Концентраційний табір у Ярославі (автор: Андрій Ожеховський)

опубліковано 4 лист. 2011 р., 01:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лист. 2011 р., 23:02 ]

Автор: Андрій Ожеховський. Ярославщина.

Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів –2009.

Початок лютого 1945 року. З самого ранку, немов яструби, на наше подвір’я та до хати впадає біля двадцятьох так званих «міліціонерів» з Радави – один кілометр від нашого присілка Цєньків, які тоді належали до громади Зарадави, а тепер є частиною Радави. Пишу «так звана міліція» тому, що були це дивовижні «міліціянти». Вони радше виглядали на озброєну банду чи якусь зграю, ніж на представників нової польської комуністичної влади. Одягнуті були в свої власні лахміття, лише кількох з них мало військові некомплектні мундири. І зброя у них була власна, різна, яку встигли придбати в ході Другої світової війни, тобто польської, німецької чи радянської продукції. Один з них «Гибусь», не маючи своєї зброї, за поясом носив тільки гранату типу «Ф–1». Назагал, був це примітивний елемент. Були там різного роду конокради, злочинці і ті поляки, які не хотіли іти до польського війська, щоб визволяти Польщу з-під німецької окупації. Воліли захищати комуністичний лад в «міліції», щоб тільки не гинути на першій лінії радянсько-німецького фронту, як було це з нашими українцями. В цій «міліції» були поляки з Радави, Цетулі, Сурмачівки, Цєньків, Балів, Молодича, Жапалова, Пиводи, В’язівниці. Комендантами були раніше Лоєк та Станіслав Колтон, але звідки вони були, не знаю. Знаю прізвища сімнадцятьох таких «міліціонерів». Десь до грудня 1944 року чи січня 1945 року вони вдавали міліціонерів, а ночами грабили щобагатших українців. Опісля робили це в білий день, тоді коли арештовували українців і робили у них обшуки. Так було і в нашій хаті.

Коли тільки з’явились у нашій хаті вищезгадані «міліціонери» з Радави, негайно приступили до дуже докладного обшуку в хаті і цілому господарстві. За ранішими вказівками сусіда-поляка, ще недалекого родича, відкрили добре замаскований підвал, у якому сховане було те все, що для нас було найважливіше. Все, що їм сподобалося, відразу відкидали на одне місце. Було там між іншим взуття, одяг, домашні предмети, бочка свинячого м’яса, бочечка соленого сала тощо. Це все казали мойому старшому братові Петрові класти на віз і відвезти на постерунок «міліції» до Радави. З хліва забрали ще одну свиню, щоб лупії мали, що їсти. Ще в ході обшуку мого сорокалітнього батька Ілька били по обличчі, вимагаючи, щоб сказав їм, де має сховану зброю, бо самі ніяк не могли знайти. Ходили і кричали, що твоє місце за Збручом. Тоді батько відповів їм, що там теж люди живуть і нехай Збручом не лякають. Хоча жодної зброї у нас не знайшли, батька забрали на станцію «міліції» в Радаві. Там стягнули йому з ніг добрі нові чоботи і дали якісь черевики без підошви, які ніяк не підходили до величини ніг. Вже там, на станції «міліції» жорстоко катували. Зовсім не давали їсти, хоча самі їли наше м'ясо, сало. На другий день мати пішла на цю станцію, щоб занести батькові їсти і запитатися, защо його арештували, але батька вже відвезли до табору в Ярославі. І не відповіли, чому арештували. Тоді мати побачила в одному куті станиці наше майно, забране попереднього дня. На верху лежала її зимова хустка, яку зараз вхопила, кажучи: «Ви злодії, це моя хустка і її забираю».

Табір у Ярославі містився в двох досить великих дерев’яних бараках при вулиці Прухніцкій, де в 1940-44 роках тримали «Баудінстів», як у нас називали «юнаків».Нова польська адміністрація бараки огородила густо колючим дротом на табір для українців, хоча були там теж ув’язнені поляки-фольксдойчери і кількох німців. Найбільше українців було з Ярославщини. Кількох було з сусідньої Любачівщини. Прізвища, які батько запам’ятав: Іван Сосновий з Качмарів (Любачівщина), Петро Колода, Іван Когут та Петро Вереха – всі з Радави, Ілько Никеруй та Іван Кудлак з присілку Ковалі, село Дібчи, Теодор Бохно з Молодича, Дмитро Скібяк з Цетулі, Андрій Міц з Нелипкович, Паславський з Нової Греблі або близьких околиць, Іван Берізка з Ставків, предмістя Ярослава, син якого Владислав «Сталін» служив в СКВ (самооборонні кущові відділи) «Похвальончики» як член боївки. Поліг він в Маковиську в квітні 1946 року в сутичці з ВП ( Військом польським).

