Як бережанець "де юре" став лемком (спогад-дослідження Зеновія Мігоцького)

опубліковано 5 бер. 2012 р., 03:42 Степан Гринчишин

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф.

– Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. – 292 стор.

Автор: Зеновій Мігоцький, місто Бережани


1944 рік, починаючи з січня, був для бережанців, напевне, найважчим за всі воєнні часи.

Червона армія наступала в Білорусії та Україні. Німецькі війська, відчуваючи, що доведеться покидати Галичину, збільшували контингенти, грабували та розправлялися з неводними не гірше, ніж це робили комуніста перед 1941 р. До того ж, активізували діяльність члени Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА), виступаючи проти німців, комуністів, а також поляків, котрі все ще вважали себе господарями Галичини

Поляки мали на Бережанщині розвинену мережу Армії Крайової (АК). Підрозділи її були чисельнішими, ніж УПА. Проте озброєна АК не вела бойових дій, спрямованих проти комуністичного режиму. Аківці сподівалися, що, допомагаючи комуністам, відстоять на Бережанщині своє, польське управління. Тому вони розпорядилися по-іншому: ті, котрі не встигли виїхати 1944 р. в Польщу, влилися в ряди так званих «стрибків» (истребителей) для боротьби з УПА, національно свідомими українцями; згодом, вони, аківці, були репресовані так само, як і бандерівці, і в Сибірі рубали ліс разом.

Проте протягом 1944 р. динаміка взаємних бонових акцій УПА та АК сягнула найвищого рівня. Загони та підпільні організації з обох боків поповнювала молодь, котра за час війни виховувалася в українських організаціях «Пласт», «Луг», «Сокіл», або, відповідно, в польських молодіжних об'єднаннях як підпільних, так й офіційних. Польські та українські бойовики відповідали акцією на акцію, жорстокістю на жорстокість.

Це протистояння розпочалося ще в 1938-39 роках, коли польські «офензивісти» «перевиховували» цілі села краю. Били, вбивали з особливою жорстокістю, часом в цю м’ясо-рубку потрапляли 90 відсотків мешканців сіл. З падінням Польської держави та німецькою окупацією Галичини, поляки «вирівнялися» з українцями в усіх правах, що було сильним ударом для польського гонору.

У Бережанах медична служба і шпиталі були трьох трьох категорій: для німців, поляків та «народний» шпиталь для українців. У медичних відділах працювали виключно німці. Для того, аби працювати в польському або українському закладі медицини, треба було подати німецькій адміністрації офіційну довідку-родовід, яка засвідчувала, що в родині протягом чотирьох поколінь не було євреїв або циганів. Директором польської лікарні був доктор медицини С. Білінській. Мій батько – доктор медицини Лонгин Мігоцький – працював у «народній» лікарні.

Зауважено, що в доктора Білінського в шпиталі діється щось недобре. Там почали вмирати свідомі люди, навіть від фурункулів. Це викликало аналітичну роботу СБ (Служби Безпеки) УПА і 1944 р. доктор Білінський був вбитий пострілом з пістолета неподалік нашого дому. Тепер ми знаємо (із спогадів вояків УПА), що це зробили два брати з Конюх, які помстилися за безпричинну смерть свого брата в цьому польському шпиталі.

Однак АК, одним із керівників якої був доктор Білінський, звинуватило в акції мого батька. Я знаю, що то були звинувачення безпідставні, бо батько ненавидів зброю і ніколи не тримав її в руках, навіть у Сибірі – на засланні. Коли він супроводжував мене там темними ранками до школи, (де на дитину могли напасти навіть в центрі м. Братська вовк, рись чи шатун-ведмідь), то брав міцну модринову палицю із металевим завершенням, але ніколи не зброю. До того ж, мій батько по-людськи приятелював з Білінським, часто грав з ним в шахи; тато не знав, що Білінський – організатор медслужби АК; водночас Білінський не знав, що Мігоцький виконував таку ж функцію в УПА, членом якої був з 1939 р.

