З історії Любачівщини

опубліковано 22 вер. 2014 р., 12:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 жовт. 2014 р., 12:06 ]

  

Анотація

В цій книжці вміщено короткі відомості про поселення міста, села, деякі присілки на Любачівщині, а також про поселення з інших повітів: Рава-Руського, Сокальського та Яворівського, які після Другої світової війни залишилися в межах сучасної Польщі і були включені до Томашівського повіту.

 

Книжка цікава для вихідців з тих земель, для всіх небайдужих до історії та культури рідного краю, туристів і паломників, а також для всіх, хто цікавиться історією Закерзоння.

 

Це видання присвячено світлій пам'яті

голови СКТ «Любачівщина»

п. Григорію Гороху

 

Вступ

Рідна земля, де б ми не були, завжди кличе до себе на відвідини тих, хто має з нею хоч якийсь родинний зв'язок, хто на ній народився, провів свої дитячі і юнацькі роки. Кличе їх дітей і онуків, хоч ті народились і повиростали вже далеко від землі прадідів, але якось передається родинне відчуття нащадкам, і вони їдуть в гості, щоб подивитися, помилуватися красою землі, про яку чули від тата, мами, діда і баби. Їдуть, не знаючи історії села, де народилися їх предки, і переконуються, що їх рідні казали правду. Багато з молодих, побувавщи на землі предків, кажуть: «Треба на ту землю ступити власними ногами, вдихнути того п'янкого повітря, помолитись на могилах предків і тоді відчуєш її красу, привабливість і неповторність. Тоді захочеться приїхати сюди ще і ще раз». Це правда! В тому переконалися ті, хто побував на рідній землі своїх предків.

 

Ми, автори цієї книжки, народжені на Закерзонні, де пройшло наше невеселе дитинство, щиро закохані в ті краї і хочемо своїми знаннями про колишні наші села поділитися з вами, своїми нащадками, щоб діти й онуки любачівців і томашівців відчули гордість за своїх предків, які залишили їм у спадок ці невмирущі багатства. Надіємось, що, взявши в руки цю книжку, вони уважно і з вдячністю прочитають її, а, може, хтось з них напише і повнішу історію дідового, бабиного села. Коли збережемо своє рідне, будемо поважати себе, то будуть пам'ятати і поважати нас. Надіємося, що і той, хто просто цікавиться історією Закерзоння та рідного народу, знайде для себе багато цікавого і корисного. 

 

 

З історії Любачівщини

Вже у ранньому середньовіччі на теренах Любачівщини існувала розвинена сітка поселень. Археологи знайшли близько 300 слідів поселень і пам'яток з VІІ-ХІІІ століть. Залишки перебування тут людини відкрито в Дахнові – цвинтарище, в Лукавці і Чесанові – поселення та в Любачеві – городище і поселення. У кінці першого тисячоліття Любачівщину заселяло населення слов'янського племені, яке в X ст. належало до Русі. Від XI ст. в околицях сучасного Любачева існував невеликий город (оборонна споруда, місто) і кілька поселень над р. Любачівкою серед боліт та розливів.

 

За Руським літописом Любачівський город у 1214 році належав до Перемишльської землі, був власністю краківського воєводи Пакослава, а від 1216 до 1340 р. входив до складу Галицько-Волинського князівства. Близько 1360 р. польський король Казимир спорудив на місці старого руського города оборонний дерев'яний замок. У 1377 р. Любачівщина була передана литовському князеві Юрію Наримунтовичу. За короля В. Ягайла в 1388 р. Любачівська земля увійшла до складу Белзького князівства, яке в 1462 р. перейменовано у воєводство. На торгівельному шляху до міст Львова, Ярослава і Замостя в 1376 р. занотовано місто Любачів, якому надано Магдебурське право, а в ХVІ-ХVІІ ст. на терені Любачівщини – утворено кілька містечок: Олешичі, Наріль, Чесанів, Липсько, Плазів та Великі Очі; вони, як розвинені поселення, утворилися в оточенні існуючих тут сіл. Протягом XVII ст. Любачівщина кілька разів потерпіла від нападів татарів, шведів і пошестей хворіб.

 

Від 1772 р., першого поділу Польщі, Любачівський регіон відійшов до Австрії і став прикордонним з Росією. На частині колишніх королівських маєтків засновано німецькі колонії – Бургав, Фельзендорф (тепер Домбкув), Фрайфельд (Королювка), Дойчбах (Поляна Горинецька) та Райхав. Великою втіхою для селян було скасування панщини після революції 1848-1849 рр., що спричинилося до розвитку економіки та культури краю. Значний вплив на зростання економіки регіону мала побудова у 1884 р. залізничної колії Ярослав – Рава-Руська через Олешичі і Любачів.

 

В той час у селах регіону, в яких було більше ста дітей шкільного віку, засновують школи. Українці утворюють свою просвітницьку організацію і в багатьох селах регіону відкрито читальні «Просвіти». Але розвиток тривав недовго – почалася Перша світова війна. З початку Першої світової війни до серпня 1915 р. Любачівщину займали російські війська, які завдали людям багато лиха. Українські організації були ліквідовані. Знову підняли голови «москвофіли».

 

У листопаді 1918 р., коли у Львові було проголошено створення Західно-Української Народної республіки, владу на Любачівщині перейняли українці під керівництвом командира VІ-Ї бригади УГА Юліяна Головінського і коменданта Любачева Стефана Франта.

 

Від кінця українсько-польської війни 1919 р. і до початку Другої світової війни Любачівщина належала до Польщі. За той час польські шовіністи чинили жахливий терор щодо українців. Всупереч міжнародній конвенції 1909 р. вони розстріляли, закатували тисячі невинних, старих людей, жінок і дітей, арештували священиків. В Новому Люблинці пораненого десятника УГА Юрія Шеремету скололи багнетами на руках у матері і сестри, а сестру Настю примусили іти селом і через біль і сльози розпуки промовляти, що так буде усім, хто хоче вільної України. Тоді в Любачеві поляки захопили в полон семеро стрільців УГА і без суду розстріляли їх. Полонених та інтернованих українських воїнів польські поневолювачі до 1920 р. тримали в концтаборах у Берестю, Домб'ю, Пикуличах і Стшалкові, де від голоду, холоду, побоїв і хвороб гинуло щодня 50-100 людей. Багатьох пізніше запроторили до концтабору в Березі Картузькій.

 

У 1929-1935 рр. у Польщі наступила криза у рільництві, на продукцію якого різко впали ціни, так що не тільки годі було сплатити податки, а й закупити посівний матеріал і знаряддя праці. Але і в тих умовах гніту, переслідувань, злиденності все ж діяли українські читальні «Просвіти», кооперативи, культурно-освітні та спортивні організації «Сокіл», «Луг» та інші.

 

Від польського панування у 1939 р. Любачівщину «визволяли» совєти і німці, і згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа поділили Любачівщину між собою: південно-східна частина – совєтська, північно-західна – німецька.

 

Совєти, будуючи лінію оборони 1940-1941 рр., змушували людей копати й накривати хмизом протитанкові рови попри німецький кордон. Втікачів на німецький бік арештовували. Багато поляків і українців вивезли в Сибір. Десятки свідомих українців ув'язнили в колишніх панських палацах, катували та розстріляли. Німці ж наводили свої порядки: наклали на селян контингенти і почали вивозити молодь до Німеччини.

 

У червні 1941 року німці напали на совєтів і вся Любачівщина опинилася під німецькою окупацією. Тут організувалося польське підпілля, і його збройні відділи почали нападати на українські села. Жертвами тих нападів стали парох с. Жукова Мирон Колтунюк, священики Теодор Ярка та Олександр Стеранка, парох с. Молодича Михайло Заворотнюк, адвокат Пантелеймон Заворотнюк з м. Чесанова, український патріот Іван Білий з Жукова.

 

Німецькі окупанти спочатку зігнали жидів з містечок і сіл Любачівщини до гетто – примусових поселень, а звідти вивезли на страту до концтаборів, зокрема до Белзця; втікачів розстрілювали. Українцям було дозволено мати свої школи і вести культурні заходи в читальнях «Просвіти». Організація українських націоналістів (ОУН) почала творити самооборонні кущові відділи (СКВ) для захисту українців від терору фашистів і польських шовіністів. СКВ стали початковими осередками УПА, до лав якої від 1944 р. масово вступали українці Любачівщини, де утворились сотні «Месників» тактичного відтинку «Бастіон» під керівництвом Івана Шпонтака псевдо «Залізняк» – командирів «Калиновича», «Крука», «Тучі», «Шума» і «Бриля». Вони захищали українців від погромів з боку польських банд, які замордували сотні українців у Павлокомі, Малковичах, Пискоровичах, Горайці, Люблинцях Новому і Старому та інших поселеннях.

 

Ще у 1944 р. сотня УПА покарала поляків в с. Рудка, які замордували українського підпільника Івана Мачая і видали фашистам на розстріл членів ОУН Андріяна Лебедовича і братів Козіїв з с. Гораєць. Селянам було повернене награбоване німцями зерно та припинено грабування Нового Села калмиками, що служили в німців. Сотні УПА вже на початку 1945р. розбили одну групу енкаведистів на присілку Тепили біля Нового Люблинця і другу – біля Люблинецького табору. На атаку спецгрупи НКВД чисельністю 3000 вояків біля с.Верхрата сотня «М-2» (Месники-2) УПА відповіла завзятим боєм, де ворог втратив 200 вояків. Тоді в с. Мриглоди полягло 40, а в с. Грушці Любицькій – 22 повстанці.

 

Після нападу поляків на Новий і Старий Люблинці, де вони вбили понад 100 українців, курінь УПА «Залізняка» розгромив ворожу валку з 12-ти возів і 8-ми вантажівок на присілку Мельники біля Нового Люблинця. Були зліквідовані польські бандитські гнізда, станиці міліції обивательської (МО), в селах Залісся, Старе Село, Улазів, Цівків, Горинець, Брусно, Башня, Лівча, Щутків, Соплі, Нова Гребля та ін. Польські комуно-шовіністи напали на села Гораєць і Кобильницю Руську і вимордували понад 150 українців.

 

За спогадами очевидців тих жахів впродовж 1941-1945 рр. у 17-ти поселеннях Любачівщини від рук польських банд загинуло 846 осіб українців. Курінь «Залізняка» покарав винуватців в польських селах. У травні 1945 р було проведено переговори представників українського підпілля та польської Армії Крайової (АК) і до вересня 1946 р. панував відносний спокій. На українські села не нападали збройні відділи АК-ВіН, але МО (міліція обивательська) і ВП (військо польське), грабіжницькі банди цієї угоди не дотримувались, тому польський терор, грабежі, вбивства тривали.

 

За польсько-совєтським договором Любачівщина була передана Польщі. Українці мали бути переселені до УРСР. Добровільно переселятись вони не хотіли. Поляки ввели на терени Любачівщини кілька дивізій війська, яке мало завдання – виселити українців. Українців гнали до залізничних станцій у Новій Греблі, Олешичах, Любачеві та інших, або просто до кордону.

