Павлокома – «це не були люди, а звірі» (автор: Олександра Потічна)

опубліковано 30 груд. 2011 р., 01:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 груд. 2011 р., 01:38 ]

Книга: Павлокома – символ трагедії Закерзоння / Редкол.: О. Веремкович-Різник, Р. Різник.

Львів: «Друкарські куншти», 2005. – 164 стор.

По відході німців у 1944 році обрано в Павлокомі громадську раду з самих поляків із польської колонії на Качмарівці. Наші українці, як більшість у селі, хоч із сумом, але прийняли це спокійно до відома. Поляки зразу зачали заводити свої порядки. Насамперед заборонили хоронити померлих на новому цвинтарі, який знаходився на польському (колись двірському) ґрунті, і замкнули туди дорогу. Прийшлося хоронити людей на старому, віддавна вже переповненому цвинтарі, який з тої причини був замкнений.

З найближчого містечка Динів постійно приходила міліція ніби для нагляду над ладом у селі. Та замість зберігати лад і порядок, польські міліціянти почали шиканувати українське населення, дуже часто за благі речі, от як наприклад, за тримання в хатах таких українських образів, як Т.Шевченко, «В'їзд Б.Хмельницького до Києва» і т. ін. У зв'язку з цим почались обосторонні зачіпки. На Павлокому почали нападати теж і сусідні польські села, як Барткувка, Дильонґова й ін. та допускалися грабунків у селі.

Впали тоді перші людські жертви. Замордовано Андрія Афтанаса зі Стависьк та Івана Шпака. Останнього забрано до Бахора, там його замордовано, а потім вкинено до Сяну. Тоді ж арештувала міліція, без причини, таких громадян: Войтко Афтанас, Федько Афтанас, Михайло Стець, Іван Кріль, Йосиф Федак, Миколай Троян, Стефан Вацяк із сином Влодком, Янтко Троян, Северко Романик, Йосиф Саджуґа. Їх усіх відвезли до тюрми в Березові. Випустили щойно тоді, коли Павлокому «скінчили».

Напади на Павлокому почастішали в грудні 1944 року. Тоді більшовики мали в Павлокомі військовий вишкіл. Це до певної міри стримувало поляків перед якоюсь загальною акцією, хоч справді більшовиків не було в селі багато. На самий Йордан 1945 року більшовицький вишкіл відійшов. Незадовго потім сталася в селі така подія: з Діброви, дорогою, попри плебанію, прийшов у село відділ у більшовицьких уніформах. Відділ невеликий – близько 60 осіб. Була підстава думати, що цей відділ прийшов на зміну вишколу. Випадково, в тому самому часі, переїжджали через село, біля церкви поляки з Динова – Ґеруля зі своїм швагром Ґонсецьким, який мав женитися в Антка Трояна. Саме тоді вони везли муку на весілля. Згаданий відділ, що прийшов у село, забрав їх обох, а крім того, забрав ще таких поляків: Радоня Каспера, Вілька Іґнаца, Янтка Трояна з Савчини, Д'ябла і Катерину Коштовську. Всіх їх повели з собою в сторону Явірника. Пізніше поляки поширили відомості, що це був відділ УПА і що забраних постріляли в явірницькому лісі. Треба припустити, що це був відділ більшовицький та що такі відомості поширили з метою провокації.

На результати не довелося довго чекати. Матері динівчан – Ґонсецька і Ґерульова приходили кілька разів до Павлокоми, до священика з домаганням, щоб проголосив людям, аби вони видали їм тіла помордованих у явірницькім, чи жагугинськім лісі синів. Це не мало успіху, бо Явірник лежить далеко від Павлокоми і Богу духа винні люди не могли знати, чи там когось застрілено, чи ні. Тоді, «розжалені» мами удалися з цією справою до староства в Березові. В старостві могли їм сказати: «Можецє собє робіць з Павлокомом цо хцеце».

Окрім того всі дооколичні і павлокомські поляки відбули в Динові довірочну нараду. Нарада відбулася в неділю з кінцем лютого 1945. Зараз у понеділок усі місцеві поляки з Павлокоми вийшли на сусідні села. По їх виході з Павлокоми дооколичні села зачинають посилену акцію з нападами на Павлокому. Беруть у них участь Дильонґова, Барткувка, Сільниця, Бахуж, Бахужец і містечко Динів. Організовані банди оточували Павлокому, ходили по хатах і грабували, що попало. На звістку, що банди наступають на село, люди ховалися по криївках, або втікали до церкви так, що хати оставали пустими. Першою згоріла тоді хата Коштовського Антека. Перша людська жертва була Софія Шпак. Застрілив її дильонґовець, до якого вона вспіла ще крикнути: «Сташку, за що мене стріляєш?!» Це чула її мама Розалія Шпак, яка вирвала дильонґовцеві внука з рук, бо і його хотів убити. Дитину і себе викупила 600 рублями, що їх дістала від більшовиків за коня.