Доля вищезгаданих співв’язнів мого батька була різна:

Сосновий Іван у травні 1945 року разом з батьком був перенесений до в’язниці в Перемишлі і разом у вересні був звільнений.

Петро Колода, скориставшись з нагоди, яку зробив йому наглядач, втік воротами другий раз. Одним з вартових в таборі був Бродович, зять ув’язненого там Івана Берізки. Він давав Колоді свобідно ходити по терені табору і той, використавши неувагу вартових, втік. Опісля вартового Бродовича ув’язнили в таборі.

Івана Когута посіпаки без жодного суду закатували в таборі ослоном, про місце його поховання ніхто не знає.

Двадцятилітнього Вареху Петра вивезли до в’язниці в Перемишлі, де його закатовано або здесятковано. Як розказував Михайлові Бохно Іван Дубик, який теж був ув’язнений в Перемишлі, що тоді, коли він там сидів, то засуджених на смертну кару українців розстрілювали в протитанковому рові і там їх закопували.

Ілька Никеруя було заарештовано 18 лютого 1945 року, коли «міліція» з Сіняви і Майдану Сінявського в його будинках знайшла криївку, яку зрадив один поляк з Рудки. За німців він був на їх услугах. Щоб змалити свою вину і підкупитись новій владі, зрадив цю криївку, у якій раніше перебував разом з українцями, в тому числі й з 22 – літнім поетом і дуже активним діячем ОУН Мирославом Кушніром – «Лунь» родом з Бережанщини. «Лунь», щоб не попасти в руки ворогам живим, застрілив себе в криївці. У цій криївці застрілився ще один повстанець, прізвища якого досі не встановлено. Ілька Никеруя міліція схопила з автоматом німецької продукції. В таборі в Ярославі показували йому цей автомат і питалися, чи це його. Не маючи іншого виходу сказав, що так, це мій автомат. Мій батько добре запам’ятав, як його привезли в лютому 1945 року до цієї самої келії без жодного взуття, бо «міліція» в Сіняві стягнула йому чоботи з ніг. Щойно після кількох днів якимось чином його брат Михайло – пізніший вояк сотні «М-1» – передав йому черевики.

Разом з Ільком Никеруєм заарештований був його двоюрідний брат Іван Кудлак (нар. 19.03.1920 року) і запроторений в ярославський табір. Весною 1945 року Ілька Никеруя і Івана Кудлака перевезли до в’язниці в Ряшеві. Там обох засуджено на смертну кару і страчено, точніше повішено публічно на ринку міста Ряшева 10 липня 1945 року. Їх останні слова, які встигли сказати, то «Слава Україні!».

Андрій Міц, за німців був солтисом в Нелипковичах й за це ув’язнено його в таборі. На майдані табору він робив полукішки з лози до табірного воза. Одного разу в змові з табірним візником сховався на возі в кору з лози та інше сміття, виїхав за браму табору й таким чином знайшовся на волі. Але, мабуть, не було йому суджене довго жити. Коли польські банди АК/НОВ під командами «Радвана» – Броніслава Гліняка з В’язівниці та «Волиняка» – Юзефа Задзерского почали нападати на українські великі надсянські села, як Нелипковичі, Манастир чи Лежахів, всі тамтешні українці втекли на північ Ярославщини до українських сіл або лісів, де тоді були господарями повстанці в «Повстанській Республіці» або теж «Зарадавській Республіці». Разом з ними втік і Андрій Міц. Він бував теж не раз у нашій хаті. Коли 15 лютого 1946 року була велика акція польського війська на наші села, в Радаві він попав в руки війська. Коли один батальйон вів боротьбу з двома чотами сотні «М-1» на Заставнях, тоді на поміч їм пішов другий батальйон ВП з Радиви. Таким чином Міц знайшовся на Заставнях, де був тортурований в будинку громадської канцелярії й добитий і закопаний 16 лютого 1946 року разом з іншими трьома українцями, забраними з Заставнів, на цвинтарі з Першої світової війни біля Слотів.

