З місцевих поляків у мордуванні українців брали участь … (автор: Винник (Пудлик) Зеновія)

опубліковано 16 бер. 2012 р., 05:38 Степан Гринчишин

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Зеновія ВИННИК (ПУДЛИК) м. Бережани, 1927 р.н.,

уродженка с. Лубно, Ліського повіту

Часто згадую своє рідне Лубно, мальовниче українське село, що на 9 км протяглося вздовж річки Луб'янки, яка впадає в Сян. Працьовиті люди, чепурні хати, гарно доглянуті поля і сади. Українці любили свою рідну землю. За переписом 1940 р. їх тут проживало понад 2 тис. осіб.

У селі було три школи: семирічна і дві початкові (одна з них польська), дві читальні «Просвіти», при яких діяли бібліотеки та крамниці-кооперативи. А приватних крамниць було близько десяти та ще й три єврейські корчми.

Великий фільварок належав пану Новаку. Наша греко-католицька церква мала землю, ліс, п'ять ставків. Українці жили дружно, важко працювали, допомагали один одному, свято оберігали народні традиції та звичаї, які у нас завжди були в пошані.

Традиційно молодь відзначала свято Івана Купала. Щорічно (з дозволу польської влади) проводили фестини. Готувались до цієї забави всією громадою. Дівчата і хлопці вивчали пісні та різні вправи. Інші збирали призи, які розігрувалися в лотереях. Люди віддавали на призи тарілки, склянки, кролів, курей, голубів і навіть поросят. Зібрані під час лотереї кошти йшли на побудову нової церкви і дзвіниці. Фестини проходили захоплююче, до самого ранку лунали веселі пісні. А горілки ніхто не вживав!

При читальнях діяли гуртки вишивання, в'язання, драматичний і хоровий. Господарі українці часом проводили у читальнях спільний Святий Вечір і спільний Великдень. Збирали гроші, продукти, разом родинами сідали за довгі столи.

Багато хлопців та дівчат з нашого села закінчили учительські семінарії в Криниці і Перемишлі, гімназію в Ярославі, торгову школу в Сяноці, ремісничі училища на Холмщині, а Андрій Кос – Львівський університет.

Люди працювали, оберігали свою мову, культуру. І, здавалося, ніщо цьому не могло завадити. Але лихо підкралося несподівано і жорстоко.

Коли у 1944 р. фронт пересунувся на захід, польські банди почали нападати на українців. У жовтні настало затишшя, бо на панському фільварку зупинилась запасна частина Червоної армії, яка мобілізовувала і посилала на фронт хлопців. Поляки виловлювали українців і не навчених військовій справі направляли відразу на передову.

Нестерпні, страшні дні для нас настали в лютому 1945 р., коли частина Червоної армії залишила село. Вдень безчинствувала польська поліція, а вночі – польська банда, іноді спільно з поліцією.

У березні 1945 р. випали великі сніги, стояли тріскучі морози. В село на 9 санях вдерлася озброєна польська банда. Була ясна місячна ніч. Бандити позлазили з саней і оточили нашу хату – Теодора Пудлика, і хату сусіда реєнта Андрія Афтанаса. Ми ще не спали. Пограбували все – зерно, борошно, м'ясо, взяли швейну машинку тощо. Коли з шафи викидали одяг і книжки, зі столу впала нафтова лампа, розбилась і все почало горіти. Бандити вийшли і закрили за собою двері, думали, що ми згоримо. Але, на щастя, в кухні був цебер з водою. Мама намочила покривало і прикрила вогонь. Полум'я погасло, а бандити почали стріляти через вікно, карабінами виламували віконні рами. А мама з нами – дітьми Дозею (1942 р.), Танею (1929р.) і мною (1927р.) сиділи в кутках. Кулі, слава Богу, нас не зачепили. Ми дуже кричали і плакали, та враз затихли. Бандити, напевно, подумали, що нас повбивали. Походили ще навколо хати, награбоване майно поклали на сани і поїхали веселі зі співом та сміхом. А ми роздягнені на морозі і на перетязі простудилися. Маленька сестричка Дозя дістала двостороннє запалення. У цю ніч ми покинули свою хату і пішли до бабусі –маминої мами Анастасії Конь, яка мешкала за 4 кілометри. Батько з іншими чоловіками переховувався в чужих стодолах, віддалених хатах. Коли б був вдома, його б розстріляли, як інших.

Пригадую, як одного дня поляки везли на чотирьох санях багато чоловіків. Поліцай зайшов до хати за батьком, але його не було. (Казав, що треба їхати в поліцію, дати зізнання). На санях сиділи 22 українські активісти: Андрус Максим, Бревка Семен, Троян Іван, Троян Олекса, Воловник Григорій, Васінько Павло, Дорецький Іван та інші. Їм позав'язували руки колючими дротами і кинули до річки Сян, по них стріляли. Всі втопилися. Між ними був батько Воловника Петра – Григорій, який брав активну участь в читальні «Просвіта», був бібліотекарем і торговим працівником в кооперативі, а також касиром.

На подвір'ях і дорогах лежало приблизно 90 жертв. Чотирьом членам родини Воловників підрізали горла серпом, стареньку вчительку Прокоп і її дочку Люцину вбили за Циновим. Вони ішли до Перемишля.

