Трагедія села Пискоровичі Ярославського повіту (автор: Молодій Дмитро)

опубліковано 13 лист. 2011 р., 23:36 Степан Гринчишин

Трагедія села Пискоровичі Ярославського повіту

(сьогодні Польща), яка відбулась 17 квітня 1945 року.

Автор: Дмитро Молодій. Ярославщина.

Історико-мемуарний збірник.

Вип. 1. Львів –2009. ( подається в скороченому вигляді)

Отже, наука ксьондза Поремби марно не пропала, вона

сприяла цій трагедії, у якій замордовано ні в чому

невинних тільки жителів села Пискоровичі 176 осіб.

Я, як очевидець, описав всі події цієї трагедії так, як вони відбувалися. Моя мета відтворити цю трагедію є не в тому, щоби закликати нове покоління до якоїсь помсти за ці невинні жертви, але не можна про це замовчувати тому, що надто багато пролилося невинної крові. Поляки про цю невинну кров замовчують. Коли я був у цьому селі у 1995 році то відчув, що там ніби трагедії не було.

Напевно в архівах та в історичних матеріалах жодних спогадів про цю трагедію немає. Замордовано у цій акції тільки жителів села Пискоровичі – 176 осіб. Чи не забагато це для одного села? В той час у цьому селі від українців не потерпів ні один поляк ні фізично, ні матеріально.

Село Пискоровичі розташоване на правому березі ріки Сяну поміж містами з півдня – Сінява, а з півночі, по лівій стороні Сяну, міста Лежайск. З північного сходу розташовані села: Жухів, Курилівка, Ожанна, Свобода, а з південного сходу: Дубровиця, Теплиці, Шегди, Рудка, Добра. Населення у тих селах до 1945 року було переважно українське. Село Пискоровичі разом із присілками нараховувало на той час до 400 господарств, в тому числі поляків близько 50-ти господарств та жидів 12 родин. Майже всі польські родини, за винятком 7-8 родин, були змішані з українцями.

Споконвіку населення села жило між собою в добрих стосунках, та злагоді. Не було жодних міжнаціональних непорозумінь. Спілкувалися однією мовою, яка збереглася ще з давніх часів. Навіть на різні релігійні свята ходили в гості один до одного. Так було до 1944 року, коли радянські війська зайняли село.

Восени 1944 року з’явилися в селі польські боївки бандитів під керівництвом «Волиняка» та «Кудлатого» (це їхні псевда). В цей час в селі також появилися більшовицьке НКВД, під виглядом комісії по переселенню українців до Радянської України, та почали проводити активну агітацію, щоб люди дали згоду на добровільне переселення. Селяни категорично відмовлялися від такого переселення, бо ніхто не хотів покидати прадідівські землі.

Так продовжувалося до весни 1945 року. Ніхто не давав згоди на добровільне переселення. Весною 1945 року польські бандити почали вже частіше активно діяти по сусідніх селах, вишукувати і розстрілювати активістів села, а також займались грабунком, забираючи все майно, яке було у господарстві. У цьому їм допомагало місцеве польське населення.

Першими жертвами у Пискоровичах стали Іван Когут та Ілько Козелко, які, нічого не підозрюючи, вийшли на вулицю, де біля школи їх зупинили бандити і там розстріляли. 28 березня вночі на ліжку вбили 79-річну Марію Молодій (матір автора). Напевне шукали мене, однак не знайшовши, помстились на старенькій матері.

Народ почав шукати захисту, але не було кому це зробити. В той час на тих теренах було безвладдя: німці відійшли, а польський уряд ще не був сформований. Декілька хлопців здобули пару карабінів і гранат. Обдумали, чи варто з цією зброєю щось починати, знаючи, що бандити є добре озброєні, тому вирішили їх не дражнити. Як пізніше виявилось, це було розумне рішення, адже в майбутньому польським бойовикам це могло пригодитися для звинувачення нас, що ми почали першими. Взагалі ніхто не запасався зброєю, бо не міг подумати, що сусід сусіда буде вбивати.

Комісія по переселенню (НКВД), скориставшись цією ситуацією, яка склалася в селі, а можливо діяла спільно з бандитами, зробила свою чорну справу. Зібрала людей біля школи та церкви і пояснила, що вони цілого села боронити не зможуть, бо їх є тільки 12 осіб, а тому селянам потрібно з можливим майном зібратися біля школи та церкви, бо тут вони не допустять польських бандитів.

