Вночі зайшли три військові поляки (автор: Давидович Юлія)

опубліковано 30 вер. 2012 р., 12:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 жовт. 2012 р., 11:37 ]

Автор: Юлія Давидович 1929р.н., с. Башня-Гірна на Любачівщині

Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.

 

Я хочу описати деякі трагічні дитячі спогади, які бачила своїми очима і які запам'яталися мені на все життя.

Я була ще дуже маленькою, коли маму забрали в Німеччину на роботу, а тата в полон. Мене виховувала бабуся. Після війни люди поверталися додому, їх дуже грабували, били і вбивали. Не оминула така доля і нашу родину. Вночі зайшли три військові поляки (в нашому селі на них говорили «мацури») в нашу хату і почали бити тата і маму, вимагали те, що привезли батьки з Німеччини. В хаті був страшний крик. Потім, на щастя, прибіг ще один військовий, щось їм сказав і вони пішли. Тато був зв'язаний і дуже побитий. Я плакала і боялася, мама мене ледве заспокоїла. В цю ніч ще підпалили село Солотвино, що недалеко від нашого села. Нас всіх обійняв великий страх.

 
А тут ще одне горе. Мій двоюрідний брат Максимець Роман, 1939 р. н., що мешкав з нами, знайшов невеличку міну.

 

 
Прийшов він в хату з цією міною, не хотів нікому показувати. Вона вибухнула. В хаті вирвало вікна з рамами, а Роману всі пальці на правій руці. Возили його до Любачева і лікар сказав, що треба відрізати руку. Бабуня не погодилася, і вилікував йому ту руку народний сільський лікар.

Жахливі спогади залишилися і від нашого виселення з рідного села. Під час переселення помер у дорозі мій дідо, він був хворий (у нього була гангрена обох ніг), так і не знаю, де лежить його прах.

 

Везли нас в товарних вагонах, було дуже холодно, більше стояли на станціях, ніж їхали. У моєї мами був рідний брат Фрис Дмитро.

 

 
Він з хлопцями втікав через польсько-німецький кордон до Німеччини. На кордоні його упіймали москалі і відіслали в Львівську тюрму. Із Львова відправили його в Старобільськ і там засудили на 5 років тюрми. В 1995 році я почала розшук і мені прийшло повідомлення, що Фрис Дмитро, 1919 р. н., був в організації «Фронт Національної Єдності», та видали акт смерті.

 

Важким було наше життя після переселення, але найважче було моїм двоюрідним братам Роману і Івану Максимцям. Їх батька засудили на 10 років, мама хворіла і хлопці ходили по наймах, страшно бідували. Але якось це все пережилося, хлопці виросли дуже гарними. Мій чоловік Давидовим Михайло Дмитрович, 1932 р. н., також був переселений з села Кобильниця Волоська. На жаль, його вже немає, на сімдесятому році життя помер від хвороби серця.

  

Давидович Юлія з мамою Кінаш Марією. 1941 р.
 

Звичайно, дуже боляче це все згадувати і описувати, але нехай наші діти, внуки знають правду про наше покоління.