Як би не було, але АК винесла батькові смертну кару.

Тим часом, відступаючи, німецькі літаки скидали бомби на єврейське гетто, знищили «народний» шпиталь, театр «Сокіл»; наближалися відділи Червоної армії, за якими йшли не менш жахливі СМЕРШі і НКВД. Одного вечора «вдячний пацієнт» із польського оточення, котрий дуже симпатизував батькові, повідомив, що наш будинок заміновано, а коли злетить в повітря – йому не відомо. Випробовувати власну долю було вкрай небезпечно; наступного дня зібралася родина, взяла в руки що могла і поїхала в напрямку Львова. На теренах, зайнятих німцями, можна було пересуватися безперешкодно.

У Львові наша родина тимчасово зупинилася в доктора (майбутнього професора Медінституту, а тоді людини, котру мій батько готував до вступу в медінститут і врятував йому життя як лікар) Бариляка. Звичайно, що в нього довго бути не могли, адже в родині було семеро осіб: батько, мати Ольга, тітка Ірина, мої брати Іван, Роман, Степан та сестра Богданна.

Із батьком зв'язалися його давні знайомі Ярослав Старух (наш сусід з Бережан) та Роман Шухевич. Батькові наказали поселитися на території Закерзоння та допомагати в організації медслужби УПА. Так мої найближчі опинилися на Лемківщині.

Мігоцьким довелось жити в багатьох містечках та селах, переважно на теренах Ряшівщини, виходячи з потреби батькових медичних знань та його лікарського фаху. Спочатку батько влаштувався на посаду лікаря в Балигороді. Тут хочу зазначити те, що я довідався із розповідей моїх батьків про УПА на Закерзонні.

Там були, насамперед, справжні вояки УПА, тобто ідейні, дисципліновані, цілеспрямовані, які в кількості трьох сотень вели бої проти 12-тисячної польської армії, зумівши потім з боями пробитися через три держави до Монако, де здалися союзникам з антигітлерівської коаліції. Другою силою були люди, які причислювали себе до УПА; проте їхньої основною метою було виживання, грабування та ліквідація особистих ворогів. Батько називав їх бандитами. Третя сила – це агенти НКВД, заслані на Закерзоння. Вони чинили особливо жорстокі звірства. Ця сила дуже старалася причислювати себе до УПА, активно це афішуючи. Дві останні сили особливо долучилися до утворення негативного іміджу УПА, котрий досі не викорінений серед частини населення України. В Балигороді такі «українські партизани» пограбували родину Мігоцьких, після чого практично всі залишилися, в повному розумінні цього слова, голими, особливо мої брати Роман та Іван. Розмір одягу останніх вже був, як у дорослих. Наголошу, що проблема одягу в цьому бідному краю була в ті часи майже не до розв'язання.

Мешкали батьки з дітьми у покинутому будинку, але потім були вигнані з нього і поселені в Балигородську бурсу. Далі був наказ перебратися до Радиви. Мешкали у священика Радьо. Вдень священик був при церкві, а вночі із зброєю в руках воював проти ворогів УПА.

Наступним пунктом стала с. Горянка. Замешкали в отця Мокрого. До нього дісталися одягнені не за холодним сезоном і голодні. Там мама почала шити одяг людям. У священика знайшлася швейна машинка; мама, закінчивши вищий жіночий семінар, володіла не лише чотирма мовами, зналася на економіці та в медицині на рівні медсестри, а й добре моделювала, шила одяг. За три куртки, пошитих із військових ковдр, мамі давали миску муки або миску висівок. Голод був неймовірний. Мій брат Роман оповів мені про свій «злочин», за який йому соромно все життя. Мої брати навчалися в Горянці, часто ловили руками рибу в потоці. Багато зловити не вдавалося, але пробувши в крижаній воді кілька годин, інколи можна було втрьох спіймати рибин, щоб кожен член сім'ї трошки поласував. Одного разу Роман був настільки голодний, що, впіймавши форель, з'їв її тут же сирою, не показуючи нікому. В той день ніхто більше нічого І не вловив...

