Минуле з нами (автор: Оленяк-Яскілка Ніна)

опубліковано 23 бер. 2012 р., 02:02 Степан Гринчишин

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Ніна Оленяк-Яскілка, м. Бучач

Про свою прекрасну і незабутню маму, родом з Кроснянщина, що на Закерзонні

Був погідний суботній ранок 1948 р. Святково вбрані бучачани та жителі навколишніх сіл поважно підіймалися сходами до церкви св. Миколая, що розташована на одному із узвищ (пагорбів) м. Бучача. Ледь чутні запахи нафталіну, від повийманого зі скринь святкового одягу та міцного запаху зігрітого сонцем зілля, яке несли прочани в руках, творили неповторну атмосферу

урочистості і піднесення. Світле свято Успіня Пресвятої Богородиці надавало людям сили забути страшу дійсність і, на хоча б на короткий час, почути себе вільними людьми. Розправлялися плечі, піднімалися голови, лагідніли очі і уста.

Серед цього святкового гурту прочан піднімалися сходами і одна вродлива молодиця. Була вдягнена в тонку маркізетову вишиту блузку і темно-синю шовкову укладану спідничку. Її стрій та вираз лиця, сповненого гідності, очі, в яких ніби навічно поселилась туга, різко контрастував з громадою місцевих жителів, які з цікавістю, а то й з неприязню споглядали на неї... Була переселенкою з Польщі, донькою колись найбагатшого на три села господаря, а зараз примусово виселеною чужиною.

Йшла, раз по раз, витираючи гаптованою хустинкою піт, який щедро зрошував її змарніле, але не менш прекрасне личко, обрамлене вінком темно-русих кіс. Йшла важкою ходою, часто зупиняючись ... була на останніх годинах перед породом (родами). Незважаючи на молодість і вроду, за собою мала перенесені два тифи, примусову евакуацію, руйнування свого духовного світу та морального приниження. Матеріальне жебрацтво на Землі, де їх ніхто не кликав і не чекав (не хотів). Але не це було сьогодні головне.

Пройшла понад 3 км до церкви, зібравши останні сили, щоб помолитися до Матері Божої і виконати обіцянку дану Богородиці уві сні. Бо в ніч перед Успінням приснився їй сон:

– Богородиця, яка тримала в руках дві довгі і широкі стьожки – чорну і білу. Бачила її уві сні, як живу. Припала до її колін, радісно притулилась до шат. Мати Божа промовила до неї : «Знаю, знаю, що любиш мене, але ніколи не забувай про мене. Коли будеш пам'ятати і молитися, то переживеш всі тяжкі біди в своєму житті, бо накрию тебе білою стьожкою, коли ж забудеш – подам чорну...».

Як ніколи, гаряче молилась молода жінка в церкві, з великою любов'ю і надією в своєму серці. В цю ж ніч, після Успіння, народилася в неї донька, авторка цих рядків.

Цей сон дійсно був віщим. Бо не раз і не два ходила смерть біля неї близько, але завжди якимсь дивом мама оздоровлялась, ніколи не забуваючи і дякуючи Тій, яка, знаючи її страждання, з великої любові до неї накрила її білим омофором.

Сила пісні

Сонце пекло немилосердно. Дуже хотілося пити. А де ще рятівний вечір! Йшов в шерензі таких самих, як він, піднімався по сходах вгору з тяжким мішком цементу на плечах. Поклавши ношу у вказане місце, ні хвилини не відпочивши, потрібно було бігти по черговий мішок.

То був трудовий концтабір, для тих, хто виявив непослух чи супротив проти заряду німців для місцевого населення в часі окупації. Мав заледве 21 рік, тому тяжко переживав своє поневолення. Вдома жив вільно як птах. Кохався в природі і музиці. Вже в 11 років мав вулика, а в 15 років купив собі саксофон за власні зароблені гроші. Був надзвичайно працьовитий для досягнення власної мети. А що мав чудовий тенор, хист до жартів, то завжди був душею товариства свого Ріпника.

Але все це стало для нього недосяжним в цьому пеклі. Виснажлива 12-годинна праця, 2-разове харчування, яке складалося з куска твердого хліба і рідкої зупи, висмоктувало останні сили з молодого організму. Деколи щастило з'їсти трохи кавової гущі або вловити в зупі картоплину, або буряк. Але то мало допомагало. Відчуття голоду було постійним. Хто не витримував, того забирали і більше їх ніхто не бачив. Ввечері, коли мертво стомлені люди засинали, йому не спалося, хоч все тіло мілко тремтіло від утоми. Кожного вечора виходив з бараку, сідав на землю і там на самоті тужив за своїм сином, пригадував рідних, подумки розмовляв з ними. Кожного вечора, згадуючи свою кохану дівчину, гаряче молився та прощався з нею, бо не знав чи доживе до наступного. А ще співав своїм високим голосом рідних пісень. Німці йому того не забороняли з подивом дослухаючись до чудового голосу і прекрасних мелодій. З якогось часу появився в нього постійний слухач. Це був охоронець табору з вівчаркою, який завжди стояв поодаль і слухав, коли припадало його чергування. Одного разу наспівавшись, він ліг на нари і раптом почув під головою якийсь згорток. То був добрий кусень хліба. Хлопець жадібно з'їв, дивуючись такій чудесній знахідці. З того часу часто знаходив щось їстівне на своїх нарах і в палких молитвах дякував Богу і своєму незнаному благодійнику.

