Проблеми збереження пам`яті у депортованих українців (автор: Падовська Олена)

опубліковано 15 лют. 2012 р., 03:59 Степан Гринчишин

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Олена ПАДОВСЬКА (м. Львів), член товариства "Надсяння", кандидат мистецтвознавства,

доцент Львівського державного університету фізкультури та спорту

Відзначення 60-ліття з часу депортації українців з їх прадідних земель ставить потерпілих та їх нащадків перед необхідністю протидіяти об'єктивному процесу «розмивання» пам'яті. Завдання тільки на перший погляд може здатися локальним, таким, що має значення для родин виселенців з рідних піль. Насправді ж стосується національної пам'яті всіх українців. Оскільки вони розпорошені по світі, то проблема набирає глобального характеру.

Мусимо визнати найперше самі, що справа ліквідації української етнічної території в межах сучасної Польської держави із найдраматичнішою кінцевою фазою депортації, відомою під назвою «Акція «ВІСЛА»» (1947 р.), належить до безпрецедентних актів етноциду середини XX ст. у центрі Європи. Замовчування цього на державному рівні не гасить конфлікт, але лише глибше заганяє нас у глухий кут. Тільки виявивши усі остороги і давні жалі у міжнаціональних стосунках, можемо рухатися у річищі всеєвропейської інтеграції. Наразі українці на рівні держпредставників є радше безмовними спостерігачами того, як інші нації виставляють світові й сусідам власні претензії. Там, у Польші зокрема, виробилися певні інституції, які вияв жалю мають за професійний, добре оплачуваний державою обов'язок.

Коли дивитися на історію чужими очима, ризикуємо навіть зі сторінок розважального видання «довідатись» про те, що наявність Червенських міст на території Польщі є свідченням «експансії східної культури», а наявність фрескового малярства митців-українців на стінах католицьких храмів у Любліні – виявом великої толерантності поляків (маю на увазі путівник по теренах Люблінщини, підготований коштом місцевого самоуправління «Місцями культурної спадщини Люблінського регіону»). Коли й здатні такі твердження викликати сумнів, то не в усіх. Дехто вже забув про проваджуваний Польщею в XX ст. курс на побудову однонаціональної держави.

Догляньмося ближче передумовам української непам'яті.

Час. Віддаленість події у 60 літ поділила причетних до неї на певні вікові групи. Найстарші за віком, хто має безпосередній гіркий досвід виселенця, – невблаганно відходять. Навіть народжений і вивезений з надсянських теренів немовлям сягнув поважного віку. Такий, оскільки відомості про побут у рідному краї та жахіття, якими супроводжувалася депортація одержав від старших, є представником середньої групи – дітей депортованих. Збираючи матеріал про батькове село, я користалася зі свідчень таких респондентів. Проте матеріал, перейдений через «другі руки», тратив наполовину від того, який брала від безпосереднього свідка. Молодша вікова група – онуки і правнуки – у більшості вже є цілком врощеними у сучасне їм середовище, а тому байдужі.

Тривале замовчування теми депортації радянською системою. Спричинена репресивними злодіяннями щодо українців, які на західних територіях розпочаті були ще з кінця 1939 р. – раптове виселення в поєднанні з селекцією «неблагонадійних"; криваві переслідування, використання польових судів, концтаборів, тюрем та смертних вироків – поведінка постраждалих від депортації була виправдана і нагадувала мовчання ягнят. Відповідно й ворогові, що допустився до злочинів проти людства, не випадає згадувати про вчинене. Яскраво ілюструють такий стан речей виступи комуністів у Верховній Раді України. Для подолання наслідків утвореної лакуни в свідомості кількох поколінь необхідне ознайомлення зі свідченнями. І тут не досить живого слова очевидців. Необхідний доступ до архівних матеріалів почасти утруднений чи то через не зняття грифу секретності, чи об'єктивних перепон: зберігання за межами України (в Росії чи Польщі).

3) Брак фахівців, насамперед істориків, що мали б глянути на драму депортації ширше. Наразі маємо справу з аматорством і ентузіазмом одинаків. Часто у тих, хто має намір дослідити бодай щось, не вистачає знань, кваліфікації. Авторитетні імена окремих дослідників – то все лічба на пальцях, тоді як справа збереження національної пам'яті мала би стати потужним напрямком розвитку історичної науки. Дана проблема – то не лише потвердження байдужості держави до власних громадян, але, на превеликий жаль, того факту, що середовище депортованих не виплекало таких дослідників, котрим би проблема пам'яті боліла, а, отже, не змогла у повен голос заявити про себе й у роки декларованої незалежності. Яскраво відтворювані очевидцями елементи побутової культури та звичаїв теж не в стані витворити цілості. Необхідно доброго спеціаліста-етнографа, котрий би відділив питомі риси від пізніших напластувань.

