Трагедія села Гораєць (автор: Бородач Василь)

опубліковано 6 черв. 2012 р., 03:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 серп. 2012 р., 14:43 ]

Вісник Любачівщини №11,

 Львів – 2004. – 96 стор.

 

Село Гораєць лежало на східному запіллі шляху Чесанів-Наріль на Чесанівщині. Ледве помітна прудка річка Гнійниця плила собі серединою села й від найдавніших часів була не лишень прикрасою цієї української сільської оселі, але теж і дуже милою прохолодою влітку. Крислаті верби й густі кущі ліщини, що захисними гайками збігалися над берегами ріки, творили завжди дуже симпатичні місця для людського відпочинку та природної принади. Дрімучі ліси, що стояли півколом села Гораєць, творили з цієї місцевини затишне людське житловище, в якому жили лиш виключно українські люди.

 

Далеко від головних шляхів, населення Горайця жило собі навіть доволі достатньо. На 1080 душ українського населення, крім переходової фільваркової служби в посілостях барона Ватмана, Гораєць ніколи не мав осілого чужонаціонального елементу. І так горайчани жили собі своїм власним світом, безмежно любили свою землю та завжди втішалися своїм милим лісовим затишшям.

 

Упродовж цілого часу польської займанщини – окупаційні адміністративні власті настирливо намагалися дібратися до душі й серця населення того українського села. Вони насильно намагалися всякими підступними способами спольщити населення Горайця та морально розложити його. Попри осоружного поліційного тиску, Гораєць стояв уперто при своїй вірі, Церкві та національності. Читальня товариства «Просвіта», кооператив і молодечі організації – були тою провідною та передовою силою, довкруги якої гуртувалися всі моральні сили села. Був у селі гарний звичай, згідно з яким українська молодь не входила в подружні зв'язки з чужинкою. Одруження з чужинкою вважали там завжди за непростиму ганьбу, що відсувала людину поза межі громадського життя. Український священик, кооператор, а потім уже студентство й свідома та дуже талановита молодь села Гораєць вклали свою велику данину праці у побудову та скріплення духовної незайманості та моральної твердості тієї української місцевини.

 

З приводу такого дуже впертого спротиву українського населення Горайця перед чуженецьким зазіханням – шовіністичне польське довкілля вже здавна недолюблювало горайчан. Крім того, вони вперто верстали свій власний життєвий шлях уперед, видаючи з себе Лебедовичів, Пилипівських, Бумбарів та інших, які не лише в суспільно-громадському житті чесанівської округи, але й усієї галицької волості займали видні громадські пости.

 

У період останньої світової війни село Гораєць не мало значних втрат у людях. Теж і господарські, й житлові забудування вповні уціліли. Прихід большевиків до Чесанівщини восени 1939 року шарпнув лиш периферіями Горайця. Проведена німецько-большевицька границя своїми колючими дротами захопила лише малу східну частину села, включаючи до большевицького «раю» лише малі розкинені хутори, та лінією берегів ріки Гнійниці відбігала десь подальше на села Лівчу та оба Брусна.

 

 

Війна большевиків із німцями, що вибухнула ненадійно в червні 1941 року, не заподіяла селу не лишень ніяких значних матеріальних втрат, але Гораєць задержав вповні свою давню форму, в якій виразно крився зміст і дух чесанівської України. Час німецької окупації у своїх початках позначився видимим підйомом духу українського населення не лише самого Горайця, але й цілої Чесанівщини. Цей воєнний період населення Горайця використало вповні на підготовку до подій і випадків, що прийшли опісля в головнокружному темпі.

 

Другий прихід большевиків на терени Чесанівщини в липні 1944 року приніс із собою до Горайця невидане досі горе та повну загладу цього свідомого українського села. Проти його населення стали всі ворожі сили. Доцільно організований і скрито ведений руками большевиків бандитизм заподіяв цілій Чесанівщині, а зокрема Горайцеві, тотальну руїну, загладу й смерть значної частини населення села. Від настирливих бандитських нападів село відбивалося як могло. В той час виростали на місцевому сільському цвинтарі маленькі могилки, в яких село ховало тих, які пали на фронті оборони.