17 квітня о 3 годині ночі під приміщення школи під’їхало чотири фіри з бандитами. Вони дали постріл з автомата (тобто сигнал), після якого всі енкаведисти спокійно посідали на ці фіри і поїхали до міста Ярослава, а людей свідомо залишили на загибель. Після від’їзду енкаведистів, бандити оточили школу та шкільне подвір’я, щоб ніхто не втік і почали масову бойню. Скільки там розстріляно людей точно ніхто не знає, бо там були і мешканці із сусідніх сіл, зокрема, Ожанни і Дубровиці.

На наступний день поляки спішили чим скоріше ці невинні жертви закопати в землю та замести криваві сліди за собою. До цього залучали українців, які мешкали недалеко школи, і десь у криївках, біля хат, пережили ту страшну ніч. По свідченням тих людей, які брали участь у вивезенні розстріляних на цвинтар, забитих було близько 200 осіб.

У цій школі в основному були жінки, старші люди та діти. Молоді хлопці та молодші мужчини енкаведистам не вірили, що вони хочуть стати в обороні людей. Так і сталося. У школі мешкала вчителька – вдова з двома дітьми –17-ти річним сином Нестором та 20-ти річною дочкою Оксаною – Зоя Вахнянин. Того нещасного вечора Зої Вахнянин було запропоновано разом із сім’єю перебратися на ніч до відповідної криївки. Вона відмовилась тому, як вона казала, що офіцер НКВД, який  у цій школі жив, сказав, що ні їй, ні її сім’ї нічого не загрожує. Сталося непоправиме: бандити вивели всю сім’ю на подвір’я і там розстріляли. Сумніву немає, що енкаведисти діяли разом з бандитами.

Енкаведисти мали завдання за всяку ціну переселити з тих теренів українське населення на територію Радянської України. Причиною такого переселення могло бути і те, що недалеко від села Пискоровичі та інших українських сіл в Янівських лісах стояли відділи УПА і їх потрібно було позбавити підтримки місцевого населення. Вони цього домоглися, але це коштувало сотні невинних жертв. (Таке пояснення давали і російські шовіністи. Однак як пояснити, що вивезення українців з їх етнічних земель почалось ще взимку 1940 року, а УПА була створена в 1942 році).

Дивує одне, чому так жорстоко, по-садистськи вбивали невинних людей. Живими запихали в ріку Сян, прив’язували до коней і тягали поки не замучили. Такою мученицькою смертю загинув Михайло Пуцило з частини села Бліщів. Під льодом ріки Сян закінчили своє життя мученицькою смертю Марія Шикула, Анастазія Папа та багато інших, а Шикулу Степана т.з. Паламарчик заколов вилами. Мученики просили, благали своїх катів – даруйте життя, але вони були невблаганними.

Був між тими катами і свій виродок – Прокіп Ярошик, який брав активну участь у всіх тих мордерствах.

Дивує також те, що у цій смертельній акції брали участь і жінки, які в основному займалися грабунком. Йшли від хати до хати та забирали все, що було навіть заховано під землю, не встидаючись, що грабують свого сусіда-українця.

Де взялось у тих вчорашніх добрих сусідів стільки ненависті та злоби, щоб так жорстоко вчинити з своїми односельчанами.

Під час німецької окупації у 1939-1944 роках українці мали деяку перевагу як у політичному, так і у національному житті. Українське населення цією перевагою над поляками не користалося. Стосунки і дальше були нормальними. Можливо поляків обурило те, що в школі навчання було замінено з польської мови на українську. Це рішення було справедливим, оскільки поляків, до загальної кількості населення, було не більше 10%.

До 1939 року в національному питанні щодо українців існувала повна дискримінація. Українцям важко було дістати якусь кваліфіковану роботу. Потрібно було перенести Метрику (Свідоцтво про народження) з церкви до костела, щоби таку роботу дістати. Не були дозволені такі громадські організації, як «Луг», «Пласт», т.з. «Турки». Ще з давніх часів було прийнято, що на Великодні свята біля Гробу Господнього стояла охорона, яка називалась «Турки». І це було польське владою заборонено.

Була цензура на аматорські вистави. За дозволом потрібно було їхати до повіту м. Ярослава, щоб пан староста дав дозвіл на якусь виставу, а пан староста часто писав «нєпозвалям». В час німецької окупації всі ці заборони були відмінені. Хоча полякам це не подобалося, однак у час німецької окупації вони на цей процес вже не могли вплинути.

