Дев'ять років у бункері. Частина V. (Автор: Плечень Омелян)

опубліковано 27 січ. 2014 р., 12:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лют. 2014 р., 10:44 ]

Йдемо освітленими вулицями, а чуємося на них більш загубленими, ніж у темному лісі. Перед нами ідуть люди, за нами ідуть люди, проти нас ідуть люди. По твердому хіднику стукають їхні й наші ноги. Чи нам, які роками найбільше боялися людей, бо від них могли прийти найбільша небезпека, вже не треба ховатися від людей? Це майже неймовірне. І ніхто з людей взагалі на нас не дивиться, ніхто не звертає найменшої уваги!

 

На Яґайлонській вулиці зустріли Антошка. Йому не сиділося в хаті; він блукав вулицями з надією, що ми надійдемо, вже кілька годин. Антошко – це реальність, світ починає виглядати реальніше. Ні! Ми таки вже на волі!

 

Братова чекала з багатою вечерею, проте ми насамперед кинулися на воду. Ми від ранку не мали краплини води в роті, хоч події цього довгого-довгого дня «висушили» нас більше, ніж брак води. І подумати тільки, що коли б не Антошко, хто знає, як довго ми сиділи б ще в лісі?

 

Балакали до пізньої ночі. Розшифрувати, що Мілько Плечень брат Антошка Плеченя, було для УБ дрібницею, тож вони йому встигли скласти «візиту» і перевернули всю хату, під претекстом, що він торгує наркотиками. А про мене нічого йому не згадували.

 

Ранком наступного дня пішли ми з Круком по грошеву допомогу. Каса містилася в тому самому будинку, що й міліція. Ще не було дев'ятої години, і вона була закрита. Ми посідали на лавку в коридорі. Недалеко від нас відчинилися двері, хтось вийшов і тільки примкнув їх за собою. Крук з цікавости підійшов і заглянув. Там на столі лежали наші речі з криївки. До нього долетіли тільки слова: «... ті бандити напевно всього не показали. Напевно заховали десь зброю й амуніцію... але що ми можемо зробити? Амністія!»

 

У касі якийсь урядник сказав нам, що грошей не можуть нам виплатити, бо касир виїхав до Ярослава, щоб ми прийшли наступного дня. Нічого не вдіємо. Пішли до брата під перукарню. Він нам сказав до нього не заходити, тому ми довший час крутилися під вікном, заки він нас побачив і вийшов. Розповіли про проблему з допомогою. Антошко дуже розхвилювався:

- Касієр нікуди не поїхав, я його недавно бачив на вулиці.

 

Це вам перший смак польських «шикан» (присукування). Проти амністії – державного акту – маленькі апаратники виступити не сміють, але життя затруювати вони вам будуть. Хай їх холєра візьме разом з допомогою. Я вам гроші роздобуду. Ідіть до хати і не крутіться по вулиці.

 

Так ми й зробили. Стефан хвилювався більше, ніж я. Він хотів якнайскорше знайти жінку. На Зелені Свята минало якраз десять років, як Стефан, у мундирі вояка УПА, присягнув своїй Зосі в церкві Явірника Руського вічно її любити. Вінчав їх капелян УПА о. Кадило. Кожна перешкода, кожна затримка відтягала день вимріяної ним зустрічі з родиною.

 

Антошко, як пообіцяв, так і зробив. Він роздобув Крукові нове вбрання, взуття, білизну. Купив йому квиток до Ольштина і дав на дорогу дві тисячі золотих.

 

16 травня ми посадили Стефана на нічний потяг, який повіз його до кращої долі. Я довго дивився услід поїзду і бажав свому другові, з яким ділив долю довше, ніж він із своєю дружиною, віднайти своє щастя. На другий день вранці я сів до автобуса і також поїхав до своєї долі. Усю дорогу я мріяв про те, як увійду прямо в двері маленької хатини, до якої я стільки років скрадався, як злодій. Мріяв, як зустріне мене на порозі Мільця з дитиною на руках і скаже:

- Доню, приїхав твій тато.

 

Та коли я «партизанською стежкою» підійшов до обійстя, здалека побачив на подвір'ї людей, у мундирах. Побіг щосили. В хаті була така картина: у першій кімнаті за столом сидів мій слідчий і ще якийсь у цивільному, в другій стояли старі Гавриляки і Мільця з дитиною на руках, а Юзько Скубіш, комендант міліції в Жогатині, «робив ревізію в колисці», промовляючи до Мільці:

- Ви вже не мали більшої приємности як закохатися в того бандита?

- Коли б не мала, не тримала б на руках цієї дитини, – відрубала моя Мільця.

 

Побачивши мене, Юзько з найсолодшою міною, немов побачив довгожданого друга, викрикнув:

- Колего! Вітаю. Добре, що вернувся, господарем будеш!

«А холера б тебе взяла», – посилаю йому в думці, а до Мільці і Гавриляків говорю, щоб не боялися ні за себе, ні за мене, бо я маю звільнення від прокуратора. Витягнув свою посвідку. Тоді слідчий показав мені іншу: дозвіл на обшук, підписаний тим самим прокуратором, та сказав, що добре, що я вже прийшов, можу бути присутнім при обшуку. Я їм гаркнув, що я не є господарем у хаті, а втім почали без мене, можуть і кінчати. Я тільки не знаю, що вони сподіваються знайти в цій хаті. В той час на подвір'ї зчинився рух і чийсь радісний вигук:

- Знайшов! Знайшов! 

 

 

Усі побігли в яругу за хатою. Там уже копали, бо знайшли свіжо засипану яму. І що в ній знайшли? Здохле теля, яке Гавриляки закопали, бо народилося неживе. Це відібрало, мабуть, охоту перевертати далі все обійстя. Списали протокол і сказали мені підписати. Я сказав, що господар не я, а Гавриляк, який по-польськи не вміє читати. Врешті пішли на компроміс: я прочитав Гаврилякові протокол, і він його підписав. «Влада» пішла геть. Юзько Скубіш облесливо сказав мені, що він радіє, що я буду тепер жити так, як усі громадяни Польщі. Я йому відповів, що буду, напевно, оминати кожну провокацію.

- Та які там можуть бути провокації? – удавано обурився Скубіш.

- О, ні? То добре. Тоді запам'ятай собі, що нічого ви тут не знайшли та нічого не знайдете на майбутнє. Розумієш? Ніякої зброї, нічого краденого. Хай ніхто не пробує мені нічого підкинути, бо моїх відтисків пальців там не знайде!

- А де пан навчився таких хитрощів? – зі злосливою чемністю всунув свої два гроші один із міліціонерів.

- У лісі, в лавах УПА!

- Ей, ей! Плечень! Ми завжди були добрими колегами ще в Іскані. Я хотів би й тепер заходити до вас, – облесливо засміявся Скубіш.

