З перечитаного і пережитого (автор: Витрихівський Микола)

опубліковано 22 лют. 2012 р., 06:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лют. 2012 р., 06:06 ]

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ (Київ) 1929 р. н., с. Святе Ярославського повіту,

голова Київської філії товариства "Надсяння", к. ф.-м. н.

«Атлас історії Речі Посполитої Польщі» виданий в Кракові 1899-1904 рр. стверджує, що в «Землі Руські» входять Холмщина, Лемківщина, Надсяння (Ряшівщина, Кроснянщина, Перемишльщина, Ярославщина, Любачівщина та інші).

Минуло 60 років від початку депортації етнічних українців з їх прабатьківщини: Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, яку ще називають Закерзонням. Цей край входив до Русі, а згодом до Галицько-Волинського князівства. Західним сусідом його було плем'я поляки (ляхи), князь яких Мечислав визнавав зверхність римо-німецького цісаря Оттона І. Наприкінці X ст. передав своє князівство під опіку Папського престолу. В документі «DAHOME INDEX» зазначається, що польсько-руський кордон простягається на північний схід від Кракова, а далі на північ до границь з Прусією. У Центральній науковій бібліотеці ім. Вернадського НАН України є кольоровий «Атлас історії Речі Посполитої Польщі». У другій його частині, що називається «Землі Руські», входять Холмщина, Лемківщина, Надсяння (Ряшівщина, Кроснянщина, Перемишльщина, Ярославщина, Любачівщина та інші), виданий в Кракові 1899-1904 р. Є багато інших польських документів, що свідчать про проживання етнічних українців на своїх прабатьківських землях між ріками Середньою Віслою, Західним Бугом та Сяном, з яких нас незаконно депортували.

Які дослідження-документи про етнічних українців є у наших східних сусідів, себто росіян? У фундаментальній науковій 20-томній енциклопедії «НАРОДНАЯ ЭНЦИКЛОПЕДІЯ НАУЧНЫХЬ И ПРИКЛАДНЫХЬ ЗНАНІЙ» опублікована кольорова мапа з невинною назвою «КАРТА НАРЬЧІИ РУССКАГО ЯЗЬІКА».

Згідно цієї мапи на Берестейщині, Підляшші, Холмщині і Лемківщині розмовляли малоруським «наречієм» (українською мовою). На східних кордонах з Росією Смоленська область належала до Білорусії (там розмовляли білоруською). Кубань, Білгородська, значна частина Курської, Воронезької, Ростовської та інших областей є етнічною батьківщиною українців. У Ставропольському краї, Молдавії, північно-західному Криму та інших землях українці живуть впереміш з іншими народами. Такий був стан розселення українців до Першої світової війни.

Що сталося після Другої світової війни і хто був справжнім організатором виселення українців з теренів сучасної Польщі у 1944-1946 рр.?

Годі собі уявити, що це був уряд Української РСР, який представляв колоніальну адміністрацію комуністичної Москви. Звернемось до історичних фактів (документів). У Тегерані (з 28 листопада по 1 грудня) 1943 р. відбулась конференція керівників трьох держав: Черчилля (Великобританія), Рузвельта (США) і Сталіна (СРСР), які розглядали забезпечення миру після закінчення Другої світової війни, зокрема, майбутні кордони між Польщею та СРСР. На прохання Черчилля Сталін висловив своє бачення цієї проблеми. Він сказав, що «украинские земли должны отойти Украине, а белорусские к Белоруссии, то есть между СССР и Польшей должна существовать граница 1939 года, установленная советской конституцией...». Слова Сталіна не відповідали дійсності, бо на захід від німецько-радянського кордону з вересня 1939 р. проживало майже мільйон українців на своїх етнічних землях. На конференції в торгах було погоджено віддати Росії частину Східної Пруссії, що посилювало панування СРСР над Прибалтикою, та провести кордон між СРСР і Польщею по так званій «лінії Керзона». На запитання Рузвельта, чи можна буде в добровільному порядку переселити поляків з територій, що відійшли до СРСР, Сталін відповів, що це можна буде зробити.

