Посвята Катерини Піпки

опубліковано 11 вер. 2011 р., 07:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 вер. 2011 р., 07:52 ]

Село моє Диків, сторононько рідна

Земле прадідівська, вкрадена у нас,

Просякнута кров’ю, сльозами полита

Ти у моїм серці завжди, повсяк час.

 

Багато на нашій стражденній землі зродилися і виросло славних героїв, відданих борців за волю нашого народу. Ця розповідь про Катерину Піпку (Бучко), котра є уродженкою села Диків Старий, що на Любачівщині.

Народилася Катерина 20 січня 1923 року в сім’ї Петра Бучка і Анни, з дому Клачко, селян-хліборобів, і любов до рідної сторони, певне, передалася їй від батьків. У сім років пішла до школи в Старому Дикові, де була на той час шестикласна школа, яку офіційно вважали двомовною, а насправді навчання вели польською мовою, українську викладали один раз на тиждень, і українською навчав Закону Божого отець Василь Чернецький. По закінченні школи працювала з батьками на господарстві, як багато сільських дітей.

Життя змінилося з початком Другої Світової війни. За договором Ріббентропа – Молотова Польщу окупували німці. Західну Україну приєднав до своїх володінь Радянський Союз. Диків, як і інші крайні західні українські етнічні землі, окупували німці. На цих землях активізувалося українське національно-культурне життя. 1941 року в недалекому повітовому місті Тарногороді розпочали працювати шестимісячні вчительські курси, які готували вчителів-вихователів для дошкільних навчальних закладів. Катерина, як багато інших дівчат з регіону, стала слухачем тих курсів. Незважаючи на воєнне лихоліття і деякі пригоди, закінчила їх. Там Катерина отримала перший національний гарт і постановила усіма своїми силами і можливостями працювати для України, для свого народу.

Після закінчення вчительських курсів «садівничок», як там називали виховательок, її скерували у село Обша, що за сім кілометрів від Дикова. Це село до 1914 року було по той бік австрійсько-російського кордону, там українці були православними, а їх національна свідомість була значно нижчою. Діточок до садка ходило багато, але не вистачало продуктів, доводилося жити і працювати в скруті. Польські бандити майже щоночі нападали на село, забирали продукти, майно, грабували селян, а то й убивали. Особливо їм було недовподоби, що українські діти навчаються, тому Катерина зі своєю помічницею мусили ховатися, щоночі ночувати в інших місцях, по чужих обійстях, стодолах. Діти вчилися добре, і це приносило радість, зменшувало ті невигоди, які доводилося терпіти.

Після літніх канікул Катерина не повернулася до Обші, а поїхала до Рави-Руської, де розпочинали роботу однорічні курси поштових працівників, і вступила на курси телефоністок. Перетерпівши злигодні воєнного часу, нестачу харчів, важкі побутові умови, закінчила ці курси. Катерину не послали на місце праці за здобутою спеціальністю, а скерували в село Теплиці Ярославського повіту навчати в літній час дітей грамоти.

Навчання йшло добре. У селі було спокійно. Але одного разу в неділю, коли молодь зібралася на вечорниці, на село напала польська банда. Дівчата і хлопці розбіглися хто куди. Катерина разом з господинею, в якої вона мешкала, і її чотирирічною донечкою заховалися до комори. Поляки почали стріляти по коморі. На руках господині застрелили її дочку, а саму господиню смертельно поранили. Вона до ранку померла. Катерину Бучко кулі обминули, але пережити закарбувалося навічно. Воно зродило потребу захищатися, противитися нападникові, боротися з ним.

