Йому вже після смерті вороги викололи очі (автор: Скопляк Меланія)

опубліковано 14 бер. 2012 р., 00:51 Степан Гринчишин

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Меланія СКОПЛЯК м. Львів, 1927 р.н.,

уродженка с. Середнє Велике Ліського повіту

У Карпатських горах простягається на 7 км с. Середнє Велике Ліського повіту Ряшівського воєводства Воно віддалене від залізничної станції на 12 км, від повітового міста – 15 км. Рівнобіжно із селом протікає гірська річка, що ділить його на три частини. За річкою простягаються смугою гори, покриті лісами.

На схилах гір у мальовничому куточку був будинок, де жив парох села о. Ярослав Скопляк з родиною. До нього часто заходили вояки УПА. Коли німці зазнали поразки на східному фронті, почалась міграція людей на захід, особливо українців. Багато з них зупинялися на приходстві у брата священика, зокрема, митець Володимир Ласовський з сім'єю, дружина репресованого драматурга Миколи Куліша з сином Володимиром і дочкою Олею, учителі з Кривого Рогу та інші.

Перед Великодніми Святами 1944 р. почалися напади на села польських озброєних банд, які обкрадали, мордували невинних людей. У сусідньому с. Хотіні вбили вчителя і кількох селян. Тому чоловіки та навіть молоді жінки змушені були чергувати ночами, ходити дорогами, а старші жінки спали одягнені.

Як фронт перейшов через село 20 листопада і радянське військо подалося в гори, тоді до нас почали заходити вояки УПА. Польське військо ще так далеко в гори не забиралося.

Це був 1944 рік, і ми відчували, що в селі ніби є вільна Українська держава. Вояки УПА почувалися свобідно, поранені чи застуджені лікувалися в людей. Ми з сестрою Ганею часто їх відвідували, виконували функції зв'язкових Всюди, де необхідно було щось передати, нас посилав сотенний Хрін. Він нам довіряв.

На Різдвяні свята, серед багатьох вояків був із Сокаля товариш нашого брата Модеста Богдан Довгун. Люди надзвичайно радо приймали хлопців, казали: «це наше славне військо».

Проте такий затишок тривав лише до 19 січня 1946 р. – великого релігійного свята Богоявлення або, як кажуть у народі, Йордану. Тоді, о 5-й годині ранку почалася служити Всеношня в церкві, а відтак – св. Літургія. Після її закінчення почалося Водосвяття на річці, де був вирізаний та святково прибраний хрест з льоду. Вояки УПА теж брали участь у цьому обряді. Нам дуже подобалося наше українське військо, ми з гордістю дивилися на наших прекрасних хлопців.

Коли почалося Водосвяття, до села підступив польський ворог та затіяв стрілянину. Люди перелякалися, кинулися втікати. На Водосвятті залишилися лише священик, дяк і наша мама.

Як згадує Іван Дмитрик у спогадах «Записки Українського повстанця в лісах Лемківщини», що тоді застава вчасно повідомила наших вояків про наступ ворога і вони зайняли оборонні позиції на горі, вдаривши з усієї зброї по поляках; ті відступили.

Після бою ми, боячись помсти з боку поляків, роз їхалися по сусідніх селах. Там пробули майже два тижні! Патрулі польського війська зрідка навідувалися в наше село. У лютому та до половини березня було спокійно. Зима закінчувалася, ставало тепліше, починалася весна.

Проте 27-28 березня літак, популярно званий «кукурудзяник», два дні літав над селом, мабуть, спостерігав, що тут діється. Через день ми зауважили під селом польське військо. Люди почали втікати в ліс, – хто на конях, возах, а хто пішки. Наша мама, сестра і брат перебралися на коні через річку. Однак тут їх поляки затримали, повернули до хати, тримали під вартою. Мама просили охоронця, щоби відпустив, але даремно. Тільки ввечері, коли прийшов військовий старшина, їх звільнили. Вони бачили, як поляки запалювали будинки, будівлі в селі.

Рано, коли ми втікали з братом о. Ярославом з села, нам зустрівся упівець на псевдо «Думка». Прізвище його Кантор, він із с. Себечева Сокальського повіту, де наш батько був директором народної школи. Він каже до брата: «Отче, остерігайтеся»; брат теж йому цього побажав. На жаль, він загинув. Небезпека наростала. Відомий сотенний Хрін довідався через розвідку, що поляки готуються знищити села Лукове – Середнє Велике – Хотінь, а людей вивезти в Радянську Україну. Тоді сотенний вирішив взяти ті села під опіку УПА. Увечері 29 березня 1946 р. в наше село прибули загони його, Бора та Мирона. Так сталося, що ворог оточив сотню Хріна і чету сотні Мирона. Але, Богу дякувати, вони зуміли прорватися.

Марія Остромира в книжці «Лемківщина в огні» пише, що поляки кинули на наш терен військову дивізію. 30 березня тут біля сіл Середнє Велике – Хотінь зав'язався великий бій. Сотні УПА, що об'єдналися, розбили ворога та знищили прикордонну заставу. В ході запеклої сутички поляки спалили частину села, так звану «Підкечеру», де найбільше перебували повстанці. Нижній і верхній кінець села залишились неушкоджені.

У лісі ми затрималися до неділі – то була Хрестопоклонна неділя. Рано священик Ярослав відправив молебень до Пресвятої Богородиці, акафіст. Після цього співали «Хресту Твоєму покланяємось, Владико». Всі люди, хто був, щиро молилися зі сльозами в очах. У понеділок я повернулася додому. Тут увечері священик поховав убитих: 5 повстанців і 5 цивільних, між якими й Івана Ганчара – брата нашої братової. Поранений упівець Савка підірвав себе гранатою. Польські патрулі продовжували наїзди на село, потім дали нам спокій. Йшла мова про переселення, до якого дуже активно велась підготовка польської влади.

Перед виселенням, наш брат Олесь, який був у рядах УПА, прийшов попрощатися з мамою, братами, сестрами. Це були дуже хвилюючі хвилини для нас усіх. Олесь просив брата о. Ярослава, щоб він опікувався мамою. Відтак, ми його більше не бачили й досі не знаємо, що з ним сталося.

Будучи одного разу в товаристві «Надсяння», я прочитала в книжці Євгена Місила «Репатріація чи депортація» (мова польська, т. 2. Варшава, 1999, с. 292), що 31 липня 1946 р. з с. Ветлина прийшло через Полонину до Сухих Рік близько 250 польських жовнірів. По дорозі вони наштовхнулися на стрільців, з вд. Б (Бора). Поляки оточили стрільців, хотіли взяти їх у полон. Однак останні вчинили опір, внаслідок чого вбито ройового «ОЛЕСЯ». Йому вже після смерті вороги викололи очі. Прізвища воїна УПА «ОЛЕСЯ» в цій та інших книгах немає. Тому точно не знаємо, чи то був наш брат Олесь на псевдо «Олесь».

Виселення відбулося в середу на Страсний тиждень. На залізничній станції Загір'я ми просиділи Великодні Свята. Тільки перед Провідною неділею подали товарні вагони. Перед відправленням поїзда о. Ярослав благословив усіх, хто вирушав у незнану дорогу, і тих, хто залишився на станції. Народ заливався гіркими сльозами з жалю, що залишає свій рідний край, красиву, квітучу найдорожчу прикарпатську землю, де гори за горами синіють, вкриті дрімучими лісами.