- Я завжди гостям буду радий! – а в душі послав його до сто чортів та шкодував, що моє становище не дозволяло мені сказати йому, що я про нього думав колись і що думаю тепер.

 

*     *     *

Радість, що я вже на волі, що не мушу ховатися від людського ока, була така велика, що я готовий був не звертати уваги на перші неприємності, які мене на цій волі зустріли. Ми з Мільцею були прещасливі. Тішилися також старі Гавриляки. Мільця після того, як Антошко зрадив нашу таємницю, мусіла їм сказати правду. Тепер ми пішли обоє до батьків, розповіли їм про все і просили благословення на наш шлюб.

 

На третій день, у суботу, забігла до нас сусідка Любинська, перша, що відважилася зайти подивитися на «бандита з лісу». Вона була полька, одружена зі спольщеним українцем. Поза тим усі нас оминали. Не показувався також Фень, він боявся, щоб не вийшла на верх наша довголітня приязнь. Боялася прийти навіть сестра Мільці Мариська, яка була віддана за поляка Сташка Легкого, бо чоловік їй заборонив.

 

У неділю я зважився «показатися на люди» і вибрався до Явірника Руського до церкви. Цікаво, що хоч нашу українську церкву перебрали поляки і в ній відправляли, ніхто, навіть поляки, не називали її костьолом, тільки далі церквою. А чому – мені стало ясно, коли я увійшов до церкви. Поляки нічого не змінили, стояв іконостас, ікони висіли, як і колись. Людей було мало, відправляв ксьондз із Селиськ. Моя поява викликала сенсацію серед присутніх; люди дивилися на мене і шушукалися між собою, після відправи, під церквою, проводжали мене вовчим зором. Я ніколи не сподівався якоїсь чудотворної прихильности, але ворожість тих людей, може, тому що ще в церкві, була застрашуюча, і я вернувся до хати дуже пригноблений. Життя мені між тими людьми не буде!

 

Мої сумні думи перервав верескливий голос сусіда Войцєха Клєбана на подвір'ї.

- Гей! Мільцю! Де ти є?

- Що є? – обізвалася Мільця десь з комори.

- Та поклич свого кавалера. Хочу з ним познайомитися. Він, мабуть, порядний хлоп, бо чую, що був у церкві.

 

Клєбан вже був мене раз чи два застукав на подвір'ї Гавриляків, і я тоді сказав, що найнявся до них на роботу, що я робітник з-за Сяну. Тож, побачивши мене, він сплеснув руками:

- Диви, диви! Та я тебе знаю, ти, холерику! Ми старі знайомі. Таку оказію треба покропити. Ходім до мене на чарочку горілки!

 

Про старого Клєбана – йому було коло сімдесят років – усі знали, що він любить випити і погостити інших. Йому жилося добре, бо мав родину в Америці, яка присилала йому пачки і «зелені» в листах. Його запрошення заскочило мене, у першу хвилину не знав, що робити. Відмовитися недобре, не треба старого ображати, мені потрібний кожний вияв зичливости і контакт з людьми. А про Клєбана бодай знаю, що він добродушна людина.

 

Пішли всі, навіть старі Гавриляки. Клєбаниха, побачивши нас, зробила великі очі, а мене прошила таким самим поглядом, як люди під церквою. Нам стало дуже ніяково, але Клєбан веселим і бадьорим тоном говорив, що він тішиться, що буде мати молодого і працьовитого сусіда. Він властиво говорив за всіх, не втихаючи, так що нам не було коли вставити одного слова. Поставив пляшки на стіл, і господині не лишилося нічого іншого, як поставити закуску. Посідали за стіл, випили. Клєбан повів по всіх очима і ствердив, що бракує ще до товариства другого найближчого йому сусіда, Куби Сєдліцького, і послав свою прибрану доньку Мільку по нього. Сєдліцький, до речі, тримав до хреста нашу Марійку, тож коли він з'явився, Клєбан почав кричати, щоб куми привіталися. Сєдліцький насторожився і з деяким ваганням подав мені руку. Тон розмови надав своїм криком Клєбан, і вона йшла здебільшого навколо моєї особи. Всі охали й дивувалися, що я стільки років крутився їм під носом, а вони нічого не знали. Горілка зробила своє, Сєдліцький почав мене титулувати кумом, розв'язався також язик господині. «Заходьте, заходьте», – кидали на прощання.

 

На другому тижні мого перебування на волі я вибрався до Жогатина, щоб зареєструватися в місцевій міліції. У канцелярії я застав Юзька Скубіша, його заступника (прізвище забув) та війта Василя Сливінського, який був українського походження. Скубіш видав мені посвідку і супровідного листа до пашпортного бюра в Перемишлі. Коли ми так говорили, зайшли два агрономи з ПГР. Нав'язалася майже товариська розмова, і Скубіш запропонував, щоб ми всі пішли до кооперативи випити по склянці пива з нагоди «нового члена їхньої громади», його доброго знайомого з дитячих років, щоб «перекреслити все, що нас ділило, і відновити дружні стосунки». Я почав відмовляти, але Скубіш наполягав:

- Я «фундую» (частую) пиво, а ти краще не переч, тобі в нашому товаристві добре показатися між людьми.

 

Пішли. Кооператива містилася аж на присілку Присада, це добрий кавальчик дороги, тож ми зустріли не одну людину й не один ворожий погляд у мій бік. Під кооперативою стояв гурт людей, між ними Міхал Качмарський, який недавно вернувся з польського війська.

- Люди! Дивіться! – закричав він, побачивши мене. – Та це вже кінець світу, влада з війтом на чолі шпацирує з гайдамакою-бандитом з УПА!

- Уступися і не кричи! Він такий самий громадянин Польщі, як і ти!

 

Скубіш розсунув людей, і ми увійшли всередину. Там ніхто мене не зачіпав, тільки всі дивилися з-під лоба, як ми пили пиво. На відході Скубіш потиснув мені руку і сказав:

- Треба переламати ставлення людей до себе. Це пиво, що я тобі «захундував», це моя допомога тобі!

 

І розберися тут у людях. Два тижні тому він робив обшук у хаті і питав Мільцю, як вона могла полюбити бандита. А сьогодні він допомагає мені!

 

До хати я вертався не дорогою, а стежками й полями. Ворожість людей застрашила мене. Я почував себе цілковито безборонним, гірше, ніж два тижні тому, коли мій статус був нелегальний, бо тоді я мав зброю, і вона давала мені до якоїсь міри почуття безпеки. Цілий тиждень я взагалі не наважувався без крайньої потреби виходити поза своє обійстя. Добре, що роботи на господарстві було багато і я поринав у неї. Проте, чи мені хотілося, чи ні, треба було поїхати до Перемишля, щоб виробити собі пашпорт. Уже був трохи заспокоївся, та в пашпортному бюрі мої нерви знову виставлено на іспит, щоб знову деякий час я не міг утихомиритися.