Про Закерзоння і депортацію з нього українців в офіційно опублікованих документах я не знайшов нічого. Головна відповідальність за трагедію українців Закерзоння лягає на Сталіна і його партію, які стратегічні інтереси Росії розв’язували за рахунок етнічних українських земель, порушили договір про добровільне переселення українців. Радянська армія, перебуваючи в Польщі, не захищала, а спостерігала, як польські банди, а згодом і польське військо тероризували і виганяли беззбройних українців з їх прабатьківських земель, коли вони просили про захист. Навіть Уряд УРСР, який являв собою колоніальну адміністрацію Кремля, не погодився з рішенням Тегеранської конференції, яке привело до фізичного, культурного і духовного знищення найстарішої частини Київської Русі. Голова уряду УРСР М. Хрущов заявив 1 березня 1944 року на сесії Верховної Ради УРСР, що землі Холмщини, Грубешова, Ярославщини тощо український народ розглядає як свої споконвічні, а 20 липня надіслав звернення Сталіну, в якому запропонував включити Холмщину, Надсяння, Закарпатську Україну та Південну Буковину до складу УРСР. У відповідь на звернення М. Хрущова та звернення українців Закерзоння приєднати їх до УРСР з'являється «Угода між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР», підписана М. Хрущовим (від уряду УРСР) і Осубка-Моравським (від ПКНВ) 9 вересня 1944 р. в м. Любліні. Парадоксально, але факт: пропозиції М.Хрущова не врахували і він був змушений підкоритися партії та підписати угоду проти власної волі. Про своє «добровільне переселення» українці дізналися правду аж через півстоліття. Принципова різниця між переселеними поляками і українцями полягає в тому, що перших з колонізованих українських земель повернули на свою історичну батьківщину, а наші співвітчизники були вигнані незаконно з рідних прабатьківських земель. Поляки мали державу, хоч і з комуністичним режимом, а Україна була колонією Кремля.

Акція «Вісла» (1947 р.) була внутрішньою політикою польського тоталітарного режиму щодо етнічних українців, виконана з благословення і допомоги Кремля. Вона займає виняткове місце серед найбільших злочинів XX ст., але ще не достатньо поцінована світовою і нашою історією. В історії як науці альтернативи правді немає.

Футбольна команда «Сян», у третьому ряду

третій зліва – М. Витрихівський, с. Святе, 1943р.

Пишу я ці болючі рядки не тільки і не стільки оперуючи документами, скільки з власного пережитого, будучи, як і сотні тисяч інших моїх краян, об'єктом маніпулятивних злочинних дій можновладців у середині XX ст. Бо народився я в тому краю, піддався тортурам, репресіям, депортаціям.

У 1941-44 роках вчився в Ярославській гімназії. Через матеріальні причини за 2-й і 3-й класи склав іспити екстерном. Влітку 1944 р. фронт наближався до Сяну, а разом з ним активізувався польський бандитизм. У кінці червня в Ярославі було вбито прикрасного лікаря гімназії і торговельної школи Івана Борима в кабінеті під час прийому хворих (терорист втік). Це приголомшило Ярославщину, особливо гімназистів, котрі втратили доброго друга і вчителя а місто – обдарованого громадського організатора, діяча та високоосвічену людину, яка вільно володіла основними європейськими мовами. Напруга серед населення зростала, частина людей готувалась до переселення на захід, підпілля ОУН готувалось до боротьби в нових умовах. У с. Святе значна частина селян «захворіла» на москвофільство (русофільство); словом, можна було чекати неприємностей. Мій односельчанин Федір Гресько, котрий здобув юридичну освіту в Краківському університеті, скликав всіх односельчан на збори і заявив, що один розлючений режим відступає, а другий розлючений приходить та просив односельчан бути розважливими, не доносити один на одного, бо це не принесе нікому добра, а лише велику шкоду. Він казав, що все, що може принести неприємності, треба заховати, а ще ліпше - знищити. В селі була добре законспірована молодіжна організація на чолі з досвідченим підпільником; заможні господарі-українці допомагали повстанцям за Сяном харчами під час німецької окупації. Багато для організації і національної освіти в селі зробила родина Лопушанських, з якої вийшли священик Федір, вчитель Михайло, студенти Львівської політехніки Микола і Василь. Останній організував і виховував сільську молодь у національному дусі.