У Горянці мій батько почав «знахарювати», тобто сказав, що він знахар, бо місцеві люди чомусь до лікаря не хотіли звертатися, надаючи перевагу ворожбитам і зільникам. Він успішно лікував дуже поширену коросту мазями із місцевої сірки та гіпосульфіту; з молока виварював якісь ліки від радикуліту; брати збирали рослини, що використовувались для лікування.

Проте заробітки були мізерні, бо навколо лютувала неймовірна біда. Тітка Ірина почала вчити дітей-українців у школі, що досі пустувала. Батько переважно був зайнятий лікуванням в місцях постою загонів УПА.

Далі був наказ перебратися в с. Затварницю. По дорозі потрапили між воюючі підрозділи німців та радянських військ. Півдня пролежали між ними в якихось корчах. Але тітку Ірину поранили в ногу; їй роздробило суглоб стопи; далі ця, але вже ослаблена куля влучила у скроню моєї сестри Богданки. Так несподівано тітка врятувала життя своїй улюбленці. У Затварниці довго не пробули, бо не хотіли привертати уваги чужих. Адже тут був головний госпіталь УПА. Так село чергувалося за селом: були і Команча, і Волковия тощо, а з ними всілякі пригоди. Доводилось батькові в найнесподіваніших умовах оперувати поранених: у криївці, на кухні, в лісі. Все, що батько розповідав, не вкладається у коротку оповідь. Але про один унікальний момент скажу. Вночі викликали батька аж до Ліська. Його вели якимись переходами до схрону в місті. Там він надав допомогу старшині УПА, котрого буквально вирвали з рук польського ВОПу. Він мав вирізаний на спині тризуб: рана гнила і стала інфекційною; наркозу не було, але вояк витримав усі маніпуляції лікаря, не видавши жодного звуку. Казав батько: «Покричи – легше стане», на що старшина лише усміхнувся. Пізніше стало відомо, що бункер, де проводилась операція, був у центрі Ліська – під сценою в червоному кутку НКВД.

На одному із наших переходів із села в село, не дійшовши до с. Криве, 12 листопада 1945 р. моя мати народила мене. Першим місцем, куди мене занесли, була школа. З огляду на те, що в родині з'явилася мала дитина, в Кривому затрималися на довший час. Несподівано основним годувальником став, окрім мами, старший брат Іван. Він лікував травами і дякував у церкві, за що отримував певну винагороду.

Польські облави в селі частішали. Під час облав тато, мама, Іван та Богданна втікали в ліс; тітка Ірина мала польський паспорт, я був немовлям, а Роман, який чудові говорив по-польськи, «грав роль» сина тітки. Однак не завжди про облави могли попередити. Одного разу, ранньою весною Криве було щільно оточене загонами польського війська, Немилосердно лив дощ і було зимно. Всіх українців зібрали в центрі села біля церкви. Поки їх збирали, то декількох встигли застрелити. Цією операцією керував польський, офіцер Сьлівка. То був патологічний садист і кат, якому замучити людину було, як кашлянути. Його звірства викликали жах у людей, які, здавалось, вже все бачили і пережили. Частину будинків, де жили українці, підпалили, а самих українців, яких в селі було три чверті, погнали над Сян, і там, на березі, протримали під відкритим небом на дощі дві доби. За цей час багато людей розхворілося. Щоб врятувати, тато прихопив столик і поклав під нього мене, завиненого в кошику. Потім всіх завантажили на вози і повезли до населеного пункту Устрики. Там була залізниця. Не доїжджаючи до неї, висадили всіх серед поля, тримали під охороною ще три дні – без даху над головою, без їжі, тепла, води. Люди вмирали. Бажаючи мене погодувати, моя бабця Марія заколотила трошки висівок з дощовою водою. Від цієї іжі я дістав сильний катар шлунка, котрого позбувався аж три роки.