 

Уже віддав усі потрібні папери і чекав, щоб секретарка все полагодила. Аж тут входить один з убістів, який їздив з нами до криївки. Сів коло мене і не зводить з мене очей. Робить це так нахабно, щоб я міг добре прочитати в його очах ненависть і глум, а далі сичить:

- Маєш щастя, що не попався нам перед амністією. Здерли б ми з тебе шкіру пасочками, ти, такий-сякий...

 

У мене все від обурення перевертається в середині, рука свербить, щоб заїхати в пику. Напружую нерви і не відзиваюся, бо він, мабуть, тільки на це й чекав, щоб я дав спровокувати себе. Не думаю також, що наша зустріч була випадкова. Я на кожному кроці відчував над собою пильне око поліції.

 

Десь улітку пішли ми з Мільцею та сусідами до лісу по гриби. Два дні пізніше покликав мене до себе Скубіш і попередив, щоб я краще до лісу не ходив, бо про це хтось зголосив, мовляв, я ходив до криївки. А нас там і близько не було, я тільки показав Мільці доріжку, якою ми з Круком ходили до бункеру. І таких дрібних випадків було багато. Вони не мали великого значення, але затроювали добрий настрій.

 

У липні почали ми з Мільцею полагоджувати всі формальності, пов'язані з нашим шлюбом. Передусім треба було переписати дитину на моє прізвище в ґміні (сільська рада) і парафії Селиськ. Пішов я з двома свідками – Кубою Сєдлєцьким і Дизьом Любинським, цей останній, мабуть, під впливом Куби, почав виявляти доброзичливість до мене. Ксьондз списав усе, як належить, і, звичайно, я розповів, як я вийшов на волю, як живу, і про те, як люди здебільшого дивляться на мене. Ксьондз сказав, що на тему людяних і християнських відносин між людьми, маючи якраз на увазі мої переживання, він буде говорити казання. Він дійсно виголошував такі проповіді кілька разів і навіть виразно казав, називаючи моє прізвище, що ставлення до мене не є християнське. І треба сказати, що на декого з тих, хто ходив до костьола, це справило враження. Але загалом до костьола багато людей не ходило.

 

Дуже копав ями піді мною шваґер Мільці Сташко Лєґкий, завзятий польський шовініст. Він навіть мав вплив на стару Гаврилячку, яка почала бурмотіти на мене і хотіла навіть розбити наш шлюб. Я мусів виявляти велику витримку, щоб не дати нервам волі, бідній Мільці було ще гірше: вона любила й мене й маму. Було дуже неприємно, але, слава Богові, стара якось опам'яталася, Мільця її переконала, що нашіптування зятя навіяні злобою.

 

У зв'язку з нашим шлюбом Мільця настирливо пригадувала мені, що я повинен висповідатися, бо ж останньо сповідався я дванадцять років тому. До місцевих ксьондзів я не хотів іти, тому 15 серпня вибрався на відпуст до нашої місцевої Кальварії (місце, де люди сходяться на прощу) коло Добромиля, недалеко польсько-радянського кордону. По дорозі, коло села Динова, я приєднався до групи польських богомольців, щоб одинцем не звертати на себе уваги.

 

На місці богомілля кишіло від народу. В каплицях відправлялися Служби Божі, під деревами сиділи ксьондзи і сповідали людей, які стояли в довгих чергах, у різних напрямах переходили процеси з хоругвами, лунали співи, проповіді, звичайні крики і розмови, плач і сміх – усе разом зливалося у галасливу какофонію, від якої голова йшла ходором. Я, довголітній безлюдько, ходив не то зачарований, не то перестрашений. Раптом, між хаосом звуків долетіло до мене щось знайоме, щось призабуте, щось рідне. Я навмання почав пропихатися між народом у напрямі голосу, і тоді вже цілком виразно почув не тільки мелодію, але від дитинства знані слова: «Пливи світами, пісне любови, хай звук твій громом сотень гуде, на нас спливає щастя чудове, сам Христос Господь у славі йде...».

 

Йшла процесія з кільканадцяти осіб, здебільшого жінок. На чолі несли велику вишивану ікону Матері Божої і напис «Любачів». Сльози засліпили мені зір, з моїх грудей попливла голосна пісня. Процесія прямувала до української каплиці, точніше – до румовища, до якого її довели богомольні поляки. Ми стали навколішки і довго співали під похмурі погляди нових господарів цієї землі, хоч ніхто нас не зачіпав, ніхто не перешкоджав.

 

Трохи згодом, мандруючи між людьми, я мав нагоду почути уривок з казання якогось проповідника: «Подякуємо Богові, що ніхто нам тут не перешкоджає. Ніхто вже не скаже, що тут Україна; ми її вже позбулися звідси раз на все!»

 

Під таким враженням я був і не був наставлений молитовно, але прийшов я сюди сповідатися, тож став у чергу до одного зі сповідників, людини старшого віку, мабуть, під шістдесятку.

- Коли останній раз був у сповіді? – поставив ксьондз звичайне запитання.

- Дванадцять років тому.

- Чому так довго?

- Я був у партизанах.

- Ви багато там пережили?

- Так.

- За такі муки Бог винагороджує сторицею, бо ви терпіли для власного народу. Бог простить вам усі гріхи, бо ви воювали з ворогом польського народу, вбивати для батьківщини не гріх... Розгрішую тебе!..

 

Я відійшов кілька кроків від сповідника і зупинився – в голові мені крутилося так, як по міцній чарці. «Боже! Прости мені й йому. Я не встиг навіть сказати, між якими партизанами я воював. Але коли правом, йому наданим, він розгрішує тих, що воювали і навіть вбивали для його народу, то... я також воював за права свого народу!»

 

Одне мене дивує до сьогодні, чи дав би мені ксьондз так скоренько розгрішення від усіх гріхів, коли б знав, що я українець. Правда, я не йшов до сповіді з метою щось затаювати. Все сталося так блискавично, що я не стямився, як він розгрішив мене від гріхів, тому що я «воював з ворогом польського народу».

