Згадую полювання поляків на людей (автор: Воробель Іван)

опубліковано 17 черв. 2012 р., 14:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 черв. 2012 р., 05:07 ]

                                                               Автор: Іван Воробель, 1936 р. н., народився у с. Слобода Мала на Любачівщині 

                                                                                                            Вісник Любачівщини №6, Львів – 2002. –112 стор.


9 вересня 1944 року в Любліні (Польща) була започаткована людиноненависницька, злочинна акція, до якої причетні тоталітарні режими СРСР і Польщі – підписана Угода між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. 

Завізували її Хрущов і Осубка-Моравський. Це був сигнал для польських шовіністів «огнєм і мєчем» викоренити українців з їхніх віковічних, етнічних земель і не залишити тут і сліду від української меншини, яка налічувала, за даними, взятими із польських джерел і наведеними у книзі «Церква в руїні» Олегом Іванусівим (Канада), 1 062 000. З них 700 тисяч вивезено до УРСР, а 362 тисячі залишились у Польщі. Автор пише, що 24 тисячі українців виїхали до України «добровільно». Офіційно ж вважається, що депортовано близько 590 тисяч українців. 

Який це був «добровільний» виїзд, навіть ще до офіційного початку операції «Вісла» у квітні 1947 року, зловісне 55-річчя якої відзначаємо саме в 2002 році, можуть розповісти Петро Чупик, Іван Вількос, Емілія Задоровська, Михайло Яріш, інші мої односельчани із Слободи, інших українських Лідіце, які залишилися живими, і вже не зможуть розповісти тисячі українців порубаних сокирами, заколотих багнетами, повішених, розстріляних польськими шовіністами. 

У ті пам'ятні Зелені свята 1944 року не радість, а смуток і відчай за вбитими заглянули фактично до кожної другої української хати невеличкого села Малої Слободи (тепер Польща), в якому налічувалося всього-на-всього 22 номери. Та чи не найлютіше горе спіткало сім’ю Мокрицьких, на обійстю яких польські звірі-шовіністи й залишили 7 трупів, в тому числі і трьох хлопчиків, найменшого з яких багнет проткнув у колисці; 16-річному Іванові Мокрицькому також завдано смертельних багнетних уколів. 

У Слободі цієї ночі загинули також Сікора, Сай, Пашковський, Квік, Гісь та інші. Чудом уникнув смерті організатор самооборони с. Слободи Іван Воробель. 

– За що? – тамував сльози 17-річний Михайло, старший син сім'ї Мокрицьких, який, можна сказати, чудом, з Божою поміччю, як і Петро Чупик, інші слободяни, залишився живим і стискав кулаки. 

Зрештою, хіба треба було мати якусь провину, щоб потрапити під сокиру чи на мушку карабіна в руках польського бойовика? Уже того, що народився українцем, молився у церкві, а не в костелі, і було достатньо, щоб попрощатися зі світом. Слободяни виростали працьовитими, лагідними, щирими, і доброзичливими, поважали закон. А ще виділяла їх гордість за свої етнічні корені, що сягали у глибини Київської Русі і руйнування яких в умовах польськомовного оточення вважалося смертельним гріхом, а відмова від національності була рівнозначна боговідступництву. Тому й ненавиділи їх ті, хто бачив у них тільки рабів-хлопів. 

Мені, тоді ще школяреві, що навчався у першому класі, теж двічі довелося запам'ятовувати свист і дзижчання куль, адресованих не конкретній особі, а українцеві взагалі. Тож у зрілому віці, коли брав у руки рушницю, згадував те полювання поляків на людей, на тих, хто не говорив їхньою мовою, хто ходив у вишиваній сорочці, зберігав поруч з Біблією і «Кобзар», не цурався своєї історії, звичаїв, традицій. Бог двічі дарував мені життя тільки для того, щоб тепер і я міг сказати, як польські шовіністи утверджували свою владу над етнічними українцями, котрі вважали себе невід'ємною частиною української нації.