Івана Паславського закатовано в ярославському таборі без жодного суду. Тіло його похоронено, якщо можна назвати це похороном, на військовому цвинтарі з Першої світової війни. Домовину для нього було зроблено в’язнями зі штахетів до огорожі.

Про дальшу доля Івана Берізки, Теодора Бохни чи Дмитра Скіб’яка батько не знав.

Ув’язнених українців в ярославському таборі тортурували кожного дня. Як розказував батько, ціле тіло від биття було не то, що синє, а просто гранатове. Били їх чим попало, крісами, різними дротами, особливо любили бити досить грубою кантівкою з написом «Україна». До тортурування в’язнів комендант табору Вацняк наймав теж з міста 17-20 літніх посіпаків, хуліганів, щоб на них могли «вижитися», тобто на «бандерівцях». Коли бракувало охочих до тортурування в’язнів, комендант сам робив це з великою охотою і приємністю, при чому не раз говорив: « Нє хцеми вибіць вас дужо, але хоцяж зе тжи мільйони, бо єст вас задужо». Дерев’яні бараки були з великими тріщинами, зовсім не огрівані, тому в’язням було зимою дуже зимно й огрівалися вони своїми тілами, притулившись до себе, тим паче, що одягнені були зле, бо з дому не позволяли давати теплої одежі. Вошей було так багато, що поодиноко не було сенсу ловити. Краще було згортати, хто чим міг. Що деякий час ловили по 250-300 вошей для лікаря до конторолі чи нема тифу. В березні 1945 року таборним в’язням наказали вбратися легенько і вигнали їх з бараку до села Павлосьова неподалік Ярослава і змушували всіх митися в зимній воді наголо. Хто не хотів входити до води, то помагали їм входити крісами.

Харчі в таборі були дуже погані тай ще мало. В’язні цілий час були голодними. Навіть, як хтось з родини приніс харчі чи їх передав через когось, то в’язні їх і так не їли, бо табірні чиновники самі їх з’їдали. З північних сіл ярославщини українцям дуже важко було дістатися до міста через польські бандитські села В’язівницю та Шівсько, бо там їх мордовано, в найкращому випадку грабовано, особливо після відплатної акції на В’язівницю 17 квітня 1945 року. Дехто пробував дістатися до Ярослава через Радимно, хоча туди було набагато дальше.

Батько сидів в келії ч. 2 від початку майже до кінця. Щойно на тиждень перед вивезенням до в’язниці в Перемишлі перенесли до келії ч. 7. В одній келії сиділо 40-50 осіб, в залежності від того, скільки забрали чи скільки всадили нових в’язнів, або теж скільки закатували. Бувало так, що можна було лягти вночі лише на одному боці, без можливостей перевернутися на другий, бо не було місця.

Часто-густо в’язнів брали до різних робіт. Одного разу групу в’язнів, у якій був батько, забрали до розвантажування зерна з вагонів. Наглядав їх польський військовий поручник з кількома жовнірами. Він просто брехав на українців, немов собака, визиваючи їх теж від бандерівців, хамів тощо. Випадково почув це офіцер Червоної армії. Він заступився за українцями. Забрав польському офіцерові зброю і дав йому міцну нецензурну реприменду.

Іншим разом через станцію в Ярославі їхав транспорт червоноармійців і там зупинився. До в’язнів, які розвантажували зерно, підійшов один майор ЧА і запитав вартових, які стояли над українськими в’язнями, що це за люди. Командир вартових відповів, що це «бандеровци». Тоді майор далі запитався його, звідки їх забрали. Командир відповів, що забрано їх з хат. На це майор сказав їм: «й. в. м. полячки, бандерівці сидять в лісі, а ви набрали до в’язниці мирних, невинних мужчин і знущаєтесь над ними. Ми ще тут вернемось, дамо їм зброю, і тоді вони вам відплатять за все». Опісля поїзд рушив, і червоноармійці від’їхали. Очевидно, майор ЧА говорив російською мовою, але ким він був по національності, ніхто не знає.