Напевне за цей час у них затаїлася та злість і ненависть до українців. Після німецької окупації, у час безладдя, вони проявили її до українського населення 17 квітня 1945 року.

Після цієї жорстокої розправи над українським населенням у школі, бандити не заспокоїлись. Почали вишукувати людей по їхніх домівках та різних криївках і там добивати всіх, кого знайшли. В основному це були діти та жінки, а також забирали все їхнє майно, яке було десь заховане. Так продовжувалося до червня 1945 року.

Тим кому пощастило вижити в цій бойні, побачивши безвихідне становище, вирішили покинути село. Вони манівцями добиралися до повітового міста Ярослав і шукали якогось захисту. Там вирішили їх відправити до Радянської України і вручили евакуаційні документи, які вже були заготовлені на кожну сім’ю ще осінню 1944 року. В результаті таких трагічних подій 266 сімей були вимушені покинути свої господарства, нажите ними та їхніми предками майно, рідне село Пискоровичі.

Для такого масового знищення українського населення у поляків жодної причини не було. Як вже наголошено на початку, мешканці села впродовж всього часу існування жили у злагоді, без міжнаціональних непорозумінь. Можливо тому, що до тридцятих років у селі був тільки один греко-католицький священик, а директором школи був українець. Навчання в школі проводилося українською мовою, а також був і урок польської. Польський уряд така ситуація не задовольняла і тому почалася заміна учительського складу – директора та вчителів на поляків, а також було прислано польського ксьондза.

З прибуттям польського ксьондза Яна Поремби, національна та релігійна ситуація в селі почала мінятися. Він, насамперед, почав вишукувати по метрикальних записах «чий дзядек чи прадзядек» був поляком. Учителі, після закінчення своїх уроків, перед уроком релігії, до приходу ксьондза, були  зобов’язані закривати на замок двері. Вони це і робили. Прибувши на урок, ксьондз Поремба мав із собою список учнів, яких зараховував до поляків. При відпущенні дітей з класу ксьондз та вчитель ставали в дверях та сортували дітей – хто поляк, а хто русин. В класі виникала паніка. Діти, яких примусово залишали на урок польської релігії, втікали хто через вікно, а хто через двері. Кого зловили, то їм доводили, що вони є поляки, бо колись їх діди та прадіди були поляками.

Таким чином, ксьондз Поремба, щоби якось збільшити свою паству, перехрещував українців на поляків, чого він трохи домігся. Тоді українців називали русинами, бо жоден поляк в той час не міг вимовити слова українець. Ксьондз Поремба виховував своїх парафіян в дусі неповаги до сусідів-українців і наслідки не забарились. Так, коваль Міхал Тарнавскі, який мешкав в кінці села у присілку «Халупки», часто в такі свята, як Великдень та Різдво Христове бив молотом по ковадлі, звук якого було чути на півсела.

Отже, наука ксьондза Поремби марно не пропала, вона сприяла цій трагедії, у якій замордовано ні в чому невинних тільки жителів села Пискоровичі 176 осіб.

Про всі ці злодіяння, які в той час відбувалися в селі, знав польський ксьондз Ян Поремба. Саме в його резиденції розміщувався цей бандитський штаб, яким керував якийсь офіцер колишньої Польської Армії під псевдом «Мева» (розповідь очевидців). Без відома та благословення ксьондза Поремби в селі не відбувалася жодна розправа над українським населенням.

Всіх поляків села Пискоровичі звинувачувати у цій трагедії не можна. Були поляки, які до українців ставилися добре, навіть часом і помагали у цій біді. У 1945 році комендантом поліції села був Юзеф Бжушек. Він часто декого із знайомих попереджував про небезпеку з боку бандитів, за що і поплатився життям. Одного вечора він зайшов до знайомої дівчини, де його зустрів бандит «Волиняк», поклав його на підлогу і з револьвера вистрілив у груди, при тому сказавши – «маш за українцуф». Напевно хтось зрадив Бжушека. Були польські родини які, в час акції, переховували сусідів-українців у своїх домівках.  