 

 

Сільське життя прибрало тоді такі якісь привабливі форми, що кожному там хотілося жити за всяку ціну, навіть усупереч лихій долі, що тоді бродила людським звіром обніжками села. Горайчани завжди були свідомі небезпек лісового довкілля, серед якого їм доводилося жити. У мирні часи ліс був захистом і обороною, зате в період війни лісові гущі почали лякати смертю та ворожими переслідуваннями. Знаючи цю тверду життєву дійсність, населення Горайця, а зокрема його хоробра молодь, незамітно збирала та приховувала всяку зброю, готуючись до всяких воєнних випадків і подій того несамовитого часу.

 

Хоча польські бандитські села, а зокрема Руда Ружанєцка, Сусєц і Гута Ружанєцка, безперебійно продовжували свої злочинні й дуже напасливі находи на українські села Чесанівщини, то у відплату за ці криваві наскоки польського злочинного елементу українці Чесанівщини ніколи не наважувалися на подібні відплатні наскоки.

 

 

У моральній настанові української людини тих земель ніколи не було будь-яких злочинних намірів або розбишацьких тенденцій.

 

З перспективи часу кільканадцяти років моє серце постійно сповнюється незвичайною гордістю з приводу моральної вищості української людини того часу, її незаперечний ідеалізм і відраза до будь-якого злочину та розбишацтва. У моральних положеннях польського елементу на Чесанівщині домінувало переконання, що всякий злочин супроти українців є з морального становища оправданим. Це саме тому супроти нечуваних і кривавих витівок польського бандитського середовища ніколи й нігде не займали становища будь-які польські провідні кола того часу. Вони мовчазливо схвалювали ті несамовиті розбишацтва. Притакуючи й собі мовчало тоді й польське духівництво. (Хіба ж не воно виховувало в часі т. зв. «моцарствової» Польщі в крайньо-ворожому й шовіністичному дусі проти всього, що українське? Це ж його плоди).

 

Хоча українці цілої Чесанівщини з тяжким жалем переживали мученичу смерть Адріяна Лебедовича, організатора та боєвика – Івана Білого, о. декана Мирона Колтунюка, д-ра Пантелеймона Баб'яка та інших, а однак про подібні відплатні акції супроти польського провідного елементу ніхто ніколи навіть не думав. У той же час Чесанівщина мала подостатком усякої зброї та відважну ударну людську силу. Методи мордування невинних людей польського середовища були проти моральних заложень, якими керувалася тоді українська Чесанівщина та її провідні люди. Крайній бандитизм, політика мордів залишилися по сьогодні історичним привілеєм і прямо професійним ремеслом всяких «руцняків» і членів т. зв. Армії Людової.

 

Їх усіх намагаються виправдувати сьогодні такі –історики–, як панове Блюм, Гергард, Пік і звироднілий Муха. Про мученичу смерть двох соток українців у Люблинці Новім і Люблинці Старім, 135 жінок і дітей, помордованих у селі Гораєць, про спалення живцем полонених бійців УПА під Суховолею ці панове ніде не згадують.

 

Коли наступ ворога прийняв опісля вже такі незносні форми поголовного мордування українських людей серед білого дня, тоді то вся молодь Чесанівщини, а зокрема з села Гораєць, вхопила зброю та в рядах Української Повстанської Армії почала по-геройськи боронити честь української землі. В той час УПА стала єдиною формою української оборонної сили, яка з успіхом відбивала злочинні витівки жорстокого ворога. Конечність створення саме такої форми оборони диктували самі обставини. Караючої сили домагалося саме населення. Потребу удару української зброї відчув тоді кожний, кому приходилося жити на Чесанівщині в ті несамовиті часи.

 

В липні 1944 року большевицькі танки зі зловісним гуркотом перекотилися шляхом на Терногород. Уже скоро після того на польські села наїхали цивільні урядники НКВД і почали нав'язувати контакти з т. зв. «лівим польським резистансом». Наслідки цих таємних переговорів не дали на себе довго ждати. Злочинне шумовиння з таких польських сіл, як Руда Ружанєцка й Сусєц, змішується з залишками совєтських банд, що поповнються окремими до того призначеними «інструкторами» технічного порядку, які говорили лише на «общепонятном язике». Ці відділи одержали вільну руку в «пацифікуванні» українських сіл, що на практиці означало повне винищування українського населення. Оснащені модерною зброєю совітського походження, ті гурти прямих бандитів почали безкарно вештатися нашими селами. Вони безжалісно грабували, вбивали, мучили й переслідували, ширячи страх, непевність і тотальну руїну.