На початку вересня 1943 року Катерина повернулася додому, до Старого Дикова і розпочала роботу на пошті телефоністкою. Але недовго тривала її праця на посаді телефоністки. З новим 1944 роком на Любачівщину прийшли рейдом ковпаківці. Вони зруйнували пошту, знищили все обладнання. Пошти уже ніхто не відновлював. Наближався фронт. У селі було спокійно. Тут від 1939 до весни 1944 року ніхто з поляків на українців не нападав. Поляки теж не мали кривди від українців. Жили у мирі, хоч може і в неповній злагоді. Однак від весни 1944 року почалися напади польських збройних банд. Декілька з них були відбиті українською національною самообороною, а в квітні 1944 року таки банда прорвалася в село, пограбувала селян і вбила дев’ять українців. Серед загиблих подружжя вчителів Козаків. Поляки вбивали найперше українську інтелігенцію, свідомих українців, хто ще перед війною відстоював національні права.

Ішов 1944 рік. На теренах Західної України продовжувалося формування відділів УПА. Понад 40 хлопців з села взяли зброю і стали в лави оборонців свого народу, своєї землі. В цей час запропонували Катерині очолити станицю, нижню ланку в організаційній структурі ОУН-УПА. Керівником і організатором роботи диківського самооборонного куща був Іван Горайський, уродженець Дикова Нового. Ближчими помічниками станичної стали Іван Піпка та Володимир Карвацький. Збирали харчі для повстанців і доставляли їх у ліс на умовлене місце, роздобували лікарські препарати, санітарні матеріали, потрібні для лікування поранених і хворих повстанців, передавали «штафети» – секретні повідомлення партизанською поштою. Хоч у селі не було зрадників, але будь-якої хвилини можна було потрапити в лабети польських поліціантів чи банд, в руки енкаведистів, котрі теж снували тими землями, допомагаючи полякам боротися з українським підпіллям.

Однак не все в житті борців-підпільників йшло гладко. Тут на Диківській землі, недалеко від села, проходив вишкіл повстанський підрозділ. Ворогам вдалося викрити його місце дислокації. В серпні 1944 року відділ оточило військо НКВД і польська поліція. Майже всі повстанці загинули в бою, а тих, що схопили живими, після тортур пов’язали колючим дротом і розстріляли. Пригнічені трагічним випадком диківчани викопали довгу могилу і поховали погиблих там же у лісі.

Життя і боротьба тривали. Поляки, порозумівшись зі своїми радянськими хазяями і помічниками, вирішили вигнати всіх українців з їх споконвічних земель за межі польсько-радянського кордону і зробити етнічно чисту Польщу. Терор проти українців посилювався. У 1945 році на допомогу польським бандам, міліції обивательської прийшли відділи регулярної польської армії. З Дикова, як і з інших сіл, почали вивозити українців до УРСР.

Навесні 1946 року сім’ю Бучків вивозять на схід, в Україну. Батьки перед від’їздом питають Катерини чи поїде з ними, але «Катруся» відповіла твердо:

–залишаюся тут, на нашій прадідівській землі, виконувати свій обов’язок перед народом і Батьківщиною.

У грудні 1946 року зник безслідно комендант міліції обивательської з Дикова Старого. Поляки заарештували за це 30чоловіків з українських сімей, які ще залишалися в Дикові. Серед них і Катерининого брата. Далі в селі залишатися було неможливо, і Катерина перейшла до села Мівків, яке контролювали відділи УПА. Сюди поляки навідувалися рідко.

Коли розпочалася акція «Вісла», Катерині наказали долучитися до виселюваних, і разом із сім’єю брата їхати на захід. Приєдналася до переселенців у Чесанові, а далі автомашинами – на залізничну станцію Белз, а звідти – у воєводство Ольштин, повіт Моронг.

Примітка. Наприклад: до Щецінського воєводства перевезено з Лемківщини, Надсяння, Холмщини понад 15 тисяч осіб і розпорошено по селах воєводства. Поселяли не більше трьох сімей у село, до того ж це мали бути сім’ї з різних сіл.

Виловлюючи причетних до ОУН і УПА, убівці (УБ –польські енкаведисти) заарештували Катерину Пискор, колишню мешканку Мівкова, з якою Катерина не була знайома. На допиті Пискор назвала прізвище Катерини Бучко як станичної села Диків Старий, і сповістила, що тут вона підтримує зв'язок з колишніми упівцями. Арешт не забарився. Поляки прислали по Катерину війта, який викликав її нібито на розмову, але коли відійшли подалі від дому, там уже стояла убівська бричка. Було це 3 липня 1947 року.

