Рідний Любачів або «Раnіе Jасkи, со раn rоbі?» (автор: Мартинів Дарія)

опубліковано 3 черв. 2013 р., 11:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 черв. 2013 р., 10:58 ]

Вісник Любачівщини №20, Львів – 2012. – 96 стор.

 

Мій Любачів, моя столиця,

Моя маленька батьківщина.

Моя тут батьківська світлиця.

Коріння тут моє родинне.

Мене там мати сповивала,

Де й зараз квіти під вікном цвітуть,

Із дому в світ благословляла –

І це містечко Любачевом звуть.

Мій Любачів, моє дитинство –

Там радість і печаль моя.

В тім місті є моя колиска,

І там горить моя зоря.

 

Серед гарної природи, на ледь горбистій рівнині, оточеній із півдня, заходу й півночі лугами і луками з двома річками-зміючками Любачівкою та Солотвою, пишається старовинне українське місто Любачів. 

 

З огляду на оборонний характер Любачева, Галицько-Волинський літопис вперше згадує місто, що в XII столітті тут стояли на чатах княжі дружинники. Місто Любачів в ньому описане, як центр давньоруського округу, так звана «Любачівська волость». У 1214р. «Любачівська волость» перейшла під панування воєводи краківського Пакослава, а далі в тривалий зв'язок з землею Белзькою. У 1523 р. Зигмунд І Старий видав привілеї, які підтвердили права міщан Любачева, та виразив згоду на проведення ярмарку та щотижневих торгів, що позитивно вплинуло на розвиток міста. Війни з татарами знищили місто і його надбання. У 1524р. мешканців Любачева було звільнено від податків у зв'язку з нападом татар. У 1672р. Ян III Собеський розбив татар під Чесановом та Любачевом.

 

З 1772р. Любачів у складі Австрії. У 1784 р. Любачеву був наданий королівський привілей – право пропінації, збору мостового та торгового. У 1784 р. в Любачеві було 448 міщан, серед них 53 ремісники, інші жили з доходів зі ставів, ґрунтів, поденної роботи. Найбільшого розвитку місто досягнуло у другій половині XIX ст. Була збудована залізниця, шпиталь, казарми військові, пошта. У 1882р. побудовано церкву св. Миколая. З 1923 р. Любачів став столицею повіту. Місто почало розвиватися.

 

Любачів лежить посередині між містами Равою-Руською і Ярославом, близько за 50 кілометрів на північний схід від княжого города Перемишля. Місто загалом розбудоване дуже планомірно. Посередині є ринок у формі квадрата, кожен бік якого до 150 метрів завдовжки. Вся площа, до недавнього часу, була покрита парком, де росли різні дерева листяної породи, кущі. Вздовж стежок – лавочки, оточені квітами, а посередині є криниця на ручну помпу. До ринку притягає величава українська греко-католицька церква св. Миколая, недалеко височить польський костел. На ринку була розміщена народна школа, де я провела раннє дитинство, а також професійні установи, крамниці, поліцейський постерунок і газолінова станція. 

 

З центру міста йдуть 4 головні дороги – вулиці. На захід – вулиця Маркіяна Шашкевича, у кінці якої був млин на річці Солотві, а за млином – передмістя Заперекіп. На північ провадить вулиця Адама Міцкевича до залізничної станції, а

далі – до передмістя Піски, де серед соснового ліска є шпиталь і холерний цвинтар. Там спочиває мій дідо Дмитро. Просто на північ шлях веде до дуже свідомого українського села Дахнів, третя вулиця – Молодівецька–- пролягла на схід до Молодова. На цій вулиці, відразу за центром міста, є кладовище, де спочиває мій дідо Олексій по лінії батька. На південь веде вулиця Острівецька, при якій на малому острівці є невеликий замок, а далі – село Острівець.

 

Біля залізничної станції був великий склад дерева отесаного і складеного в клітки. До складу прилягає тартак – єдина «індустрія» в місті.

 

За даними В.Кубійовича на 01.01.1939 року населення міста налічувало близько 6650 людей, в тому числі українців – 2700, поляків – 1300, жидів – 2150. Десь 80 відсотків населення міста займалося хліборобством, решта ремеслом, торгівлею, адмініструванням і був невеликий гурток професійних людей. Міщани – хлібороби загалом мають дрібні господарства, від одного до 10-ти моргів землі, переважно по 4-5 моргів.

