Спогади про трагедію села Ляшки Довгі (автор: Шалай Микола)

опубліковано 2 лист. 2011 р., 03:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 лист. 2011 р., 06:11 ]

Автор Микола Шалай. Ярославщина. Історико-мемуарний збірник, випуск 1. Львів –2009. (подається в скороченому вигляді)

25 травня 1947 року у нашому селі Ляшки Довгі військо провело арештування. То були у нас Зелені свята. В неділю над ранком від Зозулі Степана забрали Цєнких Івана і Мирона. Миронові навіть не дали штанів вдягнути, забрали його в трусах і сорочці. З Волі забрали Золотника Івана (1910 р.н.) і Золотника Володимира (1925 р.н.) – синів Олекси і Євфросини з роду Козел; Цєнких Івана (1923 р.н.) і Мирона (1925 р.н.) – синів Йосифа і Олени з роду Кобилко; Бірку Марію і Бірку Агафію – дочки Микити і Катерини; Сухого Володимира (1923 р.н.) і Сухого Ярослава (приблизно 1926 р.н.) – синів Василя, звані Швандрович; Шалая Миколу (1918 р.н.), званого Шишка, – сина Івана і Євфосини з роду Фецович; Яремка Данька, званого Островський, то уже 60-літній чоловік; Сича Олексу (1918 р.н.), званого Червоний, – сина Івана; Качмара Романа (приблизно 1925 р.н.) – син Миколи і матері з Середів Зозульків.

Усіх нас взяли на поліцію, а звідтам на другий день завезли до Жаполова і там загнали до комори у якогось господаря. Там уже були люди, і нами доповнили сей арешт. Були там три жінки і кільканадцять чоловіків. Переночували в тім арешті, а рано заладовали на вози і повезли до Ярослава на «UB». Через Сян перевозили на помості покладеного на човни, бо висока вода в річці навесні забрала міст. Розльокували нас в підземеллі Уряду Безпеки і гонили на переслухання. Рано, як ми обудились, на прічу, на якім ми спали, було з 2 см вошей, якби хто конопляного сім’я насипав. Довго ми там не були. Третього а може четвертого дня завезли нас на залізничну станцію. Там уже стояли товарні вагони, маленькі віконця були закриті колючим дротом, а на долівку було насипане мілке вапно, так по кістки. Не пам’ятаю, скільки нас було в тім вагоні, але знаю, що був Яремко Данько з Волі (Островський).

Стоячи ще коло вагона, Сич до мене стиха сказав: «Миколо, тепер нас тут постріляють». Я відповів: «Все одно спи, на то тут залишились». Загнали нас у вагон, замкнули двері. У вагоні душно, повітря тепле ще й насичене вапном, ані ложки води, ані подуву вітру, годі дихати. Їдемо не знати куди і навіть в котру сторону. По якомусь часі їзди побачили ми дорогу, а на ній ряд возів, військо на конях і піше, – ось пригадується мені, в шкільній книжці малюнок такий був – татари женуть ясир. То гонили людей до Переворська і там їх мали заладовувати на вагони, щоб їх дальше везти також у незнане. Наш поїзд їде, минає Переворськ, Ланьцут, дальше таблиця з написом «Most na rzece Wislok». Дядько Данько каже до мене: «Миколю, ту граничка». Я на це нічого не відказав, але подумав – та ріка така велика, як той потік, що йде з Коріниці і в Яремках коло Сірого перетинає дорогу. Їдемо далі, аж до Щакової. В Щакової нас висадили. Поформували з нас колони чвірками, наперед жінки, потім чоловіки і «Naprzod marsz». Попереду військо, з боків військо і ззаду також військо. Не знаю скільки кілометрів ми йшли, але досить далеко, аж дійшли ми до брами з гарним написом «Centralny Oboz Pracy». Впровадили нас до брами, а там до якоїсь залі, де йшла якась продукція, може мисок, бо були там стоси неемальованих мисок. Був там вздовж залі ряд столів, там сиділи люди, списували з нас особові дані, робили відбитки пальців, потім розділювали нас по бараках. В бараках були стоячі поверхові ліжка без сінників, лежалось на дошках. Коли нас привезли, там уже люди три тижні були або і більше. Ще перед тим загнали нас до лазні, там роздягли, сконторолювали кишені в одязі. Потім одяг дали до гарячого преса, а нас дали до лазні під воду; а заки дали теплу воду, то з вужа обляли нас зимною водою. По купелі ми вбралися і пішли до бараків. В убранню мав я вервицю (то дарунок від Марії Зозулі, доньки Михайла Волошина) і маленький хрестик ювілейний, до 950-ліття хрещення Руси-України. Того я вже не дістав. Уночі збудив мене крик в’язня, нічного дежурного залі, битого дошкою з ліжка, бо невміло здавав звіт службовому військовому. І такий крик було чути в інших залях бараку. Приходили садисти, щоби назнущатися над бідним безборонним народом. Садист свою жертву бив доки дошка витримувала, або ще й другу брав, як одна скоро зламалась. Їсти давали три рази денно, так що чоловік ходити не міг з голоду. Застосовувалися ріжні кари, жабки, качі ходи перед бараком. Бачив я, при стіні бараку стояла жінка на одній нозі з руками вгорі, в руках тримала цегли, коло неї стояла мала дитина, а бльокова била її палицею по спині.