Люди залишали домівки і ховалися, як миші, не знаючи, що робити. А зграя поляків під керівництвом Сенька Юзека і Барця по звірячому нищили тих, хто потрапляв до їхніх лап.

З місцевих поляків у мордуванні українців брали участь Чарнік Альойзи (біля 26 років), Мицька Шидор (25 років), Кустря Юзеф (22 роки; мама його була українкою), Келбаси, Жачкі, Кручкі, Хром'як, Починяк, Фукса. Вони нищили здорових і калік, кидали в криниці, залишали на подвір'ях і в стодолах.

Втікаючи від них одного дня, я бачила, як польські бандити прив'язали до жолубків одного хлопця – Коздриня. Коні їхали, він біг, а потім впав і вони його тягнули по дорозі. Пізніше жертву розстріляли. При випивці в одній хаті, поляки сказали, що за 2-3 дні вся річка Луб'янка буде в крові, бо замордують всіх українців.

Тоді директор школи Михайло Кос з дружиною, замаскувавшись білими простирадлами, на нартах вночі поїхали в Сянік до військової частини, щоб розповісти про страхітливе життя українців села Лубно. У цей день, коли мала бути розправа над нами, в село приїхало кілька машин і декілька саней з радянським військом. Побули кілька годин, побачили жахливе становище і сказали всім збиратись в дорогу, бо вони тут ночувати не будуть. За 2-3 години господарі зібрались. Хто що зміг забрав на сани чи фіру і виїхали до с. Чертіж, що перед Сяноком. На одній фірі їхало по 4-5 родин. На возі сиділи діти, хворі, люди старшого віку. Молоді ішли пішки, а до фіри прив'язували корів, яких поляки ще не забрали. Треба було їхати більше як 50 км.

Село ми залишили 7 березня 1945 р. У Чертежі сиділи цілий місяць. Дуже вдячні добрим людям, що нас годували.

У квітні 1945 р., на польську В'єльку Ноц, нам дали товарняк. Перші вагони зайняли люди з небагатими пожитками. В нашому вагоні лежав паралізований отець-парох Капустянський. Він їхав зі своєю родиною і зятем Михайлом Косом (на Бережанщині він завідував школою в с. Гутисько). В кінці ешелону помістили худобу. У цих вагонах їхали господарі. На зупинках косили траву, годували тварин, доїли корів і приносили молоко дітям та старшим людям. Останні два вагони, що були завантажені возами, саньми та іншими побутовими статками, на якійсь зупинці відчепили поляки. Перед Ходоровом вагони з худобою теж відчепили. Стався страшний плач, крик. Ніхто не знав причини. Ми приїхали на станцію Потутори. Ночували цілу ніч, а рано прибув додатковий відчеплений товарняк.

Зі села Лубно було виселено понад 500 родин. Другий ешелон прибув у Козову. Наші люди роз'їхалися по Тернопільській області. Це було таке «добровільне» виселення в Україну.

Деякі українці не хотіли покидати свої рідні прадідівські землі і залишились в селі, мовляв «що буде, то буде». Поляки перешукали хати, а коли декого знайшли, то вбивали. Так загинули Бревка Степан, Васінько Іван (син Петра), Лазор Михайло та інші.

Були у нас і оборонці — це вояки УПА, але вони залишилися на лівій стороні ріки Сян. Там був їхній штаб, а між ними наш земляк Юрій Пашковський (Чумак). Він тепер мешкає в Австралії, його рідня — в Бережанах.

Пережили всі лубняки і надсянці, як і вся геройська Лемківщина, страшну трагедію, але не піддалися ворогові. Біля 30 найкращих синів Лубно пішли в ряди УПА, щоб помститись за смерть своїх рідних і далі продовжували боротьбу з ворогами. В підпілля пішло два сини Меланії Воловник. Обидва загинули. Служили в УПА Левкович Павло, Пудлик Андрій, Бревка Василь, Троян Степан, Щепко Андрій, Сидор Ольга багато інших. Всі вони були захоплені поляками і розстріляні в Ряшеві та Перемишлі (дані польських протоколів).

Після виселення нашого населення, поляки розібрали церкву, дзвіницю і багато нових хат, у тому числі і нашу. На цвинтарі порозбивали могили. У Динові теж розібрали церкву, а на цій площі побудували великий житловий будинок. Поля і ліси присвоїли собі.

Ось така трагедія нашого села.

Спогад

Вільні, як орли,                                      Через біль, печаль,

Ми віки жили                                         Голод, холод, жаль,

В ріднім квітучім Надсянні                  Хресна лягла нам дорога.

Там творив свій слід                             Але кожен з нас

Український рід                                     В той жорстокий час

В праці, піснях і коханні.                      Братньо горнувся до свого

 

Злий присунув кат,                                Всім катам назло

Вигнав з рідних хат,                              Серце нас вело

Впхав у вагони товарні,                        В рідне квітуче Надсяння.

Вивіз нас на схід,                                   Віра і любов

Щоби стерти й слід,                              Нас вертає знов

Щоб ми пропали намарне.                   В сторони наші кохані.