 

Курінь УПА «Залізняка» розгорнув бойові дії на цілому терені Любачївщини, Томашівщини та Ярославщини, щоб захистити українське населення. Повстанці взяли приступом станцію Нову Греблю, а згодом станцію і частину містечка Олешичі, на тривалий час вивели з ладу залізницю Любачів – Рава-Руська та низку шосейних шляхів. Сотня «М-3» знищила ворожу залогу і міст біля Нової Греблі, а також штаб у школі ракетою Ф-1 німецького виробництва. Сотня «М-1» розгромила штаб польських «червоних» в Дахнові і зруйнувала мости на р. Шклі та на р. Любачівці. У вогні палали села, з яких силоміць виселено українців. Польсько-совєтським військам вдалося налагодити залізничний шлях до м. Ярослава, а звідти через Перемишль, Медику до Львова. Поляки, оточивши село, оголошували українцям наказ: зібратись на виселення за дві години.

 

Завдяки взаємодії УПА з українським населенням, усіх мешканців в 1945 р. виселити не вдалось. Тому в 1946 р. поляки ввели на Любачівщину посилені військові дивізії та спецвідділи УБ (уряд безпеки). При суцільній блокаді терену, облавах і терорі сотні УПА понесли поважні втрати. Однак і в 1946 р. вони вивели з ладу залізничну колію і міст, розбили ворожий танк і 8 вантажівок. Сотня «М-2» розгромила ворожі залоги в селах Старий Диків, Улазів, Футори і Дахнів. У грудні 1946 р. повстанці сотні «Крука» героїчно обороняли свою криївку в лісі між селами Млини і Кобильниця. Загинуло семеро повстанців.

 

З метою остаточного очищення тих етнічно українських земель від українців, поляки вчинили ганебну акцію «Вісла» у 1947 р., застосувавши декілька дивізій піхоти, внутрішні війська, артилерійські та саперні підрозділи. Замкнули кільцем увесь терен. Українців ув'язнювали та засуджували, решту вивозили на північ Польщі. Найдовше депортації опирались українці в Цівкові, в Новому і Старому Дикові, Старому Селі, Новому і Старому Люблинцях, Улазові, де діяли СКВ. Остаточним поборенням українців поляками було викриття криївки сотні «М-2» та Проводу ОУН-УПА Закерзоння біля с .Монастир. Там геройськи загинули командир сотні «Шум» – Іван Шиманський і крайовий провідник Ярослав Старух – «Стяг». Після того частина повстанців куреня «Залізняка» подалась до Західної Німеччини, інші – в Україну. Закерзоння стало чисто польським.

 

Характеристика поселень Любачівщини

Кожне село чи містечко Любачівщини має свою багату, століттями писану тими, хто там жив, історію, яка і нині цікава для тих, чиї батьки, діди походять з тих теренів. Автори збирали найцікавіше та найсуттєвіше з літературних джерел, архівів, спогадів з історії сіл і міст і в найкоротшій формі подали їх в цій книжці.

 

В наступному алфавітному переліку поселень на першому місці подано назви поселень, їх розміщення, дані про чисельність мешканців на 01.01.1939 р. за книжкою Володимира Кубійовича [1], їх національну приналежність, зокрема латинників (римо-католиків), які спілкувалися українською мовою, дотримувались українських звичаїв, місцеві історичні події, релігійні пам'ятки – церкви, каплиці, цвинтарі, культурні пам'ятки, товариства, пам'ятники, господарські та промислові заклади, визначних мешканців села, визначних вихідців з поселення.

 

Для зменшення об'єму книжки в тексті вживано такі скорочення: м. – місто, м-ко – містечко, прис. – присілок, с. – село, нас. – населення, ч. – чоловік, у. – українців, п. – поляків, л. – латинників, ж. – жидів, н.і. – німців та інших. Також вживано скорочення АК – армія крайова, МО – міліція обивательська, ВП – військо польське, півд. – південний, ОУН – організація українських націоналістів. Використано також інші широко вживані скорочення, яких тут не наводимо.

 

Андріївкаприс. села Лукавець.

 

Айнзінген (тепер Верховина) – прис. с. Дев'ятир. Колишня німецька колонія. Тут бере початок річка Рата.

 

Балаїс. на південь від Любачева. В 1930 р. тут діяла однокласна школа з польською мовою навчання, в якій перед війною навчалося 34 дітей римо-католиків і 31 греко-католиків.

 

Бахориприс. коло с. Жапалів.

 

Башня Долішняс. 8 км на схід від м. Любачева. Перша згадка про село датована 1444 роком. Нас. на 1.01.1939 р. всього 1760 ч., з них: 1080 – у., 300 – п., 230 – л., 100 – ж., 50 – н.і. Відома тут з 1444 р. гута (плавильня) залізна працювала ще в 1626 р. До 1637 р. – 19 літ – тривали виступи селян проти панщини. У 1830 р. разом з Башнею Горішньою мала 348 домів і 2497 мешканців. З них : 2118 – у., а в 2001 р. – 970 мешканців. Тут 1912 р. діяла читальня «Просвіти» під керівництвом Івана Лиса, налічувала 25 членів, розміщувалася в Народному домі, передплачувала 5 газет і журналів. Церква Собору Пресв. Богородиці була змурована в 1904 р., знищена в 1955 р. Останній парох в селі о. Андрій Пизюр (1885 р.н.). Є бруснянський кам’яний хрест 1848 р. на честь скасування панщини. В селі діяла двомовна трикласна польсько-українська школа, в якій навчалося 188 учнів, з них 41 – діти римо-католиків і 127 – греко-католиків. В роки Другої світової війни село зазнало багато лиха: багато молоді вивезено до Німеччини, понад 10 осіб башнян загинули, 10 хлопців пішли в УПА і згинули або терпіли в тюрмах. Башняни були депортовані до УРСР, а ті, що залишилися, депортовані на захід Польщі. Тут народився голова суспільно-культурного товариства «Лю бачівщина» Мирон Ференц.

 

Башня Горішняс. південніше Башні Долішньої. Нас. – 1500 ч.: 1170 – у, 40 – п., 210 – л., 50 – ж, 30 – н.і.; у 2001 р. – 470 ч. Поблизу – Гута Борова, де у XVIII ст. виплавляли скло, зокрема кришталеве, у мануфактурі Костянтина Фремеля. На початку XX ст. в селі діяла хата-читальня «Просвіти» під головуванням Івана Романа, передплачувала 5 газет і журналів, кооператива, двомовна, з польською і українською мовами навчання, двокласна школа з двома вчителями, в якій навчалося 208 учнів, з них 95 дітей греко-католиків.

 

Березини – с. коло м. Белзця.

 

Бігаліс. 14 км на південний захід від Любачева. Нас. – 1020 ч.: 605 – у., 40 – п., 350 – л., 25 – ж. Існувала дерев'яна Церква Покрова Пресв. Богородиці з 1821 р., тепер – римо-католицький костел.

 

В тридцяті роки XX ст. в селі діяли: читальня «Просвіти», кооператива, однокласна школа з українською мовою викладання, в якій навчалося 14 дітей римо-католиків і 73 - греко-католиків.

 

Божа Воляс. 2 км від с. Змієвиськ. Тут перед війною діяла однокласна школа з польською мовою навчання.

 

Борова Горас. 8 км на схід від Любачева. Нас. – 1010 ч.: 790 – у., 20 – п., 170 – л., 30 – ж. Про історію села відомо небагато. Це – мальовниче село, котре знаходиться в оточенні лісів, і де кожна родина селян споконвіку займалась рільництвом і тваринництвом. В селі працювала молочарня, було декілька тартаків. На початку XX ст. в селі діяли: читальня «Просвіти» під головуванням Івана Чабана, кооператива, двокласна школа з польсько-українською мовою навчання, в якій навчався 161 учень, з них 121 – діти греко-католиків. Посилаючись на дані вихідців с., учасників бойових дій 1943-1945 рр. – Михайла Парубія, Стефана Подільчака, Богдана Допіри-Яреми, із цього села походить багато укр. патріотів, учасників підпілля в роки Другої світової. Приблизна кількість вихідців з с. Борової Гори, що були членами ОУН, вояками УПА, які загинули або поневірялися по тюрмах, засланнях, ГУЛАГах, становить 35 ч. Число мешканців с. Борова Гора, які загинули в часі Другої світової війни (були розстріляні або катовані поляками, засуджені енкаведистами), складає за приблизними даними біля 40 ч.

 

Борхівс. на південний схід від м-ка Олешичі. Письмова згадка про село датована 1469 р. Нас. – 530 ч.: 290 – у., 60 – п., 60 – л., 20 – ж. Церква Непорочного Зачаття Пресв. Діви Марії з 1633 р., дерев'яна, зруйнована. На дзвіниці був великий дзвін, до придбання якого найбільше прилучився Ю.Жируха. Останнім священиком був о. Дмитро Дорош. В селі діяла читальня ім. М. Качковського з 41 членом. Було дві крамниці і українська кооператива. Нова школа працювала від 1931р.

 

Браницькі – прис. с. Синявка

 

Брусно Нове – с. 13 км на схід від м-ка Чесанова. Нас. – 1310 ч.: 500 – у., 750 – п., 50 – ж., 10 – н.і. Відоме з 1630 р., як Воля Бруснянська. В 1880 р. разом із с. Старим Брусном і присілками мало 1743 ч., а в 2001р. – 600 ч. У 1945 р. курінь УПА «Залізняка» розгромив тут станицю польської міліції. Є мурована Церква Преп. Мучениці Параскевії, в 1906 р. – знищена. Є греко-католицький цвинтар з надмогильними пам'ятниками. В селі в тридцяті роки XX ст. діяла трикласна з польською мовою навчання школа, в якій навчалося 168 учнів, з них 88 – діти греко-католиків.

 

Брусно Старе – с. біля Брусна Нового, 20 км. від Любачева. Перша письмова згадка про село подана під 1444 роком. Нас. – 1150 ч.: 1075 – у, 5 – п., 20 – л., 50 – ж. Тут народився видатний укр. скульптор Григорій Кузневич. Є церква мурована з 1906 року, частково відновлена. На початку XX ст. тут діяла хата-читальня «Просвіти» під головуванням Михайла Посікіри. Читальня передплачувала 5 газет і журналів. Перед Другою світовою війною в селі діяла двокласна двомовна школа з числом учнів понад сто, з них 91 учень – діти греко-католиків. Тепер на мапі повіту село уже не існує.

 

Буцомир – с. 10км на південний схід від Любачева. Нас. – 930 ч.: 690 – у., 20 – п., 140 – л., 80 – ж. Село належало до Немирівського деканату. Було 729 вірних УГКЦ. Парох о. Григорій Мартинович.

 

Бургав – с. (тепер Каролюфка) недалеко на схід від Любачева. Нас. – 220 ч.: 60 – у., 140 – п„ 10 – ж., 10 – н.і. Колишня німецька (австрійська) колонія.