 

Друга половина 1944 року була періодом смертельного неспокою та безупинної боротьби УПА з різношерстим і жорстоким ворогом на цілому терені Чесанівщини та на цілому Закерзонні. Цією кривавою акцією керувала та сама рука червоного злочинця. На захист мордованого українського населення не виступили тоді ніякі з'єднання совітських «визволителів». Всі вони сиділи собі безпечно в Любачеві, Олешичах, Наролі, Терногороді й Горинці, керуючи фактично цією кривавою акцією, яка, за їх розрахунком, мала знищити польсько-українських «фашистів».

 

У тому початковому періоді польський визвольний рух, що його тоді очолювала на цих теренах Армія Крайова, дав себе взяти на вудку «відплатних акцій» стосовно українського населення. В той самий час у любачівській в'язниці НКВД вистрілювало польських патріотів. Ненадійне викриття цього факту показало польському населенню правдиві наміри червоних «визволителів». Тоді навіть польські військові та «міліція» почали міняти свої погляди.

 

Ще далеко до проголошення офіційної дати виселення українського населення із Закерзоння, тобто 16 серпня 1945 р., большевики дуже вперто й настирливо намагалися переконати кожного, що «виселення добровільне, але обов'язкове». Терор «міліції обивательської» на теренах Закерзоння, що проходив за виразним «благословенням» большевицької окупаційної влади, був «заохочуючим» чинником до переселення. Щойно на весну 1946 року масове виселення українців із Чесанівщини прийняло виразні форми поголовного насилля. В той час теж зріс і опір сіл проти цього варварського насилля.

 

Свою тяжку голгофу мук, понижень і масових убивств перенесли всі села української Чесанівщини. Не було дослівно ані одної місцевини на тому терені, де не мордували б українського населення. В той час, здавалося, що єдине село Гораєць омине нещастя та кривавих жорстокостей. Але це лише так тоді здавалося.

 

День 6 квітня 1946 року був для Чесанівщини винятково гарним і теплим днем. Полями та лісами вставала у своїй величі розкішна українська весна. У теплих вітрах і далекому синьому небі, здавалося, що жайворонками трепітливо ховалася людська надія та нагадувала на відродження життя. І помимо всіх тяжких обставин того воєнного часу, тоді так якось хотілося жити, як ніколи досі в цілому житті. На той день припадало свято латинського Благовіщення.

 

То саме той день вибрали польсько-большевицькі злочинці на ліквідацію українського населення села Гораєць. Лісовими стежками обережно підійшли з боку від села Плазів сотні добре озброєних бандитів. Уже на сільських пастівниках почали вони вистрілювати дітей, які там безжурно гралися. Оточивши село, вони почали стріляти дослівно в кожну людську постать. Окремі кілько особові ліквідаційні групи з самозарядками й машиновими пістолями заходили на обійстя та вистрілювали людей, добиваючи ранених із револьверів. А інші знову безжалісно доколювали свої жертви багнетами. Вони розбивали голови дітей об придорожні дерева. Нелюдські знущання над безборонними жінками, старцями та дітьми прибрало тоді форму несамовитого божевілля людської звірини. Перелякані люди, хто як міг ховався, а кому не пощастило скритися, залягав на рідній землі від бандитської кулі, щоб уже більше не встати.

 

Великий Ліс, Буща та Жарок стогнали тоді криком розпуки мордованих Горайчан. Ніхто, здається, ніде у світі не допускався таких диковинних злочинів на Чесанівщині, як «визволителі» нашої землі в постаті історичного Івана Калити. У способі, формі мордування українського населення Горайця видно було руку вправного вбивника, якого «ремеслом» віддавна був морд і злочин як передумови його політичних успіхів. Смерть у дуже відразливій формі ходила того зловіщого дня, 6 квітня 1945 року, сільськими дорогами села Горайця. З її смертельного пожнив'я на гораєцькому цвинтарі виросла братська могила, в яку ховали ці, що їм вдалося заховатися – своїх же дітей, жінок, батьків, дідів і сусідів. Сто тридцять п'ять жертв польсько-большевистської жорстокості поховано на гораєцькому цвинтарі. Між ним заліг теж назавжди вже літній директор школи Гриць Лебедович, який усе своє життя присвятив для виховання нового покоління села Горайця.