 

На ріллі вирощували збіжжя, ярину, а біля хати – всіляку городину та фруктові дерева. Довкола міста, земля, поділена на вузькі пасма приватних полів, засіяні житом чи пшеницею, заквітчані волошками мило-голубого кольору. За полями – великі луки, а на них незвичайне багатство розмаїтих диких квітів. Серед високої трави повно птацтва: чайки, качки, куріпки, перепелиці і ін.

 

У річках, які ліниво котять свої чисті, прозорі води, плавають карасі, щуки, плотички, коблики, щуки, линці, міньки, та вугрі, а в норах берегів сиділи раки, які не раз пощипували маленькі дитячі пальці, що туди лізли. Загальний вигляд міста, мабуть, типовий для багатьох галицьких міст, але для нас – любачівців ці околиці й місто найгарніші й наймиліші в цілому світі.

 

Вулиця, на якій стояла моя хата, розташована ліворуч від вулиці М. Шашкевича і мала мелодійну назву – Лужок. Поруч, за сусідніми будинками, пропливала спокійна річка Солотва. Вулиця була з однобічною забудовою. По другому боці вулиці простягалося пасовисько. Наша хата, в подібному стилі до всіх сусідських, складалася з трьох кімнат, тобто дві спальні і кухня. В покутті була піч для готування їжі та випікання хліба. Спальні також мали печі для огрівання. Хати опалювалися дровами, які можна було привезти з недалекого лісу. Криниця була біля хати. Вечером освітлювалися кімнати невеликою скляною лампою, а вже за німців в хаті використовували електричні лампочки. Як звичайно, купалися і прали в баліях.

 

Подвір'я, за тутешніми звичаями, яких 20 метрів широке і 100 довге. Біля хати в один ряд стояли комора, пивниця, стайня для коней, хлів для корів, свинарник для свиней і шопа. На подвір'ї росли фруктові дерева – яблуні, сливи, груші, горіх. У кінці подвір'я стояла стодола. На господарстві постійно тримали двох коней, одну корову, свиню, багато курей. Батьки мали 3,5 морга орної землі і луки. Наша родина була невелика: мама, тато і я. Моя бабця, Пелагея Огірко, в 3 роки стала круглою сиротою, її батьки померли від холери і вона виховувалася у родичів. Була неписьменною, але дуже працьовитою, від природи розумною, зарадною.

 

Дідо, Дмитро Огірко, був працьовитий, релігійний, частково письменний. У спільному житті у них народилося шестеро дітей: Іван, Розалія, Олексій, Федір, Микола, і на 45-му році життя народилася моя мама Марія. Всі діти допомагали батькам, а також мали можливість відвідувати школу. Найстарший син Іван закінчив сім класів, решта дітей по 4-5 класів. Моя мама навчалася в школі тільки 2 роки. Коли мамі було вісім років, помер батько, а в 15 років мама стала круглою сиротою, нелегкі були її дівочі роки.

 

На двадцятому році життя, мама вийшла заміж за Олексія Ригля. Мій прадід, Франц Ригель, походив від колишніх німецьких колоністів. Моя бабця по батькові Катерина і дідо Олексій були міщани-хлібороби. Згідно заповіту моя мама отримала у спадок хату, корову і два морги землі, то ж необхідно було платити високі податки за землю і хату. На виплату цих податків потрібно було продати залишки збіжжя (жито, пшениця) і свиню або корову. В крамницях купували тільки сіль, сірники, нафту для лямпи на освітлення хати.

 

22 квітня 1937 року у моїх батьків Марії та Олексія народилася я. Найраніші дитячі роки, які зберегла в пам'яті це, мабуть, 3-4 роки. Пам'ятаю війну 1939 р., коли прийшла «доблесна» Красная армія. Москалі йшли колонами, а також їхали на конях. Сам їхній вигляд був жахливий: якась дивовижна уніформа, дикі шапки, вигляд облич сумний, змарнілий, наполовину азіати, коні дуже худі у занедбаному стані. Все це справило на всіх гнітюче враження. 

 

22 червня 1941 року у моєму 4-річному віці знову війна. Любачів знаходився недалеко від кордону. Почалася війна з більшовиками. Німецька армія іде переможно на схід, здається, німці знищать комуну – тюрму народів і запровадять новий справжній лад у Європі. Від старших чую, що у тюрмах Львова, Тернополя, Дрогобича та інших міст виявлено гори трупів. Опричники НКВД вчинили жахливі вбивства політв'язнів за день до приходу німців. У ці дні був вбитий у Львові на вулиці Лонського брат моєї мами Огірко Теодор (Федір). 