 

Великі Очі – с. 17 км на південь від Любачева. Нас. – 1880 ч.: 320 – у., 1000 – п., 560 – ж. Колишнє містечко – з половини XVIII ст., власність князів Потоцьких, пізніше – Я. Коморовського і баронів Гегенів. У 1915 р. більша частина села спалена. У 1880 р. нас. становило 1973 ч.: 388 – у., 589 – п., 996 – ж. Є костел з 1684 р., багато разів відновлюваний. Має копію ікони Матері Божої Ченстоховської. На схід від ринку є давній оборонний двір. Є дерев'яна, греко-катол. каплиця св. Миколая, з 1925 р. До виселення проживало 313 вірних УГКЦ. Перед війною діяла в селі польська семикласна школа, в якій навчалося 228 дітей римо-католиків і 120 дітей греко-католиків, 136 дітей іудеїв.

 

Верховина (колишній Айнзінген) - хутір неподалік с. Верхрата. Тут бере початок річка Рата.

 

Верхрата – с. 33 км на півн. схід від Любачева. Нас. – 3700 ч.: 3500 – у., 30 – п., 25 – л., 120 – ж., 25 – н.і. Перша згадка про село датована 1444 р. У XIX ст. мала 440 домів, і нас. – 2372ч. На цвинтарі збереглося кілька кам'яних хрестів ХІХ-ХХ ст. з Брусна, церква св. Вмч. Георгія, мурована 1910 р., тепер костел. Тут могила будівничого церкви, пароха, о. Є. Хомінського. Іконостас перенесено до с. Плазова. Недалеко є каплиця Матері Божої в Бучині, де кожного року на свято Успення Матері Божої відбувається Служба Божа. На горі Монастир, за 2 км, де був колись греко-катол. монастир оо. Василіян, поховано 62 воїни УПА. Щороку, тут відправляється панахида. На цвинтарі у Верхраті є пам'ятник на могилі 13-х воїнів УПА. В селі народилися видатні патріоти: Олекса Снігур, псевдо Дмитро Богуш (1921-2008) – окружний провідник ОУН, який був організатором захоронення і встановлення пам'ятників воїнам УПА. В передвоєнні роки – член товариства «Сокіл» у Верхраті, політичний в'язень, окружний командир Української Народної Міліції, директор молочарні укр. «Маслосоюзу» у Рава-Руській. В селі діяла двомовна трикласна школа, в якій навчалося 5 дітей римо-католиків, 211 дітей греко-католиків і 120 дітей іудеїв. Українців з Верхрати вивезли до УРСР на Тернопільщину і тут оселили. Тих, що залишилися, 1947 року вивезли на північні і західні землі Польщі.

 

Вілька Горинецька – с. коло Горинця. В селі діяла однокласна польськомовна школа, в якій навчалося 31 дитина римо-католиків і 56 дітей греко-католиків.

 

Вілька Жапалівська – с. на північний схід від с. Жапалова. На початку XX ст. в селі діяла хата-читальня «Просвіти», під головуванням Лева Федака. В тридцяті роки діяли кооператива, однокласна школа з українською мовою навчання, в якій навчалося 2 дітей римо-католиків і 99 дітей греко-католиків.

 

Вілька Зміївська – с. біля Великих Очей. Нас. – 440 ч.: 400 – у., 35 – л., 5 – ж. Є дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці з 1896 р., недавно відновлена. В лісі за 7км – чудова капличка Матері Божої з 1973 р. В тридцяті роки XX ст. в селі діяли хата-читальня «Просвіта», кооператива і однокласна двомовна школа.

 

Вілька Коровицька – прис. коло с. Коровиця Голодівська. Перед війною тут діяла польськомовна однокласна школа.

 

Воля Велика – с. біля м-ка Нароля. Нас. – 1080 ч.: 320 – у., 740 – п., 20 – ж. Є дерев'яна церква Покрова Пресв. Богородиці з 1755 р. Використовувалась під костел, а після побудови нового костелу покинута. В селі на початку XX ст. діяла хата-читальня «Просвіти», однокласна школа з польською мовою навчання, в якій в передвоєнні роки навчалося 61 учень римо-католиків і 42 учні греко-католиків. Є торфовища.

 

Воля Новосільська – прис. коло м.Чесанів.

 

Воля Олешицька – с. Є церква, тепер – костел. Керуючий сотрудник о. Василь Червінчак був арештований в березні 1947 року і засуджений на 10 літ ув'язнення.

 

Воля Цівківська – с. коло с. Цівкова. Перед війною тут діяла двокласна польська школа.

 

Гай Лісовий – прис. коло с. Радруж (польська колонія). Перед війною тут діяла двокласна польська школа.

 

Гамарня – с. коло с. Сухої Волі. Тут діяла однокласна двомовна школа. Тут народився Мирон Закопець (1932 р.), заслужений діяч мистецтв України, професор, композитор.

 

Гірче – с. на захід від Любачева на схід від Олешич. Налічувало 104 господарства, 100 з них українські. В селі були хата-читальня «Просвіти», драматичний гурток, хор, кооперативна крамниця. Гірчан вивезли до УРСР 1945 року і оселили в с. Старий Збараж на Тернопільщині.

 

Гораєць – с. 7 км на північний схід від м-ка Чесанова. Нас. – 1160 ч.: 1080 – у., 40 – п., 40 – л. Відоме з 1564 р. Є чудова гр.-катол. дерев'яна церква з 1586 р., добудована в 1835 і 1903 рр., реставрована в 2000-і роки, та дзвіниця з 1863 р., перенесена з Майдану Синявського. Останнім парохом в селі був о. Мирон Колтунюк. На початку XX ст. в селі діяла читальня «Просвіти» під головуванням Теодора Пилипівського, в читальні було 48 членів, передплачували 5 газет і журналів. До війни в селі діяли кооператив, двокласна школа з українською мовою навчання, в якій навчалося 6 дітей римо-католиків і 146 греко-католиків. Тут народилися знані українці-патріоти: діяч Укр. допомогового комітету Ярослав Мазурак (1914), діяч у США Михайло Франківський (1919), доброчинець Василь Ней та відомий український підпільник-організатор Адріян Лебедович. Бандити з польського УБ 6.04.1945 р. замордували тут 173 українців. Понад сто молодих горайчан пішли в підпілля і вступили до УПА, більше ста вивезені на примусові роботи до Німеччини.

 

Горай – прис. с. Диків Старий.

 

Горинець – с. 20 км на півд. схід від Любачева, колишнє м-ко. Перша письмова згадка про село датована 1444 роком. Нас. – 2010 ч.: 670 – у., 200 – п., 1020 – л., 120 – ж. У 1662 р. від Горельовських перейшло у власність Петра Телефуса, а потім – до короля Яна Собєського, який у 1672р. розгромив тут татарський загін. Телефуси побудували мурований двір і дерев'яну церкву Різдва Пресв. Богородиці у 1818 р. (тепер костел), а також в кінці XIX ст. збудували санаторій. У 1918-1919 рр. відбулись запеклі бої УГА проти поляків. У міжвоєнний час тут діяли тартак і млин. Совєти в 1940 році в районі побудували 36 бункерів, залишки яких можна побачити і тепер. Під час боїв УПА спалено двірські будівлі, палац, залізничну станцію. Тепер с. нараховує 2740 ч. і має 826 господарств; відновлено палац (тепер санаторій) та двірський парк. Працювала читальня «Просвіти».

 

Гриневецькі – прис. с. Синявка.

 

Грохи – прис. коло села Плазів.

 

Грушів – с. 15км на півд. схід від Любачева; тепер – Яворівщина. Нас. – 1240ч.: 940 – у., 15 – п., 115 – л., 160 – ж., 10 – н.і. Церква дерев'яна збудована 1715 р. Єдине українське село Любачівщини, яке залишилося в межах України. До парафії в селі належало с. Щеплоти.

 

Гута – прис. с. Синявка.

 

Гута Рожанецька – с. 26 км на півн. схід від Чесанова, неподалік с. Плазова. Нас. – 1400 ч.: 200 – у., 1195 – п., 5 – ж. Відома з 1742 р. в королівських маєтках. Перед війною в селі діяла польськомовна двокласна школа, в якій навчалося 113 дітей поляків і 13 дітей українців. За німецької окупації загинуло 126 людей. Є костел з 1914 р. і руїни мурованої церкви св. Миколая з 1836 р. Колись тут виплавляли скло.

 

Гута Стара – с. 8 км на півн. захід від Верхрати. Нас. – 620 ч.: 585 – у., 5 – п., 20 – л., 10 – ж. Дерев'яна церква Преп. муч. Параскевії з 1928 р., зруйнована. Останній парох о. Федоронько Стефан. На початку XX ст. в селі в народному домі діяла хата-читальня «Просвіти», під головуванням Антона Герона, виписували 5 газет і журналів, діяла кооператива.

 

Дагани – прис. неподалік с. Монастир.

 

Дахнів – с. 4 км на півд. захід від Чесанова. Нас. – 1800 ч.: 1050 – у, 150 – п., 570 – л., 30 – ж. Тут є рештки курганів з VIII-IX ст. Відоме з 1375 р., належало до багатьох відомих родин, останніми з них були Сапіги. Оборонний двір з XVI ст. знищено суттєво внаслідок війни і акцій УПА. Є дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста з 1929 р., з дерев'яною дзвіницею з XVIII ст. і дерев'яним хрестом в пам'ять 950-ліття хрещення Русі з 1938 р., новий костел з 1996 р. Останній парох – о. Мирослав-Юрій Черкавський. В селі діяла читальня «Просвіти». Стараннями Семка Круцька діяли: каса Райфайзена, спілка «Рочдель», початкова 4-класна польсько-українська школа, в якій н тридцятих роках навчалося 85 дітей римо-католиків і 147 греко-католиків, 2 іудеї. Дахнів славився патріотами України, один з них Стефан Франт з проголошенням ЗУНР став комендантом Любачева. Загинув в Любачеві в бою з поляками 6 грудня 1918 року. В перший день німецько-радянської війни загинуло 6 дахнівчан, кілька десятків були вивезені на роботи до Німеччини, від польських бандитів загинуло понад 13 українців. Понад 50 дахнівчан поступили в УПА, 31 з них згинули або каралися в тюрмах і Сибіру, а ще 26 осіб – це жертви терору НКВД.