 

На могилі своєї родини Михайло Мокрицький поклявся пожертвувати, якщо буде потрібно, своїм життям, але припинити шлях мордувальникам. Знайшлися й однодумці – Антін Яріш, Степан Мокрицькнй, Іван Гісь, з якими згодом добровільно вступав у кущ УПА, котрим командував «Бор» (псевдо). Базувалися в лісах, в яких вчилися володіти зброєю, маскуватися від ворога, загартовували душу й тіло у довгих переходах, готувалися захищати українців від цілковитого знищення. Спали на гілках ялиць, накривалися тим, що прихопили з собою, вирушаючи в безповоротну дорогу. 

Польські мародери з відходом з території Польщі німецьких військ зовсім розперезались, ні на гріш не цінували життя українця. Оскільки нова влада «людової» Польщі ще не зуміла, радше, не хотіла оволодіти тут становищем, польські комуністичні і некомуністичні банди, польська поліція та військові частини масово знищували місцеве українське населення. 

Тяжких втрат зазнали й сусідні зі Слободою українські села, серед яких і українське Лідіце – село Пискоровичі, а також Дубровиця, Теплиця – зрештою, хіба можна тут перерахувати жертви польського шовіністичного геноциду. На Любачівщині поляки винищили українське населення сіл Гораєць, Люблинці Новий і Старий. У Тисові вбито 50 українців. 

У березні 1945 року польська банда напала на присілок Волчасте, в якому замучила 34 селянина. В селі проживала 21 українська родина. Опорою українства вважалося і село Теплиці, куди перебралася після слободянської масакри родина автора цих рядків. Проживало тут близько чотирьох тисяч українців, які збудували прекрасну церкву Різдва Пресвятої Богородиці, двоповерховий громадський дім, де була читальня «Просвіти», яку організував Олекса Воробель, і кооператив «Єдність». 

Це було древнє поселення. Селяни часто виорювали на своїх полях крем'яні сокирки – свідчення того, що люди жили тут ще за 2500 років до народження Ісуса Христа. На тутешніх теренах археологи відкопали надбережні городища й цвинтар з часів т.зв. Лужицької культури. Зберігся й майдан, обкопаний землею, де розкладав свій військовий табір гетьман Іван Виговський, повертаючись у 1655 році з походу на Польщу. Отож це була земля, на якій жило автохтонне українське населення. Гірка доля не обминула їх. Поляки замордували в Теплицях Степана Зубика, Олексу Волоса, Катерину Квік, Петра Воробля, родину Мпкрицьких, яка складалася з шести осіб, і багатьох інших. 

Вбивали жорстоко, безжалісно. Ганну Молинь, наприклад, прив'язали до двох пригнутих дерев і розірвали її тіло надвоє. Бандит Міхал Крупа власноруч замордував у Кирилівці 28 українців. Його коханка, 28-річна Людмила Чапля, вбила тут Ганну Дудко, її сина Івана, зятя Миколу Михалушка. Жертвами терору стали Марія, Ганна та Іван Дудки, Мокрина, Ганна та Юстина Кедзьори, Іван Курило та багато інших. У Дубровиці, де стояла українська церква, яку відвідували і слободяни, польські бандити замучили навіть пароха Миколу Добрянського. Від їхніх рук загинули Юрко Пухта, Михайло Каня, Степан Данилець, Марія Нікеруй, рідня автора цих рядків Гаврило, Степан, Михайло Труші та ін. У Дібчі лише в одну могилу було вкинуто 18 закатованих. Вчителя Богдана Дубляницю шовіністи замордували в школі. Володислава Гадая із села Борки нелюди з польського середовища живим повісили за ноги і розпалили під ним багаття. 

Неймовірно, але факт: організаторами банд були й польські священики. До найжорстокіших з них належав капрал Армії Крайової Францішек Журавський. Він особисто вбив кільканадцять українських священиків, серед них пароха Бабич – о. А. Сембратовича, пароха Тарнавки – о. М. Мазура, пароха Скопова – о. І. Дем'янчика, пароха Березки – о. О. Білика та багатьох інших. На його совісті майже тисяча людей, серед них теж і декілька поляків. 

