Століття журавецької церкви (автор: П'ятночка Катерина)

опубліковано 27 трав. 2013 р., 12:25 Степан Гринчишин

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

 

Багато на землі є визначних місць. Але для кожної людини найвизначнішим місцем є те, де народилася і провела дитинство. Для мене таким дорогим місцем є село Журавці, яке тепер належить Польщі. Перша згадка про це село є за 1387 рік. Тоді воно належало Белзькому князівству. Від 1569 року село було в складі Речі Посполитої. Після Першої світової війни знову у кордонах Польщі. Під час Другої світової війни село Журавці було під окупацією СРСР (1939-1941рр.), потім під німецькою окупацією (1941-1944 рр.), а в 1944 році знову потрапило в межі Польщі. Це і мало вирішальний вплив на дальшу долю села та його мешканців.

 

Після депортації українців у 1945-1947 рр. наші рідні Журавці перестали існувати як українське село, яке в 1939р. налічувало 2860 осіб, а з них 2640 українців. Тепер воно заселене поляками. Про українців нагадує всім мешканцям наша святиня – церква Воздвиження Чесного Хреста і могили наших предків. Православна церква у Журавцях не набагато молодша від села, але в документах згадка про неї з'явилася лише 1472 р. Дальше існування церкви в Журавцях підтверджують записи 1531р. і 1578 р. Після підписання Берестейської релігійної унії Журавецька єпархія перейшла на греко-католицький обряд, що підтверджено синодальним реєстром 1619-1620рр. та звітом візитації у XVIII ст.

 

Від 1761 р. Журавецька греко-католицька парафія Воздвиження Чесного Хреста належала до Потилицького деканату Перемиської єпархії. З канонічним візитом у 1844 р. її відвідав перемиський єписком Іван Снігурський. Лише на зламі ХІХ-ХХ ст. Журавецьку парафію зачислено до Угнівського деканату. До парафії входили церкви сіл Журавці, Руда Журавецька, Нетреба і Руда Любицька. 

 
 
Парафія налічувала у 1840 р. – 1242 вірних, у 1882 р. – 1500, у 1899 р. – 1850, в 1905 р. – 2200. Протягом майже століття у Журавецькій парафії працювали парох: о. Іван Левицький (1828-1829рр.); о. Яким Сарчинський (1833-1864рр.); Юліян Стерецький (адміністратор 1864-1865 рр.); о. Микола Лопотяк (1919-1935 рр.).

 

Найдовше парохом в Журавцях був отець Іван Гіссовський. Він походив із сім'ї греко-католицького священика. Був висвячений 1861 р., а через 4 роки очолив парафію в Журавцях, де й служив 54 роки до кінця свого життя. Його могила збереглась на цвинтарі біля церкви. Крім душпастирської послуги о. Гіссовський був «ординатором» парафіяльної школи в Журавцях та комісаром церковних земельних сервітутів (церковної власності). Це забезпечувало йому платню та членам повітової ради в Раві-Руській. Крім того парох мав додаток з державної скарбниці та з млина. Після смерті о. Гіссовського Журавецьку парафію прийняв о. Миколай Лопатяк. Помер в 1935 році, похоронений на цвинтарі біля церкви. Могила збереглася.  

 

 
На його місце прийшов о. Герцула – молодий, патріотично налаштований священик. Він знайшов спільну мову з директором школи Тимофієм Хмілем, який в минулому був у війську Січових Стрільців, тому швидко полюбили його люди, особливо молодь. Однак така приязнь не сподобалася польській владі і о. Герцулу перевели служити на іншу парафію. Люди дуже шкодували за ним, добивались, щоб його залишили, але нічого не допомогло.

 

До Журавець прислали старшого душпастиря о. Костантина Дацька, котрий був парохом у сусідньому селі Тенетиська. Доля цього священика була дуже тяжкою. Він був у в'язниці Явожно, зазнав великі муки. Після нього в Журавцях адміністратором (парохом) був о. Михайло Тріль від 1938 р, який пропагував тверезий спосіб життя, користувався повагою у людей. Від 1939 р. парафією опікувався о. Теодор Зрада, родом з сусіднього села Вербиця. Його служба припала на час першої радянської окупації. Через загрозу від групки жителів села, які схилялись до комуністів, він не мешкав у Журавцях, а щонеділі приїжджав на Богослуження фірою. Органи НКВД у червні 1941 р. убили цього священика у с. Добросин Львівської області біля церкви, в якій був парохом. Він був великим патріотом і доброю людиною, люди його поважали. Місцеві жителі похоронили отця Теодора Зраду біля церкви в с. Добросин і тепер дбайливо доглядають його могилу, бережуть добру пам'ять про нього.

