Вони віддали життя за свободу! (автор: Вороний Михайло)

опубліковано 22 трав. 2013 р., 10:18 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

 

Любачівщина в 1944-1947 роках чинила відчайдушний спротив тоталітарному польсько-більшовицькому режиму в боротьбі за незалежність України. Теперішня молодь багато чого не знає про цю героїчну сторінку в історії свого народу і, зокрема, про її героїв, що полягли на полі бою.

 

Нагадаю, що терен Любачівщини в той час був чи не найважливішим з точки зору організації боротьби УПА за незалежну Україну. Тут базується штаб партизанської боротьби, звідтіля йшли всі команди від керівника воєнної округи «Сян», командиром якої був Мирослав Онишкевич «Орест», а провідником Закерзонського краю ОУН був Ярослав Старух «Стяг». Тактичний відтинок Любачівщини шостої воєнної округи «Сян» носив криптонім «Бастіон» (ТВ-27).

 

Тут базується курінь «Залізняка», що носить назву «Месники». До його складу входило п'ять сотень загального чисельністю до 2000 вояків. Детально про їх боротьбу описано у щойно виданій книзі: «Бастіон і Батурин» (УПА та підпілля в Ярославщині, Любачівщині та Томашівщині).

 

У сотні «Месники-1» воював мій вуйко, рідний мамин брат Михайло Ігнат (псевдо «Кійко»), Спочатку був кулеметником, старшим бійцем, ройовим другої чоти, а в жовтні 1946 року йому було присвоєно ступінь старшого вістуна. Сотня брала участь у багатьох боях із Військом Польським, службою безпеки, хлопськими батальйонами та міліцією «обивательською». Все це детально описано в архівах «Закерзоння» (книга «Бастіон і Батурин», Торонто-Львів, 2012 р.) 

 

 

Вістун «Кійко» в березні 1947 року в бою із військами УБ (польське КДБ) був схоплений у присілку «Курнаги» села Щутків, що під Любачевом, піддавався страшним тортурам. Його, закутого в кайдани, возили фірою по навколишніх селах Любачівщини, хизувалися, якого видатного бандерівця впіймали. Побратими із сотні «Месники-1» два рази робили спробу визволити «Кійка» із тюрми в Любачеві. Не вдалося, дуже була велика військова залога ворога, у тім числі з боку НКВД. Військовий суд груп акції «Вісла» присудив «Кійкові» кару смерті. Вирок було виконано 10 травня 1947 року в тюрмі Перемишля. Про це я довідався в 2002 році від Дмитра Богуша, упівця «Закерзоння» та багаторічного політв'язня Польщі, який в той час замешкав в Перемишлі. Не розгаданими залишалося тільки, де могила мого вуйка. Цими пошуками я займався 15 років, перебуваючи щороку в складі делегацій «Надсяння» та «Любачівщина» при поїздках на рідні терени. Нарешті пошуки увінчалися успіхом. Перебуваючи в червні місяці 2012 року в Пікуличах на святі «Пам’яті героїв» я зустрів однополчанина «Кійка» родом із с. Гораєць Петра Кульчицького із тієї сотні, що й «Кійко». Він і члени Перемиського товариства ветеранів УПА показали мені братську могилу на старому цвинтарі Перемишля. На березовому хресті є табличка з поіменним списком упівців, де написано: «Віддали життя за свободу народів та людини, Вічна їм пам'ять». 

 

 На жаль, від чиїх рук вони загинули, польська влада писати не дозволяє. На табличці є прізвище не тільки вуйка Михайла Ігната («Кійко»), але і всіх 68 вояків УПА, що були розстріляні в Перемишльській тюрмі. Упівські комбатанти в Польщі цю могилу віднайшли, упорядкували. Тепер збирають кошти на спорудження гідного їх чину пам'ятника, про що є повідомлення в газеті «Наше Слово». 

 

 

 

За допомогу в цих пошуках я глибоко вдячний також Степану Боднарю – члену ОУН з Перемишля та Любомиру Туцькому – бувшому вояку УПА із сотні легендарного Громенка.

 

Туцького спочатку військовим судом групи акції «Вісла» засудили на кару смерті, потім як такого, що не мав ще 18 років, засудили на довічне ув'язнення, але відсидів до хрущовської відлиги вісім з половиною років.

 

Хочу згадати ще про одного вояка сотні «Месники-1» Куньо Миколу «Сорокатий», побратима «Кійка». В книзі «Бастіон і Батурин» (стор. 542) записано, що він загинув в Сінявських лісах у бою з польським військом. Насправді, як розповіла мені під час поїздки до Любачева в серпні цього року Дарія Мартинів з товариства «Любачівщина», Куньо літом 1947 року зумів перейти кордон і з'явився до їхнього дому. Вона рекомендувала мені звернутися до пана Омеляна – друга Куньо. Може пан Омелян відізветься. Маю надію і на те, що можна більше взнати правди про героїчну боротьбу любачівців у страшні для нас 1944-1947 роки за незалежну соборну Україну в рядах Української Повстанської Армії.

 

Р.S. Михайло Ігнат («Кійко») народився в 1916 році в присілку Руда Щутківська в багатодітній сім'ї: чотири сестри і п'ять братів. Сім'я була патріотична. «Кійко» в 1940 році вступив e члени ОУН. По різному склалась їх доля. Сестра Єва емігрувала в Канаду, брата Олега більшовики в 1941 році насильно мобілізували в Червону Армію, остання вістка ним була передана в 1942 році із концтабору у Франції. Інший брат, щоб не піти служити ворогу, покінчив з життям. Сестра Пазя (моя тета) була станичною ОУН. Після депортації з Польщі опинилась на Тернопільщині. Літом 1947 року сталінські опричники з НКВД при облаві її важко поранили в селі Заболотівка Чортківського району. Очевидці мені розказували, як вона важко поранена з кулемета в живіт благала ложку води. У відповідь старший енкаведист пострілом попередив: «Кто подойдьот, буlет расстрелян на месте». Так вона і померла в Чортківській тюрмі без будь-якої лікарської допомоги і п'ять днів лежала під тюрмою для впізнання. Де її могила, пошуки тривають. Надіюсь на живих свідків.

 

Р.S. Родина Миколи Куня мешкала в с. Рясне, але ніхто не прийняв його до себе. Знаючи, що він круглий сирота, мої батьки прийняли його, і ризикуючи своїм життям, під загрозою ув'язнення, переховували на протязі трьох років до 1950 року. Взимку переховувався в будинку, а в літку – на пасовиську «Мадера» пас корову. Три рази на день ми носили йому їжу. Там він мав свою криївку і друзів, які пасли худобу. Згодом він запізнався з паном Омеляном, а той познайомив його з колишньою зв'язковою Настею Білокур, яка була родом з с. Звертова біля Куликова. Маючи пістолет, Микола ризикнув відібрати паспорт у перехожого і під чужим прізвищем з Настею прожив у Звертові до останніх своїх днів. Працював колгоспним сторожем. У них народилися син Андрій і дочка Марія.

Вороний Михайло голова Городенківського СКТ «Надсяння».