 

Наш шлюб відбувся 23 вересня, о годині 7-й вечора, в Селиськах, у колишній нашій церкві, яку поляки переробили на костьол, викинувши з неї іконостас і всі наші ікони. Свідками нам були Сєдлєцький і Любинський. Антошко майже спізнився, приїхав з усіма наїдками прямо до церкви, коли ми вже входили до неї. Ніхто з місцевих поляків, включно з сестрою Мільці та її чоловіком, ні на шлюб, ні на весілля не прийшли. На гостину прийшов тільки Клєбан, і то без жінки, та ще брат Дизя Любинського Мілько. Милу несподіванку зробили нам дев'ять робітників з ПГР, яких запросили Гавриляки, вони прийшли, попри попередження місцевих шовіністів, щоб «не йшли до бандита на весілля». З цими хлопцями я пізніше приятелював, запрошував їх до себе і мав відвагу в їхньому товаристві показуватися «між людьми». Зокрема заприятелював я з Міхалом Куцабою, який згодом переїхав до Перемишля.

 

Гостина тривала цілу ніч і ще цілу неділю. Антошко привіз дуже багато харчів, Гавриляки не пожалували кабанчика і кількох курей, а горілку в Польщі завжди можна було дістати. Антошко був чудовим старостою, вмів про все подбати, всього допильнувати та ще розвеселити усіх своєю веселою вдачею. Було мені тільки дуже жаль, що в цей знаменний для мене день не було зі мною Крука.

 

У лютому 1957 року я пережив ще одну щасливу подію: Антошко спровадив на відвідини з України маму, яка гостювала в нас у Рибному два тижні. Вона дуже постаріла та ще до того хворіла: лікарі ствердили у неї наріст у мозку, якого не можна було оперувати. Ця її хвороба затьмарювала щасливі хвилини нашої зустрічі.

 

Узимку того самого року на місце Юзька Скубіша комендантом міліції в Жогатині став Янек Яновський з села Нінадови за Сяном. Згодом я довідався, що він з мішаної родини, мати його була українка. Батька 1945 року вбили бандити з Нінадови за те, що не хотів брати участи в польських шовіністичних розправах над українцями та затаював перед ними українське походження своєї жінки. Янек виріс і виховувався в комуністичному дусі, став членом партії. Я боявся, що коли він почне прислухатися до наклепів різних донощиків, я буду мати нові неприємності. Особистої зустрічі з ним не довелося довго чекати. Справа виникла «собача», таки дослівно пішло через пса. Розпорядження, що псів треба тримати на припоні, існувало давно, проте ніхто його не дотримувався в селі. Я зокрема спускав пса, щоб він здалека повідомляв про евентуальних небажаних гостей. Новий комендант зі своїм заступником, переходячи повз наше обійстя, побачив собаку без припону, оштрафував мене на 10 золотих.

 

Кару треба було заплатити в міліції. В канцелярії в Жогатині застав я більше таких, як я. Яновський перепустив усіх, і тих, що прийшли пізніше, а тоді покликав мене.

- Плечень, Плечень? – говорив він, виписуючи поквитування та споглядаючи спідлоба на мене. Потім устав з-за столу і почав мене обходити навколо.

 

«Ого!» – подумав я собі, – шукає якоїсь зачіпки». А він раптом зупинився та й каже:

- Ти з Іскані? Так? Я знаю твого брата Антошка, він приятелював колись з моєю мамою і був навіть дружбою на весіллі батьків. Сервус! – і протягнув мені свою п'ятірню.

 

Мої побоювання були даремні. Новий комендант не був мені ворогом, навпаки, він пізніше не раз ставав мені в пригоді. Я ще раз мав нагоду переконатися, що як людина є порядна, то вона є порядна завжди, незалежно від того, яких вона переконань, якої віри, а падлюка залишається падлюкою за всіх обставин.

 

А згодом моє життя вкладалося у свої рамки. Жив і, як усі, старався витягнути з господарства якнайбільше, уліпшити, що було можна. Тішився кожним виявом людяности супроти мене і щораз менше переймався вовчими поглядами.

 

Восени 1957 року я мав цікаву зустріч. До Клєбаня приїхали мисливці на полювання. Він сам був завзятим мисливцем, як колишній лісник, знав, у яких лісах і де водиться звірина, тому кожного року в нього збиралися на полювання різні великі «риби» і Мисливського клубу. Побачивши багато народу на його подвір'ї, я зайшов подивитися на людей. Клєбан, як це було в його натурі, відразу відрапортував, що я колишній упівець, а тепер його найкращий сусіда. Це дуже зацікавило двох панків, і вони почали мене випитувати, де я переховувався. Коли я сказав, що в Дилягівському лісі, один з них відразу запитав, чи не в Татарському потоці. Це мені пригадало тих двох типів, які 1949 року розконспірували нашу криївку. Невже вони? Розпирала мене цікавість, але подумав, що краще не питатися і не ставити їх у незручну ситуацію, вони ж нікому не зголосили про своє відкриття. А втім, я не мав ніякої певности, хоч до сьогодні мені здається, що це таки були вони. Надто вони цікавилися, як я жив у криївці, де докладно вона була, взагалі дуже прихильно гуторили зі мною. Навіть запрошували взяти з ними участь у полюванні, від чого я чемно відмовився, бо ж мені не вільно брати до рук зброю, а про себе подумав, що стріли літають у всіх напрямах, і не треба, щоб котрийсь із численних мисливців, замість дикого кабана, вполював мене.

 

Січень 1958 року приніс мені неабиякі радісні переживання. Крук запросив нас до себе на Різдво і на христини своєї донечки, а мене за хрищеного батька. Мільця не могла їхати, бо була на останньому місяці вагітности, та й господарства на старих Гавриляків залишити не було як, тому я вибрався сам. Властиво, не сам поїхав, бо запрошення від Стефана дістав також Болько Кацюба, тож ми пустилися в дорогу разом.

 

Дорога була довга й не найвигідніша, але для мене, який не їхав залізницею купу років, це також була новина. До Ґурова-Ілавєцького Ольштинського воєводства в Східній Пруссії ми їхали дві доби, там ми пересіли до іншого потягу, доїхали до Сонґніци, де треба було ще раз пересісти, щоб доїхати 25 кілометрів до села Ківайни, де жив Крук. До Сонґніци приїхали о 10-й вечора, а наш потяг відходив щойно о 3-й ранку. Чекальня на станції виявилася будою без вікон і дверей, по якій вітер віяв майже так, як надворі. Мороз тиснув. Я вирішив, що нам краще іти пішки, ніж чекати на такій холоднечі. Розпитали якогось чоловіка про дорогу і пішли. І тут мій компаньйон виявив себе боягузом та ще повним нездарою. Правда, я не врахував, що він не заправлений до ходи; я розпустив свої партизанські ноги і пішов, він вже з першого кілометра почав відставати. Крім того, він собі вигадав ще вдома якихось німецьких партизанів, тож кожний підозрілий рух, кожний горбок чи далеке світло наганяли на нього паніку, що ось на нас хтось нападе. Я промовляв йому до розуму, але він верз своє. Дорога була непогана, сніг втоптаний, тільки вітер гуляв по рівнині. Десь на десятому кілометрі дороги побачили освітлений рефлекторами будинок, Болько і тут попав у паніку, залишився на добрій віддалі від мене, щоб я сам зустрічав уроєну ним небезпеку. Коли я зрівнявся з будинком, побачив, що це велика в'язниця. Місцевість називалася Вронкі. Пізніше, у Стефана, я зустрів декого з наших підпільників, яким пощастило вийти з Вронської тюрми.