 

У 1938р. Журавецька греко-католицька парафія налічувала 2640 вірних, зокрема 2300 в Журавцях, 200 – у Руці Любицькій, 110 – у с. Нетребі. До початків XIX ст. дані про журавецьку церкву зводяться до того, що це був дерев'яний храм Воздвиження Чесного Хреста. Згоріла ця церковця в 1808 році. Побудову нової дерев’яної церкви закінчено 1812 року.

 

Через століття поруч із нею розпочалося зведення мурованої церкви. Стара церква була вже замала на потреби парафіян, кількість яких зросла більше ніж вдвічі. Муровані церкви на той час вже були у Махнові і Корнях. Ініціатором будівництва був о. Іван Гіссовський. Створений для цього комітет очолив тодішній журавецький війт Михайло Шумада. Стара дерев'яна церква надалі функціонувала і була зарахована до пам'ятників старовини Галичини. Реставраторське управління у Львові не видало згоди на її знищення, в 1907 р. було проведено реставраційні роботи. Споруду дерев'яної церкви у 1923 р., за наказом польської влади, було знищено. Проектантом нової мурованої святині у Журавцях вважають Львівського архітектора Василя Нагірного. До вибуху Першої світової війни стіни мурованої церкви були зведені. У 1912 році церква була побудована і посвячена під іменем Воздвиженння Чесного Хреста. Закінчення робіт та оснащення завершено лише 1916 р.

 

Бідно жили наші предки. Від початку І світової війни до кінця XX століття не знали люди спокою. Треба було тяжко працювати на полі, щоб свою сім'ю утримати і всі завойовницькі чужі армії. А наші предки так хотіли здобути свою державу!

 

Надіялись, молились, просили в Бога про мир на землі, про кращу долю своїх дітей і внуків. Нічого не шкодували. Казали люди, що нашу церкву будували на білках з яєць, щоб довго служила. І вони нам залишили те духовне джерело. Наші родичі перейняли від своїх батьків ту глибоку духовність, релігійність, працьовитість, любов до свого українського слова, до рідної землі. І не можна забути, як біля тої нашої святині молились Січові Стрільці, коли добровільно йшли обороняти незалежну Україну, як молились наші рідні, коли добровільно вступали в УПА , щоб здобути свою Україну, незалежну від завойовників. Неможливо забути ті сльози коло церкви, коли прощались наші мужчини, коли їх забирали завойовники, щоб відправити на фронт Європи. А скільки сліз було пролито тут, коли по закінченню війни наших людей виганяли з рідних осель, виселяли на чужі землі, щоб відібрати у нас нашу Богом дану землю рідну. Неможливо цього забути! Ми зобов'язані пам'ятати заповіти наших предків: любити свою мову, звичаї, свою віру, свою рідну українську землю, за яку так багато крові пролито нашими предками. І ми, журавчани, щороку 27 вересня на свято Воздвиження Чесного Хреста приїжджаємо до нашого рідного духовного джерела, щоб віддати борцям за Україну і предкам шану і сказати їм, що пам'ятаємо про них і про їх заповіти. 

 

 
Організатором святкування 100-ліття церкви Воздвиження Чесного Хреста в с. Журавці була Мирослава Джурко, з міста Венгожево. Вона закликала в газеті «Наше Слово» всіх журавчан «злетітися» 29 вересня 1912р. о 12 год. до нашої церкви в Журавцях. На щирий клич організатора приїхали на святкування ювілею ті українці, родини яких були вигнані з рідних осель і тепер проживають у різних місцевостях Польщі та України. Український хор «Камертон» з м. Венгожево під диригуванням Вікторії Петюк виконав у церкві релігійні та патріотичні пісні, складені нашим журавчанином Степаном Назаровцем.

 

Дуже докладно правдиву історичну доповідь про життя української громади і церкви протягом минулого XX ст. провів журавчанин Омелян Вішка – професор відділу політології і міжнародних наук університету м. Торунь. Люди уважно і з цікавістю слухали в церкві його болючі історичні спогади про церкву і село.

 

Приїхали на святкування 100-літнього ювілею українці товариства «Любачівщина» зі Львова. Відбулася в цей святковий день на журавецькій землі дружня щира зустріч земляків, вигнаних з рідних осель і розкиданих по різних землях чужого краю. Погода була в цей день дуже тепла, сонячна і це сприяло, що люди разом з двома українськими священиками Іваном Тарапацьким і Богданом Кишком з Венгожева на цвинтарі біля церкви і на цвинтарі в лісі (на Новому Світі) вшанували молитвами всіх, хто там похоронений і всіх, хто загинув за волю України.