Дня 3 березня 1945 р. в годині 4-тій рано ці банди разом з тими поляками, що в понеділок вийшли з села, а тепер вернулися, оточили село і з усіх боків почали його нищити. Зганяли людей до церкви, по дорозі страшенно їх били. В церкві сортували людей – окремо вагітних жінок і жінок із дітьми до 4-ох літ, їх залишали в церкві. Всіх інших гнали на цвинтар двійками і там казали ставати над викопаними (вночі) ямами, стріляли їх та зразу засипали (самі поляки). По дорозі на цвинтар немилосердно всіх били. Ще коло церкви, під липами, за головним престолом обвинули кільчастим дротом голого Северка від Вацяка і били по нім колами так, що кров цюрком з нього стікала. Священика о. Володимира Лемця, як розказували жінки, що були в церкві, випровадили на цвинтар бартковчани й дильонґовчани. Вони прийшли до церкви і до священика, що благословив людей Найсвятішими Тайнами, кричали: «Жуць то, бо нам і тобє теґо юж нє потшеба!» Взяли священика, вивели на цвинтар і там його застрілили. Мама, жінка і діти священика сиділи в церкві на сходах перед Престолом. Потім прогнано їх разом з іншими жінками через Бірчу, а звідтам УПА забрала їх до Перемишля.

Мої хлопці – Михайло – 20 літ, Юлько – 17 літ, Івась – 15 літ, Богдан – 7 літ, перекралися до бабці, а Любко – 19 літ, був у криївці в Петра Несторовського на «Видрівці». Там був і Петрів син, Олег – 10 літ. Вони чули таку розмову: «Тей халупи не рушаць, бо ту україньцуф німа». На стриху в хаті Мудрика Івана були Антін Васараб, Ізидор Стрейко, Петро та Іван Мудрик (власник хати) і Богдан Дзівік. Вони чули, як хвалився син місцевого поляка Владка Коваля Йосиф: «Яким дал вуйкові два стшали, то он ноґамі зґжебал!». Вуйкові – Несторовському Петрові, що був схований у криївці під своєю шопою, на яку напав Коваль з бандою.

Моїх синів, що втекли до бабці, забрали на цвинтар і там їх постріляли. Я з мужем і Катрусею була в криївці, в своїй шопі (кінській стайні). Там на повалі була солома і ми всунулися під солому. Звідтам ми не тільки чули, але й бачили, як поляк Потічний Людвіґ та інші виводили зі стайні нашу худобу. Тоді Людвіґ сказав: «Ту шукайцє, бо оні сом тутай сховане». Аж як загрозили, що будуть кидати запальні гранати, тоді муж каже до мене: «виходім, бо спалимося». Ми вийшли і нас забрали сільничани. Я не могла йти і тому мене забрали на фіру, муж теж присів. Нас привезли коло церкви. Мене відставили сільничани на бік. Тоді приступила до мене Рузя з Барткувки, яка була з сільничанами і стягнула мені хустку з голови. Я спитала її: «Та пощо мені це забираєш?» Вона відповіла: «Вам, українці, вже нічого не треба, бо вже вам кінець».

Мого мужа відставили коло шопи Вацяка. Там його обшукали, а мене, як уже вийшли останні люди на цвинтар, загнали до середини в церкву, де вже були жінки з дітьми. Як забирали нас до церкви, я, стоячи під церквою, бачила, як мого мужа долучили до останньої групи, що йшла на цвинтар. В тій групі був Іван Карпа, що йшов на переді, без сорочки і мав вирізаний на грудях хрест, з якого цюрком стікала кров.

Потім розповідала Олександра Федачка, що мій муж і Павло Потічний закопували ями на цвинтарі. Рузя Дзячинська з Романиків розповідала мені, що чула від Катерини Булдис, що та бачила мого мужа застріленого на цвинтарі, але ще непохованого. Всіх помордованих, а ще непохованих людей, мусіли ховати ті поляки, що осталися, як Стах і Вавжко Сльончка та Пантол. Їх призначили до того примусово, щоб постягали трупів із села. Всіх трупів з Карпівки, Несторівки і Сльончківки поскидали до бункру на несторовських полях. Також приказали їм вичистити церкву з крови.

Очевидно, що по окремих хатах у селі було досить багато трупів, бо озвіріла банда стріляла безпощадно кого попало і де попало. Місцеві поляки відігравали керівну роль, бо позамісцевим показували, де є українці і де їх шукати. Всі місцеві поляки. за дуже малими винятками – з цілими їх родинами, навіть нелітніми членами родин, доконували морду на вчорашніх своїх сусідах, а то і на своїх споріднених. Мало того – шовіністична скаженість доводила до того, що муж вириває жінці з рук свою рідну дитину на те, щоб – теж свою рідну – жінку, але українку видати на морд! Відзначилися в цьому звірському ділі такі місцеві польські родини: Владислав Коваль, брати Кашицькі, Уляновські, Сльончка, Тодор Рудавський (його син згинув опісля в УПА) і ціла зграя банд з Дильонґови – вихованків пробоща Сталінського, озвірілих бартковчан, диновчан і перекінчиків сільничан та місцевих колоністів, зайдів з Дильонґови. Вони є винні крови, що нею напоїли землю української Павлокоми.