В ярославському таборі сиділи також жінки, майже всі молоді українки, але були там і польки-фольксдойчерки. Коли лупії брали їх на допит, тоді часто-густо їх гвалтовано. Це могли бачити мужчини через тріщини в стінах. Правдоподібно жінок менше тортуровано, ніж мужчин.

Про ув’язнених у таборі жінок згадує пані Марія Огірко, дівоче прізвище Губач з Молодича, яка сиділа в ньому від 28 вересня 1944 року. Про те, кого мала арештувати так звана «міліція» з Радави, підказували їй місцеві сусіди-поляки. З Молодича тоді в таборі були ув’язнені Марія Лемеха і Михайло Мац, згодом вояк в місцевому СКВ, псевдо «Віхор», який поліг весною 1947 року у Молодичі. Був ранений від ВП в ноги, щоб не здатися ворогові в руки живим, розірвав себе гранатою. З Волі Молодицької, яка належала до села Молодич, в’язнено дві сестри Марію і Катерину Качор. З Качмарів сидів Процько – це прізвисько, бо прізвища не пам’ятає. В цей час у таборі був ув’язнений теж отець Ярко, його дружина та син, але звідки вони були, Марія не знає. Була там ще з Великих Очей дівчина Стася (Любачівщина) . З-посеред вищезгаданих жінок варвари найбільше знущалися над Марією Лемехою та дівчиною з Великих Очей. Страшно тортурували сина священика Ярка за те, що до злочинців ніяк не хотів говорити польською мовою. Не один раз приносили його до келії на коці. Батько просив його, щоб до посіпаків говорив польською мовою, але він цілковито відмовлявся й казав, що буде говорити тільки такою мовою, якої навчила його мати.

Жінки українки сиділи разом з польками-фолксдойчерками. Дві досить великі келії злучені були в одну велику. В цій келії сиділо багато жінок і було дуже тісно. Для українок ліжок не було. Мусіли спати на підлозі. Щоб вночі не міг хтось свобідно входити до їх келії, двері Марія підпирала колінами. На грудях і плечах всі українки мали написане олійною фарбою «BD», що означало «бандерівка». Ще в цей час не було чути, щоб посіпаки ґвалтували українських дівчат. Але після того, як Марія вийшла на волю, довідалася, що Стася з Великих Очей була в таборі ґвалтована. Згодом у в’язниці вона вродила дитину. Від тих українок, які пізніше були ув’язнені в ярославському таборі, довідалася, що посіпаки їх ґвалтували, в тому числі Стефцю, прізвища якої вже не пам’ятає. Слід ще згадати, що всі українки були острижені на «нуль». Інших жінок не стригли.

Ночами українок забирали до прання одягу фольксдойчерів. Після одної такої ночі Марія часто позіхала. Побачив це Микола Лепський українець з Дикова (Любачівщина), який в таборі та поза ним був якоюсь важливою особою і запитався Марії, чому вона позіхає. Вона відповіла, що тому, бо не виспалася, адже цілу ніч прала одяг фольксдойчерів. Він зараз десь зателефонував і в короткому часі приїхав на коні якийсь військовий. Серед жінок робив допити. За кілька днів тих жінок, які ночами прали одяг звільнили додому, в тому числі й Марію. Те, що вони вийшли на волю завдячують власне Лепському. Цей Микола Лепський мусів бути в Ярославі кимсь важливим, бо з слідчим були собі «на ти». Десь за тиждень був звільнений теж Михайло Мац. Через нього Лепський переказав молодицьким дівчатам, щоб у майбутньому були обережніші, щоб більше не далися злапати. Недовго після того хтось Лепського застрілив, коли він ішов вулицею Ярослава.  

