Вивозили нас з пожарища – одна фіра на чотири господарі (автор: Борківська (Феник) Емілія)

опубліковано 15 трав. 2012 р., 23:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 трав. 2012 р., 23:34 ]

Автор: Борківська (Феник) Емілія Григорівна 1934 р. н.,

уродженка села Гораєць Любачівського повіту

Вісник Любачівщини: Вип. 2. Львів, 1996. – 109 стор.

Народилася я в мальовничому селі Гораєць Любачівського повіту в сім'ї сільського коваля Борківського Григорія Петровича. Сім’я складалася з 7 чоловік, троє дорослих: тато, мама, бабуся і четверо дітей Серед дітей я була найстарша. Дитинство проходило безтурботно. Я няньчила менших і влітку пасла корови. В школі вчилась добре, вчителями моїми першими були Мазураки, а потім Мисько Петро вчитель – Горойчанин. Пам'ятаю 1939 рік, коли прийшли до нас російські війська і говорили нам, що там, де річка, там граничка, ми опинилися якраз там, де з рідним селом роз'єднала нас «граничка». Але батько був ковалем, вночі перерізав дроти, і все село кинулося нам на допомогу, всі хто, що, як міг забрали нас в село. Там ми були в батькових родичів деякий час, а потім переселились на так званий «корчунок», там вже почалися наші митарства. Там померла моя сестричка Іринка. Жили ми в холодному бараку. Взимку 1941 року були сильні морози. В тих бараках ми прожили, доки російські війська не відійшли, а потім ми повернулися на своє зруйноване обійстя. Батько був усіма поважаною людиною, оскільки ні один господар не міг обійтись без коваля, всі казали, що в нашого тата золоті руки, то й цінили тата люди, допомогли побудувати хату, змурували стайню, поставили стодолу, і знову ми зажили щасливо, так як було в моїй дитячій уяві. Та 1944 рік знову приніс нам горе. Німці втікають в Німеччину, російські війська наступають, з літаків стріляють в цивільних людей, в тих, хто трудився в полі або порався на подвір'ї. При такому обстрілі був убитий мій брат Роман, йому було 7 років, були поранені тато. Могилка Ромчика збереглась на Гораєцькому цвинтарі, бо там зробили йому залізний хрест. Та це ще не кінець наших страждань. Наступає 1945 рік – весна. Того квітневого дня тато були дома, а сусід Бумбар Константин теж був у нас. До схід сонця, коли ми спали, тато почули, що на село йде польська акція, бо за селом торохтять вози. Про акцію ми вже чули. Знали, що то йде велике горе і смерть, бо трагедія така була вже в Люблинці. Тато нас розбудили і сказали, щоб ми всі ховалися до стайні (вона мурована) на випадок, коли будуть стріляти. Ми заховалися в стайні, а бабця видоїли корову і були на подвір'ю. Раптом чуємо голос: «Стара, ренкі до гури». Бабця не дочувала трохи, то мама виглянули з-за одвірка і покликали бабцю, а поляк вистрілив в маму, але мами не вцілив. Потім найшло їх повне подвір'я і почали гнати нас всіх в село під хрест. Дорогою вже ми побачили вбитих людей, переважно чоловіків. Старушок вийшов з хати, його тут же застрелили. Мама маленького братика оділи в суконку. Поляк питає: «Хто то є — хлопак чи дівчинка?» Мама сказали, що дівчинка, бо хлопчика були б вбили. Прийшли ми під хрест. Бачимо повно польського війська. Ідуть у той кінець села, там чути стрілянину. Ми хотіли заховатися до пивниці від стрілянини, але поляки почали палити хати, і ми змушені були йти знову під хрест. Прийшли поляки, зняли з мами кожушок, бабцю теж розділи, навіть знімали з пальця обручку, яку тато зробили їй до шлюбу з білого металу, певне срібну, звичайно не золоту.

Так минула мабуть година, а може й більше. Дивлюсь, поляки женуть всю худобу з села: корів, овець і все, що можна було забрати. А село горить. Лемент, плач, але ми ще не знаємо, що ж сталося у Солтиса на подвір'ї, не знаємо, де тато, чи живий? Бачимо, що погнали нашу корову, вівці, і хата наша горить, і все, що в ній. Ніхто не рятує майна, бо не знає, чи буде жити, чи згине, як інші. Нарешті полякам стало досить крові і людських жертв. Приїхав на коні якийсь їхній старший і почав кричати: «Хлопци, цо ви в тамтем коньцу наробілі. Можецє щелять рувних з собов, но нє жони і дзеці». То нас минула смерть, а в тому кінці села всіх постріляли, і Солтиса всю родину також. Відійшли поляки. Ми з мамою повернулися на своє обійстя, подивились на руїну, на згарище. Заплакали, та що було робити? Думка тривожить: «Де ж тато, чи живі?» Раптом дивимось – іде тато з сльозами на очах – «Ви живі! А в другому кінці села невідомо, хто живий.» Коли поляки оточили село, тато, побачивши, що немає куди заховатись, село оточене, вилізли на сосну. Коли почалась стрілянина, крик і плач, то тато подумали: «Чи варто триматись сосни? Краще хай вб'ють, якщо нікого з рідних не залишиться в живих». Почали прислухатись, що в цьому кінці села стрілянина була менша, то може ще не все втрачено. Так тата врятувала сосна, а сусід Бумбар встиг заховатись під маленький місточок, що був проложений через потічок, і теж врятувався. Коли поляки покинули село, тато пішли в той кінець села, де залишилося багато закатованих. Навіки спочили понад 150 людей. Серед них – татова рідна сестра Катерина Борківська (дівчина), братова Марія і їхні сини, з бабиної родини – Курів Марія з немовлятком і багато односельчан.

У тривозі пережили ми 1945 рік. З мурів стайні зробили хату і там перезимували. Приходили російські офіцери, казали виїжджати на Україну, та односельці не захотіли нікуди їхати. «Краще помремо на своїй землі, та нікуди не поїдемо» – відповідали агітаторам.

Настав 1946 рік – весна. Польські жовніри прийшли виселяти нас. Один поляк сказав, що стоїть фіра на 4 господарі і щоб через 24 години нас тут не було. Дальше опиратися ми не могли. Кого було брати на фіру – дітей, бабцю? В татового брата Дмитра залишилась корова (сім'я вся загинула), то брат корову віддав нам, а я на шнурочку вела корову до Любачева. Там посадили нас в вагони, в яких перевозили худобу і повезли на Україну. Привезли нас в Тернопільську область, станція Хоростків. Місяць просиділи на станції, доки тато не знайшли якоїсь хати. Для тата, коваля, найшлося місце в. селі Сороки Чортківського району. А згодом, дякуючи Богу, мами сестра Бариш Марія, яка до війни мешкала у Львові, розшукала нас, і ми переїхали у Львівську область Буський район с.Балучин. Знову тато мусіли будуватись, бо хата, яку поляк залишив, старожили не пам'ятають, коли була збудована. В 1949 році я поступила у Львівський технікум легкої промисловості, а 1953 року закінчила. Вийшла заміж за переселенця з-за Перемишля, маємо двох дітей: сина, дочку і тепер вже трьох внучок. У 1974 році померли тато.

У Польщі живе татова сестра Ганна Перстинак, чоловік якої Ілько родом з Люблинця. Ми були в неї і довго ділилися спогадами про пережите. Можливо, колись про це і буде написана книжка. Книжку про свою Любачівщину дуже хотіла б мати. Бо сама дуже люблю читати і привчила дітей до книжок. Добре, що тепер можемо про все оповісти людям.