Всьому світові відоме шахтарське село Лідіце з колишньої Чехословаччини. 10 червня 1944 року німці розстріляли тут всіх чоловіків і 56 жінок. А скільки таких Лідіце на Закерзонні? Одне з них село Пискоровичі. Тут в кінці квітня 1945 року поляки загнали українців до школи начебто на віче в справі переселення. І враз – кулеметні черги. У горі трупів шовіністи нарахували 358 українців. Кров стояла калюжами на замерзлій землі. У книзі «Ярославина і Засяння», виданій чиказьким регіональним об'єднанням «Ярокза» (США), яке очолює доктор Петро Вигінний, описані й інші звірства поляків над українцями. Кількість жертв у цьому селі – від 900 до 1344 особи. 

Німці вивезли в Рейх чимало молоді. Влітку 1945 року українці поверталися додому. Як згадує житель села Рудки Яків Козел, польські шовіністи нападали на них, вбивали і кидали в Сян. Трупи десятками плили за течією. 

Михайло Мокрицький, його побратими із Дубровиці, Теплиць, Ожадни, інших сіл отримали наказ переміститись у ліси, що розкинулися поблизу сіл Радави, Сурмачівки, Жепалева, В'язівниці. Через ці околиці в липні 1944 року фронт пересунувся на захід. Почали організовуватись польська адміністрація, її міліція. З'явилися й польські банди, які грабували, вбивали українців. Поляк з Радави Ян Тиран прив'язав до дерева Василя Бохна і заколов його багнетом. У В'язівниці вбили Івана Скуратка, кинули в річку малого хлопчика Цєнкого. Перелік таких жертв можна продовжити. Українці із Манастиря, Лежакова, забираючи з собою худобу, таке-сяке майно, втікали в глухі ліси. 

Польському теророві поклала край акція відділів УПА під командою Залізняка. І саме в одному з його кущів воювали слободяни. Повстанці ліквідували центр польських банд, який очолював якийсь нелюд Ґліняк. Міліцейські установи дременули в Ярослав. Було утворено «республіку УПА» з кордоном на Сяні. Звичайно, була вона кісткою в горлі для шовіністів. На боротьбу з повстанцями кинуто регулярну польську армію. На Великодні свята в 1946 році здійснено один із рейдів на село Радаву, коли усі його присілки було спалено. Погорільці побудували собі землянки, в яких тулились аж до проведення операції «Вісла». 

Звісно, загін самооборони стримував шаленство поляків, перепиняв їм дорогу на українські села. Під час одного з таких рейдів кущовий «Бор» повів хлопців, серед яких були слободяни, на засідку. Пів дня пролежали з кулеметом між соснами, очікуючи каральників. Марно. Ввечері командири обговорили ситуацію і, оскільки розвідка повідомила, що слід чекати наїзду ворога, вирішили повторити засідку знову. Цього разу взяли на допомогу ще 15 вояків УПА з сусіднього терену. І ось студебекери каральників на дорозі. Дружно пролунали постріли. Залишаючи на місці сутички зброю, вбитих, підрозділ регулярного війська кинувся навтьоки. В машині залишилося 4 кулемети, 4 гранатомети, понад 50 гвинтівок та автоматів, велика кількість патронів. Було поранено одного повстанця. 

Та не завжди вояки УПА переможно закінчували бій. Якось Михайлові Мокрицькому «Довбуш» впало у вічі, що в його кущі відсутні хлопці із служби безпеки. Не було їх кілька днів. А повернувшись, принесли вбитого Колоса. 

– Дісталося і більшовикам, – почув Михайло на похороні.

Говорили палкі промови, запевняли, що незалежна Україна пам'ятатиме своїх лицарів. Зі сльозами на очах співали тепер відому пісню:

Он там попід лісом,

Попід темним бором

Повстанці ідуть

І на руках своїх могучих

Убитого несуть.