Коли працював в день, часто зауважував на собі уважний погляд високого охоронця з собакою, старшого віку. Думка, що цей охоронець і є тим благодійником була якась нереальна. Одного разу збігши вниз по сходах за черговою ношею, хлопець від жаху закам'янів. Просто перед ним, дихаючи в лице, стояла вівчарка з охоронцем. Стояла довго, запитливо поглядаючи на свого господаря, який легенько заспокоював її рукою. Лише коли шеренга полонених повернулася знов за мішками, відійшли. Хлопець зрозумів, що охоронець в такий спосіб дав йому відпочити, адже потім це повторялося періодично. Це мовчазна підтримка тим шанувальником слов'янських пісень, була дуже помічною в немилосердних умовах концтабору.

По якімсь часі разом з харчами хлопець знайшов і ножиці для різання дроту. Отже появилася нагода для втечі. В той же день, коли всі працювали, а знайомий охоронець був на варті, їх погляди на мить зустрілись: поблажливо-теплий німця і сполохано-вдячний хлопця. Дочекавшись нічного чергування німця, домовившись з декількома товаришами, хлопець перерізав дроти і вони кинулись навтьоки. На нещастя вартовий на вишці щось зауважив, вже коли вони були за кілька метрів від табору і відкрив вогонь. Двоє з них залишилось лежати, троє помчали що духу в різні сторони. Наш герой, молодий юнак, в майбутньому мій батько, знаючи добре місцевість, адже це був сусідній район, побіг в сторону річки, щоб замести сліди і за якийсь тиждень добрався додому. Він не знав, що ще багато випробувань чекає його у цьому житті, які він мужньо подолає. Але по війні, і пізніше, він часто згадував того німця, який за любов до лемківської пісні подарував йому свободу.

РS. Заслуговує уваги персонаж на світлині Давко Камінський. Його, 18-річного юнака, радянський режим засудив на 25 років за те, що він змилосердився і подав їсти якомусь нещасному, зарослому чоловікові, котрого виявив вранці у своїй стодолі. Хлопець не знав, що то був переодягнений агент КГБ. Повернувшись з ув'язнення, оженився, виховав своїх дітей, онуків в любові до нашої культури. Його донька Марія (замужем Станкевич), яка мешкає у Львові – активна учасниця різних форумів писанкарства.

Любов москаля

Був 1944 рік. Закінчувалася німецька окупація. Люди з тривогою, з цікавістю, прислухалися до ледь чутного гуркоту, що линув зі сходу. Ось вже промарширувала на захід, через село, остання частина стомлених німецьких піхотинців. До вечора було тихо, а потім почався страшний бій в районі Дуплянського перевалу. За кілька днів, коли фронт посунувся на захід, в село вступила частина зв'язківців, які мали зупинитися там на декілька тижнів.

Привикнувши до розміреного, економічного життя до війни, та чіткого, безапеляційного порядку в часі німецької окупації, люди були шоковані поведінкою та виглядом переможців. Найбільше кидалася в очі неорганізованість, розхлябаність та відсутність культури. Селян обурювало, що з їх добром та з ними поводяться безцеремонно, грубо, як з своєю власністю. За кілька тижнів постою, селом ніби пройшла саранча. Скошена, втоптана в кінський гній конюшина, обдерті плоди дерев разом з гілками, розрите поле з молодою картоплею, городиною тощо. Навіть ті господарі, які симпатизували руским, як братам по вірі, були вражені їх поведінкою, способом життя, мислення. Але були і такі, що ставились добре до місцевого населення. Але то були одиниці. Військові здебільшого хвалили життя яке їм дав Сталін. Насміхалися й глузували з порядків та життя місцевого населення, трактували їх як меншовартісних. Зв'язківці в армії вважаються елітними військами. Розквартирувавшись з центрі села, вони вели себе як хазяї. Капітан, який був командиром цієї частини, зайняв найкращу кімнату в найзаможнішого господаря, який мав дружину, 20-літню доньку, та 15-літнього сина. Капітан молодий, стрункий, був дуже вродливим і розпещений жіночою увагою. Та глянувши вперше на доньку господаря, занімів від здивування і захоплення. То була найвродливіша дівчина на всю парафію, мала нареченого – односельчанина, якого змусила йти «добровольцем» на фронт. Залицяння офіцера прийняла байдуже, зразу ж вгадавши в ньому ловеласа і розпусника, який їй був огидний. Коли не допомогли солодкі слова, багаті подарунки, які дівчина відкидала, капітан звернув усю увагу на батьків. Обіцяв, що ожениться і візьме шлюб в церкві, а на весілля запросить все село. Господар симпатизував росіянам, бо колись ще перед Першою світовою війною, дехто з села їздив в Росію на заробітки, де добре платили грошима і зерном. Та й люди в основному не погані і одної віри. Тому, лакомлячись на щедрі обіцянки, вони з жінкою дали згоду на сватання. Син господаря 15-річний Василько, зачувши цю новину, побіг попередити сестру, яку дуже любив та інстинктивно не хотів родичатися з москалем.