У цей тривожний час я разом з односельчанами Юліаном та Романом Вовчаками продовжував навчання в Перемишльській чоловічій гімназії. Квартирували ми у вдови Маринович, син якої закінчив Перемишльську духовну семінарію і перед приходом більшовиків виїхав на Захід. Вдова мала добрі стосунки з жіночим і чоловічим монастирями, звідкіля отримувала достовірну інформацію в церковному світі, який не любили комуністи. У нашого гімназійного професора отця М'якого забрали добротну віллу на лівому березі Сяну для російського генерала, а його переселили в малу та незручну квартиру. До неї ми з Юліаном переносили його бібліотеку, в якій було багато книжок про СРСР. У Перемишлі тоді була розквартирована чеська бригада генерала Свободи (майбутнього президента Чехословаччини).

Після смерті митрополита Андрея Шептицького, Перемишльському єпископу Йосафату Коциловському радянські представники запропонували звернутись до вірних, щоб вони записувалися на переселення. Єпископ відмовив їм у цьому проханні і нагадав, що, крім Риму, ніхто не має права ліквідовувати Перемишльську єпархію. У 1946 році Владику незаконно арештовують і насильно вивозять у Лук'янівську тюрму до Києва. У 1947 р. він помирає і перше його поховання було в с. Чапаєвці (Віта Литовська) під Києвом. Щорічно, на Провідну неділю, на могилі першого поховання Блаженного владики Коциловського відбувається спільна молитва отця Ігоря УГКЦ, що на Аскольдовій могилі, і отця Ігоря Православної церкви КП с. Чапаєвки.

Члени київської філії товариства «Надсяння» біля могили єп. Й. Коциловського

На початку 1945 р. ситуація в Перемишлі й околиці загострилась, влада робить обшуки. В місті поширюється брехня проти отців Василіянів, що в їхній церкві знайдено склад зброї. Монахів, як і церкву, взято під нагляд, хоча церква ще діяла. Про це розповів нашій господині отець Байрак (якщо мені не зрадила пам'ять на прізвище).

Учні старших класів гімназії часто виконували завдання підпілля, розкидали в місцях проживання червоноармійців звернення до них повстанців. Мій колега Юліан брав участь у цих акціях, залучав мене, щоб я подавав поворотом тіла сигнал «безпечно» або «небезпечно». Розмовляти поза межами гімназії з незнайомими українською було ризиковано і ми переходили на польську. Навіть стало небезпечно для батька привозити мені харчі, після того як у Журавиці (біля Перемишля), повертаючись від нас, його зупинили озброєні поляки і вимагали відвезти їх у ліс. Завдяки тому, що з ним був сусід Петро Гресько, який в 1940 році виїхав в СРСР і мав радянський документ, вони несподівано збентежились, але гроші в батька забрали. Зате він з кіньми повернувся живим додому, а надалі місце фірмана до Перемишля посідала мама. В гімназії навчались діти інтелігенції і селян майже всього Закерзоння. Після Різдвяних свят 1945 р. ситуація різко погіршилась. Не було дня, щоб хтось з учнів гімназії не плакав: вбили рідних, знайомих тощо. Учні почали залишати навчання, повертатись до батьків, а в кого вже їх не було, ішли в УПА захищати рідний край.

У нашому селі стояв військовий штаб, який з наближенням кінця війни повинен був виїхати на Захід. Офіцери штабу знали рішення Тегеранської і Кримської конференцій, згідно яких кордон між Польщею і СРСР має проходити по лінії Керзона з відхиленням від неї на 5-8 км на користь Польщі. Вони сказали нам, що нас всіх виселять і радили записатися на переселення, поки поляки ще нас не пограбували, а може навіть не покалічили і повбивали. Коли жінки-українки запитували наших «визволителів» (радянських офіцерів), чому нас не захищають від нападів польських банд, відповідь була однозначна – НАМ ЗАБОРОНЕНО! Після цього мої батьки з іншими односельчанами «добровільно» записалися на переселення.