 

Чим далі йшли, тим більше треба було сповільняти ходу, бо Болько понатирав собі міхурі і ледве ліз. Уже сіріло, як ми підійшли до великого обійстя, освітленого електричним світлом. На подвір'ї крутився господар у гунці і баранковій шапці, цілком як у наших сторонах. Я привітався і запитав, як далеко до Ківайн. Дядько не спішив відповідати і цікаво розглядав нас, врешті промовив:

- А ви до кого?

- До Стефана Срочака, - відповів я по-польськи.

- У Ківайнах нема Срочака, там є Стефан Сорочак! – відпалив він мені українською мовою.

 

Ох! Яка радість! Я скоренько почав йому казати, хто ми і звідки. Він запросив нас до хати. Господиня вже поралася в хаті. Налляла нам гарячого чаю, господар – по добрій чарці горілки, щоб ми загрілися. Ми пили, а він оповідав нам про Стефана, що він тут дуже популярний, всі його люблять, що він добрий господар. У Ківайнах живуть майже самі українці, а взагалі українці тримаються разом, і він також буде у Сорочаків на христинах.

 

Дев'ять кілометрів, які нас ділили від Ківайн, я думав, що ми їх не подолаємо. Болько що чверть кілометра сідав і казав, що далі йти не може. Врятувала нас якась фіра, дали фірманові пачку цигарок, і він підвіз нас до села й висадив коло першої хати. Коли надвір вийшла жінка, я вже відразу звернувся до неї рідною мовою. Почувши, що ми до Стефана, сказала, що піде з нами, бо й так збиралася іти помагати Стефановій жінці.

 

Взяли ми кульгавого Болька між себе й поволочили. По дорозі розговорилися; виявилося, що вона з Жогатина, називається Катруся Вулевич. А коли я почав їй говорити про себе, вона раптом врадувано скрикнула:

- Та я вас знаю! Та ви ж Чабан! Чому я відразу вас не пізнала?

 

За десять років можна не пізнати, а мене зокрема. Життя в землинці залишило свій слід взагалі, а зокрема забрало мені мою буйну чуприну.

 

Коло якоїсь не то хати, не то барака, не в найкращому стані, вона сказала, що це господарство Стефана. Він якраз запрягав надворі коня. Посадив я Болька в сніг і побіг до свого побратима. Нашій радості не було кінця.

 

Провів я у Крука кілька чудових днів. Деколи мені здавалося, що ми в себе на Україні. Різдво, ну й христини обходили три дні. Стефан спросив до себе все село Ківайни; в ньому жило 20 українських родин і тільки кілька польських. В околицях назбиралося дванадцять упістів з колишніх сотень Громенка, Бурлаки, Крилача і з боївок. Усі вони з родинами з’їхалися до Сорочаків. Лунала українська мова, українська пісня. Запрошені поляки почувалися чужо між нами і довго не гостювали.

 

Жінка Стефана Зося була дійсно дуже вродлива. Крук її безумно любив. Не маючи стільки років ніякої вістки про Стефана, вона думала, що він загинув, і зійшлася з поляком з Варшави. Коли Крук її віднайшов, вона вже мала з ним одну дитину і ходила вагітна другою. Коли вона заявила готовість вернутися до Крука, поляк мусів уступитися. Він забрав першу дитину, а ту, що народилася пізніше, Стефан адоптував. Вони дуже гарно жили. Господарство їхнє було невеличке, всього кілька морґів поля. Тримали одну корову, коня. Зося працювала в місцевій молочарні.

 

Вернувшися до хати, я застав листа з України про смерть мами. Хоч ми знали, що вік її був порахований, було нам дуже боляче. А що в житті сум з радістю переплітається, так сталося й тепер: 21 січня нам народився син, а Антошко дістав від Івана Папінка з Америки папери на виїзд. Антошко вже від довшого часу носився з думкою емігрувати, а після мого звільнення ситуація його в Перемишлі настільки погіршилася, що він мріяв про виїзд, як про спасіння. До мого виходу на волю Антошко не признавався, що він українець, і тому жилося йому спокійно. Це все змінилося. Почали сипатися на нього різні наклепи, доноси та провокації. За його намовою я попросив брата Павла, щоб прислав мені виклик і також оформився на виїзд.

 

Антошко дістав дозвіл восени 1958 року, а мені прийшла відмова. Дуже мені стало сумно після виїзду Антошка, але я не тратив надії і з подвійною впертістю стукав у двері всіх урядів. При нагоді тих моїх подорожей до Перемишля, я відвідував пані Косінську і, звичайно, розповідав їй про свої клопоти. Вона вирішила допомогти мені. Пригадала собі якогось високопоставленого УБіста і потягнула мене до нього «шукати протекції». Його ми в хаті не застали, але жінка його послала нас на спортову площу, де відбувалося змагання копаного м'яча, мовляв, вона з ним сконтактується і він нас там зустріне. Дійсно. Не встигли ми прийти, як він підійшов до Косінської. Вислухавши її, сказав, що це не в його компетенції, хай ми чекаємо, він пришле іншого. За якийсь час прийшов інший панок і відразу: «Добрий день, пані Косінська!», – ніби вони були добрі знайомі. Вони розмовляли далі від мене, дуже коротенько. Він їй сказав, як вона мені потім переповіла, щоб вона «не сунула носа, куди їй не треба», бо може напитати собі біди. Я так і знав, що це зайве ходження, але вона дуже наполягала і мала добру волю. 

 

 

Кілька днів пізніше спеціальним посланцем мені прислали листа. На конверті не було зворотної адреси. У листі було написано, щоб я з'явився на означений час у Перемишлі на вулиці Першого травня, коло кіоску ч. 15. Маєш тобі! Чи пані Косінська не зворохобила кубла шершнів? З душею в п'ятах з'являюся на зустріч. До мене підійшов добре вдягнений панок, запитав прізвище і звелів показати собі листа, потім узяв мене до себе до хати на «перекуску». У хаті дійсно застали ми накритий стіл з горілками і різним добром. Прийшло ще двоє. Всі поводилися дуже «по-приятельськи», коли б хтось дивився збоку, міг би дійсно подумати, що я у них у гостях. Перекусивши, – вони собі таки добре поїли, – запропонували мені перейтися трохи містом, бо «тут дуже гаряче». А на вулиці вирішили, що «забагато людей», то краще зайти до одного з них до готелю. Мешкання в готелі панське, дві кімнати: у першій – вітальня, у другій – два ліжка. Посідали за стіл – почалося!