В залі я пізнався зі священиком Володимиром Бозюком. Він казав до мене: «Микола, треба було їхати на схід, нас там більше». Він казав, що був у відділі за кару, бо говорив до людей, щоб виїжджали до Совєцького Союзу. Він священик, його фах інший, він нині тут, завтра деінде. Я селянин-хлібороб, для мене та земля мила, де мене мати родила. Рідна моя земля є там, де я родився, де в церкві молився, де навіки спочили мої предки, що гнули свою спину на панських ланах і кровавим потом землю зрошували, там, де стоїть пам’ятник знесення панщини, там, де стоїть пам’ятний хрест спалення Ляшок (76 господарств у 1863 року), де школа, що в ній пані Станіслава Завішова вчила мене пісню «Люблю Бога, тата, маму; люблю всю родину, і не знайду в світі кращої над рідну хатину». Отець Бозюк, хоч і радив людям виїхати на схід, не поїхав сам туди. Рідна земля його не відпускала. Тільки чекав аж попаде до Явожна (польський концтабір для українців).

Дальше почали кликати на допити. У нас справа була досить на верху, і треба було з тим у слідстві числитись.

– Був у нелегальній організації?

– Був, – не було що іншого казати.

– А за що боролась УПА?

– За українську самостійну державу, – сказав я, слідчий додав, що на українській етнографічній території, бо інакше не могли б застосувати 85 параграфу Кодексу карного війська польського. З того кодексу карали також німців з Вольфа, то найнижча кара була 10 років тюрми. Стрічав я двоїх молоденьких хлопців з тої організації.

По слідстві наладували нас на самоходи, як оселедців, і завезли до Центрального Вєнзєня Карного Монтелюпіх в Кракові. Там нас розмістили, в келії було і 40, і 50, і більше в’язнів. Вікна заґратовані, великі бляшані коші. До келії вітер нагнав диму зо двору, та й голова боліла, хоч і без диму боліла. Ішли ми з лазні, на коридорі в дверях до келії ключник потягнув Базилевича Володимира з Жапалова ключами по голові. Кров його обляла. Докучливість і зневага були на кожному місці і в кожний час. На другий день взяли нас на двір на спацер. На тім спацері і жабки, і качий хід, так що того спацеру нікому не хотілося. На щастя, за півроку сидження в Кракові, на спацері був я лише два рази. На тім спацері найбільше знущалися над Волиньком Антоном, бо він був у дивізії «Галичина». Рано і вечором клавіш з молотком на довгім держаку входив до келії справджувати грати, чи не є вирізані. І так, ідучи від дверей до вікна, як декого досягнув тим молотком, то по голові, плечах, чи грудях бив, штовхав.