Весною 1995 року колишні мешканці села Пискоровичі, які проживають у Бродівському районі Львівської області та Теребовлянському районі Тернопільської області, вирішили поїхати до села Пискоровичі, щоб поклонитися невинно замордованим рідним та односельчанам, які 50 років тому загинули від рук польських бандитів. На цю подію приїхало майже 100 осіб. До колишніх односельчан приєднався хор із Львівщини, який приїхав до Пикулич, що біля Перемишля, для вшанування захоронених воїнів УГА.

У процесії брав участь також декан із м. Ярослав отець Богдан. На цвинтарі було відправлено Панахиду за упокій всіх тих, хто в ту трагедію загинув. Біля пам’ятника на Братській могилі отець Богдан виголосив промову, у якій засудив цей ганебний вчинок польських бандитів над українським населенням.

На процесію, на цвинтар, було запрошено йти також місцевих жителів (українців), у яких когось з родини було замордовано, але ніхто із них не прийшов. На запитання: «Чому не прийшли відвідати?» Відповідали: «Ви поїдете, а ми остаємося». Було зрозуміло, що навіть після 50-ти років ставлення поляків до українців не змінилося.

Пам’ятник, встановлений на Братській могилі, побудований за кошти діаспори з Канади і США. Організатором будови пам’ятника був колишній політв’язень сталінських таборів – Іван Молодій (брат автора).

Потрібно згадати ще одного поляка – директора місцевої школи (нажаль прізвища його ми не записали). Коли наша делегація пізно ввечері приїхала до Пискоровичів і потрібно було десь припаркувати два автобуси та розмістити на ніч біля 100 осіб він, без всяких вагань, надав нам таку можливість. За що всі члени делегації висловили йому велику вдячність.

Якби таких поляків, як цей пан директор та вже згаданий Юзек Бжушек, було хоч би 10-15% то всіх незгод, які відбулися між українцями та поляками на протязі віків, можна було б уникнути.

Села Пискоровичі таким, яким воно було до 1945 року вже немає. Не в’ється річка, яка несла свої води серединою села довжиною біля двох кілометрів, її вирівняли. Немає тих вуличок і тих господарських забудов, а є одно- і двоповерхові будівлі, які вже нічого не нагадують про колишнє село. Немає вже красуні-церкви святого Івана Богослова, яка стояла посередині села поруч зі школою та читальнею «Просвіта». Висота церкви була біля 30 метрів вмісткістю до 600 осіб. Збудована з добротної цегли, покрита бляхою, а також обгороджена цегляним парканом, віками служила парафіянам як осередок духовності та національної свідомості. Останнім парохом був отець Василь Лах, який часто у своїх проповідях нагадував парафіянам, що вони українці, а не русини, за що і поплатився Березою Картузькою (концтабір), а ще 10 роками сталінських таборів. Церква була збудована у 18 столітті. Вистояла дві Світові війни. Перестояла різних завойовників і ніхто не наважився її зруйнувати. Зруйнували ті яких, коли в селі не було польського ксьондза, батьки, діди та прадіди ходили до неї молитися. Зруйнували так, що там не залишилося жодного сліду від святині українського населення. Тим самим поляки вирішили раз і назавжди затерти всі сліди, щоби там щось не нагадувало, що тут жили українці, чого і вони домоглися.

Болісно одне, що там вже не чути українського слова. В той час в Україні збереглися майже всі польські костели, які передані польським громадам. Відкрито багато польських шкіл та різних громадських організацій.

 

Зведена Відомість

Назва населених територій

Кількість вивезених господарств

Кількість вивезених людей

Кількість забитих людей

село Пискоровичі

162

610

131

присілок Халупки

48

191

16

присілок Молині

29

119

17

присілок Лисоха

6

24

2

присілок Палюхи

5

16

1

присілок Пігани

10

38

3

присілок Вигнанки

6

11

6

Разом

266

1009

176

 

Зауваження. Цей список складений за свідченнями односельчан-сусідів, яким пощастило вижити у цій трагедії. Можливо, є якісь незначні неточності, оскільки цей список складений після сорокарічної давності цієї трагедії.

Поіменних списків замордованих людей, а там було багато дітей, ці свідки пригадати вже не могли. В селі Пискоровичі, та, напевно, і у державних архівах про цю трагедію записів жодних немає. В той час поляки старалися якнайскоріше замести сліди цієї ганебної бойні над своїми сусідами-українцями, які ні в чому не були винуваті перед поляками. Отже, якогось обліку, хто вбитий і скільки вбито, ніхто не вів.