 

Дев'ятир – с. 13 км на захід від Рави-Руської, 4 км від Потелича, на північ від с. Верхрата, на південь – Смолин. Село розділене на двоє – половина в Польщі, половина в Україні. На 01 01.1939р. нас. – 2260 ч.: 2060 – у., 10 – п., 90 – л., 60 – німці, і 40 – ж. До села належало 13 присілків: Мочари, Сорочі Лази, Ковалі, Айнзінген, звідки бере початок річка Рата. В селі була читальня «Просвіти», шпихлір, кооператива. Діяла двомовна п'ятикласна школа, де навчалися діти українців (90%), поляків і жидів. Також була дерев'яна церква з ХVІІІ ст., парохом був о. Володимир Гойдаш. Восени 1939 року німецько-радянську границю встановили 12 км на захід від села. Совєтська власть почала арешти і вивози до Сибіру. Незабаром прийшли німецькі окупанти і встановили свої порядки. В роки війни понад 20 хлопців з села пішли в УПА, більшість з них загинули, інші поневірялися в ворожих тюрмах, ГУЛАГах. В 1945 році на свято Андрія селян в холод, мороз виганяли з своїх хат до Союзу. Перевезли їх на Львівщину в село Давидів.

 

Діброва с. 12 км на схід від Любачева. Нас. 760 ч.: 390 у., 250 п., 90 л., 30 ж. Перед Другою світовою війною в селі діяла початкова школа з польською мовою навчання.

 

Диків Новий с. 8 км на північ від м-ка Олешичі. Нас. 1440 ч.: 1070 у., 50 п., 280 л., 40 ж. Була читальня «Просвіти», товариство «Луг», двомовна 3-класна школа. До 1947 р. діяв Самооборонний кущовий відділ (СКВ). Багато молодих диківців пішли в УПА і підпілля ОУН/

 

Диків Старий с. 13 км на півн. захід від Олешич. Нас. 2550 ч.: 1390у., 100п., 70л., 360ж. Відоме з 1469 р., як власність родини Рамшів, а згодом Сенявських, Чарторийських, Замойських і Тарновських. Є парафіяльний костел св. Трійці з 1781 р., реставрований в 1896 р., добудований в 1937 р., відновлений у 1975 р. Плебанія, мурована церква св. Великомуч. Димитрія з 1904 р. в занепаді. Діяла читальня «Просвіти», головою якої був о. Василь Чернецький, товариство «Сокіл», кооператива «Надія» і молочарня, 5-класна двомовна школа. В урочищі «Горай» впорядкована стараннями Катерини Піпки могила 49-ти воїнів УПА з хрестом і таблицею імен та прізвищ загиблих. Діяла дитяча захоронка (садок). Окремий хор при читальні «Просвіти» був організований молодим дяком Петром Напорою. Керівника «Просвіти» Юрія Каравацького і ще кількох хлопців польські шовіністи тяжко побили, а Михайла Скрипця прив'язали до коня і так волокли через село, поки не загинув. Тепер в селі українців нема.

 

Дойчбах (тепер Поляна Горинецька) – с. 8км на півн. захід під с. Горинець. Неподалік Брусна Старого. Нас. – 230ч.: 40 – у., 185 – п., 5 – ж. Колишня австрійська колонія.

 

Долини – прис. с. Жукова. Тут перед війною діяла однокласна школа з польською мовою викладання.

 

Дубрівка – прис. с. Люблинець Новий. Мав 52 господарства.

 

Дуброва – с. в парафії с. Щутків.

 

Жапалів – с. (Ярославський повіт). 1477 вірних УГКЦ. Мурована церква святих Косми і Дам'яна збудована 1927 року. Священик о. Богдан Полянський, засуджений і висланий на заслання. На початку XX ст. в селі діяла хата-читальня «Просвіти» під керівництвом о. Лева Геденовича, спілка «Рочдель», передплачували 5 газет і журналів. Діяла читальня і в Жапалові на Бучині. До війни в селі працювала чотирикласна двомовна школа. Тут народився автор двох книжок і багатьох статей про Любачівщину Василь Бородач.

 

Жари – прис. с. Нового Люблинця. Присілок складався з 16 господарств.

 

Ждани – прис. с. Синявки.

 

Жуків – с. 5 км на північ від Чесанова. Перша згадка про село датована 1507 роком. Нас. на 1.01.1939р. – 1430 ч.: 980 – у., 220 – п., 200 – л., 30 – ж. Є дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці з 1767 р. На початку XX ст. тут діяла хата-читальня під і головуванням о. Зиновія Флюнта, позичкова каса, кооператива «Надія». Тут діяв тереновий провідниик ОУН Іван Білий (1920-1943). Загинув у засідці влаштованій поляками. Від рук поляків загинув о. Мирон Колтунюк. Від рук польських комуно-шовіністичних банд в 1944-1946 рр. загинуло 18 жуківчан. В селі діяла двокласна двомовна школа, в якій навчалося 35 дітей римо-католиків, 106 дітей греко-католиків і 2 іудеї. В роки війни вивезено багато молоді до Німеччини. По війні жуківчан вивезено до УРСР і на захід та північ Польщі.

 

Завалилля – прис. коло с. Верхрата.

 

Загута – прис. с. Синявки.

 

Залуже – с. 6 км на північ від Любачева, коло с. Дахнова. Нас. – 1340 ч.: 760 – у., 20 – п., 480 – л., 80 – ж. Дерев'яна церква Покрова Пресв. Богородиці з 1700 р., яка спалена 1984 року. В селі діяла хата-читальня, кооператив, була однокласна польськомовна школа.

 

Занімниця – прис. коло с. Верхрата.

 

Змієвиська – с. біля с. Великі Очі, 17 км. від м. Яворова. Перша письмова згадка про село датована 1450 роком. Нас. – 860 ч.: 630 – у., 20 – п., 180 – л., 30 – ж. Є дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці; з 1786 р. перебуває в занепаді. В селі діяли читальня «Просвіти», двокласна двомовна школа та інші українські організації.

 

Кадовбищі – с. біля м-ка Наріль. Нас. – 880 ч.: 25 – у., 830 – п., 25 – ж.

 

Каплиші – прис. с. Синявки.

 

Кобильниця Волоська – с. 3 км на захід від с. Великі Очі. Перша письмова згадка про село записана під 1507 р. Нас. – 1840 ч.: 1750 – у., 15 – п., 25 – л., 20 – ж., 30 – н.і. Є мурована церква св. Димитрія з 1923р., тепер діюча. У селі була однокласна парафіяльна школа. Діяли читальня тов-ва ім. Качковського, кооперативна крамниця, позичкова каса. Від 1930 року в селі діяла трикласна двомовна школа, в якій 1032/1933 н. р. навчалося 245 греко-католиків, 2 римо-католики, 1 іудей. У роки Другої світової війни мешканці села перетерпіли багато горя: совєцьку окупацію з вивозами в Сибір, німецьку окупацію з грабіжницькими контингентами і вивозом молоді до Німеччини на роботи, а найбільше натерпілися при новій польській народовій владі – напади польських банд. Так, 28 лютого 1945 року польське військо напало на село, стріляло з усіх видів зброї за людьми, які втікали, вбило 4 українці, виганяли людей з домів і виселяли до УРСР. 9 травня 1946 року жовніри війська польського, які прибули до села, зарізали косою селянина, застрелили господаря і дівчину, які боронили своє майно перед грабіжниками.

 

Кобильниця Руськас. 0,5 км на захід від с. Великі Очі. Перша письмова згадка про село датована 1425 роком, а згадка про церкву в селі позначена 1531 роком. Нас. – 1630 ч.: 1360 – у., 100 – п., 75 – л., 35 – ж., 60 – н.і. Дерев'яна церква св. Димитрія з 1922 р. зруйнована. Парох о. Симеон Чичелович, сотрудник о. Лев Согор. В селі діяла однокласна школа, заснована ще перед 1840 роком. В 1932/1933 н. р. була трикласна двомовна школа, в якій навчалося 214 дітей греко-католиків, 7 римо-католиків, 1 іудей. В селі діяли читальня «Просвіти», кооперативи, тов-во «Сокіл», кооперативна крамниця, позичкова каса та інші громадські організації.

 

У роки Другої світової війни мешканці села перетерпіли багато горя, пережили акції війська польського і польських озброєних банд. Так 15 лютого 1945 року був замордований польськими шовіністами о. Лев Согор, а 26 лютого 1945 року жовніри війська польського разом з міліцією обивательською спалили село і вбили 40 українців, майно пограбували. Весною 1946 року більшість селян була депортована до УРСР, рештки мешканців в 1947 році під час акції «Вісла» були вивезені на північ і захід Польщі.

 

Козіївка – прис. коло с. Улазова.

 

Ковалі – прис. коло с. Дев'ятир.

 

Коровиця Голодівська – с. 9 км на півд. схід від Любачева. Нас. – 1660 ч.: 940 – у., 90 – п., 560 – л., 70 – ж. Перед Другою світовою війною в селі діяла трикласна двомовна школа, в якій навчалося 2 римо-католики і 279 греко-католиків. Тут у 1919 р. народився Михайло Подільчак, хірург, доктор медичних наук з 1959р., автор 420 праць і 3-х монографій, почесний член кількох зарубіжних наукових товариств.

 

Коровиця Лісова – с. біля Коровиці Голодівської. Нас. – 800 ч.: 650 – у., 100 – л., 50 – ж. На початку XX ст. тут діяли: хата-читальня «Просвіти», голова Дмитро Дмитрів, передплачували 5 газет і журналів. В тридцяті роки в селі діяла двокласна двомовна школа, заснована ще 1891 року, в якій перед війною навчалося 10 дітей римо-католиків, 97 греко-католиків і 12 іудеїв. Село належало до парафії в Коровиці Самій. В роки війни багато молоді села пішла в ОУН і УПА.

 

Коровиця Сама – с. біля Коровиці Голодівської. Перша письмова згадка про село датована 1503 р. Нас. – 990 ч.: 760 – у., 60 – п., 110 – л., 60 – ж. На межі між Коровицею Голодівською і Коровицею Самою стояла дерев'яна церква св. Михаїла з 1870 р., вживана як склад, тепер не існує, бо 2000 року згоріла. Останніми парохами були о. Олександр Козенка і о. Станіслав Демко. В селі діяли читальня «Просвіти», кооператива, молочарня. Перед Другою світовою війною в селі діяла трикласова польськомовна школа. Гірка доля спіткала мешканців села в роки Другої світової війни. Тут були замордовані поляками і совєтами понад 75 українців. Близько 10-ти вихідців з села були вояками УПА. Накінець українці були депортовані до УРСР і на захід Польщі.

 

Косопуди – с. на захід від села Жукова. Перед війною тут діяла однокласна з польською мовою навчання школа в якій навчалося 37 дітей римо-католиків, 28 греко-католиків і 2 іудеї.

 

Котовські – прис. с. Нового Люблинця складався з 6-ти господарств.

 

Криве с. 4 км на захід від с. Горинець. Нас. – 220ч.: 170 – у., 5 – п., 45 – л. В селі діяла однокласна польськомовна школа, в якій навчалося 10 дітей римо-католиків, 41 греко-католиків і 1 іудей.

 

Крупець – с. Мурована церква Положення Пояса Пресвятої Богородиці з 1899 р. (тепер занепадає), 94 вірних УГКЦ. Останній парох в селі о. Стефан Жук.

 

Кутні – прис. коло с. Люблинець Новий налічував 17 господарств.