 

Мені не вдалося зібрати повного списку імен помордованих, але вже цей не повний виказ помордованих указує на те, з яким людським матеріалом боролися тоді польсько-большевистські злочинці. Ось вони:

Дмитро Гах – 35 р., Гриць Колега – 40 р., Іван Лашин –29 р., Петро Козій – 68 р., дир. Гриць Лебедович – 74 р., Гриць Гах – 26 р., Іван Войтович – 68 р., Анна Войтович – 61 р., Параня Гах – 70 р., Єва Гах – 24 р., Андрій Козій – 52 р., Анна Ребізант – 40 р., Анастазія Кушіль – 46 р., Катерина Абрамик – 51р., Анна Абрамик – 14 р., Ілько Абрамик – 43 р., Федько Абрамик – 39 р., Параня Колосівська – 32 р., Марія Колосівська – 13 р., Микола Михайлів – 31р., Параня Михайлів – 26 р.., Параня Крупська – 41 р., Катерина Ребізант – 29 р., Іван Колосівський – 60 р., Гриць Сигловий – 19 р., Іван Грицик – 40 р., Анастазія Грицик – 65 р., Анастазія Гах – 27 р., Степан Когут – 45 р., Анна Кордупель – 50 р., Петро Кордупель – 49 р., Іван Мельник – 12 р., Гриць Грицик – 52 р., Єва Грицик – 48 р., Славко Грицик – 9 р., Степан Лашин – 72 р., Анастазія Лашин – 68 р., Анастазія Воробель – 35 р., Гриць Воробель – 41р., Єва Курій – 3 р., Марія Куріль – 20 р., Марія Лебедович – 22 р., Богдан Лебедович – 5-ти тижневе немовля, Параня Кобак – 48 р., Марія Кобак – 6 р., Василь Лебедович – 69 р., Іван Сигловий – 57 р., Анастазія Борівець – 14 р., Володимир Борівець – 5 р., Михайло Борівець – 62 р., Іван Борівець – 26 р., Лесь Бумбар – 44 р., Анна Кордупель – 57 р., Олесь Абрамик – 43 р., Степан Терех – 70 р., Юрко Франківський – 43 р., Іван Франківський – 13 р., Роман Томків – 23 р., Федір Воробель – 60 р., Михайло Бумбар – 62 р., Андрій Бумбар – 59 р., Іван Тимець – 53 р., Іван Сигловий – 56 р., Юрко Воробель – 40 р., Іван Білий – 47 р., Юрко Кордупель – 34 р., Марко Кушка – 40 р., Микола Качор – 38 р., Марія Борківська – 23 р., Славко Борківський – 3 р., Ольга Борківська – немовля 6-ти місяців, Іван Тимець – 50 р., Гриць Сигловий – 18 р., Марія Козій – 6 р., Анастазія Козій – 61 р., Василь Козій – 31 р., Катерина Козій – 5 р., Федір Козій – 17 р., Параня Козій – 26 р., Іван Круцько – 60 р., Гриць Лашин – 33 р., Славко Лашин – 14-ти місячне немовля, Анна Лашин – 47 р., Анна Кобак – 48 р.

 

Після цього загальний виселенчий молох вигнав рештки непомордованого населення села Гораєць на залізничну станцію в Любачеві. Тих людей заладовано в тягарові вагони та вивезено на східні області галицької землі. Значна частина їх осіла на Львівщині, де перебуває й сьогодні. Таким чином, свідома та горда українська місцевина на Чесанівщині – село Гораєць – зникла з лиця землі.

 

Та прийде такий день, і він не за горами, що недомордовані горайчани повернуть до рідного села, й воно вічно житиме для рідної та вільної батьківщини, і розказуватимуть своїм онукам з покоління в покоління про ляхські звірства, що їх вони доконали колись над їхніми предками, і то в XX сторіччі!

 

Фото до цієї статті надіслав уродженець с. Гораєць Михайло Франківський із США.