Важкі спогади депортованих (автор: Бучко Роман)

опубліковано 19 серп. 2012 р., 12:06 Степан Гринчишин

Автор: Роман Бучко, вчитель Буської гімназії їм. Петрушевича

Вісник Любачівщини №11, Львів – 2004. – 96 стор.

 

Перечитую сторінки цієї книги зі сльозами. Вона нагадує радісні спогади дитинства і страшні події, що сталися пізніше, та все найважче, пережите в 1944-1947 рр.

 

«Депортації. Том 3. Спогади» – це продовжене видання спогадів про українські села та міста на теренах Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини. Це живі факти свідчень про ці страшні злочини, вчинені окремими партіями, державними керівниками над українцями в Польщі. Хто ж вони ці жертви? Люди. Українці. Слов'яни. З давніх-давен тут проживали, вважалися русичами по імені Київської Русі. Були працьовитими, хоробрими, мудрими. Дотримувалися завжди своїх звичаїв і прав.

 

Ольга Дзядик пригадує:

– У семи кілометрах від Перемишля розкинулося село Дуньковичі. Воно належало до тих сіл, що постали з княжих часів. Назва села, як вважали старожили, походить від імені боярина Дунька. Саме село невеличке, але дуже миле. Уздовж доріг селяни будували свої оселі. Поза хатою був звичайний сад і город. Майже біля кожної хати була криниця з джерельною водою. Серед села був ставок і пасовисько.

 

Селяни були свідомими українцями. Молодь збиралася в «Просвіті», організовувала концерти, влаштовувала різні вистави та забави. Жили дуньковичани спокійно та дружно, допомагали одне одним у роботі, особливо під час жнив. Був у селі гарний звичай, так званий «Вінець», що знаменував кінець жнив. Жили в достатку. Спокійно та з любов'ю управляли своєю прадідівською землею. Були щасливими. І не в одному так було селі. Чесна праця приносила їм добро, радість і любов. І здавалося, кому ці люди були на заваді, звідки народилася та лють і ненависть до них, за що наступила така розправа з ними. Стріляли та вбивали старих і дітей, грабували, палили міста й села.

 

Хвиля вбивств покотилася Холмщиною, Надбужанщиною, Надсянням, Лемківщиною. Вбивали інтелігенцію, священиків, селян. Найбільше впало жертв із половини 1944 до кінця 1945 рр. Прикладом нечуваної жорстокості насильницьких дій польських банд стало село Пискоровичі, що розташоване між Синявою та Лежайськом. У квітні 1945 р. без будь-якої провокації з боку українців стався нечуваний досі масовий злочин. Поляки зібрали українське населення в школі нібито на збори в справі переселення, а в дійсності з готовим планом убивства. Зібраних людей розстрілювали машиновими крісами. Кров лилася сходами аж на вулицю. Загинуло 358 осіб. Причиною смерті було те, що ти – українець.

 

Так, у Радаві замордовано на мосту та кинуто у воду М. Вербицького та малого хлопця Ценкого (із спогадів п. Бохни). Польські поліцаї підходили до людей, вимагаючи документи, і якщо виявилося, що ти – українець, то стріляли прямо в обличчя.

 

Не поодиноким, а повсюдним було таке, як подає Стефанія Козак:

– Наше село було спаленим, пограбованим, люди побиті чи подушені димом. Не всіх було поховано, багато трупів валялося на полях, багато пропало невідомо де. Люди, які залишилися в живих, із туги за рідними та близькими рвалися до села, щоб хоч поховати рідню по-християнськи, але там на них чекала смерть. Так бандити зловили 18 чоловік, що повернулися до Берестя. Всіх постріляли, а Стефанію залишили, бо вона сказала їм, що є католичкою.

 

Спогади, поміщені в книзі, дають можливість збагнути величезну драму народу, якого жорстким терором і масовими вбивствами примусово виселяли з рідного краю.

 
Нелегкими були дні для депортованих у виселених місцях Радянського Союзу. Недовір'я, образливі назви «бендеровці», вороже ставлення влади, переслідування. Кожна сім'я через співчуття та допомогу УПА відправлялася до Сибіру й там пропадала. Книга «Депортація. Том 3. Спогади», як і дві попередні, має велику науково-пізнавальну цінність. Бо, як стверджує у передмові доктор історичних наук Юрій Сливка:

– Багато авторів нарисів простежили історію різних місцевостей, викликали свої уявлення про обставини та час їх заснування, спорудження церковних храмів і шкіл, діяльність культурно-освітніх установ, насамперед товариства «Просвіта», сільських і міських театральних колективів і хорів, охарактеризували роль визнаних політичних і громадських постатей у житті населення Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, загалом українського народу. Опубліковано також оригінальні спостереження про особливості побуту, звичаїв і обрядів українців різних етнічних регіонів, їхню мовну специфіку та діалекти.

 

Особливо слід відзначити матеріали щодо національно-демографічної структури міст і сіл напередодні примусового виселення, складання списків загиблих у період Другої світової війни, зокрема, в процесі реалізації злочинної акції депортації українців із рідних земель. Уся інформація має велике значення як для збереження пам'яті про українців цих споконвічних земель, так і для подальших студій їх.
 
Дійсно, повчальна книга. Вона є свідченням тих важків днів, які довелося пережити українцям у Польщі і, перечитуючи та обдумуючи все, відповісти: хто має відповідати за ці злочини.
 
Хотілося б від усіх депортованих щиро подякувати авторам випуску за таку правдиву та гарно оформлену книгу.