 

Дружно заспівували:

І знову хмари почорніли,

Із моря йде туман,

Скажи, скажи, чого задумавсь,

повстанчий отаман.

 

І далі:

Спи спокійно, друже Колос,

повстанче молодий.

Тебе ми з честю поховаєм,

А завтра підем в бій

 

А йти в бій Михайлові Мокрицькому, Антону Ярішу, якого призначили ройовим, іншим слободянам, які завжди трималися разом, доводилося часто. 

Важким був, зокрема, бій рою, в якому воював Михайло Мокрицький, його троюрідний брат Микола Мокрицький, інші слободяни, у Рудці, через яку пролягав їхній рейд. Озброєні поляки насідали спереду, а ззаду, з міста Синяви, під'їхала їм підмога – польська поліція. Оскільки два повстанці загинули, в тому числі й Микола Мокрицький, і зв'язок було порушено, то Михайло Мокрицький ще з чотирма вояками опинився в самому пеклі. Виручив кулемет, під кулі якого нападники не наважилися лізти Друзі, маючи таке надійне прикриття, вислизнули з лещат. 

Українцям особливо дошкуляли дві банди, кількістю понад 200 осіб, що базувалися у В'язівниці. Вбивали, мордували, відбирали худобу, майно. Командир Залізняк вирішив ліквідувати їх. 24 квітня 1945 року повстанці зосередилися біля Радави, а наступного дня оточили поляків, які тут окопалися. Бій тривав 10 годин. Опір було подолано тоді, коли вдалося знищити кулемет на вежі костелу. Хати тих, хто давав пристановище мордувальникам, були спалені. 

Як бачимо, жертвами польських шовіністів, які задумали будь-що винищити українців, ставали мирні жителі обох національностей, котрі досі віками жили в мирі та злагоді, про що свідчать, зокрема, хоч і поодинокі, мішані шлюби. 

Слободяни прикривали і рейд «Шума» з куреня «Залізняка». Рій А. Яріша заліг за мостом через річку Любачівку. Довго тягнулися хвилини. І ось почулися викрики, польська лайка. З гуркотом декілька фір, на яких їхали бандити, з'явилися між перилами. Витримавши паузу, кулеметник натискає на гашетку. Оговтавшись, поляки теж відкривають шалену стрілянину. Патрони в одному диску закінчуються. Антін простягає руку за другим диском, взятим у тому пам'ятному бою. Але що це? Черги не виходять, кулемет стріляє поодинокими пострілами. Михайло Мокрицький отримав команду перезарядити кулеметний диск. Дзижчали кулі, поляки знову виривалися на міст. Але новий диск уже на місці. Ройовий дивиться на годинник і дає команду залишити позиції. 

Михайлові Мокрицькому випало воювати разом із славними лицарями опору на Закерзонні.

– Не забути мені, – каже він, – уродженця села Пискорович Івана Мостила (Павль). Ми захоплювалися його відвагою, і кожний з нас хотів бути саме таким, як він. 

Вирушивши із своєю боївкою в Карпати, Павль був оточений більшовиками біля села Стібни на Перемишльщині і важко поранений. УГВР посмертно нагородила Івана Мостила-Павля золотим Хрестом Заслуги і надала йому звання Героя українського Посяння. 

На незначну кількість відділів УПА, що діяли на Надсянні, наступали аж три польські дивізії, загони «міліції обивательської», інструкторські відділи НКВД. Оскільки Сталін подарував українські землі Польщі, то повстанці не могли розраховувати на допомогу комуністичного режиму України. Насильницькими методами, під кулями і багнетами з Польщі в Україну переселено начебто понад 500 тисяч українців, але ця цифра далека від дійсності. Ось так, «огнєм і мечем» з допомогою Москви була ліквідована українська меншина, і тим самим написана найганебніша сторінка в історії Польщі. Нація сама на себе вилила кров, від якої їй уже не відмитись. Не відмолити і в Бога смертельного гріха, передбаченого Його заповіддю: «Не убий». 