 

Лівча – с. 7 км на південь від м-ка Наріль. Вперше село згадано в архівних документах 1483 р. Нас. – 1670 ч.: 1110 – у., 420 – п., 50 – л., 90 – ж. Від 1618р. – королівське село. У 1880 р. нас. – 1134 ч. В селі діяла хата-читальня «Просвіти». Збереглися дерев'яна церква Преп. муч. Параскевії з 1799 р., тепер – костел і дзвіниця з 1920 р., рештки поміщицького двору і парк ХVІІІ-ХІХ ст. В селі діяла трикласна двомовна школа, в якій навчалося 68 дітей римо-католиків, 136 – греко-католиків, 5 – іудеїв. Тут 1945 р. воїни УПА розгромили пост польської поліції.

 

Лінденау – прис. в парафії Липовець. Колишня німецька колонія. Перед війною діяла однокласна польськомовна школа.

 

Липина – с. 5 км на півд. захід від м-ка Олешичі (коло Старого Села). На початку XX ст. тут діяла хата-читальня під головуванням Петра Дорощака, передплачували 5 газет і журналів, в читальні була велика бібліотека. В тридцяті роки XX ст. тут працювала двокласна двомовна школа, в якій навчалося 3 римо-католиків і 127 греко-католиків. Тут в роки війни бум вишкіл воїнів УПА, який зорганізував учасник двох армій, член ОУН Михайло Петрашко, згодом багатолітній в'язень ГУЛАГу.

 

Липовець – с. Церква Пресвятої Богородиці, дерев'яна. На початку XX ст. тут діяли: хата-читальня «Просвіти» під головуванням Онуфрія Жулинця, дві крамниці, товариство «Сокіл». Тут перед війною діяла однокласна школа з польською мовою навчання, в якій навчалися 1 учень римо-католик, 94 – греко-католики, 2 – іудеї.

 

Липсько – с. біля м-ка Наріль. Нас. – 1420ч.: 180 – у., 990 – п., 250 – ж. Відоме з 1613 р. як містечко, здобуте козаками війська гетьмана Б.Хмельницького в 1648 р. Є могила вояків польської армії «Кракув» з 1939 р., залишки оборонних валів XVIII ст. та замчища з ХVІІ ст. Діяла трикласна школа з польською мовою навчання, в якій навчалися 142 римо-католики, 16 греко-католиків і 53 іудеї. Доля українців села, як і всього Закерзоння, в роки війни була нелегкою.

 

Лисі Ями – с. 4 км від Любачева. Нас. – 1300 ч.: 560 – у., 30 – п., 690 – л.,20 – ж. Є зачинена каплиця на цвинтарі. Була польська двокласна школа, в якій навчалося 8 дітей римо-католиків, 64 – греко-католиків.

 

Лози – прис. коло с. Верхрата.

 

Луг – прис. коло с. Верхрата, працював водяний млин.

 

Лужки – прис. коло с. Верхрата.

 

Лукавець – с. 12 км на південь від Любачева. Нас. – 2030 ч.: 1040 – у., 200 – п., 740 – л., 50 – ж. Відоме з 1465 р. Збереглися рештки давнього поселення ІХ-Х ст. У 1880 р. налічувало 1259 ч.: 733 – у. Є невеликий костел з 1756 р. з дзвіницею на двох дубах і новий парафіяльний костел з іконою Матері Божої, т.зв. Тартаківської. Дерев'яна церква св. Дмитрія з 1701 р., розбудована в 1925 р. і частково спалена в 1987 р., відновлена в 1996 р. Була читальня товариства ім. М.Качковського. В тридцяті роки XX ст. діяла трикласна польська школа, в якій навчалося 135 дітей римо-католиків, 124 – греко-католиків і 2 – іудеїв. До тепер зберігся український цвинтар, який можна пізнати по малих горбках. В 1939 році проживало 1077 вірних УГКЦ. Священик о. Іван Федишин.

 

Лукавиця – с. 5 км на схід від м-ка Наріль. Нас. – 530 ч.: 40 – у., 470 – п., 20 – ж. З римського періоду є тут цвинтарище курганів культури карпатських кубків. Перед війною була польська чотирикласна школа, де навчалося 68 дітей.

 

м. Любачів – центр повіту, 39 км від м. Ярослав. Нас. – 6650 ч.: 2700 – у., 1300 – п., 500 – л., 2150 – ж. Відоме з 1214 р., входило до складу Червенських Городів. Близько 1360 р. на місці старого руського городища король Казимир Великий поставив оборонний дерев'яний замок. У 1388 р. власником міста став князь Зємовіт IV; від 1462 р. – у складі Белзького князівства. У 1330 р, заснована парохія східного обряду, а 58 років пізніше – латинського.

 

У 1376 р. місто отримало магдебурзьке право. Горіло у 1629, 1630, 1635, 1648 рр. У 1656 р. знищене шведами, а в 1672 р. – татарами. У 1623 і 1641 рр. епідемія здесяткувала мешканців так, що в 1677 р. залишилося 42 міщан. Потім місто швидко відродилось. У ХVIII ст. мало два млини, ґуральню, пивоварню, гарбарню, малі гути скла і заліза. Маєток міста із замком і селами продано в 1821 р. графу К. Павловському, а останнім власником буви граф Голуховський. В кінці XVIII ст. нас. становило 2500 ч. В другій половині XIX ст. утворено повітовий суд, податкову агенцію, пошту, лікарню та великі казарми.

 

У 1884 р. на залізниці Ярослав – Рава-Руська збудовано в місті станцію. Пожежі в 1889 і 1904 рр. завдали місту великої шкоди. У 1915 р. 11-а німецька армія звільнила місто від росіян і знову знищила його.

 

З проголошенням ЗУНР у 1918 р. УГА зайняла Любачів, але польське військове підсилення з Ярослава відбило місто. У 1923 р. Любачів став повітовим. З осені 1939 р. – у складі УРСР. ЗІ повіту совєти вивезли багато людей. Совєтсько-німецький фронт пройшов тут в липні 1944 р., а повіт опинився в складі Польщі. В лісах панувала УПА – сотні «Балая», «Калиновича», «Крука», «Шума» і «Тучі» з куреня «Залізняка».

 

Пам'ятки: діюча мурована церква св. Миколая з 1883 р. (архітект. Василь Нагірний, поліхромія Антона Яблоновського, іконостас Івана Рутковича) і мурована дзвіниця з XIX ст., міська ратуша, польська катедра, замок і міський парк, каплички біля шпиталю та на Лужку, музей, цвинтар і жидівський кіркут (цвинтар), синагога (спалена німцями), дві могили УСС (зруйновані). Тепер відновлено могилу січового стрільця Василя Вахнянина на цвинтарі біля шпиталю.

 

Діяли дві семикласні польськомовні школи (чоловіча і жіноча). В любачівській церкві у 1932-1940 рр.. працював парохом вікарій-катехит о. Юліан Горнецький. Від 1940 до 1945 рр.. деканом і парохом церкви був о. Анатоль Козак, а катехитом і сотрудником о. Мирослав Мищишин. Діяла читальня «Просвіти» з бібліотекою, захоронка (дитячий садочок), домівка футбольної команди «Хортиця». Працювали паровий тартак і кілька дрібних промислових закладів.

 

В кінці XIX і на початку XX ст. багато любачівців долучилися до визвольного руху за незалежність України. В місті на початку XX ст. діяло три хати-читальні «Просвіти»: у місті під головуванням Тимка Кравса, «на Гірчу» під головуванням Семена Жука і «За Перекопом» під головуванням Тимка Карванського. Читальні працювали активно, передплачували по 5 газет і журналів, проводили різні культурні заходи.

До укр. патріотів належала місцева сім'я Кравсів, з якої за волю України загинули

5 осіб. У 1918 р. місто від наступу поляків обороняли українці під командою сотника УГА Юліяна Головінського і коменданта Любачева хорунжого Стефана Франта з Дахнова.

 

В роки Другої світової війни понад 100 любачівців стали в ряди ОУН і УПА. Понад 67 воїнів УПА згинули або терпіли в тюрмах. Загинули в радянських тюрмах 1940-1941 рр. понад 15 осіб. Більше 5 загинули або були репресовані в 1944-1946 рр. поляками. Після виселення до УРСР арештовано і засуджено до різних термінів ув'язнення 9 осіб. В лавах ОУН активно діяли Василь Лашківець, Іван Ялоха, Євгенія і Ярослава Вахнянин, Ярослава Мороз. Прославилися на еміграції – в Канаді, США, Західній Європі і в Україні доктор Семен Жук, музиканти-професори Любов та Іриней Жуки; архітектор Радослав Жук, доктор, професор теології та історії церкви Ігор Мончак, о. крилошанин Петро Огірко (1923-2001), декан Стемфордської єпархії УГКЦ США, багатолітній парох українських церков в Бостоні, Харт-форді та Нью-Йорку, член президії Патріархального товариства США та інші – вихідці з Любачева.

 

У 1944-1945 рр. українців було депортовано до УРСР, а 1947 року тих, що залишилися, – на захід Польщі.

 

Люблинець Новий – с. 7 км на північ від м-ка Чесанова. До села належали присілки: Мельники, Дубрівка, Тепили, Прокині, Острівки, Жари, Кутні, Обліс. Нас. – 2610ч.: 2450 – у., 80 – п., 30 – л.. 60 – ж. Відоме з 1569 р. З 1821 р. власником був барон Бруницький, а останніми – Парнаси. 1 листопада 1918 р. тут встановили українську владу. Після тяжких польсько-українських боїв владу перебрали поляки. Перед війною діяло дві школи і польською та українською мовами навчання (в селі чотирикласна і на присілку Острівки – однокласна). В роки війни тут працювала семикласна школа.

 

В жовтні 1944 року польська міліція з Чесанова і Руди Рожанецької забрала з Люблинців 33 чоловіків, яких розстріляли коло Руди Рожанецької. Від польської служби безпеки 20 березня 1945 р загинуло понад 100 українців. Тут на цвинтарі поховані ті, що загинули за волю України, – 47 воїнів УПА.

 

В селі є мурована Церква Преображення Господнього з 1908 р. (тепер пам'ятка церковної архітектури). В церкві довгі роки служив її будівничий – визнаний церковний і громадський діяч краю о. Северин Метелля. Після нього аж до виселення – священик-патріот о. Олександр Козенка, який не прийняв Православ'я. На початку XX ст.. діяли три читальні «Просвіти»: в селі – голова о. Северин Метелля, на Мельниках – голова о. Гнат Заяць і на Острівках; кооператива «Добробут», двомовна чотирикласна школа (в роки війни – семикласна). В роки війни сотні новолюблинчан стали членами ОУН і вояками УПА, багато з них загинули на полі слави та у ворожих тюрмах. На цвинтарі є могила воякам УПА, що загинули в боях за волю України, і могила жертв терору польського війська 20.03.1945 року. Тут народився перший голова СКТ «Любачівщина» Іван Левкович.