- Кого ви маєте в Америці?

- Братів Павла й Антошка та вуйків Мілька, Дмитра й Антошка Садляків.

- Коли брат Павло виїхав до Америки і звідкіля?

- 1950 року з табору біженців у Німеччині.

- Чи ваші вуйки заможні?

- Так, зокрема вуйко Дмитро, він хоче мене взяти за свого, – це я вже сам видумав, може скоріше пустять?

- Ми знаємо, що ви маєте ускладнення з виїздом, що вам відмовляють.

- Так.

- А де батьки ваші?

- Померли на Україні.

- А ви дуже хочете виїхати?

- Хочу. Там уся моя родина.

- Ми вам можемо допомогти, проте ви мусите усвідомити собі одне, вас, простого хлопа, забрали великі провідники (так і сказав: «провідники») до лісу, потім самі втекли і тепер розкошують в Америці, а ви терпіли стільки років у землянці, пошкодили собі здоров'я і за що? – У такому сенсі вони говорили багато, аж договорилися до конкретного, тобто їхньої «допомоги» мені:

- Ми усунемо всі перешкоди, які стоять на дорозі вашого виїзду, а ви, вже в Америці, будете нас інформувати про ваших командирів і провідників, які там живуть, подасьте нам їхні справжні прізвища, адреси, становища. Це буде легко зробити, в Америці до вас зголошуватиметься наша людина і відбиратиме від вас

інформації. Ви нам тільки тут підпишіть співпрацю з нами, і ваш виїзд гарантований.

 

Мене, якто кажуть, «заткало». Моє обурення і огида до них мусіла відбитися на моєму обличчі, бо панки сказали, що вони розуміють, що мені треба трохи подумати, то не будуть мені перешкоджати, ось тут папір і олівець, хай я зроблю список усіх командирів і провідників. Пішли і замкнули за собою двері на ключ. Мною теліпало. Негідники! Зарази! Сів і розмашно написав свій життєпис. Вони вернулися за кілька годин і з криком:

- Хто вам казав писати життєпис, ми вже його маємо! Ми з вами як з людиною, хочемо вам помогти, а ви дурня граєте!

 

А згодом з іншої бочки: дуже лагідно і делікатно говорять про всі користі, які мені принесе співпраця з ними. А я мовчав, як у рот набрав води. Вже і вечір настав. Тоді кажу їм, що жінка моя, напевно, хвилюється, я нічого не підпишу, то хай мене відпустять. Ні! Принесли закуску і горілку, запрошують їсти. Не брав я нічого, тільки пив воду, бо цілком пересохло мені в роті, та курив їхні папіроси. Настала ніч. Убісти полягали на ліжка в другій кімнаті, мене заохочують лягти в першій на канапі. Не хочу. Сперся головою на стіл і так трохи куняв. Через відкриті двері мені добре видно убістів і їхні пістолі, покладені на столики. Чи не навмисне поклали вони зброю так, щоб мене спокусило її взяти? Раннім ранком, побачивши незаписані кяріки паперу на столі, ще старалися «розтлумачити» мені все від початку. Я почав настирливо просити, щоб мене відпустили додому, щоб я ще міг зловити автобус о 7-й годині. Вони, мабуть, побачили, що з їхньої муки хліба не буде, бо, зобов'язавши мене, що про нашу розмову «не буде знати ні жінка, ні віник у хаті», звеліли забиратися геть. У хаті Мільці я вигадав, що в Перемишлі стрінувся з колишнім чотовим третьої чоти сотні Бурлаки Остапом і пересидів з ним при шклянці пива цілу ніч. Мільця накричала на мене, а я чемно мовчав. Остап, до речі, був загадковою фігурою. Він потрапив полякам у руки 1947 року. Його засудили і видали більшовикам. Потім, мабуть, 1953 року, він вернувся до жінки в Перемишлі. Я його кілька разів зустрічав. Він усе був похмурий, мовчазливий і ніколи не дивився примо в очі, тільки десь убік.

 

Тут треба сказати, що таких «дружніх зустрічей», як та, що я її описав, було ще три. Вони до йоти були подібні. Кожного разу убісти призначали зустріч на «нейтральному терені»: в якійсь хаті, парку. Кожного разу вони «деклямували» своє, як завчену лекцію, а я вперто мовчав і повторював своє «ні».

 

Справа мого виїзду до Америки замерзла, проте я не здавався; коли минав термін одного виклику, брат присилав нові папери, і я починав все наново. На початку 1961 року мені відмовили вдруге. Тоді я зайшов якось до міліції й розповів про всі мої «ходіння по муках» Янкові Яновському. Мене мучило питання, чому мені відмовляють. І Янек мені сказав, що на мене є донос поляка Бронка Бача з Іскані, що я буцімто причетний до загадкової смерти його сестри Галі. Він мені порадив, щоб я «стукав у двері» шефа пашпортного бюра в Ряшеві, майора Крисяка, який на час мого звільнення був шефом УБ у Перемишлі і напевно знає мою справу. Яновський добре знав Крисяка, тож описав мені його вдачу і докладно повчив, як я маю поводитися. Просив не зраджувати його, хіба що в крайньому випадку. Він мені тоді також звернув увагу на дуже невинні малі букви, надруковані в моєму пашпорті, які показували, що я політично підозріла особа.

 

До майора Крисяка дістатися не було легко. На вартівні воєводської команди міліції запитали мене, чого я прийшов, сказали показати пашпорт і заявили, що майор дуже зайнятий. Я сказав, що зачекаю. Сидів я довго, і на мене звернув увагу комендант вартівні. Я йому ще раз розповів про свою справу і дуже просив допомогти мені побачити майора, бо на нього вся моя надія. Комендант, мабуть, був людяний, бо подзвонив до майора, що тут, мовляв, сидить людина, якої ми не можемо позбутися, і попросив від себе, щоб той мене прийняв.

 

Двоє озброєних вартових взяли мене між себе і повели сходами на третій поверх до його кабінету. Майор Крисяк, середній на зріст блондин, коло п'ятдесятки, зміряв мене гострим поглядом. Я скоренько виклав йому причину моїх відвідин, що викликало хвилю обурення і злости з його боку:

- Яким правом я його турбую, хто мені дав таку мудру пораду звертатися до нього?

 

Я почав викручуватися, але побачивши, що він може втратити терпець і викинути мене за двері, сказав, що Яновський. Почувши прізвище Янка, він втихомирився, сів за стіл і сказав мені ще раз до пуття розказати все. Потім він дав мені два формуляри, звелів їх заповнити і разом з викликом з Америки занести до коменданта повітової міліції в Перемишлі – пана Курка.