То вже брали декого і на справу поодиноко. Хто прийшов зі справи, та показав пальцем під шию, що значило смертна кара. Їх забирали на поєдинкі келії, а хто мав нижчу кару – то брали на іншу келію, але збірну. Прийшла черга і на мене, а радше на нас, бо мене поодинокого не судили, а цілу групу, хоч ми усі взаємно не знались. Пригнали нас на салю розправ всіх, тай незадовго почулась команда «встаць, сонд ідзє!». Суддя, ставши за столом, сказав: «Справа показова, точи сєв в трибє доразьним, вольно слухань!». Був там якийсь молодий чоловік у військовому вбранню, то був наш оборонець. Гася Диба мала свого оборонця. Він домагався, щоби її вилучили від трибу доразьного. Суддя, в совєцьких штанах гранатових і совєцькій блузі, про це чути не хотів. На розправі адвокат запитав підсудної, чи оскаржена «хцяла одерваць полуднього-всходнє обшари Польські». На то суддя зірвався з крісла і піднісши руки вгору, крикнув: «Панє меценасє, то питанє нє!». Адвокат каже: «Алє мам право мувіць!». Суддя: «Пане меценасє, то питанє нє, бо забйорев пану глос!». Адвокат дав інше питання: «Чи оскаржона хцяла помагаць бандзє». Переслуховували нас два дні. На третій день суддя кожному прочитав: «В замєжє одерваня полуднього-всходніх обшаруф Польські брав(ла) удзял в нєлєгальней організації УПА» і т.і., а потім оголосив присуд: 

Золотник Володимир, село Ляшки – смертна кара;

Цєнкий Мирон, село Ляшки – смертна кара;

Волошин Антон, село Ляшки – смертна кара;

Клиско Іван, село Заліська Воля – смертна кара;

Мелех Павло, село Заліська Воля – смертна кара;

Сич Олекса, село Ляшки – смертна кара;

Шалай Микола, село Ляшки – 20 років ув’язнення;

Цєнкий Іван, село Ляшки – 20 років ув’язнення;

Качмар Роман, село Ляшки – 20 років ув’язнення;

Сухий Володимир, село Ляшки – 15 років ув’язнення;

Бурачек Петро, село Святе – 15 років ув’язнення;

Дигінь Іван, село Заліська Воля – 12 років ув’язнення;

Диба Агафія, село Тухля – 12 років ув’язнення;

Огроднік Анна, село Коріниця або Онишки – 10 років ув’язнення;

Золотник Іван, село Ляшки – 10 років ув’язнення.

Прочитавши всім присуд, підніс руку і грозячи пальцем, крикнув: «Тилє крві польскєй пшеляней, ту мацє університет. Вирок остаточни, без ревізії процесу. Випровадзіць їх». То було 27 вересня 1947 року. Згодом присуди зменшили. Всі смертні вироки замінили на 20 років тюремного ув’язнення.

… В Кракові сиділи ми досить довго, бо аж до часу, доки не стане правильним присуд, то є хоч півроку по справі. Був там Карпа Северин, неповнолітній хлопець із села Павлокома, що на березівщині, котрому вдалося, з молодшою від себе сестрою, втекти з вогню в часи находу ворогів на село, в якому обоє його родичі зістали замордовані. Він мав присуд 15 літ тюрми. Та ба, прокурор спротивився, бо замалий вирок, адже такий молодий, а до банди УПА пішов. А де він мав іти і хто його туди нагнав? Як йому дали повідомлення про це, хлопець засмутився, каже тепер дадуть кару смерти.

…Ми хоч і були ув’язнені і ні з ким не листувалися, то таки люди нами цікавились. Одного разу прийшла пачка харчова для обох Цєнкіх, для мене і Сича. Пачка була з Канади від Добка Івана, родом з Ляшок. Добки виїхали до Канади 1926 (а може 1928 року).

…В 1954 році зачали випускати нас на варункове. …В квітні 1954 року покликали мене на військову комісію і дали мені книжку військову, на якій мені вписали національність польську, хоч я подав українську і jezyk macierzysty польський, хоч я подав український, але на книжці печатки не дали.

Час проминув залишилися лише спогади. Гори лиха, море сліз, кров, вогонь і тортури, всьо воно було, всьо створено людьми високої культури, а ще може і більшої релігійності, хоч в очах других, вони там десь ближче неба і опікунів там мають, ще і других там силою пхали, а ті не хотіли йти. І нині всьо зло сиротою лишилося. Нема кому до нього признатись. Хочеться всьо зло звалити на плечі тих, що цілі століття двигали на своїх плечах хрест неволі релігійної, соціальної і національної. Зло було, воно перейшло, але пам'ять про нього нехай буде завжди у нас жива.