На третій день, раненько, польські вояки всіх нещадно били і дощенту пограбували. Забрали геть усе, навіть той столик, який служив мені прикриттям від дощу. Під час цього глуму пострілом з лісу був вбитий Сьлівка. Коли настав день, з’явилися радянські солдати і завантажили всіх нас у вагони. Поїзд рушив на територію України. Вивантажили всіх на станції Денисів (Козівський район Тернопільщини). Іронія долі – за чотири кілометри від родинного села мого батька Ішків. Вночі батько і два сини пішли в село і принесли їжу від діда Івана.

Далі доля нас кинула в м. Ходорів (Львівської області). Мешкали в комуналці при лікарні, де тато працював лікарем. Діти пішли до школи. А тим часом в Ішкові хтось побачив мого батька, коли він приходив за їжею з Денисова. Ішків у гой час був «під опікою» банди, якою керували три брати, що називала себе «боївкою УПА». Вона пустила чутку, що «Лонко Мігоцький втік з УПА на Закерзонні». Це дало їм привід пограбувати мого дідуся, а його самого замучити.

У дідуся жила сирота з с. Грошева Марія Пастух, яка волею долі опинилася у воєнне лихоліття в Ішкові. Вона хворіла на «сплячку» після того, як її вразила блискавка на пасовищі; як тільки вона сідала або лягала, то одразу засинала. Марія поховала дідуся, взяла корову, що дивом залишилася, і пішки прийшла з нею до нас в Ходорів. З того часу вона була моєю дбайливою нянею.

У Ходорові ми зблизилися з доктором Вівсянецьким, стоматологом Трушем (підпільний член цивільної сітки УПА). В дуже добрих стосунках ми були із вчителями Дмитром та Емілією Макогонами – батьками Ірини Вільде, котру в Ходорові всі знали як пані Дарцю Макогон. Дмитро Макогон теж був письменником, а в молоді роки – секретарем І.Франка. Найближчими сусідами були пани Костурі. Мій товариш з дитячих збитків Тарас (Тьотько) Костур (тепер пенсіонер) став начальником юстиції Львівської області.

Починалося більш-менш стерпне життя. З того часу я вже себе пам'ятаю. А тому пам'ятаю, як восени 1950-го року батька викликали в НКВД. Повернувся на другий день дуже побитий. Нічого не розповідав, хотів спати. Поки виспався – за нами вже приїхали. З'ясувалося, що моя бабця не витерпіла і поїхали до Бережан, щоб хоч подивитися на місто, та рідний дім, а в Ходорів пішов донос. Словом, настав у нас новий етап життя. Спочатку Бориславська тюрма, а через півроку етап і табір «Озерный» в м. Братськ Іркутської області, потім спецпоселення... Першу посилку в Сибірі ми отримали від депутата Верховної Ради УРСР Ірини Вільде.... Це було насіння цибулі-скороспілки, яка пізніше рятувала нас від цинги. Але це вже не має стосунку до депортації та лемківської теми.

Нещодавно з Польщі, по смерті моєї тітки Марії, яка теж була в'язнем казахських таборів, нам передали папку з документами, що після неї залишилися. У папці я знайшов клаптик паперу із зошита в клітинку, котрий виявився моєю метрикою із с. Кривого.

Мій рід живе в Бережанах вже понад 300 років. Проте виходить, що «де юре» я... лемко. Як каже народна мудрість «не той гуцул, що погуцулився, а той гуцул, що в горах родився». Усвідомлення цього не дає мені спокійно проходити повз пам'ятний знак, встановлений біля кінотеатру, заводить мене часом на зібрання «Лемківщини», змушує мене вивчати культуру краю, де я вперше вдихнув повітря. Напевно, що в душі я не є лемком, але батьківщина є там, де ти прийшов на світ; батьківщину не вибирають. Маю мрію ще раз побачити те місце біля Кривого, перед школою, де 40-річна Ольга Мігоцька народила свого наймолодшого сина Зеновія.