 

Вийшовши від майора Крисяка, я пригадав собі, що мені оповідали, що в кіоску проти міліції виповняють різні формуляри, а треба знати, що в Польщі це було дуже важливе, щось не так заповнене – завертали назад. Зайшов я туди, заплатив 200 золотих, і донька продавальниці кіоску виписала мені формуляри. Не гаючи часу, наступного дня з'явився я з усіма паперами до коменданта Курка в Перемишлі і відразу покликався на майора Крисяка. Курик потвердив мені про донос Бронка Бача і сказав, що доки я не доведу своєї непричетности до смерти Галі, Америки мені не побачити. Я сказав, що я можу дістати свідчення про свою невинність від сестри і тітки Бронка, які живуть на Україні. Тоді він мені порадив написати до них і просити, щоб вони прислали нотаріяльне свідчення. Я так і зробив. За кілька тижнів вони прислали свої свідчення, які спростували наклепи Бача.

 

Вияснивши справу наклепу на мене, я написав нову заяву і з усіма потрібними прилогами завіз до пашпортного бюра в Ряшеві та почав з новою надією чекати на відповідь. Чекати довелося довго – цілик сім місяців. Відповідь прийшла при кінці 1962 року, і знову негативна. Третя відмова з черги.

 

Написав негайно про це Павлові, і він знову прислав нові папери. Але цього разу, за порадою пана Бонци (його родина кожного літа перебувала у нас в Рибному, і я заприязнився з ним ще з часів свого нелегального життя), пішов зі своєю справою до адвоката. Пан Бонца працював секретарем в Адвокатській спілці в Ряшеві, знав усік адвокатів і рекомендував мене адвокатові X. X., який, на його думку, мав репутацію дуже чесної людини та ще добрі зв'язки з урядовими колами у Варшаві.

 

Адвокат X. X. – середнього віку, невеличкий на зріст, дуже «бідненько» зодягнений, прийняв мене відразу. Розпитавши про всі заходи, які я робив у справі виїзду, звелів розповісти весь свій життєвий шлях, майже від колиски. Коли я назвав село Бісковичі на Самбірщині, куди наша родина була переселена 1940 року, адвокат Х. X. аж підскочив на кріслі.

- Бісковичі? У кого ви там жили?

- У Сташки Петелі!

- Чоловіче, та ж ми сусіди!

 

Виявилося, що він сам із Самбірщини, не раз бував у Бісковичах і добре знав господаря Петелю, у якого нас поселили. Тут уже коло моєї Фортуни цілком обернулося до мене. Він дав секретарці інструкції, що вона має написати, а мене забрав до іншої кімнати і почав навчати, як і що мені робити, як поводитися і т. д.

 

Він сказав, що з паперами, які його секретарка тим часом приготувала, я мушу особисто поїхати до Міністерства юстиції у Варшаві, яке, перевіривши, що я ніколи не був під судом, перешле справу до американської амбасади і Пашпортного воєводського бюра в Ряшеві. Взагалі в ніякому випадку нічого не висилати поштою, тільки передавати особисто. Він написав мені також записку до свого родича, який працював у Міністерстві юстиції. Я був зворушений його щирістю до мене. А коли на прощання запитав його, скільки йому належить за його труд і поради, він цілком приголомшив мене:

- Нічого ви мені не винні. Я дуже співчуваю вам у всьому, що ви пережили. Моя допомога аж не така велика, бо їздити і стукати в різні двері ви мусите самі. Я вам тільки сказав, у які треба і як стукати. Я вірю, що за місяць-два ви будете в Америці. Щасти вам. Боже!

 

Чи потребую пояснювати, що я відчував? Гроші я мав, заплатити міг ними за роботу, за пораду. Адвокат Х.Х. виявив свою людяність, і їй ціни немає.

 

У Варшаві все пішло гладко, не рахуючи довгих годин вистоювання під урядовими дверима. Я добився до родича доброго адвоката Х.Х. у Міністерстві юстиції. Він перевірив мої папери і сказав, що в міністерстві моєї справи ніколи не було, дарма, що це вже четвертий раз прошу про дозвіл на виїзд. Виглядало, що всі затримки і відмови мені були роблені воєводською владою. Він запевнив мене, що до двох-трьох тижнів я отримаю пашпорт. І дійсно. Ледве вернувся до Рибного, як прийшов виклик з американської амбасади з'явитися з родиною на медичний огляд.

 

Не пам'ятаю вже докладно дня, але знаю, що це було при кінці грудня 1962 року, як я з жінкою і дітьми вибрався до Варшави. Пам'ятаю також, що мороз був дуже сердитий. Для дітей це була перша подорож. А з Рибного треба було їхати саньми до Вари вісім кілометрів, потім автобусом ще 60 до Перемишля, звідки вже було пряме залізничне сполучення до Варшави. Сам медичний огляд тривав усього кілька годин. Защіпили нам також віспу і звеліли привезти за тиждень посвідку від місцевого лікаря, чи віспа прийнялася.

 

Тут треба сказати, що коли «почала нам усміхатися доля», ми нікому з сусідів та знайомих нічого не говорили, їдучи з родиною до Варшави, ми пустили вістку, що думаємо переїхати на західні землі Польщі і їдемо до знайомих подивитися, які там для нас можливості. Ми навіть не признавалися старим Гаврилякам, бо боялися, щоб бабця не виговорилася перед сестрою Мільці, а зокрема перед її чоловіком. Я не сумнівався, що нам «добрі людоньки» можуть підсунути свиню, тим більше, що з усіх боків чув, що я «побачу Америку, як своє вухо».

 

Після того, як я завіз лікарську посвідку до американської амбасади, справа нашого виїзду покотилася дуже скоро. Не минув і тиждень, як я отримав листа з пашпортного бюра в Ряшеві явитися зі знімками, а слідом за тим – повідомлення з амбасади, щоб приїхати по візу.

 

20 січня 1963 року, не вірячи в своє щастя, я вернувся з Варшави і паперами в кишені. Не встиг у Перемишлі вийти з потягу, до речі, з великою валізкою, яку я там купив, як мені назустріч мої «приятелі-убісти».

 

- А що, вже готові в дорогу? – і за мною до автобусової зупинки. Виявилося, що вони були добре поінформовані про мої еміграційні справи. Я не перечив, не перечив також, що маю з ними полагодити «відому справу», і сказав, що готовий з ними зустрінутися тут же на станції, вранці 5 лютого, а тепер хай мене відпустять, бо автобус до Вари якраз уже відходив.

 

Наступні дні минули в метушні. Складали, пакували. Сусідки дерли пір'я та шили перини. Ми поспішно готувалися до виїзду у «західні землі», Тільки Юзько Фень знав усю правду. Перед ним я не мав ніяких таємниць. Нашу приязнь він скріпив, запросивши мене на хрищеного батька своєї донечки, на велике обурення польських сусідів, що Юзько взяв собі за кума «українського бандита».