Кожен із вигнанців несе життям неусвідомлений борг перед покинутою землею. Пам'ять мусить бути зафіксована. Тільки так відірвані від України території зможуть у віртуальному просторі злитися із нею. Маємо задокументовані спогади («Депортації», 3 т.), публікації у пресі, книжечки й брошури про полишені села (з котрих найбільше – «Павлокома»), твори художньо-мемуарного характеру; організації суспільно-культурного характеру, хорові колективи, розвинуті до рівня професійності традиційні ремесла. На загальному тлі особливо виділяються вихідці з Лемківщини. Але їх активність теж не безмежна.

Безперечно, усе здійснене батьками накладає на середні покоління тягар відповідальності. З власного досвіду можу констатувати, що мало хто її витримує. Так твердити дозволяють невдалі, хоч і неодноразові спроби реанімувати гурт «Діти Надсяння». Все ж віриться, що вихідцям із надсянських теренів, кожному в свій час стане зрозумілим жаль за втраченою батьківщиною, туга за землею, в якій спочивають діди-прадіди, з якою в'язалися надії на краще майбутнє. Таке пробудження має статися.

Нашого цвіту по всьому світу. Виявом Божественної ласки є маловідомий в Україні православний монастир св.ап. Кирила і Мефодія біля колись українського с. Вуйковичі (нині Уйковіце). То постійна молитва, скерована до Бога і душ праведників за нас. У нашій державності акумульовані й ті молитви. А для нас, – з цього боку кордону, існування монастиря є добрим прикладом того, як можна здолати вкорінений генетично і всмоктаний з материнським молоком страх (завітайте на електронну сторінку монастиря е-mail:list@monasterujkowice.pl.). Неподалік від Вуйковичів – спільне поховання на кладовищі Малковичів (нині Малковіце), де спочило близько 200 малківчан, замордованих 17 квітня 1945 року лише за те, що були українцями.

Панахида над похованими у с. Малковичі

Приблизність в обчисленні жертв закономірна, бо тонного списку ніхто з потерпілих не вів і за слізьми не бачив. Офіційна ж комісія з числа державних (польських) та радянських військових чиновників жаский мартиролог приховала і досі не прийшов час, коли спаде із нього печать замовчування. Тож, як кажуть у панахиді за тими, хто безіменно згинув: «Ім'я їх знаєш, Господи». Про послідовність відновлення пропам'ятної намогильної плити за загиблими свідчать публікації 1990-х років. То – спільна справа тих, кому судилося вижити у ніч людиновбивства й по двотижневому чекані на залізничній станції у сусідньому с. Журавиці бути розпорошеними по Україні й по світах. А що пам'ятали вони тільки про свої родинні жертви, то й збирали ту пам'ять по краплинах. Назбирали аж 121 душу, з яких 34 – підлітки, діти й немовлята. Мертві спочивають в спільнім похованні під неузаконеною польською владою бронзовою плитою.

Шістдесят літ – незначний з погляду вічності відтинок часу для покути за братовбивче виселення автохтонів Надсяння, Холмщини, Лемківщини, Підляшшя. Осілі за якихось десяток кілометрів від кордону ті, в чиїх жилах ще тече українська кров, активно відкидають той факт. Тепер вони змушені терпіти присутність православного монастиря і, що важливо, не зрушили ще й намогильної плити над невинно убитими в с. Малковичі. Будьмо їм за те вдячні. Щороку, у квітневі дні роковин страхітливого людиновбивства згадують нащадки помордованих малківчан свої жертви, збираючися на спільну панахиду до церкви в Рудному, що під Львовом. А ще, при найменшій нагоді, перетинаємо кордон, щоб у черговий раз вклонитися рідній могилі, а також святому місцю – похованню в Пикуличах, яке давно переросло межі регіональної значущості. Такі відвідини дарують відчуття, що ми тут, на землі своїх пращурів, котрі поколіннями лягали у її плодючі й ласкаві надра. І ніякі кордони не здатні після виповнення того, що увійшло в традицію, переконати у зворотному.

Серед зачинателів традиції шанування могили у с.Малковичі був і безпосередній учасник подій, що спричинилися до виселення українців з цього села в СРСР, Мирослав Петрович Падовський (15.07.1934 - 29.10.2000). Тепер, як спливає вже шостий рік після його смерті, я, його донька Олена, маю засвідчити невмирущість того, що трактую як гіркий життєвий досвід та справу всього батькового життя.

Він сформувався як особистість, став скульптором, викладачем Львівської академії мистецтв (ЛАМ), люблячим чоловіком і турботливим батьком, котрий проніс крізь роки біль та пам'ять про заподіяну йому велику кривду. Депортація нараз, весняної ночі 17 квітня 1945 р. позбавила його, 10-річного хлопця всього: батьків, майна, усталеного життєвого трибу на рідній землі. Сторінка кривавого розстрілу польськими боївкарями на його очах батька та матері, найближчих сусідів не стерлась у пам'яті. Душевна рана боліла, особливо ще й через те, що не смів у роки панування соціалістичної системи поділитися пережитим навіть із найріднішими.

