Автор: Юлія Давидович 1929р.н., с. Башня-Гірна на Любачівщині Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.
Я хочу описати деякі трагічні дитячі спогади, які бачила своїми очима і які запам'яталися мені на все життя. Я була ще дуже маленькою, коли маму забрали в Німеччину на роботу, а тата в полон. Мене виховувала бабуся. Після війни люди поверталися додому, їх дуже грабували, били і вбивали. Не оминула така доля і нашу родину. Вночі зайшли три військові поляки (в нашому селі на них говорили «мацури») в нашу хату і почали бити тата і маму, вимагали те, що привезли батьки з Німеччини. В хаті був страшний крик. Потім, на щастя, прибіг ще один військовий, щось їм сказав і вони пішли. Тато був зв'язаний і дуже побитий. Я плакала і боялася, мама мене ледве заспокоїла. В цю ніч ще підпалили село Солотвино, що недалеко від нашого села. Нас всіх обійняв великий страх. А тут ще одне горе. Мій двоюрідний брат Максимець Роман, 1939 р. н., що мешкав з нами, знайшов невеличку міну.
Прийшов він в хату з цією міною, не хотів нікому показувати. Вона вибухнула. В хаті вирвало вікна з рамами, а Роману всі пальці на правій руці. Возили його до Любачева і лікар сказав, що треба відрізати руку. Бабуня не погодилася, і вилікував йому ту руку народний сільський лікар.
Жахливі спогади залишилися і від нашого виселення з рідного села. Під час переселення помер у дорозі мій дідо, він був хворий (у нього була гангрена обох ніг), так і не знаю, де лежить його прах.
Везли нас в товарних вагонах, було дуже холодно, більше стояли на станціях, ніж їхали. У моєї мами був рідний брат Фрис Дмитро.
![]()
Важким було наше життя після переселення, але найважче було моїм двоюрідним братам Роману і Івану Максимцям. Їх батька засудили на 10 років, мама хворіла і хлопці ходили по наймах, страшно бідували. Але якось це все пережилося, хлопці виросли дуже гарними. Мій чоловік Давидовим Михайло Дмитрович, 1932 р. н., також був переселений з села Кобильниця Волоська. На жаль, його вже немає, на сімдесятому році життя помер від хвороби серця. Давидович Юлія з мамою Кінаш Марією. 1941 р.
Звичайно, дуже боляче це все згадувати і описувати, але нехай наші діти, внуки знають правду про наше покоління. |