В ярославському таборі був ув’язнений теж мій приятель Михайло Бохно родом з Радави, який зараз живе в Торонто. Його було заарештовано в жовтні 1944 року, тобто незабаром після того, як прийшли до нас більшовики – приблизно 22 липня, й після того, як поляки зорганізували свою владу в Радаві. Ще на постерунку в Радаві приходили т. зв. «міліціянти» до приміщення, де тримали Михайла і кожний від себе поштурховував. Тоді заступником коменданта був його сусід з присілка Заяці, які належали до Радави, Михайло Федорович – «Місько». Батько його був українцем, але він вмер ще тоді, коли той був ще маленьким, а мати-полька виховала його на поляка, тим паче, що мати вдруге вийшла заміж за поляка. «Місько», увійшовши до цього приміщення, де був Михайло Бохно, зачинив за собою двері й сказав по нашому: «Михаську не признавайся до нічого. Я тобі нічого не поможу». До цієї міліції «Місько» пішов, щоб врятуватися від військової служби, і щоб не іти на радянсько-німецький фронт. Тоді був заарештований в Радаві ще Петро Колода. Їх обох зараз на другий день відвезли до табору в Ярославі. Запроторили до переповненої келії з такими підбадьорюючими словами: «Марш, бєди ту ці нє забракне тяк нє вийдзєш то цєв виньосов». Там в келії зустрів Михайла Маца з Молодича, який дав йому цінну пораду: нічого не говори на праці з обслугою, що безпідставно заарештований, краще скажи, що ти щось вкрав. Не признавайся, що ти щойно заарештований, а кажи, що сидиш вже від давніша, бо нового вводили в «тюремне життя» різними знущаннями та биттям. В трьох келіях не було жодних ліжок, в четвертій були, але мабуть для поляків-фольксдойчерів. Михайло казав, що їх брали до відбудови станції в Ярославі та дозавантажування і розвантажування вагонів. До таких праць часом брали їх червоноармійці. Слід сказати, що вони ніколи не знущалися на українцях, хоч не раз мусіли працювати до пізної пори. Один раз з такої праці втік в’язень. Коли червоноармійці привели неповну групу в’язнів до табору, ключник сказав, що не прийме їх, бо нема всіх. На це солдат відповів: «Нехай всі ідуть до чорта». Одного ранку ключник відчинив двері до келії і крикнув: «двух до праци». Зголосився Михайло Бохно і Петро Колода, хоч ще не знали яка буде праця. Взяли їх до спратування та палення в печах на станиці УБП, дуже славна ярославська «усемка», яка була другим місцем тортур українців по таборі в Ярославі. Через цю «усемку» перейшло багато українців ярославщини і не тільки. «Усемка» це число будинку при вулиці Сінкевича (тепер ч. 4). Михайло і Петро навіть були вдоволені з цієї праці, але думали як втекти звідтам. Одного разу Петро Колода, скориставши з нагоди втік, а Михайла до цієї праці більше не взяли. В кінці лютого або на початку березня 1945 року Михайла перевезли до в’язниці в Перемишлі, де він просидів до 10 серпня 1945 року. За деякий час Петра Колоду витягнули з його криївки і знову всадили до ярославського табору й далі сидів з моїм батьком.

З-поміж багатьох в’язнів табору в Ярославі, Михайло Бохно запам’ятав ось такі прізвища:

Отця Теодора Ярка з дружиною і сином. Звідки вони були не знає, нічого теж не знає про їх дальшу долю.

Отця Михайла Плахту з Сурохова. На волю вийшов весною 1945 року. Але не довелося йому довго жити. 15 вересня 1945 року члени АК/НОВ з Пиводи та В’язівниці напали на Сурохів, від престола з церкви забрали отця Михайла Плахту, який відправляв в неділю богослужіння, разом з ним забрали його дружину і 11-літнього сина Юрка до Пиводи. Там тримали в кузні Жолиняка майже два тижні. Там над ними страхітливо знущалися, опісля замордували й закопали за селом. Коли тіла витягали собаки, перевезли їх до Лапаївського лісу і там десь закопали. Версія, що їх застрілили і закопали в Шівську не є правдивою.

Дуб і Бартошко (?) з Ярослава.

Михайло Маречко з Цетулі.

Левко Яремко з Жапалова, пізніший чотовий в сотні «М-1», який поліг в лютому в Цетулі. Псевдо «Бір», «Ігор».

Мирослав Зацерковний і Михайло Пенцак з Сіняви.

Богдан Воробець з Лежахова.

Іван Коваль з Теплиць, пізніше провідник СКВ «Сірого» (псевдо «Сірий»). Осінню 1947 року перейшов з групою повстанців на Ольштинщину. Літом 1948 року намагався перейти з групою повстанців до Австрії. В радянській зоні Австрії попав москалям в руки. Досмертну кару замінено йому на 25 років таборів. На волю вийшов після 10-ти років ув’язнення. Живе в Тернополі.

Ілько Ожеховський з присілка Цєньки, громада Зарадава (мій батько).