 

 

Зустріч по двадцяти літах

Великдень 10 квітня 1965 року. Вирушаємо з матір'ю до свого рідного міста Любачів, у свій найдорожчий куточок землі. Де народилася, зробила перші кроки, говорила перші слова, де через вікна рідної хати бачила світ і звідки самостійно йшла далекою дорогою пізнавати життя.

 

Львівський вокзал, поїзд, Мостиська, митниця, Перемишль, Ярослав... Хвилююсь і трішки щемить серце. Любачів – востаннє бачила 25 листопада 1945 року, коли у переповнених товарних вагонах, у супроводі плачу і розпачу нас відправляли на схід.

 

І вмить пригадалися всі добрі та страшні сторінки дитинства...

 

Перша від станції – вулиця А. Міцкевича, яку ще називали, здебільшого, Дахнівського. Тут недалеко мешкала моя тітка Розалія з чоловіком Іваном Вахнянином і донькою Марійкою. Здалека бачу до болю знайомі, милі місця і в думках повертаюся у своє дитинство, пізнаю знайомий будинок – захоронку (дитячий садочок), де я з діточками, під керівництвом сестричок-монахинь, пізнавали світ дитинства. Моїм найкращими виховательками були сестричка Марія і сестричка Матея. Вони навчили нас розуму, доброті і любові. Із своїх друзів по захоронці найбільше запам'ятались Петрусь Симко та Мирось Садовий, які завжди хотіли сидіти біля мене, а лавка була розрахована на двоє дітей. 

 

 

 Далі ідемо до ринку. Справа – рідна школа, де я спочатку в першому класі навчалась рідною мовою, а вже в другому і початок третього класу – польською. За школою розташована міська управа. Любуємося парком. Під деревами на лавочці радіємо, що ми у себе «вдома». У ринку знаходимо приміщення, де мої батьки, під час німецької окупації, мали крамницю, як тоді називали – склеп, з усілякими продовольчими і промисловими товарами.

 

Відпочивши у міському парку, проходимо повз нашу церкву св. Миколая, яка була збудована 1883 р. у візантійському стилі. В церкві колись був красивий іконостас з 17 ст. Зараз він перенесений до церкви в Перемишлі. 

 

У любачівській церкві у 1932-1940 рр. працював парохом вікарій – катехит о. Юліан Горницькй. Від 1940 до 1945 рр. деканом і парохом церкви був о. Анатоль Козак, а катехитом і сотрудником о. Мирослав Мищишин. Отець Анатоль Козак був евакуйований разом з нами в одному поїзді і у Львові на вокзалі його родина швидко виладувалася з вагону. У Львові він проживав і помер. Отець Мирослав Мищишин, який народився від перших емігрантів у США, повернувся до Америки і там працював. Я мала можливість відвідати його могилу у 1992 р. на греко-католицькому цвинтарі біля Нью-Йорку. 

 

 

 

Далі ідемо вулицею М. Шашкевича (Млинська) і там, де колись була «Просвіта» вже немає будинку. Нарешті підходимо до своєї вулиці, з назвою «Лужок». Вже немає тихої річки Солотви. Бачу як виросли дерева, а деякі зістарілися. Як хати стали нижчі, ніби вросли в землю. У дитинстві тут все було велике і широке, а дорослій мені після баченого і пережитого, все тепер маленьке і дороге, викликає ніжність і смуток.

 

Спішимо до каплички, яку в 1942 році побудували навпроти нашого дому. У цій капличці люди в час лихоліття знаходили відраду. Кожен вечір збиралися на спільну молитву з вірою, що Господь захистить нас від біди і тих поневірянь, які зазнали українці в цей трагічний для України час. Підходимо до своєї хати. Нас зустрічає старша жіночка, яка разом з сином проживає в нашій хаті, її прізвище Кушулапка. Почувши, хто ми і чого загостили, радо нас вітає, що мала в хаті, тим нас частувала. Нам до деякої міри це приємно. І тут прийшли спогади... Згадалося, як ми літали по травах, лугу, як гралися в дитячі ігри, а в ріці Любачівці і річці Солотві купалися, а на берегах засмагали... І це було дитинство.