Зліва на право: Наталя Падовська, Лідія (знайома),

Олена (автор статті), Мирослав Падовський.

Крига мовчання скресла на початку 1990-х рр., як став М Падовський брати участь у роботі суспільно-культурних товариств «Меморіал» та «Надсяння». Першим був його виступ на Міжнародній науковій конференції «Проблеми переселення і депортації українського і польського населення і 1944-1953 рр.» Одночасно почав збір спогадів від односельців, які осіли у селах Глібовичі, Родатичі та у Львові. Публікуються виконані ним карти надсянських теренів, які в повоєнний час стали частиною території Республіки Польщі. За спогадами односельців, він створює картосхему Малковичі із зазначенням усіх житлових споруд та прізвищами мешканців – тих, кому пощастило врятуватися і тих, хто загинув у ніч людиновбивства. У складі комісії батько збирає список усіх помордованих односельців. Він доходить невтішного висновку: точного числа жертв встановити не вдасться, допоки не будуть знайдені документи про те, що сталося у селі. Ті документи наступного дня по людиновбивстві списували радянські військові спільно із владцями села. Їх нема й досі. Все ж, М. Падовський не складає рук: у пресі опублікований його спогад. Ці матеріали, а також укладений ним відкритий лист призвели до дискусії про депортацію та її наслідки на сторінках газети «Поклик сумління».

Освячення меморіальної таблиці в с. Малковичі

Весь той час батька непокоїв стан спільного поховання на цвинтарі с. Малковичі. Спочатку з допомогою громади українців Перемишля було віднайдене місце – три рови, де щільно були укладені жертви. Те поховання після 50 років забуття означили трьома березовими хрестами на знак мучеництва, що його зазнали нещасні жертви – старі й малі. Влада села заборонила обносити огорожею усю територію поховання, скоротивши його до 4-х метрів. Так, вже й для мертвих українців місця на тепер польській землі забракло. Зібрані кошти від переселених родин з усієї території Львівщини були використані на виготовлення бронзової таблиці. Її проект належить М. Падовському та його колезі, скульпторові П. Дзиндрі. Важливо, що матеріальне втілення художнього задуму не забарилося, і офіра людей не девальвувала разом із втраченими заощадженнями. Але перевезти ту дошку через кордон та встановити її над загиблими становило більшу проблему, ніж її виготовлення. Освячена на подвір'ї Святоюрського храму у Львові, меморіальна плита рушила до україно-польського кордону. Тут її зустріли непривітно польські митники. Від української сторони вимагали неможливого: писемного дозволу від нинішніх жителів с.Малковичі та влади гміни про те, що та дошка їм потрібна. Врешті, коли перевезення вже мало відбутися, виявили, що шини у причепі були пробиті... Потім плита ще довго поневірялася у Перемишлі, поки її нелегально встановив на могилі один із керівників української громади в Польщі п. Мирослав Сидор. І тепер, у 2006 році, в 60-ті роковини ганебного виселення українців з прадідівських земель, коли над похованням у Павлокомі в присутності президентів Польщі та України піднісся меморіал, у Малковичах й надалі нелегально лежить бронзова меморіальна плита. Змінилося лиш те, що її творця і захисника вже немає серед живих.

Меморіальна таблиця на спомин про убієних в с. Малковичі

Увесь процес повернення пам'яті про помордованих односельців та безжально убите дитинство постало у низці робіт Падовського-художника. Ще у 1993 р. графічний твір «Там, під Перемишлем"(пап., лінорит)» експонувався на виставці «Львівська весна-93». Виконаний олівцем, дуже реалістичний рисунок про враження, пережиті в дитинстві «Спомин про депортацію», побачили колеги на виставці творів викладачів кафедри рисунку ЛАМ у 1995 році. Влітку 1999 р., на персональній виставці, присвяченій 65-річчю, яка відбулася у гостинних стінах світлиці «Надсяння» на пл. Ринок, відвідувачі могли познайомитися з тематичним циклом робіт М. Падовського про депортацію. На жаль, це було в останнє за життя мистця.

Пережите не відходить із смертю носія пам'яті, а лишається, вкарбоване у свідомості живих. У тому переконує нас і список публікацій про М. Падовського, котрий постійно поповнюється. Так, з'явилася репродукція дуже своєрідно потрактованого мистцем Юліаном Савком портрету батька. Створений колегою М. Падовського, цей прижиттєвий портрет вражає глибоким трагізмом у погляді портретованого. Очі з портрета спонукали редакцію релігійного видання до пояснення того, про що вболівала душа, та коментаря: «Господи, прости усім, хто вбивав, і винагороди всім нашим рідним і близьким, невинно убієнним!». Я була б не зовсім щира, коли б не додала до рал молитви ще: «Господи, дай нам сили, щоб пам'ятати, любови й мужности, щоб зрозуміти вищий сенс того, що сталося!»