Така моя доля (автор: Надозірний В'ячеслав)

опубліковано 11 квіт. 2012 р., 04:45 Степан Гринчишин

Автор: Надозірний В'ячеслав Георгійович,

Вісник Любачівщини: Вип. І. Львів, 1995. – 85 стор.

Минає час. Спливають дні за днями, а з ними й наше життя. Пережите нами залишається там, у минулому, забувається, і наші діти вже не знають, що пережили їх батьки і діди. А хотілося б , щоб і діти мої, і онуки знали, яке то було колись наше життя. Я буду розповідати про себе, але гадаю, що кожен може розповісти щось своє, не менш болюче і важливе. Може, для когось те, що я пишу, видасться несуттєвим, мало важливим, але буду я розповідати про своє життя, свої переживання, своє особисте. З окремих епізодів складається життя, історія краю, народу, країни.

Народився я в селянській родині в с. Городиславовичах Томашівського повіту Люблінського воєводства, що нині на території Польщі. Батьки мої мали шмат своєї землі, яку обробляли. Батько ще любив музику, був сільським музикантом, а мама – домогосподаркою.

Жили ми ні зле, ні добре, як усі люди. Все було як у людей. Але в 1939 році почалась війна німців з поляками, а в 1941 р. – війна між Німеччиною і СРСР. Настали лихі часи. З ними пов'язані наші, і мої особисті, найбільші страждання, переживання.

У 1943 році німці переселили нас, як і багато моїх краян-українців, з рідного села в Білгорайський повіт в с. Буковину, звідки перед тим вигнали поляків. На наші землі заселили фольксдойчів.Поселили нас 3 липня, а вночі 25 липня того ж 1943 року на село напали поляки (польські партизани, що переховувалися в навколишніх лісах).

Постухали і до нас у вікно:

– Отвіряй!

Потім вікно вибили і почали ламати двері. Мама каже татові: «Ховайся!... Вилізь на горище, а звідти – через лаз на городи і в поле…»

А тато відповідає: «А що я кому винен?... Хіба я зробив комусь що поганого...» Увірвались до хати, та тата по голові. Тато впав, облився кров'ю, застогнав від болю, а бандити: «Ціхо, українце! Вибієми Вас вшисткіх до ногі».

А в цей час інші вже відкрили куфер (сімейну скриню, в якій ми привезли свій одяг і все цінне, що мали) і з нього все, що було чогось варте забрали. Тато був музикантом, мав флейту, то один з поляків розібрав її на частини, запхнув собі за пазуху і каже: «Билесь музикантом, алє тоб'є хлоп'є юж то в'єнцей не бендзе потшебне». Всунув мамі в руки лампу і каже: «Пшисвець мі, жеби било відно тего пса!» – і сам цілиться з карабіна в тата. Тато зойкнув: « Пановє! Даруйце мі жицє!...»

Не слухав бандит. Вистрілив татові в голову. .Другий націлився і вистрілив у груди-серце. Мамі з рук випала лампа. Мама і я втратили свідомість. Коли отямилися, в хаті було видно від пожежі. Село горіло.

Мама, отямившись, почала витягати тата з хати, щоби не згорів,щоб поховати по-людськи. Мама взяла за підпахи, я – за ноги, почали тягти, але нема сили. Допомогли сусід із сусідкою. Винесли тата, поклали на городі в картоплиння, а хата вже горить, підпалена бандитами. Ще повиносили дещо з майна, що залишилося, і найбільше наше багатство – швейну машинку, на якій мама шила нам та ще й сусідам.

Вже світало, горіли хата, стайня, хліви, стодола. Зі стріхи почало тріскати-стріляти, снопи іскор розсипалися навколо. В стайні ревла худоба, якої ми не змогли випустити. Згоріло нам тоді дві корови і все решта, що мали, що привезли з собою. Тої ночі вбили в селі понад десять чоловіків-українців.

Того ж таки дня ми з мамою переїхали в сусіднє село Біща, там поховали тата. Мешкали ми в тому селі недовго і то на ніч всі втікали до містечка Тарногруд, що було за три кілометри від села. Потім вже перестали їздити в село, а жили в місті, в домі жидів, разом з ними.