 

Розлука з рідним домом

А потім ми ніби враз подорослішали... Почалася ворожнеча між поляками і українцями. Чоловіки-українці майже не виходили з домівок, вечорами чути постріли, горять села. Людей силоміць звозять на станцію до Любачева. Українці, які з роду в рід жили на свої обійстях, змушені покидати хати і їхати у безвість... Що можна забрати з собою на фіру? Худоба реве, діти плачуть, молодь іде в ліси до партизанів. Час від часу чуємо звістки про пограбування польськими бандами. Декілька разів, коли мами не було вдома, польські бандити нападали на нашу хату і забирали все, що їм подобалося.

 

Згадалася трагічна дата, яка сталася в нашій родині. Був липень 1945 року. Стояли гарні гарячі дні. Всі наші пожитки, весь одяг був закопаний в саду. І в таку гарну погоду батьки розкопували скриню і весь одяг розвішували на шнурку, щоб краще просох, вирішили його досушити і в неділю. Тож занесли його до хати і помістили у дві шафи.

 

У суботу до нас завітала маминої однокласниці дочка – полька на ім'я Віся, щоб з мамою в неділю рано піти в ліс по ягоди. В спальні було двоспальне ліжко і я, набігавшись за день, лягла спати посередині, а мама і Віся – по боках. Раптом погасло світло. Оля, дівчина з Старого Села, яка мешкала разом з нами, ще вмивалася, почула як клацнув замок у фіртці, де росли квіти. Оля засвітила лампадку підійшла до мами і сказала, що хтось ходить під вікнами. Незадовго загримали у двері, а потім автоматом вибили вікно і залізли в хату бандити в російській уніформі. Коли мама встала з ліжка, її почали бити автоматами. Мама позадкувала до ліжка і впала. Віся також встала на ноги і впізнавши одного з бандитів сказала: «Раnіе Jасkи, со раn rоbі?». У відповідь почули: «Марш під ліжко». Вона те і зробила. Поляки себе видавали за енкаведистів, але не знали, що ліжко російською – «кровать».

 

Коли окровавлена мама впала на ліжко, я пробудилася і кинулася мамі на голову. Проклятий лях підняв автомат вгору і з усієї сили вдарив мене по голові. Кров полилася по обличчю і по кучерявому волоссю. Постіль і стіни були у крові. Тоді один з бандитів сказав (мабуть мав своїх дітей): «Сzеgо dzгіесkо bijesz?» Трохи перестали бити. Пізніше мама сказала: «Якщо Ви прийшли нас побити, то повбивайте, а якщо ви хочете щось забрати, то прошу шафи перед вами». Тоді нам сказали повернутися до стінки і стати на коліна і семеро бандитів, що могли, накидали на руки і все наше добро забрали.

 

Батько в цей час спав у стодолі в криївці і нічого не чув. Коли прийшов до хати – жахнувся. У мами 9 глибоких ран на голові, синяки і гематоми, а в мене розтята голова і проламаний череп. У хаті повно крові. До ранку ніхто не спав. Мене забрала до себе моя цьоця Анна і до ранку прикладали якісь пов'язки, щоб зупинити кров. Рано, коли всі йшли до церкви, нас тато віз до російського військового лікаря, який перев'язав нам рани. Ми пережили страшний стрес. Маму ще кілька разів забирали з вулиці до тюрми, а самі приходили до нас грабувати, бо знали, що в нас є деякий товар, що залишився в запасі з крамниці. Життя ставало щораз нестерпнішим.

 

25 листопада 1945 року ми прощалися з рідним домом. 14 родин помістилося в товарному вагоні. Меблі були зсунуті і ми, діти, сиділи зверху на шафах. Ніхто не знав, куди нас везуть. Їхали ми два дні. Під вечір вдалося домовитися з тими, хто керував поїздом, щоб наш вагон відчепили на станції Зборів. Проживали місяць у с. Грабівці, потім два роки в м. Буську і від 1947 року ми у Львові.

 

Розлука з рідним домом – це завжди сумно. Такі часи, напевно, були у кожного. Ми постійно прагнемо повертатися з далеких країв у рідні сторони. Інстинкт рідного дому і це повернення буде безконечним. І ніяка сила ніколи не перерве цей вічний рух до місць, де жили ми, наші батьки, діди, прадіди...