Закарпаття. І зробити це планувалося мирним шляхом.

 

На такий хід подій на західноукраїнських землях безперечно вплинув прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського в Наддніпрянщині, де ситуація була вкрай нестабільною. Виходячи з цього, важко було передбачити, якою буде реакція австрійської влади на проголошення самовизначення українців, а також вплинула на прийняття такого рішення й політична еліта Східної Галичини. Вона готова була радше залишитися на правах автономії в складі Австрії, ніж потрапити під владу більшовиків.

 

Посли-українці добре знали, що на території Галичини під різними приводами було багато польських військових, стояла 150-тисячна австрійсько-мадярська армія, яку непросто було нейтралізувати нашим малочисельним військом. До того ж мадярські частини вже залишили після себе в 1917 р. таку кількість невинно страчених і замордованих, що після виступу українського посла в австрійському парламенті д-ра В. Загайкевича про ці звірства заговорила вся Європа (Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — Київ, 1994. — С. 62).

 

Зважаючи на те, що про мирну перебудову Австрії вже не йшлося, українські військовики розпочали підготовку до іншого варіанта подій. «Військовий керівник перевороту в Галичині поручник Петро Бубела з помічником сотником Любомиром Огоновським і підхорунжим УСС Дмитром Палієвим перевірили всі склади, розіслали на місця військових кур’єрів з усними інструкціями, перевірили стан усіх військових частин, призначили всіх військових комендантів на місцях, організували й підтримували зв’язок із сотнями січових стрільців, які стояли на той час у Буковині, готували детальний план захоплення Львова й околиць» (Луцький М. І. Формування ідей федералізму у Галичині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. та їх реалізація у політико-правовій діяльності ЗУНР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/8-8-13.pdf).

 

До січових стрільців на Буковину було вислано кур’єра з наказом негайно прибути до Львова. Архікнязь Вільгельм Габсбург переконав Дмитра Вітовського із стрільцями їхати до Львова.

  

Вільгельм Габсбург

(Василь Вишиваний) (1914–1915 рр.)

 

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінґен (Василь Виш́иваний) (нім. Wilhelm Franz von HabsburgLothringen;10 лютого 1895, Пула, Австрійське Примор’я, Австро-Угорщина – 18 серпня 1948, Київ, Українська РСР, СРСР) – український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог) династії Габсбургів, полковник легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного – під ім’ям, яке йому дали українські вояки під час Першої світової війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом.

 

У Відні Є. Петрушевичу таки вдалося добитися того, що прем’єр-міністр Австрії Лямаш відіслав телеграмою до австрійського намісника Львова наказ передати владу українцям, але поляки його перехопили.

 

Д. Вітовському запропонували взяти на себе командування українськими військовими формуваннями, які були організовані в австрійських полках Львівського гарнізону. Д. Вітовський прибув до Львова й очолив команду 30 жовтня, а вже в ніч 1 листопада українці перебрали владу.

 

1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок Листопадового зриву (збройного повстання) прийшла Українська Національна Рада.

 

Листопадовий чин, також – Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання.

 

Це повстання було організоване Українською Національною Радою в Королівстві Галичини й Волині, коронній землі Австро-Угорської імперії, з метою встановлення влади Української держави. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км².

 

Вона прийняла 13 листопада тимчасовий основний закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Герб Західноукраїнської народної республіки

 

Одночасно було визначено склад уряду – Державного секретаріату. Його очолив К. Левицький (президент Ради державних секретарів). Державним секретарем військових справ ЗУНР став Дмитро Вітовський.

  

Дмитро Вітовський

 

Дмитро Дмитрович Вітовський (літ. псевдонім – Гнат Буряк; 8 листопада 1887, с. Медуха, Станіславський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (тепер Галицький район, Івано-Франківська область) – † 2 серпня 1919, Рацибуж, Сілезьке воєводство, Польща) – український політик і військовик, сотник легіону Українських Січових Стрільців, полковник, начальний командант УГА, Державний секретар військових справ ЗУНР. Похований у Берліні 14 серпня 1919 р. на цвинтарі Гугенотів. 1 листопада 2002 р. його прах урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова.

 

Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Польща розв’язала українсько-польську війну 1918–1919 рр. з метою захоплення Східної Галичини.