Діонізій Щебльовський та Осип Щебльовський з Мішталів – перемістя Ярослава.

Іван Дубик з Цетулі. Вважаю, що варто звернути увагу на його життєвий шлях. Народився він 19 січня 1919 року. В 1940 році покликаний до Красної Армії в Кривому Розі. З вибухом війни в червні 1941 року разом з ЧА відступив аж під Харків, де захопили його в полон німці, від яких вкоротці втік і щойно в листопаді 1941 року вернув до рідної Цетулі. В половині серпня 1943 року пішов служити до дивізії «Галичина». Після вишколу був приділений до санітарної частини і відісланий в липні 1944 року ближче до фронту, але на щастя, його частина не попала в більшовицьке окруження коло Бродів. Десь в половині серпня 1944 року перебраний в цивільну одежу прийшов додому. Тут негайно треба було окриватися перед польськими сусідами і польською комуністичною владою. Однак на початку жовтня 1944 року був арештований «міліцією» з Радави і запроторений до табору в Ярославі, а згодом до в’язниці в Перемишлі. Там був засуджений на смертну кару, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення.. Кару відбував в Коронові біля Бидгощі, у Вронках, а останні три роки працював в копальні «Димитрова» на Сілезії. На волю вийшов в 1953 році. Деякий час жив в Сувках біля Лелькова, працював у тій самій фірмі, що автор цієї статті. Згодом виїхав до Канади й живе зараз у Вінніпезі. 

Варто ще згадати про ситуацію, яка витворилася в місті Ярославі після проведеної відплатної акції УПА на польське бандитське село В’язівницю 17 квітня 1945 року. Отже, після злочинних нападів «міліції» з Радави разом з бандою АК/НОВ під командою «Радвана» – Броніслава Гліняка з В’язівниці, на українські села північної Ярославщини, провід УПА рішив провести відплатну акцію на В’язівницю й водночас змусити ворога до припинення дальших акцій проти безневинних і беззахисних українців. Сталося це на світанку 17 квітня 1945 року. Всі поляки, північних сіл Ярославщини, побоюючись відплати з боку українських повстанців за злочини на українцях, втекли до В’язівниці разом з радавською «міліцією. Коли частини УПА почали акцію, місцеві поляки і ті з північної Ярославщини, що там втекли, наскільки хто встиг втікав за Сян до Ярослава. Там втікали теж всі поляки з сусіднього великого села Шівська. Вже дуже рано 17 квітня місто заповнилося втікачами. Всі вулиці, майдани і майданчики були ними так тісно заповнені, що не можна було через місто переїхати. Там тоді діялися просто дантейські сцени. Несамовита паніка, коні іржали, худоба, якої скрізь було повно, ревіла, люди взаємно перекрикувалися, шукаючи в цій метушні своїх найближчих. В’язні в таборі початково не знали, що такого трагічного могло статися, що в місті виникла така страшна ситуація, їм навіть на думку не прийшло, що ця ситуація спричинена є діяльністю Української Повстанської Армії, за яку їх ув’язнено. Коли до них дійшла вістка про те, що наступає УПА, в таборі серед українців виникла радість, надія, що їх визволять. В таборі мали два коні та старе понімецьке авто. Табірні наглядачі їздили ними на розвідки, чи не наступає УПА. Одні їздили в напрямку Перемишля, інші в напрямку Ряшева, а найбільше їздили до мосту на Сян, чи не наступає військо зі сторони Шівська – В’язівниці. До табору щораз приїжджали розвідники і здалека кричали: «бандеровци з тей строни єще нє атакуйов», «там бандеровцув єщє нєма»тощо. Тривало це десь до обіду 17 квітня.

Тиждень чи два після відплатної акції на В’язівницю, батька з іншими в’язнями гнали на якусь роботу. Там на вулиці стрінув бувшого коменданта «міліції» з Радави, який щойно вийшов з лікарні, де лікував рану, яку отримав в ногу від УПА 14 квітня 1945 року. Тоді ця «міліція» і банда «Радвана» ішли грабити, палити та мордувати українців на Заставнях, Храпах і Пискорах. На зустріч їм з лісу вийшли упівці, які звідтам їх прогнали і декількох ранили. Батько запитався коменданта защо той його арештував й всадив до табору в Ярославі. Цей відповів, що за чоботи. За які чоботи, – запитався батько, – адже ви їх стягнули з ніг на постерунку в Радаві. Тоді він сказав, що тут краще бути, ніж там, бо там дуже тяжко пережити.