Почалися допити. Тут, у Моронзі, допитували дві ночі з властивої для УБ жорстокістю. Били нагаями і ногами. Тіло від побоїв горіло, як у вогні, а ті питали:

– Скажи, де «Гайовий»? Нам відомо, що ти була станичною. Скажи, хто належить тут до вашої організації?

Відповідала, що ніякого Гайового не знала і не знає. Ніякої української організації тут немає. На третій день відвезли до Ольштина. Тут уже не били, але допити були безконечними, виснажливими. Допити вів слідчий середнього віку, очевидно вважався в тюрмі досвідченим у таких справах, бо до нього приходили на пораду інші слідчі питати, як чинити в тому, чи іншому випадку. Такі хвилини були перепочинком для Катерини, хвилинами відновлення сили і окріплення духом. Слідство не мало ніяких доказів причетності Катерини до ОУН і УПА. Щоб прискорити розв’язок своєї справи, вирішила оголосити голодування оскільки Катерина не бачила сенсу дальшого життя. На цей час у камері з Катериною перебувала дружина сотенного УПА, вона переконала її не голодувати.

– Ти ще молода. Тобі ще жити й жити. Боротьба не закінчилася, а тільки стала на час. Вір у нашу перемогу! – переконувала Катерину, – Хоч на душі тривога, але в час прогулянки в тюремному дворі голову високо тримай, частіше всміхайся. Ми непереможні!

Три місяці брат Катерини з родиною не знали, куди зникла сестра. Ні солтис, ні в повітовому уряді не давали ніякої інформації. Тільки через три місяці одна знайома єврейка сказала, що Катерина перебуває в тюрмі. Вже тільки тоді дівчина отримала від брата першу передачу. За недоведеністю вини 29 листопада випустили на волю.

Вийшовши з тюрми, повернулася до брата. Працювала на господарстві. Вийшла заміж за хлопця з Старого Дикова – Миколу Піпку. Переїхала жити до батьків чоловіка в село Джоново повіту Щецінек. Бог послав молодій сім’ї трьох синів і донечку.

Ніколи не забувала рідного краю. Якось в газеті «Наше слово» прочитала, що біля Перемишля можна купити господарку. Хоч це і не вдома, та все ж таки ближче до дому. Крім того в Перемишлі є Український Народний Дім, де діють різні гуртки, є пункт навчання української мови, а в неділю відправляють Службу Божу греко-католицькі священики. Купили цей дім у 1964 році, а переоформлення документів і прописка тривали два роки.

Примітка. Польська влада і сьогодні створює масу перешкод на поверненні українці на свої етнічні землі.

Роки мінялися на краще і не тільки для родини Піпків. Сталися великі зміни в суспільному житті Польщі, і надія вшанувати належним чином полеглих біля Дикова вояків УПА стала реальністю. Подружжя Піпків у 1992 році звернулося до голови Товариства «Український Народний Дім» у Перемишлі пана Мирослава Сидора допомогти їм у цій справі. На прохання п. Сидора війт Старого Дикова зі згоди римо-католицького священика і сільської громади дав дозвіл поставити хрест і насипати могилу.

Микола Піпко разом з декількома колишніми мешканцями Дикова поїхали на місце поховання, насипали могилу і поставили березовий та дубовий хрести. Але Катерину Піпко це не задовольняло. Здійснюючи листування з рідними загиблих вдалося зібрати прізвища 49 загиблих.

У серпні 1995 року, завдяки старання Катерини Піпко, поставили залізний хрест із гербом України – тризубом, зробили підмурівок і вмурували гранітну таблицю з іменами, огородили місце поховання залізною огорожею. 3 вересня 1995 року відбулося урочисте посвячення могили. З Перемишля приїхали чотири священика, багато прочан. Були гості з України. А з чорного граніту повстанці зверталися до присутніх словами:

«Скажіть Україні, що ми виконали свій обов’язок і задля життя її загинули».