 

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно й у присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

Похід на Москву. (Автор: Костюк Петро)

опубліковано 14 жовт. 2018 р., 06:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2018 р., 06:28 ]

Про цей похід донині воліють не згадувати співці «єдіного народа» «невдобна» тема». Участь українських козаків у походах на Москву протирічила нав'язуваній совєтською історіографією тезі про братність українського та російського народів.

 

Верховна Рада України ухвалила проект постанови №7274 про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2018 році. Постанова визначає найважливіші події в суспільно-політичному житті України та ювілеї видатних осіб, які у 2018 році мають відзначатися на загальнодержавному рівні. Цьогоріч на державному рівні відзначатимуть, зокрема, 400 років походу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного на Москву (1618 р.),

 

11 жовтня 1618 року українське козацьке військо очолюване Гетьманом Петром Сагайдачним здійснило штурм Москви.

 

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

Худ.Наталія Павлусенко

 

Московський похід 1618р.  (червень – грудень, Південна і Центральна Росія) – сторінка історії, яка не популяризувалася в Російській імперії і замовчувалася в СРСР. Сьогодні, ці події є відомими як в Україні, так і в Росії, та достатньо обговорені в колах прихильників європейського вибору України. Ті ж, хто ще прагне зближення з Росією потрактовують цей факт як трагічне протистояння братніх народів.

 

Упродовж тривалого часу замовчувалася і Конотопська битва ( 7-9 липня (27-29 червня за старим стилем) 1659 р.) – битва між військом Івана Виговського та Кримського ханату з одного боку й московським військом з іншого. Це один із ключових епізодів російсько-української війни 1658-1659 рр., що залишалася ледве не забороненою темою в російській, а особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, зокрема, про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Влада сучасної Росії хворобливо реагує на відновлення історичної пам'яті в Україні, конкретніше, відзначення українцями перемоги під Конотопом. Для росіян ‑ це одна з найчорніших сторінок їхньої воєнної історії.

 

Похід відбувся під час польсько-московської війни 1609-1618 років (у Росії ці події відомі як «Смутное время»). 1610 року московський боярський уряд («Семибоярщина»), остерігаючись Лжедмитрія II, передав московський престол польському королевичу Владиславу. Значна частина міст Московської держави не визнала цього рішення. Для звільнення Москви від поляків було сформовано нове військо. Перше ополчення зазнало поразки і розкололося, друге 1612 р. взяло Москву.

 

1613 р. Земський собор обрав царем Михайла Федоровича Романова, однак, Річ Посполита цього не визнала. Московське військо очолюване Дмитром Черкаським та Михайлом Бутурліним розпочало рейд під Смоленськ. Упали Вязьма, Дорогобуж, Біла. Річ Посполита втрачала завоювання, здобуті в попередні роки.

 

Королевич Владислав почав готуватися до повернення «законної спадщини». Сейм Речі Посполитої 1616 р. ухвалив виділити королевичу гроші на війну. У квітні 1617 року (майбутній король Речі Посполитої Владислав IV), заохочуваний обіцянками частини московських бояр, вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати корону московського царя, якою на той час володів обраний Земським Собором Михайло Федорович Романов, перший цар із династії Романових.

 

Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось із військом Яна Ходкевича. 11 жовтня об'єднане польсько-литовське військо без бою здобуло Дорогобуж. До кінця року польським підрозділам вдалось завоювати ще декілька міст. У грудні 1617 року бойові дії припинились. Польсько-литовське військо розмістилось у таборі поблизу м. Вязьми.

 

Не дочекавшись підкріплень, навесні 1618 р. значна частина жовнірів залишила табір і чисельність війська скоротилась до п'яти тисяч чоловік. Аби врятувати королевича і військо, виправити ситуацію, уряд Речі Посполитої звернувся по допомогу до Війська Запорозького.

 

Саме українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного відіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року. У відносинах з Польщею Сагайдачний виявляв розважливість та поміркованість. Він розумів до яких наслідків може призвести ведення одночасної боротьби проти Туреччини, Криму та Польщі. 

 

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі [Похід Сагайдачного на Москву. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// borova.org/poxid-sagajdachnogo-na-moskvu/].

 

Розуміючи складність становища королевича Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин і висунув королю наступні вимоги: розширення козацької території в Речі Посполитій; свобода православної віри в Україні; збільшення реєстрового козацького війська; визнання судової та адміністративної автономії України.

 

Король Зигмунд III обіцяв їх виконати. Відтак, Петру Сагайдачному було надіслано клейноди – булаву, бунчук, печатку і прапор. Українські козаки обіцяли привести 20-тисячне військо. У червні 1618 р. на Московщину вирушили 20 тис. козаків на чолі з Петром Сагайдачним.