 

Люблинець Старий – с. західніше Люблинця Нового. Вперше згадане в документах 1507 р. Нас. – 1580 ч.: 1505 – у., 5 – п., 25 – л., 45 – ж. Є мурована церква Преображення Господнього збудована 1927 р., тепер костел. Діяла читальня «Просвіти» і двомовна 4-класна школа. Довгі роки читальнею «Просвіти» і школою керував Михайло Горошко. Останнім священиком був о. д-р Адам Слюсарчик (1912-1947), який у роки війни був капеланом воїнів УПА і членів ОУН, був творцем і перекладачем підпільної літератури, ініціатором переговорів з польськими партизанами АК.

 

В селі є могила, де поховані 8 воїнів УГА, полеглих у 1918 р., і 18 воїнів УПА – у 1944-1947 рр. та могила жертв акції польського війська на село 20.03.1945 року, де поховано 47 старолюблинчан. У 1945-1946 роках люблинчан депортовано до УРСР, а в квітні-травні 1947 року рештки українців вивезені на захід і північ Польщі. Друга світова війна забрала життя 250 мешканцям Люблинців. Люблинчани не забувають свого села: відновили цвинтар та щороку на свято Спаса приїжджають сюди. Тут народився командир Львівської військової округи «Буг» Василь Левкович «Вороний».

 

Майдан – прис. в парафії Лукавець.

 

Майдан – прис. с. Синявки.

 

Медвеже – прис. с. Брусна.

 

Мельники – прис. коло с. Литовець.

 

Мельники – прис. коло с. Люблинець Новий. Налічував 96 господарств.

 

Мельники – прис. коло с. Щутків.

 

Мельники – прис. коло с. Крупець.

 

Мівків (Милків) – с. 10 км на захід від м-ка Олешичі. Нас. – 850ч : 530 – у., 40 – п., 250 – л., 30 – ж. Мурована церква Успення Пресв. Богородиці з 1910 р., зруйнована. Останнім парохом був о. Михайло Плахта, замордований поляками разом з дружиною і сином Юрком (після тяжких тортур розстріляні). Перед війною тут діяла двокласна школа з польською мовою навчання, в якій навчалося 69 дітей римо-католиків і 90 дітей греко-католиків. В роки війни українці села зазнали горя і лиха.

 

Мірки – прис. с. Синявка

 

Молодів – с. 3 км на схід від Любачева. Вперше згадане в архівних документах 1376 р. Нас. – 1510 ч.: 950 – у., 450 – п., 50 – л., 60 – ж. На початку XX ст. діяла читальня «Просвіти» під головуванням Семена Клоса, передплачувала 5 газет і журналів. В тридцяті роки XX ст. в с. діяла трикласна школа з польською мовою навчання, в якій навчалося 75 дітей римо-католиків, 136 – греко-католиків і 3 – іудеїв. Українці Молодова були депортовані до УРСР і на захід Польщі.

 

Монастир – с. 2км на півд. захід від с. Верхрата. Нас. – 300 ч. Було 2-і церкви: Успення Матері Божої з 1900 р., та Покрова Пресв. Богородиці з 1678 р. – на горі, де тепер хрест і могила вояків УПА. В селі діяла читальня «Просвіти», кооператива, двокласна школа з українською мовою навчання. Тепер село не існує. Щороку на свято Успення Матері Божої сюди приїжджають депортовані українці – з Польщі і України.

 

Мощаниця – с. 6 км на півн. захід від с. Старий Диків. Нас. – 1110 ч.: 480 – у., 220 – п., 360 – л., 50 – ж. Є дерев'яна церква св. Михайла з 1719 р., тепер костел. Була двомовна однокласна школа, в якій навчалося 79 дітей римо-католиків і 68 – греко-католиків.

 

Мочари – прис. 4 км. від с. Верхрата.

 

Мриглоди – прис. коло села Верхрати. Тут 2.03.1945 р. відбувся важкий бій між воїнами УПА та енкаведистами.

 

Мриглоди Любицькі – прис. коло села Любича.

 

Наріль місто – м-ко 31км на півн. схід від Любачева. Нас. – 2500 ч.: 120 – у., 1630 – п., 750 – ж. Включає зліва р.Танви – Крупець, на заході – Млинки, а на півночі – Загороди. Відоме під назвою Флоріанів з 1585 р., мало магдебурзьке право, замок Ф. Лаща з 1616 р. У 1630 р. тут було 238 домів і 2000 ч. Здобуте козаками Б.Хмельницького в 1648 р. У 1672 р. два татарські загони підпалили м-ко. Їх розгромив король Ян Собєський, звільнивши 2000 людей з ясиру. Від 1753р. до 1867р. м-ком володіли родини львівського старости Михайла Лося, а потім – родина Пузинів. У 1880 р. було 1603 ч.: 770 – п. і 806 – ж.

 

На переломі XIX і XX ст. утворено пожежну охорону, ощадну спілку і школу. М-ко згоріло в 1914 р., потерпіло від бомбардування і запеклих боїв у нім.-польській війні 1939 р. У 1944р. тут відбувся бій між польською АК і відділом УПА. Є ратуша, мурований костел з 1804 р., стара однокласна польська школа з 1908 р. (тепер музей), цвинтар, мурована церква Пояса Пресв. Богородиці з 1899 р. (тепер в занепаді), і рештки греко-католицького цвинтаря з камінними хрестами. Перед війною тут діяла семикласна польська школа, в якій навчалося 238 дітей римо-католиків, 9 – греко-католиків і 196 – іудеїв.

 

Наріль Село – с. біля м-ка Наріль. Нас. – 1060 ч.: 10 – у., 1010 – п., 40 – ж. Відоме з 1578 р. як власність Флоріана Лаща, потім – М. Лося. Входило до церковної парафії в Крупці. Перед Другою світовою війною тут діяла однокласна двомовна школа.

 

Німниця – прис. с. Верхрата. Була однокласна двомовна школа.

 

Німстів – с. 6 км на захід від Чесанова. Нас. – 1190 ч.: 540 – у., 50 – п., 540 – л., 60 – ж. Відоме з ХVП ст., як власність послідовно Синявських, Чарторийських і Замойських, а в кінці XIX ст. – барона Л. Ватмана. Є мурована церква Пресв. Богородиці з 1912 р.. яку занесено до реєстру пам'яток (тепер костел), руїни палацу Ватмана.

 

В селі діяла читальня «Просвіти», приміщення якої згоріло 1911 року. На купленій ділянці землі збудовано новий будинок, успішно дальші роки діяла читальня «Просвіти». Була двомовна двокласна школа, в якій навчалося 69 дітей римо-католиків і 90 дітей греко-католиків. У школі довгі роки вчителювали польки Гелена Янушевська і Марія Еснер. Парохом був о. Антін Савчин. В роки війни багато молоді з села вступили до ОУН і УПА. Дев'ять з них служили в різних відділах УПА. Багато українцівп постраждали від нападу польських банд, частина з них загинула.

 

Нова Гребля – с. 13 км на півд. захід від Любачева. Нас. – 610 ч ; 400 – у., 55 – п., 145 – л., 10 – ж. Перед війною тут діяла однокласна школа з польською мовою навчання. Село належало до парафії в Бігалях, тут проживало 482 вірних УГКЦ. З села походить. д. філолог, н. Дмитро Бучко.

 

Нове Село – с. біля м-ка Чесанова. Нас. –2670 ч.: 1900 – у., 260 – п., 430 – л., 80 – ж. Перша письмова згадка датована 1435 роком (відоме як власність Р.Галька). У 1880 р. нас. – 1989 ч. Є двірський комплекс в занепаді: оборонний палац з ХVІІ ст. (спалений в 1945 р.), земляні вали бастіону, живописний парк з ХVІП-ХІХ ст., мурована церква св. Пророка Іллі з 1907 р. (тепер костел). Діяли 2 читальні «Просвіти»: в селі під головуванням о. Івана Костека і «На Соснині» – голова Микола Круць. Читальні передплачували по 5 газет і журналів, вели активну культурно-просвітну роботу. Діяла каса Райфайзена, спілка «Рочдель», кооператив «Вигода», дві школи: – однокласова польська «На Соснині», в якій навчалося 37 дітей римо-католиків і чотирикласна українська, в якій навчалося 259 дітей. Тут багато літ працював талановитий педагог, директор школи Іван Тоган. В селі був тартак, млин, ґуральня і пивоварня. Були потужна група ОУН і УПА чисельністю 57 ч., більшість з них загинули; а також самооборонний кущовий відділ (СКВ) числом 38 ч.

 

Село славилося своїми патріотичними родами: Грабців, Круп, Гулів, Круцьків, Костеків, з яких вийшло багато священиків, вчителів, інженерів, воєначальників. Тільки в роки Другої світової війни з родини Грабців в ряди борців за волю України пішли: Іван Грабець, провідник надрайону, Омелян Грабець провідник молодіжних організацій на Любачівщині, пізніший полковник УПА, командир військової групи УПА-«Південь», та Василь Грабець (молодший). Всі вони заплатили своїм життям за волю України. Василь Грабець (старший) залишив по собі цінну книжку «З бувальщини Нового Села коло Чесанова».

 

В 1945-1946 рр. новосільці були депортовані до УРСР.

 

Новини Горинецькі – с. 4 км на північ від с. Горинець. Нас. – 660ч.: 60 – у., 580 – п., 20 – ж. Відоме з 1484 р. Нас. 1880 р.– 402 ч. На сході узгір'я Бучина є урочище «святиня сонця» – група вапняних скель. На північ за 1 км від села є джерела, на одному з яких – дерев'яна каплиця Матері Божої, яка об'явилася 1636 р. Там у 1943 р. встановлено кам'яну статую Матері Божої.

 

У 1944 р. німці у відплату за висаджений в повітря потяг спалили частину села. В роки війни українці терпіли від нападу польських банд, поляки – від нападів відділів УПА. В селі була однокласна польська школа.

 

Обліс – прис. коло с. Новий Люблинець. Складався з 7 господарств.

 

Олешичі – м-ко 9 км на захід від Любачева. Нас. – 3500 ч.: 860 – у., 920 – п., 1700 – ж., 20 – н.і. Відоме з 1576 р., засноване руським воєводою Є. Сенявським. Його родина мала тут оборонний двір – замок. На м-ко нападали татари (1610, 1624, 1629 рр.), козаки (1648 р.), зазнало пожеж у 1710 і 1726 рр. і епідемії хворіб у 1626 і 1641 рр. У ХVІІІ-ХХ ст. послідовно власниками м-ка були Чарторийські, Дзялинські, Потоцькі, Потулицькі і останні – Сапіги.

 

Тут був торговий і господарський осередок, млин, тартак і пивоварня. У 1939 р. під м-ком на Гораю відбулась битва польської 21-ї дивізії ген. Ю. Кустроня з німцями. Після встановлення німецько-радянської границі Олешичі ввійшли у склад УРСР. Німці зайняли м-ко в 1941 р. Совєтсько-німецький фронт тут перейшов 20.07.1944р. Дві вулиці м-ка були розбиті бомбардуванням німецьких літаків. Багато людей загинуло.