 

Христини відбулися 2 лютого. Коли увечері вернулися до хати, забіг Куба Сєдлецький і викликав мене на двір.

- Мільку! Я щойно вернувся з Гути. Там тільки й мови, що про тебе і твій виїзд. Не знаю і знати не хочу, чи ти виїжджаєш і куди. Знаю тількии що Влодко Цимбаліста, Сташко Баран, Міхал Качмарський та інші погрожували, що ти ніякої Америки не побачиш, бо спалять твою хату і вас усіх у ній. Ти знаєш, які вони, будь обережний!

 

Я відразу пішов до Мілька Любинського, в честності якого не і сумнівався, і домовився з ним, що наступного дня увечері він завезе нас до автобуса у Варі. Попросив також Юзька Малаховського, щоб поїхав з нами до Перемишля і поміг нам з клунками.

 

Батькам Мільці ми сказали всю правду, коли вже заладувалися на сани. Під покривалом ночі, а вона взимку приходить дуже вчасно, на шосту годину ми заїхали до Вари. Останній кілометр ми їхали з автобусом майже на перегони. Ми його світло бачили здалека: він їхав по шосе, а ми навпростець полями.

 

У Перемишлі ми зупинилися у Михайла Куцаба. Просиділи в нього до вечора наступного дня, не виходячи з хати, бо я боявся напоротися на «приятелів» з УБ. Михайло купив нам квитки на потяг і за півгодини до відходу, разом з Малаховським, провів нас городами до залізничної лінії. До вагона ми зайшли, так скажу, з заднього входу, за п'ять хвилин перед від'їздом.

 

Вранці, 5 лютого, ми приїхали до Варшави і таксівкою поїхали прямо на летовище. Наш літак відходив щойно увечері 6 лютого. Ми зупинилися в готелі коло самого летовища. Жінка і діти не виходили, а я таки ходив до міста, щоб дещо купити. Насунув капелюх на очі, підніс ковнір і, як злодій, оглядався на всі боки.

 

Увечері 6 лютого, коли ми вже надали багаж і перейшли митний контроль, нас зустріла нова несподіванка. Треба знати, що погода була страшна. Сніговія замела все кругом, і нам сказали, що літак, який йшов з Москви, не може приземлитися, тому доведеться чекати до наступного дня. Мене огорнула розпука! Ось тобі маєш! Невжеж не втекти мені від «приятелів» з УБ? Тож коли незабаром оголосили, що до Амстердаму відходить малий двомоторовий літак, ми відразу зголосилися як охочі, дарма що нам сказали, що таким літаком не дуже вигідно летіти. Нам однаково, аби тільки скоріше з польської держави.

 

Серед ночі ми прибули до Амстердаму, а наступного дня пересіли на інший літак, який після шести років мрій про Новий світ і оббивання порогів польської бюрократії, 7 лютого 1963 року привіз нас до Нью-Йорку. І хоч минуло вже стільки літ, у моїй пам'яті зберігається все пережите, як на плівці фільму. Правда, деякі образи зберіглися яскравіше, інші трохи приблякли. Я багато-багато разів оповідав у колі знайомих та друзів про свої переживання, а вони не раз говорили мені, що я повинен усе записати. Та хто знає, чи я взявся б колись за це діло, коли б не змусив мене до цього і сам не приклав рук мій друг Іван Дмитрик. Так постала ця моя проста і правдива розповідь, якій редакторка дала назву «Дев'ять років у бункері».

 

Замість післяслова

Прес-реліз фільму у 2-х частинах «Дев'ять років у бункері: Спогади вояка УПА Омеляна Плеченя (Чабана)» (режисер Анатолій Костюк)

 

Дія фільму відбувається на території Польщі, поблизу м. Перемишля (ч, 1), і на Волині, в с. Павлівка поблизу м. Володимира-Волинського (ч 2) (У с. Павлівка 2003 р. президенти України і Польщі відкрили меморіал на місці поховання загиблих 11.07.1943 р. поляків).

 

Починаєься фільм розповіддю про депортацію з території Польщі населення українських сіл. Переможені підрозділи УПА змушені були залишити південно-східну Польщу: частина їх проривалася на Захід Європи, інша – на схід СРСР, до радянської України. Відбулось примусове виселення населення (акція "Вісла"), однак у лісах так званого Закерзоння (землі до 1947 р. заселені польським і українським населенням, розташовані на захід від лінії Керзона, покладена в основу радянсько-польського договору про кордон від 16 серпня 1945 р.) залишилися нечисленні групи УПА, які виконували обмежені функції законспірованих зв'язкових. Одним з них був автор екранізованої книжки "Дев'ять років у бункері" Омелян Плечень, який вратив контакт із УПА і аж до амністії 1956 р. разом з товаришем по зброї переховувався під землею, у власноруч збудованому бункері.

 

Протягом довгих років значна частина інформації про тогочасні польсько-українські взаємини була під впливом упередженої пропаганди як у Польщі, так і в Україні. Тепер ми можемо подивитись на вояків УПА як учасників післявоєнних польсько-українських відносин очима автора спогадів.

 

Прості українські вояки УПА врятувалися завдяки власній життєвій позиції, відважності, щирій вірі та допомозі окремих польських, українських і польсько-українських родин. Ніхто їх не зрадив, ніхто не доніс, хоча за допомогу тим, які переховувались, загрожувало 15 років ув'язнення, а нагорода за їх викриття сягала тодішніх 20 000 золотих. Загальнолюдські етичні норми га людяність виявились вищими від винагород влади.

 

Автор не ділить поляків і українців на добрих і поганих (негідники були і будуть, у кожного народу), хоча і вживає вислови типу "польські шовіністичні банди", тому його спогади далекі від трафарету і стереотипів.

 

Він згадує, що вояки УПА бачили як виселяли цілі українські села і як не могли вони цьому запобігти. Тому не дивно, що самі вони палили свої залишені хати, щоб не віддати їх полякам. (Сам Омелян Плечень підпалив родинну хату).

 

Трагізм польсько-української боротьби полягає в надзвичайній подібності – чим більше ненавиділи один одного, тим більше були схожі один на одного. Під час війни завжди багато смертей і ніяких правил. Вороже протистояння поляка з українцем і українця з поляком ставало боротьбою з двійником, оскільки війна неминуче веде до поєднання, кожний вибух ненависті наближає момент усвідомлення "себе самого" в "іншому". Ця думка не нова, її знаходимо в різних авторів, які висвітлюють польсько-українську вендету. Доцільність цієї вендети заперечує здоровий глузд та сучасне європейське мислення.