 

 

«Перша Європейська миротворча місія походу на Москву під проводом гетьмана Петра Сагайдачного 1618-го року». Худ. Євген Равський

Фото: asv.gov.ua з презентації картини 21 грудня 2016 р. у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м.Львів) .

 

Для Московії залучення до військових дій козацтва мало катастрофічні наслідки. Розпочався рейд зі знищення Лівен «головного прикордонного міста». Козаки оволоділи цим містом після короткого штурму 9 липня того ж року. Після нього упав Єлець, П. Сагайдачний узяв його хитрістю. Гетьман залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з рештою підійшов до міста. Тутешні воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов вирішили, що це всі нападники й самовпевнено наказали своєму війську виходити за мури. Козаки ще трохи подалися назад, а тоді вже з укриття вийшли основні сили. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалася в острозі, який козаки «з турами всю ніч штурмували». Залога тричі відбивала атаки, проте на зорі нападникам вдалося увірватися в острог. Налаштовані вони були дуже рішуче, бо на ворота «по своїх вбитих залізли». Оборонці не витримали й кинулися навтьоки. Козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Багато хто втопився в річці. Наклав головою й необачний воєвода І. Хрущов [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.71].

 

За Єльцем невтішний жереб випав Ярославу, Данкову, Лебедяні, Скопину, Шацьку, Касимову, Михайлову, Романову. В такий спосіб П. Сагайдачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини. Власне, для того гетьман і не пішов із Ливен відразу на Москву, а взяв східніше. Про це він відверто писав у своєму листі до королевича Владислава: «Багато міст, містечок, замків знесли, де Москва військо збирала, почувши, розгромили і майже всі їхні сили рязанські, яких велику кількість звідти до столиці сподівалися, скупчуватися не допускали» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

У Москві рейд П. Сагайдачного викликав справжній шок. Цар кинув проти козаків військо князя Д. Пожарського, героя другого ополчення, рятівника Москви. Планували не дати козакам переправитися через Оку й наблизитися до столиці. Та Пожарський не ризикнув стати до бою проти П. Сагайдачного вдав, що нібито захворів. Змінив Д. Пожарського інший князь, Григорій Волконський. Не знаючи, куди перше підуть козаки, новий суперник Сагайдачного розпорошив військо між Коломною, Кашиною та Зарайськом. Цим гетьман і скористався. 1 вересня козаки двічі штурмували Зарайськ. Надвечір сюди підійшли московити, прислані Г. Волконським. За кілька кілометрів до міста вони зав'язали переможний бій з невеличким козацьким загоном чисельністю 50 чол. Розпалені перемогою, московити залишили полонених козаків у Зарайську, а самі знову подалися шукати вояцького щастя. Це рішення стало для них фатальним. Наспів інший козацький загін. Козаки «розігнали їх і топтали до острога й утоптали в остріг, і багато козаків до острога увійшли». Лише ціною неймовірних зусиль залозі вдалося вибити сміливців з міста й не допустити того, щоб до нього увірвалися основні сили [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73].

 

3 вересня П. Сагайдачний отримав королівського листа з проханням негайно прямувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці. 6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за мурів саме вийшло військо під орудою Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава та П. Сагайдачний не дав противникові цього шансу.

 

«Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях ‑ індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж ‑ 100. А сам П. Сагайдачний поглумився над М. Бутурліним. Український гетьман вирвав з його рук списа і шарахнув супротивника булавою по голові. Удар виявився настільки потужний, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня, як лантух» [В.Брехуненко, В.Ковальчук, М.Ковальчук, В.Корнієнко. «Братня» навала. Війни Росії проти України XII–XXI ст. – Київ, 2016. – С.73-74].

 

8 жовтня козаки  підійшли до табору Владислава під Тушином, де їх зустріли з великим ентузіазмом. Ще з-під Коломни П. Сагайдачний надіслав до королевича послів Михайла Дорошенка (дід гетьмана Петра Дорошенка) та Богдана Коншу.