На той час дівчина вже жила в своєї заміжньої сестри на другім кінці села, бо настирливі домагання офіцера ставали щораз то небезпечніші. Почувши цю страшну для неї звістку, вона вирішила раз і назавжди покласти край цій ситуації. Адже шила в мішку не сховаєш і в селі вже почали про неї говорити.

Вже не криючись прийшла додому вранці, викликала на подвір'я батьків та горе-нареченого. А була вона не тільки вродлива, а й твердого, безстрашного характеру. Голосно, щоб чули сусіди, заявила, що вже дала слово тому кого любить і соромно, мов, капітану баламутити простодушних батьків та відбирати силою наречену фронтовика, адже він ризикує щохвилини своїм життям. А користуватись ситуацією, що він в селі фактично хазяїн – підло.

Мабуть вперше, за своє життя капітан одержав такий рішучий відказ і то від кого! Від дівчини, яка була беззахисною в його руках. Тим більше він був з тих чоловіків, які вважають, що дівчину чи жінку можна купити як річ. Так зіткнулись два поняття моралі, дві культури, різні за внутрішнім змістом, світоглядом тощо. Хіба міг він зрозуміти світ тих людей, їх порядність, віру в традиції передані з дідів прадідів, в чистоту устоїв села. Ця дівчина, як і інші, будучи дітьми стелила з кошика квіти на кермамах та відпустах, приймала перше причастя та була одною з кращих учениць школи. Коли ж зросла ця дівчина, то кожного свята та неділі, стояла в церкві і її чиста душа єдналася з атмосферою хвали Небу, яку творили односельці своїм співом в рідній церковці. Хіба він, виходець з безбожної країни міг це зрозуміти?

Він розгубився на якусь мить: вкрився червоними плямами, вуста викривились в огидну мстиву посмішку. Сказав лише: «Катя, ты еще очень пожалеешь о том, что отказала мне, но будет уже поздно». Круто розвернувся і вийшов з подвір'я. Пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, один з солдатів зайшов до їхньої хати і розказав, що капітан в часі наступальних операцій вже не з одною дівчиною одружувався, немов в церкві, а потім кидав її. Адже Совєтському Союзі шлюб нічого не значить, тільки розпис у ЗАГСУ, що офіцер жонатий і має сім’ю. Радив дівчині тікати, та вона не схотіла, бо була певна, що нічого не винна.

Біда прийшла вранці, коли на подвір'я ввірвався конвой з чотирьох солдатів з автоматами, які забрали занімілу дівчину і повели до арешту, час від часу штуркаючи прикладами в спину, в живіт та шию. Ціле село було свідком, як під конвоєм вели улюбленицю, як старих так і молодих односельчан. Закім увійти до сараю, в якому мали її тримати, попросила по-прощатися з батьками та братом, які плачучи та ламаючи руки бігли за нею. Як виявилося причиною її затримання було зникнення командира зв'язківців, який вранці сказав одному із своїх товаришів, що ввечері має зустріч з Катею і якщо не повернеться, то значить, що його немає в живих. Коли офіцер не з'явився на пост вранці – це і було тим приводом, щоб взяти дівчину під варту.

У той час, коли люди всім селом кинулися на пошуки злополучного залицяльника, в сараї безперервно тривав допит «сучки которая убила советского командира».

Політпрацівник з якимсь приїжджим воєнним кричали, щоб призналася, де закопала його тіло. Грозилися, якщо не признається то спалять господарство батьків, а з нею в ночі повеселяться всі, хто схоче. Безборонна, бліда як смерть, вона лише повторяла, що не винна і раз по раз мліла. Та люди, полишивши всі домашні справи, прочісували свої ліси і поля, давали знати на сусідні села про біду, яка спіткала шанованого всіма господарями і його сім’ю. Нарешті перед заходом сонця, аж в третьому селі, знайшли його мертвецьке п'яного, по слідах, які тяглися в житнє поле. Коли, привезли його п'яного на возі, допитувачі були дуже розчаровані, що так швидко знайшлася «дорогоцінна згуба». По тому і зрозуміли люди, що все це було інсценізовано, щоб помститися гордій і свободолюбивій горянці.

Через кілька тижнів частина знялася з постою і поїхала дальше на захід услід фронту. Та мстивий капітан не змирився з поразкою. Заволодівши в якийсь спосіб фотографією дівчини, він показував її всім зустрічним з ближніх сіл, називаючи її підстилкою всієї частини. Звичайно ніхто не вірив, хоча знаходились і такі, що казали: «Диму без вогню не буває», як звичайно, це робили заздрісниці її багатству та авторитету. Дівчина після цієї «любові москаля» занедужала на серце, яким хворіла до кінця життя.