У кінці березня мати приїхала возом до Перемишля, забрала наші речі, домовилася зі знайомим польським поліцаєм, який при німцях був у нашому селі наймитом, щоб він нас посадив на потяг. Ми благополучно подолали поліцейський кордон на станції Перемишль, сіли в тамбур вагона, що їхав на фронт. Не доїжджаючи до ст. Радимно, де часто бували польські банди, ми вистрибнули на ходу з потяга і ввечері добралися до свого села. Воно нагадувало табір. На кожному подвір'ї стояло багато возів з сусідніх сіл, незнайомих людей. У нашій хаті влаштувалися родичі бабусі (дівоче прізвище Янда) із Сколушева і Радимного. Повна хата жінок і дітей, які лежать на соломі долівки. Чоловіки розмістилися в стодолі, стайні. Зранку всі повертаються в рідне село до праці. Пам'ятаю, як однієї ночі задзвеніли «алярми» (дзвони німці забрали) в навколишніх селах; відгукнувся і в нашому селі «алярм», щоб попередити сусідів в с. Сосниці тощо про можливий напад польських банд. Молодь вийшла на окраїну, аби не допустити бандитів в село. Я теж пішов з ними.

Своє майно ми завезли на станцію в Радимно. Перед від'їздом ми з мамою зайшли до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, збудованої за проектом відомого архітектора Василя Нагірного.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці м. Радимно

(1910р., архів В. Нагірний)

Після акції «Вісла» церкву перетворили, в християнській Польщі, на магазин будівельних матеріалів, а згодом – зрівняно з землею (як і цвинтар у моєму, і не тільки моєму селі). Сьогодні на місці варварськи зруйнованої церкви замість хреста стоять ворота футбольного поля!!! До речі, це не один з численних актів вандалізму: у 1996 році в Перемишлі з катедрального собору УГКЦ Івана Хрестителя, який забрали у нас поляки, зняли баню, щоб, як і в Радимні, не свідчила, що тут українська етнічна земля. До речі, Папа римський Іван Павло II радив повернути собор.

8 квітня 1945 р. після обіду наш потяг рушив зі станції Радимне на схід, проїжджали біля нашого села, яке розташоване паралельно залізничній колії. Рідні, знайомі, односельчани бігли до колії, щоб попрощатися з нами. Плач, крик, побажання, махання руками, шапками і біг дітей, молоді і навіть літніх людей за потягом, як українців, так і «русинів», залишився в мене у пам’яті на все життя, як образ рідного краю, батьківщини. Є відома пісня «Рушив потяг в далеку дорогу, сколихнувся вагон і поплив, і останній раз я на все подивився, що так вірно і щиро любив».

Остання зупинка потяга – станція Товсте Заліщицького району на Тернопільщині. На станції нашого потяга вже давно чекали поляки, з якими ми поділилися інформацією про Польщу і Тернопільщину, обміняли злоті на рублі і поїхали шукати по селах, де є вільні хати. У с. Поділля (колишні Цапівці) увечері до нас прийшли «хлопці з лісу» (так тут називали повстанців), познайомились з кожним членом нашої сім'ї, нагадали нам, що тут діють закони війни, щоб ми їх не боялися і пристосовувалися до нової обстановки. Вони побажали нам здоров'я, спокійно працювати, любити Україну і допомагати їм у боротьбі.

Я продовжив навчання у Заліщицькій середній школі, згодом в Чернівецькому університеті. Після смерті Сталіна отримав скерування на роботу і рекомендацію в аспірантуру в Інститут фізики Академії наук УРСР в Києві, де живу і сьогодні.

Члени київської філії товариства «Надсяння»,

перший справа в першому ряді автор статті.