 

Наміри П. Сагайдачного стосовно Москви були дуже рішучими. Після з’єднання з польськими силами, союзники розробили план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атаковою силою виступали війська Речі Посполитої та найманці. Військо запорожців було розділене на декілька частин, одна з яких ішла на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

 

Проте генеральний штурм Москви 10-11 жовтня був безуспішним. Часами здавалося, що шальки терезів схиляться на користь польсько-козацького війська. Нападники змогли увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, підрозділи Речі Посполитої відступили від міста. Після цього українські козаки здійснили спустошливий рейд на Серпухов і Калугу, який остаточно схилив московського царя до переговорів.

 

Наприкінці 1618 року Річ Посполита і Московське царство підписали Деулінське перемир’я, за яким Польща отримувала Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську землі. Король Речі Посполитої офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон.

 

Частина істориків вважає, що Сагайдачний і не хотів взяття Москви і перемоги Польщі, бо як далекоглядний політик розумів, що це значно погіршить становище України [І. К. Рибалка. Історія України. – Харків, 1995. – С. 161.].

 

Справді, виникають сумніви в тому, що козацьке військо, одне з найбоєздатніших у Європі, не змогло б узяти Москву. Джерела щодо московської кампанії суперечливі, можна лише виокремити найвірогідніші причини.

 

Річ Посполита була для Сагайдачного потенційним ворогом – адже саме її комісари чинили каральні акції на території України та приборкували козацькі повстання. Тому її посилення у випадку захоплення Московщини було б гетьману ні до чого. Адже у плані литовського канцлера Лева Сапіги про Річ Посполиту трьох держав (Польщі, Литви та Московії) не було місця українським територіям як окремому утворенню.

 

Проблема маневрування між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою привела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва. Предвічна українська Чернігово-Сіверщина була визволена з московської неволі й знову долучилась до ядра українських земель. Війна продемонструвала різке зростання значення козацького війська. Козаки, щоправда, не отримали збільшення реєстру.

 

Під час московського походу Сагайдачний засвоїв тактику ведення війни та способи здобуття укріплених міст та фортець, що її виробили запорожці під час попередніх походів на Московщину. Це була наступальна тактика ведення війни, що будувалася на факторі раптовості та високій маневреності запорозьких сил. Висока мобільність козацьких сил була можливою через відсутність важкої артилерії, що могла сковувати їхній рух. А продовольче забезпечення свого війська запорожці здійснювали шляхом відповідних експропріацій на території противника [Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: Молоді роки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. – С. 241]..

 

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км без серйозного опору і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

 

Очоливши неординарний і знаковий похід запорізьких козаків на Москву, Петро Конашевич-Сагайдачний як досвідчений політик і військовий  діяч отримав важливе підтвердження визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. З того походу він уже не пішов на Січ. Після повернення в Україну, військо Петра Сагайдачного стало на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві.

 

Сьогоднішні захисники України повинні знати історичний досвід та усвідомлювати, що у їхніх руках майбутнє українського народу. Уроки історії свідчать про те, що нинішня російська агресія не вічна, а на підступних окупантів чекає відповідне покарання. Україна захистить свою Незалежність у нинішній російсько-українській війні, яку розпочала в 2014році РФ.

 

«Всього через три роки після походу на Москву у 1621 році в нагороду за успішні дії під Хотинською фортецею Петро Сагайдачний отримав з рук королевича Речі Посполитої Владислава бойового старовинного меча. Цей нагородний меч був інкрустований золотом та дорогоцінними діамантами із зображенням алегоричних сцен суду над Соломоном та бою античних воїнів. На ньому напис латинською мовою – «Владислав Конашевичу кошовому під Хотином проти Османа». Один з найповажніших на той час монарших дворів Європи нарешті визнав заслуги українського козацтва в обороні України, Польщі та Литви та інших європейських країн від турецької та московської загрози» [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208]..

 

Вручення Петру Сагайдачному меча майбутнім королем Польщі, згідно тогочасних звичаїв, означало ніщо інше як визнання високого суспільно-правового становища гетьмана та очолюваного ним Війська Запорізького. За козаками нарешті визнавалися права лицарського люду!

 

Вручена зброя як найголовніший лицарський символ на довгі роки стала своєрідною охоронною грамотою для українського козацтва. Саме цей золотий нагородний меч Петра Сагайдачного відкрив дорогу для поновлення Київської православної митрополії в Україні, посилення Київського Православного братства та започаткування першого вищого навчального закладу в Україні – Києво-Могилянської академії [400 років тому українці були під Москвою. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://siver.com.ua/news/400_rokiv_tomu_ukrajinci_buli_pid_moskvoju/2018-05-11-22208].. 

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

 

1-10 of 327