Жертви їхнього нападу – трупи невинних і безборонних людей валялися аж до 28 квітня. Щойно за наказом із Динова село очищено від трупів, бо боялися, що мала приїхати якась міжнародна комісія. Після очищення села від трупів місцеві поляки і дильонґовці на чолі зі своїм ксьондзом робили старання, щоб нашу церкву перемінено на «косьцюл». Одначе церковна влада не дала на це дозволу тому, що в збезчещеному проливом крови Божому домі не вільно нічого відправляти впродовж 7 років. Все ж таки польський ксьондз посвятив полякам під церквою пасху в тому ж році.

Тих, що залишилися жити, зокрема нас жінок і дітей до 4 року життя, прогнали з села таки того ж дня. Прямо з церкви пігнали нас до Селиськ. Гнали нас Кашицький Юзеф, якісь бартковчани, яких знаю лише з видження і дильонґовчани. Було їх шістьох. Нас всіх близько 40. Ті, що нас гнали, всі були озброєні. Вони навіть стріляли до тих жінок, що не могли йти. Зараз на Гуцовій скалі застрілили стареньку Саджуґу Анну і навіть не дозволили її поховати. В дорозі застрілили Розалію Видру з малим дворічним хлопцем, старшого хлопця віддали жінкам, щоб ішов разом з ними. З тим хлопцем зустрівся пізніше його батько Іван Видра, який був у криївці, а потім утік на Явірник, там, де ми перебували. Там зловили його сільничани, запрягли до саней, які він мусів тягнути. Другого дня найшли його під мостом з Явірника на Нетребку страшенно змасакрованого, з відрізаним носом, видовбаними очима, але вже без санок. Його синочок також недовго був з нами. Він помер із виснаження.

Нас довго гонили по різних селах, зі Селиськ до Улюча, звідси до Явірника, а довше ми затрималися в Добрій. Лише 1947 року забрали нас на «одзискане зємє». Там сказали нам: «Тераз юж мусіцє биць поляками». Нас вивезли до Новоґроду, а потім до Бєляви.

Тут доклала я зусиль на виїзд до Канади. За допомогою моїх сестер я дістала афідавіт, але дуже трудно було дістати тоді документи на виїзд. За порадою і поміччю знайомого жида-односельчана внесла я подання на руки президента. Дістала я дозвіл на виїзд і на вироблення документів. Тоді старалася про документи. Очевидно, за ними треба було їхати в моє рідне село Павлокому. Я поїхала. Там ніякого уряду не було. Всі урядові справи полагоджувалися в містечку Динові. Будучи в опустілій Павлокомі, я мало з ким зустрілася, бо боялася і за мене боялися. Декілька родин розсілися на руїнах і на загарбаних згарищах. Кожний із них своєї тіни боїться. По документи вислали мене до Динова. Там вимагали від мене доказу смерти мого мужа. Я ці докази давала і подавала свідків, сама ж присягала на те, що я бачила тих поляків, що мордували, чула як вони між собою говорили, можу їх пізнати, але суд уперто твердив, що це УПА знищила польське село Павлокому.

На доказ смерти мого мужа переводили слідство й щойно по трьох місяцях видали мені документи. З цим документом я від'їхала і почала старатися про паспорт на виїзд до Канади. Паспорт я дістала скоро, вже дня 7 листопада 1949 р., а дня 26 січня 1950 р. я виїхала до Канади.

Складаючи ці зізнання, заявляю, що я подала лише те, що найголовніше. Я не подала подробиць про ті страшні тортури, про ту мученицьку смерть, що нею вмирали мої найближчі та всі односельчани. Цього всього не можна розповісти, ані описати. Я бачила таку масу трупів і крови, такий жахливий вигляд людей, що мовчки йшли на смерть, зокрема людей старших, що й так стояли над гробом, і я не в силі розповісти всіх подробиць. Мені привиджуються всі ті події, проймають жахом не лише тому, що я втратила мужа, маму, п'ятьох синів, сестер та взагалі 23 особи з моєї рідні, але тому, що ціле наше село зникло з лиця землі, зникло з вини і з рук тих людей, з якими ми стільки літ спільно жили і аж на останку виявилося, що це не були люди, а звірі! Подібне діялося й в інших селах. В Іздебках, наприклад, озвірілі поляки замурували живцем у пивниці нашого найкращого священика, о.Ореста Калужняцького і він там загинув.