У грудні мама ще з одною жінкою найняли фіру, і ми та ця жінка з малими дітьми поїхали до Томашова. Переїздили через наше село Городиславовичі, але в селі не могли лишитися, бо там жили німці–фольксдойчі.

У селі Вільній мешкав татів брат, він перевіз нас до себе. Там жили ми до весни 1944 року. Пізніше повернулись до рідного села Городиславовичів і жили в маминої сестри, в якої був син і дві дочки. Син і дочка наймитували у німця. А на осінь нас «освободили», і ми перейшли знову на свою хату. Мама нездужала, в неї було хворе серце, і 30 вересня 1944 року мама померла. Коли в листопаді 1944 р українців почали виселяти з Польщі, нас, а я в цей час жив з льоткою, маминою сестрою, виселили в Запорізьку область і поселили в с. Гупалівці (Артемівського району). Там ми прожили півтора року, аж до голодного 1946. Моя тітка з чоловіком і дітьми одної ночі зібралися і пішли на поїзд, а мене сонного залишили одного. Вони переїхали у Волинську область. А я, вранці ставши, поплакав та пішов на сусіді село за 6 км до свого дядька, батькового брата, з яким пов'язав свою долю на довгі роки. Дядько мене прийняв, і ми прожили там ще з півтора місяці. А потім дядько продав мамину швейну машинку, купив фіру – візок з залізними колесами, ще одну корову, і ми вируш в Західну Україну, де було не так голодно.

Їхали ми два місяці. Через Дніпропетровськ їхали аж два дні.  Не знали дороги, а люди часто вказували нам неправильний напрям. Дядько весь час вів корови, а по виїзді з Дніпропетровська він захворів на малярію, і я змушений був вести корів. Спочатку ми зупинилися в Чортківському районі, потім переїхали в с. Млинівці Зборівського району Тернопільської області, а оселилися в с. Ярчівцях того ж району, де нам на підставі евакуаційних документів виділили хату замість зданих у Польщі своїх будинків, і майна. Їхало нас ізЗапоріжжя п’ять сімей, дві зупинилися в Ярчівцях – ми і Ждани, а решта поїхали у Львівську область.

Дядько вступив у колгосп. Був він людиною непоганою, але своїх дітей не мав, а тому не розумів мене, часто бив нізащо, дорікав, що годує мене. Тому в 1950 р. по оголошенню, що було в Зборові, я поступив у ФЗУ, в якому обіцяли дати спеціальність токаря, слюсаря чи столяра. Так я опинився в м. Марганці на шахті, а потім працював у Кривому Розі теж на шахті, де спочатку вчився шість місяців на підривника.

5 вересня 1954, р. мене забрали в Червону Армію, завезли в Сибір, в м. Омськ, де я прослужив до 23 грудня 1957 року. Демобілізувавшись я повернувся в Ярчівці до дядька. Хотів поїхати на шахти Волині, але не прийняли за станом здоров'я (через слабкий зір), і я залишився у Ярчівцях. Працював на цегельні, потім у Тернополі в ремонтно-будівельній організації столярем, на залізниці – робітником по ремонту колії. У листопаді 1959 р. одружився. Дядько і тітка не були до нас привітні, і ми переїхали в село Тустоголови. Працював знову на цегельні, заробляв цеглу на власну хату. В 1964 р. перейшов жити на власну хату, хоча ще й не викінчену, перейшовши працювати в міжрайонну будівельну організацію бетонником, де втратив здоров'я.

Отака то моя доля, яка схожа на долю багатьох переселенців з Польщі. Що ж іще б хотів додати про себе... Маю двох синів. Один закінчив культурно-просвітницький технікум, став, як дідо, музикантом, працює завідуючим клубом, другий закінчив Львівський лісотехнічний інститут.

Тернопільщина стала мені рідною землею та не забувається земля, де народився і пережив такі неймовірні жахи, де залишилися спочивати навічно мої батьки і діди. Хотів би поїхати туди, щоб там помолитися за своїх батьків, щоб показати своїм дітям ту землю, де родилися їх батько і діди. Хочу, щоб і діти мої знали і любили ту землю, бо вона полита кров'ю моїх батьків та моїми сльозами.