 

Під час виселення українців сотні «Залізняка» у вересні 1945р, розгромили польську залогу залізничної станції, станцію підпалили, і м-ко теж. М-ко має історичну композицію: на ринку є оригінальна ратуша – чотирибічний двоповерховий будинок з двома брамами з XVII ст., відбудований в 1727 р., згодом на поч. XIX ст. надбудований. Є парафіяльний костел з 1517 р. з дзвіницею з ХVІП ст. і пам'ятником папі Івану-Павлу II, мурована церква св. Онуфрія з 1809 р., пошкоджена бомбардуванням у 1944р. (тепер в занепаді), впорядкований цвинтар з кількома надмогильними кам'яними давніми хрестами, жидівський кіркут (цвинтар), залишки палацу кн. Сенявських, останнім власником якого був Олександр Йосафат Сапіга. Діяли читальня «Просвіти», польська семикласна школа, в якій навчалося 190 дітей римо-католиків, 191 – греко-католиків і 390 – іудеїв, українська кооператива «Єдність», тартак, цегельня. У1940-1944 рр. парохом церкви був о. Юліян Горницький, який вів церковний хор і малював оздоби церкви.

 

В ОУН і УПА діяли 13 олешичан. Звідси походять такі видатні діячі: Петро Галаз (1919-1944) – вчитель, вояк дивізії «Галичина»; Іван Гонтарський(1882-1945) – педагог і громадський діяч; Степан Гримак (1892-1946) – воїн УГА, директор повітового союзу кооперативів; Володимир Євстахевич (1917-1987) – священик, автор статей про укр. винахідників і вчених; Григорій Козій «Кравс» – начальник залізничної станції, громадський діяч; Григорій Козій «Костьо» (1898-1987) – доктор біологічних наук, професор Львівського університету; Михайло Козій «Костьо» (1906-1997) – кооператор, громадський діяч; Михайло Мацевко (1909-1955) – директор школи, вояк дивізії «Галичина», районований провідник ОУН; Михайло Мончак (нар. 1915) – директор школи; Василь Назаревич (1904-1951) – аптекар, що допомагав ліками українським повстанцям; Михайло Цєнкий (1896-1954) – воїн УСС, директор школи у Звинячі на Тернопільщині.

 

Олешичі Старі – с. біля м-ка Олешичі. Нас. – 2910 ч.: 1840 – у., 950 – п., 100 – ж., 20 – н.і. Відоме з 1431 р., належало до Рамшів, потім – до Синявських. Зазнало нападів татар у 1498 р. і таких нещасть, як і м-ко Олешичі. Є мурована церква Покрова Пресв. Богородиці з 1913 р. (в занепаді) з мурованою дзвіницею, поруч занедбаний цвинтар. Була двомовна трикласна школа, в якій навчалося 65 дітей римо-католиків і 131 – греко-католиків, читальня «Просвіта» та інші громадські організації.

 

Онишки – прис. коло Старого Села. Тут працювала однокласна двомовна школа.

 

Онищаки – прис. коло с.Башні Долішньої, який відносився до парафії в Башні Долішній.

 

Опака – с. 4 км на південь від Любачева. Нас. – 900ч.: 560 – у., 10 – п., 310 – л., 20 – ж. Є дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці з 1895 р. (в занепаді). Була польська трикласна школа, в якій навчалося 62 дитини римо-католиків і 78 – греко-католиків. Тяжким лихом стала для українців, мешканців села, Друга світова війна – їх депортовано з рідної землі.

 

Острівки – прис. с. Нового Люблинця. Перед війною тут діяла однокласна двомовна школа. На присілку було 30 господарств.

 

Пархівка – прис. с. Улазова, тепер одна з вулиць села.

 

Піддуби – прис. в парафії Липовець.

 

Плазів – с. 12 км на півн. схід від Чесанова. Нас. – 930 ч.: 530– у., 210 – п., 100 – л., 90 – ж. Колись – м-ко, засноване в 1614 р. Любачівським старостою Яном Плазою та відоме виробництвом мила, смоли, поташу і дьогтю, а також вибухового пороху. Нищене татарами в 1624 і 1672 рр., здобуте козаками в 1648 р., шведами в 1656 р. і росіянами в 1914 р. Знищене пожежою 1867 р. і пошестями хворіб в 1622 і 1635 рр. Тут на переломі XVІІІ і XІX ст. розвинувся осередок народного деревориту. Одним із відомих майстрів був Матвій Кострицький. У 1880 р. нас. становило 686 ч.: 455 – у., 194 – п. і 40 – ж. Є парафіяльний костел з 1822 р. і 2 дзвіниці; мурована церква Успення Пресв. Богородиці з 1936 р. (в занепаді).

 

Завідатель парафії у Плазові о. Григорій Федорищак, 1947 року заарештований польською владою і ув'язнений в «Явожно» Діяла читальня «Просвіти» і польська двокласна школа, в якій навчилося 41 дитина римо-католиків і 107 – греко-католиків. В роки Другої світової війни багато плазівчан долучилися до боротьби за незалежність України, вступили в ОУН і ряди УПА. Українців села у 1944-1945 рр. не раз рятував від погромів староста-подяк Сікора, який попереджав українців про плановані напади на село польських банд Валенчика та інших, хоч сам міг бути за це застрілений. В рядах УПА загинуло коло 15 плазівчан. При переправці зброї до лісу поблизу Горайця загинув воїн УПА Стефан Ступак.

 

Подемщина – с. на півн. захід від с. Горинець. Нас. –1000 ч.: 760 – у., 40 – п., 130 – л., 70 – ж. Була дерев'яна церква Покрова Пресв. Богородиці з 1882 р. (зруйнована). Діяли водяний млин, фільварок з ґуральнею, крамниця, читальня «Просвіти», двомовна двокласна школа. В 1944 р. село спалили поляки і совєтські енкаведисти; вбили близько 40 українців. Тут, як і в інших селах, в роки Другої світової війни українці зазнали страждань і депортації з рідної землі.

 

Прісся – с. 2 км на схід від с. Верхрата. Нас. – 580 ч.: 530 – у., 40 – п., 5 – ж., 5 – н.і. Відоме з XV ст. (1423 р.) Є чудова дерев'яна церква Різдва Пресв. Богородиці з 1899 р., відновлена у 2000 р. з дзвіницею з XIX ст. Діяли читальня «Просвіти», кооператива «Своя Хата», товариство «Сокіл» і однокласна двомовна школа.

 

Прокині – прис. коло с. Нового Люблинця. Тут проживали 4 господарі.

 

Радруж – с. 3 км на півд. схід від с. Горинець. Відоме з 1444 року. Нас. – 2590 ч.: 2410 – у., 90 – п., 10 – л., 60 – ж. Засноване на волоському праві. Відоме з виробництва вапна, а з XVIII ст. – виплавкою заліза. Є дерев'яна пам'яткова церква св. Вмч. Параскевії з XVI ст.(тепер музей); відреставрована в 1965 і 2000 рр. При церкві є два старі цвинтарі з кам'яними надгробками XVIII-XIX ст. з Брусна. На цвинтарі збереглася могила Катерини Дубневич, турецької полонянки, фундаторки церкви.

 

В листопаді 1918 року 21 радружанин вступили до УГА, а в роки Другої світової війни 24 радружани пішли в УПА. Є дерев'яна церква св. о. Миколая з 1931 р.(тепер костел). У 1944 р. енкаведисти вбили пароха Радружа і Немирівського декана о. Василя Гучка, його дружину і дочку і підпалили плебанію, в якій вони згоріли; загинуло ще 9 осіб. З села до дивізії «Галичина» вступили 16, а до лав УПА – 24 хлопці. Загинули в тюрмах і Сибіру 15 патріотів, ще 6 – від польського війська і енкаведистів у 1945 р., а 15 – під час ІІ-ї світової війни.

 

Село мало багатий фільварок, водяні млини, олійницю, ступу на пшоно, три кузні, три кам'яні кар'єри . Було три школи двомовні, однокласна в присілку Гай Лісовий, в селі – двокласна двомовна, читальня «Просвіти», працював церковний

Хор. Українців виселено у 1946-1947 рр. до УРСР. Частина радружан поселилися в с. Зубра під Львовом. Шість родин було вивезено в Сибір. Радружани свято бережуть пам'ять про рідне село.

 

Райхів (тепер Підлісся) – с. на схід від Любачева. Нас. – 150 ч.: 5 – у., 80 – п., 15 – ж., 50 – н.і. Колишня австрійська колонія. В селі діяли дві однокласні школи з польською і німецькою мовами навчання.

 

Руди Рожанецька – с. 20 км на північ від Любачева. Нас. – 1560 ч.: 60 – у., 1420 – п., 80 – ж. Відоме, як промислова оселя з початку XVII ст., осередок виплавки заліза з 1706 р. до XIX ст. з водяним приводом (потім – велика плавильна піч, 4 фришерки і цвяхарня, а також папірня). У ІІ-ій половині XIX ст. було власністю родини Ватманів. Тут діяли тартак, ґуральня, молочарня, виробництво скипидару. Перед війною діяла трикласна польськомовна школа, в якій навчалося 94 дітей римо-католиків, 5 – греко-католиків і 11 – іудеїв.

 

В роки Другої світової війни прославилось, як випадова база польських банд проти українських сіл. Тут в травні 1945 року відбулась зустріч представників УПА і АК з метою припинення взаємних боїв. Є палац, двір і живописний парк зі ставками з XVIII ст.

 

Руда ІЦутківська. В архівних документах вперше згадана 1507 р. Село належало до Щутківської парафії. Парох о. Лев Саломон.

 

Рудка – с. 12км на схід від м-ка Чесанова. Нас. – 430 ч.: 425 – п., 5 – ж. Відоме з 1717 р. Перед війною в селі діяла однокласна польськомовна школа. В 1944 р. знищене вояками УПА: 60 людей загинуло, іншим наказано відправитись за Сян.

 

Синявка – с. 20 км на схід від Любачева. Село складалося з 11 присілків. Нас. – 1080 ч.: 970 – у., 55 – п., 25 – л., 30 – ж. В селі була дерев'яна церква Воздвиження Чесного Хреста з 1877 р., читальня «Просвіти» і двомовна двокласна школа. Під час німецької окупації з села на примусові роботи було вивезено понад 31 особу, в УПА пішло більше 15 хлопців.

 

Село було дощенту спалене і знищене поляками 9.03.1945 року, загинуло 27 українців. Після переселення до УРСР 10 синявчан були арештовані і засуджені за зв'язок з УПА. Вивезені синявчани поселились на Львівщині в селах Борщовичі, Ямпіль та інших. Після виселення українців село Синявка уже не існує.

 

Сисаки – с. в парафії Щутків.