В Ярославі в’язнів не судили. Якщо когось не закатували на місці то відвозили до в’язниць в Ряшеві або Перемишлі. В кінці травня батька відвезли до в’язниці в Перемишлі. Там давали дещо краще їсти, навіть давали більше хліба, ніж в Ярославі. Менше, хоч не мало, тортуровано. Але в Перемишлі в’язнів десятковано, тобто брали до розстрілу кожного десятого з ряду. Так розстріляно Івана Шкільника, дивізийника з Сурмачівки. Чимало українців, засуджених на довгі роки ув’язнення, висилали до відбудови Плоцка. Моя мати носила батькові їсти до в’язниці в Перемишлі. Від кінця травня до половини вересня була там пішки п’ять разів. Завжди вибиралася на два дні, по дорозі ночуючи в українців, бо до Перемишля коротшими дорогами було коло 45 км. Від липня мати почала звертатися до прокурора в Перемишлі з запитаннями, защо посадили батька у в’язницю. Прокурор казав, що не знає й казав мамі принести письмо з місцевої міліції, в якому мають написати причину арештування батька. Мати сказала йому, що міліції в Радаві, яка його арештувала, вже нема. Прокурор тоді запитався: «То що, бандерівці її розбили?». Мати відповіла йому, що самі повтікали з Радави. В тій ситуації прокурор, а також адвокат, якого найняла, казали мамі принести письмо з дванадцяти підписами поляків, у якому має бути написано, що батько є невинний. Хоч дванадцять підписів це не так багато, але зібрати їх тоді було дуже важко, бо всі поляки від нас повтікали за Сян, навіть з мішаних родин. Можна було надіятися на кілька підписів поляків, які були нашими родичами, бо аж дві тітки були видані за поляків.

Мати різними можливими каналами зверталася до них, але жоден з них такого письма не підписав. Завдяки солтису громади Зарадави, який був тоді з нашого присілка Цєньків, вдалося назбирати тих дванадцять підписів поляків. Слід згадати, що цей солтис, поляк, добровільно виїхав з нами в рамках акція «Вісла», бо його перша дружина вмерла, а опісля закохався в українці й з нею виїхав до Дембовця коло Лелькова. Письмо з дванадцяти підписами поляків мусіло бути підписане ще війтом гміни у В’язівниці. До гміни тоді ми доступу не мали, але полагодив це солтис. Війт щось там дописав, приложив штамп, залив сургучем конверт і віддав солтису. Цього листа мати занесла до прокурора в Перемишлі, який обіцяв розглянути цю справу і рішити щодо звільнення з в’язниці батька й казав знову звернутися до нього за два тижні. Після двох тижнів мати знову пішла до прокурора, який сказав, що до батька нічого не має, але що його треба було арештувати щоб не пішов до УПА, а у нас було йому добре і нічого йому не сталося. Прокурор обіцяв мамі, що за два тижні батько вийде на волю. Так і сталося. На волю вийшов в половині вересня 1945 року разом з Іваном Сосновим, дружина якого теж старалася, щоб її чоловіка звільнили з в’язниці.

Дуже дякую пані Марії Огірко та панові Михайлові Бохно за свої доповнення до спогаду про ярославський табір, та інші інформації, які використав я в цьому спогаді.

Лельково, 18. 02. 2003року

P.S. Разом з Іваном Шкільником з Сурмачівки, в перемиській в’язниці був страчений через здесятковання його двоюрідний брат Михайло Шкільник з села Ришкова Воля. Він теж був дивізийником. Їх обох арештувала міліція з Жапалова 19 січня 1945 року. Коли міліція везла через Любачівку Івана Шкільника, міліціонер родом з Жапалова стріляв до хреста з льоду, біля якого зранку цього ж дня відбулося водохреща. Весною 1945 року цей міліціонер у сутичці з упівцями поблизу присілка Ходані, села Ришкової Волі, був ранений в рамено, від якої всохла йому рука.

Івана Шкільника і Михайла Шкільника, після арештування ув’язнено в ярославському таборі, опісля перевезено їх до в’язниці в Перемишлі, де їх страчено 7 або 17 червня 1945 року у рамках т. зв. «десятковання».