Михайло Мокрицький, повернувшись на рідні терени, «добровільно» переселився із слободянами, які покинули своє село  і тулилися в добрих людей у Теплицях, на Львівщину. Сім'ї братів мого батька Степана та Петра Вороблів, Івана та Панька Гісів, Луки та Петра Вількосів, Івана Квіка, Петра Кані опинилися в селі Корчунок-Дашавський Стрийського району. І якщо на перших порах вояки УПА, що базувалися в навколишніх лісах, з недовірою ставилися до приїжджих, то з часом, познайомившись з ними, зрозуміли, що це ті українці, які нікого не видадуть, нації не продадуть, тож почувалися серед них цілком безпечно. 

Михайлові Мокрицькому не раз доводилося виконувати доручення боївкарів – районного провідника «Сомка» (Івана ІІІукатька з села Побука Сколівського району, пропагандиста «Опришка», Матвія Мельника зі села Сіхова Стрийського району), і їхнього охоронника «Залізного» (Рудника з селища Дашави). Діставав зброю, продукти харчування, одяг, передавав за призначенням депеші. Зрадник «Вибух» вказав червонопогонникам місце криївки. Бандерівці визнали за краще померти, ніж потрапити живими в руки ворога. 

А слободян, інші родини, що переселилися сюди з Польщі, чекало нове випробування. За зв'язки з бандерівцями, в чому так ніхто і не зізнався, їх повторно порозкидали по різних теренах України. Івана Вількоса за підпільну діяльність засудили на 10 років в'язниці. 

Ми сиділи в хаті з родиною Михайла Мокрицького і згадували прекрасну Слободу, грибні місця лісів, багату на рибу річку Золоту, його рідних, чоловіка моєї сестри, яких замордували поляки вночі 4 червня 1944 року, інші жертви. Почуваємося щасливими, що живемо в незалежній Україні, за яку слободяни і теж жертовно воювали в лавах УПА. 

Чиж то варто нагадувати полякам їхні криваві оргії в Слободі, Пискоровичах, Павлокомі, Теплицях, Дубровиці, інших селах етнічної української землі, про які, зокрема, розповідається і в збірнику «Ярославщина і Засяння», який видало регіональне об’єднання в США «Ярокза», котре очолює доктор економічних наук Петро Вигінний (Чикаго). Зважмо не тільки на те, що кров безвинно убієнних (а замордованих слободян автор знав особисто як мирних, добрих, лагідних гречкосіїв) стукає в наше серце, але й звернім увагу на потуги польської громади в США, яка виступила на підтримку 95 депутатів Верховної Ради України лівого спрямування: вони інкримінують ОУН-УПА вбивства поляків Волині, які там проживали, та в інших населених пунктах нашої держави, а також громадян Польщі, Білорусі, Словаччини, Югославії. Випущено навіть листівки з готовим текстом осудження УПА, які слід надсилати до українського парламенту. 

Змийте, панове польські шовіністи, спочатку зі своїх рук кров численних жертв, зокрема українців мого мирного села Слободи, всього Закерзоння, а вже потім беріться за перо. 

Пройшли роки, протягом яких наші народи спробували визначити нові підходи у взаємостосунках. У колах свідомої польської громадськості появилося розуміння, що без вільної України не може бути вільної Польщі. Польща першою визнала Незалежність нашої держави. Ми ж розуміємо, що наші кривди, жертви геноциду української етнічної частини Польщі не можуть кликати до помсти, адже цим скористаються недруги, яким вигідне взаємне несприйняття, започатковане в ті часи, коли зажерливі королі зазіхали на наші багаті землі, вільності українського народу. З кривавої висоти 55-річчя трагічної «Вісли» ми вимушені зазначити: «Був час розкидати каміння, а тепер час збирати це каміння, яким би важким для нас воно не було».