 

Сколин – с. 2 км: від с. Великі Очі. Перед війною 297 вірних УГКЦ.

 

Солотвина – прис. коло с. Башня.

 

Соплі – прис. с. Бігалі. Перед війною тут діяла однокласна польськомовна школа.

 

Старе Село – с. на півд. захід від Олешич. Відоме з 1492 року. Нас. – 3380 ч.: 2630 – у., 60 – п., 590 – л., 100 – ж. Дерев'яна церква св. Косми і Дем'яна з 1640 р. зруйнована 1980 року. На початку XX ст. була читальня «Просвіти», якою керував Яків Скиба. Перед війною діяли польська однокласна і українська двокласна школи. До лав ОУН і УПА вступило багато хлопців, два з яких загинули. У 1944-1945 рр. українці зазнали страшного польського терору. Тут народився голова СКТ «Любачівщина» Михайло Герасимович.

 

Суха Воля – с. 4 км на південь від Олешич. Нас. – 1870 ч.: 1690 – у., 60 – п., 80 – л., 37 – ж., 5 – н.і. Дерев'яна церква Введення Пречистої Богородиці з 1838 р. зруйнована. Парохом в селі був о. Семен Іванусик. На початку XX ст. були читальня «Просвіти», в якій головував Петро Бучко, кооператива «Згода», українська двокласна школа. В роки війни багато молоді з села пішли в ОУН і УПА, прізвища 14 хлопців відомі, 12 з них загинули в боротьбі. В роки війни за волю України загинуло багато молоді. Особливо відзначились Микола Ситник (1915-1988), Іван Козелко, Ілько Завада та Іван Козак (1916-1977), громадський діяч в м. Торонто, Канада. Українців села депортовано до УРСР і на захід Польщі.

 

Тепили – прис. коло с. Люблинець Новий, складався з 24 господарств.

 

Тимці – прис. коло с. Бапшя Долішня. Перед війною тут діяла однокласна з польською мовою навчання школа, в якій навчалося 11 дітей римо-католиків і 72 – греко-католиків. В роки війнии молодь стала до боротьби за незалежність: декілька пішли в УПА, в підпілля ОУН. В роки Другої світової війни згинуло в борні помад 20 тимчан.

 

Улазів – с. 12 км на півн. захід від Чесанова. Нас. – 2660 ч.: 2070 – у., 20 – п., 390 – л., 180 – ж. Село налічувало 350 господарств. Відоме з 1469 р. як власність Рамшів. Є дерев'яна церква св. Вмч. Димитрія 1848 р. (або 1835 р.), частково спалена, в 1986 р. відновлена – під костел, тепер опущена, дерев'яна дзвіниця з XIX ст., дерев'яний хрест з каменем без таблички, новий костел. На початку XX ст. діяли читальня «Просвіти» під головуванням Василя Янишевського, кооператива «Сила», товариство «Сокіл», дві школи – однокласна польська і чотирикласна українська.

 

В роки Другої світової війни улазівчани долучилися до боротьби за незалежність України. Тут було організовано вишкіл членіви Похідної групи. 1943 року 19 хлопців зголосилися до дивізії «Галичина», пізніше більше 10 хлопців пішли в УПА, дівчата працювали в підпільній сітці ОУН і УЧХ (Український червоний хрест).

 

Фельзендорф (тепер Домбкув) – с. на південь від Любачева, на північ від Опаки. Нас. – 160 ч.: 10 – у., 75 – п., 5 – ж.,70 – н.і. Колишня німецька колонія.

 

Фільварки – с. на південь від Люблинця Старого, на схід від Німстова, на захід від м. Чесанова. Перед війною тут працювала однокласна польськомовна школа. В кінці війни розмістилася станиця польської МО, яка нападала на сусідні українські села і замордувала десятки українців, в тому числі – шість люблинчан.

 

Фрайфельд (тепер Ковалювка) – с., примикає до села Жукова зі східної сторони, 3 км на північний схід від Чесанова. Нас. – 230 ч.: 80 – у., 60 – п., 20 – ж., 70 – н.і. Колишня німецька колонія.

 

Футори – с. 4 км на північ від Олешич. Нас. – 880 ч.: 740 – у., 10 – п., 130 – л. Відоме з XV ст. Була двомовна двокласна школа, в якій навчалося 16 дітей римо-католиків та 83 – греко-католиків.

 

Хиже – прис. коло с. Кадлубиська. Перед війною тут діяла однокласна польськомовна школа.

 

Хлівиська (Хлівищі) – с. 3 км на схід від Нароля. Нас. – 1030 ч.: 10 – у., 1010 – п., 10 – ж. Перед війною тут діяла однокласна польськомовна школа.

 

Хмелі – прис. коло с. Брусно Старе. Тут діяла українськомовна однокласна школа, в якій перед війною навчалося 79 дітей українців.

 

Хотилюб – с. 7 км на схід від Чесанова. Нас. – 1510 ч.: 740 – у., 30 – п., 700 – л., 40 – ж. Відоме з 1565р. У 1880р. нас. – 960 ч.: 448 – у., 494 – п. В селі були читальня «Просвіти» під головуванням о. Івана Лагінського, кооператива, шпихлір, позичкова каса. У 1939 році село відійшло під радянську окупацію. У 1945 р. загін УПА розгромив в селі польський пост міліції. Є дерев'яна церква Покрова Пресв. Богородиці з 1886 р. (до 2000р. – костел, тепер опущена, бо збудовано новий костел).

 

Перед війною була двомовна трикласна школа, в якій навчалося 112 дітей римо-католиків, 105 – греко-католиків, 2 – іудеї. В роки Другої світової війни українці в Хотилюбі пережили багато лиха. Так, 30 серпня НКВД-исти разом з поляками арештували десь коло десяти чоловік. Мало хто з них повернув додому. 15 травня 1945 року енкаведисти розстріляли в селі понад 12 чоловік. В 1945-1946 рр. українців з села було депортовано до УРСР і на захід Польщі.

 

Цівків – с. 3 км на захід від с. Дикова Старого. Нас. – 2890 ч.: 1240 – у., 50 – п., 1440 – л., 160 – ж. Перша письмова згадка про село відноситься до 1492 року. Є дерев'яна церква св. Димитрія з 1844 р. (тепер в руїні). Була читальня «Просвіти». З 1930 р. в селі діяла польська трикласна школа, в 1938-1939 – чотирикласна. В цей час в школі навчалося 129 дітей римо-католиків, 123 – греко-католиків, 7 – іудеїв.

 

Звідси походять видатні діячі родини Вахнянинів: священики Яків і його син Клим (1812-1890), композитор, письменник, громадський діяч Анатолій, професор гімназії Іван і священик Гнат.

 

Останнім парохом в селі був о. Сильвестр Крупа, якого польська влада заарештувала і утримувала в концтаборі «Явожно». Після виселення українців український Цівків перестав існувати.

 

Черешні – прис. коло м. Чесанова.

 

Червінки – с. на південний схід від с. Башня Долішня (Синявка). Перед війною тут діяла двокласна двомовна школа, в якій навчалося 16 дітей римо-католиків і 100 дітей греко-католиків.

 

Чернявка – прис. в парафії с. Бігалі.

 

Чесанів – м-ко 11 км на північ від Любачева. Нас. – 2850 ч.: 370 – у., 1330 – п., 1150 – ж. Відоме з 1590 р. від заснування С. Цєшановським на частині Нового Села. Розвивалось швидко у ХVІІ-ХVІП ст.: цехи шевців, кушнірів, ткачів, папірня, рушникарня, пивоварня, млин, виробництво бляхи і сукна.

 

Належало до Белзецьких, а потім до Замойських. Нищене татарами в 1624 і 1672 рр., а в 1648 р. зайняте козаками Богдана Хмельницького. В другій половині XIX ст. стало центром повіту (1867 р.). Появилась пожежна охорона, ощадна каса, лікарня, 1907 року була утворена повітова філія товариства «Просвіта». З 1914 р. до липня 1915 р. м-ко було зайняте росіянами. У 1918 р. владу перейняли українці. У 1923 р. перестало бути центром повіту. У 1935 р. тут було 50 малих промислових і 120 торгових закладів.

 

У 1939 р. м-ко бомбардували німці. По встановленні границі м-ко залишилось на німецькому боці. У 1940 р. тут був табір праці для жидів будували укріплення кордону. У травні 1944 р. сотня «Залізняка» зайняла м-ко, а поляки перед тим покинули Чесанів і перенеслись до Руди Рожанецької.

 

Є парафіяльний костел св. Войцеха з 1800 р. (знищений у 1915 р. і відбудований у 1918 р.), мурована церква св. Вмч. Георгія з 1900 р. (тепер занепадає). Були філія читальні «Просвіти», молочарня, польська семикласна школа, обеліск в честь 200-ліття перемоги над турками під Віднем 1683р., козацька могила на кургані, з якої поляки усунули хрест. В церкві збереглась поліхромія з 1935-1937 рр. маляра і скульптора італійської школи Григорія Кузневича, родом з Брусна. Священиком-катехитом у 1935-1943 рр. був о. Семен Посіко. Не прийнявши совєтського православ'я, він працював 20 років бібліотекарем в науковій бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові, написав багато статей.

 

Тут народився визначний український поет Петро Карманський (1878-1956). У м-ку в тридцятих роках XX ст. діяв Юліян Головінський (1894-1930), сотник УГА, командант УВО, командир VІ-Ї бригади УГА, яка у 1918р. обороняла Любачів; а згодом керівник Української Військової Організації, підступно вбитий поляками у 1930 році. Від 1939 р. в м-ку діяла ОУН, зорганізована Адріаном Лебедовичем, Іваном Грабцем, д-ром Баб'яком та ін., до якої належали Юрій та Олександр Жуки, Степан Симко, Анна Жук, Параскевія Симко, Емілія Козій, Стефанія Маслянка, Катерина Юрчишин, Анна Купець, багато молоді. В 1944 році після звільнення м-ка від німців тут була утворена станиця МО, з якої польські бандити нападали на українські села. В ліску Сосінки коло Чесанова поховано коло ста їх жертв. Українців вивезено до УРСР листопаді 1944 року.

 

Шупри хутір коло села Верхрата.

 

Щутків – с. 7 км на південь від Любачева. Нас. – 1150 ч.: 950 – у., 55 – п., 25 – л., 30 – ж. Відоме з 1388 р. У 1880 р. нас. становило 717 ч. і 147 домів. У 1531 р. працювала гута заліза. Є дерев'яна церква св. Димитрія з 1904 р. з дзвіницею з XIX ст., кілька капличок з XIX і XX ст. Діяла читальня «Просвіти», двомовна трикласна школа. До лав УПА вступили близько 80 юнаків і дівчат. Тут народився громадський діяч, голова товариства «Надсяння» в Городенці Івано-Франківської області Михайло Вороний. У 1956 р. поблизу відкрито родовище газу.

 

Ялина – присілок Старого Села., який складався з 48 господарств українців, цілковито зруйнований поляками.